Уникаючий розлад особистості

Узагальнені з урахуванням сучасного практичного досвіду теоретичні відомості про уникаючий розлад особистості

Уникаючий розлад особистості – це  розлад особистості, який характеризується відчуттям внутрішнього напруження, сором`язливістю, наявністю похмурих передчуттів, відсутністю відчуття безпеки і комплексом неповноцінності. 

Особам з уникаючим розладом особистості притаманні уявлення про власну непривабливість, соціальну незграбність, у зв’язку з чим виникає страх приниження, висміювання або відкидання, що стримує індивіда від соціальної або професійної взаємодії, пов’язаної зі значущими міжособистісними контактами. У соціальних ситуаціях (особливо нових) вони поводять себе скуто і переживають через можливість критики або її неприйняття.

Особи з уникаючим розладом особистості формують стосунки із іншими людьми, лише за умови впевненості, що вони не будуть відкинуті. Або ж взагалі віддають перевагу самотності. Вони вважають себе меншоварісними, не помічають власні риси характеру, які оточуючі вважають достойними. 

Якщо ж їм все-таки вдається створити стосунки, то з огляду на свій страх бути покинутим, вони самі їх припиняють, інколи навіть не пояснюючи причини.

У роботі вони вибирають таку сферу діяльності, де їм не потрібно багато комуніавути з іншими людьми, відсутні публічні виступи.

Також люди з уникаючим розладом обистості схильні до самоненависті, що в окремих випадках може бути проявлено у самопошкоденнях. 

Спілкування з іншими людьми для осіб із уникаючим розладом особистості може бути дуже складни, оскільки протягом всього спілкування, вони будуть зосереджені на думках про те, як їх сприймає опонент, чи не викликають вони у нього негативних емоцій. Внаслідок цього вони не є включеними у спілкування, можуть губитися із відповідями на запитання чи взагалі бути мовчазним. Своїм наслідком це має втрату інтересу до них, як до співбесідника. 

Тривожний розлад особистості заважає людині об’єктивно оцінювати власні досягнення та робити конструктивні висновки із невдач, оскільки вона на все дивиться крізь призму власної нікчемності. Такі особистості найгіршими критиками самі для себе, що не сприяє їх розвитку. Тому вони обирають спосіб життя, в якому не потрібно чогось досягати, брати на себе відповідальність. 

Причинами виникнення розладу до кінця вченими не встановлені, проте факторами розвитку можуть бути поєднання психосоціальних та генетичних чинників. Важливим є також зазначити, що особи з уникаючим розладом особистості мають досвід нехтування дорослими у дитинстві.  

Окремі риси даного розладу можуть бути проявленими у дитячому віці, проте тоді діагноз ще не виставляється, лише говориться про акцентуацію характеру. Дебют розладу спостерігається у підлітковому або зрілому віці.

Діагностичні критерії розладу 

За класифікацією DSM-V цей розлад особистості відноситься до кластеру C (розлади особистості на основі тривоги або страху).

У МКХ-10 уникаючий тип особистості відноситься до Класу V «Розлади психіки та поведінки». Даний розлад в МКХ-10 описаний наступним чином: тривожний розлад (F60.60) – розлад особистості, який характеризується постійним відчуттям напруження та тяжких передчуттів, небезпеки та неповноцінності. Присутнє постійне бажання подобатися та бути прийнятим оточуючими, надмірна чутливість до відмови та критики, уникання міжособистісних стосунків, соціальної активності через звичне перебільшення потенційних ризиків або небезпеки у повсякденному житті.

 Клінічні діагностичні критерії цього розладу: 

  1. Гіперчутливість до нехтування їх іншими, неуваги з боку інших людей. 
  2. Постійні важкі передчуття та загальне почуття напруженості.
  3. Наявність уявлень про свою соціальну неспроможність, особистісну непривабливість і приниженість стосовно інших.
  4. Підвищена занепокоєність критикою на свою адресу або неприйняттям своєї поведінки в соціальних ситуаціях.
  5. Небажання вступати у взаємини без гарантій сподобатись. 
  6. Обмеженість життєвого укладу через потребу в фізичній безпеці.
  7. Ухиляння від соціальної або професіональної діяльності, пов’язаної зі значними міжособистісними контактами через страх критики або несхвалення.
  8. Відсутність друзів, крім, як правило, близьких та родичів. 
  9. Ухиляння від формування глибоких, довірливих відносин з іншими людьми.
  10. Мовчазність у соціальних ситуаціях, що обумовлено страхом сказати щось невідповідне або дурне чи неможливістю відповісти на запитання.
  11. Побоювання потрапити в безглузде становище, почервоніти, закричавши або виявивши ознаки тривоги в присутності інших.
  12. Перебільшення потенційних труднощів, фізичної небезпеки або ризику при виконанні простих, але виходячих за межі звичних дій.

Може спостерігатися коморбідність даного розляду із депресією, панічним розладом, соціальною фобією, залежністю від наркотичних речовин та алкоголю. 

Лікування

Основним лікування вказаного розладу може бути психотерапії та інколи медикаментозний супровід.

Рекомендується індивідуальна та групова терапія. 

В індивідуальній теорії основним є встановлення довірливих стосунків між терапевтом та клієнтом, простору, де клієнт буде відчувати, що його приймають незалежно від його сприйняття себе. Завданням терапії також буде навчання навичкам соціальної комунікації, зрощення відчуття власної гідності. 

Для закріплення навичок соціальної комунікації та можливості бути у просторі людей, які тебе приймають, є саме групова терапія.

Автор