або
“Я ніколи не звикну, а закохуюсь в тебе щодня”.
14 лютого – День святого Валентина, свято Закоханих і Любові. В цей день, як і кілька останніх років поспіль, а надто озираючись на останній, найтяжчий, люди ніби поділяються на кілька категорій – тих, хто має пару, тих, хто поки що самотній і… тих сотень тисяч пар, про мільйони й думати страшно, котрих, на превеликий жаль, змусила тимчасово розлучитися війна. Комусь, боляче промовляти, зламало долю.
Тож чимало українців постає перед психологічною дилемою: чи можу я бодай щось святкувати, чи відзначати у той час, коли навколо стільки страждань, чи маємо ми право на те, аби хоч на кілька годин просто відчути себе щасливими?
Практичний досвід психологів доводить, що так, ба більше, що не варто нехтувати власними потребами і ставити на паузу ані своїх планів, якщо це залежить лише від ваших вагань, ані почуттів, ані життя загалом. Адже в іншому випадкові ми позбавляємо себе природного підживлення, себто того, що називається внутрішнім резервом, того, що надає нам сил і витривалості, аби здолати більшість негараздів. В цьому процесі ми щоразу стикаємося з психологічними викликами і виснаженням. І це нормально. Гірше, коли це перетворюється уже на психологічні проблеми.
Все просто ж направду: або ми вчасно замінюємо свої батарейки, або поступово вгасатимемо, хтось швидше, а хтось повільніше.
Навряд чи внутрішнє вигоряння, як емоційне, так і професійне, входить до наших планів у той час, коли ми чудово усвідомлюємо, що наша держава й суспільство не спринт біжать вже дев’ятий рік поспіль, а довжелезний маратон, що ще й триватиме невизначений час. Як на мене, вартувало б тут взоруватися на ще одну, окремішню, категорію. Це наші прекрасні, легендарні воїни – українські захисники й захисниці. Розглядати день Закоханих з точки зору людей, котрі щодня ризикують своїм життям, а вся Україна мало не наживо стає свідком чималої кількості романтичних зізнань й святкувань закоханих пар, якось і не випадає. Адже погодьтеся, все й так надто очевидно: кожен день ти є на межі, кожен день ти – натягнутий нерв, а всі почуття є оголено загостреними, а тому і яскравішими. Відтак є просто необхідними, як повітря. Чому? Аби ж и т и.
Намагаючись попри все дійсно жити повним життям, військові ще й забезпечують таку можливість усім нам.
Бо ж малоймовірно, аби кволе суспільство було здатне на перемогу. А шлях до загальної перемоги, цілком логічно, пролягає через щоденну перемогу над самим собою.
Отож, для тих, хто справно пильнує свої батарейки і пари поки що не має, або не хоче її мати, в день святого Валентина є широчезний вибір, як провести вільний час. Вони можуть цілковито присвятити його собі. Як, в принципі, і будь-який інший день. Або людям. Волонтерство – як варіант. Чому ні, принаймні енергія не пропадатиме задарма. Корисно і приємно водночас. Якщо ж ви вже маєте кохану людину, доведеться «заморочитися» із вигадуванням нетривіального подарунку, романтичної атмосфери, екзотичних пропозицій з проведення дозвілля і таке інше. Але, на мою думку, найскладніше доводиться тим, хто вже давно і міцно одружений, тобто сімейним парам. Особливо якщо люди живуть разом вже більше, ніж 5-7 років, мають дітей і купу домашніх клопотів. Єдиний плюс, чи мінус (?), або просто відмінність – подружні пари можуть планувати цей день разом.
Я й сама багато років заміжня, нас все ще можна назвати закоханими і не лише зі спогадів про пристрасне минуле. А проте святкую день Любові разом зі своїм чоловіком рідше ніж хотілося б. Не знаю, як кому, а мені черпати натхнення на святкування з року в рік стає дедалі складніше, віддаю належне чоловіковій винахідливості, а ще тому факту, що досі має бажання подарувати нам… не так свято, як казку. Це святкування відбувається не регулярно і щораз спонтанно, попри сталу ніби дату, а тому ефект несподіванки навпростець підкреслює щирість та урізноманітнює сюрпризи, відтак правдивий спільний захват є приємним бонусом і гарантованою винагородою нам обом. Це досить весело, аби нехтувати такою чудовою нагодою розбавити своє буденне життя і трошки втекти від реальності, хоч би якою вона була.
Але день святого Валентина навіть не вихідний. Ну не хочеш – не святкуй! Чи не так? Завдяки індустрії комерціалізації можна навіть не виходячи зі звичайного ритму життя, або навіть не виходячи з дому, відчути флер любовних символів і флірту – більшість навколо носяться із червоними сердечками, немов із кольоровими яйцями на Великдень. А по телевізору показують романтичні мелодрами… себто мусять показувати. Принаймні до 24 лютого так і було… Хай там як, та, маючи інтернет – теж часом розкіш, нескладно скласти власну “культурну програму” до смаку.
Тобто само з себе свято дуже приємне і надихаюче – що може бути прекрасніше за Любов і Кохання? І подарунки в цей день, а надто цьогоріч, чи не найприємніші з усіх існуючих для люблячої душі – вірші, пісні про кохання, саморобні сердечка, зроблені з усього на світі, романтичні сюрпризи, солодкі поцілунки, кілька крапель улюбленого трунку, прогулянки у затишних закапелках, еротичні ігри і, нарешті, апофеоз кохання – ніч любові.
Полуниці з вершками і вечерю при свічках сьогодні я винесу за дужки.
Це раніше, за мирного життя, ще аж до 14 року, згадка про полуниці з вершками викликала б у мене усмішку вкупі з усим асоціативним рядом, але тепер цей ансамбль виглядає мені надто легковажним, не з цього життя, недоречними розкошами, не так самі з себе чи їх недоступністю для великої кількості моїх співвітчизників, як через символізм, чи то пак стереотип. Полуниці з вершками мені нині видаються таким собі уособленням мирного, безпечного, усталеного життя, подекуди нудного навіть. Чи це так у мене лише? Гадаю, зустріч в Зумі чи по Скайпу двох, розділених війною, відстанню й кордонами, люблячих сердець наразі є найбажанішою “полуницею” і чуттєвішою за найсміливіші фантазії про “вершки”. Чомусь, отака тепер асоціація.
А щодо вечері при свічках, то тут і пояснювати, гадаю, не варто. При регулярних знеструмах ми, либонь переважно при них і вечеряємо. Багато наших військових при окопних свічках. Колись і не здогадувалася, що такі існують. А слово “свічка” мало б усі шанси стати словом 2022 року в Україні, щоправда першим вже після “Київського Привида”, “стугни”, “джавеліна”, “байрактара”, “хаймарса”, “айриса”, а рік уже пішов у 23-ій, “петріота”, “леопарда” і , сподіваємося всією Україною, “F-16”… Про що ж це я, відволіклася трішки. Про свічки! Альтернатива їм сьогодні, хто б міг колись подумати, діоди на двох пальчикових батарейках з мініатюрним вимикачем і саморобними дашками чи, звичніше, абажурчиками з того, що було на похваті і, часом, щезало на шляху до смітника ще в повітрі, так і не долетівши. З балцаночки з-під йогурту, з коробочки з-під кіндера – старі запаси, або кульки з кулькового дезодоранту, та з будь-чого. А чи то занурити у маленький каламарчик з водою. Казкова така річ виходить з того, ніби заабажурений світлячок. Чарівно, аж нереально. І затишно. І романтично. Так. Ось і ці рядки пишу саме у такій атмосфері, романтичній. Бо знеструм. Знову. А все ж сумуватиму за нею, згодом, по нашій перемозі, за атмосферою.
До речи, в серванті досі стоять перламутрові свічнички, що я їх буквально розшукувала, аби придбати за невеликі гроші, позаяк то був кінець 90-х, безгрошів’я та молода сім’я, що ще була на ноги не зіп’ялася. Перший шлюбний рік, перше спільне і , авжеж(!), романтичне святкування Валентинового дня і якою ж дорогою для мене стала та маленька, скромна, але така бажана тієї миті, пара свічничків – символ кохання двох сердець, символ нового етапу, початку спільного й щасливого, неодмінно щасливого, життя.
«Хіба це може колись набриднути? – думаєш собі десь років у 20-25. – Хіба ми не живемо заради Кохання і Любові? Хіба життя не є чиста Любов?» .
І ось, готуючи цю статтю, я, з цікавості, провела невеличке опитування серед кількох своїх знайомих подружніх пар, що мають стаж спільного життя від 5 до 15 років.
Так з’ясувалося, що військові відзначатимуть свято ситуативно, якщо дозволить вільний час та обставини. А подружжя моїх знайомих, давно одружених православних вірян, святкує лише релігійні свята і Новий рік. Інша ж пара вважає день Закоханих комерційним святом. Цього року на 14 лютого припадає їхня особиста урочиста подія, котра не пов’язана з днем Кохання. Тож вони святкуватимуть, але не день св.Валентина.
Пара моїх знайомих з трьома дітьми сприймає це свято чужим і завезеним, але все-таки влаштує невеличке сімейне свято, на кілька днів раніше – чоловік придбає квіти і шампанське, а дружина зготує вечерю. Ще одна пара взагалі нічого не святкуватиме ні в цей день, ні на цьому тижні, бо так у них заведено – ігнорувати це «вигадане» свято. Вони вважають, що це радше підліткова розвага.
Виходить, що серед моїх знайомих «пошлюблених» ніхто особливо не збирається святкувати Валентинів день! Чи то в мене оточення таке не романтичне, що принципово не відзначають день Закоханих? Що? Ви теж? А Ви чоловік чи жінка?
Бачте, є невелика деталь – відповіді я навмисне попросила дати лише чоловіків. Власне, мій чоловік інколи теж не хоче нічого святкувати, бо «свято Любові – воно кожен день». І в нашому з ним випадку, треба зауважити, він ані трохи не лукавить і не перебільшує, адже ми обоє знаємо, як саме ми щодня докладаємося до того, аби ці слова були не формальними, а дійсно наповненими змістом і сенсом. Це щоденний труд. Так! Але і дуже велике задоволення. Труд, котрий щодня вас винагороджує, нагадує та увиразнює найкращі ваші чесноти, за котрі так легко любити і трішечки притлумлює, ніби надає змогу їм приховатися, ваші маленькі недоліки, за котрі не можна не любити. А відтак це дозволяє долати життєві складнощі і виклики спільними зусиллями та, як на мене, непомітно роблять родину міцнішою з року в рік, а почуття – якіснішими і повнішими. Ваше ж кохання, захоплення один-одним, переростає у щось невимовно більше й глибше, майже всеосяжне.
Дуже влучними мені тут видаються пречудові рядки Ліни Костенко, вони повною мірою передають мої власні почування і вельми пасують сьогоднішній темі:
Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
і несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І жодного разу — вдруге.
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Та все ж для мене це свято є ще й чудовою альтернативою 8-му березню. На мою думку, день Закоханих – це саме те, що треба! Це свято Інь і Янь, це емоції через край, це легальний прояв найщиріших почуттів, коли бути закоханою і закоханим заслуговує на подарунок. Здається іншого такого інтимного свята для двох, коли відзначають Почуття, немає.
Хоча… якщо добре поміркувати, можливо Купала найбільш наближеним видається, але не знайома ні з ким, хто б наділяв його таким же символізмом і відзначав би у подібний до дня Закоханих спосіб. А було б не зле, гадаю це було б чудовим завершенням Купальської ночі, якщо вам пощастить відвідати саме містичне свято і розділити веселощі з іншими. Або замість веселощів просто влаштувати собі чарівний, романтичний день. Не важить жінка ти, а чи то чоловік, якщо ти любиш життя і вмієш насолоджуватися усією гамою задоволень цього світу – від тілесних відчуттів до духовних почуттів, ти з приємністю піддаєшся атмосфері любовного піднесення.
Все ж, повертаючись до відмовки на зразок «свято Любові – кожен день», маю припущення, що це могло б означати, що, власне, свято Почуттів ми не здатні собі влаштувати. Бо зазвичай ми не літаємо щодня у хмарах еротичних фантазій щодо своєї «половинки», не цілуємося з ранку і аж до самого смерку, не даруємо щодня подарунки одне одному, не гасаємо за символічними сердечками, та й кохаємося не щодня. Просто тому, що свято кожен день – це нереально.
Тож чи потрібен Валентинів день, особливо подружнім парам, особливо давно одруженим парам?
Чи бували у вас небанальні святкування дня Закоханих? В чому полягає секрет вміння чимрік святкувати Почуття із тією самою людиною, як гадаєте?