Стійкість (також резильєнтність) особистості – це якість особистості та водночас процес, які відповідають за здатність людини адаптивно долати життєві труднощі, виклики і несподіванки без довготривалої утрати поступального руху вперед. Резильєнтність (стійкість, опірність) актуалізується в умовах надзвичайних за інтенсивністю впливу ситуацій (втрата роботи, житла чи близької людини, зрада, війна, загрозливе захворювання, автотроща, екологічна або техногенна катастрофа, зустріч з будь-якою формою насилля, репутаційні ризики тощо).
Це характеристика, завдяки якій ми можемо прогнутися під дією тиску несприятливих зовнішніх факторів, але не зламатися, а якщо і зупинитися, то лише для того, аби переструктуруватися і продовжити своє життя, набувши нового досвіду, бачення та сенсів.
Резильєнтність не означає відсутності емоційної реакції на стрес-фактори чи байдужість до проблем, натомість відображає здатність протистояти натиску, ефективно впоратися із ними, зберігаючи психічне здоров’я функціональним. Особистості з високим рівнем стійкості швидше адаптовуються до нових умов, людей, знаходять дієві вирішення проблем, унаслідок чого зберігають позитивну налаштованість на теперішнє та майбутнє, а також виходять із несприятливих ситуацій з оновленою компетентністю. Водночас високий рівень резильєнтності не надає безумовного імунітету до психологічної травми, хоча стійкі особи вправніше борються із її наслідками та швидше переосмислюють, реінтегрують травматичний досвід.
Внутрішні передумови стійкості
Стійкість є багатовимірним компонентом особистості, що вибудовується із взаємодії індивідуальних особливостей та факторів навколишнього середовища. Детермінанти резильєнтності включають біологічні, психологічні, соціо-культурні чинники, які у своїх взаємовпливах обумовлюють те, як конкретна людина зазвичай реагуватиме на стресовий досвід.Таким чином, резильєнтність може варіюватися від людини до людини, а також змінюватися із часом.
До внутрішніх чинників резильєнтності людини належать:
- Життєствердне мислення, налаштоване на активні дії за будь-яких умов (обґрунтований оптимізм, самоефективність і здатність вчитися на своїх помилках)
- Сформована узгоджена система індивідуальних цінностей
- Усвідомлення основних сенсів свого життя
- Інтернальний локус контролю (установка на “все у моїх руках” замість “все погано, бо влада/сім’я/сусід/колега…”)
- Почуття спорідненості з іншими (уміння довіряти, комунікувати, просити і отримувати підтримку від інших, поділяти погляди, взаємодіяти задля спільної цілі)
- Емоційна реактивність (чутливість та інтенсивність реакції, необхідний час для відновлення після спалаху емоції) залежить від вродженого темпераменту, а також набутого емоційного та соціального інтелектів.
- Відкритість новому досвіду та прийняття життєвих ризиків не як загрози, небезпеки чи трагедії, а як можливості краще пізнати себе та оточуючий світ з іншого ракурсу, набути нових знань і навиків, отримати поштовх для розвитку та самоактуалізації.
Зовнішні фактори стійкості особистості
Реакція людини на стрес і травму ніколи не існує окремо від контексту її взаємодії з іншими людьми, наявних у неї матеріальних, психологічних та соціальних ресурсів, перебування у конкретному релігійному, культурному, політичному, соціальному середовищі. До основних зовнішніх факторів резильєнтності належать:
- Теплі, довірливі, стабільні стосунки з сім’єю як у дитинстві, так і у періоді дорослості
- Ресурсні інтимно-особистісні стосунки з партнером/партнеркою
- Наявність друзів зі спільними цінностями, поглядами, життєвими стратегіями
- Робота, що відповідає потребам, інтересам та здібностям
- Соціальний статус та отримувані повага і визнання
- Впроваджені державою та територіальною громадою системи соціально-економічної підтримки та сприяння розвиткові
- Культуральні особливості соціуму
Розвиток резильєнтності (стійкості)
Здатність до адаптації за різних умов та життєвих ситуацій, нейтралізація їхнього можливого негативного впливу, залежить не стільки від об’єктивних характеристик ситуації, скільки від психологічних особливостей людини, її суб’єктивної інтерпретації значущості події та наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності їхнього застосування. Відповідно кожен із нас може бути стійким та здатен покращувати складові своєї резильєнтності попри не завжди успішний досвід минулого. Але у кожного буде своя траєкторія та швидкість.
Наприклад, виявлено, що фаталістичне сприйняття теперішнього є атрибутом низького рівня резильєнтності, оскільки передбачає песимістичну інтерпретацію дійсності (її причин, актуальних ознак та наслідків) та відчуття безпорадності перед натиском зовнішніх сил. Фаталізм блокує здатність бачити перспективи майбутнього, а отже демотивує та зупиняє дії. Відповідно рекомендується у стресових ситуаціях зберігати орієнтацію на майбутнє у поєднанні з позитивним, у міру гедоністичним ставленням до теперішнього.
Здатність триматися почуття надії допомагає сформулювати послідовний наратив, аби пов’язати майбутнє з минулим і теперішнім. Конструктивна надія як активне сподівання на покращення наявного супроводжується переконаністю у власній спроможності змінювати себе та оточуючу дійсність, готовністю до зустрічі з неочікуваностями, труднощами, а також підштовхує чинити опір спробам зовнішнього світу зруйнувати цю надію. Сприяє зрощенню надії попередній успішний досвід вирішення складних ситуацій, особистих перемог і досягнень, а також здійснених групами людей, з якими ми себе ідентифікуємо, робота над ціннісно-смисловою сферою особистості, тренування навиків когнітивного структурування та осмислення ситуації у вузькому та ширшому контекстах.
На операційному рівні покращувати свою резильєнтність можна через перегляд та формування за потреби нового підходу до питання контролю над собою/іншими/ситуацією (як нестача, так і надмір контролю є дезадаптивними), розвиток навичок планування та саморегуляції, удосконалення інструментальних технологій для досягнення бажаних цілей, серед яких налаштованість на засвоєння нових знань та навичок, готовність до самозміни, ревізії поглядів, поведінкових стратегій, посилення зацікавленості до навколишнього світу, розширення палітри інтересів та соціальних контактів, прийняття відповідальності за зміни.
Провести роботу над особистісною стійкістю допоможуть когнітивно-поведінкові техніки, практики усвідомленості (майндфулнес), оптимізація психосоціальних факторів, позитивне мислення та гумор, самопізнання та прийняття свого “Я-реальне” з його вадами, перевагами і перспективами.
Корисними для підтримки стійкості особистості є принципи психологічного самоінвестування (за Яном Макдермот & Венді Яго), за якими варто організовувати для себе:
•вільний час для філософствування та прослуховування музики
•розслаблення тілесне та ментальне
•нові стимули
•подарунки, свята, розваги
•проведення часу з цікавими та приємними нам людьми
•самопідтримка та похвала
Стійкість дозволяє людині відновитися після труднощів та постати сильнішою та компетентнішою особистістю навіть якщо доведеться вдаритися об камінь психотравми. Тож, вона варта того, аби на неї звертати увагу, досліджувати та удосконалювати.
