Альона Шмига

Поставлена мова (рос., анахр., — поставленная речь) як риса особистості або навичка — має значення НЕ лише для публічних людей, ораторів, політиків, громадських діячів або професійних чиновників.

Більш того, всім відомий приклад прославленого давньогрецького оратора Демосфена, доводить, що поставлена мова — не стільки вроджена характеристика, скільки якість, риса або навичка особистості набута у результаті зусиль, концентрації та віри у власні сили.

Характеризуючи чинники, сума і поєднання котрих — дає можливість стверджувати, що у певної дорослої чи дитячої особистості поставлена мова, на мою думку, потрібно розкрити суть та особливості, насамперед таких понять як:

1. Мовлення
2. Дикція
3. Комунікабельність
4. Красномовність
5. Ораторська майстерність
6. Жестикуляція

Далі кілька слів про кожен чинник поставленої мови через призму власного досвіду допомоги клієнтам з розвитком такої риси, якості чи навички та теорію сучасної психології.

Мовлення

За загальноприйнятим визначенням, мовленням вважається процес і результат створення та передавання повідомлень за допомогою мови.

Мовлення, слід сказати, буває усним або письмовим, а також зовнішнім або внутрішнім, причому, вербальна комунікація за допомогою слів, інтонацій тощо вважається зовнішнім, а до категорії внутрішнього відносять мисленнєві процеси, що не завжди виражаються уголос (не плутати із “голосами в голові“)

На практиці, мовлення виконує такі корисні комунікативні функції як:

• вираження переживань та/або емоцій
• передавання завершених одиниць інформації
• поведінкова регуляція
• соціальна взаємодія
• тощо

Крім того, є різні жанри мовлення: оповідання, відгук, ремарка, комплімент, лестощі, похвала тощо

В цілому, ефективне мовлення має бути по-перше, достатньо чутним, по-друге, цілком зрозумілим, а по-третє, немонотонним.

Дикція

Говорячи про дикцію, фахівці мають на увазі здатність дитини чи дорослого чітко й гучно вимовляти звуки і слова у повній відповідності з фонетичними нормами певної мови.

На практиці, дикція вважається визначально важливою та, умовно кажучи, базисною складовою не лише акторської майстерності, а й навичок, необхідних співакам, політикам, публічним особам, спортсменам тощо

Виразна дикція, без сумніву, важливий засіб донесення думок, головно тому, що суттєво спрощує передаванні і сприйняття інформаційних повідомлень у побуті, а відтак — безумовно важлива для будь-кого, хто бажає ефективно спілкуватися.

На мій погляд, слід розрізняти такі основні складові ефективної поставленої мови (дикції): постава, дихання, гучність (звучність), вимова (манера), артикуляція, жестикуляція та інтонація

Постава

Важлива тому, що мовлення здійснюється на видиху, відтак на дикцію впливає, насамперед, положення у якому знаходиться мовець, а також особливості дихання.

Зокрема, якщо в процесі мовлення опорно-руховий апарат не випростаний, повітря видихається важче, а слова, відповідно — здаються приглушеними

Дихання

Насамперед суттєво, що найефективнішим способом дихання є так зване діафрагмальне — при якому відбувається глибокий вдих за рахунок діафрагми, а не грудних м’язів.

Часто його ще називають “низьким диханням”, адже у такому випадку повітря насичує легені набагато глибше, ніж при “високому”, коли розширюються лише верхня (грудна) частина тіла, а відтак — видих триває довше, а самопочуття — покращується.

Гучність

Діафрагма — це головних м’яз дихальної системи, який забезпечує як поставлену мову загалом, так і здатність говорити голосно або кричати зокрема.

Проте, позаяк тривалий крик призводить до втрати здатності говорити голосно — гучність слід регулювати.

Іншими словами, щоби упродовж тривалого часу ваш голос не тремтів, а звучав гучно — йому потрібен постійний притік достатніх обсягів повітря, які, власне й здатне забезпечити низьке чи так зване “діафрагмальне” дихання.

Вимова та інтонація

Розібравшись на шляху до поставленої мови із, власне, поставою, диханням та гучністю мовлення — варто подбати про підбір слів та побудову немонотонних речень.

Іншими словами, або ненароком не “заколисати” вашу аудиторію і утримувати увагу співрозмовників чи слухачів — вимова повинна бути:

• по-перше, чіткою і звучною
• по-друге, інтонаційно видозмінюватись

Власне, тому потрібно передбачати у своїх промовах чи презентаціях інтонаційні наголоси, артикуляційні акценти, різну швидкість, коливання гучності, жестикуляцію тощо.

Артикуляція

Артикуляція, без сумніву, дуже важливо для розбірливості мовлення в цілому, адже від неї значною мірою залежить правильне сприйняття співрозмовниками тих чи інших звуків або слів.

За визначенням, артикуляція — це процес та результат створення і вимовляння звуків за допомогою різних органів: язика, піднебіння, зубів, тощо, який відбувається у три етапи:

• Екскурсією або приступом називають етап підготовки мовленнєвого апарату до вимови певного звучу чи слова
• Експозицією чи витримкою, зветься безпосередня вимова звуків чи слів, яка передбачає збереження відповідного положення усіх задіяних у цьому процесі органів
• Рекурсія або відступ, у свою чергу, є етапом завершення вимови, при якому задіяні органи або відновлюють своє положення, або починають відтворення наступного звуку

Істотно, що правильність артикуляції, зазвичай, знаходиться у прямій залежності від особливостей мови, якою говорить особистість, а також мірою її володіння нею (мовою), психоемоційного стану тощо

Комунікабельність

В широкому розумінні, під комунікабельністю мається на увазі здатність особистості знаходити спільну мову, спілкуватися, встановлювати горизонтальні та вертикальні соціальних зв’язки і ефективно взаємодіяти з іншими людьми.

Комунікабельність і поставлена мова нерозривно пов’язані, адже зокрема без чіткої дикції, за великим рахунком, неможлива повноцінна самореалізація у всіх тих сферах і галузях, що передбачають постійну комунікацію: політика, освіта, управління, бізнес, продажі, журналістика, рекрутинг, PR, маркетинг тощо

Серед найважливіших, на мою думку, складових комунікабельності, слід зазначити наступні:

• Відкритість як прагнення та схильність до діалогів, розмов, дискусії, обміну думками тощо
• Емпатія у розумінні спроможності особистості осягати тонкощі емоцій та/чи почуттів співрозмовників
• Адаптивність як уміння враховувати різноманітні обставини та умови різні комунікативних ситуацій
• Проактивне слухання в сенсі уважності відношення до висловлюваних у діалогах тез, смислів, підтекстів тощо
• Грамотність як вживання загальноприйнятих словоформ, пауз, наголосів тощо
• Дикція у сенсі можливості висловлюватися чітко і зрозуміло для сприйняття оточуючих
• Позитивність означає орієнтацію на доброзичливе і неконфліктне спілкування.
• Невербальність передбачає використання жестикуляції, інтонації, міміки тощо.

Красномовство

Володіння гіпнотичною силою слова завжди вважалося особливою здібністю і бажаним талантом, адже така особистість може мати вплив, переконувати і спроможна досягти успіху в будь-якій діяльності.

На сьогодні, красномовність, передовсім, означає освіту, ерудицію, моральність, інтелект, дикцію, багатство мови і, усе частіше, відповідну психологічну підготовку та, безпосередньо — поставлену мову.

Сучасна психологія розглядає красномовність як більшою чи мешою мірою розвинуту вроджену здатність до виголошення захоплюючої, такої, що зачіпає струни душі промови, адже красномовніть, як правило, не буває напускною.

Крім того, справжнє мистецтво володіння словом передбачає також комплекс ораторських знань, умінь та навичок, сукупність яких формує ораторське мистецтво, багатоаспектну діяльність, що здатна впливати на думки й переконання аудиторій.

Ораторська майстерність

Характеризуючи ораторську майстерність у контексті поставленої мови, передовсім треба відзначити уміння особистості належним чином поводитися і структуровано звертатися до аудиторії із наміром отримати потрібний результат.

Майстерним оратором, іншими словами, може вважатися лише та особистість, яка з потрібним для себе ефектом впливає на аудиторію шляхом послідовного надання інформації.

В широкому розуміння, ораторське мистецтво містить кілька компонентів, серед яких, на мій погляд, слід виокремити наступні навички особистості:

• Цілеспрямована попередня підготовка як спроможність організувати ефективну послідовність висвітлення інформації
• Володіння голосом у сенсі належного умовам та обставинам застосування інтонаційних, артикуляційних, швидкісних та інших засобів
• Інтеграція аспектів невербальної комунікації, таких як жестикуляція, міміка, пози та мова тіла в цілому
• Урахування особливостей аудиторії означає здатність у процесі виголошення промови коригувати манеру і стиль подання інформації
• Переконливість як використання риторичних прийомів і формулювань, що здатні здійснювати вплив тощо

Вправи і рекомендації щодо поставлення мови

Як підтверджує практика надання відповідної психологічної допомоги клієнтам, у кожного свій шлях до поставленої мови, і у когось він коротший, у когось — триваліший.

Водночас, серед переліку рекомендацій та вправ, які застосовуються у таких випадках найчастіше, на мою думку, варто відзначити:

• По-перше, загально-розминочні для голосових органів
• По-друге, щелепно-релаксаційні
• По-третє, спрямовані на вироблення правильної постави
• По-четверте, діафрагмально-дихальні
• По-п’яте, інтонаційні
• тощо

Звісно ж, існують й інші, але на практиці, їх підбір та методика індивідуального застосування у процесі консультування чи психокорекції безпосередньо залежать від симптомів особистісної проблематики

Вокальні здібності

В контексті “поставленості мови” варто загально окреслити і психологічні аспекти вокальних здібностей, котрими є вроджені чи розвинуті голосові властивості, завдяки яким людина здатна співати.

Вокальні здібності характеризують кілька основних чинників: амплітуда голосу, міра інтонування, дотримання ритмічності, емоційно-образна виразність та музичний слух.

Музичним слухом називають вроджену та/або набуту здатність індивіда до сприйняття, аналізу та відтворення музики, яка передбачає, по-перше, розуміння та відчуття висоти тонів, гучності, тембру, а по-друге, спроможність розпізнавати/наспівувати певну мелодію, гармонію та ритм у музичних творах.

Розвиток вокальних здібностей вимагає регулярних тренувань, вивчення техніки співу та часто – роботи з кваліфікованим вокальним тренером та/або педагогом і психологом.

Позаяк поставлений голос корисний не лише виконавцям пісень, а кожному/ій, хто прагне максимізуватися ефективність комунікації, зокрема ютуберам, стрімерам, відео-блогерам та іншим соцмережевим інфлюенсерам — додаю ще інформацію про кілька основних вокальних вправ.

Вокальні вправи

Перш за все, важливо зберігати відповідну поставу: розслабити живіт і випнути груди. Або, простіше кажучи, випрямити спину і постава автоматично налагодиться належним чином.

№1 “Звукорежисер”

Щоби осягнути як саме вас чують і сприймають співрозмовники, оточуючі або аудиторія — імітуйте імпровізовану аудіозаписуючу студію, де:

• складена куполом і притиснута до вуха ліва долоня стане студійним навушником,
• права рука, розміщена у кількох сантиментрах від рота — виконуватиме роль студійного мікрофона

Далі, починайте студійні проби голосу — вимовляйте різні слова, лічіть числа та в цілому, розважайте себе різними звуками упродовж 6-12 хвилин щодня впродовж тижня-двох, за які ви й зрощумієте усі суттєві звукорежисерські недосконалості.

№2 “Протяжні склади“

Видихаючи після глибокого вдиху — 10-20 разів протяжно вимовляйте склади «бом-м», «бім-м», «бон-н», причому, старайтеся тягнути звуки вкінці якнайдовше. В результаті — має сформуватися вібрація десь у районі поєднання носа і верхньої губи.

ПІДСУМКИ

Поставлена мова як риса або якість особистості є складним поєднання вроджених здібностей та більшою чи меншою мірою, запрограмованим результатом роботи над собою.

Як свідчить теорія та підтверджує практика, розмаїття компонентів та чинників набуття/володіння цієї/цією риси/ою передбачає вивчення мови тіла в цілому і зокрема — дикцію, артикуляцію, поставу, дихання, підготовку, інтонацію, красномовство, ораторську майстерність тощо

Шлях особистості до поставленої мови завжди індивідуальний, водночас, як переконливо засвідчує досвід, сходження до результату в супроводі спеціально підготовленого фахівця з психічного здоров’я, компетентного у цих питаннях — здатне скоротити його тривалість у рази, а то й на порядок.

Підбір фахівців

Щоби визначитися яким чином та як швидко поставлена мова може стати вашою рисою або конкурентною перевагою в арсеналі засобів небайдужих вам людей — записуйтеся на консультацію безпосередньо до мене через контакти у профайлі

Або підберіть інших фахівців із відповідною експертизою у спеціальному розділі “Простору Психологів”

В теорії сучасної психології можна зустріти вузькоспеціалізоване визначення ненависті як багатоаспектного феномену, що:

• По-перше, вміщує у собі стійкий комплекс руйнівних мотивів, негативних емоцій, нездорових схильностей, деструктивних настанов
• По-друге, спрямований на живий/неживий, уособлений/безособовий, одиничний/груповий об’єкт ненависті

В цьому контексті, на мою думку, насамперед важливо наголосити існування двох припущень, перше з яких трактує ненависть як ситуативно спровоковані емоції чи почуття, а друге —інтерпретує ненависництво як рису (якість) особистості.

Характеризуючи через призму надання психологічної допомоги клієнтам саму схильність людей ненавидіти, або ж загалом, ненависництво не лише як рису особистості а і симптом психологічних проблем — треба також зазначити, що:

1. Загальноприйнятого визначення ненависті у практичній психології на сьогодні — не існує (що втім, не є проблемою)
2. Якщо ви (чи ваші близькі) надто часто переживаєте ненависть, а наслідки, що цим провокуються — виходять з-під контролю, проконсультуйтеся з психологом чи психотерапевтом

Для загально-психологічної характеристики ненависті і ненависництва, важливо одразу зазначити ще кілька тез про істотне:

• по-перше, це почуття та/або риса є на 100% набутими і не бувають вродженими
• по-друге, розвивається ненависть, зазвичай, внаслідок саме спотвореного сприйняття об’єкта, а не через його (предмету, людини, групи людей) безпосередні впливи на ненависника/цю
• по-третє, в контексті геноцидної війни росії проти України — ненависть стала водночас інформаційним продуктом та результом маніпуляцій ворогом через ЗМІ та пропаганду

Хейт і хейтерство

Прикметно у контексті ненависті й те, що завдяки впливу англомовного запозичення від слова hate (хейт), останнім часом неабиякого поширення набув термін “хейтер/ка“, яким у інтернет-баталіях та, усе частіше в особистісних конфліктах — називають осіб, схильних виявляти ненависть за найменшої ж нагоди.

“Ненависники ненавидітимуть” або в оригіналі — “haters gonna hate“, це уже свого роду мем або сучасний афоризм, який, значною мірою уособлює суспільний досвід взаємодії з ненависниками

Критерії ненависті

Фахівці та науковці, які досліджували це почуття та відповідну рису, а також особистий практичний досвід надання психологічної допомоги клієнтам — дозволяють виокремити сім критеріїв, які узагальнюють сучасний психологічний зміст та обсяг поняття ненависті, а саме:

• По-перше, ненависть нерозривно пов’язана із відчуженістю, але побутові її прояви, зазвичай є частиною міжособистісної чи групової взаємодії

• По-друге, у ненависті, зазвичай, є певний соціальний об’єкт, тому така риса чи почуття вважаються суспільно значимими. Більш того, позаяк ненависть пов’язується із низькою моральністю, часто вона безпосередньо шкодить стосункам між чоловіком і жінкою

• По-третє, основним наміром і рушійною силою особистості, що відчуває ненависть, зазвичай, є заподіяння об’єкту ненависті якомога більшої шкоди або повне його знищення. Нерідко навіть ціною неабияких втрат для самого/ї ненавивисника/ці

• По-четверте, окрім “загроз”, часто до ненависті і ненависництва призводить сама лише перебільшена і сильно спотворена ненависником/цею потреба у безпеці

• По-п’яте, ненависництвом називають схильність людини часто переживати почуття ненависті і вчиняти внаслідок цього деструктивні дії.

• По-шосте, нерідко сутність ненависті походить з усвідомленого, під- чи несвідомого заперечення права на існування тих, людей, які в силу тих чи інших причин — не влаштовують ненависника/ненависницю.

• По-сьоме, і що особливо опукло підтверджує поведінка ворогів та зрадників під час влаштованої росією агресивної війни — об’єкт ненависті цілком може мати навіть повністю хибний та недолуго міфологізований характер (каратєлі, боевиє комари, госдеп, родіна-мать, золотой мілліард тощо)

Розвиток уявлень про ненависть

Природно, що уявлення про зміст, форми і сутність ненависті змінювались та еволюціонували упродовж тисячоліть, а основні із них, на мою думку, варто розділити на:

• філософські (Арістотель, Спіноза)
• психологічні (Дозієр, Кернберг, Екман, Стернберг)

Позаяк ознайомлення з уявленннями древніх та сучасних мислителів, дослідників і фахівців, значною мірою, допомагає ширшому осягненню психологічної проблематики ненависті — далі кілька слів про це детальніше.

Філософські уявлення про ненависть

Прикметно, що чи не найвідоміший древньогрецький філософ Арістотель розглядав і трактував ненависть лише у взаємозв’язку із гнівом.

На думку Арістотеля, ненависть характеризувалася спрямованістю на різні соціальні групи та безболісністю, а гнів — стосувався лише окремих людей та спричинявся болем.

Іншої думки притримувався Бенедикт Спіноза, філософ-раціоналіст з Нідерландів епохи Відродження, згідно з творами якого — ненависть є лише болем, який супроводжується суто зовнішніми причинами.

Психологічні уявлення про ненависть

Дослідниця Кімберлі Дозієр вважає, що ненависть сягає своїм корінням у первісні інстинкти, зокрема виживання та передбачає бурхливу відразу, спалахи гніву і наявність певних стереотипів.

Іншими словами, агресивна ненависть — це лише крайня форма страху і глибока неприязнь із тією лише різницею, що ненависники (хайтери) проактивно прагнуть боротися, а перелякані, навпаки — втікають.

Дозієр у своїх дослідженнях обґрунтовує, що ненависть є похідною від інстинктивних переживань, які за усі часи формування колективної свідомості “людини розумної” забезпечували виживання.

Американський психоаналітик австрійського походження Отто Кернберг у своїх працях обґрунтовував і стверджував необов’язкість патологічної складової ненависті, адже якщо вона виникає як реакція на небезпеки, то це – нормальна форма гніву, що спрямований на нейтралізацію загрози.

На думку Кернберга, ненависть, на відміну від гніву — слід розглядати як багатоаспектний агресивний афект, який характеризується хронічністю і стабільністю, основною метою котрого є завдання шкоди чи навіть знищення її об’єкту.

Американський дослідник психології Пол Екман тлумачить ненависть у розрізі емоційно забарвлених стосунків, що за своєю природою — аналогічні до любові.

На думку Екмана, ненависть як протилежність любові — є полярним проявом стійких природних для людини почуттів, кожне з яких має складну будову та містить різні емоційні компоненти.

Згідно з твердженнями американського психометрика і психолога Роберта Стернберга, ненависть може бути сумою трьох частин:

• По-перше, заперечення близькості, суть якого зводиться до чогось/когось, хто/що викликає огиду
• По-друге, пристрасті, що виражається як гнівна чи перелякана реакція на подразник
• По-третє, зобов’язання, яке погіршує адекватність сприйняття та знецінює ненависну людину, групу чи предмет шляхом зневаги або презирства.

Поєднуючи ці три компоненти, залежно від міри їх взаємодії, Роберт Стернберг, виокремлював своєрідні підтипи ненависті.

Звісно, що перелік зазначених тут уявлень про ненависть не вичерпує усіх, що були наявні давному та/або недавньому минулому, проте, замість намагатися перелічити їх усіх, для повноти картини —краще зосередитися на теоріях.

Психологічні теорії ненависті

Залежно від фокусування, теорії цілісного розуміння ненависті можна поділити на кілька груп:

1. Теорії інстинктів (зокрема, теорія Фройда)
2. Теорії ненависті і злості
3. Теорії морального імперативу

До першої групи відносять теорії інстинктів, зокрема, фройдистську, засадничою основою котрої є твердження, що — “вроджені рушійні сили психіки постійно виявляють агресивні імпульси, у тому числі й через ненависть“.

За дуалістичною теорією людських інстинктів Зигмунда Фройда, основну ролю у життєдіяльності, комунікаціях та поведінці особистості — відіграє один із лише двох фундаментально-життєвих і водночас полярних інстинктів, кожен з яких прагне зменшити психічну напругу між ними:

• збереження/створення, який він називав Ерос (любов, кохання, інтим, лібідо, секс)
• руйнування/знищення — Танатос (лють, ненависть, спалахи гніву, агресія, потяг до смерті)

Як стверджував Фройд, домінування Танатоса над Еросом призводить до стану більшої чи меншої зачарованості смертю, причому, одні індивіди фокусуються на самогубстві, інших вабить тільки смерть інших людей (убивці), а третіх, буває і власна, і оточуючих (маніяки, релігійні фанатики, терористи)

Причому, на думку Фройда, більше чи менше за змістом/обсягами зачарування Танатосом, у екстремальних випадках — загрожує появою в особистості маніакального прагнення переживати смерті людей, що, на практиці може виявлятись у воєнних злочинах, тортурах, тероризмі, вбивствах і геноциді.

Друга група теорій ненависті у сучасній психології — розглядає взаємозв’язок ненависті зі злістю і про це детальніше в окремому розділі нижче

Нарешті, щодо теорій, що сконцентровані довкола морального імперативу, який часто можна розглядати як основу ненависті, треба додати:

• по-перше, часто ненависник/ця діяльно вірує у те, що єдиний Бог особисто вимагає аби його/її поведінка неодмінно передбачала безпосереднє чи опосередковане знищення ворогів, причому не стільки своїх персональних, як особисто Бога чи групових

• по-друге, такі теорії можуть також мати справу з інструментальною агресією і роллю ненависті у масових вбивствах і геноциді

• по-третє, тут ненависть виступає не як самоціль, почуття, якість або риса особистості, а як засіб досягнення цілі, який сам по собі, не винуватий, що його застосування призводить до невинних випадкових жертв чи суспільної шкоди

Розібравшись із розмаїттям первинних характеристик, критеріїв, уявлень та психологічних теорій ненависті, або поглибити знання проблематики — перейдемо до огляду, безпосередньо її складових частин

Складові ненависті

В широкому розумінні, ненависть як почуття та/або якість особистості є нічим іншим, як множиною емоцій, фону, почуттів і станів — основне місце серед яких займають агресія, лють, помста, злість, депресія, відраза, зневага, огида, ворожість тощо.

Подібно до ревнощів, але на відміну від гніву — ненависть містить такі відчуття як дискомфорт, неспокій, напруженість тощо

Крім того, буває, що фахівці окремо налогошують важливість виокремлення серед складових ненависті не лише емоцій, почуттів та станів, а й світогляду, ідентичності й менталітету.

Когнітивні аспекти ненависті

Сама лише спотвореність, в силу тих, чи інших причин, сприйняття ненависником/цею предмету чи об’єкту ненависті — часто призводить до оцінки чи упередження його як кращого та/або провокативного (“асиметрія влади“).

Асиметрія влади, власне, сама по собі викликає ненависть лише і уже тим, що передбачає диспозицію в якій ненависник/ця НЕ відчуває себе у безпеці усвідомлюючи критичну залежність, а відтак — внутрішньо опирається можливим за таких обставин загрозам для самооцінки, реноме, здоров’я, добробуту тощо.

Повторюваність

Позаяк для одиничних викликів чи раптових загроз — людська психіка передбачає спалахи гніву чи інші короткочасні реакції або емоції, для формування ненависті потрібне періодичне або регулярне повторення/актуалізація загроз.

Неодноразовість чи постійність подразників ненависті — необхідна передумова її виникнення і розвитку, адже лише повторювані загрози, виклики та/або конфліктні ситуації здатні її сформувати, причому спочатку посіявши зерна сумнівів, а із плином часу — уже й збираючи рясний урожай важких “грон гніву”

Відмежованість у групі

Така складова ненависті як відмежування власної групи та автоматичне закріплення ярлика “ворожих” мало не за усіма іншими — також зазначається в якості компонентів ненависті,

Причому, як показує практика виявляється зовсім не важливим те, за яким принципом здійснюється таке відмежування — на підставі політичних поглядів, соціального статусу, рівня достатку, рідної мови, класового походження або національної чи етнічної ідентичності.

Така поляризація уявлення про свою та “чужі” групи, що ми бачимо на прикладі російської пропаганди — нерідко призводить до того, що:

• по-перше, ненависники/ці, на певному етапі починають розглядати “інших” як пряму й безпосередньо загрозу для “своєї” групи

• по-друге, ненависть знецінює якості, потреби, права та інші людські характеристики представників “ворожих” груп на основі самих лише, нерідко, безпідставних, перебільшених і надуманих чи несуттєвих відмінностей, упереджень та стереотипів

Власне, найбільш опуклим в умовах геноцидної війни росії проти України прикладом такої патологічної відмежованості як частини ненависті — є поведінка як безпосередніх окупантів, так і їх дружин, матерів, дітей тощо

Ненависники у складі (нерідко абсолютно неприродним чином) відмежованих груп — завжди оцінюють себе та свої атрибути значно вище, ніж усе це у “ворогів”.

А самі “вороги ненависників“, властиво — зображаються зрадливими, брехливими, неправовірними, нахабними, дурними тощо, а відтак і часто некритично сприймаються ненависниками як ледачі, дурні, брехливі або ще якось.

Водночас, належить також додати, що само по собі таке знецінення є не стільки головною причиною, скільки засадничою основою для розвитку ненависті чи ненависництва як риси особистості.

Ненависть і злість

Як зазначалося у кількох словах повище, теорії, що розглядають тісні взаємозв’язки ненависті зі злістю — складають окрему множину і у цьому контексті, на мій погляд, варто зазначити:

По-перше, що одні дослідники схильні більше наголошувати важливість ситуаційних, а інші — окремих і незалежних від обставин чинників

По-друге, “банальність зла” як сформульований Ханною Арендт соціально-психологічний термін, що з’явився внаслідок вивчення нею геноциду євреїв нацистами.

Акцентуючи взаємопов’язаність зла і ненависті, за цією теорією, цілком звичайна людина може опинитися в ситуації, де керуючись банальною злістю — взяти безпосередньо участь у геноциді тисяч невинних людей, наче, не усвідомлюючи персональну відповідальність

По-третє, американський психолог і директор-засновник “психології миру і насилля” Ервін Стауб, свого часу вивчаючи методи Голокосту, зазначав, що для ненависників необхідно мати не лише стійкі негативні погляди на об’єкт ненависті, а й переживати їх загострення внаслідок тих, чи інших подразників.

На думку Стауба, поруч зі злістю, неприязню, страхом та агресією, ненависть містить у собі також елемент пізнання, яке у свою чергу, може вміщати у собі знецінення і акцептування загрози.

Прикметне також припущення Е. Стауба про існування кількох, так би мовити, “коренів ненависті“, з яких і проростають її негативні прояви та/або наслідки.

Ненависть і любов

Поєднання і водночас протиставлення любові із ненавистю — часто вживане у сфері психології та гуманітарних науках в цілому, адже багато фахівців і дослідників визначають ці почуття, переживання і/або психоемоційні стани як найсильніші.

Як ненависть, так і любов, значною мірою визначають мало не усю життєдіяльність особистості, якість і стиль життя, параметри стосунків з оточуючими, кар’єру, саморелізацію тощо

Насправді, не треба бути фахівцем з психічного здоров’я чи дослідником психіки аби встановити цей взаємозв’язок, адже у афоризмі “від любові до ненависті один крок” міститься багатотисячолітній суспільний досвід, сумнівів у істинності котрого — не може бути.

Принципово важливо, що як об’єкту ненависті — особистості зовсім не обов’язково якимсь чином завдавати ненависникам навіть найменшу шкоду,

Давно встановлено, що не стільки певна поведінка провокує це деструктивне почуття, скільки особливості спотвореного сприйняття ненависниками будь-чого, на їх думку “достатньо гострого, щоби призвести до розвитку цього почуття”

Також суттєво, що сучасні погляди на взаємопов’язаність ненависті із любов’ю — не зводяться до полярної протилежності, адже нерідко вони:

• по-перше, існують повністю відокремлено одна від одної: любов без ненависті, ненависть поза любов’ю тощо
• по-друге, зв’язки між цими, безумовно, сильними почуттями — недвоїсті та багатогранні, адже переживаються на індивідуальному рівні різних особистостей дуже по-різному

Іншими словами, сила й інтенсивність ненависті практично завжди відрізняється і, значною мірою залежить від усієї повноти суттєвих ознак певної історії.

Насамкінець, щоби максимально увиразнити образність взаємозв’язку між любов’ю та ненавистю, наведу погляд на психологічний аспект цієї проблематики, який прикметний тим, що об’єднував таких відомих психологів-соціологів як Е.Фромм і А.Маслоу, а суть якого зводиться до:

Любов є універсальним мірилом зрілості особистості, а ненависть — втілює чи не усі серйозні спотворення гуманістичних можливостей людства.

ПІДСУМКИ

Ненависництво як риса особистості та ненависть, як одне з найсильніших почуттів людини — є причиною не лише деструктивних психічних розладів, а й передумовою соціально-політичних потрясінь унаслідок тероризму, воєнних злочинів, масових убивств та геноциду.

Характеризуючи ненависництво як рису особистості та/аба саму ненависть як психологічний симптом, треба наголосити, що разом з силою цього почуття чи закоренілістю риси завжди з’являється суттєвий ризик розвитку небезпечних розладів особистості.

Іншими словами, щоби не залишити ненависті найменших шансів стати деструктивною домінантою вашого життя (чи життєдіяльності небайдужих вам людей) — своєчасно звертайтеся до фахівців з психічного здоров’я

Підбір фахівця

Якщо вам імпонує викладена вище інформація — звертайтеся безпосередньо до мене через відкриті контакти у профайлі на веб-платформі

Або підберіть фахівців із відповідною актуальній для вас проблематиці експертизою у спеціальному розділі “Простору Психологів”