Досить часто по якихось травматичних подіях ми можемо спостерігати тенденцію, котра тяжіє до звинувачення певною частиною суспільства в тому, що з цією людиною трапилося — саму ж жертву (англійське слово “віктим-блеймінґ”).
Чому ж так відбувається?
В основі такої тенденції лежить емоція Страху, що з людьми або з їхніми близькими може статися щось подібне. Або протилежна тенденція — переконання, що такого ніколи не станеться, якщо… — у обох випадках далі йде перелік ритуалів, яких треба дотриматися, і це більше схоже на магічне мислення, аніж на реальну оцінку загрози.
От саме про реальність небезпеки далі і піде мова.
В реальності не існує аніякої абсолютної безпеки. Є лише ілюзія безпеки, коли ми переконані, що за цих обставин з нами нічого не трапиться.
У травма-терапії є перелік трьох основних ілюзій, що їх людина позбавляється, коли потрапляє у ситуацію насилля або сильного стресу, внаслідок чого з’являються тривалі симптоми різноманітних психологічних розладів, між них і ПТСР.
І чільне місце в переліку цих ілюзій посідає саме втрата ілюзії безпеки.
Далі ідуть втрата ілюзії справедливості та ілюзії контролю.
Щодо безпеки. Чому це лише ілюзія?
Тому що світ, в якому ми живемо, ніколи не був, і навряд чи колись буде безпечним. Люди докладають багато зусиль, аби убезпечити себе від катастроф, природних катаклізмів, насилля, воєн (кому, як не нам знати), голоду, хвороб та й просто прикрих випадковостей.
Вже сам цей, далеко не повний, перелік дає уявлення, наскільки наш світ є небезпечним.
Людина є “нагло смертною” — себто раптово, непередбачувано, несподівано, зненацька. А якщо взяти до уваги, що й сама Земля, як планета – не таке вже надійне місце в Космосі, аби безтурботно насвистувати, то рівень тривоги різко зростає.
І на сьогодні вчені вважають, що тривожність є “вмонтованою” в нашу психіку сама з себе, як аналізатор навколишнього середовища на можливі небезпеки. Тобто небезпека є сталим і неуникненним явищем.
Контролювати її неможливо, можна лише знижувати рівень тривожності свідомо чи несвідомо.
Психіка людини влаштована так, що ми не можемо просто “заспокоїтися”, пити смузі й гоцати по нічних клубах, якщо тільки не відчуваємо себе в безпеці. Або у помірній загрозі, з котрою, гадаємо, що зможемо впоратися. Тому більшість з нас переконує себе, що перебуває у безпечній ситуації, яка піддається її контролю (привіт другій ілюзії травматичних ситуацій).
Реальність є такою, що ми постійно перебуваємо у помірній загрозі. Свідомі ми цього чи ні.
Інша річ, що ймовірність небезпечної ситуації різниться, але достеменно прорахувати, що ось я вийшла з дому звичним мені маршрутом, зайшла в метро або сіла в автівку, і сьогодні так само спокійно повернуся додому – неможливо.
Ймовірність того, що щось піде “не за планом” існує завжди. І це не 0,00000якийсь там відсоток. Це фактично “одне із двох”. Або щось станеться або ні. І воно таки стається, щодня. І добре, що наразі не з кимось із нас.
Гештальт-терапія проголошує, що 50% відповідальності за те, що з нами стається, несемо ми самі, а 50% відповідальності є на середовищі. Тобто на людях і обставинах, з якими ми маємо справу.
Звісно, можна вважати, що вдаючись до екстремальних розваг чи обираючи небезпечну професію, ми перебираємо більшу частину відповідальності на себе. Однак, я вважаю, що це все ті самі 50%.
Різниця лише в тому, чи ми згодні миритися з наслідками, чи перебуваємо в ілюзії, що якось воно буде. Якщо сподіваємось на “може”, покладаємось на те, що “якось воно буде”, то свої 50% ми проґавили і тепер все залежить від середовища (Васько запросив не туди, дощ пустився і я побіг навпростець, хоч зазвичай того не роблю, мотузка роупджампінґу була неякісна тощо).
Фішка в тому, що ми щодня покладаємося на середовище. Ми виходимо з дому і не можемо наперед убезпечитися від усіх можливих катастроф та випадків. Ми вміло придушуємо свою внутрішню тривогу, і чимчикуємо на роботу\вечірку\в гори, бо у нас немає іншого вибору.
Хочете уникнути усіх небезпек — просто не народжуйтеся. Бо вже під час пологів з вами може щось статися. Та що вже там. Всередині утроби може щось статися. Не кажу вже про сам процес зачаття та якість матеріалу, яка залежить від того, що ви робили і як жили перед тим.
Цю тему можна дуже довго розвивати й аби уникнути довгочиту — стислі висновки.
1. Безпеки не існує. Ми всі про це в курсі, нам це сигналізує наша тривожність. Ми всі про себе дбаємо настільки добре, наскільки можемо. І заслуговуємо поваги за це. Здорових психічно людей, які не відчувають тривогу і тому сунуть куди попало, не існує.
Є залежні від адреналіну, але це інша історія.
2. Ми всі щодня уміло придушуємо свою тривожність, аби просто жити.
Це не означає, що ми ігноруємо небезпеку і самі “напитуємо халепи”. Це означає, що кожен і кожна з нас щодня ризикує чимось, наважується зробити щось небезпечне просто тому, що це життя. Життя — це не про безпеку. Повна безпека — то на цвинтарі та й… теж не ґарантовано.
3. Уберегтися від усього на світі неможливо. Неможливо знати наперед, що сьогодні в під’їзді на вас чекає якась неприємність. А чи то на зупинці, звичайному ринку тощо, надто зараз, у воєнний час. Чи то вдень, чи вночі. Війна стерла всі умовні межі. За звичайною ж статистикою, ще за мирного часу, багато злочинів скоюється у світлий час доби і за ніби-то цілком “безпечних” для жертв обставин.
Зауважу трішки на “безпекових” ритуалах, спираючись на ту ж таки статистику, котра була якось трапилася мені на очі. Сенсу наводити її нема, позаяк моєю метою не є переконати когось у чомусь.
Однак моєю метою є переосмислити наше ставлення до людей, з якими трапляються неприємності.
В тому числі і до самих себе. Адже, як ми ставимося до себе, так ми ставимося і до інших (усвідомлено чи ні — гештальт-терапія нам у поміч).
Ритуали як-от: не ходити по темних закапелках, не вдягатися “у відкритий одяг”, носити з собою ніж\балон з газом\пістолет, не розмовляти з незнайомцями тощо — не вберігає від нападів злочинців.
Ритуали дають нам лише спосіб впоратися зі своєю тривожністю. Можливо, ви зменшуєте ймовірність, що на вас хтось нападе саме за цих обставин, коли уникаєте самe цих обставин. Але це вам не гарантує убезпечення від неприємного трафунку за зовсім іншої ситуації, що її ви вважали безпечною.
Тут передаємо привіт третій ілюзії – справедливості: “а як же це сталося, адже я порядна, відповідальна людина, ніколи не ходила після 8-ї вечора”, “чаркував лише зі знайомими”, “завжди тримаю при собі ніж, а тут таке…”.
Те саме стосується ситуацій пов’язаних зі шахрайством. Ми всі протягом життя стаємо жертвами шахрайства хоча би раз. І це не означає, що ми наївні, дурні або мняло якесь чи невдаха. Це означає, що кожна окремішня людина не може передбачити, знати, бути в курсі усіх можливих шахрайств. Хтось розумніший за одних обставин, а хтось — за інших.
Хтось просто довіряє людям і за це відпокутує. Хтось прагне мати вигіднішу угоду, а натомість його одурюють, підманюють. Багатьом знайомі фільми, де за сюжетом одного крутого махляра\махлярку пошив у дурні інший крутий конкурент(-ка). Люди не повинні соромитися зізнаватися, що їх впровадили в обман і викривати негідників — таким чином шахраїв стане менше.
Звинувачення шахраїв, а не жертв ошуку чи одуру — є найкращим способом боротьби з ошуканцями.
Тож головний висновок: варто усвідомлювати власну тривожність, приймати те, що бути в безпеці повсякчас — це ілюзія. І що людина, яка потрапила у небезпечну ситуацію, несе відповідальність тільки за те, що хотіла жити повним життям, як і всі ми. Кожна людина має право на захист від злочинців. Кожна людина має право на підтримку суспільства та держави.
А винний у ситуації злочину завжди лише нападник. Він несе усі 100% відповідальності за скоєний злочин.
Адже це саме злочинець наважився порушити цілісність вашого душевного та фізичного спокою. Саме він зробив із вас жертву своїх хворих уявлень. Злочинець мусить бути завжди покараний. Оце і є найкращий спосіб убезпечити себе в подальшому. Бо зупинити злочинців можуть лише законні невідворотність та сила покарання.