Ексклюзивні можливості для Fb-підписників

Перш за все, відповідно до структури первинної ідеї співтворення універсальної психологічної веб-платформи, яка серед іншого, передбачала можливість стати Співзасновниками для усіх україноментальних Фахівців з психічного здоров’я;

По-друге, позаяк до альфа-старту веб-платформи “Простір Психологів” та початку кластерної докапіталізації — залишається “кілька днів” на реалізацію фінальних штрихів фронт-ендної підготовки

По-третє, з огляду на поступовість охоплення всієї психологічної фахової спільноти інформацією про третє і фінальне вікно можливостей набути увесь спектр співзасновницьких переваг у game changer проекті, яка передбачає чотири етапи:

  1. Підписники Фейсбук-сторінки “Простір Психологів”;
  2. Учасники спільноти “Клуб україномовних психологів”;
  3. Учасники інших психологічних Фейсбук-спільнот України;
  4. Аудиторія таргетованої на фахівців з психічного здоров’я України платної Фейсбук-реклами;

По-четверте, з метою залучення контентно-фінансових ресурсів, що необхідні для планомірного досягнення місії, повного розкриття потенціалу фундаментальних переваг та методичної реалізації стратегії розвитку проекту

По-п’яте, ексклюзивно для підписників Фейсбук-сторінки Простору Психологів та, певною мірою, до Дня української мови і писемності

Оголошується тимчасово доступною можливість приєднатися до когорти Співзасновників без передбаченого упродовж кластерної докапіталізації порогового значення пайового внеску в еквіваленті 7500 грн.

Іншими словами, саме зараз і, поки, лише підписники фейсбук-сторінки — можуть влитися у горизонтально-україноментальну (бірюзову) організацію та, надалі, юридичну особу, що уже об’єднує більше 40 фахівців з психічного здоров’я, маркетерів та IT-спеціалістів — на максимально доступних умовах.

Щоби приєднатися до Співзасновників та уже невдовзі разом уможливити “квантовий стрибок” назустріч Клієнтам і брати участь у розподілі доходів скарбниці — потрібно здійснити пайовий внесок, який може мати контентну, фінансову або комбіновану природу.

В результаті здійснення пайового внеску (доступ за запитом) — Фахівці з психічного здоров’я, зокрема, набувають:

  1. Стабільний доступ до цільової аудиторії, що із дня на день почне генеруватися веб-платформою без реклами безпосередньо із Google-ТОПу
  2. Безлімітне користування усіма діючими і запланованими інструментами монетизації експертизи (профайл, події, продукти, публікації, партнери тощо)
  3. Особливі умови користування оффлайн-простором у Києві чи приєднання у регіональну мережу
  4. Приналежність до “над-Я” україноментального фахового співтовариства, яке невдовзі утворить Асоціацію
  5. та багато-багато іншого

Щоби дізнатися більше про унікальні можливості, що відкриваються перед Співзасновниками Простору Психологів, ознайомтеся з публікацією “Про проект” та іншими презентаційними публікаціями, що інтегровані у неї через внутрішні посилання.

Наостанок, належить наголосити що безрекламна модель функціонування, націлювання експертизи, великий-контент вибух, контентна гравітація, стратегія розвитку тощо — передбачають, що Простір Психологів, уже в коротко-строковій перспективі:

  1. Генеруватиме і монетизуватиме левову частку попиту на психологію з уанету і не тільки
  2. Впровадить для Фахівців-неспівзасновників тарифи за розміщення тут профайлів, публікацій, продуктів, подій, реклами тощо (які ще й зростатимуть разом із обсягами трафіку)
  3. Проведе перший розподіл 100% доходів скарбниці між учасниками колективної свідомості відповідно до пайових пропорцій
  4. Переверне ринок психології “із голови, на ноги” та займе на ньому домінантне становище на роки й, навіть десятилліття уперед

Для отримання додаткових роз’яснень у форматі телефонного, текстового чи онлайн-відео зв’язку або оффлайн-зустрічі в Києві — контактуйте з керуючим співзасновником проекту зручним способом

Усім гараздів!

Автор

Різдвяне-психологічне

Або по що “Дєда” Мороза збила українська ППО.

24.02.2022

П’ята ранку. Закарбувалось. До віку. Видається, ніби на кожній кісточці, а я це відчуваю без упину крізь власну шкіру, тіло… постійно болить і лише щем зі скимінням міняються місцями.

300 днів і 8 років

Сьогодні ТРИСТА днів повномасштабного вторгнення московії… і 20-те грудня за календарем. Боляче і скиміння зі щемом міняються місцями. І ще багато чорного гумору. А вчора було 19-те, подумалось мені якось машинально. Раніше радо святкували, чекали з нетерпінням, аби дітей привітати з Миколаєм. Дарма, що вже дорослі. Та нині ціла Україна суголосно чекає на одне-однісіньке найбажаніше свято для кожного і кожної. Або на два. Ту, другу, подію теж святкуватимем.

Слідом пригадалося, як в дитинстві мене лякав “дєд” Мороз. Лякав своїм довгим не першої свіжості халатом, синтетичною бородою і вусами, що рухаються окремо від обличчя. Було невтямки, чому цей халат без ґудзиків шубою називають, жодного разу не бачила “дєда” Мороза у справжній шубі, тим паче червоній.

У халаті до п’ят і з навмисне суремним голосом він здавався мені такою ж дерев’яною ялинкою, тільки в одязі. Зі своїх дитячих відчуттів, я не пригадую якогось тепла чи любові до цього персонажу, а лише підсвідоме бажання триматися від нього на віддалі, про всяк, і бажаний запах шоколадних цукерок в картонному упакуванні врізьбився. Метою було отримати цей пакуночок якнайшвидше. Ігрища навколо ялинки були якісь куці і полягали головне у хороводах. А читати вірші перед незнайомою публікою я панічно боялася і лише дитяче зачудування блискітками на власних новорічних суконьках дещо дисциплінувало і хоч трішки компенсувало пережиті страхи.

“Родичка” діда теж чудила. Снігуронька часто була тітонькою, в її образі шукалося казкової краси… і не знаходилося. На онучку цьоця не «тягла». Я собі думала, що онучка – це ж приблизно така дитина, як я, або щонайбільше — школярка. Ну хіба що дідові справді вже із тисячу років, а онучка виросла. Невмирака дід і доросла самотня онучка… брррр…

“Дєд” Мороз, між тим, також був не схожий на діда – ні за віком, ні за поведінкою. Це ще не все, було чимало й інших невідповідностей, але вже й цього було задосить, аби не вкладатися в дитячу психіку і змушувати трохи побоюватися цих недоладних приходьків. Пригадую лише товсті стовбури ніг «онучки» в капронових колготках, що поруч них робилося фото.

Ще впадало в око, що між «дідом» та «онучкою» стосунки такі собі, на родинні ніяк не схожі. А склепаний совєтською владою “бекґраунд” цієї штучної, пропагандистсько-комерційної, як вже дізналася дорослою, пропозиції по заміщенню Різдва з віком не ставав зрозумілішим. Скільки фільмів, мультів, книжок і вистав тощо не продукував тодішній агітпроп (агітація й пропаганда), аби “змурувати легенду” своїм персонажам-протеже, і все це заради отримання ще більшої влади над нами — все намарно, так само не трималося купи, радше додавалося більше запитань. Лише з плином часу й більшою доступністю інформації виявила, що вони мали собою заступити у свідомості українців традиції святкування теплих родинних й релігійних свят з Миколаєм, Дідухом, павуками, колядками й щедрівками тощо. Замість куті — “алів’є”.

Совкове дитинство на останніх роках радянської влади і ще кілька років по тому за інерцією, звісно, взагалі було не мед. Так СРСР наближався до свого кінця, вже либонь заяложене — полиці магазинів були порожні, а невдовзі наші вчителі масово шукали підробітку в торгівлі чи приватних бізнесах, школярі тим часом у напіврозбитих класних кабінетах вдавали, що навчаються. Без учителів. Теплих згадок, як-от, в моєї мами чи батька, я не мала. Безперечно, я спираюся винятково на власний досвід і відчуття, припускаю, що в кожній сім’ї було по-різному, і напевне комусь навіть те бідне дитинство із дерев’яними іграшками було веселим та безтурботним.

20-те… за кілька днів Святвечір, Різдво (або Коляда)… Так, тепер все збігається. Тепер все як треба, як мало бути. Рідновіри стверджують, що десь на цей день (22-25 грудня) припадає свято Сонця, Різдво свята Дажбожого. Святі, як ми знаємо, з’явилися лише тисячоліття тому. А Сонце за нашими мірками практично вічне.

Святий Миколай чи дід Мороз — починаючи з 2014 року для мене це вже не було питанням. Та й діти вже дорослі. З датами решти свят ще б лад навести. Тішить , що в цей час спільним рішенням більшості україноцентричної спільноти є повернення до Різдва 25 грудня і Святого Миколая. Принаймні про це свідчить свіже соцопитування осіб від 18 років і по всіх областях окрім окупованих тут (https://18000.com.ua/strichka-novin/zrosla-kilkist-ukrayinciv-yaki-svyatkuvatimut-rizdvo-25-grudnya-opituvannya/ ) Лише цьогоріч і священний синод ПЦУ дозволив святкувати Різдво 25 грудня, ба більше — ведуть перемовини з УГКЦ про реформу церковного календаря. І це вже добре. Нас не зупинити.

І все-таки, навіщо відбирати в дітей новорічного, першосічневого діда Мороза зі Снігуркою? Адже Святий Миколай вже «промайнув», а дітям хочеться свята. І не лише дітям. Кого запрошувати на корпоративи? Ну не святого ж Миколая на горілку та декольте? Снігуронька чи ельфи? Може і ви помітили, що коли надавати перевагу святкуванню Нового Року з дідом Морозом і Снігуркою, то іншого багатства і різноманіття українських традицій святкування ніби й не існує, ніби і потреби не виникає ще у чомусь. Та варто роззирнутися і ми побачимо, як невимовно бідним, блідим виглядає свято зустрічі нового календарного року у порівнянні з цілою валкою наших святкових традицій, що з одної дати плавно перетікає в іншу і від насиченості яскравими персонажами аж голова йде обертом, як не дух перехоплює. Традиції святкування різдва є “дзвінкими, колоритними й неймовірно вишуканими”— ось як презентують свій надзвичайно теплий і красивий онлайн-проєкт в музеї Івана Гончара тут ( https://army.honchar.org.ua/ua/rizdvo?fbclid=IwAR0sglogbMp6bm-OnssYB5gEDMeqN1jx_bRyOoasvT5luZkwva5IjxGGzg0 )

Ось же все воно, просто перед нами!

Гадаю, потенціал вертепу теж не до кінця розкритий, не досить поширений нашими творчими колективами, ще є куди рости. Там, де відкидається чуже і накинуте — буйним цвітом квітне своє і рідне. Воно є і нічим не поступається в магічності й чарівності. Просто треба згадати, вдихнути нове життя. Нам також до снаги проявити творчість та уяву і згадати старих персонажів з казок, які несуть позитивний сенс і чарівність. Наші казки. Це ж просто невичерпна скарбниця для натхнення! Скажімо, чим казкові зайчики, сніжинки, мишенята, лисенята тощо гірші за діда Мороза? Вони можуть бути різного віку та різної статі. Можуть бути членами однієї родини або «сусідами» по ялинці. Якщо все ще ставите вдома її, а не Дідуха.

Правдиве походження самого персонажу діда Мороза має кілька версій, що їх можна пошукати і переглянути в інтернеті, та навряд це аж так важитиме, аби якось повпливати чи реанімувати його дмухану славу і щербату репутацію. Цілком досить того з чим і ким він нам асоціюється саме тепер, під час таких буремних і болісних подій — яскраве унаочнення, як працюють механізми психіки.

Але тема знов загострилася нині й переосмислення в суспільстві триває. Понад те, цьогоріч соцмережі облетіла гучна стаття про те, як, громадянина росії, діда Мороза вкупі зі Снігуркою бурхлива уява чотирирічного киянина збила українською ППО. Радикальненько.)

Продовжувати, накинуту нам, радянську традицію з усіма її збоченими реаліями — занадто перерослою онучкою та вічно молодим і, вочевидь, не її дідом, як на мене, є психологічно шкідливо. Навіть діти це вже розуміють! Казкові персонажі мусять нести нам якусь теплу родинну ідею, зразки доброї поведінки і щастя. А яке щастя у такої парочки? Хіба що й пасує до нестримно п’яних і сороміцьких корпоративів. Та й тут вже аніматори нарікають на карколомне зменшення попиту, а дехто і в рекламі не наважується згадувати і самі ж пояснюють чому — “аби не побили”.

Що радять психологи, медики й педагоги? Не кожна дитина сприйме безболісно смерть свого чарівного до того персонажа, навіть від нашої героїчної ППО. Дітям й так психологічно добряче дісталося. Є більш м’які й творчі способи повідомити дитині, що той дід вже не приходитиме до неї. Але завше варто натомість пропонувати заміну. І батьки з вихователями та вчителями вже активно почали поратися на цьому напрямку, шукаючи нових змістів, сенсів і форм, а завзяття й творчий шал не залишає місця сумнівам та прирікає на успіх.

Так в садочках започатковують Різдвяника й несиків, що йому допомагають ладнати й розносити дітям подарунки, а підказала вихід нова казочка, що побачила світ у минулому році — “Різдвяник і таємниці чарівної долини” Наталі Тищенко. Сучасна українська дитяча книжка, надто різдвяно-святкова тематика, пропонує чималий вибір, було б бажання поцікавитися.

Снігуронька, звісно ж, може бути, але, наприклад, як персонаж казки про Леля — гарна молода дівчина-наречена, а не онучка діда. Казка повчальна – навчає дівчат не вкладатися у невзаємні стосунки, цікавитися, що ховається за красою обгортки, а не сліпо зачаровуватися нею, шукати справжнього кохання.

Та й Мороз хай буде! Але не дід, а «чоловік у розквіті сил», «парубок моторний» – Морозко. Як у казці. Хай вони зі Снігуронькою будуть брат і сестра. Красиві, гарні і молоді. Хай навіть допомагають Миколаю роздавати подарунки.

Або Зима — одна з сестер зі пречудової казки Валерія Шевчука “Чотири сестри”, про всі пори року. Там і негативні персонажі присутні, як-от Чорний Птах чи Холодні Вітри з крижаними трубами — магія, чари і динаміка святу забезпечені, адже вічна боротьба добра зі злом не передбачає статики.

Словом, чимало в нас повчальних і чарівних казок, аби не в одно віконце світило сонце. Хіба ж нам світ мов дошками забитий на Дідові Морозі в узбецькому халаті та Снігурці у сніжному кокошнику?

Чи стоятимемо біля річки зі свіжою, смачнющою водою й потерпатимемо від спраги, а чи зачерпнемо обома руками і жадібно нап’ємося? Кожному своє.

Сьогоднішнє Різдво справді набуває нових сенсів і єднає нас попри відстань. Біль від втрат вчить любити ще більше і всім, хто нас захищає бути безлітно вдячними. Нехай же зірка засяє і в єднанні з нашим внутрішнім світлом прожене пітьму!

Authors

До дня Святого Валентина

або

“Я ніколи не звикну, а закохуюсь в тебе щодня”.

14 лютого – День святого Валентина, свято Закоханих і Любові. В цей день, як і кілька останніх років поспіль, а надто озираючись на останній, найтяжчий, люди ніби поділяються на кілька категорій – тих, хто має пару, тих, хто поки що самотній і… тих сотень тисяч пар, про мільйони й думати страшно, котрих, на превеликий жаль, змусила тимчасово розлучитися війна. Комусь, боляче промовляти, зламало долю.

Тож чимало українців постає перед психологічною дилемою: чи можу я бодай щось святкувати, чи відзначати у той час, коли навколо стільки страждань, чи маємо ми право на те, аби хоч на кілька годин просто відчути себе щасливими?

Практичний досвід психологів доводить, що так, ба більше, що не варто нехтувати власними потребами і ставити на паузу ані своїх планів, якщо це залежить лише від ваших вагань, ані почуттів, ані життя загалом. Адже в іншому випадкові ми позбавляємо себе природного підживлення, себто того, що називається внутрішнім резервом, того, що надає нам сил і витривалості, аби здолати більшість негараздів. В цьому процесі ми щоразу стикаємося з психологічними викликами і виснаженням. І це нормально. Гірше, коли це перетворюється уже на психологічні проблеми.

Все просто ж направду: або ми вчасно замінюємо свої батарейки, або поступово вгасатимемо, хтось швидше, а хтось повільніше.

Навряд чи внутрішнє вигоряння, як емоційне, так і професійне, входить до наших планів у той час, коли ми чудово усвідомлюємо, що наша держава й суспільство не спринт біжать вже дев’ятий рік поспіль, а довжелезний маратон, що ще й триватиме невизначений час. Як на мене, вартувало б тут взоруватися на ще одну, окремішню, категорію. Це наші прекрасні, легендарні воїни – українські захисники й захисниці. Розглядати день Закоханих з точки зору людей, котрі щодня ризикують своїм життям, а вся Україна мало не наживо стає свідком чималої кількості романтичних зізнань й святкувань закоханих пар, якось і не випадає. Адже погодьтеся, все й так надто очевидно: кожен день ти є на межі, кожен день ти – натягнутий нерв, а всі почуття є оголено загостреними, а тому і яскравішими. Відтак є просто необхідними, як повітря. Чому? Аби ж и т и.

Намагаючись попри все дійсно жити повним життям, військові ще й забезпечують таку можливість усім нам.

Бо ж малоймовірно, аби кволе суспільство було здатне на перемогу. А шлях до загальної перемоги, цілком логічно, пролягає через щоденну перемогу над самим собою.

Отож, для тих, хто справно пильнує свої батарейки і пари поки що не має, або не хоче її мати, в день святого Валентина є широчезний вибір, як провести вільний час. Вони можуть цілковито присвятити його собі. Як, в принципі, і будь-який інший день. Або людям. Волонтерство – як варіант. Чому ні, принаймні енергія не пропадатиме задарма. Корисно і приємно водночас. Якщо ж ви вже маєте кохану людину, доведеться «заморочитися» із вигадуванням нетривіального подарунку, романтичної атмосфери, екзотичних пропозицій з проведення дозвілля і таке інше. Але, на мою думку, найскладніше доводиться тим, хто вже давно і міцно одружений, тобто сімейним парам. Особливо якщо люди живуть разом вже більше, ніж 5-7 років, мають дітей і купу домашніх клопотів. Єдиний плюс, чи мінус (?), або просто відмінність – подружні пари можуть планувати цей день разом.

Я й сама багато років заміжня, нас все ще можна назвати закоханими і не лише зі спогадів про пристрасне минуле. А проте святкую день Любові разом зі своїм чоловіком рідше ніж хотілося б. Не знаю, як кому, а мені черпати натхнення на святкування з року в рік стає дедалі складніше, віддаю належне чоловіковій винахідливості, а ще тому факту, що досі має бажання подарувати нам… не так свято, як казку. Це святкування відбувається не регулярно і щораз спонтанно, попри сталу ніби дату, а тому ефект несподіванки навпростець підкреслює щирість та урізноманітнює сюрпризи, відтак правдивий спільний захват є приємним бонусом і гарантованою винагородою нам обом. Це досить весело, аби нехтувати такою чудовою нагодою розбавити своє буденне життя і трошки втекти від реальності, хоч би якою вона була.

Але день святого Валентина навіть не вихідний. Ну не хочеш – не святкуй! Чи не так? Завдяки індустрії комерціалізації можна навіть не виходячи зі звичайного ритму життя, або навіть не виходячи з дому, відчути флер любовних символів і флірту – більшість навколо носяться із червоними сердечками, немов із кольоровими яйцями на Великдень. А по телевізору показують романтичні мелодрами… себто мусять показувати. Принаймні до 24 лютого так і було… Хай там як, та, маючи інтернет – теж часом розкіш, нескладно скласти власну “культурну програму” до смаку.

Тобто само з себе свято дуже приємне і надихаюче – що може бути прекрасніше за Любов і Кохання? І подарунки в цей день, а надто цьогоріч, чи не найприємніші з усіх існуючих для люблячої душі – вірші, пісні про кохання, саморобні сердечка, зроблені з усього на світі, романтичні сюрпризи, солодкі поцілунки, кілька крапель улюбленого трунку, прогулянки у затишних закапелках, еротичні ігри і, нарешті, апофеоз кохання – ніч любові.

Полуниці з вершками і вечерю при свічках сьогодні я винесу за дужки.

Це раніше, за мирного життя, ще аж до 14 року, згадка про полуниці з вершками викликала б у мене усмішку вкупі з усим асоціативним рядом, але тепер цей ансамбль виглядає мені надто легковажним, не з цього життя, недоречними розкошами, не так самі з себе чи їх недоступністю для великої кількості моїх співвітчизників, як через символізм, чи то пак стереотип. Полуниці з вершками мені нині видаються таким собі уособленням мирного, безпечного, усталеного життя, подекуди нудного навіть. Чи це так у мене лише? Гадаю, зустріч в Зумі чи по Скайпу двох, розділених війною, відстанню й кордонами, люблячих сердець наразі є найбажанішою “полуницею” і чуттєвішою за найсміливіші фантазії про “вершки”. Чомусь, отака тепер асоціація.

А щодо вечері при свічках, то тут і пояснювати, гадаю, не варто. При регулярних знеструмах ми, либонь переважно при них і вечеряємо. Багато наших військових при окопних свічках. Колись і не здогадувалася, що такі існують. А слово “свічка” мало б усі шанси стати словом 2022 року в Україні, щоправда першим вже після “Київського Привида”, “стугни”, “джавеліна”, “байрактара”, “хаймарса”, “айриса”, а рік уже пішов у 23-ій, “петріота”, “леопарда” і , сподіваємося всією Україною, “F-16”… Про що ж це я, відволіклася трішки. Про свічки! Альтернатива їм сьогодні, хто б міг колись подумати, діоди на двох пальчикових батарейках з мініатюрним вимикачем і саморобними дашками чи, звичніше, абажурчиками з того, що було на похваті і, часом, щезало на шляху до смітника ще в повітрі, так і не долетівши. З балцаночки з-під йогурту, з коробочки з-під кіндера – старі запаси, або кульки з кулькового дезодоранту, та з будь-чого. А чи то занурити у маленький каламарчик з водою. Казкова така річ виходить з того, ніби заабажурений світлячок. Чарівно, аж нереально. І затишно. І романтично. Так. Ось і ці рядки пишу саме у такій атмосфері, романтичній. Бо знеструм. Знову. А все ж сумуватиму за нею, згодом, по нашій перемозі, за атмосферою.

До речи, в серванті досі стоять перламутрові свічнички, що я їх буквально розшукувала, аби придбати за невеликі гроші, позаяк то був кінець 90-х, безгрошів’я та молода сім’я, що ще була на ноги не зіп’ялася. Перший шлюбний рік, перше спільне і , авжеж(!), романтичне святкування Валентинового дня і якою ж дорогою для мене стала та маленька, скромна, але така бажана тієї миті, пара свічничків – символ кохання двох сердець, символ нового етапу, початку спільного й щасливого, неодмінно щасливого, життя.

«Хіба це може колись набриднути? – думаєш собі десь років у 20-25. – Хіба ми не живемо заради Кохання і Любові? Хіба життя не є чиста Любов?» .

І ось, готуючи цю статтю, я, з цікавості, провела невеличке опитування серед кількох своїх знайомих подружніх пар, що мають стаж спільного життя від 5 до 15 років.

Так з’ясувалося, що військові відзначатимуть свято ситуативно, якщо дозволить вільний час та обставини. А подружжя моїх знайомих, давно одружених православних вірян, святкує лише релігійні свята і Новий рік. Інша ж пара вважає день Закоханих комерційним святом. Цього року на 14 лютого припадає їхня особиста урочиста подія, котра не пов’язана з днем Кохання. Тож вони святкуватимуть, але не день св.Валентина.

Пара моїх знайомих з трьома дітьми сприймає це свято чужим і завезеним, але все-таки влаштує невеличке сімейне свято, на кілька днів раніше – чоловік придбає квіти і шампанське, а дружина зготує вечерю. Ще одна пара взагалі нічого не святкуватиме ні в цей день, ні на цьому тижні, бо так у них заведено – ігнорувати це «вигадане» свято. Вони вважають, що це радше підліткова розвага.

Виходить, що серед моїх знайомих «пошлюблених» ніхто особливо не збирається святкувати Валентинів день! Чи то в мене оточення таке не романтичне, що принципово не відзначають день Закоханих? Що? Ви теж? А Ви чоловік чи жінка?

Бачте, є невелика деталь – відповіді я навмисне попросила дати лише чоловіків. Власне, мій чоловік інколи теж не хоче нічого святкувати, бо «свято Любові – воно кожен день». І в нашому з ним випадку, треба зауважити, він ані трохи не лукавить і не перебільшує, адже ми обоє знаємо, як саме ми щодня докладаємося до того, аби ці слова були не формальними, а дійсно наповненими змістом і сенсом. Це щоденний труд. Так! Але і дуже велике задоволення. Труд, котрий щодня вас винагороджує, нагадує та увиразнює найкращі ваші чесноти, за котрі так легко любити і трішечки притлумлює, ніби надає змогу їм приховатися, ваші маленькі недоліки, за котрі не можна не любити. А відтак це дозволяє долати життєві складнощі і виклики спільними зусиллями та, як на мене, непомітно роблять родину міцнішою з року в рік, а почуття – якіснішими і повнішими. Ваше ж кохання, захоплення один-одним, переростає у щось невимовно більше й глибше, майже всеосяжне.

Дуже влучними мені тут видаються пречудові рядки Ліни Костенко, вони повною мірою передають мої власні почування і вельми пасують сьогоднішній темі:

Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.

Це за примхи ти так гарно мене покарав.

І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,

і несуть під пахвою тисячі різних справ.

Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.

Урожай суєти — залишається тільки стерня.

Скільки ми милувались! І жодного разу — вдруге.

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Та все ж для мене це свято є ще й чудовою альтернативою 8-му березню. На мою думку, день Закоханих – це саме те, що треба! Це свято Інь і Янь, це емоції через край, це легальний прояв найщиріших почуттів, коли бути закоханою і закоханим заслуговує на подарунок. Здається іншого такого інтимного свята для двох, коли відзначають Почуття, немає.

Хоча… якщо добре поміркувати, можливо Купала найбільш наближеним видається, але не знайома ні з ким, хто б наділяв його таким же символізмом і відзначав би у подібний до дня Закоханих спосіб. А було б не зле, гадаю це було б чудовим завершенням Купальської ночі, якщо вам пощастить відвідати саме містичне свято і розділити веселощі з іншими. Або замість веселощів просто влаштувати собі чарівний, романтичний день. Не важить жінка ти, а чи то чоловік, якщо ти любиш життя і вмієш насолоджуватися усією гамою задоволень цього світу – від тілесних відчуттів до духовних почуттів, ти з приємністю піддаєшся атмосфері любовного піднесення.

Все ж, повертаючись до відмовки на зразок «свято Любові – кожен день», маю припущення, що це могло б означати, що, власне, свято Почуттів ми не здатні собі влаштувати. Бо зазвичай ми не літаємо щодня у хмарах еротичних фантазій щодо своєї «половинки», не цілуємося з ранку і аж до самого смерку, не даруємо щодня подарунки одне одному, не гасаємо за символічними сердечками, та й кохаємося не щодня. Просто тому, що свято кожен день – це нереально.

Тож чи потрібен Валентинів день, особливо подружнім парам, особливо давно одруженим парам?

Чи бували у вас небанальні святкування дня Закоханих? В чому полягає секрет вміння чимрік святкувати Почуття із тією самою людиною, як гадаєте?

Authors

Весняне пробудження жінки або “я хочу бути щасливою!”

Весна… Усі на неї чекають, усі її люблять. Весна! Початок всього. Альфа і Омега. Ну ок, Альфа після Омеги. Бо зима – це ніби як кінець всьому. Навіть результат апокаліпсису називають – ядерна зима. І пишу я це взимку – саме тоді, коли, як ніколи, хочеться весни, і очікування наростає з кожним днем, наче мильна бульбашка, що росте, збільшуючись у розмірі, чи вітрила, що напинаються опісля тривалого й набридлого штилю, або – як та бульбашка гейзера в Ісландії.

Отож саме зараз очікування весни стає майже солодко нестерпним. Як передоргазмічний стан. І сама природа нахабно розкута і зухвало еротична, на межі фолу. Оце от все: вибух бруньок, що луснули зеленню вирви-око, ядучі пахощі перших квітів, білі пелюстки і золотавий пилок тичинок на носі. І все, що до цього часу носило означення “зимового” заступить вже “весняне”: весняне сонце, весняний вітер, весняний дощ, весняна погода…

Весняна. То й про мене також. Не лише тому, що народилася навесні. Адже з неймовірним нетерпінням щороку на неї очікую, а тоді вона мене щораз, наче вперше, “яблуневоцвітно” зачаровує і пробуджує по свинцевонебесній, останніми роками, зимі. Трошки з сумом зауважуєш, як швидко вона промайне: “…Вона летіла хутко, мов стокрила…” (Л. Українка).

Навесні здається, що життя лише починається – попереду яскравий ягідний червень, гарячий запашний липень, зорепадний відпадний серпень, а за ними забуяє врожайна осінь із золотими променями на павутинні “бабиного літа”.

Від передчуття прийдешніх розкошів березневий час неначе завмирає у дзвінкому від цвірінькання, непрогрітому ще несміливим сонцем повітрі, у джерельному хлюпанні під черевичками, у тонкій льодяниковій кризі рештків зимових холодів, у пронизливих пахощах тюльпанів та мімоз, у діловитій заклопотаності надривного репету котів, у прихованих усмішках в кутиках вуст.

Із білих снігів, із чистого аркуша починається новий рік. Так-так! Саме навесні, з 1-го березня, а не 1-го січня, до мене приходить справжнє відчуття, що Новий рік розпочався.

Весна має три чудових пори – танення снігів і бурульок, розквіт перших квітів та бруньок, і нарешті – травень, молода зелень.

Хай там що, а весна дає надію. Коли весна таки надходить.

Бувають весни, яких не помічаєш…

А буває так, що весну в нас… крадуть.

От як минулого року її вкрав супостат. У всіх нас. Вдруге. Першого разу то був чотирнадцятий рік. І цю весну теж…обіцяє. А я так на неї чекаю!

Ну як можна вкрасти …якусь пору року? – запитую себе. Таке ж ніби лише в казках трапляється, ні? Цікава штука мозок, особливо під час внутрішнього діалогу. Не питається. Сам спершу заморочить, спантеличить і він же, самопасом чи “як Біг пошле”, пірнає по відповіді як не у пам’ять, так у ваше підсвідоме, ще аби куди. Намацає та й хутенько навспак до вас зі здобиччю: саме в казках, піснях чи переказах, ба ще наскельному живописі за допомогою метафоричних, асоціативних тощо форм, радше нагадує дивовижно химерний код, котрий вже нащадки намагаються розкодовувати, людство з давніх-давен закарбовувало не лише уявлення про світобудову, побут, звичаї та звички, окремі характерні особливості народу, але також локальні або ж глобальні трагічні події, спричинені природним чи штучним втручанням. Та й сучасні митці вправно продовжують цю сталу традицію.

Властиво, піду щось у всемережжі пошукаю, на кшталт казки. Досі їх люблю. Чомусь вбила в пошуковик “Украдене сонце”. Тю! Чому сонце? Про весну ж ідеться! Думка сягнула в уяву по першу-ліпшу образну асоціацію, а я просто не встигла запручатися і так найпершою виявилося сонце. Ну нехай, вже аж цікаво, що з того вийде. І що ж ви думали? Сучасна, просто щойно писана авторська казка, чи то пак сценарій, для малечі в навчальних закладах — “Вкрадене сонце”… і діти з ліхтариками бігають, рятують Сонечко, віковічна битва добра зі злом. Супостата – переможено, Сонечко – врятовано. Все ж педагоги в нас… дай їм боже здоров’я і многая літа!

Або ще ось натрапила на збірку Віталія Трохимчука “Украдене сонце (війна антиподів)”, вийшла у 2019-му. Теж тематика переосмислення нашого буремного сьогодення.

Як бачимо, тема вкраденої весни, яко сонця, а насправді ж сенси достоту значно ширші й глибші, ворохобить не лише мою уяву, воно витає в повітрі. Останні дві знахідки також підтверджують, що саме двічі і саме 14-го й 22-го років у нас вкрали весну-сонце. Одночасно дивує і ні. Либонь, якщо пошукати інші згадки, усна й письмова творчість нагадає нам ще більше таких випадків в нашій Історії. Ще у В.Стуса є однойменний вірш – віршована інтерпретація нашої Історії, як докір нам, що чубимося між собою, не спроможні єднатися навіть перед смертельною загрозою. Розкішний вірш, але мені трошки не про те йдеться в контексті нашої теми, та й дуже сподіваюся, що не наробимо тепер тих самих помилок, що ми дорослішаємо.

Втім на тему весни, вже не сонця, не можу не поцікавитися і теж натрапляю на кілька віршів під назвою “Украдена весна”. Видається, що за авторства Олени Горголь-Ігнатьєвої ніби чула, його ще начитали наші пречудові актори театру й кіно наприкінці березня 2022 року під музичний супровід ДахиБрахи, що ще більшої драматургії надало. Туманно пригадую, адже почувалася тоді скажено тривожно. І цього разу теж від перегляду відео велетенські сироти повиступали, а очі на мокрому місці. Кажуть, березень невірний: то сміється, то плаче. Чується так, ніби в нас безупинний той березень, разуразний, адже дійсно так є, що то сміємось, то плачемо і так по колу, безугавно. Сльози – це добре, в здорових межах, певна річ. З лікувальною метою, як то кажуть. Та й сміху теж стосується – в здорових дозах. Іноді навіть необхідно давати собі в цьому попуск. Вільна самотерапія, так би мовити. Отак помалу-поволі, в різний час і з різних причин, зокрема трагічних, хапаюся за все, що хоч трішки може розрадити, а вже згодом дійсно приносить справжнє задоволення й не слабко захоплює: від велопрогулянок й різноманітного рукоділля – до музики, кіно, мультів, цікавезних лекцій ( “цікавезні”? Ну, раз мені вони ще видаються “цікавезними”, гадаю стріха ще на місці). З власного досвіду зауважу, що це все великою мірою є ефективним і дає свої позитивні плоди. Головне, на мою суб’єктивну думку, дати собі цілковито розчинитися у тому хобі, що на нього припав ваш вибір, потрапити, так би мовити, “у потік” (ще називають такий стан цілковитої зануреності — Флоу), тоді мозок не встигатиме поглинатися негативними, травматичними думками, коли ви йому з такою щедрістю пропонуватимете щось дуже приємне, навіть смачне для його поживи. Відтак психіка й сама радо підкаже на чию користь робити вибір вашому мозку, де вам буде безпечніше, комфортніше, затишніше і в решті здоровіше.

А що, як весна ось-ось надійде, а ти на неї не чекаєш? В житті буває так, що і навесні ніякого пробудження не настає. Часом видається, що весна вже нічого не пробудить. Інколи так і стається. Коли, немов суцільне провалля. То, буває гніваєшся, то впадаєш у відчай, почуваєшся пригнічено, переслідує безсоння або постійно щось триґерить тощо, а все разом призводить до відсутності сил на найменшу дрібничку, найгірше, коли втрачаєш сенс життя. Коли здаєшся, досягаєш дна, і там вирішуєш – чи відштовхнутися знову, чи боротися, борсатися, і знову жити?…

Де брати тих життєвих сил, коли навколо все руйнується і часом завмирає, разом з тобою і, здається, кінця-краю тому не видно?

Вже не вперше мені дають підказку і натхнення наші воїни, неперевершені у своєму оптимізмі попри всі складнощі, котрі їм доводиться долати щодня, попри весь трагізм війни і їх безпосереднє перебування у тому пекельному вирі, а можливо і завдячуючи цьому, вони не припиняють нас дивувати просто таки дистильованими чеснотами: силою духу, розмахом думки, спроможністю мріяти, вмінням усміхатися й “усміхати” інших. Де брати сил? Ось тут і брати! Лише погляньте, як вперті й наполегливі цивільні, від волонтерів і аж до діточок, теж часто волонтерів зауважмо, надають сил і наснаги нашим воїнам, а вони вертають нам у сто разів більше! Таке, немов би перетікання енергії в замкнутому циклі.

Я не ставлю на собі хрест. Я хочу бути щасливою!” – ці слова вигукнула прекрасна й тендітна дівчина, військовослужбовиця Анастасія Блищик в першому своєму інтерв’ю по трагічній загибелі коханого Олександра.

Як і Олександр Махов, вона теж була журналісткою і от тепер, як і він, теж вступила до війська. Каже, що так легше. Легше переносити втрату. Кожен шукає свого шляху. Головне — діяти. Та попри все, ця дівчина-блищик, дівчина-лелітка здатна віднайти свою весну і неодмінно дочекається, адже що ще так життєствердно може пролунати, як не от це — “Я хочу бути щасливою!”?

Ну, а кожна справжня Весна наповнює Жінку легкою піднесеністю, передчуттям нового. Свіжим ковтком прозорого повітря, хоч кришталевими келихами пий. Під бурхливий акомпанемент музики весни – радісний галас пташок. Весна дарує пахощі перших ніжних пролісків і зворушливу пухнастість сон-трави, свічада крижаних озерець талого снігу і відображення в них несміливих поглядів, сяючих відбитком надії, пробудження після холодної зими і паростки сподівань, бруньки крил за спиною і закоханість у життя.

Кохання-бо і є закоханістю в життя. Хіба ні? В життя у біологічному сенсі – злиття жіночого і чоловічого початку у прагненні до продовження людського роду. А Жінка – то і є Весна.

Authors

Ілюзія безпеки

Досить часто по якихось травматичних подіях ми можемо спостерігати тенденцію, котра тяжіє до звинувачення певною частиною суспільства в тому, що з цією людиною трапилося — саму ж жертву (англійське слово “віктим-блеймінґ”).

Чому ж так відбувається?

В основі такої тенденції лежить емоція Страху, що з людьми або з їхніми близькими може статися щось подібне. Або протилежна тенденція переконання, що такого ніколи не станеться, якщо… — у обох випадках далі йде перелік ритуалів, яких треба дотриматися, і це більше схоже на магічне мислення, аніж на реальну оцінку загрози.

От саме про реальність небезпеки далі і піде мова.

В реальності не існує аніякої абсолютної безпеки. Є лише ілюзія безпеки, коли ми переконані, що за цих обставин з нами нічого не трапиться.

У травма-терапії є перелік трьох основних ілюзій, що їх людина позбавляється, коли потрапляє у ситуацію насилля або сильного стресу, внаслідок чого з’являються тривалі симптоми різноманітних психологічних розладів, між них і ПТСР.

І чільне місце в переліку цих ілюзій посідає саме втрата ілюзії безпеки.

Далі ідуть втрата ілюзії справедливості та ілюзії контролю.

Щодо безпеки. Чому це лише ілюзія?

Тому що світ, в якому ми живемо, ніколи не був, і навряд чи колись буде безпечним. Люди докладають багато зусиль, аби убезпечити себе від катастроф, природних катаклізмів, насилля, воєн (кому, як не нам знати), голоду, хвороб та й просто прикрих випадковостей.

Вже сам цей, далеко не повний, перелік дає уявлення, наскільки наш світ є небезпечним.

Людина є “нагло смертною” — себто раптово, непередбачувано, несподівано, зненацька. А якщо взяти до уваги, що й сама Земля, як планета – не таке вже надійне місце в Космосі, аби безтурботно насвистувати, то рівень тривоги різко зростає.

І на сьогодні вчені вважають, що тривожність є “вмонтованою” в нашу психіку сама з себе, як аналізатор навколишнього середовища на можливі небезпеки. Тобто небезпека є сталим і неуникненним явищем.

Контролювати її неможливо, можна лише знижувати рівень тривожності свідомо чи несвідомо.

Психіка людини влаштована так, що ми не можемо просто “заспокоїтися”, пити смузі й гоцати по нічних клубах, якщо тільки не відчуваємо себе в безпеці. Або у помірній загрозі, з котрою, гадаємо, що зможемо впоратися. Тому більшість з нас переконує себе, що перебуває у безпечній ситуації, яка піддається її контролю (привіт другій ілюзії травматичних ситуацій).

Реальність є такою, що ми постійно перебуваємо у помірній загрозі. Свідомі ми цього чи ні.

Інша річ, що ймовірність небезпечної ситуації різниться, але достеменно прорахувати, що ось я вийшла з дому звичним мені маршрутом, зайшла в метро або сіла в автівку, і сьогодні так само спокійно повернуся додому – неможливо.

Ймовірність того, що щось піде “не за планом” існує завжди. І це не 0,00000якийсь там відсоток. Це фактично “одне із двох”. Або щось станеться або ні. І воно таки стається, щодня. І добре, що наразі не з кимось із нас.

Гештальт-терапія проголошує, що 50% відповідальності за те, що з нами стається, несемо ми самі, а 50% відповідальності є на середовищі. Тобто на людях і обставинах, з якими ми маємо справу.

Звісно, можна вважати, що вдаючись до екстремальних розваг чи обираючи небезпечну професію, ми перебираємо більшу частину відповідальності на себе. Однак, я вважаю, що це все ті самі 50%.

Різниця лише в тому, чи ми згодні миритися з наслідками, чи перебуваємо в ілюзії, що якось воно буде. Якщо сподіваємось на “може”, покладаємось на те, що “якось воно буде”, то свої 50% ми проґавили і тепер все залежить від середовища (Васько запросив не туди, дощ пустився і я побіг навпростець, хоч зазвичай того не роблю, мотузка роупджампінґу була неякісна тощо).

Фішка в тому, що ми щодня покладаємося на середовище. Ми виходимо з дому і не можемо наперед убезпечитися від усіх можливих катастроф та випадків. Ми вміло придушуємо свою внутрішню тривогу, і чимчикуємо на роботу\вечірку\в гори, бо у нас немає іншого вибору.

Хочете уникнути усіх небезпек — просто не народжуйтеся. Бо вже під час пологів з вами може щось статися. Та що вже там. Всередині утроби може щось статися. Не кажу вже про сам процес зачаття та якість матеріалу, яка залежить від того, що ви робили і як жили перед тим.

Цю тему можна дуже довго розвивати й аби уникнути довгочиту — стислі висновки.

1. Безпеки не існує. Ми всі про це в курсі, нам це сигналізує наша тривожність. Ми всі про себе дбаємо настільки добре, наскільки можемо. І заслуговуємо поваги за це. Здорових психічно людей, які не відчувають тривогу і тому сунуть куди попало, не існує.

Є залежні від адреналіну, але це інша історія.

2. Ми всі щодня уміло придушуємо свою тривожність, аби просто жити.

Це не означає, що ми ігноруємо небезпеку і самі “напитуємо халепи”. Це означає, що кожен і кожна з нас щодня ризикує чимось, наважується зробити щось небезпечне просто тому, що це життя. Життя — це не про безпеку. Повна безпека — то на цвинтарі та й… теж не ґарантовано.

3. Уберегтися від усього на світі неможливо. Неможливо знати наперед, що сьогодні в під’їзді на вас чекає якась неприємність. А чи то на зупинці, звичайному ринку тощо, надто зараз, у воєнний час. Чи то вдень, чи вночі. Війна стерла всі умовні межі. За звичайною ж статистикою, ще за мирного часу, багато злочинів скоюється у світлий час доби і за ніби-то цілком “безпечних” для жертв обставин.

Зауважу трішки на “безпекових” ритуалах, спираючись на ту ж таки статистику, котра була якось трапилася мені на очі. Сенсу наводити її нема, позаяк моєю метою не є переконати когось у чомусь.

Однак моєю метою є переосмислити наше ставлення до людей, з якими трапляються неприємності.

В тому числі і до самих себе. Адже, як ми ставимося до себе, так ми ставимося і до інших (усвідомлено чи ні — гештальт-терапія нам у поміч).

Ритуали як-от: не ходити по темних закапелках, не вдягатися “у відкритий одяг”, носити з собою ніж\балон з газом\пістолет, не розмовляти з незнайомцями тощо — не вберігає від нападів злочинців.

Ритуали дають нам лише спосіб впоратися зі своєю тривожністю. Можливо, ви зменшуєте ймовірність, що на вас хтось нападе саме за цих обставин, коли уникаєте самe цих обставин. Але це вам не гарантує убезпечення від неприємного трафунку за зовсім іншої ситуації, що її ви вважали безпечною.

Тут передаємо привіт третій ілюзії – справедливості: “а як же це сталося, адже я порядна, відповідальна людина, ніколи не ходила після 8-ї вечора”, “чаркував лише зі знайомими”, “завжди тримаю при собі ніж, а тут таке…”.

Те саме стосується ситуацій пов’язаних зі шахрайством. Ми всі протягом життя стаємо жертвами шахрайства хоча би раз. І це не означає, що ми наївні, дурні або мняло якесь чи невдаха. Це означає, що кожна окремішня людина не може передбачити, знати, бути в курсі усіх можливих шахрайств. Хтось розумніший за одних обставин, а хтось — за інших.

Хтось просто довіряє людям і за це відпокутує. Хтось прагне мати вигіднішу угоду, а натомість його одурюють, підманюють. Багатьом знайомі фільми, де за сюжетом одного крутого махляра\махлярку пошив у дурні інший крутий конкурент(-ка). Люди не повинні соромитися зізнаватися, що їх впровадили в обман і викривати негідників — таким чином шахраїв стане менше.

Звинувачення шахраїв, а не жертв ошуку чи одуру є найкращим способом боротьби з ошуканцями.

Тож головний висновок: варто усвідомлювати власну тривожність, приймати те, що бути в безпеці повсякчас — це ілюзія. І що людина, яка потрапила у небезпечну ситуацію, несе відповідальність тільки за те, що хотіла жити повним життям, як і всі ми. Кожна людина має право на захист від злочинців. Кожна людина має право на підтримку суспільства та держави.

А винний у ситуації злочину завжди лише нападник. Він несе усі 100% відповідальності за скоєний злочин.

Адже це саме злочинець наважився порушити цілісність вашого душевного та фізичного спокою. Саме він зробив із вас жертву своїх хворих уявлень. Злочинець мусить бути завжди покараний. Оце і є найкращий спосіб убезпечити себе в подальшому. Бо зупинити злочинців можуть лише законні невідворотність та сила покарання.

Authors

Важливість часових рамок у психотерапії

Час є важливим мірилом всього. В тому числі і для нашої психіки.

Нещодавно натрапила на статтю про репетиторство, де зокрема згадується, що ефективне засвоєння матеріалу триває до 1,5 години — з інтенсивними блоками занять по 20-30 хвилин та перервами між ними.

Упродовж 1,5 години ми здатні хоч якось сприймати інформацію, але це не означає, що цей процес є ефективним.” — йдеться в статті.

До прикладу, урок у школі триває 45 хв. — це вважається найдовшим часовим проміжком для учнів, коли психіка може засвоювати навчальний матеріал і тримати увагу зосередженою. Саме на часовому відтинку від 45 до 90 хв. — будується будь-яке розумове засвоєння нового.

Психотерапія ж є процесом складнішим, ніж просто засвоєння нового матеріалу. Так класичний психологічний сеанс триває від 45 хв. до 1 години. Під час терапії і клієнт, і психолог перебувають в напруженій взаємодії. Збоку це може виглядати, як звичайне спілкування. Проте той, хто хоча б раз випробував це на собі, знає, що тим часом витрачається ціла “прірва” енергії.

Іноді по психологічній сесії “накривають” відчуття фізичної втоми, немов по заняттю у спортзалі. А іноді енергії додається, як по добрячій чашці кави. Але це також означає, що під час сеансу таки довелося попрацювати або й упріти в прямому сенсі :).

З чого ж складається сеанс психотерапії, котрий ще називають терапевтичною сесією?

45-60 хвилин поділяються на три основних етапи, усі вони однаково важливі:

1. Початок сесії.

Триває від 5 до 10 хвилин.

Умовно цей етап можна назвати “розгоном психічних процесів”. Під час нього терапевт і клієнт налаштовуються одне на одного.

В одному із напрямків психології — гештальті, люблять унаочнювати процес терапії, порівнюючи його із їжею. Початок сеансу схожий на ситуацію, коли ви відчули голод, але ще не вирішили, що саме ви б хотіли з’їсти. Можна порівняти із музичним твором, котрий починається із піаніссімо (дуже тихий звук, тихіше за піано), або із книгою, де спочатку є Вступ.

Будь-яка наша дія починається зі стану внутрішнього спокою.

Уявіть ранок, і ви — після пробудження, ще сонні та мляві. Як Сонце встає з-за виднокола вранці, так наші психічні процеси поволі, із наших внутрішніх переживань, починають перелаштовуватися на те, що відбувається навколо нас. Людина, котра прийшла до психолога, у перші хвилини сеансу все ще перебуває у внутрішніх думках і внутрішніх відчуттях, “збирається з думками”. І розмовляє вона більше сама із собою, ніж із присутнім тут психологом.

Зрозуміло, що коли вже людина прийшла на психотерапію, радше за все ще й перебуває у певному внутрішньому Неспокої. Це і хвилювання від зустрічі, і бажання щось отримати від терапевта, переживання своїх життєвих проблем, і побоювання за результат тощо. Потрібен час, аби впоратися із власними почуттями та налаштуватися на співпрацю з психологом.

Тому психолог не починає сеанс одразу із експериментів та втручань у психіку клієнта. Хороший фахівець дає достатньо часу, аби-но людина призвичаїлася і могла плавно перейти до основної роботи.

Якщо пропустити цей етап, матимем ситуацію подібну до різкого перемикання тумблера чутливого приладу (наприклад, сучасної пралки), проскакуючи різні види програм, позначені на індикаторі. Або різко газонути в нерозігрітому автомобілі. Такі грубі дії можуть бути травматичними для психіки людини, яка звикає стрибати одразу “у вогонь”, без певної “розвідки обставин”, незважаючи на можливі увередження, ушкодження. Деякі психічні процеси все ще залишаться на стадії “сну”, і може піти багато основного часу сеансу на їхнє підживлення та усвідомлення, внаслідок чого робота взагалі може не посунутися.

Коли людина вже достатньо “розігрілася” і переходить із монологу до діалогу — як кажуть, починає “бачити” присутність терапевта, тоді настає час для другого етапу терапії.

2. Основна робота.

Триває від 20 до 40 хвилин.

Етап взаємодії клієнта і терапевта.

Кількість приділеного часу залежить від складності перебігу психічних процесів та швидкості формування “головного питання” (запиту клієнта або “фігури” терапії) на цей момент.

Серцевину психологічної сесії (сеансу) складають експерименти та сприйняття нового. В залежності від напряму психології, терапевт в цій частині роботи застосовує різні інструменти та навички.

Найуспішнішим моментом в сесії гештальт-терапевта вважається наявність контакту між клієнтом і терапевтом. Це ніби перебування Сонця в точці Апогею. Наче кульмінація в музичному творі, або як відчуття ніжного посмаку з’їденої шоколадки. Немов розв’язка у літературному творі чи знаходження розв’язку математичної задачі 🙂

В інших напрямках психотерапії контакт відіграє радше допоміжну роль. Втім, контакт між людьми важливий не лише у психотерапії.

Тож, коли між клієнтом і психологом є довіра та вдалий контакт, поступ в роботі є особливо ефективним.

Трапляється так, що кульмінація може наступити досить швидко — за 15-20 хвилин інтенсивної роботи. Але частіше за все на це витрачається весь час основного етапу. Також існують випадки, коли кульмінація так і не наступає. Сеанс в такому разі слугує першою намистинкою в низці інших зустрічей психолога і клієнта, а проблематика визнається такою, що потребує більше часу. Відтак їй слід присвятити ще рівно стільки зустрічей, скільки цей психологічний феномен візьме на своє вирішення.

Переважно, нікому не подобається пристосовуватися до чогось нового, психіка шукає сотні причин, аби зберегти свій “статус кво”. Проте успіх вирішення багатьох проблем лежить саме в сфері засвоєння нового — інформації, усвідомлень, способу дії, досвіду. Не відкусиш шоколадки — не дізнаєшся її смаку.

Тобто результатом взаємодії клієнта і терапевта стають зміни на краще у психічних процесах, в особистому досвіді клієнта (а часом і в психічних процесах та досвіді самого терапевта також :)).

Утім навіть якщо кульмінація вдалася і все пройшло успішно, аби робота не була марною та зміни закріпилися, засвоїлися у нормальному для психіки режимі, а також не було шкоди від незавершених процесів, конче необхідний наступний етап терапевтичної зустрічі.

3. Етап засвоєння і завершення сеансу. Або “ковтни цю вітамінку”.

Триває від 5 до 15 хвилин.

Алегорія тут така: якщо не зачинити двері за собою, з кімнати витягне усе “тепло” від нашої спільної роботи.

Після кульмінації потрібен деякий час на заспокоєння. Уявімо завершення концерту: музиканти стоять нерухомо і в повітрі розчиняються останні відлуння звуків симфонії (вдалого контакту). Людина поступово усвідомлює, що щось змінилося. Ба! Вона сама змінилася. Несміливі окремі виляски долонь у партері переростають у густий гул аплодисментів всієї зали нашого ментального простору. Свідомість тріумфує! Сплутані думки в голові: “та? А так можна було?” — змінюються відчуттями гордості за себе. Виділяються гормони задоволення.

Отож цей процес буває настільки приємним, що може навіть викликати позитивну залежність, і люди поступово стають прихильниками усвідомленого ставлення до життя. Тоді сеанси у психолога уже нагадують не гірку пігулку, а вишукані ласощі.

А тепер уявімо, що було б, якби глядачі замість аплодисментів із гуркотом зривалися з місць і стрімголов мчали геть із зали? Які враження та спогади залишилися б у нашій пам’яті? Або згадайте, як дратує, коли кінцівку фільму обрізають чи зненацька вмикають світло в кінотеатрі? Ми все ще перебуваємо під враженням від перегляду і не хочемо, аби його хтось різко уривав — так і наша психіка потребує часу, аби вийти із процесу співпраці з психологом.

Отже ми розглянули три етапи, що з них складається терапевтична сесія. Звісно, не завжди сеанси бувають приємними, а зміни — насолодою. І тут нам також стають в пригоді обмежені та чітко врегульовані часові рамки терапії — щоб не перевантажувати наш розум надмірними відчуттями.

Та й сам психолог не здатний працювати ефективно більше, ніж 60-90хв. (звичайна ж людина, як і всі). Для психотерапевтів також встановлені обмеження по часу робочого дня: 4-5 годин роботи на день та 20-25 годин на тиждень. Перевищувати ці норми небезпечно як для психотерапевта, так і для клієнтів, котрі відвідують подібного психолога-трудоголіка.

Людська психіка вимагає ніжного та уважного підходу до себе. Це живий, складний та чутливий організм.

Одначе, яким би не був сеанс, психіка людини із вдячністю вбирає нову інформацію, яка сприяє ефективнішому ухваленню рішень в тих чи інших життєвих ситуаціях.

Тому люди, котрі побували на сеансі у фахового психотерапевта, залюбки користуються його послугами і надалі. Адже у співпраці з іншою людиною ми досягаємо найбільших результатів.

Authors

Кризи відносин

Кризи відносин є важливим і необхідним етапом будь-яких стосунків.

Вони можуть виникнути на будь-якому етапі та стати вибуховою точкою, яка призводить до розпаду відносин, або викликом, який допоможе покращити та зміцнити відносини.

У цій статті ми розглянемо різні види криз відносин, їх причини та способи їх подолання.

Основні види криз відносин

Кризи відносин мають багато різних форм і проявляються по-різному в залежності від конкретної ситуації.

Основні види криз відносин включають наступні:

  1. Криза довіри
    • Виникає, коли один або обидва партнери перестають вірити один одному.
    • Це може статися через зраду, брехню або невиконання обіцянок.
  2. Криза ідентичності
    • Постає, коли партнери починають відчувати, що вони втрачають свою індивідуальність і стають залежними від іншої людини.
    • Це може статися через неправильну рольову ідентифікацію або через те, що партнери починають ідентифікуватися зі своїми проблемами.
  3. Криза комунікації
    • Виникає, коли партнери не можуть налагодити зв’язок між собою.
    • Це може статися через неправильну комунікацію, недостатню кількість часу для спілкування, або через незгоди з приводу способу комунікації.
  4. Криза залежності
    • Актуалізується, коли один партнер стає занадто залежним від іншого, тобто відносини стають нерівноцінними.
    • Це може статися через надмірну залежність від партнера або через почуття незадоволення відносинами.
  5. Криза статусу
    • Виникає, коли партнери починають конкурувати між собою або коли один партнер починає відчувати себе менш важливим або впливовим у відносинах.
    • Це стається через невідповідність очікувань щодо ролей відносин або через різні рівні успіху в житті.
  6. Криза розлуки
    • Постає, коли партнери розмірковують про розрив відносин або коли один партнер висловлює бажання розірвати відносини.
    • Це може статися через невідповідність очікувань щодо відносин або через зміну життєвих обставин.

Ключовим елементом для подолання криз відносин є взаєморозуміння, співпраця та бажання змінитися для покращення відносин.

Важливо також пам’ятати, що кризи відносин виникають через різний рівень зрілості та досвіду партнерів.

Якщо один з партнерів є менш досвідченим або знаходиться на іншому етапі розвитку, це може створювати додаткові труднощі відносинам.

У таких випадках важливо бути терплячим та відкритим для взаємного навчання та зростання.

Причини криз відносин

Кризи відносин виникають з різних причин, але деякі з найбільш поширених причин включають наступні:

  1. Незгоди щодо цілей та очікувань. Наявність різних цілей та очікувань від відносин може призвести до кризи.
  2. Недостатнє спілкування. Нестача часу для спілкування або неможливість налагодження зв’язку між собою призводить до кризи комунікації.
  3. Нездатність вирішувати конфлікти. Якщо партнери не можуть вирішувати конфлікти, це сприяє кризі довіри та комунікації.
  4. Несумісність характерів. Різні характери партнерів може призвести до кризи ідентичності та комунікації.
  5. Надмірна залежність. Якщо один партнер стає залежним від іншого, це спричиняє кризу залежності та комунікації.
  6. Зрада або брехня може призвести до кризи довіри та комунікації.
  7. Незадоволення відносинами. Незадоволеність партнерів відносинами призводить до кризи залежності, ідентичності та комунікації.

Кризи відносин є невід’ємною частиною будь-яких відносин. Вони можуть бути викликом, який допоможе покращити та зміцнити відносини, якщо їх правильно подолати.

Важливо визнати проблему, бути відкритими та чесними, приймати відповідальність, шукати спільні рішення та відвести час для спільних занять.

Способи подолання криз відносин

Кризи відносин можуть бути викликом, який допоможе покращити та зміцнити відносини, якщо їх правильно подолати.

Нижче наведені деякі способи подолання криз відносин.

  1. Визначте проблему.
    • Для того, щоб вирішити кризу відносин, необхідно спочатку визначити, що саме є проблемою.
    • Найкраще це зробити спільно з партнером, аби з’ясувати, що саме сталося та які є можливі способи розв’язання проблеми.
  2. Будьте відкритими та чесними.
    • Відкрите та чесне спілкування є ключовим елементом для подолання криз відносин.
    • Партнери повинні відверто висловлювати свої думки та почуття та готові слухати один одного.
  3. Приймайте відповідальність.
    • Кожен партнер повинен брати на себе відповідальність за свої дії та поведінку у відносинах.
    • Якщо ви зробили помилку, прийміть відповідні заходи для її виправлення та перепросіть.
  4. Пошукайте спільні рішення.
    • Вирішення криз відносин повинно бути спільним зусиллям партнерів.
    • Пошукайте спільні рішення, які задовольнять інтереси обох партнерів та допоможуть вам зміцнити відносини.
  5. Присвятіть час один одному.
    • Часто кризи відносин виникають через недостатню кількість часу, яку партнери проводять разом.
    • Відведіть час для спільних занять та розваг, які допоможуть вам покращити ваші відносини.
  6. Попросіть професійної допомоги.
    • Якщо ви не можете самостійно подолати кризу відносин, не соромтеся звернутися за професійною допомогою.
    • Терапія або консультування можуть допомогти вам зрозуміти причини кризи та надати інструменти для її подолання.

Підсумки

Якщо ви не можете самостійно подолати кризу відносин, необхідно звернутися за психологічною допомогою.

Крім того, варто зазначити, що не всі кризи відносин можуть бути подолані.

Іноді краще розірвати відносини та перейти до нових стосунків, якщо партнери не можуть знайти спільну мову або якщо відносини стають шкідливими для одного або обох партнерів.

Фахівці у Просторі Психологів наголошують, що кризи відносин, зазвичай, є невід’ємною частиною життя та можуть бути викликом, який допоможе покращити та зміцнити відносини, якщо їх правильно подолати.

Важливо пам’ятати, що успішне подолання криз відносин потребує зусиль та взаємодії обох партнерів.

Підбір фахівців

У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психолог для пари” і “психологія відносин” тощо

Універсальний і простий алгоритм націлювання експертизи у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо

Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:

  • неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
  • позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності

Автор

Психосоматози

Психосоматичні захворювання або психосоматози (Psychosomatosis – англ.) – це прояви різноманітних порушень у функціонуванні окремих органів чи цілих систем організму, які виникають або посилюються унаслідок впливу факторів психогенного, психологічного характеру (під дією зовнішніх стресорів, внутрішніх конфліктів особистості).

У цьому типі соматичних (тілесних) розладів та недуг найяскравіше помітно значення психічного дисбалансу у житті людини, наявність якого призводить до проблем зі здоров’ям, стає причиною частих візитів до лікарів загальної практики.

Як свідчить практичний досвід Спеціалістів “Простору психологів”, пошуки причин захворювання при психосоматозах нерідко виявляються необґрунтовано тривалими, а медична терапія, в більшості, носить суто симптоматичний характер.

Таким чином, зв’язок між психологічними проблемами та тілесними скаргами часто залишається довго непоміченим, що призводить до малоефективного переміщення пацієнтів поміж лікарськими кабінетами у пошуках полегшення.

Сам термін “психосоматика” утворений від поєднання понять «психіка» та «сома» (тіло), віддзеркалюючи тісний зв’язок цих феноменів між собою.

Маркером зрушення цього взаємозв’язку є поява психосоматичного захворювання та його подальший розвиток.

ПСИХОСОМАТОЗ І ПСИХОСОМАТИКА

Поняття психосоматики у сучасній психології досить широке та включає певні групи психосоматичних порушень, з яких, за глибиною перебігу та тривалістю вирізняють наступні:

  • Конверсійні психосоматичні реакції (короткотривалі, зворотні реакції тіла на психологічний стрес, емоційні сплески)
    • тимчасове підвищення артеріального тиску,
    • пришвидшення серцебиття,
    • холод у кінцівках,
    • «мурахи» по шкірі,
    • раптові позиви до блювання,
    • больові відчуття у будь-якій частині тіла, на які немає об’єктивної причини,
    • тощо.
  • Невротичні функціональні порушення у роботі органів (кишківника, шкіри, серця, головні болі тощо), які при медичному обстеженні не знаходять об’єктивної підстави. Тобто людина відчуває дискомфорт чи біль за фактичної відсутності захворювання.
  • Власне психосоматози – психосоматичні захворювання.

«СВЯТА СІМКА» ПСИХОСОМАТОЗІВ

До класичних психосоматозів, так званої «святої 7» (“Holy Seven”), належать:

  • бронхіальна астма;
  • високий кров’яний тиск (гіпертензія);
  • запальні захворювання товстої кишки (коліт);
  • нейродерміт;
  • ревматоїдний артрит;
  • тиреотоксикоз;
  • виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки.

Інколи до числа психосоматозів окрім вищезгаданих захворювань, відносять також:

  • цукровий діабет 2 типу,
  • ішемічну хворбу серця,
  • мігрень,
  • псоріаз,
  • кропив’янку,
  • ожиріння,
  • психогенне безпліддя,
  • деякі типи онкологічних захворювань
  • тощо.

Щоби з’ясувати чи можна кваліфікувати наявні у вас ознаки або відчуття дискомфорту психосоматичним чи психосоматозними, зверніться до відповідних фахівців у “Просторі Психологів” та проконсультуйтеся і/або пройдіть відповідну психодіагностику.

СИМПТОМИ ПСИХОСОМАТОЗІВ

Симптоми психосоматозу можуть сильно відрізнятися залежно від того патогенезу та частини тіла, яку вражають.

Вони варіюються від непомітного підвищення артеріального тиску до:

  • зміни зовнішнього вигляду шкіри при атопічному дерматиті,
  • респіраторних проблем і кашлю при астмі,
  • болю в животі,
  • тиску в шлунку, діареї,
  • нудоти і блювоти при виразці шлунка і хронічних захворюваннях кишківника,
  • болю в суглобах і кінцівках при поліартриті
  • тощо.

Для кожної форми психосоматозу характерна своя специфічна клінічна картина, яка зазвичай спочатку не вказує на прямий зв’язок із психологічним стресом.

Однак клієнти самостійно можуть спостерігати, що зі збільшенням у них негативних переживань інтенсивність прояву симптомів зростає.

ДІАГНОСТИКА

При різних формах психосоматозу діагноз щодо специфічних тілесних скарг відносно легко може поставити лікар відповідного напрямку.

Наприклад, дерматолог може розпізнати нейродерміт, а виразку шлунка або дванадцятипалої кишки – визначить гастроентеролог за допомогою гастроскопії, біопсії та зі збору анамнезу, спостереження клінічної картини тощо.

Хоча різноманітні клінічні картини психосоматозів можуть бути надійно діагностовані лікарями, зазвичай залишається незрозумілим зв’язок із психологічними проблемами пацієнтів.

Тому, зокрема, важливо у процесі вирішення цієї проблематики консультуватися з психологами, а саме з експертами з психосоматики, підібрати яких у “Просторі Психологів” — максимально просто і зручно.

Відповідно, якщо психолог не бере участі в процесі, під час терапії можуть виникнути значні труднощі, оскільки справжня причина скарг залишається невідомою, а значить неусунутою.

ЛІКУВАННЯ

Існують різні терапевтичні (переважно медикаментозні) підходи до полегшення симптомів психосоматичних захворювань, але оскільки таке лікування зазвичай ігнорує причину його появи – завжди існує ризик нового спалаху після закінчення терапії.

До прикладу, сверблячі висипання, що з’являються в контексті нейродерміту, можна полегшити протизапальними та антисептичними мазями.

Однак симптоми цієї недуги часто рецидивують після припинення застосування препаратів.

Аналогічною є ситуація і для більшості інших психосоматозів.

Враховуючи вплив психологічних факторів на розвиток психосоматозів, сучасна медицина визнає доцільним психотерапевтичне втручання.

Однак, хоча психотерапія позитивно впливає на перебіг хвороби, варто розуміти, що цілковито вилікуватися лише з її допомогою, як правило, неможливо, оскільки фізичні прояви душевних страждань також потребують і ситуативного соматичного лікування.

Тому найкращих результатів зазвичай можна досягти за умови поєднання медикаментозного та психотерапевтичного лікування.

Наприклад, гострі форми небактеріальної виразки шлунка можна лікувати за допомогою:

  • так званих інгібіторів протонної помпи.
  • супутньої психотерапії, скерованої на навчання і розвиток навиків саморефлексії,
  • роботи зі своїми емоційними реакціями,
  • освоєння спеціальних методів релаксації, як-от аутогенне тренування, йога або прогресивне розслаблення м’язів.

Зрештою, і це доводить практичний досвід численних фахівців у “Просторі Психологів”, саме психотерапія поєднана із лікуванням засобами доказової медицини — призводить до повного зникнення симптомів або, щонайменше, стійкої ремісії.

ПІДБІР ФАХІВЦІВ

У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “експерт з психосоматики”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо

Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи” у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо

Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space — здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:

  • неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
  • позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності

Автор

Лікування психосоматики

Міст між тілом і психікою: Як працює сучасне лікування психосоматичних розладів

У сучасному світі фрази на кшталт «усі хвороби від нервів» або «це все психосоматика» стали звичними. Проте за побутовим використанням цього терміна часто ховається чимало міфів.

Люди звикли думати, що психосоматика — це щось вигадане, «коли прикидаються» або коли болить те, чого насправді немає.

На практиці все зовсім інакше.

Хронічний біль у спині, синдром подразненого кишківника, стрибки артеріального тиску чи незрозумілі шлункові коліки бувають абсолютно реальними, фізичними та виснажливими.

Їх неможливо вилікувати лише силою волі чи порадою «не нервувати».

У цій статті ми розберемося, що насправді являє собою психосоматика з точки зору науки, чому тіло бере на себе удар емоційного болю та які методи лікування є дійсно ефективними.

Що таке психосоматика насправді?

У медичній та психологічній науці психосоматика — це напрям, що вивчає взаємозв’язок між психологічними чинниками (емоціями, стресом, внутрішніми конфліктами) та соматичними (тілесними) захворюваннями.

Важливо розрізняти два стани:

Соматоформні розлади (власне психосоматика)

Це ситуації, коли людина відчуває реальний фізичний біль або порушення функцій органу, але під час медичного обстеження (аналізів, УЗД, МРТ) лікарі не знаходять органічних пошкоджень чи патологій.

Тіло «сигналізує» про поломку, але поломка на рівні біології відсутня — проблема криється в роботі нервової системи та регуляції.

Психосоматичні захворювання (у вузькому сенсі)

Це реальні органічні хвороби (наприклад, виразка шлунка, гіпертонічна хвороба, бронхіальна астма), виникнення та загострення яких безпосередньо провокуються хронічним стресом та психологічним напруженням.

    Тіло і психіка не розділені стіною — вони є єдиною еволюційною системою.

    Коли психіка не може переробити чи висловити емоцію (через страх, заборону, виховану «терплячість» чи брак слів), емоційний заряд падає на рівень біології через вегетативну нервову систему. Це називається соматизацією.

    Чому емоції стають болем? (Анатомія процесу)

    Коли людина стикається з небезпекою, тривогою чи конфліктом, мозок дає сигнал тілу підготуватися до захисту: напружуються м’язи, підвищується тиск, прискорюється пульс, виділяються гормони стресу (кортизол і адреналін).

    Це нормальна реакція «бий-абіжи».

    Проте в сучасних умовах ми рідко б’ємося чи кудись тікаємо. Соціальні норми вимагають «тримати обличчя», мовчати на роботі, терпіти несправедливість.

    Що відбувається з енергією, яку виділило тіло для захисту? Вона залишається всередині.

    Якщо людина роками стримує гнів, у неї хронічно спазмуються м’язи щелеп, шиї чи плечового пояса, що веде до головних болів напруги.

    Якщо людина живе в стані перманентного страху та невизначеності, «страждає» шлунково-кишковий тракт (який еволюційно реагує на загрозу зупинкою травлення), що призводить до гастритів чи синдрому подразненого кишківника.

    Тіло буквально стає архівом непрожитих, невиплаканих, невикричаних емоцій.

    Міфи про лікування психосоматики

    Перш ніж говорити про реальну допомогу, важливо розвіяти кілька небезпечних міфів, які часто заважають людям одужати:

    Міф 1: «Це все у вашій голові, просто вигадано».

    Це найгірше, що може почути пацієнт від лікаря. Біль у тілі абсолютний і реальний.

    Нервові закінчення дійсно передають сигнал болю в мозок.

    Проте корінь цієї проблеми лежить не в самому органі, а в тому, як нервова система обробляє сигнали й стрес.

    Міф 2: «Треба просто випити заспокійливе, і все пройде».

    Фармакотерапія (антидепресанти чи транквілізатори) може зняти гостру гостроту симптомів і знизити загальний рівень тривоги, але вона не вирішує внутрішній конфлікт, який запустив хворобу.

    Щойно дія пігулок закінчується, тіло може повернутися до звичного спазму.

    Міф 3: «Можна вилікуватися за допомогою позитивного мислення».

    Спроби «натягнути» на себе посмішку і переконувати себе, що все добре, коли всередині бушує хронічний конфлікт, лише посилюють внутрішнє напруження.

    Психіка витісняє проблему ще глибше в тіло.

    Сучасні методи лікування психосоматичних розладів

    Ефективне лікування психосоматики завжди комплексне.

    Воно вимагає тандему двох фахівців: лікаря загальної практики чи профільного спеціаліста (невролога, гастроентеролога, кардіолога) для виключення органічних патологій та психотерапевта для роботи з першопричиною.

    1. Медична діагностика та стабілізація

    Перший крок — завжди безпека. Не можна списувати будь-який біль на психосоматику без обстеження.

    Якщо у людини болить серце, необхідно зробити кардіограму.

    Щойно соматичні патології виключені або взято під контроль медикаментами, фокус уваги переноситься на психотерапевтичну роботу.

    2. Психотерапія як основний інструмент

    Психотерапія допомагає людині розшифрувати мову власного тіла і навчитися переводити невербалізований емоційний біль у сферу усвідомленості.

    Використовуються різні підходи:

    Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ): Допомагає виявити зв’язок між тривожними думками, катастрофізацією («зі мною стається щось жахливе») та тіканнями у хворобу. КПТ вчить змінювати деструктивні паттерни мислення.

    Діалектично-поведінкова терапія (ДПТ) та емоційно-фокусована робота: Навчають навичкам емоційної регуляції, толерантності до дистрессу та екологічному вираженню емоцій (гніву, суму, страху), щоб тілу не доводилося «кричати» за вас через біль.

    Тілесно-орієнтована терапія: Напрям, який працює безпосередньо з тілесними затисками, диханням та м’язовими панцирами.

    Оскільки травма та стрес застрягають у тілі, робота через рух, дихальні практики та усвідомлення тілесних відчуттів дає потужний ефект розвантаження.

    Тощо.

    3. Навчання навичкам психогігієни та саморегуляції

    Лікування психосоматики неможливе без зміни щоденних звичок. Пацієнт опановує інструменти зниження рівня щоденного напруження:

    Діафрагмальне дихання: Повільне дихання животом включає парасимпатичну нервову систему, яка дає сигнал тілу: «Небезпеки немає, можна розслабитися».

    Прогресивна м’язова релаксація за Джейкобсоном: Метод почергового напруження і розслаблення груп м’язів, що дозволяє навчитися помічати хронічні затиски в тілі та знімати їх.

    Розвиток алекситимії (вміння розпізнавати свої почуття): Люди з психосоматичними розладами часто страждають на алекситимію — нездатність назвати свої емоції.

    Вони не кажуть «я злий» чи «я злякався», вони кажуть «у мене болить шлунок».

    Навчання казати собі «я зараз відчуваю сильну тривогу через невизначеність» замість того, щоб переводити це в біль, рятує органи від руйнування.

    Висновок

    Психосоматичні розлади — це не вирок і не слабкість. Це крик вашого тіла про допомогу, мова, якою організм намагається достукатися до вашої свідомості, коли всі інші способи були вичерпані.

    Лікування психосоматики вимагає терпіння, мужності та готовності зазирнути всередину себе — туди, де роками ховалися невисловлені образи, страхи та хронічний стрес.

    Проте шлях цей того вартий.

    Навчаючись розуміти мову своїх емоцій, дбати про психологічні кордони та давати тілу вільний простір для проживання почуттів, людина звільняється від хронічного болю.

    Зцілення настає тоді, коли тілу більше не потрібно хворіти, щоб його почули.

    Автор

    Дитяча психосоматика

    Мова болю без слів: Як розуміти та лікувати дитячу психосоматику

    Коли у дитини раптово починає боліти живіт перед походом до школи, без причини піднімається температура у неділю ввечері або з’являється хронічний кашель, який не лікується жодними сиропами, батьки зазвичай б’ють на сполох.

    Вони здають незліченні аналізи, відвідують педіатрів, гастроентерологів та алергологів.

    Проте лікарі розводять руками: «Дитина повністю здорова з медичної точки зору».

    У таких випадках ми маємо справу з дитячою психосоматикою. Тіло дитини стає найчутливішим індикатором того, що відбувається в її емоційному світі, у родині та в школі.

    Малюки та навіть підлітки ще не володіють достатнім рівнем рефлексії й часто не можуть сказати словами: «Мені страшно», «Я відчуваю себе самотнім» або «Я не витримую цього тиску».

    Натомість за них говорить їхнє тіло.

    У цій статті ми розберемося, чому діти «втікають у хвороби», які сигнали подає дитячий організм і як дорослі можуть допомогти своїй дитині без ліків та зайвого тиску.

    Особливості дитячої психіки: Чому хворіють саме діти?

    Дитяча психосоматика суттєво відрізняється від дорослої. Психіка дитини перебуває у стані активного формування, а зв’язок між емоціями та тілом набагато міцніший і пряміший, ніж у дорослих.

    Алекситимія розвитку: До певного віку діти просто не мають когнітивних і словесних інструментів, щоб назвати свої складні емоції.

    Ревнощі до молодшого брата, тривога через сварок батьків чи булінг у класі не трансформуються у думки — вони одразу переходять на рівень фізіології (спазми, нудота, підвищення температури).

    Вегетативна реактивність: Вегетативна нервова система дитини реагує на будь-який стрес надзвичайно бурхливо. Судини різко звужуються чи розширюються, м’язи спазмуються, слизові оболонки починають виробляти більше секрету.

    «Вторинна вигода» (неусвідомлена): Дитина швидко помічає (на рівні підсвідомості), що коли вона хворіє, напружена атмосфера в домі зникає.

    Батьки перестають сваритися, обіймають її, сидять поруч, приділяють максимум уваги і скасовують ненависні гуртки чи школу.

    Тіло запам’ятовує: хвороба — це єдиний легальний спосіб отримати любов, безпеку та відпочинок.

      Найпоширеніші психосоматичні прояви у дітей

      Психосоматичні симптоми можуть маскуватися під будь-які соматичні захворювання.

      Найчастіше дитяча психіка «б’є» по найвразливіших місцях:

      Шлунково-кишковий тракт (живіт, нудота, блювота)

      Живіт — головний емоційний центр дитини.

      «Дитячий гастрит», функціональні болі в животі чи раптова нудота зазвичай сигналізують про високий рівень тривожності або непереборний страх (наприклад, страх перед контрольною, перед гнівом вчителя чи перед розлукою з мамою).

      Часті застудні захворювання (ГРВІ, бронхіти, тонзиліти)

      Якщо дитина хворує щомісяця, це часто означає хронічне емоційне виснаження.

      Часто за цим стоїть банальний брак життєвого простору, надлишок гуртків або намагання «виплакати» невиплаканий смуток (кашель і нежить у психосоматиці часто символізують сльози, які дитині забороняють або соромно виявляти).

      Головні болі напруження

      Зустрічаються навіть у молодших школярів. Вони виникають через колосальне інтелектуальне та психологічне навантаження, перфекціонізм (коли батьки вимагають лише високих оцінок) або хронічне недосипання.

      Шкірні реакції (атопічний дерматит, кропив’янка)

      Шкіра — це кордон між внутрішнім світом дитини та зовнішнім середовищем.

      Проблеми зі шкірою часто сигналізують про порушення особистих кордонів або дефіцит тактильного контакту (обіймів, тепла, ласки), коли дитина «оголена» перед агресивним світом.

      Родина як джерело дитячої симптоматики

      Сім’я для дитини — це екосистема. Окремої «дитячої психосоматики» у вакуумі не існує; майже завжди це відображення сімейної динаміки.

      Дитина виконує роль «симптомоносія» або «громовідводу» у родині.

      Хронічні конфлікти між батьками

      Якщо мама і тато постійно сваряться або перебувають на межі розлучення, але приховують це « заради дитини», малеча відчуває це гостріше за будь-які прилади.

      У її мозку спрацьовує рятівний механізм: якщо я захворію, батьки змушені будуть об’єднатися і перестати воювати один з одним. І хвороба спрацьовує.

      Гіперопіка та надмірний контроль

      Коли батьки вирішують за дитину кожен її крок, не дають права на помилку чи власний вибір, тіло дитини бере своєрідний «бунт». Через хворобу вона хоча б тимчасово отримує автономію та право нічого не робити.

      Емоційна холодність

      У сім’ях, де не прийнято відкрито говорити про почуття, хвороба стає єдиною мовою, якою можна привернути до себе увагу і отримати порцію ніжності.

      Як допомогти дитині: Практичні кроки для батьків

      Робота з дитячою психосоматикою завжди починається з дорослих.

      Неможливо вилікувати дитину, якщо продовжувати тиснути на неї або ігнорувати сімейний клімат.

      1. Виключити медичні патології

      Перше правило безпеки — ніколи не списувати симптоми лише на психосоматику без обстеження.

      Якщо у дитини болить живіт чи тримається температура, її обов’язково має оглянути педіатр.

      Психосоматика діагностується методом виключення органічних патологій.

      2. Змінити фокус із «Що з дитиною?» на «Що відбувається навколо дитини?»

      Поставте собі чесні запитання:

      • Чи не змінилося щось у нашому житті останнім часом (переїзд, новий сад/школа, сварки в домі)?
      • Чи немає у дитини перевантаження секціями та вимогами?
      • Чи часто ми хвалимо її не за оцінки та досягнення, а просто за те, що вона є?

      3. Навчити дитину розпізнавати та називати емоції

      Допомагайте малюкові перекладати тілесні відчуття на мову почуттів. Замість того щоб казати «не вигадуй, нічого в тебе не болить», скажіть:

      «Я бачу, що твій животик зараз болить. Ти, мабуть, дуже сильно хвилюєшся через завтрашнє свято, правда?».

      Коли емоція названа вголос, її інтенсивність у тілі падає в рази.

      4. Звернутися до дитячого психолога

      Якщо симптоми регулярні, а самостійно впоратися не вдається, варто звернутися до фахівця.

      У роботі з дітьми психологи використовують не нудні дорослі розмови, а ігрову терапію, пісочну терапію, арт-терапію та ляльковий театр.

      Через гру дитина безпечно «випускає» назовні накопичену агресію, страхи та образу, і її тілу більше не потрібно хворіти.

      Висновок

      Дитяча психосоматика — це не маніпуляція і не каприз.

      Це крик про допомогу від маленького організму, який намагається вижити в умовах емоційного перевантаження.

      Коли батьки перестають сприймати хворобу як ворога, якого треба терміново «забити» пігулками, а починають бачити в ній послання від власної дитини, відбувається справжнє диво.

      Зцілюючи атмосферу в родині, даруючи дитині безумовну любов, прийняття та безпеку, ми звільняємо її тіло від необхідності хворіти.

      Здоров’я дитини повертається тоді, коли в її житті зникає страх і з’являється щире, тепле розуміння.

      Автор