Яка ж у тебе сила волі, кажуть мені.
З‘їсиш вареників?
Не з‘їм.
Ти в таку погоду – бігати???
Ага.
Ти скільки разів в тиждень в залі? КОЖЕН ДЕНЬ???
Ух ти…
А от в мене сили волі нема….
Мене ці слова якось завжди знічували.
Ніякої такої особливої сили волі я за собою не відчувала. Та й що воно таке взагалі?..
Але щось же я відчувала?..
Що нас мотивує?
Що стоїть за цим усим, що мотивує мене і дає енергію робити те, що я роблю?
Неперевершена сила бажання.
Бажання гарно виглядати.
(І бути здоровою – як вторинна вигода.
Не буду обманювати нікого, що це не так, що здоровою, а тоді вже як бонус красивою
Ні).
…Прийшов якось давно до мене старий знайомець, що з ним не бачились довгі роки. Дружбан зі шкільних часів.
Поговорили.
Наостанок він мені, як, бувало, й колись, в моєму десятому класі: ти така гарна!
А я йому – як і колись: ой, ну ладно, перестань…
Він ухмильнувся, покачав головою і такий:
Нічого не змінилося… як і в школі – визнаєш свій розум, але не визнаєш свою красу…
…Дякуючи мамі, яка завжди знаходила, що б такого негарного ще знайти у мені, чим би ще притикнути, де би ще покритикувати, комплекс – ні, не комплекс, а ІДЕНТИЧНІСТЬ дівчини, що негарна, була у мене все життя.
Скільки б я не чула компліментів на свою адресу, це було все повз мене. Я їх собі не присвоювала, воно стікало, як вода з гуски.
Ага, ага, кажи-кажи, думала я.
Дитина, мама якої не вважає її гарною, має сильно менше шансів відчути себе гарною, ніж та дитина, чия мама вважає її красунею.
Яка ти ЖИРНА, чула я.
Шо ти стільки ЖЕРЕШ!!!
(62 кг, 165 см)
Яка ти худюча, говорила вона.
Треба ж щось їсти! От масло: ти їсиш масло взагалі????
Масло треба їсти!!!
(Це – 57 кг)
Які в тебе груди щось маленькі (з «жалем». Мені, дівчинці. 15 років)
Довге волосся? Та подивись на свої жалкі волосьонкі, куди тобі довге волосся!
Картина «Жалкі волосьонкі» , яка, без сумніву, існувала лише в маминій голові, успішно відтворювалися зістриганням всього, що тільки вдавалося, з голови дитини.
От розумною, от це так.
Це в мене вийшло.
Без будь-якоі підтримки.
Сильно здивувавши мамочку цим.
За розумність мене хвалили.
Її визнавали.
(Тяжко було не визнати. Відмінниця, розхвалювана всіми вчителями.
Вчителі в МОЇЙ школі були хорошими.
ЇМ – моя розумність очі не муляла.
На відміну від певних викладачів в вузі. Потім.
Вони, мої вчителі – всі! – передвіщували моїй мамі найвищі висоти для мене.
Ну і куди ж таку розумну дитину треба було віддати? В найгірший на той час інститут.
В зооветеринарний.
Щоб розумність закопати, та поглибше.
Бо розумніша від батьків вийшла.
Конкуренція).
Але на той момент моя ідентичність «Я – розумна» була така міцна, що в ній я не засумнівалася ніколи у своєму житті – незважаючи на нечисленні, проте справді болючі спроби мене принизити в цьому і знецінити. Ні, не вдалося.
Процес усвідомлених змін і сила бажання
Вернімося до сили бажання.
В мене не було бажання стати гарною, щоб подобатися комусь, вірніше, точно не воно було первинним.
Я і так наче подобалася, але – повторюю – я не приймала цього.
Зате було бажання – хотіти подобатися СОБІ.
Чим далі я жила, тим більше усвідомлювала, наскільки це важливо.
Усвідомлювала, спостерігаючи ща поведінкою тих, що оточували мене: як же вона відрізнялася від моєї…
Коли запустився процес усвідомлених змін, це бажання заявило про себе мало не першим.
Бо боліло воно все життя.
І отже, ми дійшли до суті і початку розповіді.
Про силу бажання
Бажання сформувати нову ідентичність – жінки, що собі подобається.
А відтак – приймає те, що подобається іншим. Приймає компліменти і насолоджується ними…
Бажання – це енергія.
Ну і, нарешті, бажання – це сила волі.
(«Змотивуй мене похудіти», почула я одного разу.
Еммм. Як вам звучить ця фраза?..
От і мені теж.
Ви не йдете в спортзал, на кардіо і не притримуєтеся збалансованого харчування? Значить, вам того і не треба. А от чому не треба – тут я поможу розібратися. Знайти, штоби што вам лишатися таким/такою, як ви є).
Там, де наше бажання, там наша енергія. Там і сила, і воля, і сила волі😁😁😁
Як формується звичка і чим вона стає, коли сформована?
Як формується при цьому звичка і чим вона стає, коли сформована?
Ми починаємо хотіти формувати нові звички тоді, коли ми починаємо створювати нову ідентичність в собі.
Мислеформа «Я не курю» діє на процеси, що запускають формування звички в нашому мозку, набагато сильніше , ніж слова/думка «я хочу кинути курити».
Це – ствердження з ідентичності «Я людина, яка не палить», а не такої, що ПРОБУЄ кинути (а чи так станеться, чи ні, хто зна: таку непевну позицію відповідним чином сприймає наш мозок. Вона для мозку – не керівництво до дії.
Бо він, мозок, знає, що насправді – і для вас ні)
Всі ці процеси біохімії мозку – прекрасно описані, і ніякоі магіі в тому нема.
Окей, нумо назад до мене.
Я – гарна жінка.
Це – моя ідентичність.
Ну, файно, коли в жінки такому самосприйняттю не заважає ні зайва вага, ні ніщо інше.
Мені ж в силу того, що оце описала вище, заважало все, і не допомагало нічого з того, що насправді існувало – бо його не існувало в моєму сприйнятті..
Я сама сформувала своі цілі і своє бачення: в кожного воно своє власне, і згідно нього ми діємо.
«Я – людина, яка щоранку бігає», а не «А чи не побігати мені сьогодні»
В першому випадку це ствердження, що не підлягає сумніву, в другому – це просто невизначене питання в нікуди, і відповідь на нього часто буде – ні, не побігати мені сьогодні😂😂
Чи тяжко формувати звички?
Кому які і кому як. Мені було не тяжко сформувати звичку бігати.
Коли почався в мені процес усвідомлених змін, я жила на Флориді, на описаному вже мною Бродволку, і так, починати практикування бігу по спеціальній доріжці над океаном, а потім іти купатися в ньому, значно краще, ніж у засніженому Львові.
На третій день з’явилися знайомі обличчя, з усмішками і how are you doing today або просто помахом руки ще здалека.
Це – погладжування, підтримування, це величезний додатковий стимул – і це правда.
Коли відчуваєш себе членом якоісь спільноти – це величезне підкріплення.
Коли щось стало звичкою – питання, робити щось чи ні, не виникає. Нема ліні, нема сумнівів, ти звично йдеш та робиш.
Йдеш та бігаєш щоранку.
Йдеш в спортзал.
Карантин? Не почнеш день без годинного тренування, сама, вдома.
Без залу, чесно, сильно важче.
Це так як і біг «серед своїх».
Бо, знов же, у залі багато підтримуючих «погладжувань» обмін енергетикою, спілкування.
І поржати.
Ну, все те, чим в принципі оффлайн кращий за онлайн.
Тоді вже в гру втручається самодисципліна.
І це теж не про силу волі.
Просто я знаю: так треба.
Сила волі там, де енергія бажання.
Проста історія.
А, ну і на завершення.
Тепер я не мушу вибирати, куди мені – до розумних чи до красивих.
Мені в третю групу.
До скромних.
😁😁😁
І постскриптум. Ні, моя мама ніякий не монстр. Вона – як і всі, продукт своєї епохи, свого виховання, своїх, нав‘язаних їй, концепцій і установок. Вона робила те, що могла, як знала і як вміла.
Але.
Ми – це не те, що з нами зробили.
Ми – це те, що ми з цим зробимо.