Різдвяне-психологічне

Або по що “Дєда” Мороза збила українська ППО.

24.02.2022

П’ята ранку. Закарбувалось. До віку. Видається, ніби на кожній кісточці, а я це відчуваю без упину крізь власну шкіру, тіло… постійно болить і лише щем зі скимінням міняються місцями.

300 днів і 8 років

Сьогодні ТРИСТА днів повномасштабного вторгнення московії… і 20-те грудня за календарем. Боляче і скиміння зі щемом міняються місцями. І ще багато чорного гумору. А вчора було 19-те, подумалось мені якось машинально. Раніше радо святкували, чекали з нетерпінням, аби дітей привітати з Миколаєм. Дарма, що вже дорослі. Та нині ціла Україна суголосно чекає на одне-однісіньке найбажаніше свято для кожного і кожної. Або на два. Ту, другу, подію теж святкуватимем.

Слідом пригадалося, як в дитинстві мене лякав “дєд” Мороз. Лякав своїм довгим не першої свіжості халатом, синтетичною бородою і вусами, що рухаються окремо від обличчя. Було невтямки, чому цей халат без ґудзиків шубою називають, жодного разу не бачила “дєда” Мороза у справжній шубі, тим паче червоній.

У халаті до п’ят і з навмисне суремним голосом він здавався мені такою ж дерев’яною ялинкою, тільки в одязі. Зі своїх дитячих відчуттів, я не пригадую якогось тепла чи любові до цього персонажу, а лише підсвідоме бажання триматися від нього на віддалі, про всяк, і бажаний запах шоколадних цукерок в картонному упакуванні врізьбився. Метою було отримати цей пакуночок якнайшвидше. Ігрища навколо ялинки були якісь куці і полягали головне у хороводах. А читати вірші перед незнайомою публікою я панічно боялася і лише дитяче зачудування блискітками на власних новорічних суконьках дещо дисциплінувало і хоч трішки компенсувало пережиті страхи.

“Родичка” діда теж чудила. Снігуронька часто була тітонькою, в її образі шукалося казкової краси… і не знаходилося. На онучку цьоця не «тягла». Я собі думала, що онучка – це ж приблизно така дитина, як я, або щонайбільше — школярка. Ну хіба що дідові справді вже із тисячу років, а онучка виросла. Невмирака дід і доросла самотня онучка… брррр…

“Дєд” Мороз, між тим, також був не схожий на діда – ні за віком, ні за поведінкою. Це ще не все, було чимало й інших невідповідностей, але вже й цього було задосить, аби не вкладатися в дитячу психіку і змушувати трохи побоюватися цих недоладних приходьків. Пригадую лише товсті стовбури ніг «онучки» в капронових колготках, що поруч них робилося фото.

Ще впадало в око, що між «дідом» та «онучкою» стосунки такі собі, на родинні ніяк не схожі. А склепаний совєтською владою “бекґраунд” цієї штучної, пропагандистсько-комерційної, як вже дізналася дорослою, пропозиції по заміщенню Різдва з віком не ставав зрозумілішим. Скільки фільмів, мультів, книжок і вистав тощо не продукував тодішній агітпроп (агітація й пропаганда), аби “змурувати легенду” своїм персонажам-протеже, і все це заради отримання ще більшої влади над нами — все намарно, так само не трималося купи, радше додавалося більше запитань. Лише з плином часу й більшою доступністю інформації виявила, що вони мали собою заступити у свідомості українців традиції святкування теплих родинних й релігійних свят з Миколаєм, Дідухом, павуками, колядками й щедрівками тощо. Замість куті — “алів’є”.

Совкове дитинство на останніх роках радянської влади і ще кілька років по тому за інерцією, звісно, взагалі було не мед. Так СРСР наближався до свого кінця, вже либонь заяложене — полиці магазинів були порожні, а невдовзі наші вчителі масово шукали підробітку в торгівлі чи приватних бізнесах, школярі тим часом у напіврозбитих класних кабінетах вдавали, що навчаються. Без учителів. Теплих згадок, як-от, в моєї мами чи батька, я не мала. Безперечно, я спираюся винятково на власний досвід і відчуття, припускаю, що в кожній сім’ї було по-різному, і напевне комусь навіть те бідне дитинство із дерев’яними іграшками було веселим та безтурботним.

20-те… за кілька днів Святвечір, Різдво (або Коляда)… Так, тепер все збігається. Тепер все як треба, як мало бути. Рідновіри стверджують, що десь на цей день (22-25 грудня) припадає свято Сонця, Різдво свята Дажбожого. Святі, як ми знаємо, з’явилися лише тисячоліття тому. А Сонце за нашими мірками практично вічне.

Святий Миколай чи дід Мороз — починаючи з 2014 року для мене це вже не було питанням. Та й діти вже дорослі. З датами решти свят ще б лад навести. Тішить , що в цей час спільним рішенням більшості україноцентричної спільноти є повернення до Різдва 25 грудня і Святого Миколая. Принаймні про це свідчить свіже соцопитування осіб від 18 років і по всіх областях окрім окупованих тут (https://18000.com.ua/strichka-novin/zrosla-kilkist-ukrayinciv-yaki-svyatkuvatimut-rizdvo-25-grudnya-opituvannya/ ) Лише цьогоріч і священний синод ПЦУ дозволив святкувати Різдво 25 грудня, ба більше — ведуть перемовини з УГКЦ про реформу церковного календаря. І це вже добре. Нас не зупинити.

І все-таки, навіщо відбирати в дітей новорічного, першосічневого діда Мороза зі Снігуркою? Адже Святий Миколай вже «промайнув», а дітям хочеться свята. І не лише дітям. Кого запрошувати на корпоративи? Ну не святого ж Миколая на горілку та декольте? Снігуронька чи ельфи? Може і ви помітили, що коли надавати перевагу святкуванню Нового Року з дідом Морозом і Снігуркою, то іншого багатства і різноманіття українських традицій святкування ніби й не існує, ніби і потреби не виникає ще у чомусь. Та варто роззирнутися і ми побачимо, як невимовно бідним, блідим виглядає свято зустрічі нового календарного року у порівнянні з цілою валкою наших святкових традицій, що з одної дати плавно перетікає в іншу і від насиченості яскравими персонажами аж голова йде обертом, як не дух перехоплює. Традиції святкування різдва є “дзвінкими, колоритними й неймовірно вишуканими”— ось як презентують свій надзвичайно теплий і красивий онлайн-проєкт в музеї Івана Гончара тут ( https://army.honchar.org.ua/ua/rizdvo?fbclid=IwAR0sglogbMp6bm-OnssYB5gEDMeqN1jx_bRyOoasvT5luZkwva5IjxGGzg0 )

Ось же все воно, просто перед нами!

Гадаю, потенціал вертепу теж не до кінця розкритий, не досить поширений нашими творчими колективами, ще є куди рости. Там, де відкидається чуже і накинуте — буйним цвітом квітне своє і рідне. Воно є і нічим не поступається в магічності й чарівності. Просто треба згадати, вдихнути нове життя. Нам також до снаги проявити творчість та уяву і згадати старих персонажів з казок, які несуть позитивний сенс і чарівність. Наші казки. Це ж просто невичерпна скарбниця для натхнення! Скажімо, чим казкові зайчики, сніжинки, мишенята, лисенята тощо гірші за діда Мороза? Вони можуть бути різного віку та різної статі. Можуть бути членами однієї родини або «сусідами» по ялинці. Якщо все ще ставите вдома її, а не Дідуха.

Правдиве походження самого персонажу діда Мороза має кілька версій, що їх можна пошукати і переглянути в інтернеті, та навряд це аж так важитиме, аби якось повпливати чи реанімувати його дмухану славу і щербату репутацію. Цілком досить того з чим і ким він нам асоціюється саме тепер, під час таких буремних і болісних подій — яскраве унаочнення, як працюють механізми психіки.

Але тема знов загострилася нині й переосмислення в суспільстві триває. Понад те, цьогоріч соцмережі облетіла гучна стаття про те, як, громадянина росії, діда Мороза вкупі зі Снігуркою бурхлива уява чотирирічного киянина збила українською ППО. Радикальненько.)

Продовжувати, накинуту нам, радянську традицію з усіма її збоченими реаліями — занадто перерослою онучкою та вічно молодим і, вочевидь, не її дідом, як на мене, є психологічно шкідливо. Навіть діти це вже розуміють! Казкові персонажі мусять нести нам якусь теплу родинну ідею, зразки доброї поведінки і щастя. А яке щастя у такої парочки? Хіба що й пасує до нестримно п’яних і сороміцьких корпоративів. Та й тут вже аніматори нарікають на карколомне зменшення попиту, а дехто і в рекламі не наважується згадувати і самі ж пояснюють чому — “аби не побили”.

Що радять психологи, медики й педагоги? Не кожна дитина сприйме безболісно смерть свого чарівного до того персонажа, навіть від нашої героїчної ППО. Дітям й так психологічно добряче дісталося. Є більш м’які й творчі способи повідомити дитині, що той дід вже не приходитиме до неї. Але завше варто натомість пропонувати заміну. І батьки з вихователями та вчителями вже активно почали поратися на цьому напрямку, шукаючи нових змістів, сенсів і форм, а завзяття й творчий шал не залишає місця сумнівам та прирікає на успіх.

Так в садочках започатковують Різдвяника й несиків, що йому допомагають ладнати й розносити дітям подарунки, а підказала вихід нова казочка, що побачила світ у минулому році — “Різдвяник і таємниці чарівної долини” Наталі Тищенко. Сучасна українська дитяча книжка, надто різдвяно-святкова тематика, пропонує чималий вибір, було б бажання поцікавитися.

Снігуронька, звісно ж, може бути, але, наприклад, як персонаж казки про Леля — гарна молода дівчина-наречена, а не онучка діда. Казка повчальна – навчає дівчат не вкладатися у невзаємні стосунки, цікавитися, що ховається за красою обгортки, а не сліпо зачаровуватися нею, шукати справжнього кохання.

Та й Мороз хай буде! Але не дід, а «чоловік у розквіті сил», «парубок моторний» – Морозко. Як у казці. Хай вони зі Снігуронькою будуть брат і сестра. Красиві, гарні і молоді. Хай навіть допомагають Миколаю роздавати подарунки.

Або Зима — одна з сестер зі пречудової казки Валерія Шевчука “Чотири сестри”, про всі пори року. Там і негативні персонажі присутні, як-от Чорний Птах чи Холодні Вітри з крижаними трубами — магія, чари і динаміка святу забезпечені, адже вічна боротьба добра зі злом не передбачає статики.

Словом, чимало в нас повчальних і чарівних казок, аби не в одно віконце світило сонце. Хіба ж нам світ мов дошками забитий на Дідові Морозі в узбецькому халаті та Снігурці у сніжному кокошнику?

Чи стоятимемо біля річки зі свіжою, смачнющою водою й потерпатимемо від спраги, а чи зачерпнемо обома руками і жадібно нап’ємося? Кожному своє.

Сьогоднішнє Різдво справді набуває нових сенсів і єднає нас попри відстань. Біль від втрат вчить любити ще більше і всім, хто нас захищає бути безлітно вдячними. Нехай же зірка засяє і в єднанні з нашим внутрішнім світлом прожене пітьму!

Authors

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *