Пережите насилля

«Мене гвалтував мій батько.

Я усе життя мовчала.

Вам кажу це першій»

Найстрашніше признання, яке може почути психолог.

Найстрашніша з можливих дитячих травм.

Найгірше, що може статися з дитиною в сім‘ї – це сексуальне насилля.

Інцест.

Тема, про яку написано страшні автобіографічні речі.

Для початку: сексуальне насилля – це не обов‘язково секс з проникненням.

Це також і його спроби.

Ґрумінґ – ласки, що межі нормальних явно переходять, погладжування статевих органів – або змушування дитини робити це дорослому.

Це і така інцестуозна поведінка, яка не включає контакти з тілом дитини: агресор, який займається мастурбацією у присутності дитини, або ексгібіціоніст, або той, хто переконує дитину сфотографуватися оголеною, – усі ці акти розцінюються як інцест.

Ознака інцесту – те, що робиться, повинно триматися в таємниці.

Батько, що обіймає і цілує доню або сина, не робить звісно, нічого поганого.

Погане – таємне.

Таємне – погане.

До інцестуальних відносяться і такі «невинні» речі, як підглядання за дитиною, коли вона роздягнута, і будь-якого роду репліки (типу жарти) сексуального характеру, якщо від того дитина почувається некомфортно, стидно, незручно.

Це те, що дитина робить з відчаєм.

Звідкись знаючи, що це неправильно

Найгірше, коли вона робить це з радістю, спочатку «приручена» звірюкою, а потім використана – із запевненнями, що це гра/любов/і це круто.

Це щось, що робить дитину назавжди зламаною.

Дитина, як би не казали про неі, що вона гнучка та сильна, справиться – не така.

Вона може справитися з багатьма речами.

Але не з цією.

Дитина розуміє, що відбувається щось протиприроднє.

Дитині можуть розказувати, що її так сильно люблять, так люблять. Що це і є любов.

(Але хай вона буде нашою маленькою таємницею).

Відтоді ій може на все життя любов асоціюватися з брудом, встидом, нечистістю і гидкою таємницею, а перед усім з безпорадністю і безвідмовністю.

Зі мною так можна.

Я ніхто.

Я сміття.

Це самопроживання заторкує всі сфери життя людини.

Фізичне насилля – побої – можна хоча б легалізувати.

Вони соціально засуджуються.

Про сексуальне насилля говорити практично неможливо.

По-перше, дитина не усвідомлює, тим паче не розуміє, що відбувається, вона намагається усунути це з пам‘яті, і відтак і дорослий може пам’ятати про це так наче відчуттями дитини

А що це було? Ґвалтування? Любов? Він не хотів нічого поганого? Хіба ні?

(Це може бути і вона, «любляча мама» із сином.

Інцест не має гендеру).

Про сексуальне насилля не розказують.

Часом до кінця життя.

Не розказують мамі.

Тому що «це наш маленький секрет, а мамі не сподобається, що я тебе люблю сильніше, ніж її».

Тому що не розуміють, що відбувається, але розуміють – щось таке, що дуже стидне, і говорити про це не можна.

За статистикою, 90% жертв інцесту ніколи нікому не говорять про те, що сталося або про те, що відбувається. Вони мовчать не тільки тому, що бояться, що їм завдадуть шкоди, а й у великій мірі тому, що бояться «розвалити сім’ю», якщо вони звинуватить одного з батьків. Інцест жахливий, але не менш жахлива думка, що на тебе ляже відповідальність за руйнування сім’ї. Вірність сім’ї є неймовірно цінністю для дітей, хоч би якою гнилою була ця сім‘я.

Але не в останню чергу діти не розказують,

бо знають – їм не повірять.

Найгірше що може трапитися серед всього жахіття – коли мама знає, що відбувається з дитиною – і мовчить. І нічого не робить

І вдає, що не відбувається нічого

Бо мамі страшніше кинути чоловіка, втратити сина/свата/брата, ніж врятувати власну кровинку.

Дитина віддається в жертву картинці «ми хороша сім‘я».

Дитина знищена двічі.

І знищує себе все життя.

Діти, які є жертвами сексуального аб’юзу в сім’ї, дуже рано розуміють, що готовність людей вірити їм і близько не така,  як готовність вірити їх агресорам.

Звідси – назавжди недовіра до світу загалом.

Про сексуальне насилля у сім‘ї розказати неможливо.

Це правда, яку не приймають.

Це те, що усвідомити, прийняти і переробити неможливо.

Тому у жертв інцесту ці події усуваються глибоко в дальні шари свідомості – проте їх руйнівна дія триває усе життя.

Жахіття в тому, що люди не знають, як реагувати на те, у чому признається дитина.

Смерть можна відплакати.

Шок можна пережити.

Для проживання будь-якого виду травми є соціальні та психологічні протоколи.

А для насилля всередині сім‘ї –  нема.

Визнати таке – значить знищити ідентичність всього, що становило життя людей, в чиїй родині це трапилося.

Повна неможливість прийняти факт інцесту призводить до того, що «неможливістю» стає його жертва.

А дитина?

Буває так, що вона любить того нелюда.

Вона розуміє, що відбувається щось не те, але не розуміє, що.

Вона ж робить це з любові.

Не завжди – але часто.

Вона думає, що любов, вона от так і виглядає. Із заткнутим ротом.

Із біллю. З встидом – повторюю, дитина розуміє, що відбувається те, що відбуватися не повинно.

В переліку травм дитинства інцест стоїть на окремому «чільному» місці.

Всі інші травми: смерть, розлученні, фізичні побої, стресові події нашого життя мають право на вираження, говоріння про них, легітимацію («це було так») і валідизацію («ти мав право відчувати саме те, що ти відчував»)

Всі решта травм мають, так би мовити, соціальні протоколи, якісь наче прокладені стежки,, якісь опори – так сталося, я знаю, що я відчуваю, і це правильно, і я пройду через це.

Я знаю, як це провідчувати, прогорювати, прожити.

Інцест  повністю табуйований.

 Він не дає ніяких легальних процесів проживання, він не дає жодного правильного чи навіть неправильного виходу з болі, жаху розгубленості, встиду – а часом до цього примішується почуття солодкого забороненого плоду, а найчастіше почуття амбіваленті – бо що, коли це родич, якого ти любиш?

Не той псевдобатько, котрий алкоголік, тиран, фізичний насильник і загроза  для цілої родини, а наче тихий та добрий, ще й подарунки даруючий родич, якого дитина щиро любить.

А дитині кажуть – то я тебе так люблю. То наш маленький секрет.

Дитина ЗАВЖДИ знає, що шось не так.

І куди їй з цим?

До мами?

Ха.

Вона ТОЧНО знає – тут інтуїція працює на всі сто: мама не повірить.

(Не кажучи про те, що далеко не зі всім дитина в принципі біжить до мами, особливо в родинах неблагополучних.

То скоріше мама до дитини там біжить за заспокоєнням)

А може, дитина відчуває або і знає – мамі і так про все відомо.

І нічого не робить

І всі вдають, що нічого не відбувається.

Дитина лишається сам на сам з бідою.

Для того, хто пережив сексуальне насилля, дорога в життя заказана.

Живе оболонка.

Часом красива, часом навіть зовнішньо успішна.

всередині – порожнеча.

Я не знаю, хто я.

Соціальні труднощі, селфгарм, труднощі з навчанням, аддикції, розлади харчової поведінки, різного роду девіації, тобто відхилення, збочення на межі тих, які ще не караються законом.

Чим довше триває сексуальне насилля, тим менше шансів в дитини стати адекватним членом суспільства, влитися в нормальне життя.

Але І ОДНОГО ЕПІЗОДУ ДОСТАТНЬО, щоб почуття самоцінності, самооцінка, відношення до себе були на рівні плінтуса.

Я – брудне ніщо.

Але доросла вже дитина не розуміє, чому з нею щось не так.

Жертви інцесту, які не були змушені до цього силою, зазвичай недооцінюють шкоду, яку їм завдали, тому що не усвідомлюють, що емоційне насильство так само деструктивне, як і фізичне.

 Дорослі, вирослі з цих дітей, дисоціюють, відщеплюють те, що з ними відбулося, і часто ніяк не пов‘язують свої проблеми з тим, що з ними зробили в дитинстві.

Насилля в підлітковому віці спричинює розвиток комплексного ПТСР. Проте воно  має і більше шансів на зцілення: воно видиме. Його можна назвати. А отже, це ідентифікований матеріал, з яким можна працювати.

Насилля над дитиною – часто невидиме, неназване, занадто страшне для того, щоб бути названим, і відтак психіка захищає крихке его дитини як може – в першу чергу через механізми усунення («не пам‘ятаю нічого»), заперечення(«цього не було»або «нічого аж такого не було»), і третій – ізоляцію.

Він сам-одненький з цим. Замкнутий у своїй страшній таємниці. Відокремлений нею від усіх. Інший. Брудний.

Всі соціальні наслідки – ті самі, що і в того, хто зазнав інцесту в свідомому віці, але причини невидимі, а тому неідентифіковані, і, отже, не зрозуміло, що з чим робити: все неочевидно.

Порушений причинно-наслідковий звязок, причому ступінь порушеності дорослій вже людині незрозуміла.

Перш за все таким порушенням є ненависть до себе.

Дитина посідає до певного моменту егоцентричне мислення, вважаючи себе причиною того, що відбувається з нею і навколо неі.

Зґвалтована дитина, не маючи можливості звернути агресію на насильника, думає, що в усьому винна вона.

Ця ідея – «Я САМА винна» – в‘їдається в свідомість на всіх рівнях.

Вибач, пише потім в рекомендованих психологами листах доросла вона, я тебе, мабуть, сама спровокувала…

(Сама!!! у 3-4 роки!!!)

Вона бачить себе брудною, розпусною, зіпсованою, глибоко неповноцінною.

Звісно, ні про яку ніжність і доброту до себе мови нема.

Гидке для тої людини і іі тіло, і душа.

Внутрішні голоси знецінюючі і критичні.

Звісно, з позиції отіеї гидливості до себе, неповноцінності, нічого-не-вартості вибудовуються відносини з іншими. І, звісно, іншим дозволяють на будь-яке відношення до себе, такого гнилого та гидкого, нічого не вартого.

Дуже часто наслідком інцесту може бути сексуалізація – обмін сексу на будь-що інше, крім сексу (а саме такий обмін, сексу на секс – єдино правильний)

Для них секс може стати платою за.

За все. За стосунки, подарунки, зв‘язок, близькість (чи її ерзац)

Засобом для зменшення напруги, тривоги, маніпуляції, закритті потреб в увазі.

В будь-якому з цих випадків секс відбувається при дисоціації тіла і свідомості: я десь там, а тіло моє не зі мною,

очевидні труднощі з оргазмом через неможливість отого цілісного переживання себе в сексуальному акті.

Сексуальна насилля забирає всі опори, попирає всі мислимі і немислимі кордони, і не лишає нічого, на що б можна було опертися при збиранні себе в цілісність.

Остаточна зрада.

Так красномовно називає Сьюзен Форвард  у книзі «Токсичні батьки» сексуальний абьюз зі сторони батьків.

Це найбільш жорстокий і такий, що виходить за рамки людського розуміння, досвід, емоційно знищуюче порушення базової довіри, коли ті, хто покликаний захищати, стають переслідувачами, а реальність – повною брудних секретів в‘язницею.

Одним з найгірших міфів про інцест був той, що більшість свідчень про інцест не наче б відповідає дійсності. Це фантазії самої дитини, породжені її сексуальною тривожністю. Цей міф був створений Зігмундом Фройдом, і з початку 20 століття ним було просочене викладання та психіатрична практика. У своїй психоаналітичній практиці  Фройд зіштовхнувся зі стількими свідченнями сексуального аб’юзу над дівчатами з респектабельних віденських сімей, що вирішив, що така кількість випадків не може бути реальною. Щоб пояснити це, він вирішив, що все відбувалося у фантазії його пацієнток. Внаслідок помилки Фройда тисячам, або й мільйонам жертв дитячого сексуального аб’юзу було відмовлено і досі відмовляється у довірі та підтримці, які їм так необхідні, навіть тоді, коли вони набираються мужності звернутися за допомогою до терапевта.

До середини 80-х років минулого століття ця тема була настільки табуйована суспільством, що коли про неї нарешті стали говорити, стало ясно, що інцест має характер епідемії.

І уявіть собі всіх, які зґвалтовані і знищені цим, змушені були жити в повному мовчанні, віддалившись якомога далі від сім‘ї і від самого себе. В ворожому оточенні, де ніхто тобі не йме віри: більш того, якщо ти  наважилася розказати – як правило, ти стаєш недоторканим, з яким невідомо що робити, більмом на оці, вічним нагадуванням батькам про власну нікчемність – тебе випихають на марґінес сім‘ї.

Ці сім‘ї можуть бути геть різними. Зовнішня респектабельність, побожність про людське око, інтеліґентність – не є жодною гарантією того, що в ній таке не станеться.

Інцест ніколи не відбувається у відкритих, комунікативних сім’ях, де всі члени сім’ї вільно виражають любов і прихильність. Навпаки, інцест трапляється у тих сім’ях, де є велика емоційна ізоляція, секрети, емоційна депривація, стрес та взаємна неповага. У багатьох сенсах інцест означає процес розвалу всієї сім’ї, але той, хто відповідає за інцест, це агресор, і тільки він.

Чи є вихід?

Є.

Тут точно не підійде самотерапія.

З цим точно до спеціаліста.

Довга, кропітка робота по відновлення своєї зґвалтованої душі, зв‘язку зі своїм тілом, самоцінності, гідності, людинськості, суб‘єктності.

Дивовижно.

Починається ця робота часто з того, що буває зробити найтяжче: з гніву.

З прийняття, не механічно-дисоційовано, а справжнього, того факту, що те, що було вчинено над дитиною, це наруга, розбещення, насильство – і відтак нарешті ненависті на нелюда, який вчинив оте все.

Зцілення починається з називання речей своїми іменами.

З відчування.

З розмороження.

Дівчино.

Хлопче.

Не лишайся сам із цим.

Не закривай на це очі.

Не передавай ту травму своїм дітям.

Не неси цю непомірну ношу сам.

Позбався від неї. Прийшов час

Клік на картинці веде на мій профайл

Придушення емоцій

ЯК ПРОЯВ ЕМОЦІЙ ВПЛИВАЄ ПРИ СТРЕСІ?

Ви – плачете?

Знаєте, що я кажу клієнту, коли дізнаюся, що людина може плакати – і плаче? «Ви – щасливчик».

Та ми ж уже наче всі знаємо, що плакати не стидно?

Чи, може, таки не всі?

Чи може, на сльози – блок з дитинства:

«що ти нюні розпустила», «припини скиглити!» і оте хрестоматійне «хлопчики не плачуть»?

Так от.

Сльози – найкращі природні ліки нашого організму. Вони – перша допомога при знятті стресу.

Що таке стрес?

Це – активація однієї з двох частин нашої вегетативної нервової системи (вона відповідає за все, що робиться у нашому організмі)

Та частина називається симпатична нервової системи, і «симпатична» – це не про її, тої системи, красу))

Це – адреналіновий стан напруження, готовності до відсічі.

Сльози його відключають, перемикаючи тіло у режим розслаблення, коли потреба в отій готовності пройшла.

Вмикається інша частина – парасимпатична нервова система. Система заспокоєння.

А чого б ви думали, діти плачуть? Звісно, щоб привернути увагу батьків (маленькі діти, та і не зовсім маленькі) – але от не тільки.

Щоб заспокоїтися, зняти напругу. Так-то.

І хлопчикам, що «не повинні плакати», штучно блокують отой вроджений механізм регуляції. Нам усім – тим шеймленням за плач.

Тим «припини нюні!»

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, КОЛИ ЕМОЦІЇ ПРИДУШУВАТИ, А ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД СТРЕСУ НАСИЛЬНО БЛОКУВАТИ?

Стрес затримується в тілі. Адреналін робить свою, на цей момент вже непотрібну, ба навіть шкідливу роботу.

Скажу, сильно не зупиняючись на нейрофізіології: тому чоловіки, в яких плач табуйований – в рази частіші жертви інфарктів.

Сльози вивільняють у кров окситоцин – гормон любові, той, котрий про обнімашки, про почуття до коханої людини, гормон материнства, і ендорфіни – природні опіати, гормони щастя.

Плач – це первинне звільнення для тіла.

Це – оброблення емоцій та випускання фізичної напруги в тілі після травматичної події або стресу.

Ви ж знаєте – після значного напруження, коли прийшла радість – ми теж плачемо!

Отой «ком у горлі» – це намагання нашого тіла відновити баланс.

Після плачу ми почуваємося спокійніше, розслабленіше, полегшено та часом навіть наче сонно.

Наша культура вважає плач мало не ганебним, чимось таким, що ми повинні придушувати і приховувати.

Що найперше говорить людина тому, хто поруч, коли починає плакати? «Вибач…»

Чому?

Та бо а що говорить інший, коли хтось плаче в його присутності? «Ну, ну, досить вже, не плач».

Або ще – «та нема за чим плакати!»

Іншим – дискомфортно бути з тим, хто плаче.

А той, хто плаче, немов наперед вибачається за вчинений дискомфорт.

Щасливчики, яким повезло! Дозвольте собі плакати!

А всі інші, слухайте сюди.

Якщо хтось плаче перед вами, нічого не кажіть. І особливо – ну перестань.

Ну заспокойся.

Ці слова ще нікому не помагали заспокоїтися. Вони – так, можуть штучно перервати той стан, який необхідний людині, щоб організм звільнився від напруги, і це не є ані добре, ані здорово. Людина насильно може зменшити ВАШ дискомфорт. Вам лише того і треба?

Чи ви таки хочете допомогти, розділити з людиною її біль?

Просто побудьте поруч.

Взагалі оте «просто побути поруч» – найуніверсальніша порада, як допомогти комусь, хто в стресі, в горі, в будь-яких тяжких станах.

Не треба нічого казати.

Ані – перестань, ані – ну що ти переживаєш, ані – це пройде, ані – а зате, ані – а подивися як в когось.

Нічого!!!!

Крім чарівних слів для кожного з нас.

Я тут. Я з тобою. Зробити тобі чайочку?..

Оце БУТИ ПОРУЧ – неймовірний дар однієї людини для іншої…

Гарне було б закінчення, але я от ще про одне.

Ті залізні леді та «стійкі олов‘яні солдатики» (не з власного вибору, дорогі мої дівчата…), часто плачуть при перегляді сентиментальних сцен у фільмах. Тут наче ті наші сльози легалізовані. Тут дозволяється.

Наше бідне, зістресоване, сковане мільйонами «не можна» і «ти повинна» установок, тіло шукає собі легальні шляхи втечі від усіх тих наказів в голові, легальний дозвіл собі на видих, заспокоєння.

Парадоксально – від тих сліз ми отримуємо радість: оті гормони-природні опіати, гормони радості і любові.

Ви також плачете, коли дивитеся фільми? Ви взагалі – плачете?

ПС. І ще є в мене «дозвіл» для сліз – часом, коли слухаю клієнтів. Це так.

Клік на картинці веде на мій профайл

Булінг у дитячому віці

Що таке булінг?

Булінг або цькування є одним з чинників, що впливають не тільки на все подальше життя, але і на проблеми із здоров‘ям після 30-ти.

Власне кажучи, впливає не (с)тільки сам булінг.

Адже він не виникає нізвідки.

І впливає він комплексно, і виникає як продовження і наслідок причин, що початково його породжують.

Соціум має свої закони.

Колектив має свої закони,які мають навіть назву — групова динаміка.

Група визначає ролі кожного члена у ній.

Як правило, група у класі — раз і назавжди.

(Тому далі пишу про любимчиків першої вчительки, роль її у становленні колективу і кожної дитини зокрема просто величезна).

Чому когось булять? І — кого?

Почну не з того, хто є об‘єктом цькування.

А з того, хто не є.

Які діти — авторитетні?

Хто має шанси бути тим, кого поважають в класі, улюбленцем класу.

Перш ніж перераховувати хрестоматійні ознаки, скажу ось що.

В перших класах це — любимчики першої вчительки.

Перші кандидати в не-любимчики (хай ще не жертви) — це ті, кого та перша вчителька відверто не любила.

Тому найкраще, що можуть зробити — і роблять ті розумні і далекоглядні — батьки для дитини при виборі школи — це іти не «на школу», а «на вчительку».

Ви думаєте, їх багато, отих вчителів, що за покликанням, отих професіоналів, отих, для котрих кожна дитина — це особистість, що гідна поваги, тих, що вміють НЕ МАТИ любимчиків, не виділяти кращим відношенням нікого з дітей?..

Знаю, що не думаєте. І правильно.

Повернімося до дитини.

Це завжди дитина з добре функціонуючої сім‘ї.

(Навіть стосовно любимчиків вчительки:

ніколи ними не стануть діти батьків з якогось умовного соціального дна)

Це — дитина з міцним внутрішнім стержнем.

Дитина з стабільною і адекватною самооцінкою та впевненим почуттям самоцінності.

Дитина, в сприйнятті якої вона ок і світ довкола ок.

Хто формує це?

Звісно, сім‘я.

Не цькуватимуть дитину зовнішньо і внутрішньо благополучну, із доброзичливим ставленням до тих, хто поруч, з умінням налагодити відносини, умінням комунікувати, відкриту, щиру, впевнену в собі.

В таких дітей достатньо внутрішніх ресурсів, соціальних навичок та самоповаги, уміння вибудовувати контакт гнучко і в кордонах.

Отаких — не цькуватимуть ніколи.

Ще які діти — авторитетні?

Ті, що займаються спортом, ті, що багато подорожують, ті, що гарно вчаться і при цьому не є вискочками ані зубрилами, діляться знаннями (і зошитами для списати).

Часом — ті, що популярні в інстаграмі, тік-току або де в комп‘ютерних іграх.

А часом оце все є паралельним світом для булі, втеча туди, де їх хочуть, люблять і приймають.

Айфони і інші ознаки статусності — це вторинне.

Можна так, мати і бути, а можна мати і не бути.

Діти моментально зчитують пусту оболонку, там, де особистості всередині нема.

Жертва булінгу геть не обов’язково двійочник.

Часом це якраз відмінник.

Вискочка.

Той, що поки весь клас собі спокійно сидить — виплигує зі штанів «побачте мене».

А чому ж воно так?

Така дитина для сім‘ї — функція Его-розширення батьків.

Її сприймають лише як посідача відмінних оцінок, як засіб похвалитиСЯ своєю дитиною — або ж для сім‘ї оті дитинині п’ятірки були єдиним способом отримати похвалу від батьків, а часом і єдиним спосіб бути ними взагалі поміченою.

(Я пишу це і про себе також, якщо кому цікаво…)

Далі.

Якщо з тими оцінками дитина протиставляє себе класу, перша за всяку ціну, я проти всіх — це вповні може стати більшою причиною для цькування, ніж тихий середнячок, що зливається з пейзажем і нікого не рухає.

Популярність — це про комунікабельність, життєрадісність, чуйність до чужих проблем, участь у спільних справах, інтелект вищий середнього.

І в другу чергу — висока успішність (нагадаю, не зубрила і не вискочка).

Позитивне ставлення вчителів.

Успішність в якомусь особливому виді діяльності.

А можна бути і те і се — і все ж ні.

Чому?

Що робить дитину непопулярною?

Особливості, які не приймаються в групі —

нестандартна зовнішність, нестандартний одяг;

надмірна агресивність;

сором‘язливість дитини, ну і загалом —

незрозумілість її для основної згуртованої маси.

Як боротися з булінгом?

Булінг — системне явище, особливо якщо цькування колективне.

На боротьбу тому вставати повинні системно — усі.

Позиція батьків — «хай школа розбирається», позиція школи — «це справа батьків» — нікуди не годиться!

Коли булять дитину — має іти в хід все, аж до поліції і соціальних служб.

Чому батьки не захищають дитину? Часом тому, що їм самим страшно. Вони і себе захистити не можуть.

Іноді найгірше для булі — це саме позиція невтручання батьків. Для дитини це означає — я самотня, я покинута, за мене ніхто не вступиться, я нікому не потрібна, я ніщо, мені нема навіщо жити.

Дитина має всі шанси вийти зі школи з тавром на все життя. Тавром внутрішнім.

Але — повторюся, вже з цим тавром або його підґрунтям вона прийшла в колектив.

Низьку самооцінку

булінг знижує

нижче плінтусу.

Дитину — переводити в іншу школу, паралельно з роботою з психологом, часто довгою, і обов‘язково для батьків теж.

Часто-густо вони просто непоінформовані щодо багатьох чинників впливу сім‘ї на відношення дітей у колективі.

Якщо булить одна людина — майже напевно дитина приховує це, бо налякана тим тираном: тільки щось пискни комусь, тобі те, що зараз, видасться!

Якщо дитину переслідує дорослий — тренер, вчитель — то взагалі повний гаплик. Шансів з того вигребти нема.

Що виносить дитина, котра зазнає булінгу?

Почуття власної неповноцінності, тотальну недовіру до людей.

Невміння будувати відносини лише посилюється.

***

Лідерські якості виховуються в сім‘ї.

Впевненість, достоїнство, спокійне розуміння і визнання своїх чеснот.

Лідерами, проте, бути не всім і мова не про них.

Дитина — жертва булінгу може лишитися жертвою назавжди.

Навіть якщо переживання витісняються.

Особливо якщо.

Як і з усіма спогадами, які ніяк не згадуються, заблоковані, з цими живемо, не розуміючи, де і чому наша поведінка та наше самосприйняття дає системний збій.

Дорослий, що мав досвід булінгу, іноді не може про це згадати.

Що, питає психолог, у вас в школі було? —

Та нічого особливого.

Пройшла якось. Нічого такого не пам‘ятається…

Дорослі цьковані діти не бачать зв‘язку між тим, що пережили у школі, та негараздами сьогодення.

Ще раз наголошу — ми не пам‘ятаємо неприємних та травматизуючих подій, і чим більше такі події підважують цілісність нашого Его, тим надійніше заблоковані.

А зв‘язок є.

Людина, яку цькують — це самотня фігура на сцені життя під прожекторами.

Все помічається, все розглядається у електронний мікроскоп — і все стає темою для висміювання. І твої медалі, і твої перемоги, і навіть брендовий одяг можуть братися на глузд не згірше мотлоху із секонду.

У жертви забирають можливість жити нормальним життям — всі ресурси спрямовані на виживання в умовах емоційного, фізичного, часто матеріального, а іноді й сексуального насилля.

Оскільки булять дітей, вже і так нестійких, без опори та стержня, то ситуація сприймається як доповнення до того факту, що життя жахливе і безпросвітне.

Булінг лише підсилює ставлення до соціуму, як до чогось ворожого.

При цьому, однак, потреба у контактах, бути прийнятим і любимим — нікуди не зникає. Контакти таких людей нечисленні і дисфункційні – там багато очікувань, багато конфліктів.

Людина може вести себе відштовхуюче — і це буде проявом захисного механізму «на випередження»:

напруга очікування нестерпна, її необхідно зняти і тому —

я і так знаю, що ти мене кинеш, то ліпше я сам вестиму себе так, щоб в тебе не було іншого виходу, ніж кинути мене.

Таких людей передбачувано чекають труднощі у встановленні професійних, соціальних зв‘язків, нездорова конкуренція, фрустрація у відносинах з людьми, вибір комфортної і адекватної дистанції, дотримання своїх і чужих кордонів, висловлювання прохань і претензій, вибачень, зміни цих відносин — і це може стати повторюваними сценаріями, ситуації стають самовтілюваними пророцтвами і замкеним кругом.

Замкненим кругом — вихід з якого у самотність, самоізоляцію.

Яку вони називають самодостатністю.

Клік на картинці веде на мій профайл

Підліткова психологія

Статті психоенциклопедії, що розкривають тему “Підліткова психологія” через призму теоретичних знань та практичного досвіду двох авторок-психологинь: Ірен Шатинської (посилання на профайл), Вікторії Бардаченко (посилання на профайл) та Юлії Плаксіної (лінк) — у відповідних вкладках нижче.

Важливо, що ці та інші публікації у “Просторі психологівне претендують на статус “істини в останній інстанції” та, за згодою авторок, можуть доповнюватися у процесі конструктивного обговорення у коментарях.

  • ВІКТОРІЯ БАРДАЧЕНКО
  • ІРЕН ШАТИНСЬКА

Підлітки

«Хочу привести до вас свою дитину».

Не знаю, що частіше чує психолог — цю фразу чи «зробіть щось з моїм чоловіком».

Не знаю, чому вона така стала.

Все було добре.

Що його так змінило?

Вона мене не слухається.

Він замкнувся в собі.

Вони цілими днями в телефоні.

Я не можу собі дати з нею ради.

Нічого не хоче. Вчитися перестав.

Пискує весь час!

Ви здогадалися, про який вік іде мова?..

Правильно.

Це — підлітки.

Дорогі мої.

Є добра новина і погана.

З якої почати?…

Почну таки з доброї. З ними все ок.

(Як правило).

Це просто вік.

Так.

Але ні.

Це — не просто вік.

Це — по-своєму найскладніший вік у житті.

Вік переходу.

Ми наче б то всі знаємо про підлітковий вік?

А що ми, власне кажучи, знаємо? Знаємо – про гормони.

А чи знаємо про те, що це – вік нестерпно складних екзистенційних питань, питань настільки складних, що на них і дорослий не вміє знайти відповіді?

І насправді вони, а не гормональна перебудова, є тим, що зумовлює перебіг тих складних років.

Здивую вас.

Якщо раніше підлітковий вік умовно вважався періодом з 12 до 15 років, то зараз його межі сильно розширилися: вважається, що він може початися в 8-9 років, а кінець його затягається до 25-ти, а в деяких країнах його краєм називають 30 років.

Чи потрібна консультація психолога?

А тепер — погана новина. На консультування таки треба. Батькам.

Але яка ж це погана новина?

Це — один з ресурсів кризи підліткового віку! Переживання його батьками може справити те, що вони мають шанс піти на консультування до психолога або навіть у терапію, яка, можливо, давно була їм вкрай необхідна — і це дасть шанс покращити якість свого життя, життя в парі й, звісно, відносини з дитиною.

Дитиною?..

Спробуйте сказати підлітку, що він дитина.

(забігаючи наперед, скажу: той, хто вже минув підлітковий вік і вступив у юнацтво, знову починає розуміти, що насправді він іще дитина.

Але.

Не.

Підліток.)

Отака особливість цього періоду.

Бути нормальним у підлітковому віці, сказав Зігмунд Фройд, — це само по собі ненормально.

Хто ми такі, щоб сперечатися з Фройдом?..

Знаєте, що з 12-ти років вікова психологія перестає бути психологією дитинства і стає, генерально, психологією дорослості?..

Головний симптом підліткової кризи

Кожний віковий період характеризується великими й малими кризами. Криза — це перехідний і переломний період, час, коли щось старе відходить, а нове з‘являється. Кожній кризі відповідає те, що ми називаємо центральним психологічним новоутворенням (соррі за термінологію, більше не буду).

Отож, і це новоутворення, і водночас головний симптом підліткової кризи — ПОЧУТТЯ ДОРОСЛОСТІ.

Дорогі друзі батьки, це закон психологічного розвитку.

Прийміть це як даність.

Я дорослий! — каже собі підліток.

Собі — і всьому світу. Щоб, якщо і сам в цьому не до кінця переконаний, на всяк випадок, проте, сповістити йому, світові, про своє переконання про себе. В першу чергу — батькам.

Одне з найбільших протиріч цього періоду — підлітки не вважають самі себе дітьми, а батьки, ті не вважають їх дорослими.

Ти ще нічого не вирішуєш! Ти дитина! Як ми сказали, так і буде! (такого роду повідомлення, в слушності яких батьки абсолютно переконані, повірте, тільки посилюють протидію підлітка і поглиблюють розщелину між вами).

А нам — важко і незрозуміло. Ну тільки що, ну оце ж дослівно вчора, вона була слухняною, лагідною дитиною!…

Що, що її (чи його) так змінило?..

Я зараз почну трохи з середини.

Не про те, що його змінило.

А про те, що його турбує.

Не в першу чергу, але і точно не в останню — зовнішній вигляд.

Дуже часто підліток відноситься до себе надкритично, не забуваймо теж, що тіло перебудовується, можуть бути й акне, і ноги-руки, які раптом стали непропорційними та «бесформенно» причепленими до тіла, може бути збільшення ваги за рахунок гормональної перебудови…

Наші підлітки дуже, дуже докладно розглядають себе в дзеркало і дуже критично відносяться до себе: їм важливо виглядати привабливо в очах друзів — як своєї, так і протилежної статі, а воно — он як…

У підлітків часто буває дисморфоманія (чесно, це мій тут останній термін): суб‘єктивна, невиправдана думка, що з його тілом щось «явно» не те, стурбованість невідповідності свого тіла нормам та ідеалу.

Це ще підвищує тривожність, незадоволеність собою…

А тут збоку: вчися! Вчися! Чому ти нічого не робиш?!!!

Повірте — це не більше як фоновий шум десь там.

В підлітка — важливіші проблеми.

Підліткова егоцентричність

«Він взагалі про нас не думає!

Вона взагалі на нас не зважає!»

Точно.

Так і є.

Нічого не вдієш — так і повинно бути.

Підлітки егоцентричні.

Розвиток рефлексії спричинює підвищений інтерес до себе – а може, навпаки: підвищений інтерес до себе сприяє розвитку рефлексії.

Вони — весь час перед уявною аудиторією.

Й увесь час в центрі всезагальної уваги. У своїй уяві.

Вони приміряють на себе цю увагу і думають про те, якими виглядають.

Відчайдушно хочуть бути прийнятими у «зграю», і думка інших про них важливіша, ніж своя.

Але про себе, проте, думають безперервно.

Думають про зовнішність, розглядають кожен прищик.

Багато їдять.

І багато сплять.

Батьки, дорогі мої, це фізіологічна потреба, а не лінь!

Але фізіологічні зміни, зовнішність — це, ясна справа, далеко не все, що їх хвилює.

Екзистенційна криза підліткового періоду

Як я вже писала — це велика екзистенційна криза. Уявіть собі, як важко від дитини стати не-дитиною, сприйняти, зрозуміти все те, що навколо, визначити себе, своє місце, відповісти собі, навіщо цей світ і ти в ньому…

Ще ж вчора все було просто, ясно і щасливо!..

А нині…

Хто я? Куди мені йти? Чого я хочу? Які в мене прагнення, які мої цінності?

Прагнення бути як всі, бути частиною «зграї» суперечить прагненню бути собою, бути індивідуальністю — і страхом вибиватися, страхом бути осміяним.

А ви кажете йому, поговори зі мною?..

Та що ви розумієте взагалі??

От пішли в магазин.

Ви чуєте: я хочу цей светр.

А ви що?.. А ви — одягаєте їх у те, що подобається вам. А ви розумієтеся на сучасних трендах, які міняються мало не щоденно? Ви знаєте, в чому ВСІ ходять? Це не ви будете посміховиськом для однокласників (а нічого гіршого в цьому віці нема).

Це не ви будете «отстоем»!

Так, светр має бути такий, як хоче ваш син, точно такий, ні, не МАЙЖЕ такий, ні, не схожий, ні, не треба йому кращого!!! Бо ВСІ — всі, хто для нього рахуються! – ходить в ТАКОМУ.

А ви кажете, розказувати вам щось.

Та як, коли ви елементарного не розумієте:

ЙОМУ.

ТРЕБА.

ЦЕЙ.

СВЕТР.

Так що говорити батькам про щось — та ви жартуєте!.. В них одне на умі: вчись. Зроби порядок. Будь таким. Не будь сяким. Подивись на… Що ти собі думаєш?…

Поговорити про проблеми? Щоб почути знецінююче — які там у тебе проблеми… от у нас, дорослих…

Повірте — проблеми реальні, хоча б по інтенсивності їх переживання.

Вони по суті своїй самотні зараз, хоча провідним видом діяльності (соррі за термін) вважається (знов термін) — інтимно-особистісне спілкування.

Не з вами.

Нічого не вдієш.

Самооцінка міняється кілька разів на день.

Проблеми — щогодини.

Настрій — як львівська погода: від ейфоричного сонечка до льодяної зливи.

То — вони особливі й прийшли, щоб змінити світ…

То — але ні, вони нічого не варті, і жизнь боль і нащо жити взагалі.

Вони — такі як всі…

Але ні, вони унікальні й особливі, майже безсмертні, і це майже точно.

А ще вони часом уявляють себе знайдами та підкинутими у власні сім’ї.

Якими вони не хочуть бути, то це такими, як власні батьки.

Вони хочуть бути собою… але для цього їм треба зрозуміти, хто ж вони є.

Це період нонконформізму і максималізму.

Ви хочете і далі формувати його, як дитину — а він уже майже сформований.

Ви хочете скеровувати його, не розуміючи, що він у муках шукає ВЛАСНУ дорогу.

Ви перестаєте бути його ідеалами.

Підлітковий період — час, коли Боги-батьки падають зі своїх п‘єдесталів

( не переживайте. У вас є шанс колись туди повернутися — хоч вже не в якості Богів , а просто тими, в кого є чому повчитися і на кого вартує рівнятися. Але тільки шанс.

Про це — пізніше).

Проблема поглиблюється , оскільки цінності сучасних підлітків сильно відрізняються від тих, котрі мали їх батьки. Чим ми можемо їх зацікавити? Те, що вміємо ми, їм не потрібно. Вони вміють багато іншого, потрібнішого для них — про що ми маємо лише віддалене поняття.

У батьків є влада, а влада – це те, що заважає нарощувати самоповагу.

Дорогі мої, від того, як ви цією владою розпорядитеся, залежить дуже багато.

По-друге, для вас.

А по-перше…

Те, що відбувається з підлітком, те, як він проживає кризу цього віку, може вплинути на все його життя.

Кажете, казна-що роблять в інтернеті?

Зависають у соцмережах?

Щось там читають. ..З кимось говорять…

Переписуються…

Десь у свому світі…

Дорогі мої, вони не просто «туплять» в неті.

Вони шукають свої відповіді.

Своїх людей.

У діалогах, у переписці, у текстах пісень, у своїх мріях …

Вони шукають себе.

Дозвольте їм.

Дозвольте їм приміряти себе до світу, а світ до себе.

Не тільки зерняткові треба набухнути й набратися сили, щоб вистрелити ростком. Не тільки гусені треба якийсь час побути в коконі, щоб вибухнути метеликом.

Не смикайте їх. Насильно траву рости не змусиш.

Підліток у психолога: про що йтиметься?

…І все-таки, батьки привели підлітка, і так, часом він сам прийшов.

І про що ж із ним, раз я пишу, що треба з батьками?..

Оооо, з ним є про що.

З ним — про всі екзистенційні «С», як я це називаю.

Про самовизначення.

Про сенси.

Про самотність.

Спрямування себе.

Сум.

Страждання.

Самореалізацію.

Смерть.

Вони не говорять про це такими мудрими словами, і я теж ні

(це я тут для вас стараюся😇)

Ми говоримо про все це тими словами, які знаходять вони — будь-якою мовою, якою вони хочуть говорити.

І так, ми говоримо і про ситуацію у сім‘ї: які бачать шляхи досягти взаєморозуміння, які ресурси тут можна задіяти, як говорити, щоб почули й зрозуміли, і що їм взагалі це все дасть.

Які ж вони класні!.. Як я їх люблю!

Що потрібно, а чого не можна робити з підлітком?

А тепер більше про і для батьків.

Чого не можна робити з підлітком?

Перш за все не можна робити його своїм конфідентом, плечем для виплакування своїх проблем.

Тільки ваших йому переживань бракувало! Ваші проблеми — їх теж має вирішувати він?..

Він, може, і не відмовиться — він же дорослий!

(Ні.)

Відмовтеся ВИ від цієї думки.

Будь ласка, відмовтеся.

Дитина не повинна вирішувати проблеми між батьками. В ЖОДНОМУ ВІЦІ.

(Так, і коли виросте, теж)

Це — увага, термін, вибачте-дякую — називається інверсією – перекручуванням – сімейних ролей.

Підлітки — не ваші конфіденти (сповідники), не ваші психологи, не дружочки, не подружечки й не порадники вам, а також (пам’ятайте) — не бесплатні цілодобові няньки молодшим братам і сестрам (це, нагадаю, не їхні діти).

Вони цілком слушно розраховують, що всі ці ролі для них в силу вашого батьківства виконуватимете ви.

Далі.

Ми хочемо від підлітка дорослості, але що саме ми маємо на увазі?

Хочемо дорослої відповідальності, не вручаючи при цьому йому жодних дорослих прав.

Так воно не працює.

Де відповідальність – там і права, а коли нема права ні на що, нема права голосу — то не чекайте, що підліток (як і будь-хто інший, до речі))) стрімголов побіжить виконувати ваші вимоги.

Адже він отримує подвійне послання:

«Ти маєш взяти на себе відповідальність» / «Слухай, що я тобі кажу!»

І тут перейду до питання «що робити».

Секрет і сюрприз.

Те саме, що робити зі всіма ближніми й дальніми, всіх вікових категорій і ступенів [не]спорідненості, якщо хочемо мати з ним/нею/ким завгодно стосунки, тобто якщо нам на цих стосунках залежить.

Слухати. Уважно.

Приділяти ЧАС.

Не абияк, у чверть вуха. Вслухуватися і вчуватися в те, що каже вам людина.

Слухати не тільки вухами, але й серцем.

Бути вислуханим і почутим — безцінно для кожнісінької людини, від двохлітки до старця, від найкращої подруги до випадкового попутника в поїзді.

Ваш підліток – не вийняток.

Якщо його слухатимете — з вами говоритимуть.

І що йому при цьому потрібне, окрім (і замість) мудрих порад?

Прийняття.

Безоцінкове.

Не критикуюче.

Не маєте слів для підтримки — мовчіть. Неосудливо, не з «піджатими губками».

Вам не подобається, у вас є власна думка? («А я що, не маю на неї права?»)

Звісно, маєте.

І на критику, і на оцінку.

У своїй голові. Хто ж вам заборонить.

Лиш мовчіть.

Ну або…вирішуйте самі для себе, що важливіше — висказати власну непідтримуючу думку чи мати з дитиною добрі стосунки.

Власну — іншу — думку висказуйте там, де про неї питають.

І, нарешті — домовлятися.

Повторю ще раз — як і з будь-ким іншим.

Нема іншої ради, нема інших методів взаємодії між людьми

(ми ж не говоримо про маніпуляторні прийоми впливу), крім як домовлятися — словами через рот.

Домовлятися про делегування — передачу йому — дорослості, з одної сторони. Від нас — йому.

І делегування відповідальності. Теж від нас — йому.

В тій мірі, в якій він хоче і може це прийняти.

Знайдіть в собі мужність відмовитися від звичного сприйняття своєї дитини як продовження себе — від думки, що вона це ви, а ви це вона. Період злиття скінчився.

Знайдіть мужність зрозуміти, що передані вами гени й те, що вона стільки років «їла ваш хліб» не роблять її вашою власністю. Прийміть її іншість. Прийміть її індивідуальність. Прийміть її прагнення знайти себе.

Червоною ниткою у психології підліткового віку йде послання батькам: головне для них у цей час ЗБЕРЕГТИ КОНТАКТ З ДИТИНОЮ, не втратити з нею відносини.

Якщо ми проживемо з нашим підлітком цей період у добрий спосіб, ми отримаємо на виході – при переході в юнацький вік — людину, яка буде близька нам, стосунки з якою будуть сповнені взаємоповаги.

Втрачений у цьому віці, контакт не повертається і втрачається назавжди.

Принаймні так кажуть.

Я, зрештою, не погоджуюся.

Я оптимістично вважаю, що поки людина жива, НІЩО не втрачене остаточно.

І завжди можна пробувати виправити те, в чому налажали.

Ще одне: вони, може, на вас не зважають, та це не заважає їм помічати те, що робиться навколо.

Якщо у вас у сім’ї все в міру: мама не валяється неробою, дивлячись серіали — але і не приходить щодня, змучена до смерті після роботи;

якщо вдома порядок — але не обсесійне підтирання кожного відбитка пальця за тобою, як тільки ти до чогось приторкнувся;

якщо є спокійна віра в Бога, а не фанатична релігійність —

you name it, тобто приклади назвіть самі — все буде добре.

Якщо в чомусь царює нав‘язливий перебір і обсесійність — дуже вірогідно, що ваші нащадки сформують поведінковий антисценарій.

Втовкмачувати й вчити, що так воно єдино вірно — дорога в нікуди.

Діти куди розумніші: вони бачать, що насправді є стільки різних «вірно», скільки людей на світі — і виберуть своє.

І нарешті: все описане мною — це так званий нормативний перебіг кризи.

А всі норми на те й норми, щоб не бути стовідсотковим непохитним правилом.

Не обов‘язково і батьки, і діти так потерпатимуть від того вікового періоду.

Там, де панувала взаємна повага, де відносини з дитиною змалку будувалися на спокійному прийнятті й любові, на довірі й толерантності, і таким же чином будувалися стосунки між батьками, і в цьому дитина зростала – та криза минає теж спокійно і безболісно.

Але … якщо ваша сімейна історія — не оця казкова, то – до кого іти, ви знаєте, правда?😉

І ще одне, наостанок.

Дорогі мої, пам‘ятайте —

як би не вели себе ваші підлітки, що б вони не витворяли – ми їм дуже потрібні, які б зовнішні прояви не були цьому запереченням.

Вони мають в нас свою опору, бачать в нас той острів безпеки, на якому завжди можна вкритися від шторму. Вони розраховують на нас. Ми потрібні їм. Їм потрібно знати, що ми у разі чого — є. Що вони — не самі в цьому страшному світі.

Їм потрібна наша любов.

І вони нас дуже люблять.

Друзі, і ті дорослі, і ті, які щойно минули цей вік — діліться думками!

З чим погоджуєтеся, а з чим посперечаєтеся?

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами

В сфері сучасної психології підліткова психологія є однією з найбільш досліджуваних галузей, адже не лише фахівцям у “Просторі Психологів” відомо, що підлітковий вік є періодом значних змін, які стосуються як фізичного, так і психологічного розвитку майбутньої дорослої особистості.

В цій статті, через призму власного досвіду надання психологічної допомоги підліткам та їх близьким, я розгляну основні аспекти підліткової психології, зокрема:

  • фізичний розвиток,
  • соціальний розвиток,
  • психічне здоров’я,
  • сексуальний розвиток,
  • проблеми, пов’язані зі стресом та депресією
  • тощо.
Фейсбук-сторінка авторки та психологині відкриється у новому вікні

ФІЗИЧНИЙ РОЗВИТОК ПІДЛІТКІВ

Загальновідомо, що підлітковий вік є періодом значних фізичних змін і нерідко в цьому віці, молодь може справляти досить незграбне враження, передовсім тому, що різко змінюється їхнє тіло.

Зокрема, за рахунок того, що в залежності від індивідуальний особливостей, але у всіх піділітків відбуваються:

  • стрімкий ріст тіла,
  • розвиток гормональної системи,
  • зміни в голосі,
  • поява первинних статевих ознак
  • тощо.

На практиці, множинність та різна інтенсивність таких змін досить часто спричиняють характерні для психології підлітків негативні наслідки, як-от нестабільність настрою, депресію, невпевненість у собі тощо

Відтак для забезпечення належного розвитку підліткової особистоті дуже важливо, щоби у процесі зазнання фізичних змін — “майже доросла дитина” отримувала ефективну підтримку, причому не лише від батьків та інших близьких людей, а й від фахового і досвідченого психолога.

ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВʼЯ ПІДЛІТКІВ

Підлітковий вік — це також період значних змін у психічному розвитку, бо саме у цей час розвивається самооцінка, формується ідентичність, рівень домагань, сексуальна орієнтація, рольові позиції в соціумі тощо.

З іншого боку, дуже часто підлітки можуть відчувати невпевненість у собі, почуття самотності та ізоляції від оточуючих, а також можуть з’являтися певні проблеми зі сном, депресією та тривожністю.

Практика доводить, аби допомогти підлітку зберегти психічне здоров’я — важливо створювати умови для його саморозвитку та самовираження, а саме:

  • дозволяти підлітку вільно виражати свої думки та почуття,
  • підтримувати його у виборі життєвого шляху,
  • розглядати проблеми з депресією та тривожністю як серйозні проблеми, за яких потрібно звернутися по професійну допомогу
  • тощо

СЕКСУАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ПІДЛІТКІВ

Підлітковий вік є періодом, коли підлітки досліджують свою сексуальність та формують свої статеві ідентичності, а це, нерідко, може бути важким і складним процесом не лише для майбутніх дорослих, а і для їхніх батьків, опікунів та/або близьких.

На мій погляд, батькам підлітків важливо:

  • бути здатними відверто розмовляти з підлітками про безпечну сексуальну поведінку та фізичне здоров’я в цілому,
  • дозволяти тінейджерам вільно виражати свої думки та почуття,
  • підтримувати відкритий та довірливий взаємозв’язок, який дозволить підлітку дізнатися більше про своє тіло та статеву ідентичність “не на вулиці з вуст хуліганів”.

Окрім цього, практика підтверджує, що важливо забезпечити підлітку безпечні умови для дослідження своєї сексуальності та підтримувати його рішення щодо своєї статевої ідентичності.

Водночас, якщо підліток має такі запитання щодо своєї сексуальності, на які у батьків немає ні ґрунтовних відповідей, ні часу — варто звернутися по професійну допомогу до психологів, кваліфікованих саме у царині підліткової психології, підібрати яких, до речі, можна у спеціальному розділі “Простору Психологів”.

СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

Підлітковий вік є періодом формування соціальних відносин та відкриття нових досвідів.

Зокрема, часто підлітки стикаються зі складнощами, пов’язаними зі зміною соціального середовища, новими вимогами до них, взаємодією зі своїми однолітками та розвитком відносин з батьками та опікунами.

Одним із головних завдань соціального розвитку підлітка є формування відносин зі своїми однолітками та іншими людьми відповідно до їхніх потреб та очікувань, тому однією з важливих складових психологічної допомоги тінейджерам є навчити підлітків спілкуватися з іншими та розвивати навички конструктивної взаємодії з оточуючими.

Також буває потрібно попрацювати над розвитком у підлітків навичок самостійного рішення проблемних ситуацій та здатності до критичного мислення, що дозволяє їм краще орієнтуватися у соцільно-побутових ситуаціях та ухвалювати відповідальні рішення у своєму житті.

РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ ПІДЛІТКА

Позаяк підлітковий вік є періодом, коли особистість розвивається та формується, саме у цей час “майже дорослі” активно досліджують свої інтереси, цінності, орієнтації та переконання, що, звісно ж впливає на їхній світогляд та поведінку.

Тому важливо допомагати підліткам розвивати позитивну самооцінку, самоповагу та самодостатність, адже це ті якості, що дозволять їм упевнено ставитися до себе та оточуючих у майбутньому.

Для розвитку позитивної самооцінки підлітків, зазвичай, достатньо коректно роз’яснити, що їхні недоліки та помилки є нормальними та що потрібно робити з них висновки, а не шукати якісь вигадані проблеми в собі.

Інколи також доцільно навчати підлітків підтримувати позитивний внутрішній діалог та прагнути до саморозвитку особистості завдяки дослідженню нової інформації з надійних джерел та практикуванню принципів, що характеризують поведінку дорослих індивідів.

РОЗУМОВИЙ РОЗВИТОК ПІДЛІТКІВ

Підлітковий вік — це період швидкого розумового розвитку, коли “вчорашні діти” бурхливо розвивають свої когнітивні та інтелектуальні здібності (ерудицію).

У цей період, аби допомогти підліткам ефективніше вирішувати складні завдання та приймати рішення, батькам особливо важливо подбати про:

  • опанування способами критичного мислення,
  • здатність тверезо аналізувати проблемні ситуації,
  • спроможність контролювати емоції,
  • схильність розвивати вроджені здібності
  • тощо.

Власне, підлітки повинні навчитися аналізувати та оцінювати інформацію, яку вони отримують з різних джерел, в тому числі з соціальних мереж та інтернет-ресурсів саме у цей перехідний період.

Бо лише навчившись розуміти інформацію, а також розрізняти, які її складові є неправдивими чи необ’єктивними — “без п’яти хвилин дорослий” зможе стати відповідальним та свідомим громадянином.

ПРОБЛЕМИ У ПІДЛІТКОВІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Як показує безпосередня практика психологічної допомоги, підлітковий вік може бути важким часовим відтинком, адже і вчорашнім дітям, і їхньому оточенню (батьки, опікуни, близькі) які стикаються з багатьма фізичними, емоційними та соціальними проблемами у житті підлітків може бути дуже складно його пережити не лише без втрат, а й, так би мовити, зі здобутками.

На мій погляд, варто детальніше розглянути деякі з основних психологічних проблем, що пов’язані з підлітковою психологією.

  1. Ідентичність та самооцінка

Підлітки переживають важливий етап в розвитку своєї ідентичності, що може викликати проблеми з самооцінкою та відчуття незадоволеності своїм зовнішнім виглядом, поведінкою, інтересами та здібностями, а це, у свою чергу, може призвести до стресів, депресії та низької самооцінки.

  1. Соціальна адаптація та стосунки з ровесниками

У підлітковому віці особливо важливо мати друзів та відчувати підтримку з боку ровесників. Проте, нерідко підлітки стикаються з проблемами в стосунках із ровесниками, зокрема, небувалого раніше поширення останнім часом набули такі явища як зневага, відчуження, булінг (цькування), результатами яких, врешті-решт, нерідко стають схильність тінейджерів до соціальної ізоляції, депресії та навіть суїцидальних думок.

  1. Сімейні проблеми

Сімейні проблеми, як-от розлучення батьків, сімейне насилля, недостатня підтримка з боку батьків, також можуть викликати емоційний стрес у підлітків. Це може призвести до проблем у школі, здоров’ї та поведінці.

  1. Проблеми залежності

Загальновідомо, що саме у перехідному віці, особливо під час вступу до старшої школи у підлітків можуть з’являтися проблеми залежності, зокрема:

  • Наркотики і алкоголь:

Багато підлітків починають експериментувати з наркотиками і алкоголем в цьому віці, а це нерідко, призводить до ризикованої чи безвідповідальної поведінки, наприклад водіння під впливом алкоголю чи блукання вулицями напідпитку, кожне з яких може призвести до аварій, травмувань та, на жаль, навіть катастфрофічних наслідків.

  • Геймінг та інтернет-залежність:

Підлітки проводять багато часу граючись в комп’ютерні ігри або переглядаючи відео в Інтернеті, а це — цілком здатне призвести до відчуття у них відсутності контролю та/або соціальної ізоляції тощо.

  • Їжа і забруднення їжі:

У підлітковому віці часто з’являється орієнтація на швидку їжу та снеки, які містять велику кількість цукру, солі та насичених жирів тощо, а це, своєю чергою, може призвести до надмірної ваги, проблем зі здоров’ям та розвитку шкідливих звичок.

  • Тютюнопаління:

Підлітки можуть почати курити (палити), що може призвести до проблем зі здоров’ям, таких як рак легенів, а також до соціальної відчуженості.

  • Азартні ігри:

Деякі підлітки можуть розвивати залежність від азартних ігор, таких як покер або слот-машини, що може призвести до фінансових проблем та тієї ж, уже неодноразово згадуваної соціальної відчуженості.

Як показує практика, щоби дієво допомогти підліткам уникнути будь-яких “проблем залежності”, батькам чи близьким важливо не лише забезпечити підліткам належну підтримку, а й сприяти розвитку здорового способу життя, виховувати відповідальність і самоконтроль тощо.

ЗДОРОВʼЯ ТА ХВОРОБА У ПІДЛІТКОВІЙ ПСИХІАТРІЇ

Підлітковий вік, багато в чому, є критичним періодом у розвитку людини, коли можуть виникати різноманітні проблеми, пов’язані з психічним здоров’ям.

З одного боку, підлітковий вік може бути періодом здоров’я та розвитку, а з іншого – періодом ризиків та проблем.

Розглянемо детальніше “континуум здоров’я та хвороби” у підлітковій психіатрії.

По-перше, здоровий розвиток у підлітковому віці передбачає:

  • наявність позитивного самовизначення,
  • задоволення своїми ролями та відносинами,
  • взаємодію з батьками та ровесниками,
  • здоровий спосіб життя,
  • підтримку та розуміння від своїх батьків та ровесників,
  • спроможність розвивати соціальні навички та уміння
  • тощо.

По-друге, субклінічна патологія:

  • означає відсутність серйозних психічних проблем, але може виявлятися у вигляді менших емоційних розладів, наприклад, тривоги, депресії, стану напруження.
  • може виникати у зв’язку зі стресом, конфліктами з ровесниками або батьками, проблемами у школі та іншими факторами.

Психічні розлади

    Психічні розлади у підлітковому віці можуть бути серйозними та вимагати професійної медичної допомоги. Це можуть бути різні психічні розлади, такі як депресія, тривожні розлади, розлади поведінки, екзистенційні кризи та інші.

    Депресія

    Депресія є одним з найбільш поширених психічних розладів серед підлітків.

    • Симптоми депресії у підлітків можуть бути відмінними від симптомів дорослих.
    • Підлітки з депресією можуть виявляти більшу летаргію та ізоляцію від суспільства, а також більшу тривогу та страх перед розділенням своїх почуттів з іншими.

    Тривожні розлади

    Тривожні розлади також можуть виникати у підлітковому віці і виявлятися у вигляді панічних атак, загальної тривоги, фобій та інших симптомів, які можуть бути важкими для управління без допомоги фахівців.

    Розлади поведінки підлітків

    • такі як поведінкові проблеми, агресивність та проблеми з контролем, можуть також виникати у перехідному віці.
    • поведінкові порушення можуть бути пов’язані з емоційними розладами, проблемами у взаєминах з батьками та ровесниками, нездоровим способом життя та інше.

    Екзистенційні кризи

    Екзистенційні кризи можуть виникати у підлітковому віці, коли підлітки починають задавати собі питання про своє місце в світі та сенс свого існування, викликати тривогу і депресію, але також — стати поштовхом для розвитку та самореалізації.

    ПІДСУМКИ

    Підліткова психологія є важливою галуззю психології загалом та “Простору Психологів” зокрема, адже досліджує розвиток підлітків та допомагає їм виростати у здорові та щасливі особистості.

    Підлітковий вік є періодом багатьох змін, викликів, швидкого розумового розвитку та можливостей для саморозвитку і самовдосконалення.

    Для підтримки здорового розвитку підлітків важливо:

    • створити сприятливе середовище, в якому вони могли б відчувати підтримку та безпеку,
    • навчити ефективно спілкуватися, вирішувати конфлікти та підтримувати здорові взаємини з оточуючими.

    На практиці, підліткова психологія корисна тим, що не лише вивчає особливості розвитку різних аспектів підліткової особистості, таких як емоційний розвиток, соціальна адаптація та інші, а й допомагає набувати знання про ці аспекти батькам, вчителям та іншим дорослим.

    Зрештою, кожен підліток є унікальною особистістю з власними потребами, інтересами та проблемами.

    Тому для підтримки здорового розвитку підлітків інколи необхідно враховувати їхні індивідуальні особливості уже в процесі надання фахової психологічної допомоги, адже саме цей шлях виявляється таким, що допомагає їм розвиватися в тому напрямку, який є для них найбільш важливим та значущим.

    ПІДБІР ФАХІВЦЯ

    Щоби отримати кваліфіковану допомогу підліткового психолога звертайтеся до мене або підбирайте фахівців з відповідною експертизою на спеціальній сторінці веб-платформи “Простір Психологів”.


    ПІДБІР ФАХІВЦІВ

    У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо

    Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи” у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо

    Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:

    • неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
    • позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності

    СПІВАВТОРСТВО PSY-PEDIA

    Існує можливість для фахівців, профайли яких розміщені на веб-платформі — додати на окрему вкладку цієї (як і будь-якої іншої) сторінки “Психоенциклопедії” унікальну авторську інтерпретацію даної чи будь-якої іншої з існуючих чи додаткових тем.

    Якщо ви — дипломований/а психолог/иня і вам це цікаво:

    Агресія та гнів

    Агресія і гнів є різними концепціями, хоча вони можуть мати спільні точки дотику.

    Агресія — це більш загальний термін, що означає будь-яку форму поведінки або дії, спрямовану на завдання шкоди, образи, контроль або вразити іншу особу або об’єкт.

    Гнів є однією з емоцій, яка може викликати агресивну поведінку. Гнів — це сильне емоційне переживання, яке виникає внаслідок образи, роздратування, розчарування чи інших подразників.

    Гнів може бути реакцією на агресію з боку інших, але це також може бути реакцією на страх, безпорадність або невдоволення. Гнів сам по собі є емоцією і може виражатися внутрішньо або зовнішньо, включаючи гнівну мову, жести, або інші вирази.

    Я люблю гнів.

    Це прекрасне почуття.

    В ньому маса сили та енергії.

    Енергія ця, спрямована в правильне річище, може гори звернути.

    Не вірите?

    Спробуйте, будучи в сильному гніві, побігати. Та пробіжите незнамо скільки, навіть не задихавшись, у темпі, вам геть не властивому.

    Гнів — потужний генератор адреналіну тому що.

    Але … щоб гнів став ресурсом — до дії, до змін — треба щонайменше його собі дозволити.

    А передовсім — визнати.

    Ви думаєте, це так легко?

    Взагалі ні.

    Мамочка і пасивна агресія

    З дитинства ми чуємо заборону на відчування не тільки соціально неприйнятних почуттів, але часом і взагалі будь-яких. Я не голодна — поїж, мені тепло — ні, я сказала, тобі холодно (це коли МАМІ холодно), я не хочу цілувати бабусю — тобі ПОВИННО БУТИ встидно за це, я хочу ляльку — ні, ти її не хочеш. Хлопчики не плачуть, дівчатка не скачуть (ну то я так, до рими).

    Коротше, ми повинні бути чемними, слухатися дорослих (спойлер: «дорослими» для нас будуть потім всі навколо… крім нас самих), не перечити… загалом, усміхаємося і махаємо (с).

    Ми вчимося реагувати на почуття і в першу чергу, на почуття злості — за моделлю, яку створює для нас значущий дорослий: не дозволяючи собі їх і, більш того, заперечуючи їх в самому собі, не відчуваючи й не називаючи їх.

    Злитися на мамочку, та де ж це можливо?

    А ви думаєте, від того, що ми заперечуємо злість, вона зникає?

    Вона є. Але викликає страшенне почуття вини.

    Ну, бо згідно з заданим форматом та у рамках, створених мамочкою, її НЕ ПОВИННО бути — і це стає частиною нашого базового конструкта.

    Що відбувається з запереченим і невідреагованим гнівом?

    (Якого є тим більше, що більше ми відмовляємо йому у праві бути, щоб відповідати мамочкиній картині «хороші діти так не роблять».)

    Стиснуті щелепи, та так, що аж м‘язи на обличчі збільшуються, а з зубів емаль стирається,

    затиски в шиї й плечах, від яких опускаються руки в масажиста,

    вся психосоматика:

    болі в животі, закрепи, виразкова хвороба,

    порушення ендокринної системи, розлади харчової поведінки, перш за все заїдання гніву,

    шкірні захворювання – екземи, дерматози й дерматити,

    бронхіальна астма,

    часто – алергічні реакції…

    Про найгірше, що може чекати, і говорити не хочу.

    І про те найгірше, що може бути остаточним проявом аутоагресії.

    А ще — самопошкоджуюча поведінка : я злюсь(навіть якщо ми не називаємо цю емоцію, то підсвідомість не обманемо) — а злитися не можна — за це має бути покарання — тому покараю себе сам. Це — гризіння нігтів, розколупування шкіри, видирання вій, все, що називається мудрим словом дерматиломанія.

    Ну, або звиклою поведінкою стає пасивна агресія.

    Ми її ані не помічаємо в собі, ані не визнаємо.

    Бо це би знову було про вину — адже насправді пасивна агресія — про гнів на когось, до кого вона звернена, а за гнів, ви ж пам‘ятаєте, мама в нашій голові каже «ай-яй-яй».

    Наприклад, ми — мовчимо.

    Що таке мовчанка?

    Для дитини це єдиний спосіб дати відсіч контролюючій, повчаючій або все забороняючій мамі.

    Мама біситься — чого ти все мовчиш? А в дитини — такий спосіб «покарати» її. Сюди, в мою мовчанку — мамочка не залізе. Тут — вона мене не досягне.

    Мовчимо в сім‘ї.

    Не докричатися до нас.

    Партнер, якому по сто раз треба повторювати щось (а він немов не чує) — жертва маминого виховання.

    Він і чує не вас, а свою мамочку, коли ви ото щось йому бубните.

    І стаєте жертвою його мовчання, мовчання як невидимої зброї, яка точно відчувається як агресія.

    А докажи.

    Трикутник Карпмана і невисловлений гнів

    До речі, про жертву. Оте все про трикутник Карпмана — жертва, рятівник та агресор (а відповідно всі співзалежні відносини) — це про невиражений, невисловлений, часто неназваний гнів, якому вперто відмовляють у праві на існування.

    Пасивна агресія — я злюсь за щось на тебе.

    Або на себе. Наприклад, за те, що заздрю тобі (так-так…все це складно…) — але забороняю собі це чи заперечую в собі це.

    То я хапну тебе тихцем.

    Так, що «а ти докажи».

    Іронія — недоречні жартики, яких «ти просто не розумієш» — пасивна агресія.

    Сарказм — в‘їдливий, який просто розмазує тебе по стінці — то теж вона. Хоча якщо ти людині раз за разом говориш про те, наскільки тобі неприємно таке слухати, а вона продовжує — то це вже вповні собі активна агресія.

    Знецінюючі й критично оцінюючі зауваження — привіт, мій скритий гнів.

    Ще один напівлегальний спосіб переробки гніву — плітки, або ж обсудження чи, ще краще, осудження інших. Солодко ж як!

    Або сповіщення комусь неприємної новини.

    Коротко кажучи, паскудна це штука.

    Який вихід у ситуації невисловленого гніву?

    А що краще? Який інший вихід, спитаєте ви.

    Експлозія неконтрольованого гніву, коли всі навколо змітаються вибухом твого адреналіну, що врешті знайшов вихід?

    Вихід — там, де вхід …до мене на консультування

    ( уффф.. от і зрезюмувала… цілком навіть неочікувано для самої себе).

    Приходьте. Розбиратимемося з вашим гнівом.

    Спробуємо зробити його енергію екологічно чистою і поставити її на службу вашому життю.

    Що думаєте? Як воно у вас зі злістю?

    Як вважаєте, це негативна емоція чи ні?

    Клік на картинці веде на мій профайл

    Психологія реальності

    Що таке радикальне прийняття в контексті психології реальності?

    Це — техніка діалектично-поведінкової терапії, яка, проте, початки свої має в філософії буддизму.

    Радикальне, або ж абсолютне прийняття – підхід до всього, що сталося і стається з нами у житті, з позиції «є так і те, що є».

    Крапка.

    Це не заперечення реальності, не втеча від реальності, не проклинання реальності («Чому таке мало трапитися зі мною???») і не виправдання тої *упи, яка з вами трапилась (або яку вам причинили).

    Це — ствердження того, що щось сталося.

    Як радикальне прийняття працює в реальному житті?

    Вчора мала можливість переконатися на своїй шкірі, як ото працює те радикальне прийняття, що його раджу своїм клієнтам.

    Вирушили у велику подорож через три країни у Грецію… а доїхали до Чернівців. Потрапили в аварію.

    Всі живі і цілі. Через 4 години стояння на евакуаторі вирушили назад додому.

    Радикальне прийняття ситуації, як воно – спрацювало?..А яка альтернатива?…

    Ти оптиміст чи песиміст?

    Тобі як живеться, де б не жилося?..

    Ми всі знаємо фразу

     (в 12-ти кроках вони називають це «молитвою»)

    про «змінити те, що можемо, попуститися з тим, що ні, і вміти перше й друге розрізнити».

    Я сьогодні – про дві останні штуки.

    Про попуститися з тим, чого змінити не можеш і про налаштування оптики: побачити, де проходить грань між свободою волі та фаталізмом

    Що не залежить від тебе?

    Як відомо, це три речі:

    – Те, що про тебе говорять люди;

    –  Твій паспортний вік

    (щонайменше, відколи все стало оцифроване, і схотів би підфальшувати, то зась)

    – Ну і погода за вікном.

    І що робити?..

    Є така штука, яка говорить нам, що робити.

    Називається вона радикальне прийняття реальності.

    Родом, як і багато чого у психології, філософії та духовних практиках, із буддизму.

    Концепція ця пропонує

    повне і беззастережне прийняття поточних обставин такими, якими вони є, без опору або спроб змінити їх, без скиглення, скарження та засудження.

    Страждання, каже буддизм,  виникає через наш опір змінам і наше прагнення сталості і передбачуваності.

    Отож, прийняття реальності допомагає його, це страждання, зменшити, визнаючи непостійність та мінливість життя.

    Емоційні страждання, – вважає Марша Лайнен, творчиня діалектично-поведінкової терапії (ДБТ), що базується на концепції радикального прийняття реальності, – спричинюються у значній мірі ОПОРОМ тим фактам, які ми не можемо змінити.

    Є, як воно є, – каже теорія ДБТ,  – і ми можемо страждати з цього приводу, а можемо обрати інше:

    прийняти той факт, що от так воно є, і – перестати з цього приводу страждати.

    Почекайте, скажете ви, це як же?

    Не страждати – а емоції, які ти не повинен стримувати?..

    Емоції – не повинен, відповідаю я.

    У тім-то і річ.

    Ти якраз маєш проживати злість, розчарування, образу, сум, розпач, зневіру, незадоволення, біль.

    Від всіх цих почуттів ти не сховаєшся, всі почуття – легітимні, валідні і повинні бути почутими тобою ж.

    А от страждати чи ні – це вже опція.

    Ти можеш, наприклад, сумувати про те, що за вікном дощ.

    І, страждаючи, відмінити всі плани і залишитися вдома страждати.

    А можеш посумувати і:

    1) змінити плани на більш реалістичні;

    2) лишитися вдома з запашним чаєм, коциком і книжкою;

    2) взяти парасольку і не міняти планів. Захотіла поїхати на озеро скупатися – поїхала і скупалась.

    (Це я вам про себе, якби хто питав)

    То так, для прикладу.

    Другий приклад – про людей, які говорять про вас і ніц на то не порадиш – ще простіший.

    Можна не просто думати, що про вас говорять, а ще і дофантазовувати на предмет того, що саме говорять.

    Гризти нігті та ночами не спати.

    А можна – а можна багато чого.

    Статті не вистачить.

    Просто памʼятати: ти хороший для всіх, тільки коли мертвий, та й то лиш в епітафії.

    Віру йми тільки собі.

    Ти достатньо хороша/ий, на твою власну думку?

    От і файно.

    Ні? – то тоді це про першу частину. Ти можеш це змінити.

    Паспортний вік? Ну що ж.

    Або сидиш, плачеш,  і переписуєш щодня заповіт, заборонивши собі жити, або продовжуєш танцювати крізь роки і життя.

    Радикальне прийняття сприяє відносинам між людьми.

    Виключаючи ситуації, де ми можемо щось змінити – приймати те, що КОГОСЬ змінити ми не можемо.

    Хіба що на когось іншого.

    Спроби змінити кожну певну людину приречені на поразку.

    Міняємо себе або дистанцію з тою людиною, з якою ближча відстань – некомфортна чи токсична.

    Ми маємо відплакати, що б не оплакували.

    А потім – ми можемо продовжувати плакати – або шукати можливості жити.

    При обставинах, погоді і віці.

    Якщо ви вмієте занурюватися в момент, якщо вмієте медитувати, круто.

    Практика буття в моменті, усвідомленості вчить нас зосереджуватися на тут-і-тепер і приймати свої думки та емоції без засудження.

    Дати реальності бути.

    Кажуть, що практикою усвідомленості можна розвинути такий от скіл – натренувати розум залишатися спокійним та врівноваженим у будь-яких ситуаціях.

    Не плутайте людей, які опанували або мали вроджений дар отого радикального прийняття реальності, з тими, які закликають вас до позитивчику та балансу і при цьому мають зникаюче мало особистісних проблем.

    В них все в шоколаді і це не про них, тут ситий голодному не товариш. Від них чути про позитивчик – краще дистанціюватися, бо то токсичний позитив.

    Знаю інших людей, чистина з яких приймає реальність

    Це релігійно обдаровані люди.

    (Не плутати з усіма, хто називає себе віруючими)

    Молитва по своїй дії має ефект, схожий з медитацією.

    Вона частково звільнює і частково, навпаки, дає силу приземленого життя.

    Але все може стати і ліками, і отрутою, справа – як завжди – в мірі.

    Ми часто обираємо той чи інший спосіб втечі від реальності, лиш не завжди усвідомлюємо, що ми робимо.

    Втеча від реальності – це насправді і є втеча від страждань.

    Алкоголік не пʼє, щоб бути щасливим.

    Він пʼє, щоб не відчувати страждання.

    Радикальне прийняття реальності не має нічого спільного з униканням реальності, запереченням реальності та втечею від реальності.

    Вона – є. Є та, якою є.

    Що ми можемо зробити саме обставинах, які лишаюттся такими, якими є, незалежно від того, хочемо ми того чи ні?..

    Я за дію.

    Дію як процес або дію на результат.

     І я б таки тестила свої дії об те смертне ложе.

    Про що ти пожалієш?

    Що мало сварився в коментах?

    Що недоперепрацював?

    Що не всі на світі суперечки виграв?

    Що не всім довів що правий, звісно, ти?

    Чи що не народив дитину?

    Нічого по собі ні на землі ні в памяті людей не лишив?

    Не насолодився всім, чим збирався і хотів – тим що приносить насолоду саме тобі?..

    Ми обмежені реальністю.

    І все ж ми можемо розширяти іі для себе –

    Кожен у своїх можливостях.

    А де не можемо, там пробуймо розширяти можливості.

    Головне – прийняття без засудження САМОГО СЕБЕ.

    – Прийняття друга чи партнера без спроб його змінити – це збереже ресурс на покращення власного життя.

    – Емоційна зрілість – ми ж всі вдаємо, що віримо, що це круто, ну, оте все, що «не старість, а мудрість та зрілість»?..

     От радикальне прийняття реальності – це вона, зрілість.

    Аналізуємо емоції, дозволяємо їм бути і проявлятися екологічним чином і лишаємо погоду за вікном і далі по списку в спокої.

    Ну і основне – ця концепція передбачає підвищення рівня щастя.

    Якщо тільки ви не полюбляєте постраждати.

    Якщо тільки для вас неусвідомлюваним щастям не є розказувати всім, хто має вуха, як все погано, як особисто вам не повезло – і продовжуватимете тестувати своє життя об чужі інстаграм-фальшивки.

    Оце те, про я спочатку, про питання: ви оптиміст чи навпаки?

    Клік на картинці веде на мій профайл

    Психологія хворобливості

    Типологія відношення до хвороби

    Можна говорити багато чого про американську медицину.

    І про нашу.

    Вони між собою різняться сильно.

    Навіть не рівнем освіти.

    Навіть не рівнем професіоналізму.

    Навіть не рівнем матеріального забезпечення – обладнання, технічні можливості і оце от все.

    Вони відрізняються найважливішим – ставленням до пацієнта; ні, не так, – відношеннями лікар-пацієнт.

    З пацієнтом там проговорюється все.

    З пацієнтом радяться: його думка враховується. Йому намагаються пояснити всі тонкощі того, що відбувається, йому пояснюють суть призначеної терапії: що, як, і чому саме так.

    З пацієнтом говорять дуже спокійно, дуже терпеляче і пояснюють настільки довго, наскільки треба.

    Часом це робить не сам лікар (якщо його час дуже дорогий), а його помічник, асистент.

    (На лікаря вчаться від шести до одинадцяти років, на асистента – рік чи щось таке. Ще одна коло-медична професія).

    Пацієнт навіть має право відмовитися від призначеного лікування. Ну, якщо він розкаже, що

    в гуглі/інстаграмі вичитав, що воно якесь не таке, як гуглу/інстаграму здається, що повинно бути, і він вірить їм більше, ніж лікарю.

    Лікар не розсердиться і не відмахнеться.

    По-перше, він довго пояснюватиме, в чому насправді справа і чому в гуглі написано про «не такість» лікування.

    По-друге, ну ні то ні: призначатимуть щось інше. В руслі вашого бачення, але при цьому залишаючись в межах здорового сенсу, професійності та наукового, а не інстаграмного, знання.

    Проте в американському медичному підході є те, чого я не приймала ніколи, ніколи в житті, ніколи з цим не погоджувалася, а відтоді, коли психологія стало моєю професією – і тим більше ні.

    Це – повна інформація про діагноз.

    Та не просто повна: навіть якщо діагноз під питанням, навіть якщо це зовсім маленька вірогідність діагнозу, то розпишуть не лише потенційний діагноз та що він означає, а всі можливі його погані наслідки в подробицях. І живи з цим – в постійній тривозі, напрузі, страху, заперечуючи цим саме життя… а потім виявиться, діагнозу й нема. Ні, не вибачиться ніхто. Міг же бути? Міг. А хто вас просив так реагувати?

    Коли я була юна, я вважала, з юнацьким максималізмом, що не можна, ніколи-преніколи, говорити людині про невиліковний діагноз.

    Зі мною, бувало, сперечалися: можна і треба.

    Коли стала дорослою, змінила свій кут зору, або, вірніше, модифікувала його: тепер думала, що це залежить від людини, якій сповіщають: є такі, кому треба, а є і ті, кому не можна, і то категорично ні.

    А в процесі навчання на психології – дізналася про те, що моя інтуїція (та ба переконання!) щодо цього – не лише вірні, але й.

    Виявляється, є не два типи людей, одним з яких можна і треба говорити про діагноз, другим ні й ніколи.

    Типи, які відрізняються реакцією на хворобу

    Виявляється, типів людей, що різняться своїм ставленням до хвороби, є не багато не мало – тринадцять!

    Зараз я закидаю вас термінологією, але, на мою думку, це може бути цікаво всім, з огляду на знання про те, як взаємодіяти з хворим – або як зробити самодіагностику і розуміти, чому ти, він або вона – такий чи інший.

    Отож:

    1. Ергопатичний тип – від грецького εργο «робота» – ті, хто від діагнозу «втікає» в роботу.

    Хворий не лише намагається зберегти нормальний (до-хворобний) об’єм роботи, але і збільшує його, завантажує себе понад міру.

    Часто такі люди відмовляються від ліків (і цим пишаються).

    2. Анозогнозичний тип (нозос – хвороба, префікс «а-« – означення протилежності):

    ці люди заперечують хворобу, заперечують ступінь її важкості, вигадують випадкові причини для симптомів, які мають, відмовляються від лікування.

    Коротше, політика «голови в пісок».

    Я це не визнаю, отже, цього не існує.

    3. Тривожний тип.

    Їм властивий недовірливий неспокій. Пошук все нової інфорсації, все нових ліків або інших лікарів, шляхів лікування.

    Перероблюють та переперевіряють аналізи, шукають нову інфу, нових лікарів, гризуться майбутнім, яке перестало бути передбачуваним: як воно зміниться в зв‘язку з хворобою?..

    4. Іпохондричний тип.

    Знаєте, хто такий іпохондрик? Це людина, яка перебуває і без реальної хвороби у постійному занепокоєнні з приводу можливості захворіти на одну або зразу на декілька, у скаргах або у заклопотаності своїм фізичним здоров’ям. Вони перебільшують хворобливий стан, шукають все нові симптоми і їх підтвердження, сумніваються в компетентності лікарів та правильності діагнозів.

    Егоцентрики, обожнюють замахувати всіх описом свого самопочуття, прагнуть виняткової уваги. А хочете, щоб іпохондрик вас зненавидів – викажіть недовіру до важкості його хвороб, а ще ліпше звинуватьте його в симуляції і маніпуляціях з метою отримати вигоду від своїх справжніх та надуманих хвороб.

    Іпохондрики прагнуть лікуватися – не важливо, чи є насправді яка хвороба.

    5. Меланхолійний тип. Вони з песимізмом відносяться до прогнозів, і активно сповіщають про це всім і кожному (не зважаючи на те, що об‘єктивно це може бути далеко не так).

    Не вірять в результат лікування і можливість одужання.

    6. Ейфоричний тип – ці знов надмірно оптимістично ставляться до хвороби, для них характерна штучна веселість, необґрунтовано підвищений настрій – нічого, мовляв, зі мною не станеться. Ця поведінка може мати захисний характер (механізми психологічного захисту – заперечення та усунення).

    7. Апатичний тип – байдуже ставиться до хвороби, причому різко звужується коло звичних інтересів, ну таке собі «ліг помирати». Втім, пасивно дає себе лікувати, якщо цьому активно сприяють члени родини.

    8. Обсесивно-фобічний тип: ці накручують себе, фіксуються на крайніх і маловірогідних можливих варіантах перебігу хвороби та ускладненнях, вони оточують себе невротичними магічними ритуалами для захисту від тривоги, наприклад: якщо лікар сьогодні буде в розстебнутому халаті, то я одужаю; якщо тамта пацієнтка, як завжди, сидітиме в коридорі, коли я прийду, то все буде добре…

    9. Сенситивний, чутливий тип: страхи, неприйняття хвороби. Часто люди встидаються хвороби, встидаються того враження, яке начебто матиме в зв’язку з їх хворобою про них світ. Вони не хочуть турбувати собою навіть лікарів та медсестер – нащо відривати від роботи зайнятих людей, в них і без мене купа справ… Вони скромні та непомітні.

    10. Егоцентричний тип – ці, навпаки, максимально привертають до себе уваги, призначають собі привілейоване становище та особливе право на виключну турботу.

    Ну, цей тип ми всі знаємо.

    11. Паранойяльний тип – намагаються пояснити хворобу як результат якось чужого злого наміру. Поробили, мовляв. Або хвороба як прояв злих сил. Такими силами можуть призначитися і лікарі, іх халатність або навіть поганий намір, туди ж і «неправильні, шкідливі» процедури.

    Ви мене в гроб загнати хочете, знаю я вас…

    12. Дисфоричний тип – озлоблений, тоскно налаштований, зі спалахами люті і ненавистю до всіх, хто не хворий. Заісно, всі ті ненависні здорові зобов‘язані йому, хворому, прислуговувати цілодобово.

    Ну і нарешті

    13. Гармонійний тип.

    Назва говорить сама за себе. Не недооцінює і не переоцінює важкість хвороби, дотримується рекомендацій лікарів, дбає про інших у випадку несприятливого результату.

    Я маладєц, коротше.

    Бачите, скільки всього?..

    І наскільки ж по-різному з такими пацієнтами слід поводитися, наскільки по-різному треба «вручати» діагноз кожному з них…

    Чи це по суті означає, що інколи слід замовчувати діагноз?

    Можливо, так. Можливо, ні.

    Але це точно означає необхідність індивідуального підходу до хворого.

    Це точно означає, що лікар має бути хоча би трохи психологом, а людиною – перш, ніж бути лікарем.

    І останнє.

    Тепер, коли ви стільки знаєте про різне ставлення до хвороби, менше дивуйтеся, що в час, коли ви хворієте і вам треба, щоби щогодини приносили чайочок і кожні п’ятнадцять хвилин питали – «ну, як ти?», бо ви, скажімо, тривожний тип, а партнер – ейфоричний або гармонійний тип і як думає, так і виражає назовні: чого там, мовляв, питати – само пройде у свій час – не ображайтеся і не дуйтеся мовчки, не вважайте, що він/вона не дбає за вас: просто поясніть, як саме ви хочете, щоб за вас дбали.

    І, може, вас почують.

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами