Агресія

Інформація про психологічну симптоматику агресії

Агресія і гнів є різними концепціями, хоча вони можуть мати спільні точки дотику.

Агресія — це більш загальний термін, що означає будь-яку форму поведінки або дії, спрямовану на завдання шкоди, образи, контроль або вразити іншу особу або об’єкт.

Гнів є однією з емоцій, яка може викликати агресивну поведінку. Гнів — це сильне емоційне переживання, яке виникає внаслідок образи, роздратування, розчарування чи інших подразників. Гнів може бути реакцією на агресію з боку інших, але це також може бути реакцією на страх, безпорадність або невдоволення. Гнів сам по собі є емоцією і може виражатися внутрішньо або зовнішньо, включаючи гнівну мову, жести, або інші вирази.

Я люблю гнів.

Це прекрасне почуття.

В ньому маса сили та енергії.

Енергія ця, спрямована в правильне річище, може гори звернути.

Не вірите?

Спробуйте, будучи в сильному гніві, побігати. Та пробіжите незнамо скільки, навіть не задихавшись, у темпі, вам геть не властивому.

Гнів — потужний генератор адреналіну тому що.

Але … щоб гнів став ресурсом — до дії, до змін — треба щонайменше його собі дозволити.

А передовсім — визнати.

Ви думаєте, це так легко?

Взагалі ні.

Мамочка і пасивна агресія

З дитинства ми чуємо заборону на відчування не тільки соціально неприйнятних почуттів, але часом і взагалі будь-яких. Я не голодна — поїж, мені тепло — ні, я сказала, тобі холодно (це коли МАМІ холодно), я не хочу цілувати бабусю — тобі ПОВИННО БУТИ встидно за це, я хочу ляльку — ні, ти її не хочеш. Хлопчики не плачуть, дівчатка не скачуть (ну то я так, до рими).

Коротше, ми повинні бути чемними, слухатися дорослих (спойлер: «дорослими» для нас будуть потім всі навколо… крім нас самих), не перечити… загалом, усміхаємося і махаємо (с).

Ми вчимося реагувати на почуття і в першу чергу, на почуття злості — за моделлю, яку створює для нас значущий дорослий: не дозволяючи собі їх і, більш того, заперечуючи їх в самому собі, не відчуваючи й не називаючи їх.

Злитися на мамочку, та де ж це можливо?

А ви думаєте, від того, що ми заперечуємо злість, вона зникає?

Вона є. Але викликає страшенне почуття вини.

Ну, бо згідно з заданим форматом та у рамках, створених мамочкою, її НЕ ПОВИННО бути — і це стає частиною нашого базового конструкта.

Що відбувається з запереченим і невідреагованим гнівом?

(Якого є тим більше, що більше ми відмовляємо йому у праві бути, щоб відповідати мамочкиній картині «хороші діти так не роблять».)

Стиснуті щелепи, та так, що аж м‘язи на обличчі збільшуються, а з зубів емаль стирається,

затиски в шиї й плечах, від яких опускаються руки в масажиста,

вся психосоматика:

болі в животі, закрепи, виразкова хвороба,

порушення ендокринної системи, розлади харчової поведінки, перш за все заїдання гніву,

шкірні захворювання – екземи, дерматози й дерматити,

бронхіальна астма,

часто – алергічні реакції…

Про найгірше, що може чекати, і говорити не хочу.

І про те найгірше, що може бути остаточним проявом аутоагресії.

А ще — самопошкоджуюча поведінка : я злюсь(навіть якщо ми не називаємо цю емоцію, то підсвідомість не обманемо) — а злитися не можна — за це має бути покарання — тому покараю себе сам. Це — гризіння нігтів, розколупування шкіри, видирання вій, все, що називається мудрим словом дерматиломанія.

Ну, або звиклою поведінкою стає пасивна агресія.

Ми її ані не помічаємо в собі, ані не визнаємо.

Бо це би знову було про вину — адже насправді пасивна агресія — про гнів на когось, до кого вона звернена, а за гнів, ви ж пам‘ятаєте, мама в нашій голові каже «ай-яй-яй».

Наприклад, ми — мовчимо.

Що таке мовчанка?

Для дитини це єдиний спосіб дати відсіч контролюючій, повчаючій або все забороняючій мамі.

Мама біситься — чого ти все мовчиш? А в дитини — такий спосіб «покарати» її. Сюди, в мою мовчанку — мамочка не залізе. Тут — вона мене не досягне.

Мовчимо в сім‘ї.

Не докричатися до нас.

Партнер, якому по сто раз треба повторювати щось (а він немов не чує) — жертва маминого виховання.

Він і чує не вас, а свою мамочку, коли ви ото щось йому бубните.

І стаєте жертвою його мовчання, мовчання як невидимої зброї, яка точно відчувається як агресія.

А докажи.

Трикутник Карпмана і невисловлений гнів

До речі, про жертву. Оте все про трикутник Карпмана — жертва, рятівник та агресор (а відповідно всі співзалежні відносини) — це про невиражений, невисловлений, часто неназваний гнів, якому вперто відмовляють у праві на існування.

Пасивна агресія — я злюсь за щось на тебе.

Або на себе. Наприклад, за те, що заздрю тобі (так-так…все це складно…) — але забороняю собі це чи заперечую в собі це.

То я хапну тебе тихцем.

Так, що «а ти докажи».

Іронія — недоречні жартики, яких «ти просто не розумієш» — пасивна агресія.

Сарказм — в‘їдливий, який просто розмазує тебе по стінці — то теж вона. Хоча якщо ти людині раз за разом говориш про те, наскільки тобі неприємно таке слухати, а вона продовжує — то це вже вповні собі активна агресія.

Знецінюючі й критично оцінюючі зауваження — привіт, мій скритий гнів.

Ще один напівлегальний спосіб переробки гніву — плітки, або ж обсудження чи, ще краще, осудження інших. Солодко ж як!

Або сповіщення комусь неприємної новини.

Коротко кажучи, паскудна це штука.

Який вихід у ситуації невисловленого гніву?

А що краще? Який інший вихід, спитаєте ви.

Експлозія неконтрольованого гніву, коли всі навколо змітаються вибухом твого адреналіну, що врешті знайшов вихід?

Вихід — там, де вхід …до мене на консультування

( уффф.. от і зрезюмувала… цілком навіть неочікувано для самої себе).

Приходьте. Розбиратимемося з вашим гнівом.

Спробуємо зробити його енергію екологічно чистою і поставити її на службу вашому життю.

Що думаєте? Як воно у вас зі злістю?

Як вважаєте, це негативна емоція чи ні?

Автор