Ірен Шатінська

Стилі психотерапії

730

У відповідних вкладках нижче — дві публікації Психоенциклопедії, в яких розкривається тема “Стилі психотерапії” (рос., анахр. — “стили психотерапии”) крізь призму теоретичних знань та практичного досвіду двох авторок-психологинь: Ірен Шатінської та Марії Сибірської.

Важливо, що ці та інші публікації у “Просторі психологів” не претендують на статус “істини в останній інстанції” та, за згодою авторок, можуть доповнюватися у процесі конструктивного обговорення у коментарях.

  • МАРІЯ СИБІРСЬКА
  • ІРЕН ШАТІНСЬКА

ЧАСТИНА 1

Чи я даю клієнтам завдання?

Чи я приміняю якісь спеціальні техніки?

Чи є якісь методи, які ви можете порадити як універсальні?

Так

І ні.

Чому «домашки» підходять не всім?

Та насправді підходять-то вони всім.

Але буває так, що людина виконає домашку як щось обов‘язкове, її свідомість видасть на автоматі соціально прийнятні фрази/відповіді, домашка буде здана і людина очікуватиме «оцінки», по-перше, і очевидно, через кілька зустрічей вдалого завершення терапії, по-друге, адже він свою частину відповідальності на себе взяв («я вчив, чесне слово!») і тепер наче очікує «за це» не лише оцінки, але й «диплому» зі сторони терапевта.

Чи всі хочуть тих домашок?

Зовсім ні.

Є люди, які готові ходити роками до психолога більше для зняття напруги, ніж для того, щоб дійсно копатися в собі і працювати в напрямку змін.

І це також ок.

Зняти напругу – велика справа.

Мати активного, включеного, емпатичного слухача, якому ти цікавий – велика справа.

Далі.

Про методи, техніки та якісь загальні інструменти.

В роботу в мене іде все.

Техніки психодрами, символдрами, схематерапії, емоційно-образної терапії, когнітивно-поведінкової, робота з метафоричними картами, техніки гештальт-терапії, розстановки з сімейної системної терапії, ну і, звичайно, техніки моїх «законних», підтверджених сертифікатом емоційно-фокусованої і позитивної психотерапії.

Перечисляти всі «мої» модальності, може, і має сенс, але справа не в них.

Про техніки все так – і не зовсім.

Нема двох клієнтів, де застосовані техніки були б однаковими, де способи моєї роботи вкладалися би в чіткий алгоритм.

Мене вводить тому в ступор часте запитання «як ти працюєш» чи «якими техніками ти працюєш».

Так чи інакше, мій підхід базується на тому, що психіка – динамічна, що нема у ній ригідних конструктів, що ми здатні мінятися.

 Ми з клієнтом досліджуємо стан, відчуття у кожен даний момент розповіді, і часом ми виходимо на якесь емоційне – «ось воно!», aka інсайт.

Ми не знали.

Воно було скрите від нас, сиділо десь в закамарках нашого мозку. А тепер бах – і ми про нього дізналися.

Ось воно що!

Ось воно про що!

Ось воно чому!

І оце «ось воно», яке відбувається на сесії, після неї веде до переробки інтрапсихічного між зустрічами, якщо ми дозволяємо цьому статися, якщо ми не викидаємо з голови сесію, як тільки вийшли з кабінету, відключилися від онлайну,

– а часом веде навіть і тоді.

Насправді часом найголовніше відбувається між зустрічами.

Неусвідомлюване стало усвідомленим – а з тим, що ми знаємо, ми можемо щось робити.

Отут і з‘являється можливість змін.

І для цього таки є техніки, якщо б ви запитали «що з тим тепер робити».

Але жодна техніка не працюватиме сама по собі, не є панацеєю, зроби, мовляв, так – і буде тобі щастя.

Все це, повторю, динамічний процес.

Психодинамічний, якщо на те пішло.

Просто вивчити ті техніки – то нагадує стару фразу «техніка в руках дикуна – звалка металобрухту».

І ще одне.

Певні техніки є небезпечними для застосування.

Певні техніки, перш ніж – треба знати, куди ти лізеш – і як потім назад.

Психолог – це покликання.

Але це і професія.

Якої, як і іншим, треба вчитися.

Багато років.

А потім ще вчитися.

А не прочитати книжку з набором технік.

ЧАСТИНА 2

Буває, що людина прийде до психолога один-два рази – і йде.

Я, каже, якось потім.

Всесвіт підлаштовує все під небажання, а по суті, неготовність, людини.

Застуда, справи, раптом грошей не стало, хоча допіро що були, та дивишся по картинкам в інста – і далі є (психолог не рахує гроші клієнта, але він і не сліпий, ну та і ви ж не ховаєтеся)

ремонт, хоча запланований п‘ять років як, і ще вчора не мав стояти на заваді.

Що відбувається?

Кожен з нас носить в собі кілограми, а то й тони, а іноді мегатони непрожитого болю.

Ми приходимо до цілителя душ – і сподіваємося, що він, як мама, поцілує пальчик, коли скажемо: отут буба – і все пройде.

А психолог задає питання.

І часом навіть питання першої сесії відкривають хлябі небесні, шлюзи, зносять дамбу.

Іноді людина – готова до сліз, до того, щоб все нарешті прорвалося, щоб гній хоча б почав витікати – до проживання прихованого горя, що оті п‘ять їх стадій – так і не прийшли, так і не пройшли, ми їх не пустили.

Ми ж сильні. Ми завжди такі були.

Непрожита травма.

Того, про що старався не думати, відводячи очі щоразу, кривлячи у стримуваному плачі губи при згадці.

Або не згадуючи.

Було і було,  що про нього згадувати.

А воно, те горе, всередині чекає свого часу.

Травма та, захована та прихована, зачаїлася. Та не бездіяльна вона.

Вона отруює все життя.

Ми не розуміємо, що не так.

Ми не розуміємо, чому в нас мігрень.

Чому в дітей наших мігрень.

Звідки в нас панічні атаки, ми ж нічого, нічого-нічого не боїмося.

Чому мало не що – болить живіть.

Чому діти безконечно істерять.

Чому відносини якось не складаються ні з ким, ні з чоловіком, ні з подругами.

Все якесь косо-криво.

Хоч ми старанно зображуємо.

Чому вікові зміни обличчя якісь дивні, некрасиво-асиметричні.

Звідки стільки дратівливості з найменшого приводу.

А взагалі прийшла-то людина з іншим .

Надоїло мімікрувати, підлаштовуватися.

Постійні сварки набридли.

Що з дитиною робити, скажіть, ну ніяких бажань воно не має, всі уроки зі скандалами!

А я вже сил не маю ні на що!

Бажання одне – най мене всі в спокої залишать!

Набридло все!

—-

Травма – вона, знаєте, немов гнійник всередині тіла.

Він наче закапсульований.

Але не наглухо.

Уявіть собі, що крізь стінки клітинних мембран у кров просочується гній. Не так, щоб сепсис. А так, що підгостре запалення.

Не смертельно, не вмираєш.

І не живеш.

Звик.

Але от прийшла мода на психологію.

Хвалять, так вже хвалять тобі когось.

Ну ок, – вирішуєш.

Спробую, бо життя якесь не те, збридло так.

Приходиш до когося.

А він тобі, наприклад, питання (якесь там третє по списку з первинного інтерв‘ю – я пишу саме «наприклад», бо як на мене, до того так званого«первинного інтерв‘ю» часом півроку йти треба)

– Коли ви хворіли в дитинстві, хто за вами доглядав?

І все.

Дамбу прорвало.

Одні з полегшенням, готовністю, вдячністю приймають можливість зірвати той струп з гнійника.

Інші ні.

Або … ще одне питання.

З мамою стосунки жахливі, говорить клієнт, жаліється.

А потім психолог тобі – таке наче і невинне питання: а з дочкою зараз у вас як відносини?

І все.

Клієнт замовкає.

І втікає.

Клієнт починає хворіти, раптом не стає грошей, терміново треба дороблювати ремонт, з‘являються інші справи….

Людині страшно.

Не чіпляла і не чіпляла.

Можна ж було жити?

Можна. Ну, жила ж.

Якось.

А ну його нафіг, твого психолога, каже подружці.

Або ні. Подружці теж каже – ой, такий класний психолог!

Але, знаєш, я просто не маю як зараз.

Ремонт, ти ж знаєш.

І щось неважно почуваюся…

Але я піду, піду!

Може, каже собі психолог.

Може, і підеш. А може, і ні.

Що ж.

Лише ти володар свого життя.

Я, психолог, не творець твоєї долі.

Я можу бути твоїм провідником.

Але не мушу.

Біль, відкладений біль, aka травма, може прожити тільки сама людина.

Зі сльозами, соплями і прокляттями інколи.

Вам що, потрібно, щоб я плакала? – одного разу дуже вороже спитали мене.

Ні.

Мені ні. Тобі – так.

Твоє тіло хоче, щоб ти плакала.

Твої закапсульовані емоції – це твої хвороби.

Це вони хочуть.

А я?

Я провідник.

Я поруч.

Я з тобою.

Ти вибираєш – чи підняти і прожити все приховане, всі страхіття і страждання.

Це боляче.

Але лише проживання болі  – дорога до зцілення.

Відвертаючи від неї погляд, знову закриваючи двері і намагаючись вдавати, що там нічого нема,

все як в людей, он навіть і постики веселі пишу і фоточки прекрасні, а шо.

Я повторюю щоразу:

Обманюючи інших, не обманюй себе.

Твоє тіло і так не дасть тобі його обманути.

Тобі тридцять і здоров‘я досі не підводило?

Ну то готуйся.

Ні, я тебе не страшу.

Я – попереджую.

Твої відносини з дітьми – ще один індикатор.

А, ти дітей не хочеш заводити взагалі?

Ну от.

Нереалізований талант гниє

Не витягнута на світ Божий травма – забирає радість життя.

А життя, здивую вас, може –

І покликане бути радісним.

Радісним не в картинках ваших соцмереж.

Радісним ізсередини.

Травма місця радості не дає.

Але ви можете.

Ви можете обирати.

Клік на картинці веде на мій профайл

Психотерапія — це процес лікування психічних проблем та розладів, який здійснюється за допомогою психологічних методів та технік.

Основним завданням психотерапії є покращення якості життя та зменшення страждань пацієнта.

Використовувати різні стилі психотерапії при роботі психотерапевта важливо, оскільки люди можуть мати різні види психічних проблем, і кожен підхід може бути більш ефективним для конкретного випадку.

Наприклад, поведінкова терапія може бути корисною для лікування фобій та тривожності, тоді як когнітивна терапія може бути ефективною для лікування депресії та розладів настрою.

Крім того, різні стилі психотерапії можуть бути використані в комбінації з іншими формами лікування, такими як медикаментозна терапія та фізична реабілітація, щоб дати пацієнтам повний спектр можливостей для одужання.

ВИБОР СТИЛЮ ПСИХОТЕРАПІЇ

Найважливішим аспектом вибору стилю психотерапії є відповідність його потребам пацієнта. Індивідуальний підхід до лікування може дати найбільші результати.

Оскільки люди мають різні особистісні риси, життєві досвіди, та проблеми, ідеальний стиль психотерапії може бути різним для різних людей, як наприклад:

  • пацієнти з депресією можуть відчувати покращення за допомогою когнітивної терапії;
  • пацієнти з посттравматичним стресовим розладом можуть відчувати покращення після емоційно-орієнтованої терапії;
  • пацієнти з травмою втрати близької людини можуть легше приймати та усвідомлювати свою трагедію через екзистенційну терапію.

ЩО ПРОВИНЕН ВИКОРИСТОВУВАТИ ПСИХОТЕРАПЕВТ В МУЛЬТИМОДАЛЬНОМУ ПІДХОДІ ТЕРАПІІ?

Використання різних стилей психотерапії ще називається мультимодальним підходом

Для досягнення найкращих результатів потрібно наступне:

  • Створення безпечного простору. Щоб пацієнт відчував довіру до свого терапевта та відчував зручність при спілкуванні з ним.
  • Гнучкість в сприйнятті реальностіф клієнта. Терапевт повинен бути підготовлений до використання різних технік психотерапії та мати знання про ефективність кожного стилю психотерапії для різних видів психічних проблем.
  • Різнопланові знання психотерапевта в тестуванін. Психотерапевт повинен вміти, залежно від стану клієнта та його травматизації використовувати різнопланові інструменти (наприклад, для оцінки рівня тривоги та страху використовується Шкала тривожності Бекха), а для депресії – Шкала депресіх Бекха.

Отже, використання різних стилів психотерапії є важливим, оскільки вони дозволяють терапевту знайти оптимальний підхід для кожного пацієнта.

Основні стилі психотерапії

Вільно протікаючий стиль психотерапії

Вільнопротікаючий стиль психотерапії є унікальним підходом, який відрізняється від традиційних структурованих методів. Він виходить за межі конкретних технік та методологій, надаючи клієнту свободу виражати себе в безпечному терапевтичному просторі. Такий підхід сприяє глибокому самопізнанню та емоційному зціленню, враховуючи унікальність кожної людини.

Конфронтуючий стиль психотерапії

Конфронтуючий стиль психотерапії — це підхід, при якому терапевт активно і прямо ставить клієнтові запитання або висловлює зауваження з метою викликати у клієнта рефлексію, підвищити його усвідомленість та стимулювати зміни. Цей стиль використовує прямі, інколи викликаючі відповіді методи, щоб клієнт зміг усвідомити свої деструктивні поведінки, переконання або почуття, які заважають йому жити повноцінним життям.

Підтримуючий стиль психотерапії

Підтримуючий стиль психотерапії спрямований на створення безпечного, довірливого та емпатійного середовища для клієнта. Основною метою є допомога клієнту в усвідомленні своїх почуттів, зміцненні самооцінки та знаходженні ресурсів для вирішення проблем. Цей підхід особливо корисний для клієнтів, які переживають стрес, тривогу, депресію або інші емоційні труднощі.

Стиль психотерапії, що орієнтований на минулі події

Орієнтований на минуле стиль психотерапії, є ключовим елементом в психологічному аналізі особистості та її поведінки і визначається як схильність особистості зосереджуватися на своєму досвіді минулого, використовуючи його для інтерпретації сучасних подій та планування майбутнього. Цей стиль мислення може мати як позитивні, так і негативні наслідки для психологічного благополуччя особистості.

Стиль психотерапії, що спрямований на відкриття важких емоцій

У сучасному світі, де панує культура позитивності та постійного прагнення до щастя, часто не вистачає місця для вираження та обробки важких емоцій. Такі емоції як смуток, гнів, розчарування чи страх вважаються небажаними або навіть табуйованими. Проте, психологія визнає, що емоції відіграють ключову роль у нашому житті, впливаючи на наше сприйняття світу, прийняття рішень та міжособистісні взаємодії. Важкоемоційний стиль психотерапії закликає до усвідомленого ставлення до власних емоційних станів, їх прийняття та вираження в здоровий спосіб.

МЕТОДИ ПСИХОТЕРАПІЇ

Також, окрім того, що є різні стилі псиїхотерапії, існують різні методи, з з якими працюють психотерапевти. Нижче навелені основні з них:

  1. Нейролінгвістичне програмування. Цей стиль психотерапії базується на дослідженні зв’язку між мовою та психікою людини.
  2. Еріксонівський гіпноз. Цей стиль психотерапії використовує техніки гіпнозу для зміни поведінки та вірувань.
  3. Клієнтo-орієнтована терапія. Цей стиль психотерапії зосереджується на потребах та бажаннях клієнта.
  4. Транзактний аналіз. Цей стиль психотерапії базується на дослідженнях того, як людина спілкується та взаємодіє з оточуючими.
  5. Тілесно-орієнтована терапія. Цей стиль психотерапії використовує рухливість та відчуття тіла для зміни емоцій та поведінки.
  6. Інтерперсональна терапія. Цей стиль психотерапії фокусується на дослідженні взаємин між людьми та їх впливі на емоційний стан та поведінку.
  7. Ігрова терапія. Цей стиль психотерапії використовує ігри та ігрові ситуації для сприяння розвитку емоційної та соціальної компетентності у дітей та дорослих.
  8. Екзистенційна терапія. Цей стиль психотерапії спрямований на допомогу людині у пошуку свого сенсу життя та розвитку особистості.
  9. Емоційно-сфокусована терапія. Цей стиль психотерапії спрямований на допомогу людині у розумінні та вираженні своїх емрціях.
  10. Біоенергетичний аналіз. ей стиль психотерапії базується на дослідженнях взаємодії між тілом та психікою людини.
  11. Психосинтез. Цей стиль психотерапії базується на теорії про те, що людина складається з багатьох рівнів своєї особистості.

Незалежно від стилю психотерапії, важливо мати на увазі, що успіх терапії залежить від відносини між пацієнтом та терапевтом, а також від визнання та підтримки потреб та можливостей пацієнта.

СТИЛІ ПСИХОТЕРАПІЇ. Порівняння різних стилів

Не існує одного “ідеального” стилю психотерапії, який підійде для всіх проблем та людей. Кожен стиль психотерапії має свої переваги та недоліки. Наприклад:

  • Екзистенційний аналіз. Екзистенційний аналіз може бути корисним для людей, які шукають сенсу життя, але може бути не ефективним для людей з тривогою або депресією.
  • НЛП. НЛП може бути корисним для людей, які хочуть змінити свою поведінку або покращити свої комунікативні навички, але може бути не ефективним для людей з серйозними психічними розладами.
  • Еріксонівський гіпноз. Еріексонівський гіпноз може бути корисним для людей, які хочуть подолати фобії або інші тривожні розлади, але може бути не ефективним для людей з депресією.
  • Клієнто-орієнтована терапія. Клієнто-орієнтована терапія може бути корисною для людей, які потребують підтримки та розуміння, але може бути не ефективним для людей, які потребують більш директивного підходу.
  • Транзактний аналіз. Транзакний аналіз може бути корисним для людей, які хочуть покращити свої стосунки з іншими людьми, але може бути не ефективним для людей з серйозними психічними розладами.
  • Тілесно-орієнтована терапія. Тілесно-орієнтована терапія може бути корисною для людей, які хочуть зняти стрес або покращити свою самооцінку, але може бути не ефективним для людей з тривогою або депресією.
  • Ігрова терапія. Ігрова терапія може бути корисною для дітей, які мають проблеми з поведінкою або емоціями, але може бути не ефективним для дорослих.
  • Емоційно-сфокусована терапія. Емоційно-сфокусована терапія може бути корисною для людей, які хочуть краще зрозуміти свої емоції, але може бути не ефективним для людей з серйозними психічними розладами.
  • Психосинтез: може бути корисним для людей, які хочуть розвинути свою особистість, але може бути не ефективним для людей з серйозними психічними розладами.

ЩО ПОТРІБНО ВРАХОВУВАТИ, ОБИРАЮЧІ СТИЛІ ПСИХОТЕРАПІЇ ТА МЕТОДИ?

Важливо, щоб терапевт обрав підхід, який відповідає особистісним рисам та проблемам пацієнта. Що може ьути важливисм при виборі:

  • Індивідуальний підхід. Не існує єдиного підходу, який підходить всім.
  • Відповідність стилю потребам пацієнта. Терапевт повинен вибрати стиль, який найкраще відповідає потребам та цілям пацієнта.

СТИЛІ ПСИХОТЕРАПІЇ. Рекомендації

  • Якщо пацієнт/клієнт має проблеми з емоційною регуляцією: емоційно-орієнтована терапія або гештальт-терапія.
  • Якщо клієнт/пацієнт має проблеми з мисленням та сприйняттям світу: когнітивна терапія або транзактний аналіз.
  • Якщо клієнт має проблеми взаємин з іншими людьми: інтерперсональна терапія або сімейна психотерапія.

Висновок

  • РізнІ стилі психотерапії дозволяє досягти позитивних результатів у лікуванні різних видів психічних проблем.
  • Важливо, щоб терапевт обрав підхід, який відповідає особистісним рисам та проблемам пацієнта.
  • в любому випадку ви сможете пробувати різні стилі психотерапії, проте вибір підходу повинен бути індивідуальним та враховувати особливості кожної конкретної проблеми та особистості пацієнта.

Важливо!

Якщо ви маєте психічні, писхологічні проблеми, зверніться до кваліфікованого фахівця у Просторі Психологів. У психотерапії існує багато різних стилів, і кожен з них має свої особливості, переваги та недоліки.

Ця стаття не є заміною консультації з психотерапевтом.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами. Звертайтеся

ПІДБІР ФАХІВЦІВ

У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо

Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи” у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо

Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:

  • неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
  • позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності

СПІВАВТОРСТВО PSY-PEDIA

Існує можливість для фахівців, профайли яких розміщені на веб-платформі — додати на окрему вкладку цієї (як і будь-якої іншої) сторінки “Психоенциклопедії” унікальну авторську інтерпретацію даної чи будь-якої іншої з існуючих чи додаткових тем.

Якщо ви — дипломований/а психолог/иня і вам це цікаво:

Authors

  • Переглянути мареріали
  • Марія Сибірська

    Фахова психологіня. психотерапевтка, юнгіанка -психоаналітикіня, групова терапевтка, травма терапевтка, спеціаліст з підліткової психотерапіі, дитячо-батьеівські стосунки. з грунтовним 6-ти річним клінічним досвідом роботи. За рік буду сертифікована сімейним психотерапевтом. Співзасновниця в Простір психологів. Являюся волонтером руху психологічної допомоги по підлітковим травмам під час війни.

    Переглянути мареріали

Едіпів комплекс

1 080

Публікації психоенциклопедії, в яких розкривається тема едипів комплекс (рос., анахр. — “эдипов комплекс”) крізь призму теоретичних знань та практичного досвіду двох авторок-психологинь: Ірен Шатінської та Єлени Бутник — у відповідних вкладках нижче.

Важливо, що ці та інші публікації у “Просторі психологів” не претендують на статус “істини в останній інстанції” та, за згодою авторок, можуть доповнюватися у процесі конструктивного обговорення у коментарях.

  • ІРЕН ШАТИНСЬКА
  • ЄЛЕНА БУТНИК

Про хлопчиків та дівчаток – «партнерів»батьків.

Що таке едипальна стадія розвитку дитини, або ж про Едитів комплекс та комплекс Електри.

Про що ця стадія і які пастки підстерігають наших дітей

у ній?

Отже, у віці приблизно 4-5-ти років дитинка переживає такий цікавий період свого життя, коли наче вступає в конкуренцію у боротьбі за батька/маму – особу протилежної статі.

Хлопчик конкурує з татом за маму.

Дівчинка – з мамою за тата.

(Тут, у дужках, помічу: ця те, про що я пишу, розвиватися там, де в принципі у сімʼї є мама/тато;

якщо батька нема, все це  відбувається теж, але у дещо іншій формі.

І зупинившись на татові, бо мама таки є точно частіше, уточню: там, де тато не просто є, а «включений» у дитину: від холодного, емоційно відсутнього, відстороненого тата донька не чекає нічого із того, про що писатиму нижче, і той етап воно просто не проходить  природні юм чином – і нічого доброго в тому нема.

Все буде колись допройдено.

Невчасно. Не з татом.

А наприклад, з чоловіком на 20 років старшим.)

Але вернімося до «нормальної» сімʼї.

Отже, едипальний комплекс – боротьба з татом за маму.

«Мама МОЯ!»

«Мама, я, коли виросту, одружусь з тобою!»

У дівчинки це називається комплексом Електри і, відповідно, виражене у той самий спосіб:

«Це МІЙ тато!»

та «Я, тату, коли виросту, одружуся з тобою!»

Спочатку розкажу, як  правильно мала б пройти ця стадія.

Ні, каже мама синові, ти, коли виростеш, знайдеш собі свою власну жінку, а тато – мій.

Ні, каже тато донечці, ти, коли виростеш, знайдеш собі свого чоловіка,  а моя жінка – мама.

Ти – мій(моя) і мамина.

В нас з мамою є ми, і в нас обох – ти.

Фактично, у більшій мірі тут завдання лежить на чоловікові.

У випадку з сином основне слово належить батькові: він повинен розставити все по місцям і не дати «виграти» синові боротьбу за маму, смішно звучить, але вибороти маму в сина, вибороти законне місце дружини коло себе.

У випадку з донькою, котра каже «Ні, я не Принцеса, а мама не Королева – я твоя Королева, а ти мій Король», тато має лагідно, але чітко, однозначно сказати – і повторювати дівчинці слова: ні, моя Королева – це мама, а ти наша Принцеса, і обовʼязково знайдеш, коли виростеш, свого власного Принца (ну чи Короля).

Це в нормі.

Дитина повинна, перейшовши ту едипальну стадію, чітко розуміти правильну ієрархію родини.

Там, де вона – таткова маленька принцеса, але Королева – ні, не вона, а мама.

Де він – мій маленький принц, але Король у мене – тато.

І мати правильні рольові моделі сімʼї, згідно яких вона матиме основу, на якій буде створювати сімʼю власну.

А що ж може піти не так?

А от розкажу.

Мамі, скажімо, з чоловіком якось вже не так весело, як на початках.

Чоловік, скажімо, не виправдав себе як емоційний партнер.

Твій герой давно впав з пʼєдесталу.

І тут – нова людина. Твоя!!!! Син!

Який – на відміну від партнера – шукає твоєї посмішки і любить тебе безумовною любовʼю – знову ж, на відміну від партнера, який такої любові ані не обіцяв, ані не зобовʼязаний її давати.

Точнісінько так само про дівчаток/татів.

Жінка «не така», безумовної любові від неї не дочекаєшся, а от доня!..

Ми отримуємо ідеального партнера.

Тяжко відмовитися від такої любові.

А якщо в сімʼї накопичилося багато образ, розчарувань, то мама-син створюють коаліцію проти тата,  батько-доня – проти мами.

Недобре це для подружжя, без сумніву – але в першу чергу для дитини.

Дитина повинна отримувати не лише безумовну любов (що не значить вседозволеність) але і проходити фрустрацію – не все тобі можна, доцільно, добре, не все тобі доступно, не все в світі буде так, як ти хочеш.

Це перше (і це стосується не лише нинішньої теми).

Головне ж в нашій темі отаке:

Хлопчик, що виграв конкурентну боротьбу з батьком, не приймає свою мужність,

Свою маскулінність.

Він мамин «дружочок», плече, на якому можна поплакати і взагалі «ти один мене розумієш».

Це може затягнути, відтермінувати нормальний етап розвитку підліткового бунту, сепарації, ініціації хлопця у  чоловіка і зробити його вічним слугою мамі.

Дівчата всі вибраковуються (в першу чергу мамою, що очевидно.

І взагалі «жінок у тебе може бути багато, а мама одна»

Не набувши справжньої чоловічості, хлопець не знає, як себе по-чоловічому вести з жінками. Він або порівнює усіх з мамою (а у моєї мами борщ смачніший), або веде себе пасивно-агресивно, як із мамою: з мамою – гнів табуйований, бо на маму не гніваються, а насправді агресії – огого, тому вона проявляється або у вигляді пасивної агресії, або аутоагресії.

Припустимо, що в хлопчика народжується дочка…. І він нарешті отримує «ідеальну» партнерку….і має любов, на яку, на відміну від маминої (а особливо і від жінчиної) не треба заслуговувати.

Адже для мами її хлопчик не просто «золота піся» та «мій Принц» –  для мами цей «партнер» повинен бути зручним та безвідмовним! А жінка навішує на нього якісь свої очікування… і лиш в очах дочки він Бог і Герой. Її герой.

Дівчинка – татова «подружка» – яка відкидає маму, не приймає своєї справжньої жіночності – і лишається викинутою із спільноти жінок. Вона очаровує чоловіків (чужих – теж), вона часто розлучниця, жіночий колектив інстинктивно борониться від неї. Вона все життя в пошуках тата – ідеального Короля. На партнера покладаються всі надії і потреби, які має задовольняти не партнер, але батько.

Народжується хлопчик – історія повторюється. От, нарешті, він, той, хто любить беззастережно і ідеально!

(Транскультуральна психологія, або ж з історії народів світу. Італія.

Мама в хлопця – завжди на першому місці.

Жінка – ну таке.

Але! Коли жінка народжує хлопчика – вона має назавжди друга, опікуна та «партнера».

Не вигадане.

Розказували італійці).

***

Дитина, яка була «нічиєю»….

ні маминою, ні татиною – в своїх дітях знаходить справжню любов. Ту ідеальну, безумовну.

Діти стають сенсом і опорою існування.

Поки не сепаруються… і жінка ( мама) лишається коло розбитого корита.

Що робити?

По-перше, знати оце все.

Це – не висмоктане з пальця.

Це – психологія як наука.

І це – підтверджено численними прикладами із життя.

В тому числі – власного.

Так що ж. Тепер знаємо, і?…

Що, що робити?..

Хлопцю без батька – шукати старшого друга. Це може бути наставник, вчитель, тренер, старший брат, дідусь – будь-хто, хто зможе стати йому рольовою моделлю.

Хто буде ініціатором його Чоловічості.

Дівчинці? Так, шукати круг жіноцтва. Прийняти маму. Поки мама лишається ворожою частиною коаліції (з татом) або просто ворожою особою – добрі стосунки з чоловіком вибудувати вона не зуміє.

Бо і звідки?..

Вона не має і не знає правильної рольової моделі ні жінки, ні чоловіка.

Як і хлопець.

В них просто не було такої моделі.

А з пустого дзбана – що налиєш?..

Дитина має бути значною, величезною – але і правильною частиною сімейної ієрархії. Батьки – повинні бути перш за все парою, тоді вони зможуть показати дитині, так би мовити, робочу модель сімʼї, з правильними ролями, замість отих коаліцій, інверсій батьківсько-дитячих ролей, парентифікації (усиновлення батьків) та всякого «партнерства» не з тим партнером.

Клік на картинці веде на мій профайл

ПІДБІР ФАХІВЦІВ

У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо

Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи” у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо

Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:

  • неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
  • позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності

СПІВАВТОРСТВО PSY-PEDIA

Існує можливість для фахівців, профайли яких розміщені на веб-платформі — додати на окрему вкладку цієї (як і будь-якої іншої) сторінки “Психоенциклопедії” унікальну авторську інтерпретацію даної чи будь-якої іншої з існуючих чи додаткових тем.

Якщо ви — дипломований/а психолог/иня і вам це цікаво:

Автор

Захисні механізми особистості: сублімація і компенсація

1 056

СУБЛІМАЦІЯ І КОМПЕНСАЦІЯ

Остання частина про механізми психічного захисту (хоча на- справді їх є більше – я спробувала розказати вам про основні).

Ці останні два вважаються конструктивнішими за решту. Вони не зашорюють наші очі в небажанні побачити правду

(а насправді – в бажанні вперто її не бачити),

а допомагають нам творчо, плідно, різнобарвно жити.

Перший з цих захистів – сублімація.

Заміна.

Заміщення.

За Фройдом сублімація – це завжди заміщення лібідо, статевого потягу на будь-яку форму діяльності. Переспрямування статевої енергії – на, скажімо, творчість.

Від Фройда, втім, ми пішли далеко вперед, безумовно вдячні за те, що він був тим першим, хто спробував показати, освітити та пояснити дорогу.

Але тепер вважаємо, що не тільки прагнення здійснення статевого потягу переспрямовується на всі види творчості, на всі активності та загалом усі прагнення щось звершити в нашому житті. Ну справді ж…. зводити всю нашу креативність, весь наш рух і розвиток, самореалізацію, прагнення та всю просоціальну активність

(на відміну від антисоціальної – фройдівського мортідо, прагнення до смерті)

словом, всю динамічність нашого життя до того, що весь цей час ми нічого іншого підсвідомо не бажаємо, як тільки займатися сексом, та чомусь просто увесь час якось не вдається, тому ми й творимо – та невже?..

Але так чи інакше сублімація відіграє роль захисту, а часом запобіжника: там, де ми через якісь причини не можемо робити те, що насправді дуже хочеться, ми заміняємо – заміщаємо – це чимось іншим.

Це все те, що ми робимо замість.

Наприклад?

Наприклад, це можуть бути такі листи, яким судилося бути не

висланими, а викинутими – ті, де ми викладаємо речі, що їх не- можливо сказати у вічі.

Це – фізична активність.

Якщо в мене поганий настрій, а я знаю, що завдяки рухові ор- ганізм виробляє ендорфіни, гормони задоволення – цілком усвідомлено іду бігати, іду займатися спортом.

Або творчість… Часом, наприклад, пишемо, через дійових осіб наших книжок виражаючи те, чого не можемо зробити в реально- му житті.

Останній захисний механізм, про який хочу розказати – меха- нізм, що має назву компенсація.

Компенсація може бути деструктивною – коли за відсутністю справжніх власних чеснот вигадуються інші, які часто існують лише у наших фантазіях.

(Згадується анекдот про Зайчика, який не мав чим похвалитися на фоні інших Звірів, і нарешті видав: «А зате я багатий духовно!».

Мушу сказати… З досвіду життя, там, де нема нічого іншого, часто й оте анекдотичне духовне багатство існує лише як область бажаного, а не реального, дійсного).

«Крутість» гопників чи як їх назвати – та як не назви – з роз- ряду того ж компенсаторного захисту: хоч таким шляхом виділи- тися. Нема за що поважати – хай бояться. Пам’ятаєте оте «боїться, значить поважає?..»

(Дурень думкою багатіє. Не значить. Але обманювати себе нам усім добре вдається).

Втім, дуже часто компенсація є конструктивною. Вона спону- кає людей досягати значних звершень. Хрестоматійний приклад – Нік Вуйчич, народжений без рук і ніг, який, проте, досяг таких ви- сот, що багатьом здоровим і не снилися. Фізична неповносправність компенсована силою духа.

Взагалі, про всіх тих, котрі не завдяки, а всупереч – це про компенсацію – в найкращому її сенсі.

Сама природа, втім, намагається компенсувати людині втрачене чи недодане. Відомо, що люди, наприклад, незрячі від на- родження, мають значно кращий слух. Знаємо також про нейропластичність – втрачені функції мозку (або нервової системи за- галом) переймають на себе інші її частини.

Згідно з одним із корифеїв психологічної науки, Альфредом Адлером, весь розвиток людини є результатом її старань компенсувати почуття неповноцінності. Це почуття підштовхує нас до все більш значущих досягнень: швидше! вище! сильніше!

… і багатше – теж. Часто – за прагненням розбагатіти за будь- яку ціну є те, що я називаю «голодним дитинством».

Часом за тим, у кого гараж із колекцією Бентлі та Астон Мар- тінів, стоїть маленький хлопчик, у якого в дитинстві не було  велосипеда.

Але… яким би не був його автопарк сьогодні, він однаково за- лишиться тим хлопчиком, у якого в дитинстві не було велосипеда.

Проте це вже зовсім інша тема.

Прагнення влади – теж вона, компенсація.

Це точно компенсація чогось, чого сильно бракувало у дитин- стві, або чогось, що в юному віці не здійснилося. Згадаймо недо- семінариста Джугашвілі чи недохудожника Гітлера.

Або – компенсація фізичних недоліків, якихось комплексів. Наприклад, низького зросту. Двоє вищезгаданих – теж були не- високими. Про Наполеона, чиїм іменем аж названий цей недолік, «комплекс Наполеона», знають усі. Думаю, більшість із нас зна- йде таких людей довкола.

От так коротко про те, як і чим ми захищаємося.

Навіщо нам це знати?

Бо, щоб прожити своє життя, треба стати собою – але спершу

дізнатися, ким насправді ми є.

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Захисні механізми особистості: раціоналізація

784

РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ

Раціоналізація – ще одне «наше все».

Це механізм психічного захисту, за якого наш розум використовує тільки ту частину сприйнятої інформації, яка, так би мови- ти, йому пасує, йому годиться, і відповідно висновки робить тільки ті й такі, завдяки яким наша власна поведінка постає єдино можливою за тих чи інших обставин

(а це неправда).

Іншими словами, наша психіка шукає і знаходить раціональне пояснення для поведінки або рішень, що мають причини, зовсім інші від тих, які ми їм приписуємо.

Найкраще і найдоступніше описаний цей механізм у байці Езопа «Лисиця й виноград». Пам’ятаєте? Коли Лисиці не вдалося дотягнутися до винограду та з’їсти його, вона оголосила, що він того й не вартий був насправді: зелений та квасний. І що не дуже- то вона його й хотіла – і гордо собі пішла геть. Ковтаючи, вочевидь, голодну слину. Ну але заспокоївши сама себе.

Захисна функція раціоналізації полягає в спробі post factum створити гармонію між бажаним і реальним станом і запобігти втраті самоповаги. Це намагання пояснити поведінку, яка ніяк не підлягає поясненню за допомогою логіки, ситуацію, яка нас не влаштовує. Це може бути також спроба виправдати нашу невдачу чи помилку.

Раціоналізація спрямована на зведення до мінімуму неприєм- них переживань.

У тому, що в психотерапії ми називаємо опором, теж лежить захисний механізм раціоналізації. Коли нам кажуть про щось не- приємне, щось, що зачіпає наші цінності, що робить нам боляче, про що ми не хочемо чути й це визнавати – вмикається опір, що виражається раціоналізацією.

Наприклад, нашу пасивність ми називаємо обережністю, агресивність – самозахистом, а байдужість – буцімто бажанням зробити тих, що звертаються до нас за допомогою, більш самостійними.

У кожному з цих випадків рішення, як вчинити, приймається підсвідомо: людина не усвідомлює мотивації, яка насправді нею керує, а коли б виникло питання про причини прийнятого рішення, а причина виявляється недостойною, то ми, замість того, щоб її усвідомити, шукаємо раціонального виправдання, яке покликане переконати оточення

(і нас самих – передусім нас самих!)

у розумних, красивих і соціально схвалюваних резонах та під- ставах нашого вибору.

Тому психотерапевти кажуть: там, де починається опір – починається правда. Правда, чути про яку ми не хочемо, яку ми старанно замаскували від себе самих.

Складно повірити – але ми самі переконані в нашій щирості! Ми у наші раціоналізації всією душею віримо.

Віримо, що ми не заздримо нікому, хто має більше чи краще. Нам насправді того і не треба! Ми насправді того й не хочемо! Ми такі, ми задоволені малим, адже ж так і треба, так і правильно жити, ні..?

Хтось знає набагато більше. Ну і нехай! Синя панчоха, книжкова міль, чокнутий професор! А ми такі, ми звиклі люди, не вискочки, ми «простіші, і люди до нас тягнуться».

Хтось Є чимось більшим. Ну звіііісно! Ну йому ж дооообре! В нього ж були більші стартові можливості! От якби в мене вони були!!!! то я б теж. А так я що, а мені й на своєму місці чудово.

Раціоналізація може бути дуже помічною й об’єктивно приносити користь. Це, знову ж, як і всі захисні механізми, «запобіжник» нашої психіки, щоб її, нашу кохану, не рознесло.

Проблеми починаються тоді, коли раціоналізація використовується для того, щоб видавати самому собі індульгенцію на деструктивну поведінку, для підміни справжніх причин того, що ми робимо – часто недостойних причин – на соціально прийнятні.

Переповіли комусь неприємну плітку, про те, які гидоти про нього говорять? То тільки для їхнього ж добра!

Розказали комусь, що чоловік зраджує? Так лише ж для того, щоб відкрити їй очі!

Серйозно?..

А оце «в мене не було іншого виходу!»?! (Спойлер: інший вихід є завжди).

Раціоналізація може суперечити логіці й фактам, але не обов’язково. Ірраціональність її раціональності полягає лише в тому, що оголошений мотив діяльності не є справжнім.

І тут просто не можу не згадати дуже гарну сентенцію:

Обманюючи інших, не обманюйте себе.

Будьмо щирі хоча б із собою.

(Якщо навіть з психотерапевтом не вдається. Втім, його обманути навряд чи вийде. Просто він вам про це не спішитиме повідомити).

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Захисні механізми особистості: проекція

975

Механізми психологічного захисту.

Як іще ми захищаємося від нашої неідеальності, Або ще одна вигадка нашої хитрої психіки про нас, Або ще одна солодка ілюзія.

ПРОЕКЦІЯ

Проекція – це таке собі перенесення, переміщення на інших своїх власних негативних установок, вкладання в інших власних негативних думок, приписування іншим того, що насправді властиве нам.

Це, наприклад, про осуд та засудження.

Дуже часто те погане, що ми помічаємо в людях – це саме те, чого ми не визнаємо в собі.

Бабка, яка, бризкаючи слиною, засуджує «сучасну молодь», насправді злиться не на молодь… а на власну старість. Або на те, що свою молодість вона витратила не на те і не так.

Але оскільки молодість не вернути, а злоститися кудись треба – вона злоститься на те, на що можна.

Проекція злості. Проекція безсилості.

Або – це те, що ми охоче б зробили, але система наших вну- трішніх табу нам це зробити не дозволяє. Тоді ми спішимо кривитися в сторону тих, хто це таки має відвагу зробити.

Ну, наприклад, затанцювати пол денс. І щоб фігура ідеальна. І на очах усіх (жартую-жартую. Але…) Це – про заздрість.

Те, що ми засуджуємо в інших – це або те, що властиве нам са- мим, або те, що нам хотілося б мати. Проте і перше, і друге рішуче нами заперечується. Наша свідомість від цього рішуче відмежовується: ні-ні, це не про мене!

Бо оте все, чим ми є насправді, носити в собі небезпечно – може вибухнути.

Те, що ми розказуємо комусь (або собі) про інших – ми насправді розказуємо про нас самих. І те, що нам кажуть інші про нас – вони говорять про себе.

Якщо ми знаємо про себе (але – повторю! – заперечуємо це), що ми не достойні довіри – то й іншим не довірятимемо.

Якщо ми знаємо, що схильні погано думати про інших, то впевнені, що ІНШІ погано думають про нас.

Так, попорпавшись у закамарках власної душі й не знайшовши там благородства, доброти, любові до інших, ми доходимо висновку, що це інші такі, що весь світ поганий та злий.

(А не ми, ні-ні, боронь Боже! Ми класні, хороші, правильні, білі та пухнасті… це навкруги всі поганезні).

І тут, власне, оця маленька заковика. Ми не задумуємося, що це МИ не заслуговуємо на довіру, або що це МИ думаємо про людей погано

(ну або маємо ще якісь, такі ж соціально несхвальні, властивості).

Але підсвідомо переносимо ці наші ВЛАСНІ риси на інших людей, приписуємо їм те, що властиве нам, екстраполюємо своє – на інших.

Чому так відбувається? Та бо, звісно, ми не хочемо брати на себе відповідальність за наші неприпустимі чи неприйнятні по- чуття, бажання, мотиви, не хочемо їх усвідомлювати. Саме тому, що якщо свідомо – то вважаємо їх неприпустимими.

І це – знову ж про нашу Тінь, про неінтегрованість нашої осо- бистості в єдине ціле, в Самість, нерозуміння того, ким ми є насправді.

І це ще одне джерело непорозуміння між людьми, неконструктивних стосунків та невиправданих очікувань.

Ну а ще це про те, що ми завжди отримуватимемо саме те, що ми засуджуємо, з чим боремося – і так триватиме доти, поки ми не змістимо локус контролю з інших на себе – тобто не зрозуміємо, що ми, і тільки ми є як причиною власних нещасть, так і володарями власної долі. І що змінювати потрібно не світ, такий негодящий, а себе (такого класного) в ньому.

І коли я пишу у своїх розповідях «ми», то це не для красного слівця і не випадковість. Бо я (хоч і психолог) – до небожителів не належу. Homo sum… і мені теж – як і всім нам – все, про що я пишу, тою чи іншою мірою властиве. Різниця лише в тому, що я про це знаю. Древні римляни влучно казали Praemunitas, praemonitas: попереджений – отже, озброєний.

Там, де є усвідомленість, з’являється можливість вибору і можливість керувати своїми думками.

І ви теж можете – усвідомити, а відтак, вибирати – чи хочете розуміти й присвоювати собі себе чи волієте тратити життя на оцінювання інших через призму своїх психічних захистів.

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Захисні механізми особистості: заперечення

1 274

ЗАПЕРЕЧЕННЯ

Наша психіка – не лише унікально розумна, але й винятково хитра.

Наша психіка – то, звісно, не річ в собі, яка не підлягає пізнан- ню, але є в ній чимало всього, чию дію ми спостерігаємо, але як воно утворюється

(звідки береться, таке хитре?)

не знаємо.

Але бачимо, що воно є.

У ситуаціях, які їй складно або й неможливо витримати, наша

психіка захищає сама себе

(а ми про те і не здогадуємося)

Є поняття, яке так і називається – захисні механізми психіки.

Їх вперше «побачив» та описав герр Фройд, а потім розвивала і доповнювала його дочка Анна, а потім ще і ще… ці механізми переставляли місцями, трохи перейменовували… але для всіх вчених, що досліджували психічні феномени, була очевидна їх наявність.

Що ж воно таке?

Всі механізми психічного захисту заперечують або викривляють реальність – і роблять це на несвідомому рівні. Ми не спеціально «вмикаємо» оті механізми, ми навіть не розуміємо, що вони є.

Один із них – це ЗАПЕРЕЧЕННЯ.

Це ситуація, в якій ми відмовляємося визнавати щось, не усвідомлюємо,

(не хочемо усвідомлювати)

що відбулась чи відбувається якась подія, стався якийсь факт. Ні, ми знаємо, що воно є, але зі свідомості це усуваємо.

Коли реальність стає нестерпна для нас, ми несвідомо тим чи іншим способом її блокуємо – не допускаємо до думок, до сприй- няття, відгороджуємося від неї та захищаємося.

Як ото дитина пхає голову під ковдру і вважає, що вона неви- дима, про що кажуть – як страус, голову в пісок.

Більше того, ми з піною на устах заперечуватимемо очевидність цих фактів, дію цієї реальності. І наше відмежування від цього – також не визнаватимемо…

Що таке насправді заперечення чи уникнення реальності й коли воно вмикається? І що, власне кажучи, ми захищаємо та- ким чином?

А от що. Ми оточуємо себе бетонною стіною неприйняття всього, що може знищити наш вигаданий, наш ідеальний Я-образ, тобто власну думку про себе, яку самі ж ми і створили

(і таку, що існує лише у нашій фантазії).

Все, що є загрозою цілісності нашого уявного образу себе са- мих, ми просто заперечуємо.

Бо жити зі зруйнованим образом «я» нестерпно боляче, нестерпно боляче усвідомлювати власну неідеальність тому, хто не приймає себе реального, в усій своїй повноті, і ми уникаємо всьо- го, що цей образ ставить під загрозу, захищаємо себе від тих, хто його може порушити (самим фактом свого існування), взагалі викреслюємо їх з життя.

З метою самозбереження.

Що ми заперечуємо? Факт того, що хтось пішов з нашого життя і ніколи більше не повернеться.

Що ми комусь стали непотрібні.

Людей, які нас переростають.

Що хтось має більше.

Що хтось став кимось більшим, ніж ми.

Ох, та будь-що – все, що в наших очах применшує нашу  цінність..

Кожному з нас важливо зберегти позитивний образ нашого

«Я». Насамперед – для себе самого.

Заперечення – це теж і про невизнання своїх емоцій – тих, про які ми прекрасно знаємо, що вони не є соціально схваленими, тих так званих негативних.

Злість? – ні, праведний гнів!

Заздрість?? Ну що ви! Ну, якщо вже… нууу, це ж біла заздрість! (а заздрості насправді дуже багато. І не білої ані разу).

Плітки?… ні-ні-ні. Ми називаємо це – «Ну про щось же треба говорити?..»

 Оговорення, засудження??? Та яке!!!… це ми просто «висловлюємо власну думку»!

Гординя? Неправда, ми просто горді!

(Хоча мало що знаходиться так далеко одне від одного, як гор- диня і гордість)

Людина хоче бути ідеальною. Або хоча б здаватися. Іншим…

Або хоча б самій собі.

А для того, щоб бути ідеальним, доводиться дуже старатися.

За цими стараннями – безперервний контроль, що зводить з розуму, переповнює тривогою і не дає зітхнути без того, щоб оцінювати себе з боку і порівнювати з іншими людьми. Від цього втомлюєшся страшенно. Це вимучує і тягне енергію.

А відносини з людьми не можуть бути щирими апріорі.

Нескінченна гра – щоб люди не здогадалися про те, як ти до них ставишся насправді й ким ти є насправді.

Нескінченна гра перед самим собою – щоб не подивитися собі справжньому в очі.

Цей механізм – як і інші захисні механізми психіки – допома- гає нам вижити.

Чи це добре?

З одного боку, без сумніву, так. Час від часу ми «захищаємо- ся» абсолютно всі. Захисні механізми, як запобіжники, усувають або послаблюють напруження від негативних емоцій. Але… вони не вирішують самої проблеми, від якої ми так [без]успішно ховаємося – вони її найчастіше ускладнюють.

Так що з іншого боку…

Якщо все життя зводиться до постійних захистів від реальнос- ті, то, не сперечатимуся – можна прожити його і так.

Ніколи не ставши його, власного життя, автором.

Ми так і залишатимемося у своїх захистах, коконах неперебу- вання у реальності, у своєму фальшивому «Я», глушачи себе, заздрячи іншим і заперечуючи самим собі цю заздрість,

(і лицемірно засуджуючи заздрість в інших. Але це вже інший механізм захисту.

Так, їх є ще багатенько).

В неприйнятті себе в своїй цілісності.

А на другому полюсі, альтернативою, є розвиток нашої цілісності, інтеграція всіх своїх сторін в єдину і неповторну індивідуальність.

Ми ще (часом) йдемо до психолога, коли нас зовсім перестають влаштовувати взаємини з дружиною/чоловіком, батьками, ді- тьми чи інші наші стосунки з людьми.

Та насправді ми забуваємо, що всі ці стосунки – лише наслідок наших взаємин із самим собою, контакту з собою, а якщо уточни- ти – власне, відсутність такого контакту.

Ми не чуємо самих себе, ми заглушуємо голос нашого тіла – а воно першим б’є тривогу, що щось недобре відбувається, ми не слухаємо голосу нашого страху, ми відкидаємо нашу недосконалість, неідеальність, нашу Тінь, не розуміємо необхідності інте- грації всіх наших частин в Єдність.

Ще раз – добре це чи погано? Власне, психологія загалом уни- кає оперування цими двома поняттями в чистому вигляді. Немає доброго і недоброго, а є те, що добре чи недобре для кожної конкретної людини.

Людина, якій пасує сидіти, внутрішньо (і не тільки) набурмо- шеною, оточеною захистами, озброєною проти всього того, що не вкладається в її бажану картину світу і бачення бажаної

(ідеальної ж!)

себе в цій картині, та, яка не зуміла віднайти в ній себе справ- жню, не схотіла чи не змогла з’єднати свою Персону (маски, які одягаємо для людей, для світу) і свою Тінь в єдину Самість – хто ж їй, цій людині, заборонить лишатися саме такою?.. 🙂

А можна…

Можна і по іншому.

Можна розвивати те, що дано тобі і тільки тобі. А всім нам без

винятку щось дано.

І йти в любові, натхненні й здійсненні свого власного шляху… Стати Творцем.

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Я-концепція

2 040

Термін “Я-концепція” був уведений в психологію в 20-ті роки 20 століття американським психологом Карлом Роджерсом (Carl Rogers).

Він вважав, що Я-концепція відображає сприйняття людиною себе самої, своїх емоцій, цінностей та інших аспектів свого життя.

Роджерс був одним з найбільш відомих психологів 20 століття, який зробив значний внесок у розвиток гуманістичної психології та терапії.

Він підкреслював важливість індивідуальності та особистісного розвитку кожної людини, а Я-концепція стала одним із основних понять його теорії.

Пізніше Я-концепцію вивчали інші психологи, такі як Ерик Еріксон, Абрахам Маслоу та Джордж Келлі.

Це поняття відноситься до того, як людина сприймає свій внутрішній світ, свої цінності, якості, потреби, цілі та наміри.

Зазвичай Я-концепція складається з різних аспектів, таких як фізичний вигляд, особистість, таланти, вміння, характерні риси та інтереси, іноді розділена на “я” як фізичне тіло та “я” як психічне існування.

Якщо концепція позитивна, це може призвести до високої самоповаги, самовизначення та ефективності.

Але, якщо негативна, може виникнути низька самооцінка, невпевненість, відчуття безнадії та інші проблеми зі здоров’ям психіки.

Вона є важливим поняттям у психології, оскільки  допомагає людям краще зрозуміти себе та свої дії, а також допомагає професійним психологам в розумінні та лікуванні різних психологічних проблем.

Психодіагностика Я-концепції

Краще зрозуміти явище можна за допомогою різних методів, залежно від цілей дослідження.

До найбільш відомих належать:

  • Психологічні тести. Зокрема,
    • тест Роджерса (Rogers Self-Esteem Scale),
    • тест Моріса Розенберга (Rosenberg Self-Esteem Scale)
    • та інші
  • Інтерв’ю.
    • Дозволяє людині описати свої власні переживання та думки про себе.
    • Використання структурованих або напівструктурованих інтерв’ю може забезпечити більш об’єктивні результати.
  • Спостереження. Допомагає дослідникам вивчити те, як люди поводяться та сприймають себе у різних ситуаціях.
  • Анкетування. Є корисним з метою отримання інформації про те, як люди оцінюють свої власні характеристики, такі як
    • інтелектуальні та емоційні здібності,
    • зовнішність, 
    • інші аспекти Я-концепції. 

Дослідження Я-концепції 

До найбільш відомих досліджень щодо вивчення цього феномену належать: експеримент Карла Роджерса (Carl Rogers) про самоактуалізацію.

У ньому Роджерс та його співробітники досліджували те, як люди змінюються, коли отримують позитивний зворотний зв’язок про свої власні емоції та думки.

Результати підкреслили важливість розуміння своїх власних потреб для розвитку позитивної Я-концепції.

Наступним став експеримент Джеймса Маршалла про вплив самооцінки на розуміння того, що люди очікують від інших.

Учасникам було показано серію фотографій людей. Після цього, їх запитали, як вони думають, що ці люди очікують від інших.

Результати показали, що учасники з високою самооцінкою схильні очікувати від інших більш високих стандартів, ніж учасники з низькою самооцінкою.

Знаменитими став експеримент Альберта Бандури (Albert Bandura) про вплив моделювання на Я-концепцію. 

Під час нього, ті хто брав участь спостерігали за тими, які виконували завдання.

Результати показали, що учасники, які спостерігали за тим, хто успішно виконував завдання, вірили, що вони також можуть досягти успіху, це сприяло позитивному розвитку концепції.

Психологічна допомога при порушеннях Я-концепції

Для того, щоб налагодити Я-концепцію фахівець може застосовувати різні підходи.

Зокрема, надавати консультації та підтримку, щоб допомогти клієнту зрозуміти та прийняти свої позитивні якості,  розібратися з негативними думками та почуттями, що заважають подальшому розвитку.

Поширеною є практика, коли за допомогою різних методів і технік експерт рекомендує як підвищити самооцінку. 

Не менш важливим при такій роботі є  розвиток позитивних рис характеру та корисних навичок. 

Інколи, застосовуються вправи на зміну  переконань, що заважають розвитку позитивної Я-концепції.

Часто, психологи проводять тренінги, які включають вправи, що допомагають клієнту змістити фокус уваги на власні сильні сторони та помічати їх у інших

Якщо ви — дипломований/а психолог/иня і вам це цікаво:

Authors

Сила волі vs сила бажання

1 379

Яка ж у тебе сила волі, кажуть мені.

  • З‘їсиш вареників?
  • Не з‘їм.
  • Ти в таку погоду – бігати???
  • Ага.
  • Ти скільки разів в тиждень в залі? КОЖЕН ДЕНЬ??? Ух ти… А от в мене сили волі нема….

Мене ці слова якось завжди знічували.

Ніякої такої особливої сили волі я за собою не відчувала. Та й що воно таке взагалі?..

Але щось же я відчувала?..

Що нас мотивує?

Що стоїть за цим усим, що мотивує мене і дає енергію робити те, що я роблю?

Неперевершена сила бажання.

Бажання гарно виглядати.

(І бути здоровою – як вторинна вигода.

Не буду обманювати нікого, що це не так, що здоровою, а тоді вже як бонус красивою

Ні).

…Прийшов якось давно до мене старий знайомець, що з ним не бачились довгі роки. Дружбан зі шкільних часів.

Поговорили.

Наостанок він мені, як, бувало, й колись, в моєму десятому класі: ти така гарна!

А я йому – як і колись: ой, ну ладно, перестань…

Він ухмильнувся, покачав головою і такий:

Нічого не змінилося… як і в школі – визнаєш свій розум, але не визнаєш свою красу…

…Дякуючи мамі, яка завжди знаходила, що б такого негарного ще знайти у мені, чим би ще притикнути, де би ще покритикувати, комплекс – ні, не комплекс, а ІДЕНТИЧНІСТЬ дівчини, що негарна, була у мене все життя.

Скільки б я не чула компліментів на свою адресу, це було все повз мене. Я їх собі не присвоювала, воно стікало, як вода з гуски.

Ага, ага, кажи-кажи, думала я.

Дитина, мама якої не вважає її гарною, має сильно менше шансів відчути себе гарною, ніж та дитина, чия мама вважає її красунею.

Яка ти ЖИРНА, чула я.

Шо ти стільки ЖЕРЕШ!!!

(62 кг, 165 см)

Яка ти худюча, говорила вона.

Треба ж щось їсти! От масло: ти їсиш масло взагалі????

Масло треба їсти!!!

(Це – 57 кг)

Які в тебе груди щось маленькі (з «жалем». Мені, дівчинці. 15 років)

Довге волосся? Та подивись на свої жалкі волосьонкі, куди тобі довге волосся!

Картина «Жалкі волосьонкі» , яка, без сумніву, існувала лише в маминій голові, успішно відтворювалися зістриганням всього, що тільки вдавалося, з голови дитини.

От розумною, от це так.

Це в мене вийшло.

Без будь-якоі підтримки.

Сильно здивувавши мамочку цим.

За розумність мене хвалили.

Її визнавали.

(Тяжко було не визнати. Відмінниця, розхвалювана всіми вчителями.

Вчителі в МОЇЙ школі були хорошими.

ЇМ – моя розумність очі не муляла.

На відміну від певних викладачів в вузі. Потім.

Вони, мої вчителі – всі! – передвіщували моїй мамі найвищі висоти для мене.

Ну і куди ж таку розумну дитину треба було віддати? В найгірший на той час інститут.

В зооветеринарний.

Щоб розумність закопати, та поглибше.

Бо розумніша від батьків вийшла.

Конкуренція).

Але на той момент моя ідентичність «Я – розумна» була така міцна, що в ній я не засумнівалася ніколи у своєму житті – незважаючи на нечисленні, проте справді болючі спроби мене принизити в цьому і знецінити. Ні, не вдалося.

Процес усвідомлених змін і сила бажання

Вернімося до сили бажання.

В мене не було бажання стати гарною, щоб подобатися комусь, вірніше, точно не воно було первинним.

Я і так наче подобалася, але – повторюю – я не приймала цього.

Зате було бажання – хотіти подобатися СОБІ.

Чим далі я жила, тим більше усвідомлювала, наскільки це важливо.

Усвідомлювала, спостерігаючи ща поведінкою тих, що оточували мене: як же вона відрізнялася від моєї…

Коли запустився процес усвідомлених змін, це бажання заявило про себе мало не першим.

Бо боліло воно все життя.

І отже, ми дійшли до суті і початку розповіді.

Про силу бажання

Бажання сформувати нову ідентичність – жінки, що собі подобається.

А відтак – приймає те, що подобається іншим. Приймає компліменти і насолоджується ними…

Бажання – це енергія.

Бажання – це мотивація.

Ну і, нарешті, бажання – це сила волі.

(«Змотивуй мене похудіти», почула я одного разу.

Еммм. Як вам звучить ця фраза?..

От і мені теж.

Ви не йдете в спортзал, на кардіо і не притримуєтеся збалансованого харчування? Значить, вам того і не треба. А от чому не треба – тут я поможу розібратися. Знайти, штоби што вам лишатися таким/такою, як ви є).

Там, де наше бажання, там наша енергія. Там і сила, і воля, і сила волі😁😁😁

Як формується звичка і чим вона стає, коли сформована?

Як формується при цьому звичка і чим вона стає, коли сформована?

Ми починаємо хотіти формувати нові звички тоді, коли ми починаємо створювати нову ідентичність в собі.

Мислеформа «Я не курю» діє на процеси, що запускають формування звички в нашому мозку, набагато сильніше , ніж слова/думка «я хочу кинути курити».

Це – ствердження з ідентичності «Я людина, яка не палить», а не такої, що ПРОБУЄ кинути (а чи так станеться, чи ні, хто зна: таку непевну позицію відповідним чином сприймає наш мозок. Вона для мозку – не керівництво до дії.

Бо він, мозок, знає, що насправді – і для вас ні)

Всі ці процеси біохімії мозку – прекрасно описані, і ніякоі магіі в тому нема.

Окей, нумо назад до мене.

Я – гарна жінка.

Це – моя ідентичність.

Ну, файно, коли в жінки такому самосприйняттю не заважає ні зайва вага, ні ніщо інше.

Мені ж в силу того, що оце описала вище, заважало все, і не допомагало нічого з того, що насправді існувало – бо його не існувало в моєму сприйнятті..

Я сама сформувала своі цілі і своє бачення: в кожного воно своє власне, і згідно нього ми діємо.

«Я – людина, яка щоранку бігає», а не «А чи не побігати мені сьогодні»

В першому випадку це ствердження, що не підлягає сумніву, в другому – це просто невизначене питання в нікуди, і відповідь на нього часто буде – ні, не побігати мені сьогодні😂😂

Чи тяжко формувати звички?

Кому які і кому як. Мені було не тяжко сформувати звичку бігати.

Коли почався в мені процес усвідомлених змін, я жила на Флориді, на описаному вже мною Бродволку, і так, починати практикування бігу по спеціальній доріжці над океаном, а потім іти купатися в ньому, значно краще, ніж у засніженому Львові.

На третій день з’явилися знайомі обличчя, з усмішками і how are you doing today або просто помахом руки ще здалека.

Це – погладжування, підтримування, це величезний додатковий стимул – і це правда.

Коли відчуваєш себе членом якоісь спільноти – це величезне підкріплення.

Коли щось стало звичкою – питання, робити щось чи ні, не виникає. Нема ліні, нема сумнівів, ти звично йдеш та робиш.

Йдеш та бігаєш щоранку.

Йдеш в спортзал.

Карантин? Не почнеш день без годинного тренування, сама, вдома.

Без залу, чесно, сильно важче.

Це так як і біг «серед своїх».

Бо, знов же, у залі багато підтримуючих «погладжувань» обмін енергетикою, спілкування.

І поржати.

Ну, все те, чим в принципі оффлайн кращий за онлайн.

Тоді вже в гру втручається самодисципліна.

І це теж не про силу волі.

Просто я знаю: так треба.

Сила волі там, де енергія бажання.

Проста історія.

А, ну і на завершення.

Тепер я не мушу вибирати, куди мені – до розумних чи до красивих.

Мені в третю групу.

До скромних.

😁😁😁

І постскриптум. Ні, моя мама ніякий не монстр. Вона – як і всі, продукт своєї епохи, свого виховання, своїх, нав‘язаних їй, концепцій і установок. Вона робила те, що могла, як знала і як вміла.

Але.

Ми – це не те, що з нами зробили.

Ми – це те, що ми з цим зробимо.

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Психологія творчості

813

Мамочка і теорія потоку

Тема для мене все більш актуалізується, а взагалі-то, всім творчим людям, які мають сім‘ю і дітей, ця стаття присвячується.

В психології є термін “потік” (або “флоу“) і теорія потоку. Її створив американський психолог угорського походження, Міхай Чіксентміхаї, спостерігаючи за станом, у якому перебувають люди в стані великого душевного піднесення.

Перебування в потоці – це стан, коли людина настільки захоплена тим, що робить, що час перестає для неї існувати.

Його можна описати як глибоку концентрацію на якійсь діяльності, повне занурення в неї, втрату почуття усвідомленості себе, спотворення сприйняття часу, прямий і моментальний зворотній зв‘язок: людина сама для себе знає – те, що вона робить, ДОБРЕ.

Це баланс між рівнем можливостей і рівнем складності, це почуття повного контролю над ситуацією. Діяльність тоді сама по собі сприймається як нагорода, а не як повинність, і здійснюється тому без зусиль.

Дуже часто, коли говоримо про потік, то маємо на увазі творчість.

Людина перебуває в стані піднесення, повного захоплення творимим, для неї нема ні плину часу, ні того, що її оточує: людей, подій і інших сторонніх чинників довкола.

Поговорімо про творців.

Я зараз про тих, хто пише, – хоча творити можна і торти, і, насправді, навіть прибирання.

Пишемо.

Політ думки, політ фантазіі, кажемо ми.

І це дійсно подібне польоту, і тебе несе потік, нестримний, некерований… і коли несподівано перебування в ньому переривається, то, власне, відчуття, немов від падіння на землю.

Ну, розбитися може і не розіб‘ємося, але назад у той самий потік не розженешся, не злетиш – це точно.

Пишеш, не чуючи часу і простору, слова чіпляються одне за одне, такі точні, такі гарні, та так злагоджего, і така «Ірочка-умнічка» кайфове відчуття, і ….

… Всі думки, які несуться нестримно, але як же складено, всі ці фрази, які народжуються логічно завершеними, стрункими і кришталево-прозорими…

Ееее…. тільки що народжувалися.

«Ма! Мааааа! МААААААА!!!!»

Маа!!!

Іди накорми, одягни,

іди пограйся зі мною.

Роздягни, зроби уроки, я покакала,

Іди пограйся зі мною!

Позаймайся музикою, збери до школи, зустрічай зі школи,

Іди пограйся зі мною!

давай подурачимося, розчеши, спати хочу,

Іди пограйся зі мною!

Включи мультіки, не хочу спати,

Іди пограйся зі мною.

Іду.

А що дєлать.

І все!

Все, що тільки що звучало акордом, довершеним і цілісним, стало розкиданими уламками, какофонією без звучання.

Все поломилось, понівечилось… і втікло.

Часом назавжди.

Ходиш потім, дивуєшся: як же це було? Тільки що ж так гарно звучало?.. А вже не звучить.

Обірвані струни думок…

Як я розумію блогерок, які скаржаться – хто всерйоз, хто з гумором, про наболіле: що мають змогу писати …тільки закрившись в туалеті.

І то недовго.

😂.

Або 😥.

Та що там блогерки.

Як потрапляли в потік відомі й талановиті особистості?

Прочитала якось цікаву статтю журналістки і письменниці Бріджіт Шульце. Вона хотіла дослідити, як, де, яким чином знаходили час, потрапляли в отой потік різні відомі, талановиті і успішні.

І зіткнулася з фактом, що всі ті люди, котрі мали достатньо часу на творчість – чоловіки.

А хто давав їм цю достатність часу?

Жінки.

Їх няні, їх гувернантки. Їх жінки, їх служниці – що часто-густо було ролями у виконанні одної і тої самої особи.

Жінки.

Втім, роль жінок – неоднакова.

Одні, як Дженні фон Вестфаллен, перша красуня Тріера, розумниця, що могла претендувати на найкращі партії , вибрала роль Музи, Служительки, Соратниці і однодумиці свого коханого на усе життя чоловіка Карла Маркса.

Або Марта Фройд, яка для свого Зіґґі не лише розкладала костюм щоранку, а ще й зубну пасту йому витискала на щітку. Бо, відомо, не панська то справа.

Це – Служительки.

Другі, як сестра Вольфганга Моцарта, що наділена була генієм не меншим за братовий, виходять заміж, і талант пропадає: зів‘ялий, зачахлий та незатребуваний.

Це – могильщицї свого таланту, а може, й генія. Як відомо, талант якщо його не плекати, помирає.

Треті, як Жорж Санд, творили по ночах.

А ще інші, поки їхали в шкільному автобусі.

Або з четвертої до шостої ранку.

Щоб не відлинювати, боронь боже, від жодного з домашніх обов‘язків.

Або на кілька годин втікали в поблизький ресторан, де лиш єдино мали тих пару годин для себе.

Коротше: на розкіш часу наодинці з собою там, де це необхідна умова розквіту таланту і успіху, жінка розраховувати не може, каже Бріджіт.

Я, втім, вважаю, що в отих перших жінкок, які обрали служіння, теж був інший – і здійснений – талант. Служіння – це особливе покликання. І ще хтозна, чи не більше, ніж у творця…

Служіння – це, безумовно, теж місія).

Але це так, ремарка.

… Коли Міхая Чіксентміхаї запитали, чи його дослідження стосується також жінок, і, власне, чи бачив коли він ЖІНКУ в стані потоку, він трохи подумав… і згадав одну пані, яка розказувала йому, що втратила почуття часу, коли прасувала чоловікові сорочки.

😂😂😂?

Чи 😥😥😥?

Я особисто, проте, далека від того, щоб жалітися.

і до боротьби за права жінок не закликаю

(На відміну від отієї журналістки)

Для мене тут, як і у всьому іншому, слід намагатися віднайти баланс.

Зрештою, кожен вирішує такі справи сам: як вміє, як хоче і як може.

А я?..Я і на мить не уявляю собі, що можна відмовитись від отого «МААААМА!» взамін на можливість писати – навіть якщо б я була генієм, а не скромним перекладачем на папір

своіх думок і почуттів.

Це «МАААААА» , хоч і невчасно інколи, і нервує, бува, то таки найдорожче на всьому світі.

Для мене воно так.

А як у вас?

Незрозумілио і парадоксально: коли вдома нікого нема, тиша й спокій і сиди собі твори – натхнення кудись втікає.

Стан потоку, де ти?..

… Іду прасувати чоловікові сорочки, чи що.

Може, повернеться.

😁

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Геронтопсихологія

782

Що таке старість? Це не лише цифра в паспорті й не тільки тіло, що починає здавати, хоча й це теж.

Старість — це складне переплетіння спогадів, втрат, нових смислів і відчуття, що час стискається, а
небо все ближче. Довгі дні, які інколи розтягуються до безкінечності, й короткі ночі, коли сни
приводять тих, кого вже немає поруч.

Це час, коли життя стає таким крихким, як тонке скло, що бринить під пальцями.

Уявіть собі людину, яка все життя працювала, віддавала сили родині, будувала дім — а тепер
залишилася наодинці зі своїми думками та тінями минулого.

І як тут не запитати себе: «А що тепер? Чи є в мені сенс, коли я вже не продуктивний?»

Геронтопсихологія вчить нас бачити за зморшками живу душу, сповнену емоцій, переживань та
страхів. Це про те, як складно прийняти втрачені можливості й примиритися зі змінами в тілі та
свідомості.

Емоційні аспекти старіння часто залишаються в тіні — мовчазна тривога, що не хоче йти;
смуток за тим, що вже не повернеться; самотність, що в’їдається в стіни кімнати.

Ключові чинники емоційної сфери старості — це відчуття втрати контролю, ізоляції,
незатребуваності та самотності.

Переважають депресія, тривога, апатія, втрата сенсу життя. У свідомості може проростати думка, що всі здобутки марні, а попереду — лише темрява. Людина втрачає роль у суспільстві, боїться стати тягарем для рідних, відчуває сором за свою вразливість і залежність.

Що з цим робити? Важливо створити умови, де старша людина почуватиметься потрібною.
Психотерапія, групи підтримки та активна участь у соціальних заходах допомагають повернути
відчуття значущості.

Робота з емоціями, усвідомлення своїх потреб, підтримка родини та близьких — це кроки до подолання кризи. Допомогти людині знову знайти смисл життя, прийняти нову роль у
суспільстві — значить дати їй право на гідність.

Самотність старості має багато облич. Вона ховається в погляді, що дивиться крізь вікно, за яким
пливе життя. Вона в повільному русі рук, що так звикли до роботи, але тепер бездіяльні.

Вона в мовчанні під час родинних свят, коли молодші сміються, а старші згадують тих, хто вже не прийде.

Самотність — це не просто брак людей навколо. Це порожнеча, що повільно заповнюється втратою зв’язків, почуттів, місця в житті.

І все ж старість не позбавлена сенсу. Це час, коли можна стати ближчим до себе, навчитися
приймати себе в усіх проявах.

Це нагода переосмислити життя, зрозуміти, що було важливим, а що — марним. Це можливість ділитися досвідом, бути носієм історії, яку більше ніхто не розповість.

Коли тебе чують і цінують, старість стає мудрістю, а не втомою.

Геронтопсихологія вчить працювати з емоційними травмами, допомагає зрозуміти, що людина має
право на слабкість, біль, розчарування.

Вона нагадує, що злість, сум, навіть роздратування — це не вади, а природні реакції. Старість — це частина життя, а не тягар, якого хочеться позбутися.

Здорове сприйняття старіння — це розуміння, що кожен вік цінний. І як важливо вміти слухати, приймати, бути поруч.

Як важливо вміти підтримати, дати людині відчути, що вона цінна, що її досвід має значення. Це не про жалість — це про повагу до життя в усіх його проявах. І якщо ми навчимося бачити життя в старості, то й своїх зморшок не боятимемося.

Геронтопсихологія показує, що старість не означає самотності чи непотрібності. Вона може бути
повна тепла й близькості, якщо ми готові бачити людину, а не її вік.

Це про здатність приймати, що кожен етап життя має свою цінність. Це про вміння бути справжніми, не відвертатися від складного, не ховатися за байдужістю.

Старість — це не поразка. Це частина подорожі. Якщо ми навчимося розуміти й приймати її, то самі
проживемо життя без страху перед віком.

Бо найбільша втрата — це не не старіти, а ніколи не жити насправді.

Клік на картинці веде на мій профайл, звертайтеся

Автор