Захисні механізми особистості: проекція

Заснована на практиці загальна інформація про проекцію як захисний механізм особистості у Психоенциклопедії

Механізми психологічного захисту.

Як іще ми захищаємося від нашої неідеальності, Або ще одна вигадка нашої хитрої психіки про нас, Або ще одна солодка ілюзія.

ПРОЕКЦІЯ

Проекція – це таке собі перенесення, переміщення на інших своїх власних негативних установок, вкладання в інших власних негативних думок, приписування іншим того, що насправді властиве нам.

Це, наприклад, про осуд та засудження.

Дуже часто те погане, що ми помічаємо в людях – це саме те, чого ми не визнаємо в собі.

Бабка, яка, бризкаючи слиною, засуджує «сучасну молодь», насправді злиться не на молодь… а на власну старість. Або на те, що свою молодість вона витратила не на те і не так.

Але оскільки молодість не вернути, а злоститися кудись треба – вона злоститься на те, на що можна.

Проекція злості. Проекція безсилості.

Або – це те, що ми охоче б зробили, але система наших вну- трішніх табу нам це зробити не дозволяє. Тоді ми спішимо кривитися в сторону тих, хто це таки має відвагу зробити.

Ну, наприклад, затанцювати пол денс. І щоб фігура ідеальна. І на очах усіх (жартую-жартую. Але…) Це – про заздрість.

Те, що ми засуджуємо в інших – це або те, що властиве нам са- мим, або те, що нам хотілося б мати. Проте і перше, і друге рішуче нами заперечується. Наша свідомість від цього рішуче відмежовується: ні-ні, це не про мене!

Бо оте все, чим ми є насправді, носити в собі небезпечно – може вибухнути.

Те, що ми розказуємо комусь (або собі) про інших – ми насправді розказуємо про нас самих. І те, що нам кажуть інші про нас – вони говорять про себе.

Якщо ми знаємо про себе (але – повторю! – заперечуємо це), що ми не достойні довіри – то й іншим не довірятимемо.

Якщо ми знаємо, що схильні погано думати про інших, то впевнені, що ІНШІ погано думають про нас.

Так, попорпавшись у закамарках власної душі й не знайшовши там благородства, доброти, любові до інших, ми доходимо висновку, що це інші такі, що весь світ поганий та злий.

(А не ми, ні-ні, боронь Боже! Ми класні, хороші, правильні, білі та пухнасті… це навкруги всі поганезні).

І тут, власне, оця маленька заковика. Ми не задумуємося, що це МИ не заслуговуємо на довіру, або що це МИ думаємо про людей погано

(ну або маємо ще якісь, такі ж соціально несхвальні, властивості).

Але підсвідомо переносимо ці наші ВЛАСНІ риси на інших людей, приписуємо їм те, що властиве нам, екстраполюємо своє – на інших.

Чому так відбувається? Та бо, звісно, ми не хочемо брати на себе відповідальність за наші неприпустимі чи неприйнятні по- чуття, бажання, мотиви, не хочемо їх усвідомлювати. Саме тому, що якщо свідомо – то вважаємо їх неприпустимими.

І це – знову ж про нашу Тінь, про неінтегрованість нашої осо- бистості в єдине ціле, в Самість, нерозуміння того, ким ми є насправді.

І це ще одне джерело непорозуміння між людьми, неконструктивних стосунків та невиправданих очікувань.

Ну а ще це про те, що ми завжди отримуватимемо саме те, що ми засуджуємо, з чим боремося – і так триватиме доти, поки ми не змістимо локус контролю з інших на себе – тобто не зрозуміємо, що ми, і тільки ми є як причиною власних нещасть, так і володарями власної долі. І що змінювати потрібно не світ, такий негодящий, а себе (такого класного) в ньому.

І коли я пишу у своїх розповідях «ми», то це не для красного слівця і не випадковість. Бо я (хоч і психолог) – до небожителів не належу. Homo sum… і мені теж – як і всім нам – все, про що я пишу, тою чи іншою мірою властиве. Різниця лише в тому, що я про це знаю. Древні римляни влучно казали Praemunitas, praemonitas: попереджений – отже, озброєний.

Там, де є усвідомленість, з’являється можливість вибору і можливість керувати своїми думками.

І ви теж можете – усвідомити, а відтак, вибирати – чи хочете розуміти й присвоювати собі себе чи волієте тратити життя на оцінювання інших через призму своїх психічних захистів.