Це механізм психічного захисту, за якого наш розум використовує тільки ту частину сприйнятої інформації, яка, так би мови- ти, йому пасує, йому годиться, і відповідно висновки робить тільки ті й такі, завдяки яким наша власна поведінка постає єдино можливою за тих чи інших обставин
(а це неправда).
Іншими словами, наша психіка шукає і знаходить раціональне пояснення для поведінки або рішень, що мають причини, зовсім інші від тих, які ми їм приписуємо.
Найкраще і найдоступніше описаний цей механізм у байці Езопа «Лисиця й виноград». Пам’ятаєте? Коли Лисиці не вдалося дотягнутися до винограду та з’їсти його, вона оголосила, що він того й не вартий був насправді: зелений та квасний. І що не дуже- то вона його й хотіла – і гордо собі пішла геть. Ковтаючи, вочевидь, голодну слину. Ну але заспокоївши сама себе.
Захисна функція раціоналізації полягає в спробі post factum створити гармонію між бажаним і реальним станом і запобігти втраті самоповаги. Це намагання пояснити поведінку, яка ніяк не підлягає поясненню за допомогою логіки, ситуацію, яка нас не влаштовує. Це може бути також спроба виправдати нашу невдачу чи помилку.
Раціоналізація спрямована на зведення до мінімуму неприєм- них переживань.
У тому, що в психотерапії ми називаємо опором, теж лежить захисний механізм раціоналізації. Коли нам кажуть про щось не- приємне, щось, що зачіпає наші цінності, що робить нам боляче, про що ми не хочемо чути й це визнавати – вмикається опір, що виражається раціоналізацією.
Наприклад, нашу пасивність ми називаємо обережністю, агресивність – самозахистом, а байдужість – буцімто бажанням зробити тих, що звертаються до нас за допомогою, більш самостійними.
У кожному з цих випадків рішення, як вчинити, приймається підсвідомо: людина не усвідомлює мотивації, яка насправді нею керує, а коли б виникло питання про причини прийнятого рішення, а причина виявляється недостойною, то ми, замість того, щоб її усвідомити, шукаємо раціонального виправдання, яке покликане переконати оточення
(і нас самих – передусім нас самих!)
у розумних, красивих і соціально схвалюваних резонах та під- ставах нашого вибору.
Тому психотерапевти кажуть: там, де починається опір – починається правда. Правда, чути про яку ми не хочемо, яку ми старанно замаскували від себе самих.
Складно повірити – але ми самі переконані в нашій щирості! Ми у наші раціоналізації всією душею віримо.
Віримо, що ми не заздримо нікому, хто має більше чи краще. Нам насправді того і не треба! Ми насправді того й не хочемо! Ми такі, ми задоволені малим, адже ж так і треба, так і правильно жити, ні..?
Хтось знає набагато більше. Ну і нехай! Синя панчоха, книжкова міль, чокнутий професор! А ми такі, ми звиклі люди, не вискочки, ми «простіші, і люди до нас тягнуться».
Хтось Є чимось більшим. Ну звіііісно! Ну йому ж дооообре! В нього ж були більші стартові можливості! От якби в мене вони були!!!! то я б теж. А так я що, а мені й на своєму місці чудово.
Раціоналізація може бути дуже помічною й об’єктивно приносити користь. Це, знову ж, як і всі захисні механізми, «запобіжник» нашої психіки, щоб її, нашу кохану, не рознесло.
Проблеми починаються тоді, коли раціоналізація використовується для того, щоб видавати самому собі індульгенцію на деструктивну поведінку, для підміни справжніх причин того, що ми робимо – часто недостойних причин – на соціально прийнятні.
Переповіли комусь неприємну плітку, про те, які гидоти про нього говорять? То тільки для їхнього ж добра!
Розказали комусь, що чоловік зраджує? Так лише ж для того, щоб відкрити їй очі!
Серйозно?..
А оце «в мене не було іншого виходу!»?! (Спойлер: інший вихід є завжди).
Раціоналізація може суперечити логіці й фактам, але не обов’язково. Ірраціональність її раціональності полягає лише в тому, що оголошений мотив діяльності не є справжнім.
І тут просто не можу не згадати дуже гарну сентенцію:
Обманюючи інших, не обманюйте себе.
Будьмо щирі хоча б із собою.
(Якщо навіть з психотерапевтом не вдається. Втім, його обманути навряд чи вийде. Просто він вам про це не спішитиме повідомити).
Як іще ми захищаємося від нашої неідеальності, Або ще одна вигадка нашої хитрої психіки про нас, Або ще одна солодка ілюзія.
ПРОЕКЦІЯ
Проекція – це таке собі перенесення, переміщення на інших своїх власних негативних установок, вкладання в інших власних негативних думок, приписування іншим того, що насправді властиве нам.
Це, наприклад, про осуд та засудження.
Дуже часто те погане, що ми помічаємо в людях – це саме те, чого ми не визнаємо в собі.
Бабка, яка, бризкаючи слиною, засуджує «сучасну молодь», насправді злиться не на молодь… а на власну старість. Або на те, що свою молодість вона витратила не на те і не так.
Але оскільки молодість не вернути, а злоститися кудись треба – вона злоститься на те, на що можна.
Проекція злості. Проекція безсилості.
Або – це те, що ми охоче б зробили, але система наших вну- трішніх табу нам це зробити не дозволяє. Тоді ми спішимо кривитися в сторону тих, хто це таки має відвагу зробити.
Ну, наприклад, затанцювати пол денс. І щоб фігура ідеальна. І на очах усіх (жартую-жартую. Але…) Це – про заздрість.
Те, що ми засуджуємо в інших – це або те, що властиве нам са- мим, або те, що нам хотілося б мати. Проте і перше, і друге рішуче нами заперечується. Наша свідомість від цього рішуче відмежовується: ні-ні, це не про мене!
Бо оте все, чим ми є насправді, носити в собі небезпечно – може вибухнути.
Те, що ми розказуємо комусь (або собі) про інших – ми насправді розказуємо про нас самих. І те, що нам кажуть інші про нас – вони говорять про себе.
Якщо ми знаємо про себе (але – повторю! – заперечуємо це), що ми не достойні довіри – то й іншим не довірятимемо.
Якщо ми знаємо, що схильні погано думати про інших, то впевнені, що ІНШІ погано думають про нас.
Так, попорпавшись у закамарках власної душі й не знайшовши там благородства, доброти, любові до інших, ми доходимо висновку, що це інші такі, що весь світ поганий та злий.
(А не ми, ні-ні, боронь Боже! Ми класні, хороші, правильні, білі та пухнасті… це навкруги всі поганезні).
І тут, власне, оця маленька заковика. Ми не задумуємося, що це МИ не заслуговуємо на довіру, або що це МИ думаємо про людей погано
(ну або маємо ще якісь, такі ж соціально несхвальні, властивості).
Але підсвідомо переносимо ці наші ВЛАСНІ риси на інших людей, приписуємо їм те, що властиве нам, екстраполюємо своє – на інших.
Чому так відбувається? Та бо, звісно, ми не хочемо брати на себе відповідальність за наші неприпустимі чи неприйнятні по- чуття, бажання, мотиви, не хочемо їх усвідомлювати. Саме тому, що якщо свідомо – то вважаємо їх неприпустимими.
І це – знову ж про нашу Тінь, про неінтегрованість нашої осо- бистості в єдине ціле, в Самість, нерозуміння того, ким ми є насправді.
І це ще одне джерело непорозуміння між людьми, неконструктивних стосунків та невиправданих очікувань.
Ну а ще це про те, що ми завжди отримуватимемо саме те, що ми засуджуємо, з чим боремося – і так триватиме доти, поки ми не змістимо локус контролю з інших на себе – тобто не зрозуміємо, що ми, і тільки ми є як причиною власних нещасть, так і володарями власної долі. І що змінювати потрібно не світ, такий негодящий, а себе (такого класного) в ньому.
І коли я пишу у своїх розповідях «ми», то це не для красного слівця і не випадковість. Бо я (хоч і психолог) – до небожителів не належу. Homo sum… і мені теж – як і всім нам – все, про що я пишу, тою чи іншою мірою властиве. Різниця лише в тому, що я про це знаю. Древні римляни влучно казали Praemunitas, praemonitas: попереджений – отже, озброєний.
Там, де є усвідомленість, з’являється можливість вибору і можливість керувати своїми думками.
І ви теж можете – усвідомити, а відтак, вибирати – чи хочете розуміти й присвоювати собі себе чи волієте тратити життя на оцінювання інших через призму своїх психічних захистів.
Наша психіка – не лише унікально розумна, але й винятково хитра.
Наша психіка – то, звісно, не річ в собі, яка не підлягає пізнан- ню, але є в ній чимало всього, чию дію ми спостерігаємо, але як воно утворюється
(звідки береться, таке хитре?)
не знаємо.
Але бачимо, що воно є.
У ситуаціях, які їй складно або й неможливо витримати, наша
психіка захищає сама себе
(а ми про те і не здогадуємося)
Є поняття, яке так і називається – захисні механізми психіки.
Їх вперше «побачив» та описав герр Фройд, а потім розвивала і доповнювала його дочка Анна, а потім ще і ще… ці механізми переставляли місцями, трохи перейменовували… але для всіх вчених, що досліджували психічні феномени, була очевидна їх наявність.
Що ж воно таке?
Всі механізми психічного захисту заперечують або викривляють реальність – і роблять це на несвідомому рівні. Ми не спеціально «вмикаємо» оті механізми, ми навіть не розуміємо, що вони є.
Один із них – це ЗАПЕРЕЧЕННЯ.
Це ситуація, в якій ми відмовляємося визнавати щось, не усвідомлюємо,
(не хочемо усвідомлювати)
що відбулась чи відбувається якась подія, стався якийсь факт. Ні, ми знаємо, що воно є, але зі свідомості це усуваємо.
Коли реальність стає нестерпна для нас, ми несвідомо тим чи іншим способом її блокуємо – не допускаємо до думок, до сприй- няття, відгороджуємося від неї та захищаємося.
Як ото дитина пхає голову під ковдру і вважає, що вона неви- дима, про що кажуть – як страус, голову в пісок.
Більше того, ми з піною на устах заперечуватимемо очевидність цих фактів, дію цієї реальності. І наше відмежування від цього – також не визнаватимемо…
Що таке насправді заперечення чи уникнення реальності й коли воно вмикається? І що, власне кажучи, ми захищаємо та- ким чином?
А от що. Ми оточуємо себе бетонною стіною неприйняття всього, що може знищити наш вигаданий, наш ідеальний Я-образ, тобто власну думку про себе, яку самі ж ми і створили
(і таку, що існує лише у нашій фантазії).
Все, що є загрозою цілісності нашого уявного образу себе са- мих, ми просто заперечуємо.
Бо жити зі зруйнованим образом «я» нестерпно боляче, нестерпно боляче усвідомлювати власну неідеальність тому, хто не приймає себе реального, в усій своїй повноті, і ми уникаємо всьо- го, що цей образ ставить під загрозу, захищаємо себе від тих, хто його може порушити (самим фактом свого існування), взагалі викреслюємо їх з життя.
З метою самозбереження.
Що ми заперечуємо? Факт того, що хтось пішов з нашого життя і ніколи більше не повернеться.
Що ми комусь стали непотрібні.
Людей, які нас переростають.
Що хтось має більше.
Що хтось став кимось більшим, ніж ми.
Ох, та будь-що – все, що в наших очах применшує нашу цінність..
Кожному з нас важливо зберегти позитивний образ нашого
«Я». Насамперед – для себе самого.
Заперечення – це теж і про невизнання своїх емоцій – тих, про які ми прекрасно знаємо, що вони не є соціально схваленими, тих так званих негативних.
Злість? – ні, праведний гнів!
Заздрість?? Ну що ви! Ну, якщо вже… нууу, це ж біла заздрість! (а заздрості насправді дуже багато. І не білої ані разу).
Плітки?… ні-ні-ні. Ми називаємо це – «Ну про щось же треба говорити?..»
Оговорення, засудження??? Та яке!!!… це ми просто «висловлюємо власну думку»!
Гординя? Неправда, ми просто горді!
(Хоча мало що знаходиться так далеко одне від одного, як гор- диня і гордість)
Людина хоче бути ідеальною. Або хоча б здаватися. Іншим…
Або хоча б самій собі.
А для того, щоб бути ідеальним, доводиться дуже старатися.
За цими стараннями – безперервний контроль, що зводить з розуму, переповнює тривогою і не дає зітхнути без того, щоб оцінювати себе з боку і порівнювати з іншими людьми. Від цього втомлюєшся страшенно. Це вимучує і тягне енергію.
А відносини з людьми не можуть бути щирими апріорі.
Нескінченна гра – щоб люди не здогадалися про те, як ти до них ставишся насправді й ким ти є насправді.
Нескінченна гра перед самим собою – щоб не подивитися собі справжньому в очі.
Цей механізм – як і інші захисні механізми психіки – допома- гає нам вижити.
Чи це добре?
З одного боку, без сумніву, так. Час від часу ми «захищаємо- ся» абсолютно всі. Захисні механізми, як запобіжники, усувають або послаблюють напруження від негативних емоцій. Але… вони не вирішують самої проблеми, від якої ми так [без]успішно ховаємося – вони її найчастіше ускладнюють.
Так що з іншого боку…
Якщо все життя зводиться до постійних захистів від реальнос- ті, то, не сперечатимуся – можна прожити його і так.
Ніколи не ставши його, власного життя, автором.
Ми так і залишатимемося у своїх захистах, коконах неперебу- вання у реальності, у своєму фальшивому «Я», глушачи себе, заздрячи іншим і заперечуючи самим собі цю заздрість,
(і лицемірно засуджуючи заздрість в інших. Але це вже інший механізм захисту.
Так, їх є ще багатенько).
В неприйнятті себе в своїй цілісності.
А на другому полюсі, альтернативою, є розвиток нашої цілісності, інтеграція всіх своїх сторін в єдину і неповторну індивідуальність.
Ми ще (часом) йдемо до психолога, коли нас зовсім перестають влаштовувати взаємини з дружиною/чоловіком, батьками, ді- тьми чи інші наші стосунки з людьми.
Та насправді ми забуваємо, що всі ці стосунки – лише наслідок наших взаємин із самим собою, контакту з собою, а якщо уточни- ти – власне, відсутність такого контакту.
Ми не чуємо самих себе, ми заглушуємо голос нашого тіла – а воно першим б’є тривогу, що щось недобре відбувається, ми не слухаємо голосу нашого страху, ми відкидаємо нашу недосконалість, неідеальність, нашу Тінь, не розуміємо необхідності інте- грації всіх наших частин в Єдність.
Ще раз – добре це чи погано? Власне, психологія загалом уни- кає оперування цими двома поняттями в чистому вигляді. Немає доброго і недоброго, а є те, що добре чи недобре для кожної конкретної людини.
Людина, якій пасує сидіти, внутрішньо (і не тільки) набурмо- шеною, оточеною захистами, озброєною проти всього того, що не вкладається в її бажану картину світу і бачення бажаної
(ідеальної ж!)
себе в цій картині, та, яка не зуміла віднайти в ній себе справ- жню, не схотіла чи не змогла з’єднати свою Персону (маски, які одягаємо для людей, для світу) і свою Тінь в єдину Самість – хто ж їй, цій людині, заборонить лишатися саме такою?.. 🙂
А можна…
Можна і по іншому.
Можна розвивати те, що дано тобі і тільки тобі. А всім нам без
винятку щось дано.
І йти в любові, натхненні й здійсненні свого власного шляху… Стати Творцем.
Публікації психоенциклопедії, що розкривають тему “Я-концепція” через призму теоретичних знань та практичного досвіду авторки-психологині Ірен Шатинської та колективної свідомості Простору Психологів — у відповідних вкладках нижче.
Важливо, що ці та інші публікації у “Просторі психологів” не претендують на статус “істини в останній інстанції” та, за згодою авторок, можуть доповнюватися у процесі конструктивного обговорення у коментарях.
ІРЕН ШАТИНСЬКА
ПРОСТІР ПСИХОЛОГІВ
Я-КОНЦЕПЦІЯ
Всі ми, люди, навіть ті, що не дуже схильні до рефлексії, маємо якусь думку про себе, образ себе, концепцію нашого Я.
У психології це так і називається –
Я-концепція: сприймання людиною самої себе.
Я -концепція – це динамічне, тобто таке, що розвивається і змінюється, уявлення про образ власного Я,
усвідомлення своїх властивостей, самооцінка, розуміння свого способу взаємодії зі світом.
Це:
Я-реальне – те, якими ми себе уявляємо,
Я-ідеальне – те, якими ми хотіли би бачити себе,
та Я-дзеркальне – те, якими є, на нашу думку, нас бачать інші.
Я-реальне , в нашій уяві , практично співпадає з Я-дзеркальним. Ми думаємо , що інші бачать нас приблизно такими, якими ми бачимо себе.
Але… численні дослідження показали, що це далеко не так. Оцінка нас оточенням суттєво від нашої власної відрізняється.
На мою думку, певним критерієм, звіркою Я-концепції, показником її істинності є людина навпроти нас.
Ні, ні, не те, що про нас думають (чи не думають).
А ті, ХТО є поруч з нами.
Наше оточення, воно чітко показує нам різницю між Я-реальним і Я-дзеркальним, є маркером того, хто ми є для людей.
Люди поруч творять нашу референтну групу – середовище, до якого ми належимо, де нас акцептують, яке ми вважаємо своїм і нас там приймають, як свого.
Це – реальна референтна група.
А є ще й ідеальна, яка існує у наших мріях і фантазіях; це місце, де ми бажали би, щоб нас приймали, до якого би хотіли належати.
Якщо люди, які в даний момент поруч , нас не влаштовують, спитаймо себе, чому ж вони поруч з нами?
Для чого?
Про що?
Що вам у них не подобається?
Чому ж так?
Що ж.Тому, що саме їх, а не інших, ми на цей момент заслуговуємо і притягуємо.
Навіть якщо ми знаємо про себе, що ми розумні, майже геніальні, що ми, милі, ласкаві всередині , такі добрі, майже мати Тереза, няшечки, сонечки і котики, а нас бачать зовсім іншими , то… то робімо висновки.
Іншими ми і є в очах світу.
Самопрезентація – те, що ми демонструємо іншим – не про те.
Вона завжди дещо маніпулятивна; через неї ми, з певним наміром і метою, свідомо або несвідомо показуємо саме те (і тільки те), що хочемо показати.
Зараз же я веду мову про страшенну несправедливість: ми знаємо (або думаємо), що ми такі (а не інакші)- а світ вперто відмовляється це бачити. А Всесвіт вперто дає нам оточення-дзеркало, яке нам … не подобається.
Ми , можливо, бачимо себе по потенціалу, закладеному у нас. Але інші нас бачать – по вчинкам.
Не варто ображатися на світ.
Ніхто не зобов‘язаний копатися в глибинах наших душ.
Люди орієнтуються в своїх оцінках на те, як ми себе ведемо, а не на наш внутрішній світ, не на наші переживання, ціннісні критерії та причини тої чи іншої поведінки.
Тим, хто нас оточує, як правило, не цікаво, наскільки і чому саме така, а не інша поведінка є адаптивною (чи навіть єдино можливою) з огляду на нашу внутрішню картину світу, системи цінностей та мотивацій,
А кожен із нас, унікальний та неповторний, прагне до розуміння, до того, щоб його бачили справжнім.
І це одна з причин, не найголовніша, але й не найостанніша, чому люди йдуть до психолога.
Психолог – це той, хто в силу професії в наших душах копатися якраз повинен.
Хороший психолог, будучи по-перше, аналітиком, а по-друге, власне, навченим цьому , розбирається у феноменологічному світі людини. Він
занурюється у глибини наших
переживань і намагається розібратися в них, уникаючи суджень та висновків , що є упередженими і спотворюють сприйняття і розуміння картини світу клієнта.
Коротше, задружує наших тарганів між собою.
Психолог – це та людина, яка намагається зрозуміти особистісний світ, а не встановлює, чи і чим він відрізняється, наприклад, від норми.
Він розуміє, що поняття «норма» – це для кожного з восьми мільярдів нас, людей, – один з безмежної кількості моментів у континуумі «здоров‘я – хвороба».
Або, за словами Людвіга Бінсванґера, психіатра та засновника екзистенціальної психології, «немає єдиного простору і єдиного часу, а є стільки часів і просторів, скільки існує суб’єктів».
І психолог є тим, хто допомагає приводити наш внутрішній світ у конгруентність , згідність, співзвучність з його зовнішнім вираженням.
І він же з‘ясовуватиме з нами, як потенції втілити у дійсність.
Тоді те, чим ми є, буде тим, що ми демонструємо, – а люди бачать.
І , о диво. Якщо люди поруч перестають бути нашим відображенням – вони якось дивовижно самовидаляються з нашого життя і зникають в голубій далечині.
Але є й інший цікавий момент.
Люди поруч, які не влаштовували раніше, раптом починають влаштовувати. Наче за змахом чарівної палички змінюється їхня поведінка, їхні реакції і навіть їхнє світобачення.
Ви розумієте, що хтось поруч став іншим.
Змінив своє відношення до вас.
Змінився сам.
І це також відображає вас.
Значить, міняєтеся ви.
І, в принципі, це те, що робить психотерапія.
Ми стаємо іншими.
Точно – добрішими до себе і кращими для себе.
Ми перестаємо грати чужі ролі по чужим сценаріям, робити вигляд і підлаштовуватися під чужі думки. Ми більше не боїмося себе, не стидаємося проявлятися собою справжнім.
Ми розвиваємося.
Ми ідемо вперед.
Потенціал перетворюємо у вчинки.
Ми змінюємося – і світ змінюється навколо нас.
Ми набираємося сміливості і відваги бути собою. Ми даємо собі на це право – і не важливо, диваки ми, мрійники, генії а чи психотики
(кажуть , краще бути компенсованим психотиком, ніж некомпенсованим невротиком)
і без огляду на те, наскільки ми комусь подобаємося.
Це насправді нелегко. Зате це робить нас вільними.
Термін “Я-концепція” був уведений в психологію в 20-ті роки 20 століття американським психологом Карлом Роджерсом (Carl Rogers).
Він вважав, що Я-концепція відображає сприйняття людиною себе самої, своїх емоцій, цінностей та інших аспектів свого життя.
Роджерс був одним з найбільш відомих психологів 20 століття, який зробив значний внесок у розвиток гуманістичної психології та терапії.
Він підкреслював важливість індивідуальності та особистісного розвитку кожної людини, а Я-концепція стала одним із основних понять його теорії.
Пізніше Я-концепцію вивчали інші психологи, такі як Ерик Еріксон, Абрахам Маслоу та Джордж Келлі.
Це поняття відноситься до того, як людина сприймає свій внутрішній світ, свої цінності, якості, потреби, цілі та наміри.
Зазвичай Я-концепція складається з різних аспектів, таких як фізичний вигляд, особистість, таланти, вміння, характерні риси та інтереси, іноді розділена на “я” як фізичне тіло та “я” як психічне існування.
Якщо концепція позитивна, це може призвести до високої самоповаги, самовизначення та ефективності.
Але, якщо негативна, може виникнути низька самооцінка, невпевненість, відчуття безнадії та інші проблеми зі здоров’ям психіки.
Вона є важливим поняттям у психології, оскільки допомагає людям краще зрозуміти себе та свої дії, а також допомагає професійним психологам в розумінні та лікуванні різних психологічних проблем.
Психодіагностика Я-концепції
Краще зрозуміти явище можна за допомогою різних методів, залежно від цілей дослідження.
До найбільш відомих належать:
Психологічні тести. Зокрема,
тест Роджерса (Rogers Self-Esteem Scale),
тест Моріса Розенберга (Rosenberg Self-Esteem Scale)
та інші
Інтерв’ю.
Дозволяє людині описати свої власні переживання та думки про себе.
Використання структурованих або напівструктурованих інтерв’ю може забезпечити більш об’єктивні результати.
Спостереження. Допомагає дослідникам вивчити те, як люди поводяться та сприймають себе у різних ситуаціях.
Анкетування. Є корисним з метою отримання інформації про те, як люди оцінюють свої власні характеристики, такі як
інтелектуальні та емоційні здібності,
зовнішність,
інші аспекти Я-концепції.
Дослідження Я-концепції
До найбільш відомих досліджень щодо вивчення цього феномену належать: експеримент Карла Роджерса (Carl Rogers) про самоактуалізацію.
У ньому Роджерс та його співробітники досліджували те, як люди змінюються, коли отримують позитивний зворотний зв’язок про свої власні емоції та думки.
Результати підкреслили важливість розуміння своїх власних потреб для розвитку позитивної Я-концепції.
Наступним став експеримент Джеймса Маршалла про вплив самооцінки на розуміння того, що люди очікують від інших.
Учасникам було показано серію фотографій людей. Після цього, їх запитали, як вони думають, що ці люди очікують від інших.
Результати показали, що учасники з високою самооцінкою схильні очікувати від інших більш високих стандартів, ніж учасники з низькою самооцінкою.
Знаменитими став експеримент Альберта Бандури (Albert Bandura) про вплив моделювання на Я-концепцію.
Під час нього, ті хто брав участь спостерігали за тими, які виконували завдання.
Результати показали, що учасники, які спостерігали за тим, хто успішно виконував завдання, вірили, що вони також можуть досягти успіху, це сприяло позитивному розвитку концепції.
Психологічна допомога при порушеннях Я-концепції
Для того, щоб налагодити Я-концепцію фахівець може застосовувати різні підходи.
Зокрема, надавати консультації та підтримку, щоб допомогти клієнту зрозуміти та прийняти свої позитивні якості, розібратися з негативними думками та почуттями, що заважають подальшому розвитку.
Поширеною є практика, коли за допомогою різних методів і технік експерт рекомендує як підвищити самооцінку.
Не менш важливим при такій роботі є розвиток позитивних рис характеру та корисних навичок.
Інколи, застосовуються вправи на зміну переконань, що заважають розвитку позитивної Я-концепції.
Часто, психологи проводять тренінги, які включають вправи, що допомагають клієнту змістити фокус уваги на власні сильні сторони та помічати їх у інших людях
ПІДБІР ФАХІВЦІВ
У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо
Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи” у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо
Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:
неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності
СПІВАВТОРСТВО PSY-PEDIA
Існує можливість для фахівців, профайли яких розміщені на веб-платформі — додати на окрему вкладку цієї (як і будь-якої іншої) сторінки “Психоенциклопедії” унікальну авторську інтерпретацію даної чи будь-якої іншої з існуючих чи додаткових тем.
Якщо ви — дипломований/а психолог/иня і вам це цікаво:
Не буду обманювати нікого, що це не так, що здоровою, а тоді вже як бонус красивою
Ні).
…Прийшов якось давно до мене старий знайомець, що з ним не бачились довгі роки. Дружбан зі шкільних часів.
Поговорили.
Наостанок він мені, як, бувало, й колись, в моєму десятому класі: ти така гарна!
А я йому – як і колись: ой, ну ладно, перестань…
Він ухмильнувся, покачав головою і такий:
Нічого не змінилося… як і в школі – визнаєш свій розум, але не визнаєш свою красу…
…Дякуючи мамі, яка завжди знаходила, що б такого негарного ще знайти у мені, чим би ще притикнути, де би ще покритикувати, комплекс – ні, не комплекс, а ІДЕНТИЧНІСТЬ дівчини, що негарна, була у мене все життя.
Скільки б я не чула компліментів на свою адресу, це було все повз мене. Я їх собі не присвоювала, воно стікало, як вода з гуски.
Ага, ага, кажи-кажи, думала я.
Дитина, мама якої не вважає її гарною, має сильно менше шансів відчути себе гарною, ніж та дитина, чия мама вважає її красунею.
Яка ти ЖИРНА, чула я.
Шо ти стільки ЖЕРЕШ!!!
(62 кг, 165 см)
Яка ти худюча, говорила вона.
Треба ж щось їсти! От масло: ти їсиш масло взагалі????
Масло треба їсти!!!
(Це – 57 кг)
Які в тебе груди щось маленькі (з «жалем». Мені, дівчинці. 15 років)
Довге волосся? Та подивись на свої жалкі волосьонкі, куди тобі довге волосся!
Картина «Жалкі волосьонкі» , яка, без сумніву, існувала лише в маминій голові, успішно відтворювалися зістриганням всього, що тільки вдавалося, з голови дитини.
От розумною, от це так.
Це в мене вийшло.
Без будь-якоі підтримки.
Сильно здивувавши мамочку цим.
За розумність мене хвалили.
Її визнавали.
(Тяжко було не визнати. Відмінниця, розхвалювана всіми вчителями.
Вчителі в МОЇЙ школі були хорошими.
ЇМ – моя розумність очі не муляла.
На відміну від певних викладачів в вузі. Потім.
Вони, мої вчителі – всі! – передвіщували моїй мамі найвищі висоти для мене.
Ну і куди ж таку розумну дитину треба було віддати? В найгірший на той час інститут.
В зооветеринарний.
Щоб розумність закопати, та поглибше.
Бо розумніша від батьків вийшла.
Конкуренція).
Але на той момент моя ідентичність «Я – розумна» була така міцна, що в ній я не засумнівалася ніколи у своєму житті – незважаючи на нечисленні, проте справді болючі спроби мене принизити в цьому і знецінити. Ні, не вдалося.
Процес усвідомлених змін і сила бажання
Вернімося до сили бажання.
В мене не було бажання стати гарною, щоб подобатися комусь, вірніше, точно не воно було первинним.
Я і так наче подобалася, але – повторюю – я не приймала цього.
Зате було бажання – хотіти подобатися СОБІ.
Чим далі я жила, тим більше усвідомлювала, наскільки це важливо.
Усвідомлювала, спостерігаючи ща поведінкою тих, що оточували мене: як же вона відрізнялася від моєї…
Коли запустився процес усвідомлених змін, це бажання заявило про себе мало не першим.
Бо боліло воно все життя.
І отже, ми дійшли до суті і початку розповіді.
Про силу бажання
Бажання сформувати нову ідентичність – жінки, що собі подобається.
А відтак – приймає те, що подобається іншим. Приймає компліменти і насолоджується ними…
Ви не йдете в спортзал, на кардіо і не притримуєтеся збалансованого харчування? Значить, вам того і не треба. А от чому не треба – тут я поможу розібратися. Знайти, штоби што вам лишатися таким/такою, як ви є).
Там, де наше бажання, там наша енергія. Там і сила, і воля, і сила волі😁😁😁
Як формується звичка і чим вона стає, коли сформована?
Як формується при цьому звичка і чим вона стає, коли сформована?
Ми починаємо хотіти формувати нові звички тоді, коли ми починаємо створювати нову ідентичність в собі.
Мислеформа «Я не курю» діє на процеси, що запускають формування звички в нашому мозку, набагато сильніше , ніж слова/думка «я хочу кинути курити».
Це – ствердження з ідентичності «Я людина, яка не палить», а не такої, що ПРОБУЄ кинути (а чи так станеться, чи ні, хто зна: таку непевну позицію відповідним чином сприймає наш мозок. Вона для мозку – не керівництво до дії.
Бо він, мозок, знає, що насправді – і для вас ні)
Всі ці процеси біохімії мозку – прекрасно описані, і ніякоі магіі в тому нема.
Окей, нумо назад до мене.
Я – гарна жінка.
Це – моя ідентичність.
Ну, файно, коли в жінки такому самосприйняттю не заважає ні зайва вага, ні ніщо інше.
Мені ж в силу того, що оце описала вище, заважало все, і не допомагало нічого з того, що насправді існувало – бо його не існувало в моєму сприйнятті..
Я сама сформувала своі цілі і своє бачення: в кожного воно своє власне, і згідно нього ми діємо.
«Я – людина, яка щоранку бігає», а не «А чи не побігати мені сьогодні»
В першому випадку це ствердження, що не підлягає сумніву, в другому – це просто невизначене питання в нікуди, і відповідь на нього часто буде – ні, не побігати мені сьогодні😂😂
Чи тяжко формувати звички?
Кому які і кому як. Мені було не тяжко сформувати звичку бігати.
Коли почався в мені процес усвідомлених змін, я жила на Флориді, на описаному вже мною Бродволку, і так, починати практикування бігу по спеціальній доріжці над океаном, а потім іти купатися в ньому, значно краще, ніж у засніженому Львові.
На третій день з’явилися знайомі обличчя, з усмішками і how are you doing today або просто помахом руки ще здалека.
Це – погладжування, підтримування, це величезний додатковий стимул – і це правда.
Коли відчуваєш себе членом якоісь спільноти – це величезне підкріплення.
Коли щось стало звичкою – питання, робити щось чи ні, не виникає. Нема ліні, нема сумнівів, ти звично йдеш та робиш.
Йдеш та бігаєш щоранку.
Йдеш в спортзал.
Карантин? Не почнеш день без годинного тренування, сама, вдома.
Без залу, чесно, сильно важче.
Це так як і біг «серед своїх».
Бо, знов же, у залі багато підтримуючих «погладжувань» обмін енергетикою, спілкування.
І поржати.
Ну, все те, чим в принципі оффлайн кращий за онлайн.
Тоді вже в гру втручається самодисципліна.
І це теж не про силу волі.
Просто я знаю: так треба.
Сила волі там, де енергія бажання.
Проста історія.
А, ну і на завершення.
Тепер я не мушу вибирати, куди мені – до розумних чи до красивих.
Мені в третю групу.
До скромних.
😁😁😁
І постскриптум. Ні, моя мама ніякий не монстр. Вона – як і всі, продукт своєї епохи, свого виховання, своїх, нав‘язаних їй, концепцій і установок. Вона робила те, що могла, як знала і як вміла.
Публікації психоенциклопедії, в яких розкривається тема “Самопрезентація” (рос., анахр. — “самопрезентация”) крізь призму теоретичних знань та практичного авторки-психологині Ірен Шатінської та колективної свідомості Простору Психологів — у відповідних вкладках нижче.
Важливо, що ці та інші публікації у “Просторі психологів” не претендують на статус “істини в останній інстанції” та, за згодою, можуть доповнюватися у процесі конструктивного обговорення у коментарях.
ІРЕН ШАТІНСЬКА
ПРОСТІР ПСИХОЛОГІВ
Самопрезентація — це не тільки й не стільки коротка розповідь, наприклад, спікера про себе з трибуни.
Це те, що ми показуємо світу про себе. Те, як ми хочемо, щоб нас сприймали, це те наше Я, яке ми хочемо продемонструвати іншим.
У цій статті, спираючись на свій досвід практикуючого психолога, я розгляну стратегії, способи й цілі самопрезентації та певні пастки нашої поведінки, які є причиною непорозумінь між людьми.
Але спершу, для тих читачів, хто вже визначився з потребою звернутися до фахівця-психолога з метою удосконалення навичок для успішної самопрезентації інформую що звертатися із цією темою можна до мене безпосередньо через профайл.
Самопрезентація — це невіддільна частина нашої повсякденної взаємодії з іншими людьми, і вона глибоко вкорінена в психологію особистості.
Особистісна психологія досліджує те, як ми представляємо себе перед іншими та впливаємо на їхнє сприйняття нас.
Зі зміною різних рис особистості, як-от темперамент, якості, звички та здібності, наш спосіб самопрезентації також еволюціонує.
ЩО МОЖЕ ВПЛИВАТИ НА САМОПРЕЗЕНТАЦІЮ?
Також відіграють значущу роль у процесі самопрезентації:
Архетипи особистості. Можуть визначати наші цінності, стан та механізми, що стоять за нашою поведінкою.
Емоції особистості. Здатні впливати на те, як ми взаємодіємо з іншими.
Пізнавальна сфера особистості. Дозволяє нам розвивати нові способи самопрезентації та адаптуватися до різних ситуацій.
Характер і типи особистості. Визначають, як ми виступаємо перед громадськістю, а різні психотипи особистості — можуть мати різний підхід до самопрезентації.
Внутрішні конфлікти, феномени та інстинкти: можуть впливати на те, як ми представляємо себе та сприймаємо інших.
ДЛЯ ЧОГО МИ ОБИРАЄМО ТУ ЧИ ІНШУ СТРАТЕГІЮ?
Самопрезентація — це прояв наших мотивацій і спрямованості особистості. Вибір стратегії демонстрації світові того, ким ми є, здійснюється нами часто свідомо, але великою мірою й неусвідомлено, залежно від рівнів особистості і внутрішніх конфліктів, які ми можемо переживати.
Обираючи якусь зі стратегій, ми цілком напевно чогось прагнемо, наприклад:
схвалення нас соціумом
похвалитися
підвищити власну привабливість, набути впливу і влади
щоби світ нас полюбив
домогтися чогось від інших
Якщо коротко, завжди для заспокоєння, чи то пак задоволення, тих чи інших своїх потреб.
Зауважу, що серед іншого пізнавальна сфера дозволяє нам розвивати нові стратегії самопрезентації та адаптуватися до різних ситуацій.
ЯКІ СПОСОБИ ПРЕЗЕНТУВАТИ СЕБЕ МИ ОБИРАЄМО?
Для презентації себе ми можемо обрати найрізноманітніші способи, як-от:
Самопросування, самореклама – хвалькуватість, демонстрування знань та вмінь.(Прямолінійно і відразу впадає в око).
Благання – демонстрація слабкості та залежності (Я бідний-нещасний, а ви всі повинні цим перейнятися і мені допомагати)
Випинання своїх чеснот. Також і у вигляді лицемірної скромності. (Парадокс? Ні.) «В мені нема нічого особливого, я такий як всі» насправді має на меті зовсім інше, ніж визнання себе сірою масою.
(Чуємо підтекстом: подивись, який я скромний! Подивись, як я стараюсь себе не випинати, не те, що інші! – чуємо ми. А що за цим стоїть насправді? Правильно. Приховане послання тут – «я кращий за інших»).
І, нарешті, як на мене, найпідступніша зі всіх самопрезентацій
Втирання в ласки, інґраціація. (Про що це?) Та, мабуть, кожен знає. Про “виражати згоду”. Про “лестити”, демонструвати прихильність.
ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПІСЛЯ САМОПРЕЗЕНТАЦІЇ ТА В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ПАСТКА?
А далі, вже після того, як наша самопрезентація відбулася, будь-хто, хто демонструє світові якісь свої риси та характеристики, має право очікувати, що світ ставитиметься до нього згідно з тими демонстрованими якостями, очікувати від інших належного визнання чеснот, певного ставлення та оцінки.
Ніби все й так. Чи не для того ж і демонстрація?
І тут є власне та пастка.
Адже в психології міжособистісних взаємин діє ще один закон.
Люди теж очікують від нас того, що ми їм презентуємо, що про себе ми їм показуємо.
Той, хто приховано чи явно сповіщає про наявність у себе якихось певних якостей і чеснот, в очах і очікуваннях світу зобов’язаний і справді бути таким, яким він себе проголошує.
Ось, наприклад, якщо людина проголошує себе безпомічною і безпорадною – ми їй допомагаємо, але, навіть роблячи це від щирого серця, сподіваємося на вдячність – або принаймні не на невдячність. А саме її ми часто отримуємо.
Отож розглянемо ще кілька прикладів:
Безпорадний? Будь ним! Ми цього чекаємо. А безпорадний раптом показує гострі зуби. І часом вишкірені на нас.
Вдячність? О ні. Людська натура не в стані довго витримувати почуття вдячності.
Мудрий? Чекаємо безперечних істин в останній інстанції. А отримуємо часом шаблони, перенесені з власного життєвого досвіду, спроби нав’язати нам свою реальність і абсолютне невміння вчутися в реальність нашу.
Мудрий старець? Еммм… іноді просто старець.
Розумний? То ми й сприймаємо його таким. Поки не побачимо його текст з трьома граматичними помилками в одному слові.
Авторитет? Вау….. ну, авторитет же! Усезнавець. Всемогутній. А потім, несподівано – виявляється, сам себе надмухав той роздутий авторитет. Сам надувся… і сам здувся.
Ну і про те, що, як для мене, найнеприємніше.
Інґраціація — втирання в ласки
І така ж хороша людина… і зі всім погоджується… і погляди твої розділяє… і допомогти наче б завжди готова… і вислухати… і добра-добра…
Добренька така. Без мила самі знаєте куди. Інколи так тонко, що й не зрозумієш відразу.
Аж поки не допне свого. Поки не визбирає собі і не використає всі ті ресурси, які їй тільки й були від вас потрібні, і адьйо… а ви ще довго, нічого не розуміючи, дивитеся, слідом мало не біжите і кричите: Агов! Ти куди?!.. Я ж тут!!..
А виявляється, все просто: ви вже використані й викинуті за подальшою вашою непотрібністю.
Розчарування, втім, від кожної зі стратегій самопрезентації обопільне. Тобто для нас – для інших людей, для того, на кого була скерована така, а не інша презентація себе – зрозуміло чому: людина, яку ми сприймали одною, так би мовити, не справдила наших очікувань, але ж, повторюсь, це те, що вона за замовчуванням повинна була зробити.
Ми взаємодіяли з нею певним чином, а вона виявилася насправді зовсім іншою – і ми відчуваємо себе пошитими в дурні.
Але і для того, хто демонструє себе таким, а не іншим чином, насправді все це так собі. Оскільки, коли маска скинута – а ніхто не витримає в ній, не показуючи себе справжнього, ціле життя – розчарування тих, чиїм очікуванням ми хотіли відповідати, часом таке сильне, що сила протидії може стати, всупереч закону Ньютона, значно сильнішою, ніж сила дії.
Наприклад, відкидання особи, яка так старалася вкрастися в ласки, може бути дуже далеко і назавжди.
І отут мені також йдеться про любов.
Як хотілось би мені порадити всім закоханим показувати одне одному не тільки свої плюси, але і мінуси в час отого «гострого періоду», періоду рожевих окулярів і зміненого стану свідомості, aka закоханості.
(що неможливо).
Бо.
Бо потім з’ясовується:
– що хтось насправді не такий вже бідненький котик, котрий потребує ласкавої руки господаря і нічого понад те;
– що отой бідненький насправді потребує значно більше, а часом все – або проживе прекрасно і без свого спасителя;
– що насправді, всупереч тому, що колись притакувалось кожному слову, ви не погоджуєтеся одне з одним в дев’яти питаннях із десяти;
– що чиєсь хобі у вигляді риболовлі чи футболу для іншого насправді не таке надцінне, як здавалося колись – коли захоплено під час трансляцій в унісон кричали «Гоооол!», або любовно пакували канапки з чаєм на риболовлю.
Сильна, самодостатня особистість здатна ефективно володіти своєю самопрезентацією, використовуючи свої уміння і навички. Вона розуміє, як впливати на інших, використовуючи свою діяльність і творчість.
Отож, самопрезентація є процесом, що постійно еволюціонує та адаптується до змін в нашому житті. Вона віддзеркалює наші потреби, цінності і бажання, а також відображає, як ми розуміємо себе та інших.
ЯК ПСИХОЛОГ МОЖЕ ДОПОМОГТИ З САМОПРЕЗЕНТАЦІЄЮ?
Психолог може грати особливу роль у допомозі з самопрезентацією, працюючи з клієнтом над розвитком різноманітних навичок та стратегій. Ось кілька способів, якими психолог може бути корисним:
1. Самовідчуття і розуміння.
Психолог може допомогти клієнту краще зрозуміти свою особистість, виявити сильні та слабкі сторони, ідентифікувати цінності та мотивації. Це перша крок у покращенні самопрезентації.
2. Розвиток комунікативних навичок.
Психолог може надавати підтримку у розвитку ефективних комунікативних навичок, таких як асертивність, вміння слухати та емпатія. Ці навички допоможуть взаємодіяти з іншими більш успішно.
3. Робота над емоціями.
Психолог може допомогти клієнту управляти своїми емоціями та стресом у ситуаціях самопрезентації, що може покращити якість їх виступів.
4. Самопідсилення.
Психолог може навчити методик підвищення впевненості в собі, що є важливим аспектом ефективної самопрезентації.
5. Адаптація до різних ситуацій.
Психолог може допомогти клієнту розробити стратегії самопрезентації, які враховують конкретні вимоги різних ситуацій, будь то співбесіди про роботу, публічні виступи чи особисті відносини.
6. Зворотний зв’язок та самовдосконалення.
Психолог може надати об’єктивний зворотний зв’язок щодо ефективності самопрезентації та співпрацювати з клієнтом у покращенні її результатів.
Загалом, психолог може стати цінним партнером у розвитку навичок самопрезентації, допомагаючи особистості розкрити свій потенціал, досягти бажаних результатів в різних сферах життя та уникнути небажаних пасток.
Завершуючи, самопрезентація відображає складний і різноманітний аспект психології особистості. Вона містить множину чинників, як-от темперамент, здібності, якості, риси особистості, емоції, архетипи, рівні особистості та інші аспекти. Самопрезентація також взаємодіє з мотивацією, цінностями й внутрішніми конфліктами особистості.
Здатність до успішної самопрезентації є важливою та може бути розвинутою завдяки умінням та навичкам, а допомога психолога дозволить підняти їх на якісно інший щабель.
Характер і типи особистості впливають на те, як ми представляємо себе, і різні психотипи можуть мати різний підхід до самопрезентації. У підсумку, самопрезентація – це динамічний процес, який відображає наші потреби, цінності та внутрішні перетворення. Вона є необхідною у сучасному суспільстві, оскільки впливає на наші взаємини з іншими та вплив наших власних рішень та досягнень.
ПІДСУМКИ
Самопрезентація є важливим аспектом взаємодії людини зі світом і іншими людьми. Вона глибоко впливає на психологію особистості та стосується таких ключових аспектів, як темперамент, здібності, якості особистості та звички. Наш спосіб самопрезентації відображає наші мотивації, цінності та внутрішні конфлікти.
Архетипи особистості та риси особистості визначають нашу спрямованість та впливають на спосіб, яким ми представляємо себе. Емоції особистості відіграють ключову роль у взаємодії з іншими та формуванні самопрезентації. Сильна особистість, володіючи різними уміннями та навичками, здатна керувати своєю самопрезентацією та використовувати її для досягнення своїх цілей.
Пізнавальна сфера особистості дозволяє нам розвивати нові способи самопрезентації та адаптуватися до різних ситуацій. Характер і типи особистості також впливають на нашу самопрезентацію, і різні психотипи можуть мати різний підхід до цього процесу, а відтак і різну стратегію.
Усі ці аспекти відображають складний і варіативний характер самопрезентації, яка постійно змінюється та адаптується до нових ситуацій та внутрішніх змін у нашому житті.
Самопрезентація − це процес, в якому людина показує себе іншим, намагаючись створити позитивне враження про себе.
Це може бути важливим в багатьох сферах життя, від професійної кар’єри до особистих відносин.
У цій статті ми дослідимо різні аспекти самопрезентації, включаючи її важливість, техніки та ризики.
Важливість самопрезентації
Самопрезентація може бути важливою в професійній кар’єрі. Коли люди зустрічаються з новими людьми, вони зазвичай звертають увагу на те, як ця людина представляє себе.
Якщо вони отримають позитивне враження, то це може позитивно вплинути на їхнє подальше спілкування та співпрацю.
Наприклад, коли людина відвідує співбесіду на роботу, її можуть оцінювати не тільки за її навички і досвід, але й за її здатність ефективно представити себе.
Самопрезентація також може мати важливість в особистих відносинах.
Наприклад, на побаченні з потенційним партнером людина може намагатися створити позитивне враження про себе, щоб здобути увагу та зацікавленість.
Це також може бути важливим у соціальних ситуаціях, наприклад на вечірці або зустрічі з новими людьми.
Крім того, навички самопрезентації можуть допомогти людині розвивати свою впевненість та самоповагу.
Коли людина вміє ефективно презентувати себе, вона може відчувати себе більш впевненою в різних ситуаціях життя, що може впливати на її загальну самооцінку.
Навички самопрезентації також можуть допомогти людині в розвитку соціальних навичок та здатності до співпраці з іншими людьми.
Навички самопрезентації також є важливими в сучасному цифровому світі, де соціальні мережі та онлайн-платформи стали невід’ємною частиною життя багатьох людей.
Люди часто використовують соціальні мережі для створення власного бренду та презентування себе у світі.
Навички ефективної самопрезентації можуть допомогти людині залучати більше уваги до своєї особистості або бізнесу, що може мати позитивний вплив на її кар’єру та бізнес-розвиток.
Отже, вміння ефективно презентувати себе може бути важливим фактором успіху в різних сферах життя.
Навички самопрезентації можуть допомогти людині розвивати свою впевненість та самоповагу, позитивно впливати на її професійну кар’єру та особисті відносини, а також допомогти їй залучати більше уваги до своєї особистості та бізнесу в цифровому світі.
Проблеми самопрезентації
Самопрезентація є важливою складовою комунікації у нашому житті, вона допомагає нам відчувати себе більш впевненими в будь-якому контексті і познайомитися з новими людьми.
Проте, іноді ми можемо зіткнутися з проблемами при самопрезентації, які можуть завадити нам досягти бажаного результату.
У цій статті ми розглянемо деякі з найбільш поширених проблем самопрезентації та шляхи їх подолання.
Недостатня підготовка
Однією з найбільш поширених проблем при самопрезентації є недостатня підготовка. Недостатньо підготовлена самопрезентація може зіпсувати враження, яке ви залишите по собі у інших людей.
Якщо ви не знаєте, що сказати або як ви хочете представити себе, то ймовірність того, що ви станете незграбним і непрофесійним збільшується.
Щоб уникнути цієї проблеми, докладайте зусиль до підготовки до своєї самопрезентації. Задайте собі питання, які можуть бути запитані про вас і підготуйте на них відповіді.
Визначте головні моменти, які ви хочете відзначити, і вирішіть, як ви будете їх представляти.
Також важливо відчувати себе впевнено, тому проведіть трохи часу, щоб підготуватися психологічно до своєї презентації.
Надмірна скромність
Іноді люди мають тенденцію бути надмірно скромними при самопрезентації.
Це може бути пов’язано з низькою самооцінкою, відчуттям незручності або недостатнім знанням про те, як презентувати себе ефективно.
Надмірна скромність може призвести до того, що ви не розкажете про себе все, що потрібно, і не покажете свої сильні сторони.
Щоб уникнути цієї проблеми, намагайтеся бути більш впевненими в собі і в тому, що ви маєте що сказати.
Перед самопрезентацією зосередьтеся на своїх досягненнях, вміннях і досвіді, які можуть бути корисними для вашої аудиторії.
Не бійтеся використовувати “я” замість “ми”, якщо ви говорите про свої досягнення.
Також можна використовувати позитивну мову та активний голос, щоб надати своїй самопрезентації більш привабливий та ефективний характер.
Неадекватні очікування
Іноді люди можуть мати надмірні очікування від своєї самопрезентації.
Наприклад, вони можуть сподіватися, що після презентації отримають роботу або отримають вигоди, яких вони не заслуговують.
Неадекватні очікування можуть призвести до розчарування і почуття невдачі.
Щоб уникнути цієї проблеми, вам слід бути реалістичними щодо своїх очікувань.
Пригадайте собі, що самопрезентація − це лише перший крок до досягнення вашої мети, і що може знадобитися більше часу і зусиль, щоб досягти бажаного результату.
Також важливо пам’ятати, що вам не потрібно підтримувати дії, які не відповідають вашим цілям, просто тому, що ви були запрошені на презентацію.
Страх критики
Іноді люди мають тенденцію бути надмірно скромними при самопрезентації.
Це може бути пов’язано з низькою самооцінкою, відчуттям незручності або недостатнім знанням про те, як презентувати себе ефективно.
Надмірна скромність може призвести до того, що ви не розкажете про себе все, що потрібно, і не покажете свої сильні сторони.
Щоб уникнути цієї проблеми, намагайтеся бути більш впевненими в собі і в тому, що ви маєте що сказати.
Перед самопрезентацією зосередьтеся на своїх досягненнях, вміннях і досвіді, які можуть бути корисними для вашої аудиторії.
Не бійтеся використовувати “я” замість “ми”, якщо ви говорите про свої досягнення.
Також можна використовувати позитивну мову та активний голос, щоб надати своїй самопрезентації більш привабливий та ефективний характер.
Техніки самопрезентації
Існує багато технік самопрезентації, які можуть бути ефективними, залежно від ситуації та мети. Деякі з них включають:
Створення позитивного першого враження
Перші кілька секунд зустрічі з іншою людиною можуть бути вирішальними для створення позитивного враження.
Для досягнення цього, важливо дотримуватись приємної постави, усміхатися та вести себе впевнено.
Також можна використовувати підтверджувальні жести, такі як потуплення погляду або легке підняття брів, щоб показати, що ви зацікавлені у співрозмовнику.
Спілкування про свої досягнення
Якщо ви намагаєтеся створити позитивне враження про себе, важливо спілкуватись про свої досягнення, навички та досвід, які підкреслюють ваші позитивні риси.
Наприклад, якщо ви розмовляєте з можливим роботодавцем, ви можете розповісти про свої професійні досягнення або проекти, які ви успішно виконали.
Використання мови тіла
Мова тіла може допомогти створити позитивне враження про себе.
Важливо дотримуватись відкритої постави та звертати увагу на свої жести, щоб показати свою впевненість та зацікавленість у співрозмовнику.
Також можна використовувати візуальні допоміжні засоби, такі як рекламні буклети або фотографії, які підкреслюють ваші позитивні риси.
Підтримка зовнішнього вигляду
Зовнішній вигляд може мати важливе значення для створення позитивного враження.
Важливо підтримувати свій вигляд у відповідності до ситуації, в якій ви перебуваєте.
Надання відповідей на запитання
Якщо вас запитують про ваші навички, досвід або цілі, важливо бути готовим дати відповідь, яка показує вас з кращого боку.
Ви можете підкреслити свої сильні сторони та досвід, який може бути корисним для даної ситуації.
Підтримка конструктивної поведінки
Підтримка конструктивної поведінки може показати вашу професійність та етику роботи.
Це означає, що ви дотримуєтеся правил, знаходите рішення для проблем та відповідно виконуєте свої обов’язки.
Відкритість до критики
Якщо вам дають поради або конструктивну критику, важливо бути відкритим до неї та показувати, що ви збираєтеся використовувати її для поліпшення своїх навичок та результатів.
Запам’ятовування імен та використання їх у спілкуванні.
Запам’ятовування імен може створити позитивне враження про вас.
Важливо використовувати імена у спілкуванні з людьми, щоб вони відчували, що ви цікавитеся ними та зацікавлені у спілкуванні з ними.
Синергія
Готовність до синергійної взаємодії може бути корисним для створення позитивного враження.
Це може означати пошук спільних інтересів або спільних цілей, які можна обговорювати та ділитися з іншими людьми.
Розвиток навичок.
Розвиток навичок може допомогти вам стати більш впевненим у собі та підвищити вашу ефективність у створенні позитивного враження.
Наприклад, ви можете розвивати навички спілкування, лідерства, презентації та інших навичок, які будуть корисні для вашої самопрезентації.
Підсумки
Самопрезентація − це процес представлення себе перед іншими людьми, який може відбуватися в різних контекстах, таких як особисте, професійне, соціальне або академічне.
Важливо мати на увазі, що ваша самопрезентація може вплинути на те, як інші люди сприйматимуть вас, тому варто докладати зусиль для створення позитивного враження.
Успішна самопрезентація включає в себе такі елементи, як:
Розвиток свого іміджу.
Планування та підготовка.
Використання мови тіла.
Ефективна комунікація.
Надання відповідей на запитання.
Підтримка конструктивної поведінки.
Відкритість до критики.
Запам’ятовування імен та використання їх у спілкуванні.
Синергійність.
Розвиток навичок.
При використанні цих елементів ви можете створити позитивне враження про себе та досягти більшого успіху у вашому особистому та професійному житті.
ПІДБІР ФАХІВЦІВ
У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо
Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи” у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо
Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:
неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності
СПІВАВТОРСТВО PSY-PEDIA
Існує можливість для фахівців, профайли яких розміщені на веб-платформі — додати на окрему вкладку цієї (як і будь-якої іншої) сторінки “Психоенциклопедії” унікальну авторську інтерпретацію даної чи будь-якої іншої з існуючих чи додаткових тем.
Якщо ви — дипломований/а психолог/иня і вам це цікаво:
Тема для мене все більш актуалізується, а взагалі-то, всім творчим людям, які мають сім‘ю і дітей, ця стаття присвячується.
В психології є термін “потік” (або “флоу“) і теорія потоку. Її створив американський психолог угорського походження, Міхай Чіксентміхаї, спостерігаючи за станом, у якому перебувають люди в стані великого душевного піднесення.
Його можна описати як глибоку концентрацію на якійсь діяльності, повне занурення в неї, втрату почуття усвідомленості себе, спотворення сприйняття часу, прямий і моментальний зворотній зв‘язок: людина сама для себе знає – те, що вона робить, ДОБРЕ.
Це баланс між рівнем можливостей і рівнем складності, це почуття повного контролю над ситуацією. Діяльність тоді сама по собі сприймається як нагорода, а не як повинність, і здійснюється тому без зусиль.
Дуже часто, коли говоримо про потік, то маємо на увазі творчість.
Людина перебуває в стані піднесення, повного захоплення творимим, для неї нема ні плину часу, ні того, що її оточує: людей, подій і інших сторонніх чинників довкола.
Я зараз про тих, хто пише, – хоча творити можна і торти, і, насправді, навіть прибирання.
Пишемо.
Політ думки, політ фантазіі, кажемо ми.
І це дійсно подібне польоту, і тебе несе потік, нестримний, некерований… і коли несподівано перебування в ньому переривається, то, власне, відчуття, немов від падіння на землю.
Ну, розбитися може і не розіб‘ємося, але назад у той самий потік не розженешся, не злетиш – це точно.
Пишеш, не чуючи часу і простору, слова чіпляються одне за одне, такі точні, такі гарні, та так злагоджего, і така «Ірочка-умнічка» кайфове відчуття, і ….
… Всі думки, які несуться нестримно, але як же складено, всі ці фрази, які народжуються логічно завершеними, стрункими і кришталево-прозорими…
Ееее…. тільки що народжувалися.
«Ма! Мааааа! МААААААА!!!!»
Маа!!!
Іди накорми, одягни,
іди пограйся зі мною.
Роздягни, зроби уроки, я покакала,
Іди пограйся зі мною!
Позаймайся музикою, збери до школи, зустрічай зі школи,
Іди пограйся зі мною!
давай подурачимося, розчеши, спати хочу,
Іди пограйся зі мною!
Включи мультіки, не хочу спати,
Іди пограйся зі мною.
Іду.
А що дєлать.
І все!
Все, що тільки що звучало акордом, довершеним і цілісним, стало розкиданими уламками, какофонією без звучання.
Все поломилось, понівечилось… і втікло.
Часом назавжди.
Ходиш потім, дивуєшся: як же це було? Тільки що ж так гарно звучало?.. А вже не звучить.
Обірвані струни думок…
Як я розумію блогерок, які скаржаться – хто всерйоз, хто з гумором, про наболіле: що мають змогу писати …тільки закрившись в туалеті.
І то недовго.
😂.
Або 😥.
Та що там блогерки.
Як потрапляли в потік відомі й талановиті особистості?
Прочитала якось цікаву статтю журналістки і письменниці Бріджіт Шульце. Вона хотіла дослідити, як, де, яким чином знаходили час, потрапляли в отой потік різні відомі, талановиті і успішні.
І зіткнулася з фактом, що всі ті люди, котрі мали достатньо часу на творчість – чоловіки.
А хто давав їм цю достатність часу?
Жінки.
Їх няні, їх гувернантки. Їх жінки, їх служниці – що часто-густо було ролями у виконанні одної і тої самої особи.
Одні, як Дженні фон Вестфаллен, перша красуня Тріера, розумниця, що могла претендувати на найкращі партії , вибрала роль Музи, Служительки, Соратниці і однодумиці свого коханого на усе життя чоловіка Карла Маркса.
Або Марта Фройд, яка для свого Зіґґі не лише розкладала костюм щоранку, а ще й зубну пасту йому витискала на щітку. Бо, відомо, не панська то справа.
Це – Служительки.
Другі, як сестра Вольфганга Моцарта, що наділена була генієм не меншим за братовий, виходять заміж, і талант пропадає: зів‘ялий, зачахлий та незатребуваний.
Це – могильщицї свого таланту, а може, й генія. Як відомо, талант якщо його не плекати, помирає.
Треті, як Жорж Санд, творили по ночах.
А ще інші, поки їхали в шкільному автобусі.
Або з четвертої до шостої ранку.
Щоб не відлинювати, боронь боже, від жодного з домашніх обов‘язків.
Або на кілька годин втікали в поблизький ресторан, де лиш єдино мали тих пару годин для себе.
Коротше: на розкіш часу наодинці з собою там, де це необхідна умова розквіту таланту і успіху, жінка розраховувати не може, каже Бріджіт.
Я, втім, вважаю, що в отих перших жінкок, які обрали служіння, теж був інший – і здійснений – талант. Служіння – це особливе покликання. І ще хтозна, чи не більше, ніж у творця…
Служіння – це, безумовно, теж місія).
Але це так, ремарка.
… Коли Міхая Чіксентміхаї запитали, чи його дослідження стосується також жінок, і, власне, чи бачив коли він ЖІНКУ в стані потоку, він трохи подумав… і згадав одну пані, яка розказувала йому, що втратила почуття часу, коли прасувала чоловікові сорочки.
😂😂😂?
Чи 😥😥😥?
Я особисто, проте, далека від того, щоб жалітися.
і до боротьби за права жінок не закликаю
(На відміну від отієї журналістки)
Для мене тут, як і у всьому іншому, слід намагатися віднайти баланс.
Зрештою, кожен вирішує такі справи сам: як вміє, як хоче і як може.
А я?..Я і на мить не уявляю собі, що можна відмовитись від отого «МААААМА!» взамін на можливість писати – навіть якщо б я була генієм, а не скромним перекладачем на папір
своіх думок і почуттів.
Це «МАААААА» , хоч і невчасно інколи, і нервує, бува, то таки найдорожче на всьому світі.
Для мене воно так.
А як у вас?
Незрозумілио і парадоксально: коли вдома нікого нема, тиша й спокій і сиди собі твори – натхнення кудись втікає.
Давно і часто протягом життя я задумувалася над певними феноменами, які для мене видавалися парадоксальними.
От дивіться. Є чоловік і жінка. Гризуться, мало не б‘ються, ні ладу в сім‘і, ні взаєморозуміння. Подруги щодня вислуховують , яка він сво… Раптом в парі хтось вмирає. Ну або розводиться пара (і таке буває у тих, що живуть безкінечними сварками між собою, хоч і рідко!) Здавалося б, позбулася того, хто знищував тебе. А от і ні. Горюванню нема кінця, життя для того, кого покинули, закінчене. Монолог з «половиною» продовжується. В умі, а часом і вголос.
А от, дивіться, навпаки. Прожили люди один з одним в згоді і добрі. Голубки. Іде котрийсь першим – здавалося б, другий ото-от мав би слідом. А воно ні. Погорюють – і живуть далі, а часто (і навіть дуже швидко) вступають у нові відносини.
Або от ще приклад. Відносини між батьками і дітьми. Були вони теплими, сповненими любові? Батьки зуміли дати дітям емоційну підтримку, в сім’ї панувало взаєморозуміння?.. Батьків відпускають з любов‘ю і миром. Деструктивна сім‘я? Токсичні батьки? Щоденні сварки? Відсутність всяких кордонів, безперервне втручання в життя дорослих дітей, критика, знецінювання? Безкінечне доказування один одному , хто головніший, розумніший та правіший?.. Батьки йдуть. Здавалося б, видихни і живи, як хочеш – ти звільнився. Але чомусь спокою душевного нема, а є лише і далі намагання довести щось батькові або матері – як наче вони поруч, і безконечні суперечки з ним у думках. Продовжуються діалоги, продовжується життя, неначе знову і знову під іх осудливим та завжди критикуючим поглядом. Дивно, правда?..
А потім я пішла вчитися на психолога. І тепер я знаю, в чому тут справа.
Є таке слово – «ґештальт». В перекладі означає «цілісна форма», щось чітко окреслене.
І є в психологіі таке поняття, як «незакритий ґештальт». Це щось, що ми робили-робили, та не доробили.
А виникла ідея про таке – чи то пак розуміння цього – просто і водночас дивовижно. Одна панна, тоді ще молода асистентка великого психолога Курта Левіна, сиділа в ресторані і спостерігала, як працює офіціант. Надиктувавши йому замовлення з десятки пунктів, вона зауважила, що той нічого не записує. Як це так, поцікавилась вона. Але офіціант, посміхнувшись, сказав, що все пам‘ятає, і приніс усе замовлене. Пані поспостерігала за ним , дивуючись, що замовлення усіх клієнтів він тримає в голові, ні разу не помилившись, а тоді попросила його повторити замовлення тих, хто допіру оце розрахувався та вийшов. Офіціант не зміг пригадати не те що замовлення, а навіть хто взагалі це був. Розрахувався – не треба більше пам‘ятати.
Все. Дія завершена – давай допобачення.
Молода вчена, яку звали Блюма Зейгарник, зацікавилась тим феноменом. Було проведено багато експериментальних досліджень, і результат був завжди один: незавершена дія пам‘ятається краще. Ефект цей так і назвали на честь Блюми Вульфовни, і відомий він у цілому світі як ефект Зейгарник – психологічний ефект, котрий полягає у тому, що людина краще запам’ятовує матеріал, що стосується незавершених справ, ніж тих, що вже добігли кінця.
Терміном «незакритий ґештальт» явище було названо пізніше.
Що ж воно таке, цей незакритий ґештальт?
Це – задумані, але нереалізовані бажання, це – емоційно незавершені ситуаціі, тобто почуття, переживання, які не мали свого логічного кінця.
Все те, про що я писала вище – це теж про незакритий ґештальт. Ми залишаємося з незавершеними ситуаціями, якщо не змогли висловити почуття розчарування, гніву, горя, печалі, обурення, які виникали в минулому у відносинах зі значимими людьми – батьками, родичами, друзями, закоханими, подружжям.
Незавершеність може виникнути від невираженоі любові, провини, за яку не попрошене пробачення, слів, які не були сказані, дій, які не були зроблені.
Незакритий ґештальт тягне енергію.
Наприклад, наша так звана « думкомішалка» – це теж воно, незакритий ґештальт. Звернімо увагу, скільки часу ми тратимо на наші нескінченні внутрішні «діалоги» з кимось, хто нас в реалі не почує (оскільки або нема на то шансів, або не слухатиме). Це наше безкінечне, подумки: «а що, якщо» та «а що, якби». Це наші диспути з кимось, хто не відповість. Це пережовування тих самих емоцій і слів. І це забирає до холєри енергії – яка би могла іти на розвиток, на дорогу кудись, на творчість, на здійснення себе… а в результаті і на зустріч з іншими людьми.
Закриваймо свої ґештальти.
Дороблюймо недороблене. Дочитуймо недочитане – або впевнено відкладімо чтиво, якщо воно таке, що навіть водити очима по ньому не годен; закриймо книжку раз і на завжди – це теж завершить ситуацію. Кладімо край непотрібному, незакінченому або такому, що шансів закінчитися не має, рішуче закриваючи за собою двері. Завершуймо незавершені розмови – поговорімо з людьми, з якими лишилося багато недоказаного. Розрулюймо – в ту чи іншу сторону – непевні ситуаціі.
Нема як поговорити? Проговорімо це в присутності психолога пустому стільцеві (є такий метод). Не буду оригінальна – напишімо це. ЦЕ ПРАЦЮЄ!!! (Відправляти лист не обов‘язково). Бо енергія незакритого гештальту – то енергія в нікуди. Яка завжди відтягується і забирається з потенційної енергії кудись.
Щось заспокоїтися у емоційно зарядженій ситуації, треба порахувати до шести.
Вважається, що за цей проміжок часу префронтальна кора головного мозку – та, що відповідає за мислення, в тому числі за прийняття рішень та контроль – вступає в дію і дозволяє нам опанувати емоції.
Це – пауза, до якої ми примушуємо себе, пауза між стимулом (чимсь, що подіяло на нас) та реакцією – відповіддю на цю дію.
Часу приблизно 6 секунд – а краще 6 годин, насправді, дозволяє нам прийняти усвідомлене рішення, чи наша реакція адекватна стимулу (та чи варто взагалі реагувати)
Емоції затоплюють часом кожного з нас.
Ми маємо на них не лише право, а й, так би мовити, обов‘язок – інакше вони пробиратимуться всередину нашого тіла і робитимуть тиху або голосну небажану психосоматичну справу.
Але.
Але між виявом емоцій і виявом емоцій є величезний розрив в способі це робити.
Розрив у нескінченних варіаціях норми – і не-норми, або ж патології, тобто хвороби.
«Я що, не маю права на свою думку???»
«А соцмережі – відкритий майданчик, кожен може висловлювати, що собі хоче!»
«Блогерам треба бути готовим до того, щоб почути будь-яку думку!»
(НІ)
Або от ще.
Не висловив свою безцінну думку про ніцневарті події щоденності
– то немов виключений з товариства видимих світу людей.
А нам всім потрібно бути видимими.
Але чи за всяку ціну?
Чи все, що прийшло у голову, треба нести як не в пост, то щонайменше в чиїсь коментарі?
І чи все з нами гаразд?
Чи ми взагалі ЗДОРОВІ?
Чи це нетримання пуку може бути кваліфіковане як соррі, не втримався, чи таки – як щось не те?
Чи завше ото працює так, як радить за великі гроші певний сусідньодержавний пророк (закреслено) психолог – роби все, що ти хочеш (і не роби того, чого не хочеш, додає він, але я нині лиш про першу частину отого заклику, або ж «керівництва до дії»)
Слухайте, питання вини, відповідальності та всього іншого, що ми робимо, дивовижно часто (і геть неочевидно для непосвячених) лежить не в площині розумності/альтернативної розумності, а в площині здоров‘я/хвороба.
Є, дорогі мої, шикарна книженція.
Називається вона Міжнародний класифікатор хвороб (10-го читання, уточнюю для найбільш цікавських)
Але – не рекомендую!
Якщо відкриєте розділ, присвячений психічним і психологічним розладам, переконана, знайдете у себе багацько!
І то буде, як у книжці Дж.К.Джерома «Троє в одному човні, не рахуючи собаки», де
герой, що прочитав медичну енциклопедію, діагностував у себе всі хвороби – за вийнятком родильної гарячки.
Так от.
Не читайте.
Я вам потрохи коментуватиму. Бережно та ніжно.
Так щоб не з головою накрило, а краплиночками.
Не спішіть плюватися в оцих всіх людоньок з нетриманням мови і нестуленням роту, від них у бідацтв всіх страшенна турбота.
Турбота ця має чітку і недвозначну назву.
Розлад контролю імпульсів.
Це коли людина ну нічого з собою зробити не може, які там порахувати до шести.
Цитую МКХ:
Розлад контролю над імпульсами (Impulse-control disorder) – це клас психічних розладів, що характеризуються імпульсивністю, тобто нездатністю протистояти спокусі, потягу чи іншому імпульсові; або нездатність не озвучувати усі свої думки.
Імпульсивністю характеризуються багато психіатричних розладів – розлад пов’язаний з психоактивними речовинами, поведінкові залежності, синдром порушення активності та уваги, фетальні алкогольні синдроми, антисоціальний розлад особистості, емоційно нестабільний розлад особистості та деякі розлади настрою.
Вони
характеризуються емоційною неврівноваженістю, імпульсивністю, низьким самоконтролем, підвищеною схильністю до агресивних спалахів.
Афективні, тобто високоемоційні емоційні спалахи агресії можуть виникати і через зовнішні причини, і без них.
Особи з цим розладом особистості схильні до провокування конфліктів.
Крім агресії, спрямованої на оточуючих, часто зустрічається аутоагресія – самоушкодження, зазвичай у вигляді скарифікації, тобто нанесення собі порізів, висмикування волосся та вій (і багато іншого).
Люди з імпульсним розладом особистості мають, зокрема. неприємний тип сп’яніння: замість благодушності та ейфорії у них виникає дисфорія (поганий настрій) та агресивна поведінка.
Цей розлад залучає практично всі рівні функціонування.
Щоб говорити про контроль імпульсів як психічну хворбу, треба враховувати, чи має вона хронічний характер, чи виникла давно (і не обмежується епізодами) та чи є
аномальний стиль поведінки всеосяжним і порушує адаптацію до багатьох особистісних та соціальних сфер.
Це все було з МКХ.
Перекладаю на загальнозрозумілу мову:
Не лише щось одноразово зачіпило людину і вона не витримала і вкакалася (закреслено) висловила безцінну (і безапеляційну) думку.
Це відбувається з повторюваністю, достойною кращого, і в будь-яких ситуаціях.
Прояви цих розладів завжди виникають у дитинстві чи підлітковому віці та продовжують існувати у дорослому віці.
На жаль, не минає все це безслідно для людини: вона живе в постійному особистому стресі, що не завжди очевидно ні для неї, ні для оточення.
І, що очевидно, розлад цей супроводжується суттєвим погіршенням у професійній та соціальній сферах.
Як ми можемо побачити його прояви?
Перш за все, поведінка явно відрізняється від культурально очікуваного та прийнятного діапазону норми, отого неписаного кодексу правил.
Прояви бачимо у: когнітивній сфері – тобто характері сприйняття та інтерпретації предметів, людей та подій; формування відносин та образів «Я» та «інші»;
емоційній сфері (діапазон, інтенсивність та адекватність емоційних реакцій);
контролю потягів та задоволення потреб:
Це коли хочу і роблю, незважаючи на.
Хочу попісяти – стаю під найближчим деревом (заходжу в найближчий під’їзд) і пісяю.
Хочу покакати на вас – і покакаю..
Ще й посміюся, ай крутий я та сміливий!
У відносинах з іншими та способах вирішення ситуацій в міжособистісних відносинах людина агресивна, хамська, непоступлива. І часто цим пишається.
Відсутність гнучкості, ригідність мислення та підходів до ситуацій (я такий і мінятися не збираюся!),
недостатня адаптивність чи інші дисфункційні особливості при цьому провокуються будь-якими тріґерами, не є вибірковими, а виявляються у різних особистісних та соціальних ситуаціях.
Нічого хорошого така поведінка не дає, інакше вона б не називалася захворюванням.
Вона має негативний вплив на самосприйняття, самопочуття та міжособистісні відносини.
І наостанок.
Чи винні люди з розладами контролю імпульсів?
Ні.
Чи відповідальні за прояви цієї хвороби? Так.
За нічогонероблення з нею. За нелікування.
Насправді ці люди СТРАЖДАЮТЬ, потерпають:
«патологія» – від грецького слова патос – страждання.
Питання лише в тому, що ми зі своїми стражданнями робимо.
Продовжуємо їх – а заодно і страждання тих, що оточують нас, чи – зцілюємо.
В нашому житті є, згідно з моделлю балансу в позитивній психотерапії, чотири сфери – це сфери тіла, діяльності, контактів і сенсів (духовна сфера).
Коли ми говоримо про контакти, то те, що нам найочевиднішим чином спадає на думку – родина і приятелі. Насамперед.
І це так. Але не цілком так.
Бо, друзі мої, передусім – це контакт із собою. Звучить просто, але таким не є.
Що означає “контакт із собою”?
Це вміння дати собі відпочити, коли змучений, а не викладатися в будь-яку діяльність до повного вичерпання ресурсів. Але не тільки.
Це вміння відстояти свою думку, вміння бути безкомпромісним там, де компроміс не передбачається для нас за жодних обставин – у якихось світоглядних питаннях. Але не тільки.
Це вміння і відвага сказати «ні» і відстояти свої кордони. Але не тільки.
Контакт зі собою – це не про прийняти ванну, не про дбати за фігуру, ходячи в зал, і тим більше не про з’їсти смаколиків (бо, буцімто, моє тіло інстинктивно знає, що йому потрібно).
Справжній контакт із собою – це розуміння, ким і яким ти є – і чи це тебе влаштовує.
Насправді, повторю, а не згідно з нав’язаним Інстаграмом та Фейсбуком способом життя.
А правдивіше сказати, способом його демонструвати.
І це все-таки трохи інше, ніж про любов до себе, тобто прийняття себе.
Приймати, а точніше, навчитися любити, прийняти себе можна всякого: непостійного, істеричного, меланхолійного, з різними настроями та у різній формі, злого, нервового і… і так далі.
Це не про контакт зі собою.
Можна такими бути й приймати себе такими – і все ж продовжувати зовсім не розуміти себе, а, властиво, навіть не намагатися підібратися до питання, що ж насправді робить нас такими.
Контакт зі собою – це глибока інтроспекція, тобто вдивляння в самого себе, і рефлексія – аналіз своїх думок, своїх цінностей, потреб, установок, всього свого внутрішнього світу.
Навіщо ми робимо те, що робимо? Навіщо живемо саме таким життям?
Це також і аналіз наших захисних психічних механізмів. Жити, оточивши себе тими захистами, ми можемо весь час, який відпущений нам на землі, але чи це буде точно наше життя – те, яке ми справді хотіли б прожити, те, яке задумав для нас Творець і те, про яке не шкода буде згадати на смертному ложі, сказавши собі – так, я прожив добре життя, СВОЄ життя?
Непохитна впевненість в тому, що раз моє життя сповнене стражданнями – значить, я хороший , просто мені «не везе», і, порівнюючи себе з іншими через свої страждання, вознесення себе над тими іншими (яким просто «повезло»), не зауважуючи свого високомір’я у цьому псевдоприниженні, гордині, що піднімає звідтам голову.
Відмова від чогось значимого в житті має сенс тоді, коли спершу людина це значиме посідала.
Інакше це не більш ніж поза для самозаспокоєння, самовиправдання і – парадоксально – самозвеличення через удавану скромність, фальшиву покору, самоприниження.
За гординею – багато прихованоі злості, заздрощів і неприйняття інших.
І небажання зустрітися з своїми справжніми почуттями, цілковите заперечення їх і тотальне обманювання себе самого.
Якщо відмовляємося з позиції невибору, не з вільної волі і наповненості, з а вимушеності і порожньості, то насправді не ми відрікаємося від (наприклад) багатства та кохання – це багатство і кохання відрікаються від нас.
Що є альтернативою фальшивої скромності, гордині, і, що за нею ховається, агресії і призначенням всіх навколо а)сволочами б)злодіями і в) винними)?
Це – відповідальність за усвідомлення.
Можливо – та ні, точно! – я не паную над появою в мене бажань, почуттів, емоцій.
Але це я – відповідальна за те, щоб їх визнати, назвати своїми, присвоїти – а не ховатися за психологічними захистами раціоналізаціі («ой, та і не хотів я того винограду, і взагалі він зелений» – пам‘ятаєте Езопа?), усунення і заперечення («хто, Я хочу таку машину? Ні, я вища за це!») і проекціі («фу, спідниця як на проститутці!»=як би я хотіла дозволити собі носити таку спідницю).
Це – відповідальність за вчинок:
ми можемо самі вибирати, що робимо з нашими бажаннями – реалізовуємо їх чи свідомо відмовляємося від іх реалізаціі.
Приклад: ах, якби мені гроші, я б теж подорожував.
Ніт.
Або: от якби мені час, я б нарешті ту англійську мову вивчив.
Нєа. Не вивчив би.
Яскравий тому приклад – три місяці карантину. Хто що робив, а хто чого не робив – нічого не змінилося.
(Хоча, треба додати, не у всіх і з‘явилося більше часу. Так що, може, не такий вже і яскравий той приклад😊))
Хто хоче робити – робить.
А хто не хоче, ні.
А тепер гарна новина.
І НЕ ПОВИНЕН.
А що він повинен?
Оте, написане вище.
Зрозуміти свою відповідальність за усвідомлення і діі.
За свої «хочу».
Але і за своі «не хочу».
Не обманюючи себе, сказати: я вибираю цього не робити.
І – СОБІ! – назвати причину, по якій не.
Знайти свої особисті плюшки від того, чому ми цього не робимо.
І якщо вибираємо не мати чогось – то зрозуміти, чому. Причин – тих справжніх – може бути багато.
Відсутність внутрішніх ресурсів – одна з них, але тоді наша відповідальність – що робити з цим: так жити і надалі чи шукати шляхи збільшення, а можливо, просто більш раціонального перерозподілу тих ресурсів.
І тут знову – про прийняття відповідальності за роблення чогось – і за не-роблення, тобто за дїї – і за бездіяльність.
Перемістити локус контролю всередину себе.
Призначити нарешті себе, а не обставини та оточуючих відповідальними за те, що робиться в нашому житті.
Визнати , що:
не мене розізлили, а я розізлився,
не мене образили – я образився,
не мене спокусили – я запрагнув.
Це – усвідомлений вибір того, беремо ми чи ні бразди керування нашим життям в своі руки.
І того, чи станемо ми суб‘єктом життя, чи виберемо, підкреслюю, ВИБЕРЕМО залишатися жертвою обставин, злих людей, кармічної карми і взагалі всього зовнішнього.
Чи будемо господарем, а чи рабом – звичок, пристрастей, чужих впливів.
Автором – чи виконавцем.
Панувати – чи бути опанованим.
Чи визнаємо свою недосконалість – але і свою унікальність в цій недосконалості.
Чи наважимося сказати, що чогось не знаємо і просити пояснень – чи і далі сидітимемо зі скляним поглядом і розумним виглядом, удаючи того, ким не є.
Стати іншим не з почуття вини, не тому, що це потрібно комусь (наприклад, нашій мамусьці, а слідом за нею всім іншим значимим і не дуже особам в нашому житті):
це-бо лише нагромаджуватиме глухі кути і чужі проблеми в нашому житті, вину за яких навішуватимуть звичним (для нас) чином – на нас.
Це – стати собою, бо це потрібно НАМ.
Стати точкою опори і точкою відліку у власному житті.
В нікуди, в область заздрості, безплотних марень та ілюзій ведуть питання в дусі «І чому комусь так везе?»
[або « і чому на таких страшних одружуються?»]
(«На цьому місці мав/ла бути я», та ясно же ж. Такий/а класний/а, скромний/а, але чомусь невезучий/а).
Нєа. Не повинні. Ми всі саме на тому місці, де в даний час і маємо бути.
І нарешті, вкрай важливо теж розмежувати те, за що ми відповідаємо – і що є зоною поза нашою відповідальністю, на що впливаємо, а що – поза межами нашого впливу.
Брати відповідальність за перше – і не дати нікому втулити собі відповідальність за друге.
Складно?
Складно.
Можна розібратися самому?
Напевно…
Але простіший, швидший, надійніший і менш травматичний шлях – з допомогою психолога.
І, як на мене, людина, що наважилася піти до психолога, враховуючи, що в нашій країні психічна гігієна дуже далека від насущної потреби (а шкода) – вже зробила величезний крок в бік себе.
