Давно і часто протягом життя я задумувалася над певними феноменами, які для мене видавалися парадоксальними.
От дивіться. Є чоловік і жінка. Гризуться, мало не б‘ються, ні ладу в сім‘і, ні взаєморозуміння. Подруги щодня вислуховують , яка він сво… Раптом в парі хтось вмирає. Ну або розводиться пара (і таке буває у тих, що живуть безкінечними сварками між собою, хоч і рідко!) Здавалося б, позбулася того, хто знищував тебе. А от і ні. Горюванню нема кінця, життя для того, кого покинули, закінчене. Монолог з «половиною» продовжується. В умі, а часом і вголос.
А от, дивіться, навпаки. Прожили люди один з одним в згоді і добрі. Голубки. Іде котрийсь першим – здавалося б, другий ото-от мав би слідом. А воно ні. Погорюють – і живуть далі, а часто (і навіть дуже швидко) вступають у нові відносини.
Або от ще приклад. Відносини між батьками і дітьми. Були вони теплими, сповненими любові? Батьки зуміли дати дітям емоційну підтримку, в сім’ї панувало взаєморозуміння?.. Батьків відпускають з любов‘ю і миром. Деструктивна сім‘я? Токсичні батьки? Щоденні сварки? Відсутність всяких кордонів, безперервне втручання в життя дорослих дітей, критика, знецінювання? Безкінечне доказування один одному , хто головніший, розумніший та правіший?.. Батьки йдуть. Здавалося б, видихни і живи, як хочеш – ти звільнився. Але чомусь спокою душевного нема, а є лише і далі намагання довести щось батькові або матері – як наче вони поруч, і безконечні суперечки з ним у думках. Продовжуються діалоги, продовжується життя, неначе знову і знову під іх осудливим та завжди критикуючим поглядом. Дивно, правда?..
А потім я пішла вчитися на психолога. І тепер я знаю, в чому тут справа.
Є таке слово – «ґештальт». В перекладі означає «цілісна форма», щось чітко окреслене.
І є в психологіі таке поняття, як «незакритий ґештальт». Це щось, що ми робили-робили, та не доробили.
А виникла ідея про таке – чи то пак розуміння цього – просто і водночас дивовижно. Одна панна, тоді ще молода асистентка великого психолога Курта Левіна, сиділа в ресторані і спостерігала, як працює офіціант. Надиктувавши йому замовлення з десятки пунктів, вона зауважила, що той нічого не записує. Як це так, поцікавилась вона. Але офіціант, посміхнувшись, сказав, що все пам‘ятає, і приніс усе замовлене. Пані поспостерігала за ним , дивуючись, що замовлення усіх клієнтів він тримає в голові, ні разу не помилившись, а тоді попросила його повторити замовлення тих, хто допіру оце розрахувався та вийшов. Офіціант не зміг пригадати не те що замовлення, а навіть хто взагалі це був. Розрахувався – не треба більше пам‘ятати.
Все. Дія завершена – давай допобачення.
Молода вчена, яку звали Блюма Зейгарник, зацікавилась тим феноменом. Було проведено багато експериментальних досліджень, і результат був завжди один: незавершена дія пам‘ятається краще. Ефект цей так і назвали на честь Блюми Вульфовни, і відомий він у цілому світі як ефект Зейгарник – психологічний ефект, котрий полягає у тому, що людина краще запам’ятовує матеріал, що стосується незавершених справ, ніж тих, що вже добігли кінця.
Терміном «незакритий ґештальт» явище було названо пізніше.
Що ж воно таке, цей незакритий ґештальт?
Це – задумані, але нереалізовані бажання, це – емоційно незавершені ситуаціі, тобто почуття, переживання, які не мали свого логічного кінця.
Все те, про що я писала вище – це теж про незакритий ґештальт. Ми залишаємося з незавершеними ситуаціями, якщо не змогли висловити почуття розчарування, гніву, горя, печалі, обурення, які виникали в минулому у відносинах зі значимими людьми – батьками, родичами, друзями, закоханими, подружжям.
Незавершеність може виникнути від невираженоі любові, провини, за яку не попрошене пробачення, слів, які не були сказані, дій, які не були зроблені.
Незакритий ґештальт тягне енергію.
Наприклад, наша так звана « думкомішалка» – це теж воно, незакритий ґештальт. Звернімо увагу, скільки часу ми тратимо на наші нескінченні внутрішні «діалоги» з кимось, хто нас в реалі не почує (оскільки або нема на то шансів, або не слухатиме). Це наше безкінечне, подумки: «а що, якщо» та «а що, якби». Це наші диспути з кимось, хто не відповість. Це пережовування тих самих емоцій і слів. І це забирає до холєри енергії – яка би могла іти на розвиток, на дорогу кудись, на творчість, на здійснення себе… а в результаті і на зустріч з іншими людьми.
Закриваймо свої ґештальти.
Дороблюймо недороблене. Дочитуймо недочитане – або впевнено відкладімо чтиво, якщо воно таке, що навіть водити очима по ньому не годен; закриймо книжку раз і на завжди – це теж завершить ситуацію. Кладімо край непотрібному, незакінченому або такому, що шансів закінчитися не має, рішуче закриваючи за собою двері. Завершуймо незавершені розмови – поговорімо з людьми, з якими лишилося багато недоказаного. Розрулюймо – в ту чи іншу сторону – непевні ситуаціі.
Нема як поговорити? Проговорімо це в присутності психолога пустому стільцеві (є такий метод). Не буду оригінальна – напишімо це. ЦЕ ПРАЦЮЄ!!! (Відправляти лист не обов‘язково). Бо енергія незакритого гештальту – то енергія в нікуди. Яка завжди відтягується і забирається з потенційної енергії кудись.
Щось заспокоїтися у емоційно зарядженій ситуації, треба порахувати до шести.
Вважається, що за цей проміжок часу префронтальна кора головного мозку – та, що відповідає за мислення, в тому числі за прийняття рішень та контроль – вступає в дію і дозволяє нам опанувати емоції.
Це – пауза, до якої ми примушуємо себе, пауза між стимулом (чимсь, що подіяло на нас) та реакцією – відповіддю на цю дію.
Часу приблизно 6 секунд – а краще 6 годин, насправді, дозволяє нам прийняти усвідомлене рішення, чи наша реакція адекватна стимулу (та чи варто взагалі реагувати)
Емоції затоплюють часом кожного з нас.
Ми маємо на них не лише право, а й, так би мовити, обов‘язок – інакше вони пробиратимуться всередину нашого тіла і робитимуть тиху або голосну небажану психосоматичну справу.
Але.
Але між виявом емоцій і виявом емоцій є величезний розрив в способі це робити.
Розрив у нескінченних варіаціях норми – і не-норми, або ж патології, тобто хвороби.
«Я що, не маю права на свою думку???»
«А соцмережі – відкритий майданчик, кожен може висловлювати, що собі хоче!»
«Блогерам треба бути готовим до того, щоб почути будь-яку думку!»
(НІ)
Або от ще.
Не висловив свою безцінну думку про ніцневарті події щоденності
– то немов виключений з товариства видимих світу людей.
А нам всім потрібно бути видимими.
Але чи за всяку ціну?
Чи все, що прийшло у голову, треба нести як не в пост, то щонайменше в чиїсь коментарі?
І чи все з нами гаразд?
Чи ми взагалі ЗДОРОВІ?
Чи це нетримання пуку може бути кваліфіковане як соррі, не втримався, чи таки – як щось не те?
Чи завше ото працює так, як радить за великі гроші певний сусідньодержавний пророк (закреслено) психолог – роби все, що ти хочеш (і не роби того, чого не хочеш, додає він, але я нині лиш про першу частину отого заклику, або ж «керівництва до дії»)
Слухайте, питання вини, відповідальності та всього іншого, що ми робимо, дивовижно часто (і геть неочевидно для непосвячених) лежить не в площині розумності/альтернативної розумності, а в площині здоров‘я/хвороба.
Є, дорогі мої, шикарна книженція.
Називається вона Міжнародний класифікатор хвороб (10-го читання, уточнюю для найбільш цікавських)
Але – не рекомендую!
Якщо відкриєте розділ, присвячений психічним і психологічним розладам, переконана, знайдете у себе багацько!
І то буде, як у книжці Дж.К.Джерома «Троє в одному човні, не рахуючи собаки», де
герой, що прочитав медичну енциклопедію, діагностував у себе всі хвороби – за вийнятком родильної гарячки.
Так от.
Не читайте.
Я вам потрохи коментуватиму. Бережно та ніжно.
Так щоб не з головою накрило, а краплиночками.
Не спішіть плюватися в оцих всіх людоньок з нетриманням мови і нестуленням роту, від них у бідацтв всіх страшенна турбота.
Турбота ця має чітку і недвозначну назву.
Розлад контролю імпульсів.
Це коли людина ну нічого з собою зробити не може, які там порахувати до шести.
Цитую МКХ:
Розлад контролю над імпульсами (Impulse-control disorder) – це клас психічних розладів, що характеризуються імпульсивністю, тобто нездатністю протистояти спокусі, потягу чи іншому імпульсові; або нездатність не озвучувати усі свої думки.
Імпульсивністю характеризуються багато психіатричних розладів – розлад пов’язаний з психоактивними речовинами, поведінкові залежності, синдром порушення активності та уваги, фетальні алкогольні синдроми, антисоціальний розлад особистості, емоційно нестабільний розлад особистості та деякі розлади настрою.
Вони
характеризуються емоційною неврівноваженістю, імпульсивністю, низьким самоконтролем, підвищеною схильністю до агресивних спалахів.
Афективні, тобто високоемоційні емоційні спалахи агресії можуть виникати і через зовнішні причини, і без них.
Особи з цим розладом особистості схильні до провокування конфліктів.
Крім агресії, спрямованої на оточуючих, часто зустрічається аутоагресія – самоушкодження, зазвичай у вигляді скарифікації, тобто нанесення собі порізів, висмикування волосся та вій (і багато іншого).
Люди з імпульсним розладом особистості мають, зокрема. неприємний тип сп’яніння: замість благодушності та ейфорії у них виникає дисфорія (поганий настрій) та агресивна поведінка.
Цей розлад залучає практично всі рівні функціонування.
Щоб говорити про контроль імпульсів як психічну хворбу, треба враховувати, чи має вона хронічний характер, чи виникла давно (і не обмежується епізодами) та чи є
аномальний стиль поведінки всеосяжним і порушує адаптацію до багатьох особистісних та соціальних сфер.
Це все було з МКХ.
Перекладаю на загальнозрозумілу мову:
Не лише щось одноразово зачіпило людину і вона не витримала і вкакалася (закреслено) висловила безцінну (і безапеляційну) думку.
Це відбувається з повторюваністю, достойною кращого, і в будь-яких ситуаціях.
Прояви цих розладів завжди виникають у дитинстві чи підлітковому віці та продовжують існувати у дорослому віці.
На жаль, не минає все це безслідно для людини: вона живе в постійному особистому стресі, що не завжди очевидно ні для неї, ні для оточення.
І, що очевидно, розлад цей супроводжується суттєвим погіршенням у професійній та соціальній сферах.
Як ми можемо побачити його прояви?
Перш за все, поведінка явно відрізняється від культурально очікуваного та прийнятного діапазону норми, отого неписаного кодексу правил.
Прояви бачимо у: когнітивній сфері – тобто характері сприйняття та інтерпретації предметів, людей та подій; формування відносин та образів «Я» та «інші»;
емоційній сфері (діапазон, інтенсивність та адекватність емоційних реакцій);
контролю потягів та задоволення потреб:
Це коли хочу і роблю, незважаючи на.
Хочу попісяти – стаю під найближчим деревом (заходжу в найближчий під’їзд) і пісяю.
Хочу покакати на вас – і покакаю..
Ще й посміюся, ай крутий я та сміливий!
У відносинах з іншими та способах вирішення ситуацій в міжособистісних відносинах людина агресивна, хамська, непоступлива. І часто цим пишається.
Відсутність гнучкості, ригідність мислення та підходів до ситуацій (я такий і мінятися не збираюся!),
недостатня адаптивність чи інші дисфункційні особливості при цьому провокуються будь-якими тріґерами, не є вибірковими, а виявляються у різних особистісних та соціальних ситуаціях.
Нічого хорошого така поведінка не дає, інакше вона б не називалася захворюванням.
Вона має негативний вплив на самосприйняття, самопочуття та міжособистісні відносини.
І наостанок.
Чи винні люди з розладами контролю імпульсів?
Ні.
Чи відповідальні за прояви цієї хвороби? Так.
За нічогонероблення з нею. За нелікування.
Насправді ці люди СТРАЖДАЮТЬ, потерпають:
«патологія» – від грецького слова патос – страждання.
Питання лише в тому, що ми зі своїми стражданнями робимо.
Продовжуємо їх – а заодно і страждання тих, що оточують нас, чи – зцілюємо.
В нашому житті є, згідно з моделлю балансу в позитивній психотерапії, чотири сфери – це сфери тіла, діяльності, контактів і сенсів (духовна сфера).
Коли ми говоримо про контакти, то те, що нам найочевиднішим чином спадає на думку – родина і приятелі. Насамперед.
І це так. Але не цілком так.
Бо, друзі мої, передусім – це контакт із собою. Звучить просто, але таким не є.
Що означає “контакт із собою”?
Це вміння дати собі відпочити, коли змучений, а не викладатися в будь-яку діяльність до повного вичерпання ресурсів. Але не тільки.
Це вміння відстояти свою думку, вміння бути безкомпромісним там, де компроміс не передбачається для нас за жодних обставин – у якихось світоглядних питаннях. Але не тільки.
Це вміння і відвага сказати «ні» і відстояти свої кордони. Але не тільки.
Контакт зі собою – це не про прийняти ванну, не про дбати за фігуру, ходячи в зал, і тим більше не про з’їсти смаколиків (бо, буцімто, моє тіло інстинктивно знає, що йому потрібно).
Справжній контакт із собою – це розуміння, ким і яким ти є – і чи це тебе влаштовує.
Насправді, повторю, а не згідно з нав’язаним Інстаграмом та Фейсбуком способом життя.
А правдивіше сказати, способом його демонструвати.
І це все-таки трохи інше, ніж про любов до себе, тобто прийняття себе.
Приймати, а точніше, навчитися любити, прийняти себе можна всякого: непостійного, істеричного, меланхолійного, з різними настроями та у різній формі, злого, нервового і… і так далі.
Це не про контакт зі собою.
Можна такими бути й приймати себе такими – і все ж продовжувати зовсім не розуміти себе, а, властиво, навіть не намагатися підібратися до питання, що ж насправді робить нас такими.
Контакт зі собою – це глибока інтроспекція, тобто вдивляння в самого себе, і рефлексія – аналіз своїх думок, своїх цінностей, потреб, установок, всього свого внутрішнього світу.
Навіщо ми робимо те, що робимо? Навіщо живемо саме таким життям?
Це також і аналіз наших захисних психічних механізмів. Жити, оточивши себе тими захистами, ми можемо весь час, який відпущений нам на землі, але чи це буде точно наше життя – те, яке ми справді хотіли б прожити, те, яке задумав для нас Творець і те, про яке не шкода буде згадати на смертному ложі, сказавши собі – так, я прожив добре життя, СВОЄ життя?
Непохитна впевненість в тому, що раз моє життя сповнене стражданнями – значить, я хороший , просто мені «не везе», і, порівнюючи себе з іншими через свої страждання, вознесення себе над тими іншими (яким просто «повезло»), не зауважуючи свого високомір’я у цьому псевдоприниженні, гордині, що піднімає звідтам голову.
Відмова від чогось значимого в житті має сенс тоді, коли спершу людина це значиме посідала.
Інакше це не більш ніж поза для самозаспокоєння, самовиправдання і – парадоксально – самозвеличення через удавану скромність, фальшиву покору, самоприниження.
За гординею – багато прихованоі злості, заздрощів і неприйняття інших.
І небажання зустрітися з своїми справжніми почуттями, цілковите заперечення їх і тотальне обманювання себе самого.
Якщо відмовляємося з позиції невибору, не з вільної волі і наповненості, з а вимушеності і порожньості, то насправді не ми відрікаємося від (наприклад) багатства та кохання – це багатство і кохання відрікаються від нас.
Що є альтернативою фальшивої скромності, гордині, і, що за нею ховається, агресії і призначенням всіх навколо а)сволочами б)злодіями і в) винними)?
Це – відповідальність за усвідомлення.
Можливо – та ні, точно! – я не паную над появою в мене бажань, почуттів, емоцій.
Але це я – відповідальна за те, щоб їх визнати, назвати своїми, присвоїти – а не ховатися за психологічними захистами раціоналізаціі («ой, та і не хотів я того винограду, і взагалі він зелений» – пам‘ятаєте Езопа?), усунення і заперечення («хто, Я хочу таку машину? Ні, я вища за це!») і проекціі («фу, спідниця як на проститутці!»=як би я хотіла дозволити собі носити таку спідницю).
Це – відповідальність за вчинок:
ми можемо самі вибирати, що робимо з нашими бажаннями – реалізовуємо їх чи свідомо відмовляємося від іх реалізаціі.
Приклад: ах, якби мені гроші, я б теж подорожував.
Ніт.
Або: от якби мені час, я б нарешті ту англійську мову вивчив.
Нєа. Не вивчив би.
Яскравий тому приклад – три місяці карантину. Хто що робив, а хто чого не робив – нічого не змінилося.
(Хоча, треба додати, не у всіх і з‘явилося більше часу. Так що, може, не такий вже і яскравий той приклад😊))
Хто хоче робити – робить.
А хто не хоче, ні.
А тепер гарна новина.
І НЕ ПОВИНЕН.
А що він повинен?
Оте, написане вище.
Зрозуміти свою відповідальність за усвідомлення і діі.
За свої «хочу».
Але і за своі «не хочу».
Не обманюючи себе, сказати: я вибираю цього не робити.
І – СОБІ! – назвати причину, по якій не.
Знайти свої особисті плюшки від того, чому ми цього не робимо.
І якщо вибираємо не мати чогось – то зрозуміти, чому. Причин – тих справжніх – може бути багато.
Відсутність внутрішніх ресурсів – одна з них, але тоді наша відповідальність – що робити з цим: так жити і надалі чи шукати шляхи збільшення, а можливо, просто більш раціонального перерозподілу тих ресурсів.
І тут знову – про прийняття відповідальності за роблення чогось – і за не-роблення, тобто за дїї – і за бездіяльність.
Перемістити локус контролю всередину себе.
Призначити нарешті себе, а не обставини та оточуючих відповідальними за те, що робиться в нашому житті.
Визнати , що:
не мене розізлили, а я розізлився,
не мене образили – я образився,
не мене спокусили – я запрагнув.
Це – усвідомлений вибір того, беремо ми чи ні бразди керування нашим життям в своі руки.
І того, чи станемо ми суб‘єктом життя, чи виберемо, підкреслюю, ВИБЕРЕМО залишатися жертвою обставин, злих людей, кармічної карми і взагалі всього зовнішнього.
Чи будемо господарем, а чи рабом – звичок, пристрастей, чужих впливів.
Автором – чи виконавцем.
Панувати – чи бути опанованим.
Чи визнаємо свою недосконалість – але і свою унікальність в цій недосконалості.
Чи наважимося сказати, що чогось не знаємо і просити пояснень – чи і далі сидітимемо зі скляним поглядом і розумним виглядом, удаючи того, ким не є.
Стати іншим не з почуття вини, не тому, що це потрібно комусь (наприклад, нашій мамусьці, а слідом за нею всім іншим значимим і не дуже особам в нашому житті):
це-бо лише нагромаджуватиме глухі кути і чужі проблеми в нашому житті, вину за яких навішуватимуть звичним (для нас) чином – на нас.
Це – стати собою, бо це потрібно НАМ.
Стати точкою опори і точкою відліку у власному житті.
В нікуди, в область заздрості, безплотних марень та ілюзій ведуть питання в дусі «І чому комусь так везе?»
[або « і чому на таких страшних одружуються?»]
(«На цьому місці мав/ла бути я», та ясно же ж. Такий/а класний/а, скромний/а, але чомусь невезучий/а).
Нєа. Не повинні. Ми всі саме на тому місці, де в даний час і маємо бути.
І нарешті, вкрай важливо теж розмежувати те, за що ми відповідаємо – і що є зоною поза нашою відповідальністю, на що впливаємо, а що – поза межами нашого впливу.
Брати відповідальність за перше – і не дати нікому втулити собі відповідальність за друге.
Складно?
Складно.
Можна розібратися самому?
Напевно…
Але простіший, швидший, надійніший і менш травматичний шлях – з допомогою психолога.
І, як на мене, людина, що наважилася піти до психолога, враховуючи, що в нашій країні психічна гігієна дуже далека від насущної потреби (а шкода) – вже зробила величезний крок в бік себе.
Найгірше, що може статися з дитиною в сім‘ї – це сексуальне насилля.
Інцест.
Тема, про яку написано страшні автобіографічні речі.
Для початку: сексуальне насилля – це не обов‘язково секс з проникненням.
Це також і його спроби.
Ґрумінґ – ласки, що межі нормальних явно переходять, погладжування статевих органів – або змушування дитини робити це дорослому.
Це і така інцестуозна поведінка, яка не включає контакти з тілом дитини: агресор, який займається мастурбацією у присутності дитини, або ексгібіціоніст, або той, хто переконує дитину сфотографуватися оголеною, – усі ці акти розцінюються як інцест.
Ознака інцесту – те, що робиться, повинно триматися в таємниці.
Батько, що обіймає і цілує доню або сина, не робить звісно, нічого поганого.
Погане – таємне.
Таємне – погане.
До інцестуальних відносяться і такі «невинні» речі, як підглядання за дитиною, коли вона роздягнута, і будь-якого роду репліки (типу жарти) сексуального характеру, якщо від того дитина почувається некомфортно, стидно, незручно.
Це те, що дитина робить з відчаєм.
Звідкись знаючи, що це неправильно
Найгірше, коли вона робить це з радістю, спочатку «приручена» звірюкою, а потім використана – із запевненнями, що це гра/любов/і це круто.
Це щось, що робить дитину назавжди зламаною.
Дитина, як би не казали про неі, що вона гнучка та сильна, справиться – не така.
Вона може справитися з багатьма речами.
Але не з цією.
Дитина розуміє, що відбувається щось протиприроднє.
Дитині можуть розказувати, що її так сильно люблять, так люблять. Що це і є любов.
(Але хай вона буде нашою маленькою таємницею).
Відтоді ій може на все життя любов асоціюватися з брудом, встидом, нечистістю і гидкою таємницею, а перед усім з безпорадністю і безвідмовністю.
Зі мною так можна.
Я ніхто.
Я сміття.
Це самопроживання заторкує всі сфери життя людини.
Фізичне насилля – побої – можна хоча б легалізувати.
Вони соціально засуджуються.
Про сексуальне насилля говорити практично неможливо.
По-перше, дитина не усвідомлює, тим паче не розуміє, що відбувається, вона намагається усунути це з пам‘яті, і відтак і дорослий може пам’ятати про це так наче відчуттями дитини
А що це було? Ґвалтування? Любов? Він не хотів нічого поганого? Хіба ні?
(Це може бути і вона, «любляча мама» із сином.
Інцест не має гендеру).
Про сексуальне насилля не розказують.
Часом до кінця життя.
Не розказують мамі.
Тому що «це наш маленький секрет, а мамі не сподобається, що я тебе люблю сильніше, ніж її».
Тому що не розуміють, що відбувається, але розуміють – щось таке, що дуже стидне, і говорити про це не можна.
За статистикою, 90% жертв інцесту ніколи нікому не говорять про те, що сталося або про те, що відбувається. Вони мовчать не тільки тому, що бояться, що їм завдадуть шкоди, а й у великій мірі тому, що бояться «розвалити сім’ю», якщо вони звинуватить одного з батьків. Інцест жахливий, але не менш жахлива думка, що на тебе ляже відповідальність за руйнування сім’ї. Вірність сім’ї є неймовірно цінністю для дітей, хоч би якою гнилою була ця сім‘я.
Але не в останню чергу діти не розказують,
бо знають – їм не повірять.
Найгірше що може трапитися серед всього жахіття – коли мама знає, що відбувається з дитиною – і мовчить. І нічого не робить
І вдає, що не відбувається нічого
Бо мамі страшніше кинути чоловіка, втратити сина/свата/брата, ніж врятувати власну кровинку.
Дитина віддається в жертву картинці «ми хороша сім‘я».
Дитина знищена двічі.
І знищує себе все життя.
Діти, які є жертвами сексуального аб’юзу в сім’ї, дуже рано розуміють, що готовність людей вірити їм і близько не така, як готовність вірити їх агресорам.
Звідси – назавжди недовіра до світу загалом.
Про сексуальне насилля у сім‘ї розказати неможливо.
Це правда, яку не приймають.
Це те, що усвідомити, прийняти і переробити неможливо.
Тому у жертв інцесту ці події усуваються глибоко в дальні шари свідомості – проте їх руйнівна дія триває усе життя.
Жахіття в тому, що люди не знають, як реагувати на те, у чому признається дитина.
Смерть можна відплакати.
Шок можна пережити.
Для проживання будь-якого виду травми є соціальні та психологічні протоколи.
А для насилля всередині сім‘ї – нема.
Визнати таке – значить знищити ідентичність всього, що становило життя людей, в чиїй родині це трапилося.
Повна неможливість прийняти факт інцесту призводить до того, що «неможливістю» стає його жертва.
А дитина?
Буває так, що вона любить того нелюда.
Вона розуміє, що відбувається щось не те, але не розуміє, що.
Вона ж робить це з любові.
Не завжди – але часто.
Вона думає, що любов, вона от так і виглядає. Із заткнутим ротом.
Із біллю. З встидом – повторюю, дитина розуміє, що відбувається те, що відбуватися не повинно.
В переліку травм дитинства інцест стоїть на окремому «чільному» місці.
Всі інші травми: смерть, розлученні, фізичні побої, стресові події нашого життя мають право на вираження, говоріння про них, легітимацію («це було так») і валідизацію («ти мав право відчувати саме те, що ти відчував»)
Всі решта травм мають, так би мовити, соціальні протоколи, якісь наче прокладені стежки,, якісь опори – так сталося, я знаю, що я відчуваю, і це правильно, і я пройду через це.
Я знаю, як це провідчувати, прогорювати, прожити.
Інцест повністю табуйований.
Він не дає ніяких легальних процесів проживання, він не дає жодного правильного чи навіть неправильного виходу з болі, жаху розгубленості, встиду – а часом до цього примішується почуття солодкого забороненого плоду, а найчастіше почуття амбіваленті – бо що, коли це родич, якого ти любиш?
Не той псевдобатько, котрий алкоголік, тиран, фізичний насильник і загроза для цілої родини, а наче тихий та добрий, ще й подарунки даруючий родич, якого дитина щиро любить.
А дитині кажуть – то я тебе так люблю. То наш маленький секрет.
Дитина ЗАВЖДИ знає, що шось не так.
І куди їй з цим?
До мами?
Ха.
Вона ТОЧНО знає – тут інтуїція працює на всі сто: мама не повірить.
(Не кажучи про те, що далеко не зі всім дитина в принципі біжить до мами, особливо в родинах неблагополучних.
То скоріше мама до дитини там біжить за заспокоєнням)
А може, дитина відчуває або і знає – мамі і так про все відомо.
І нічого не робить
І всі вдають, що нічого не відбувається.
Дитина лишається сам на сам з бідою.
Для того, хто пережив сексуальне насилля, дорога в життя заказана.
Живе оболонка.
Часом красива, часом навіть зовнішньо успішна.
всередині – порожнеча.
Я не знаю, хто я.
Соціальні труднощі, селфгарм, труднощі з навчанням, аддикції, розлади харчової поведінки, різного роду девіації, тобто відхилення, збочення на межі тих, які ще не караються законом.
Чим довше триває сексуальне насилля, тим менше шансів в дитини стати адекватним членом суспільства, влитися в нормальне життя.
Але І ОДНОГО ЕПІЗОДУ ДОСТАТНЬО, щоб почуття самоцінності, самооцінка, відношення до себе були на рівні плінтуса.
Я – брудне ніщо.
Але доросла вже дитина не розуміє, чому з нею щось не так.
Жертви інцесту, які не були змушені до цього силою, зазвичай недооцінюють шкоду, яку їм завдали, тому що не усвідомлюють, що емоційне насильство так само деструктивне, як і фізичне.
Дорослі, вирослі з цих дітей, дисоціюють, відщеплюють те, що з ними відбулося, і часто ніяк не пов‘язують свої проблеми з тим, що з ними зробили в дитинстві.
Насилля в підлітковому віці спричинює розвиток комплексного ПТСР. Проте воно має і більше шансів на зцілення: воно видиме. Його можна назвати. А отже, це ідентифікований матеріал, з яким можна працювати.
Насилля над дитиною – часто невидиме, неназване, занадто страшне для того, щоб бути названим, і відтак психіка захищає крихке его дитини як може – в першу чергу через механізми усунення («не пам‘ятаю нічого»), заперечення(«цього не було»або «нічого аж такого не було»), і третій – ізоляцію.
Він сам-одненький з цим. Замкнутий у своїй страшній таємниці. Відокремлений нею від усіх. Інший. Брудний.
Всі соціальні наслідки – ті самі, що і в того, хто зазнав інцесту в свідомому віці, але причини невидимі, а тому неідентифіковані, і, отже, не зрозуміло, що з чим робити: все неочевидно.
Порушений причинно-наслідковий звязок, причому ступінь порушеності дорослій вже людині незрозуміла.
Перш за все таким порушенням є ненависть до себе.
Дитина посідає до певного моменту егоцентричне мислення, вважаючи себе причиною того, що відбувається з нею і навколо неі.
Зґвалтована дитина, не маючи можливості звернути агресію на насильника, думає, що в усьому винна вона.
Ця ідея – «Я САМА винна» – в‘їдається в свідомість на всіх рівнях.
Вибач, пише потім в рекомендованих психологами листах доросла вона, я тебе, мабуть, сама спровокувала…
(Сама!!! у 3-4 роки!!!)
Вона бачить себе брудною, розпусною, зіпсованою, глибоко неповноцінною.
Звісно, ні про яку ніжність і доброту до себе мови нема.
Гидке для тої людини і іі тіло, і душа.
Внутрішні голоси знецінюючі і критичні.
Звісно, з позиції отіеї гидливості до себе, неповноцінності, нічого-не-вартості вибудовуються відносини з іншими. І, звісно, іншим дозволяють на будь-яке відношення до себе, такого гнилого та гидкого, нічого не вартого.
Дуже часто наслідком інцесту може бути сексуалізація – обмін сексу на будь-що інше, крім сексу (а саме такий обмін, сексу на секс – єдино правильний)
Для них секс може стати платою за.
За все. За стосунки, подарунки, зв‘язок, близькість (чи її ерзац)
Засобом для зменшення напруги, тривоги, маніпуляції, закритті потреб в увазі.
В будь-якому з цих випадків секс відбувається при дисоціації тіла і свідомості: я десь там, а тіло моє не зі мною,
очевидні труднощі з оргазмом через неможливість отого цілісного переживання себе в сексуальному акті.
Сексуальна насилля забирає всі опори, попирає всі мислимі і немислимі кордони, і не лишає нічого, на що б можна було опертися при збиранні себе в цілісність.
Остаточна зрада.
Так красномовно називає Сьюзен Форвард у книзі «Токсичні батьки» сексуальний абьюз зі сторони батьків.
Це найбільш жорстокий і такий, що виходить за рамки людського розуміння, досвід, емоційно знищуюче порушення базової довіри, коли ті, хто покликаний захищати, стають переслідувачами, а реальність – повною брудних секретів в‘язницею.
Одним з найгірших міфів про інцест був той, що більшість свідчень про інцест не наче б відповідає дійсності. Це фантазії самої дитини, породжені її сексуальною тривожністю. Цей міф був створений Зігмундом Фройдом, і з початку 20 століття ним було просочене викладання та психіатрична практика. У своїй психоаналітичній практиці Фройд зіштовхнувся зі стількими свідченнями сексуального аб’юзу над дівчатами з респектабельних віденських сімей, що вирішив, що така кількість випадків не може бути реальною. Щоб пояснити це, він вирішив, що все відбувалося у фантазії його пацієнток. Внаслідок помилки Фройда тисячам, або й мільйонам жертв дитячого сексуального аб’юзу було відмовлено і досі відмовляється у довірі та підтримці, які їм так необхідні, навіть тоді, коли вони набираються мужності звернутися за допомогою до терапевта.
До середини 80-х років минулого століття ця тема була настільки табуйована суспільством, що коли про неї нарешті стали говорити, стало ясно, що інцест має характер епідемії.
І уявіть собі всіх, які зґвалтовані і знищені цим, змушені були жити в повному мовчанні, віддалившись якомога далі від сім‘ї і від самого себе. В ворожому оточенні, де ніхто тобі не йме віри: більш того, якщо ти наважилася розказати – як правило, ти стаєш недоторканим, з яким невідомо що робити, більмом на оці, вічним нагадуванням батькам про власну нікчемність – тебе випихають на марґінес сім‘ї.
Ці сім‘ї можуть бути геть різними. Зовнішня респектабельність, побожність про людське око, інтеліґентність – не є жодною гарантією того, що в ній таке не станеться.
Інцест ніколи не відбувається у відкритих, комунікативних сім’ях, де всі члени сім’ї вільно виражають любов і прихильність. Навпаки, інцест трапляється у тих сім’ях, де є велика емоційна ізоляція, секрети, емоційна депривація, стрес та взаємна неповага. У багатьох сенсах інцест означає процес розвалу всієї сім’ї, але той, хто відповідає за інцест, це агресор, і тільки він.
Чи є вихід?
Є.
Тут точно не підійде самотерапія.
З цим точно до спеціаліста.
Довга, кропітка робота по відновлення своєї зґвалтованої душі, зв‘язку зі своїм тілом, самоцінності, гідності, людинськості, суб‘єктності.
Дивовижно.
Починається ця робота часто з того, що буває зробити найтяжче: з гніву.
З прийняття, не механічно-дисоційовано, а справжнього, того факту, що те, що було вчинено над дитиною, це наруга, розбещення, насильство – і відтак нарешті ненависті на нелюда, який вчинив оте все.
Зцілення починається з називання речей своїми іменами.
Знаєте, що я кажу клієнту, коли дізнаюся, що людина може плакати – і плаче? «Ви – щасливчик».
Та ми ж уже наче всі знаємо, що плакати не стидно?
Чи, може, таки не всі?
Чи може, на сльози – блок з дитинства:
«що ти нюні розпустила», «припини скиглити!» і оте хрестоматійне «хлопчики не плачуть»?
Так от.
Сльози – найкращі природні ліки нашого організму. Вони – перша допомога при знятті стресу.
Що таке стрес?
Це – активація однієї з двох частин нашої вегетативної нервової системи (вона відповідає за все, що робиться у нашому організмі)
Та частина називається симпатична нервової системи, і «симпатична» – це не про її, тої системи, красу))
Це – адреналіновий стан напруження, готовності до відсічі.
Сльози його відключають, перемикаючи тіло у режим розслаблення, коли потреба в отій готовності пройшла.
Вмикається інша частина – парасимпатична нервова система. Система заспокоєння.
А чого б ви думали, діти плачуть? Звісно, щоб привернути увагу батьків (маленькі діти, та і не зовсім маленькі) – але от не тільки.
Щоб заспокоїтися, зняти напругу. Так-то.
І хлопчикам, що «не повинні плакати», штучно блокують отой вроджений механізм регуляції. Нам усім – тим шеймленням за плач.
Тим «припини нюні!»
ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, КОЛИ ЕМОЦІЇ ПРИДУШУВАТИ, А ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД СТРЕСУ НАСИЛЬНО БЛОКУВАТИ?
Стрес затримується в тілі. Адреналін робить свою, на цей момент вже непотрібну, ба навіть шкідливу роботу.
Скажу, сильно не зупиняючись на нейрофізіології: тому чоловіки, в яких плач табуйований – в рази частіші жертви інфарктів.
Сльози вивільняють у кров окситоцин – гормон любові, той, котрий про обнімашки, про почуття до коханої людини, гормон материнства, і ендорфіни – природні опіати, гормони щастя.
Плач – це первинне звільнення для тіла.
Це – оброблення емоцій та випускання фізичної напруги в тілі після травматичної події або стресу.
Ви ж знаєте – після значного напруження, коли прийшла радість – ми теж плачемо!
Отой «ком у горлі» – це намагання нашого тіла відновити баланс.
Після плачу ми почуваємося спокійніше, розслабленіше, полегшено та часом навіть наче сонно.
Наша культура вважає плач мало не ганебним, чимось таким, що ми повинні придушувати і приховувати.
Що найперше говорить людина тому, хто поруч, коли починає плакати? «Вибач…»
Чому?
Та бо а що говорить інший, коли хтось плаче в його присутності? «Ну, ну, досить вже, не плач».
Або ще – «та нема за чим плакати!»
Іншим – дискомфортно бути з тим, хто плаче.
А той, хто плаче, немов наперед вибачається за вчинений дискомфорт.
Щасливчики, яким повезло! Дозвольте собі плакати!
А всі інші, слухайте сюди.
Якщо хтось плаче перед вами, нічого не кажіть. І особливо – ну перестань.
Ну заспокойся.
Ці слова ще нікому не помагали заспокоїтися. Вони – так, можуть штучно перервати той стан, який необхідний людині, щоб організм звільнився від напруги, і це не є ані добре, ані здорово. Людина насильно може зменшити ВАШ дискомфорт. Вам лише того і треба?
Чи ви таки хочете допомогти, розділити з людиною її біль?
Просто побудьте поруч.
Взагалі оте «просто побути поруч» – найуніверсальніша порада, як допомогти комусь, хто в стресі, в горі, в будь-яких тяжких станах.
Не треба нічого казати.
Ані – перестань, ані – ну що ти переживаєш, ані – це пройде, ані – а зате, ані – а подивися як в когось.
Нічого!!!!
Крім чарівних слів для кожного з нас.
Я тут. Я з тобою. Зробити тобі чайочку?..
Оце БУТИ ПОРУЧ – неймовірний дар однієї людини для іншої…
Гарне було б закінчення, але я от ще про одне.
Ті залізні леді та «стійкі олов‘яні солдатики» (не з власного вибору, дорогі мої дівчата…), часто плачуть при перегляді сентиментальних сцен у фільмах. Тут наче ті наші сльози легалізовані. Тут дозволяється.
Наше бідне, зістресоване, сковане мільйонами «не можна» і «ти повинна» установок, тіло шукає собі легальні шляхи втечі від усіх тих наказів в голові, легальний дозвіл собі на видих, заспокоєння.
Парадоксально – від тих сліз ми отримуємо радість: оті гормони-природні опіати, гормони радості і любові.
Ви також плачете, коли дивитеся фільми? Ви взагалі – плачете?
ПС. І ще є в мене «дозвіл» для сліз – часом, коли слухаю клієнтів. Це так.
Є щось безмежно складне й водночас до болю просте в стосунках. Люди люблять, сваряться, будують плани, але часом втрачають зв’язок, не розуміючи, як це сталося.
Здається, ще вчора було тепло, сміх і розуміння, а сьогодні — холод, нерозуміння й взаємні звинувачення. І ти стоїш, мов на руїнах колись прекрасного дому, питаючи себе: «Як це сталося?»
Емоційно-фокусована терапія пар (ЕФТ) приходить на допомогу, коли слова більше не мають сили, а біль здається невичерпним. Вона не про те, як знайти винного, не про правила та інструкції, не про «вчіть говорити правильно». Це глибше. Це про те, що криється за словами, в мовчанні й у відчаї.
ЕФТ працює з емоціями — тими, що керують нами, навіть коли ми цього не помічаємо.
Ця терапія ґрунтується на тому, що наші найглибші потреби — це потреби у зв’язку, безпеці та прийнятті. Коли ми сваримося чи віддаляємося, часто це сигнал про незадоволену потребу бути почутим, важливим, коханим.
В основі конфліктів лежить страх відкидання, біль самотності та тривога. Партнери борються не один проти одного, а проти власних страхів, ранячи тих, кого люблять найбільше.
ЕФТ допомагає парам побачити ці страхи, назвати їх та прийняти. Вона вчить вразливості: не ховатися за звинуваченнями, не захищатися мовчанням чи агресією, а говорити про власні рани.
Це про здатність сказати: «Я боюся, що ти мене покинеш», замість звичного: «Ти ніколи не слухаєш!»
ЕФТ розкриває, що за кожною претензією стоїть біль, а за кожною образою — прагнення близькості.
В процесі терапії партнери вчаться відкриватися один одному. ЕФТ створює простір для чесної розмови, де можна не боятися бути слабким.
І саме ця вразливість лікує, бо дозволяє знову торкнутися того, що було забуто за роки болю й недомовок. Пара наново вибудовує зв’язок, заснований на прийнятті та розумінні. Замість обвинувачень з’являються прохання, замість дистанції — близькість.
Емоційно-фокусована терапія пар ефективна не лише у кризових ситуаціях. Вона допомагає глибше пізнати одне одного, зростати разом, навчитися підтримувати та оберігати свої стосунки. Бо любов — це не лише про пристрасть і тепло, а й про готовність йти поруч крізь труднощі.
“Танець прив’язаності” в емоційно-фокусованій терапії
Є в ЕФТ одна важлива метафора — «танець прив’язаності». Це не про грацію чи ритм, а про той танець, у якому партнери, бажаючи наблизитися, постійно розходяться. Один прагне близькості й кидається вперед, інший відчуває загрозу й віддаляється.
Вони рухаються по колу, боляче торкаючись одне одного. І цей танець продовжується доти, доки не знайдеться сили сказати: «Я боюся втратити тебе» — замість «Ти знову не чуєш мене!»
Танець прив’язаності — це вічне коло захисту й нападу, у якому кожен крок — це крик про потребу в близькості. ЕФТ допомагає парам побачити цей танець і змінити його.
Важливо не лише визнати страх і біль, але й дозволити собі бути вразливим поруч із тим, кого любиш. Саме тоді танець змінюється, стає не про біль, а про підтримку, не про страх, а про довіру.
Так, часом боляче визнавати свої страхи та відкриватися, але саме в цій щирості народжується справжня близькість. І коли пара проходить через цей процес, вони не просто вирішують конфлікти — вони вчаться бачити один одного заново.
Це більше, ніж примирення. Це про любов, яка витримує випробування, бо вона не боїться бути вразливою.
І знаєш, інколи достатньо одного слова: «Я боюся», щоб розтопити лід мовчання та знайти дорогу назад — до себе, до партнера, до любові.
Булінг або цькування є одним з чинників, що впливають не тільки на все подальше життя, але і на проблеми із здоров‘ям після 30-ти.
Власне кажучи, впливає не (с)тільки сам булінг.
Адже він не виникає нізвідки.
І впливає він комплексно, і виникає як продовження і наслідок причин, що початково його породжують.
Соціум має свої закони.
Колектив має свої закони,які мають навіть назву — групова динаміка.
Група визначає ролі кожного члена у ній.
Як правило, група у класі — раз і назавжди.
(Тому далі пишу про любимчиків першої вчительки, роль її у становленні колективу і кожної дитини зокрема просто величезна).
Чому когось булять? І — кого?
Почну не з того, хто є об‘єктом цькування.
А з того, хто не є.
Які діти — авторитетні?
Хто має шанси бути тим, кого поважають в класі, улюбленцем класу.
Перш ніж перераховувати хрестоматійні ознаки, скажу ось що.
В перших класах це — любимчики першої вчительки.
Перші кандидати в не-любимчики (хай ще не жертви) — це ті, кого та перша вчителька відверто не любила.
Тому найкраще, що можуть зробити — і роблять ті розумні і далекоглядні — батьки для дитини при виборі школи — це іти не «на школу», а «на вчительку».
Ви думаєте, їх багато, отих вчителів, що за покликанням, отих професіоналів, отих, для котрих кожна дитина — це особистість, що гідна поваги, тих, що вміють НЕ МАТИ любимчиків, не виділяти кращим відношенням нікого з дітей?..
Знаю, що не думаєте. І правильно.
Повернімося до дитини.
Це завжди дитина з добре функціонуючої сім‘ї.
(Навіть стосовно любимчиків вчительки:
ніколи ними не стануть діти батьків з якогось умовного соціального дна)
Це — дитина з міцним внутрішнім стержнем.
Дитина з стабільною і адекватною самооцінкою та впевненим почуттям самоцінності.
Дитина, в сприйнятті якої вона ок і світ довкола ок.
Хто формує це?
Звісно, сім‘я.
Не цькуватимуть дитину зовнішньо і внутрішньо благополучну, із доброзичливим ставленням до тих, хто поруч, з умінням налагодити відносини, умінням комунікувати, відкриту, щиру, впевнену в собі.
В таких дітей достатньо внутрішніх ресурсів, соціальних навичок та самоповаги, уміння вибудовувати контакт гнучко і в кордонах.
Отаких — не цькуватимуть ніколи.
Ще які діти — авторитетні?
Ті, що займаються спортом, ті, що багато подорожують, ті, що гарно вчаться і при цьому не є вискочками ані зубрилами, діляться знаннями (і зошитами для списати).
Часом — ті, що популярні в інстаграмі, тік-току або де в комп‘ютерних іграх.
А часом оце все є паралельним світом для булі, втеча туди, де їх хочуть, люблять і приймають.
Айфони і інші ознаки статусності — це вторинне.
Можна так, мати і бути, а можна мати і не бути.
Діти моментально зчитують пусту оболонку, там, де особистості всередині нема.
Жертва булінгу геть не обов’язково двійочник.
Часом це якраз відмінник.
Вискочка.
Той, що поки весь клас собі спокійно сидить — виплигує зі штанів «побачте мене».
А чому ж воно так?
Така дитина для сім‘ї — функція Его-розширення батьків.
Її сприймають лише як посідача відмінних оцінок, як засіб похвалитиСЯ своєю дитиною — або ж для сім‘ї оті дитинині п’ятірки були єдиним способом отримати похвалу від батьків, а часом і єдиним спосіб бути ними взагалі поміченою.
(Я пишу це і про себе також, якщо кому цікаво…)
Далі.
Якщо з тими оцінками дитина протиставляє себе класу, перша за всяку ціну, я проти всіх — це вповні може стати більшою причиною для цькування, ніж тихий середнячок, що зливається з пейзажем і нікого не рухає.
Популярність — це про комунікабельність, життєрадісність, чуйність до чужих проблем, участь у спільних справах, інтелект вищий середнього.
І в другу чергу — висока успішність (нагадаю, не зубрила і не вискочка).
Позитивне ставлення вчителів.
Успішність в якомусь особливому виді діяльності.
А можна бути і те і се — і все ж ні.
Чому?
Що робить дитину непопулярною?
Особливості, які не приймаються в групі —
нестандартна зовнішність, нестандартний одяг;
надмірна агресивність;
сором‘язливість дитини, ну і загалом —
незрозумілість її для основної згуртованої маси.
Як боротися з булінгом?
Булінг — системне явище, особливо якщо цькування колективне.
На боротьбу тому вставати повинні системно — усі.
Позиція батьків — «хай школа розбирається», позиція школи — «це справа батьків» — нікуди не годиться!
Коли булять дитину — має іти в хід все, аж до поліції і соціальних служб.
Чому батьки не захищають дитину? Часом тому, що їм самим страшно. Вони і себе захистити не можуть.
Іноді найгірше для булі — це саме позиція невтручання батьків. Для дитини це означає — я самотня, я покинута, за мене ніхто не вступиться, я нікому не потрібна, я ніщо, мені нема навіщо жити.
Дитина має всі шанси вийти зі школи з тавром на все життя. Тавром внутрішнім.
Але — повторюся, вже з цим тавром або його підґрунтям вона прийшла в колектив.
Низьку самооцінку
булінг знижує
нижче плінтусу.
Дитину — переводити в іншу школу, паралельно з роботою з психологом, часто довгою, і обов‘язково для батьків теж.
Часто-густо вони просто непоінформовані щодо багатьох чинників впливу сім‘ї на відношення дітей у колективі.
Якщо булить одна людина — майже напевно дитина приховує це, бо налякана тим тираном: тільки щось пискни комусь, тобі те, що зараз, видасться!
Якщо дитину переслідує дорослий — тренер, вчитель — то взагалі повний гаплик. Шансів з того вигребти нема.
Що виносить дитина, котра зазнає булінгу?
Почуття власної неповноцінності, тотальну недовіру до людей.
Невміння будувати відносини лише посилюється.
***
Лідерські якості виховуються в сім‘ї.
Впевненість, достоїнство, спокійне розуміння і визнання своїх чеснот.
Лідерами, проте, бути не всім і мова не про них.
Дитина — жертва булінгу може лишитися жертвою назавжди.
Навіть якщо переживання витісняються.
Особливо якщо.
Як і з усіма спогадами, які ніяк не згадуються, заблоковані, з цими живемо, не розуміючи, де і чому наша поведінка та наше самосприйняття дає системний збій.
Дорослий, що мав досвід булінгу, іноді не може про це згадати.
Що, питає психолог, у вас в школі було? —
Та нічого особливого.
Пройшла якось. Нічого такого не пам‘ятається…
Дорослі цьковані діти не бачать зв‘язку між тим, що пережили у школі, та негараздами сьогодення.
Ще раз наголошу — ми не пам‘ятаємо неприємних та травматизуючих подій, і чим більше такі події підважують цілісність нашого Его, тим надійніше заблоковані.
А зв‘язок є.
Людина, яку цькують — це самотня фігура на сцені життя під прожекторами.
Все помічається, все розглядається у електронний мікроскоп — і все стає темою для висміювання. І твої медалі, і твої перемоги, і навіть брендовий одяг можуть братися на глузд не згірше мотлоху із секонду.
У жертви забирають можливість жити нормальним життям — всі ресурси спрямовані на виживання в умовах емоційного, фізичного, часто матеріального, а іноді й сексуального насилля.
Оскільки булять дітей, вже і так нестійких, без опори та стержня, то ситуація сприймається як доповнення до того факту, що життя жахливе і безпросвітне.
Булінг лише підсилює ставлення до соціуму, як до чогось ворожого.
При цьому, однак, потреба у контактах, бути прийнятим і любимим — нікуди не зникає. Контакти таких людей нечисленні і дисфункційні – там багато очікувань, багато конфліктів.
Людина може вести себе відштовхуюче — і це буде проявом захисного механізму «на випередження»:
напруга очікування нестерпна, її необхідно зняти і тому —
я і так знаю, що ти мене кинеш, то ліпше я сам вестиму себе так, щоб в тебе не було іншого виходу, ніж кинути мене.
Таких людей передбачувано чекають труднощі у встановленні професійних, соціальних зв‘язків, нездорова конкуренція, фрустрація у відносинах з людьми, вибір комфортної і адекватної дистанції, дотримання своїх і чужих кордонів, висловлювання прохань і претензій, вибачень, зміни цих відносин — і це може стати повторюваними сценаріями, ситуації стають самовтілюваними пророцтвами і замкеним кругом.
Замкненим кругом — вихід з якого у самотність, самоізоляцію.
Агресія і гнів є різними концепціями, хоча вони можуть мати спільні точки дотику.
Агресія — це більш загальний термін, що означає будь-яку форму поведінки або дії, спрямовану на завдання шкоди, образи, контроль або вразити іншу особу або об’єкт.
Гнів є однією з емоцій, яка може викликати агресивну поведінку. Гнів — це сильне емоційне переживання, яке виникає внаслідок образи, роздратування, розчарування чи інших подразників.
Гнів може бути реакцією на агресію з боку інших, але це також може бути реакцією на страх, безпорадність або невдоволення. Гнів сам по собі є емоцією і може виражатися внутрішньо або зовнішньо, включаючи гнівну мову, жести, або інші вирази.
Я люблю гнів.
Це прекрасне почуття.
В ньому маса сили та енергії.
Енергія ця, спрямована в правильне річище, може гори звернути.
Не вірите?
Спробуйте, будучи в сильному гніві, побігати. Та пробіжите незнамо скільки, навіть не задихавшись, у темпі, вам геть не властивому.
Гнів — потужний генератор адреналіну тому що.
Але … щоб гнів став ресурсом — до дії, до змін — треба щонайменше його собі дозволити.
А передовсім — визнати.
Ви думаєте, це так легко?
Взагалі ні.
Мамочка і пасивна агресія
З дитинства ми чуємо заборону на відчування не тільки соціально неприйнятних почуттів, але часом і взагалі будь-яких. Я не голодна — поїж, мені тепло — ні, я сказала, тобі холодно (це коли МАМІ холодно), я не хочу цілувати бабусю — тобі ПОВИННО БУТИ встидно за це, я хочу ляльку — ні, ти її не хочеш. Хлопчики не плачуть, дівчатка не скачуть (ну то я так, до рими).
Коротше, ми повинні бути чемними, слухатися дорослих (спойлер: «дорослими» для нас будуть потім всі навколо… крім нас самих), не перечити… загалом, усміхаємося і махаємо (с).
Ми вчимося реагувати на почуття і в першу чергу, на почуття злості — за моделлю, яку створює для нас значущий дорослий: не дозволяючи собі їх і, більш того, заперечуючи їх в самому собі, не відчуваючи й не називаючи їх.
Злитися на мамочку, та де ж це можливо?
А ви думаєте, від того, що ми заперечуємо злість, вона зникає?
Вона є. Але викликає страшенне почуття вини.
Ну, бо згідно з заданим форматом та у рамках, створених мамочкою, її НЕ ПОВИННО бути — і це стає частиною нашого базового конструкта.
Що відбувається з запереченим і невідреагованим гнівом?
(Якого є тим більше, що більше ми відмовляємо йому у праві бути, щоб відповідати мамочкиній картині «хороші діти так не роблять».)
Стиснуті щелепи, та так, що аж м‘язи на обличчі збільшуються, а з зубів емаль стирається,
затиски в шиї й плечах, від яких опускаються руки в масажиста,
шкірні захворювання – екземи, дерматози й дерматити,
бронхіальна астма,
часто – алергічні реакції…
Про найгірше, що може чекати, і говорити не хочу.
І про те найгірше, що може бути остаточним проявом аутоагресії.
А ще — самопошкоджуюча поведінка : я злюсь(навіть якщо ми не називаємо цю емоцію, то підсвідомість не обманемо) — а злитися не можна — за це має бути покарання — тому покараю себе сам. Це — гризіння нігтів, розколупування шкіри, видирання вій, все, що називається мудрим словом дерматиломанія.
Ну, або звиклою поведінкою стає пасивна агресія.
Ми її ані не помічаємо в собі, ані не визнаємо.
Бо це би знову було про вину — адже насправді пасивна агресія — про гнів на когось, до кого вона звернена, а за гнів, ви ж пам‘ятаєте, мама в нашій голові каже «ай-яй-яй».
Наприклад, ми — мовчимо.
Що таке мовчанка?
Для дитини це єдиний спосіб дати відсіч контролюючій, повчаючій або все забороняючій мамі.
Мама біситься — чого ти все мовчиш? А в дитини — такий спосіб «покарати» її. Сюди, в мою мовчанку — мамочка не залізе. Тут — вона мене не досягне.
Мовчимо в сім‘ї.
Не докричатися до нас.
Партнер, якому по сто раз треба повторювати щось (а він немов не чує) — жертва маминого виховання.
Він і чує не вас, а свою мамочку, коли ви ото щось йому бубните.
І стаєте жертвою його мовчання, мовчання як невидимої зброї, яка точно відчувається як агресія.
А докажи.
Трикутник Карпмана і невисловлений гнів
До речі, про жертву. Оте все про трикутник Карпмана — жертва, рятівник та агресор (а відповідно всі співзалежні відносини) — це про невиражений, невисловлений, часто неназваний гнів, якому вперто відмовляють у праві на існування.
Пасивна агресія — я злюсь за щось на тебе.
Або на себе. Наприклад, за те, що заздрю тобі (так-так…все це складно…) — але забороняю собі це чи заперечую в собі це.
То я хапну тебе тихцем.
Так, що «а ти докажи».
Іронія — недоречні жартики, яких «ти просто не розумієш» — пасивна агресія.
Сарказм — в‘їдливий, який просто розмазує тебе по стінці — то теж вона. Хоча якщо ти людині раз за разом говориш про те, наскільки тобі неприємно таке слухати, а вона продовжує — то це вже вповні собі активна агресія.
Знецінюючі й критично оцінюючі зауваження — привіт, мій скритий гнів.
Ще один напівлегальний спосіб переробки гніву — плітки, або ж обсудження чи, ще краще, осудження інших. Солодко ж як!
Або сповіщення комусь неприємної новини.
Коротко кажучи, паскудна це штука.
Який вихід у ситуації невисловленого гніву?
А що краще? Який інший вихід, спитаєте ви.
Експлозія неконтрольованого гніву, коли всі навколо змітаються вибухом твого адреналіну, що врешті знайшов вихід?
Вихід — там, де вхід …до мене на консультування
( уффф.. от і зрезюмувала… цілком навіть неочікувано для самої себе).
Приходьте. Розбиратимемося з вашим гнівом.
Спробуємо зробити його енергію екологічно чистою і поставити її на службу вашому життю.
Це не заперечення реальності, не втеча від реальності, не проклинання реальності («Чому таке мало трапитися зі мною???») і не виправдання тої *упи, яка з вами трапилась (або яку вам причинили).
Це — ствердження того, що щось сталося.
Як радикальне прийняття працює в реальному житті?
Вчора мала можливість переконатися на своїй шкірі, як ото працює те радикальне прийняття, що його раджу своїм клієнтам.
Вирушили у велику подорож через три країни у Грецію… а доїхали до Чернівців. Потрапили в аварію.
Всі живі і цілі. Через 4 години стояння на евакуаторі вирушили назад додому.
Радикальне прийняття ситуації, як воно – спрацювало?..А яка альтернатива?…
Ти оптиміст чи песиміст?
Тобі як живеться, де б не жилося?..
Ми всі знаємо фразу
(в 12-ти кроках вони називають це «молитвою»)
про «змінити те, що можемо, попуститися з тим, що ні, і вміти перше й друге розрізнити».
Я сьогодні – про дві останні штуки.
Про попуститися з тим, чого змінити не можеш і про налаштування оптики: побачити, де проходить грань між свободою волі та фаталізмом
Що не залежить від тебе?
Як відомо, це три речі:
– Те, що про тебе говорять люди;
– Твій паспортний вік
(щонайменше, відколи все стало оцифроване, і схотів би підфальшувати, то зась)
– Ну і погода за вікном.
І що робити?..
Є така штука, яка говорить нам, що робити.
Називається вона радикальне прийняття реальності.
Родом, як і багато чого у психології, філософії та духовних практиках, із буддизму.
Концепція ця пропонує
повне і беззастережне прийняття поточних обставин такими, якими вони є, без опору або спроб змінити їх, без скиглення, скарження та засудження.
Страждання, каже буддизм, виникає через наш опір змінам і наше прагнення сталості і передбачуваності.
Отож, прийняття реальності допомагає його, це страждання, зменшити, визнаючи непостійність та мінливість життя.
Емоційні страждання, – вважає Марша Лайнен, творчиня діалектично-поведінкової терапії (ДБТ), що базується на концепції радикального прийняття реальності, – спричинюються у значній мірі ОПОРОМ тим фактам, які ми не можемо змінити.
Є, як воно є, – каже теорія ДБТ, – і ми можемо страждати з цього приводу, а можемо обрати інше:
прийняти той факт, що от так воно є, і – перестати з цього приводу страждати.
Почекайте, скажете ви, це як же?
Не страждати – а емоції, які ти не повинен стримувати?..
Від всіх цих почуттів ти не сховаєшся, всі почуття – легітимні, валідні і повинні бути почутими тобою ж.
А от страждати чи ні – це вже опція.
Ти можеш, наприклад, сумувати про те, що за вікном дощ.
І, страждаючи, відмінити всі плани і залишитися вдома страждати.
А можеш посумувати і:
1) змінити плани на більш реалістичні;
2) лишитися вдома з запашним чаєм, коциком і книжкою;
2) взяти парасольку і не міняти планів. Захотіла поїхати на озеро скупатися – поїхала і скупалась.
(Це я вам про себе, якби хто питав)
То так, для прикладу.
Другий приклад – про людей, які говорять про вас і ніц на то не порадиш – ще простіший.
Можна не просто думати, що про вас говорять, а ще і дофантазовувати на предмет того, що саме говорять.
Гризти нігті та ночами не спати.
А можна – а можна багато чого.
Статті не вистачить.
Просто памʼятати: ти хороший для всіх, тільки коли мертвий, та й то лиш в епітафії.
Віру йми тільки собі.
Ти достатньо хороша/ий, на твою власну думку?
От і файно.
Ні? – то тоді це про першу частину. Ти можеш це змінити.
Паспортний вік? Ну що ж.
Або сидиш, плачеш, і переписуєш щодня заповіт, заборонивши собі жити, або продовжуєш танцювати крізь роки і життя.
Радикальне прийняття сприяє відносинам між людьми.
Виключаючи ситуації, де ми можемо щось змінити – приймати те, що КОГОСЬ змінити ми не можемо.
Хіба що на когось іншого.
Спроби змінити кожну певну людину приречені на поразку.
Міняємо себе або дистанцію з тою людиною, з якою ближча відстань – некомфортна чи токсична.
Ми маємо відплакати, що б не оплакували.
А потім – ми можемо продовжувати плакати – або шукати можливості жити.
При обставинах, погоді і віці.
Якщо ви вмієте занурюватися в момент, якщо вмієте медитувати, круто.
Практика буття в моменті, усвідомленості вчить нас зосереджуватися на тут-і-тепер і приймати свої думки та емоції без засудження.
Дати реальності бути.
Кажуть, що практикою усвідомленості можна розвинути такий от скіл – натренувати розум залишатися спокійним та врівноваженим у будь-яких ситуаціях.
Не плутайте людей, які опанували або мали вроджений дар отого радикального прийняття реальності, з тими, які закликають вас до позитивчику та балансу і при цьому мають зникаюче мало особистісних проблем.
В них все в шоколаді і це не про них, тут ситий голодному не товариш. Від них чути про позитивчик – краще дистанціюватися, бо то токсичний позитив.
Знаю інших людей, чистина з яких приймає реальність
Це релігійно обдаровані люди.
(Не плутати з усіма, хто називає себе віруючими)
Молитва по своїй дії має ефект, схожий з медитацією.
Вона частково звільнює і частково, навпаки, дає силу приземленого життя.
Але все може стати і ліками, і отрутою, справа – як завжди – в мірі.
Ми часто обираємо той чи інший спосіб втечі від реальності, лиш не завжди усвідомлюємо, що ми робимо.
Втеча від реальності – це насправді і є втеча від страждань.
Алкоголік не пʼє, щоб бути щасливим.
Він пʼє, щоб не відчувати страждання.
Радикальне прийняття реальності не має нічого спільного з униканням реальності, запереченням реальності та втечею від реальності.
Вона – є. Є та, якою є.
Що ми можемо зробити саме обставинах, які лишаюттся такими, якими є, незалежно від того, хочемо ми того чи ні?..
Я за дію.
Дію як процес або дію на результат.
І я б таки тестила свої дії об те смертне ложе.
Про що ти пожалієш?
Що мало сварився в коментах?
Що недоперепрацював?
Що не всі на світі суперечки виграв?
Що не всім довів що правий, звісно, ти?
Чи що не народив дитину?
Нічого по собі ні на землі ні в памяті людей не лишив?
Не насолодився всім, чим збирався і хотів – тим що приносить насолоду саме тобі?..
Ми обмежені реальністю.
І все ж ми можемо розширяти іі для себе –
Кожен у своїх можливостях.
А де не можемо, там пробуймо розширяти можливості.
Головне – прийняття без засудження САМОГО СЕБЕ.
– Прийняття друга чи партнера без спроб його змінити – це збереже ресурс на покращення власного життя.
– Емоційна зрілість – ми ж всі вдаємо, що віримо, що це круто, ну, оте все, що «не старість, а мудрість та зрілість»?..
От радикальне прийняття реальності – це вона, зрілість.
Аналізуємо емоції, дозволяємо їм бути і проявлятися екологічним чином і лишаємо погоду за вікном і далі по списку в спокої.
Ну і основне – ця концепція передбачає підвищення рівня щастя.
Якщо тільки ви не полюбляєте постраждати.
Якщо тільки для вас неусвідомлюваним щастям не є розказувати всім, хто має вуха, як все погано, як особисто вам не повезло – і продовжуватимете тестувати своє життя об чужі інстаграм-фальшивки.
Оце те, про я спочатку, про питання: ви оптиміст чи навпаки?
Можна говорити багато чого про американську медицину.
І про нашу.
Вони між собою різняться сильно.
Навіть не рівнем освіти.
Навіть не рівнем професіоналізму.
Навіть не рівнем матеріального забезпечення – обладнання, технічні можливості і оце от все.
Вони відрізняються найважливішим – ставленням до пацієнта; ні, не так, – відношеннями лікар-пацієнт.
З пацієнтом там проговорюється все.
З пацієнтом радяться: його думка враховується. Йому намагаються пояснити всі тонкощі того, що відбувається, йому пояснюють суть призначеної терапії: що, як, і чому саме так.
З пацієнтом говорять дуже спокійно, дуже терпеляче і пояснюють настільки довго, наскільки треба.
Часом це робить не сам лікар (якщо його час дуже дорогий), а його помічник, асистент.
(На лікаря вчаться від шести до одинадцяти років, на асистента – рік чи щось таке. Ще одна коло-медична професія).
Пацієнт навіть має право відмовитися від призначеного лікування. Ну, якщо він розкаже, що
в гуглі/інстаграмі вичитав, що воно якесь не таке, як гуглу/інстаграму здається, що повинно бути, і він вірить їм більше, ніж лікарю.
Лікар не розсердиться і не відмахнеться.
По-перше, він довго пояснюватиме, в чому насправді справа і чому в гуглі написано про «не такість» лікування.
По-друге, ну ні то ні: призначатимуть щось інше. В руслі вашого бачення, але при цьому залишаючись в межах здорового сенсу, професійності та наукового, а не інстаграмного, знання.
Проте в американському медичному підході є те, чого я не приймала ніколи, ніколи в житті, ніколи з цим не погоджувалася, а відтоді, коли психологія стало моєю професією – і тим більше ні.
Це – повна інформація про діагноз.
Та не просто повна: навіть якщо діагноз під питанням, навіть якщо це зовсім маленька вірогідність діагнозу, то розпишуть не лише потенційний діагноз та що він означає, а всі можливі його погані наслідки в подробицях. І живи з цим – в постійній тривозі, напрузі, страху, заперечуючи цим саме життя… а потім виявиться, діагнозу й нема. Ні, не вибачиться ніхто. Міг же бути? Міг. А хто вас просив так реагувати?
Коли я була юна, я вважала, з юнацьким максималізмом, що не можна, ніколи-преніколи, говорити людині про невиліковний діагноз.
Зі мною, бувало, сперечалися: можна і треба.
Коли стала дорослою, змінила свій кут зору, або, вірніше, модифікувала його: тепер думала, що це залежить від людини, якій сповіщають: є такі, кому треба, а є і ті, кому не можна, і то категорично ні.
А в процесі навчання на психології – дізналася про те, що моя інтуїція (та ба переконання!) щодо цього – не лише вірні, але й.
Виявляється, є не два типи людей, одним з яких можна і треба говорити про діагноз, другим ні й ніколи.
Типи, які відрізняються реакцією на хворобу
Виявляється, типів людей, що різняться своїм ставленням до хвороби, є не багато не мало – тринадцять!
Зараз я закидаю вас термінологією, але, на мою думку, це може бути цікаво всім, з огляду на знання про те, як взаємодіяти з хворим – або як зробити самодіагностику і розуміти, чому ти, він або вона – такий чи інший.
Отож:
1. Ергопатичний тип – від грецького εργο «робота» – ті, хто від діагнозу «втікає» в роботу.
Хворий не лише намагається зберегти нормальний (до-хворобний) об’єм роботи, але і збільшує його, завантажує себе понад міру.
Часто такі люди відмовляються від ліків (і цим пишаються).
ці люди заперечують хворобу, заперечують ступінь її важкості, вигадують випадкові причини для симптомів, які мають, відмовляються від лікування.
Коротше, політика «голови в пісок».
Я це не визнаю, отже, цього не існує.
3. Тривожний тип.
Їм властивий недовірливий неспокій. Пошук все нової інфорсації, все нових ліків або інших лікарів, шляхів лікування.
Перероблюють та переперевіряють аналізи, шукають нову інфу, нових лікарів, гризуться майбутнім, яке перестало бути передбачуваним: як воно зміниться в зв‘язку з хворобою?..
4. Іпохондричний тип.
Знаєте, хто такий іпохондрик? Це людина, яка перебуває і без реальної хвороби у постійному занепокоєнні з приводу можливості захворіти на одну або зразу на декілька, у скаргах або у заклопотаності своїм фізичним здоров’ям. Вони перебільшують хворобливий стан, шукають все нові симптоми і їх підтвердження, сумніваються в компетентності лікарів та правильності діагнозів.
Егоцентрики, обожнюють замахувати всіх описом свого самопочуття, прагнуть виняткової уваги. А хочете, щоб іпохондрик вас зненавидів – викажіть недовіру до важкості його хвороб, а ще ліпше звинуватьте його в симуляції і маніпуляціях з метою отримати вигоду від своїх справжніх та надуманих хвороб.
Іпохондрики прагнуть лікуватися – не важливо, чи є насправді яка хвороба.
5. Меланхолійний тип. Вони з песимізмом відносяться до прогнозів, і активно сповіщають про це всім і кожному (не зважаючи на те, що об‘єктивно це може бути далеко не так).
Не вірять в результат лікування і можливість одужання.
6. Ейфоричний тип – ці знов надмірно оптимістично ставляться до хвороби, для них характерна штучна веселість, необґрунтовано підвищений настрій – нічого, мовляв, зі мною не станеться. Ця поведінка може мати захисний характер (механізми психологічного захисту – заперечення та усунення).
7. Апатичний тип – байдуже ставиться до хвороби, причому різко звужується коло звичних інтересів, ну таке собі «ліг помирати». Втім, пасивно дає себе лікувати, якщо цьому активно сприяють члени родини.
8. Обсесивно-фобічний тип: ці накручують себе, фіксуються на крайніх і маловірогідних можливих варіантах перебігу хвороби та ускладненнях, вони оточують себе невротичними магічними ритуалами для захисту від тривоги, наприклад: якщо лікар сьогодні буде в розстебнутому халаті, то я одужаю; якщо тамта пацієнтка, як завжди, сидітиме в коридорі, коли я прийду, то все буде добре…
9. Сенситивний, чутливий тип: страхи, неприйняття хвороби. Часто люди встидаються хвороби, встидаються того враження, яке начебто матиме в зв’язку з їх хворобою про них світ. Вони не хочуть турбувати собою навіть лікарів та медсестер – нащо відривати від роботи зайнятих людей, в них і без мене купа справ… Вони скромні та непомітні.
10. Егоцентричний тип – ці, навпаки, максимально привертають до себе уваги, призначають собі привілейоване становище та особливе право на виключну турботу.
Ну, цей тип ми всі знаємо.
11. Паранойяльний тип – намагаються пояснити хворобу як результат якось чужого злого наміру. Поробили, мовляв. Або хвороба як прояв злих сил. Такими силами можуть призначитися і лікарі, іх халатність або навіть поганий намір, туди ж і «неправильні, шкідливі» процедури.
Ви мене в гроб загнати хочете, знаю я вас…
12. Дисфоричний тип – озлоблений, тоскно налаштований, зі спалахами люті і ненавистю до всіх, хто не хворий. Заісно, всі ті ненависні здорові зобов‘язані йому, хворому, прислуговувати цілодобово.
Ну і нарешті
13. Гармонійний тип.
Назва говорить сама за себе. Не недооцінює і не переоцінює важкість хвороби, дотримується рекомендацій лікарів, дбає про інших у випадку несприятливого результату.
Я маладєц, коротше.
Бачите, скільки всього?..
І наскільки ж по-різному з такими пацієнтами слід поводитися, наскільки по-різному треба «вручати» діагноз кожному з них…
Чи це по суті означає, що інколи слід замовчувати діагноз?
Це точно означає, що лікар має бути хоча би трохи психологом, а людиною – перш, ніж бути лікарем.
І останнє.
Тепер, коли ви стільки знаєте про різне ставлення до хвороби, менше дивуйтеся, що в час, коли ви хворієте і вам треба, щоби щогодини приносили чайочок і кожні п’ятнадцять хвилин питали – «ну, як ти?», бо ви, скажімо, тривожний тип, а партнер – ейфоричний або гармонійний тип і як думає, так і виражає назовні: чого там, мовляв, питати – само пройде у свій час – не ображайтеся і не дуйтеся мовчки, не вважайте, що він/вона не дбає за вас: просто поясніть, як саме ви хочете, щоб за вас дбали.
І, може, вас почують.
Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами
