Дитяча адаптація у вимушеній еміграції

Прояви дезадаптації

Працюючи з дітьми та підлітками звертаю увагу на проблему, з якою найчастіше останнім часом звертаються мами дітей, що виїхали у вимушену імміграцію в умовах війни та їхні діти навчаються у двох школах одночасно – у місцевій та в українській онлайн.

Здається, що проблеми їхніх дітей, з якими вони стикаються, жодним чином не пов’язані з переїздом – агресія, тривожні стани, панічні атаки, булінг у школі, протестна поведінка, втрата інтересу до життя, апатія та багато чого іншого, включно з різного роду тілесними захворюваннями.

Як Гештальт терапевт і системний сімейний терапевт розглядаю ситуацію, що склалася, з багатьох сторін.

Насамперед розглянемо, як проживає дитина вимушене рішення про переїзд і потрапляння в нове середовище, зокрема й мовне.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Адаптація та дезадаптація – що це?

В біологічному сенсі адаптація – це пристосування/призвичаєння організму до певних змін в навколишньому середовищі.

Щодо психологічної адаптації – це загалом процес зміни людиною поведінки та механізмів психологічного реагування, що дозволяє відповідно відреагувати на зміни у навколишньому середовищі для адекватного функціонування та збереження свого психічного благополуччя.

Адаптація може бути: соціальна, психологічна, фізіологічна та когнітивна (зміна способів мислення та навичок в нових умовах).

Також адаптація може розглядатися в багатьох різних контекстах. Наприклад, адаптація до:

  • нових життєвих обставин або тих, що змінилися
  • різних культурних особливостей
  • нового соціального оточення (робота, навчання, садочок та ін.)
  • нових відносин з кимось
  • різних власних емоційних станів – це забезпечує емоційну стабільність

Що ж тоді – дезадаптація? З лат. префікс de- або фр. des- означає – знищення, повна відсутність; adapto — пристосовую) отримуємо значення протилежне адаптації. Коротко кажучи, дезадаптація це неможливість або нездатність людини пристосуватися до змін навколишнього середовища в результаті дії дезадаптаційного фактора або факторів.

Адаптивні можливості – це індивідуальна характеристика і в кожної людини вони різні. Тому один і той же чинник може викликати в одної людини гостру стресову реакцію або порушення адаптації, а інша зможе адаптуватися до нього з часом.

Дезадаптивна поведінка, прояви

Якщо людина не змогла знайти в собі або навколо ресурси та навички, що забезпечать адаптацію, її поведінка змінюється. В психології вона отримала назву – дезадаптивна поведінка.

Проявів такої поведінки доволі багато залежно від ступеня прояву дезадаптації (у важких випадках це може буди деструктивна, асоціальна поведінка). Нижче наведено ті ознаки, які батькам буде легко помітити у своєї дитини:

  • зниження загального рівня адаптації тобто зменшення сфери діяльності та послаблення інтенсивності спілкування (дитина все більше часу намагається провести вдома та не хоче спілкування)
  • незадоволення  своїм становищем у групі та соціальному оточенні загалом
  • зниження самооцінки
  • посилення незадоволеності своїм становищем

Фактори стресу для дитини

На психіку дитини, яка опинилася за кордоном внаслідок вимушеної іміграції в результаті війскових дій в нашій країні, діють одразу кілька стресових факторів (і це не всі):

  • Військові дії в країні як такі – проживатися можуть багатьма способами, і ступінь стресу дитини залежить від стійкості в цьому місці відповідального дорослого поруч (мами або іншого дорослого).
  • Втрата звичного кола спілкування (друзі, однокласники, близькі) – мінус ще одна соціальна опора для дитини
  • Переїзд, рішення про який було ухвалено без урахування думки дитини, бо дійсно, безпека дитини – це відповідальність дорослого. Але це не скасовує того факту, що дитина не давала згоди не переїзд і, можливо, не хотіла цього і казала про це, але не була почута
  • Сам по собі будь-який переїзд за силою емоційних переживань дорівнює проживанню втрати. У цей момент психіка як дитини, так і дорослого, регресує (відкочується) в більш ранній період розвитку, як емоційно так і фізично, і потрібен час, щоб прийти до свого нормального стану (від 3 місяців до року).
  • Нове мовне середовище – адаптація до нової мови вимагає залучення величезного когнітивного ресурсу і ресурсу пам’яті, що неймовірно складно в стані стресу і регресу – цього ресурсу просто немає і ніде взяти поки що
  • Нові правила і реалії життя – наприклад, у дитини була своя кімната і свій простір, а тепер вона живе в кімнаті, де разом з нею живе бабуся, мама, а можливо, ще якісь, зовсім чужі люди.
  • І найнеочевидніше – вимушена імміграція – це насильство, яке трапилося з людьми, які пережили цю ситуацію (і я одна з них), бо ніхто з них не обирав усвідомлено переїхати саме зараз, у такий спосіб і туди, де опинився. Це вимушений вибір, зумовлений обставинами.

Як справляється з вищеописаним психіка дитини і чи справляється?

В цьому випадку все індивідуально і залежить від того, наскільки розвинені адаптивні механізми психіки дитини, а також від поведінки і можливості справлятися з ситуацією відповідального дорослого поруч.

Якщо дорослий відкритий для спілкування і в нього є ресурс говорити з дитиною про те, що відбувається, відповідати на запитання, пояснювати, що відбувається і що відбуватиметься, дитина буде підтримана у своїх переживаннях реальності і буде більш стійкою.

В іншому разі, найчастіше зустрічаємося з дитячими істериками, агресією і протестною поведінкою або з соматизацією – тобто дитина починає хворіти – це її спосіб донести, що їй погано, якщо інакше її не почули.

Це справедливо для будь-якої ситуації, не тільки в разі іміграції. Довірчий контакт дорослого з дитиною – запорука фізичного і психічного здоров’я дитини.

У неї має бути можливість сказати про свої потреби, бажання або не бажання, навіть якщо це буде невдоволення вами, школою, умовами життя або щось інше.

Дитина має бути впевнена, що у відповідь на її слова не буде агресії з боку дорослого, що її страждання не будуть знецінені.

Що значить знецінювати – це коли у відповідь на висловлення своїх почуттів і переживань, людина чує фрази на кшталт – “іншим ще гірше” або “як ти можеш таке говорити? Я для тебе стільки зробив/зробила”.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Наслідки неможливості поговорити і бути почутою дорослим

Дитина закривається емоційно, оскільки в її досвіді всі спроби бути почутою марні. Складні почуття щодо батьків, ситуації накопичуються і не знаходять розрядки в контакті з дорослим, і тоді вони проявляються як, наприклад, агресивна поведінка в колі однолітків, апатія – дитина лежить і нічого не хоче, з’являються тривожні стани і знову таки тілесні захворювання.

Як підтримати процеси адаптації психіки дитини до нових умов?

По-перше, допомогти собі, як дорослому, бути психічно стійким. Що це означає? Банально, піклуватися про себе, вчасно їсти, достатньо спати, звернутися до фахівця-психолога по допомогу, якщо відчуваєте в ній потребу.

Дорослий у ресурсі – запорука психічного та фізичного здоров’я дитини. Для успішної адаптації дитини дуже важливо слухати і чути її, що з нею і як вона живе своє життя, не знецінюючи її переживання і почуття.

Важливо знати та пам’ятати те, що внаслідок стресу, що отримали ви та дитина в процесі імміграції, коли полишили домівку не планувавши того, психіка і дорослого і дитини регресує до доволі раннього стану, дитячого. Що це означає?

Якщо ви дорослий, ви помічаєте, що стало важко виконувати звичні та доволі прості операції – порахувати щось, наприклад, або щось сталось з пам’яттю – все вилітає, все забуваю. З’являються доволі гострі емоційні реакції на наче звичайні речі.

В діалозі з незнайомою людиною, наприклад. Особливо, коли хтось пропонує допомогу або співчуття. Кудись поділася витривалість, ви швидко втомлюєтесь і важко переносите ті емоційні навантаження (а спілкування з дитиною це воно і є), які раніше ви легко переносили.

Посилюється почуття провини та сорому – я виїхала, а вони (сім’я, друзі, колеги залишилися).

Підтримка потрібна вам обом – і дорослому, і дитині. Дайте собі час прийти до тями, ніхто не скаже скільки це займе – найменше це пів року (такий термін надається як мінімальний у прочитаних мною книгах).

Мені знадобилося приблизно стільки, щоб почати функціонувати як до війни та еміграції. Не вимагайте занадто багато не від себе, не від дитини.

Якщо у вас підліток, то він також зараз регресував до дитячого віку з відповідними, не дорослими реакціями на дестабілізуючі фактори. Вам обом потрібен простір та час побути з собою та відгорювати те, що сталося. 

Щодо часу – на роботу горя в психологічній літературі називають півтора року як те, скільки може тривати природний нормальний процес горювання.

Треба мати це на увазі перед тим як говорити собі або дитині – ну досить вже, все ж нормально та ін.

А як же школа?

Як Гештальт-терапевт і викладач вищої школи з педагогічним стажем понад 15 років, я впевнена, що поки дитина в стресі її здатність до навчання – мінімальна.

Тому, було б добре дати час дитині прийти до тями і максимально допомогти їй у цьому. Ну і розставити пріоритети – що важливіше: здорова дитина чи її оцінки в школі?

Що почитати про те, що робити з дитиною в кризі

  • «Маленький ілюстрований довідник. Дитина в умовах кризи. Коли криза допомагає нам зростати». Енн-Клер Кляйнденст, Лінда Корацца

Книгу написали психологиня, матір чотирьох дітей, та ілюстраторка, яка також є матір’ю двох дітей — Енн-Клер Кляйнденст і Лінда Корацца.

Книга доволі легко читається та в ній батьки можуть знайти реальні поради що стосуються повсякденного життя та настанови, ідеї яка реакція дорослого буде краще сприйматися дитиною у кризовій ситуації.

  • «Як приборкати тигра. Як навчити дитину керувати емоціями». Морін Хілі

На мою думку, книга працює незалежно від віку вашої дитини. Вся наведена в ній інформація доволі дієва та корисна, навіть дорослому підійде.

Я, наприклад, не можу згадати, щоб мої батьки переймалися моїми емоціями або розказували мені щось про них, і скільки нас таких дорослих? То є ще одна причина прочитати цю книгу.

Морін Хілі надає дієві й прості інструменти, що які допоможуть дитині застосовувати свідому поведінку в критичних ситуаціях.

  • «Відчепіться від дитини! Прості правила мудрих батьків» Марина Мелія.

Авторка книги – мати трьох дітей, професорка, коуч-консультант, психолог із 40-річним досвідом і авторка понад десятка книг.

В книзі розглянуто сучасні проблеми виховання дітей та зусилля батьків в цьому напрямку. Також в ній автором розбираються конкретні випадки зі своєї практики та пропонуються варіанти дієвого батьківського контакту, які допоможуть знайти вихід зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.

Вікторія Адаменко
Клік веде на мій профайл

Що подивитися про дитячі кризи та як з ними справлятися

  • «Malcolm in the Middle» (Малькольм у центрі уваги) комедійний (трохи з чорним юмором) серіал 2000 року.

Стрічка розповідає про американську сім’ю з трьома дітьми різного віку, яки увесь час втрапляють в якісь неприємні ситуації, з якими їх батьки мають впоратись.

Рекомендую його як підтримку батькам, бо він реалістичний та показує батьківське життя як воно є – безсилля та власну недосконалість, з якими батьки стикаються щодня і все одно продовжують працювати над відносинами в сім’ї та любити своїх, таких само недосконалих дітей.

  • Стрічка «Шокола́д» (фр. Chocolat), фільм режисера Лассе Халльстрема за мотивами однойменного роману британської письменниці Джоанн Харрі.

Окрім чудового акторського складу, ми маємо можливість долучитися до фантастичної історії дівчинки та її мами, які приїздять до нового міста, мешканці якого спочатку приймають їх вороже та не гостинно.

А потім її мати знаходить підхід до кожного з сусідів за допомогою свого чарівного шоколаду. Цікаві відносини дівчинки та мами, як вона вчить її бачити важливе, бачити себе та інших поруч та як можна вибудовувати стосунки навіть коли спочатку нове місце здається ворожим.

  • Мультфільм «Inside out»/Головоломка (2015) – чудовий фільм про 11-річну дівчинку, яка переїжджає з батьком до Сан Франциско.

Емоції дівчинки представлені наче живі істоти, які живуть своїм життям та впливають на стан дівчинки та її сприйняття життєвих подій.

Всі вищезгадані фільми можуть бути рекомендовані до сімейного перегляду.

  • І наостанок, драматичний серіал «13 reasons why»/13 причин чому (2017). 

Серіал про життя підлітків та те, як на нього впливає присутність або, навпаки, відсутність відповідальних дорослих (батьків, вчителів).

Про те наскільки підлітки вразливі та потребують довіри та залученості дорослих в їх життя, яке вони тільки вчаться жити, особливо в кризові періоди.

Протягом серіалу розслідується самогубство дівчини-підлітка, яка залишила коробку з 13 магнітофонними касетами, на яких пояснює чому вона зробила те, що зробила.

Дорослі діти алкоголіків (ДДА)

ДДА в теорії та практиці психології

Знаючи свої темні сторони, легше виходити на світло…

Така думка у мене з’явилася після роботи з одним із клієнтів з залежної сімейної системи. Багато хто з нас виріс у так званих дисфункціональних сім’ях.

Дисфу́нкція (походить від лат., префікс dys — поганий, утруднений + functio — дія, здійснення) – тобто, це порушення функції або неправильне функціонування когось або чогось.

Тоді дисфункціональна сімейна система або сім’я – це сім’я, де немає одного з батьків з тієї чи іншої причини або один із членів сім’ї має хімічну або алкогольну залежність, і не в змозі виконувати адекватно свої батьківські обов’язки.

Життя в такій сімейній системі, само по собі, – досить складне випробування.

Дітей, які виросли в сім’ях, де один з батьків страждає на алкогольну залежність, певний час тому почали називати дорослими дітьми алкоголіків (ДДА), оперуючи поняттям, введеним Дженет Войтіц у книзі з однойменною назвою “Дорослі діти алкоголіків” / оригінальна назва Adult Children of Alcoholics: at Home, at Work and in Love.

Системно-сімейна психотерапія дозволяє ефективно працювати з такими випадками.

Цей термін я дізналася кілька років тому і мені досить складно було визнати, що я і є та сама дитина. Вищезгадану книжку я змогла прочитати тільки з другого разу – стільки сильних і складних почуттів здіймалося в мене вже на перших сторінках.

Я з сім’ї, в якій був алкогольно залежний батько. Хоча мій досвід життя в таких умовах і такі сімейні відносини був доволі недовгим. Коли мені було сім, батько кинув пити, і місце алкоголю в нього зайняв, так званий, сухий алкоголізм, – трудоголізм. 

Здавалося б, кошмар закінчився і можна жити та радіти, але ні.  Бо абсолютно не зрозуміло, що робити з тими почуттями сорому і провини за свою, таку непривабливу сімейну історію, за ті випадки, які нікому не можна розповісти, за тих батьків, з якими ти безсилий був щось зробити, і багато іншого.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Неблагополучний досвід дитинства – що це?

Працюючи в терапії з ДДА, зазвичай робота йде з дитячими психологічними травмами або, так званим, «неблагополучним дитячим досвідом». Цей термін використовує Бессер ван дер Колк в своїй книзі «Тіло веде лік» / The body keeps the score.

В цій книзі він досліджує, як травматичний дитячий досвід (фізичне, сексуальне насильство, занедбаність дитини, проживання з хімічно залежними батьками) впливає на подальше життя та здоров’я вже дорослої людини.

Психіка зазвичай використовує велике різномаїття психологічних захистів, щоб людина могла вижити після того, що з нею відбулося, але не можна обманути тіло, бо воно пам’ятає все.

Тобто негативні переживання капсулюються у підсвідомості та тілесних блоках/зажимах.

В книзі розглянуто багато кейсів травм отриманих клієнтом у дитинстві, їх вплив на якість життя клієнта тут і тепер, а також можливі методи терапії та роботи з дитячою травматикою у дисфункціональній сімейній системі.

Прояви ДДА

Почуття ДДА заморожені і складно доступні в терапії, в них також анестезовані/заморожені тілесні відчуття – таким є механізм адаптації психіки дитини в середовищі дисфункціональної сім’ї.

Тому питання до такого клієнта – що ти відчуваєш? – бентежить та лякає. Відповідь зазвичай – я нічого не відчуваю, все нормально.

Такі люди помічають, що щось погано зі здоров’ям, коли їх везе швидка у лікарню. І це не вислів, це реальність.

Як сказав один з моїх колег з навчальної групи – я помічав, що мені зле, коли вже «лежав на асфальті та не міг поворушитись».

Ось все це, про тотальну втрату чутливості до себе та своїх тілесних проявів.

Куди поділася чутливість до себе?

Дитина з дисфункціонального середовища дуже рано навчається виживати у світі, де ніколи не знаєш коли дорослий буде радий її бачити та хвалитиме, а коли він прийде у стані алкогольного сп’яніння і треба буде ховатися від його гніву і виживати або рятувати себе та маму, наприклад.

Тут і вступають в роботу адаптивні механізми психіки та психологічні захисти особистості.

Вони в кожного індивідуальні, але якщо узагальнити, відбувається наступне – простими словами, психіка дитини підіймає поріг сприйняття та переживання реальності дуже високо, щоб відчувати лише загрозу життю, наприклад, і не відчувати весь інший спектр переживань та емоцій, бо вони геть непереносимі для дитини.

Переживання такі як жах та беззахистність перед агресивним дорослим, обурення, сором, провина, злість та багато інших. Це може бути й спектр тілесних переживань – голод, холод, біль низької інтенсивності.

Його тепер можна терпіти й удавати, що все добре, і не привертати уваги дорослого, який скоріш за все буде агресивним до дитини у будь-якому її прояві або потребі.

Парентифікація – що це?

Такі діти дуже рано дорослішають. І в сім’ї, в якій є хімічно залежний, зазвичай відбувається, так звана парентифікація дитини, – це процес, коли дитина посідає роль і бере на себе функції дорослого, якого немає (бо він залежний, або не виконує свої функції).

Також часто така дитина несе відповідальність за того дорослого, а буває, що і за молодших дітей у сім’ї.

Парентифікація, а саме взаємозаміна ролей батьків та дітей (з англ. parents – батьки) — це процес інверсії ролей, в цьому випадку дитина або підліток має діяти як батько щодо своїх батьків та сиблінгів (братів, сестер).

Мені здається, що це дуже знайома картина з радянського та пострадянського часів. Їй навіть надавали такий присмак героїчності та жертовності, – як класно ти допомагаєш батькам!

Але парентифікація це ніколи не добровільна допомога, це вимушеність та безвихідь. Парентифікована дитина, – це дитина, яка ніколи не була дитиною.

Синдром рятівника

«Синдром рятівника», який ще називають «синдромом білого лицаря», – має людина, яка, за будь-яку ціну має врятувати іншого, розв’язати його проблеми (зазвичай про це ніхто не просить) і таким чином відкласти розв’язання власних проблем та задоволення своїх актуальних потреб.

Доволі часто ДДА в той, чи іншій мірі мають прояви рятівника. Це, в першу чергу, обумовлено парентифікацією дитини в залежній сім’ї.

В цьому випадку, всі навички дитини та потім дорослого спрямовані на задоволення потреб інших (батьків, братів, сестер) і в дорослому віці це робиться рефлекторно і не усвідомлено – заподіяти іншому добро, врятувати від халепи, бо в досвіді такої людини її оточуючі не могли дати собі ради.

Поруч з синдромом рятівника йде тотальна жертовність – мені нічого не треба, спочатку треба задовольнити потреби інших, а потім, якщо щось залишиться, то взяти собі. Значущі інші (партнер, діти, батьки) та їх потреби завжди на першому місці у ДДА.

Бо, дивись вище, треба обґрунтувати своє існування, відбілити свою історію та заслужити бути поруч таких «нормальних, ідеальних» людей.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Сором і провина у ДДА

Сором і провина – два основних почуття, з якими живуть і виростають такі діти, а також страх, що хтось дізнається про те, що відбувається або відбувалося за зачиненими дверима в їхній родині.

Це одні з основних почуттів, з якими працюємо з клієнтом в терапії, і потім потихеньку з’являються інші почуття та переживання.

Сором та провина, в тому об’ємі, в якому вони присутні у дорослої людини з алкоголізованої сім’ї, блокують всі її спроби контакту з іншими.

Бо здається вони все про мене знають і я такий/така не маю права знаходитись поруч з «нормальними» людьми.

Або я маю якось «відбілити» свою сімейну історію, спокутувати її, і тільки потім я буду мати право наблизитись до інших. Це я чула від своїх клієнтів в роботі.

Цей сором та провина підкріплюється соціумом – люди відвертають погляд, вдають, що не бачать і не помічають того, що відбувається в сімї з залежним, або навпаки, активно соромлять дитину з такої сімї.

Тоді дитина вчиться бути непомітною і не привертати до себе уваги.  Однак, бажання бути побаченим, важливим, коханим нікуди не поділося.

Тоді як насмілитися наблизитися до іншого, якщо ти переживаєш себе “Бридким каченям” – жахливим, потворним, негідним нічого з того, в чому є потреба – любові, прийняття, розуміння та ін.

Книга, яка дуже добре ілюструю вище сказане, це – книга Роналда Т. Поттер-Эфрона  «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика». В ній описана клінічна практика застосування гетальт терапії до залежних, в основному алкоголіків.

Я та моя тінь

У кожного є своя, так звана тінь, – щось непривабливе, неправильне, ганебне, що страшно визнавати в собі та фактично неможливо показати іншому.

Коли дорослий із досвідом життя в дисфункціональній сімейній системі будує контакт з іншим, у цей контакт вноситься тільки гарне, правильне і соціально схвалюване про себе, а тінь, закривається якомога далі, ховається якомога глибше, як старі речі на горище, щоб ніхто не побачив. 

Виникає таке взаємовиключне бажання – хочу, щоб мене помітили і невимовно боюся, що мене помітять (бо, можливо, побачать і мою тінь).

Великий фокус в терапії приділяється цій, так званій, тіньовій частині особистості. Мета терапії об’єднати цю відщеплену, умовно «погану, недостойну» частину з рештою особистості.

Тобто, щоб клієнт побачив іншого себе, усвідомив свої прояви та прийняв, що це також він. І це не добре, і не погано таким бути – це те, яким він є.

А на початку терапії запит звучить приблизно так – приберіть це, воно фу і я не хочу таким бути (слабким, вразливим, не добрим, поганим або інше).

Подолання проявів у ДДА та посттравматичне зростання

Дуже багато зусиль ДДА іде на те, щоб стати кращою версією себе, викорінити або титанічними зусиллями утримувати й ховати все неправильне, негарне, непривабливе і, таким чином, відщепити ту, тіньову, частину себе – це не я, це не про мене.

І так раз по раз, по шматочку, відмовлятися від того, що, в разі визнання, може стати досить опорною точкою в розвитку або досягненні своїх цілей, може стати ресурсом.

Та робота, яку робить клієнт у психотерапії, – робота на усвідомлення, прийняття та асиміляцію свого травматичного досвіду.

У терапевтичному процесі клієнта, травми та неблагополучний дитячий досвід (та сама “тіньова частина особистості”), стають місцем особистісного зростання і опори.

У психотерапії є таке поняття як посттравматичне зростання, тобто це процес, коли приходить усвідомлення та прийняття своєї життєвої історії, всього, що в ній трапилося, але не зі знаком плюс чи мінус, добре це чи погано, а як факт біографії, що не робить людину кращою чи гіршою за інших.

Поруч із терапевтом клієнт має можливість прожити всі ті складні почуття з дитинства і зробити крок у напрямку своїх цілей і бажань. З цього місця визнання себе і своєї тіні, починається особистісне зростання.

Бо минуле більше не темний страшний ліс з привидами і скелетами, а історія розказана і пройдена з підтримкою терапевта, і в ній більше немає своїх або чужих таємниць, які треба зберігати й жити все життя в страху, що хтось їх може дізнатися і відторгнути тебе такого.

Що почитати про ДДА?

Ще раз наведу книги, що згадувала вище:

  • Дженет Войтіц “Дорослі діти алкоголіків”
  • Бессер ван дер Колк, «Тіло веде лік»
  • Роналда Т. Поттер-Эфрона  «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика»
  • Мелоді Бітті “Рятувати або рятуватися? Як позбавитись від бажання постійно опікати інших та почати думати про себе”

Ці книги я б радила, як основні для отримання уявлення що таке залежна сімейна система та діти в ній.

Що подивитися про ДДА?

У своїй статті про співзалежність (яка є невіддільною частиною життя дитини, що виросла в сім’ї з залежним) я рекомендувала цей фільм, і тут також його згадаю –

Історія матері одиначки / Maid, 2021 мінісеріал

Фільм важко дивитися маючи свою історію, яка відгукується, але все одно раджу до перегляду.

В ньому є можливість побачити одразу кілька поколінь залежної сімейної системи – мати (наркоманка), її донька та донька її доньки.

Можна побачити, як наявність залежного в системі викривляє саму систему і поведінку, самооцінку та самоцінність її учасників, як впливає на їх життєві вибори та багато іншого.

Психолог по роботі з ДДА

Є в мене така метафора, що травма – це те дно, від якого ти відштовхуєшся, щоб жити, або інший варіант – це дно, на якому ти залишишся, обравши позицію жертви людей чи обставин.

Як завжди, – це питання власного вибору.

У моєму випадку, зміни почалися тоді, коли я сперлася на цей свій життєвий досвід і змогла принаймні дивитися в напрямку мети – повноцінного життя і можливості пред’явлення поруч з іншим без зупинки в місці переживання себе недостатньо гарною для когось або ще недо-якоюсь.

Запрошую на темну сторону, знайомитися зі своєю тінню 🙂

Вікторія Адаменко
Клік на картинці веде на мій профайл

Агресивність особистості

Конфлікт і прояви агресії у стосунках

Досить часта тема клієнтських запитів у терапії – це, так звана, “робота з агресією”, або неконтрольована агресія, або що робити, щоб конфлікти у стосунках припинилися.

Визначення

Отже, саме слово “конфлікт” з латинської перекладається як “зіткнення”. Наука трактує поняття конфлікту різними формулюваннями, але загалом усе зводиться до одного – це протиріччя, вирішення якого набуло гострої форми.

Через що так відбувається?  І чому його треба зупинити? І чи треба? Тут на арену виходить агресія, як найчастіший спосіб поведінки однієї або обох сторін конфлікту.

Агресія чи агресивність, (від лат. Аgressio) означає – напад, наступ, наближення! Емоції, якими вона може проявлятися в контакті, це найчастіше злість (гнів, лють).

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Установки соціуму

А як це – бути злим і агресивним? Звичайно, ж – погано. А як інакше? Адже саме так нас часто вчили в дитинстві. “Фу, який ти злий! Ти поганий! Не можна таким бути!” або ще краще “Ти ж дівчинка! Хороші дівчатка не зляться!” Я думаю, кожен може тут дописати свій варіант.

Але ж той маленький хлопчик чи дівчинка хоче бути хорошим, коханим і прийнятим батьками, і він/вона не злиться (а точніше перестає ідентифікувати і проявляти злість, анастезується – втрачає чутливість до цього переживання).

У ранньому віці в дитини страх бути відкинутим значущим дорослим/батьком дуже великий, для неї це рівносильно смерті. А дитині чітко дали зрозуміти, що коли вона злиться, вона не хороша і не прийнята дорослим у цьому прояві.

Або інший варіант – дитина росте в сімейній системі, де часті скандали і з’ясування стосунків на підвищених тонах, вона день за днем бачить спотворені гнівом обличчя батьків, коли вони кричать один на одного.

Дитина, яка виросла, вирішує ніколи так не робити і що в її родині ніколи не буде скандалів (здрастуй, контрсценарій – тільки не так, як у батьків).

Ідея хороша, але навряд чи здійсненна. Цей дорослий буде дуже старатися і не буде ні з ким сваритися, він буде мовчати і злитися, терпіти дискомфорт у стосунках і не тільки, але конфліктувати (читай, прояснювати стосунки) він не буде, тому що у нього є свій страшний дитячий досвід. Він не хоче бути схожим на батьків, наприклад.

На жаль, при слові конфлікт, злість або агресія, як правило, на думку спадають картини жахливих і некрасивих ситуацій крику, насильства, образ тощо. І коли я кажу в сесіях, що злість – це енергія наближення, зустрічаю здивовані очі клієнтів. Як таке взагалі може бути?

Злість – енергія наближення та життя

Цікавий факт, – новонароджений проявляє по відношенню до матері, так звану, дентальну агресію – він смокче її груди, щоб отримати молоко і насититися.

Якщо немовля не буде інстинктивно цього робити, воно просто помре від голоду. Тобто йому, щоб жити, потрібно проявити агресію по відношенню до матері!

Дитина підростає і дає знати про свої потреби криком (поки інші засоби контакту їй не доступні) – це агресивний прояв.

Малюки старшого віку (наприклад, у пісочниці), як правило, активно намагаються відібрати один в одного іграшку без зайвих слів – не вміючи інакше.

І ось тут, в ідеальному світі, має діяти дорослий і вчити підбирати форму цієї енергії – вчить як підійти до іншого, як попросити іграшку і замість агресивного конфлікту отримати діалог. Однак, початковий посил все одно є енергійний і агресивний за своєю природою.

Далі, наприклад, злість (як прояв агресії) сигналізує про те, що особистісні кордони людини порушено — і потрібно на це відреагувати.

Ця емоція повідомляє про загрозу і вимагає мобілізації всіх ресурсів на оборону кордонів. Тобто, у стосунках злість виконує сигнальну функцію.

Що відбувається, якщо не злитися?

Будь-яка емоція важлива і потрібна – емоції сигналізують про те, що відбувається в нас або навколо нас, і спонукають реагувати. А людина зі свого дитячого досвіду або установок суспільства знає, що злитися не можна, злитися погано.

І вона мовчить, терпить, збирає цю злість, бо розвернути й спрямувати її на іншого неможливо й неправильно, не схвалюється соціумом. Адже її таку, яка так злиться, відкинуть і не приймуть близькі.

Ви пробували не дихати? Протриматися можна хвилину-дві, більше можуть тільки професійні пірнальники. Потім ви судорожно хапаєте ротом повітря. Так само відбувається і з будь-якою заблокованою/затриманою емоцієюю.

Рано чи пізно вона “прориває” греблю заборон, і вже накопиченим афектом людина вивалює всі емоції на іншого в контакті.

Афект

Афект (лат. affectus – пристрасть, душевне хвилювання) – емоційний процес вибухового характеру, що характеризується короткочасністю і високою інтенсивністю, часто супроводжується різко вираженими руховими проявами і змінами в роботі внутрішніх органів.

І ось тут можна спостерігати той самий конфлікт із криками, образами і навіть рукоприкладством.

Почуття, які зазвичай йдуть поруч з переживанням злості це сором, страх покарання або страх бути відкинутим важливою людиною та провина.

Соромно бути такою невихованою, агресивною, неадекватною людиною (кожен клієнт тут додає багато зі своєї історії).

Страшно бути таким голосним та великим (особливо, коли клієнт дійсно є, наприклад, високим чоловіком з гучним голосом, але з дитинства йому казали, що треба поводитися тихіше та спокійніше, бо такий ти не підходиш у садочку та школі, на тебе скаржаться батькам, а вони тебе сварять).

І коли нарешті вдається помітити власну агресивність, усвідомити її наявність, а може трохи поагресувати, накатує почуття тотальної провини за це. Який я поганий. Нащо я образив хорошу людину? Чи важко було потерпіти? Не так то й важливо було. Та багато інших думок в цьому напрямку. Почуття провини блокує людину, ізолює від інших.

Що відбувається з тілом?

Якщо злість, агресія не були розгорнуті в контакті, тобто розгорнуті в напрямку того, до кого вони виникли, ці почуття залишаються в тілі не відреаговані і набувають вигляду, наприклад, мишечних блоків або різного роду захворювань (соматизації). Цей механізм працює з будь-якими негативними переживаннями. І наразі такі прояви звуть психосоматичними.

Психосоматичні розлади

Психосоматика (з давньогрецької  ψυχή — душа и σῶμα — тіло), психосоматична медицина – це напрямок медичної психології, що вивчає вплив психологічних чинників на виникнення та плин тілесних (соматичних) захворювань.

Тобто захворювань, які мають психогенний характер.

Соматизація

Соматизація – це один з захисних механізмів психіки людини. Це поняття було запропоноване Вільгельмом Штекелем у 1943 році при описі хворих, що мають велику кількість різних симптомів, різного роду біль, шлунково-кишкові та псевдоневрологічні скарги та істеричні прояви.

Соматизація в психології це прояв емоційного болю або психологічного дистресу у вигляді фізичних, тілесних (соматичних) симптомів.

Які є соматичні прояви заблокованої агресії?

Ця симптоматика дуже індивідуальна у кожному випадку. В моєму досвіді, такі клієнти мають різного типу тривожні стани (або навіть панічні атаки), головний біль та мігрені, підвищений артеріальний тиск, тілесні блоки в шийно-комірцевому відділі.

Але агресія це тільки верхівка айсберга, бо це емоція відреагування інших почуттів, яку дуже складно ігнорувати.

Злості зазвичай передують ще якісь почуття, які клієнту важко або боляче усвідомити та відреагувати.

Психотерапія в цьому випадку направлена на усвідомлення цих переживань та пошук того, що блокує агресію в досвіді клієнта.

Коли клієнт звертається до психолога зі скаргами на тілесні симптоми, він обов’язково скеровує його до відповідного лікаря (терапевта, психіатра, невропатолога або ін.), бо якщо є порушення на тілесному рівні, буде потрібна відповідна медикаментозна підтримка.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Що почитати про агресію?

  • Книга «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому» автор Бессер Ван Дер Колк.

Вона продемонструє вище згадані явища і те, як в тіло вкарбовується негативний досвід дитинства, як він проявляється на тілесному рівні та які має наслідки.

Також в книзі досліджені сучасні підходи до роботи з травматичним досвідом та їх ефективність у кожному окремому випадку. Автор навіть наводить у якості прикладу історію свого сина та як він з нею впорався.

Бессер Ван Дер Колк є американським психіатром, педагогом та письменником, він має 50-річний досвід дослідження впливу травматичних подій на людину.

Ця книга допомагає зрозуміти, який негативний досвід та як впливає на фізичне та психічне здоров’я людини.

Можна скільки завгодно стверджувати – я нічого не відчуваю, зі мною все добре, але не можна обдурити власне тіло, бо воно пам’ятає все. До речі книга вже є в українському перекладі.

  • «Сценарії життя людей. Школа Еріка Берна» автор Клод Штайнер (є в українському перекладі) або відома книга самого Еріка Берна «Ігри в які грають люди, та люди, які грають в ігри».

Перша більш суто психологічна, друга читається легко і не потребує спеціальних знань.

Обидві вони демонструють наскільки великий вплив на людину має сценарій її сімейної системи або гра, в яку в ній заведено грати, і як важко цьому протистояти. Навіть помітити важко без сторонньої допомоги.

Як це пов’язано з темою агресії? Швидкий приклад –  уявіть, що чийсь дідусь був виключений з компартії за те, що боровся за справедливість, не мовчав і не терпів, казав неприємну правду в обличчя кривднику та міг себе захистити, коли треба.

Результат отримав такий собі, бо в ті часи виключення з партії це був жах, людина ставала ізгоєм.

Тепер, хоч майже сто років пройшло, сімейна система буде намагатися задавлювати агресію у будь-якому вигляді, бо в її досвіді це небезпечно і було жорстоко покаране суспільством.

Сімейна система, як і тіло, пам’ятає все.

Що подивитися про агресивність?

  • Щиро раджу подивитись яскраву комедійну стрічку “Управління гнівом” / “Anger Management” з Адамом Сендлером та Джеком Ніколсоном в головних ролях.

Тут доволі саркастично та гротескно змальоване життя «хорошого» хлопця, який ніколи не злиться, пробачає, ставиться до інших з розумінням, але якось таке життя йому не дуже подобається та не складається.

Цей фільм – чудова демонстрація описаного вище, коли злитися це погано, і треба бути хорошим.

І такий мій висновок в цій темі «бути гарним» – те, що ви хороша людина, ніяк не гарантує, гарного до вас відношення, або що з вами будуть відбуватися тільки хороші події. Але ця ілюзія переслідує нас з дитинства.

  • Стрічку “As good as it gets” з Джеком Ніколсоном можна подивитися як приклад проявлення агресії людини, стан якої обумовлює особливий стан психіки.

Цікавий з погляду опанування цієї агресії, підбору форми та пошуку шляхів адаптації в суспільстві.

  • І наостанок чудова романтична стрічка «The story of us» з Брюсом Віллісом та Мішель Пфайфер у головних ролях.

Історії сім’ї яка дійшла до крапки розлучення. Тут ми побачимо конфлікти в парі, що викликані образами, невдоволенням партнером, яке накопичилось за роки шлюбу.

І наче виходу нема, наче не можна докричатися до партнера та бути почутим.

Але, як не дивно, саме після запеклих конфліктів та сварок подружжя віднаходить цінність один одного та своїх стосунків.

Висновок

Конфлікт це не завжди про відторгнення, а в більшості випадків – про пошук контакту.

Злість, агресування не завжди про (умовно) знищення іншого, а про можливість проговорити своє невдоволення ситуацією і знайти той спосіб і вид відносин, який влаштує всіх учасників.

В ідеальному світі, це спосіб активного наближення до іншого з метою прояснення кордонів – кому і як добре, і як погано.

Коли людина в афекті, вона не бачить іншого поруч, її поглинають власні накопичені почуття. Діалог тут неможливий.

В процесі розгорнення агресії найважливіше підібрати доречну форму, це є найголовніше.

Тобто, як ви скажете іншому про своє невдоволення поточним станом речей, від цього залежить як далі буде відбуватися діалог.

Для багатьох агресувати дорівнює кричати на когось, або навіть битися (бо це вже афект). Але це не так.

В такому діалозі є можливість помітити себе та іншого поруч, ваші відмінності та схожості, це й буде, так звана, межа контакту (згідно Гештальт підходу) і саме тут можливий контакт, можливо бути почутим і побаченим іншим.

І тоді, доти, доки у стосунках є злість, конфлікти, – у цих стосунків є шанс, адже хтось із партнерів все ще намагається достукатися до іншого.

Тут стає зрозумілою фраза, що почуття протилежне любові, це не ненависть (агресія), а байдужість (коли агресії більше нема, як і бажання наблизитись)

Вікторія Адаменко
Клік на картинці веде на мій профайл

Психологічна допомога підліткам

Якщо узагальнити, то найчастіша причина звернень батьків підлітків має приблизно такий вигляд – був слухняний хлопчик/дівчинка, а тепер як підмінили.

Що тепер із ним робити? Батьки і підліток у розгубленості, оскільки звичні моделі взаємодії більше не працюють.

Методи батьківського впливу, що були ефективні раніше, перестали працювати, а можливо, стали викликати абсолютно зворотну реакцію – агресію, відкриту конфронтацію з боку підлітка, протестну поведінку аж до втечі з дому в крайніх випадках.

Вікові рамки підліткового віку

Згідно з термінологією, яка застосовується в ООН, підлітки – це особи віком 10-19 років (ранній підлітковий вік – 10-14 років; пізній підлітковий вік – 15-19 років).

Його називають перехідним, бо в цей час дитина переходить від дитячої моделі поведінки до дорослої.

Тобто починаючи з 10 років дитина починає пробувати нові способи взаємодії з дорослими і світом. І тут з’являється місце для конфліктів і нерозуміння.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Характеристики підліткового віку

  • Змінюються авторитети – це більше не батьківські постаті, це однолітки і, можливо, знаменитості в тій чи іншій сфері
  • Самовизначення – підліток шукає відповіді на запитання – Хто я? Який я? Ким хочу бути і як жити?
  • Стрімкий розвиток – величезна кількість гормональних процесів росту запускається в тілі і це додає дискомфорту до вже наявного емоційного дисбалансу

З початком підліткового періоду дитина пробує віддалятися від батьків, і для неї в цей момент більш важливою стає компанія однолітків.

Вона тестує свою здатність бути самостійною. Їй так само важливо бути такою самою, як її однолітки, – це виражається і в поведінці, і в одязі, важливо бути прийнятою у зграї таких самих, як вона.

Але при цьому для підлітка архіважливо мати можливість повернутися в сім’ю і бути прийнятим там, тобто побути знов дитиною. Це час відходу до дорослих патернів і повернення до дитячих.

Такий собі маятник. І в цей час, підліток має бути впевнений, що в нього є місце, куди він може повернутися і бути прийнятим, підтриманим, захищеним, що б не сталося.

Підлітковий конфлікт

Що відбувається найчастіше? Дорослий бачить, що втрачає контроль над дитиною, її поведінкою і діями.

Дитина більше не боїться батьківського гніву або невдоволення, а часто усвідомлено чи ні його провокує.

На жаль, у цей момент розгублені батьки роблять досить очікуваний у такій ситуації крок – посилють контроль і систему покарань.

І це прогресує відповідно до протесту підлітка. Може перейти в тотальний контроль, що в процесі виснажує і батьків, і дитину.

Відкритий конфлікт

Відповідна реакція з боку підлітка не змушує на себе чекати. Це або явний бунт, або прихований. У разі явного бунту маємо справу з відкритою конфронтацією правил сімейної системи та вимогами їх змінити. І в ідеальному світі це місце для діалогу батьків і підлітка.

Місце, де його вислухають і почують, де спільно з батьками є можливість розробити нові способи і правила взаємодії та переглядати їх щоразу, коли щось перестає працювати.

Прихований конфлікт

І все ж явний бунт, на мій погляд, кращий за прихований. У разі прихованого конфлікту – дитина поводиться добре, намагається не засмучувати батьків і йде в себе.

І всі складні почуття підліткового періоду вона проживає наодинці або в компанії таких самих, як вона. Саме в цій точці підлітком приймаються доволі сумнівні рішення та висновки щодо себе або свої дій.

Підліток більше не конфліктує з батьками, але може погіршитися поведінка в школі, бо ті почуття, що в нього виникають, неможливо сховати або зробити вигляд, що їх немає.

Якщо вони не знаходять виходу, то варіантів розвитку ситуації багато. Найчастіше батьки приходять із запитом – у підлітка апатія, не хоче нічого або грається в телефоні/на комп’ютері цілий день, не вчиться, проблеми зі здоров’ям, тривожні й панічні стани та інше.

З цими запитами я найчастіше працюю в терапії з підлітками.

Функції батьків

Максимум, що ви можете дати вашому підлітку – це увага і довіра, а не гіперконтроль. Якісно проведений час разом.

І тут ідеться не про дні нерозривно разом, а мінімально півгодини, але щодня. Коли ваша дитина може прийти і поговорити, і ніхто з вас не буде поспішати у своїх справах – тобто ви будете тотально присутні в цьому процесі.

Це так небагато, але це дуже важливо для успішного проходження вашою дитиною цього складного періоду дорослішання.

При цьому важливо пам’ятати, що окрім батьків-гіперконтролерів є інша крайність – батько-друг.

Ми не друзі своїм дітям, ми дорослі і несемо за них відповідальність – взути, одягти, погодувати і як мінімум забезпечити базову безпеку.

І ділити з дитиною свої тяготи життя (фінансові проблеми, наприклад), розповідати про перипетії особистого життя (конфлікти з чоловіком або партнером) – це не бути їй другом.

У цей момент дитина переживає відсутність опорної батьківської фігури поруч і чує, що дорослий не справляється.

Тут народжується страх, тривога за майбутнє, почуття провини, що вона причина проблем і багато іншого, про що дорослий часто може не здогадуватися.

Що точно не працює у відносинах з підлітком

Заборони на кшталт – тому, що я так сказав/сказала. 

Мабуть, кожен чув такий вислів, як «дитяча логіка» – це, коли дитині щось заборонили, а вона робить точно навпаки. З підлітками це також так само відбувається.

То ж, якщо це заборона, то вона має бути максимально аргументована, обговорена та зрозуміла підлітку, також мають бути декларовані наслідки порушення заборони.

Наслідки мають бути реальні та такі, які дорослий може виконати, а не абстрактні погрози. В такій взаємодії з дорослим спочатку дитина, а потім підліток, виявляє межі дозволеного і це робіть його світ більш передбачуваним і зрозумілим.

Таким чином, знижується тривога, яка виникає в дитини або підлітка, коли він знаходиться у середі подвійних послань.

Тобто, коли – сьогодні це можна, а завтра ні, або коли батьки не дійшли згоди щодо заборони та один дозволяє, а другий забороняє.

Дитині важливо мати чітке розуміння, які його дії матимуть які наслідки, і чи матимуть. Це має бути присутнє протягом всього розвитку дитини.

Розуміння власних кордонів та кордонів інших (як зі мною можна? як ні? як можна з іншим?) є одним з аспектів вдалої соціалізації дитини, а потім і підлітка.

Покарання комп’ютерним часом, часом проведеним в гаджетах

Дуже популярно і має свій сенс у дитячому віці – в якості батьківського контролю та моніторингу якості контенту, який споживає ваша дитина.

В підлітковому віці (з мого досвіду роботи з підлітками) такі заборони викликають обурення та нерозуміння.

Підліток переживає це як обмеження своїх прав на спілкування, бо більшість з них проводять час в телефоні спілкуючись с друзями.

І треба мати на увазі, що наразі багато дітей опинилися в різних країнах, дуже переживають втрату друзів і це спілкування для них дуже важливе.

Навіть якщо тут інший випадок і підліток проводить більшість часу граючи в ігри, це привод для спілкування та прояснення, що таке він отримує в віртуальному просторі, що не може отримати в реальному.

Обмеження та заборони призведуть до конфлікту та пошуків підлітком засобів обійти заборону, що точно не допоможе налагодити з ним стосунки.

Обмеження кількості кишенькових грошей

Психологи не радять карати підлітка тим, що ви не даєте йому кишенькові гроші у випадку, коли він вас не слухається або погано поводиться.

В ідеальному варіанті рядять навіть не контролювати на що ці гроші витрачаються. Це дає підлітку можливість відчувати себе більш незалежним, і відчувати більше вашої довіри до нього.

Хоча на початку може бути по різному (з власного досвіду кажу зі своїми дітьми). І тут також підліток буде шукати межі – а якщо я так зроблю? Яка буде реакція? Чи так можна, чи ні?

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Що працює?

Не обмеження, а мотивація

Наче нічого нового, але вмотивована людина, не тільки підліток, зверне гори. Тут є одне але, сенси та мета має бути в підлітка його власна, а не батьківська (що є доволі частим випадком).

І якщо, наприклад, ваш хлопець хоче коментувати турніри з комп’ютерних ігор, то мотивувати його може допомога батьків у купівлі якісної камери та мікрофону для цього – це ваша підтримка, це він почутий та прийнятий у своїх інтересах та прагненнях.

Можливо це не буде йому цікаво через рік або менше, але в нього буде досвід бути підтриманим та прийнятим його важливими дорослими.

Підліток, що тобі треба від батьків?

Доволі часто в терапії підлітків в кризі чую від них – я не почуваю себе дома, як вдома, це не мій дім. Або мені краще десь, ніж вдома.

Питаю, як так сталося? Якщо узагальнити почуте, випливає три важливі речі:

  • Авторитаризм

Хочу мати обмежену кількість зрозумілих правил та обов’язків вдома (зазвичай, зі слів моїх клієнтів, правил забагато і часто, жодне з них не обґрунтоване).

Батьківській посил – роби як я кажу, бо я знаю як і що треба. В цьому віці авторитарний спосіб виховання вже не працює. То ж шукаємо можливості діалогу з підлітком.

  • Автономність

Хочу мати свій простір, де я можу лежати, нічого не робити, або робити щось незрозуміле батькам та нічого нікому не пояснювати.

Найчастіше підліток каже, я не можу дома побути в спокої. Тобто батьки або починають тривожитися та питати, що сталося, або шукати чим зайнятися дитині, яка лежить і нічого не робить.

Можливі інші варіанти, але в моїй роботі ці траплялися найчастіше.

Підлітку та будь-кому потрібен свій куточок (це не обов’язково окрема кімната), де його ніхто не турбує. Де можна побути з собою, зі своїми думками. Це природно і нормально.

Звичайно, якщо ви помітили що такий стан (підліток лежить цілими днями або проявляє ознаки апатії, або інше) триває доволі довго, – це має викликати занепокоєння.

  • Самобутність

Я хочу щоб мене чули та розуміли. Тут в кожного клієнта своя історія, але всі вони приходять з обуренням і зневірою в батьків, загалом дорослих та й психолога доволі часто також – ви не зрозумієте.

Я й правда можливо багато чого не розумію в іх сучасному житті, але мені воно цікаве.

Мені здається, що саме цікавість до життя своєї дитини, що дорослішає, має бути достатньою мотивацією щоб слухати її, цікавитись її життям без засудження та упередження.

Що почитати про психологічну допомогу підліткам?

Інформаційний простір наразі має доволі багато літератури щодо виховання дітей та проблематики підліткового віку.

Франсуаза Дальто «На боці дитини», «На боці підлітка» – трохи наукові, але дуже цікаві, змістовні книги. Вони додають багато інформації для кращого розуміння дитини та підлітка.

Анна Гресь «Як обійняти кактус? Книга для батьків, які бажають розуміти своїх дітей-підлітків». Написана легко та може вважатися є посібником, який допоможе порозумітися з підлітком, зрозуміти те, що він або вона не говорять, і мати можливість бути поруч і допомогти, коли треба.

Що подивитись про психологічну допомогу підліткам?

Стрічок для підлітків, про підлітків величезна кількість. Зі свого боку раджу до перегляду ті, що на мою думку, ілюструють якісь з тем, що були обговорені в цій статті.

  • «Good Will Hunting» (1997) з Меттом Деймоном у головній ролі та «Dead Poets Society» (1989) – він отримав Оскара за найкращий оригінальний сценарій.

Два фільми, які ілюструють відсутність підтримки в підлітка від його батьків та її наслідки. В одному випадку батьків просто нема, та знаходяться уважні та небайдужі дорослі та підліток знаходить свою стежку в житті, а в іншому батьки занадто авторитарні та це призводить до фатальних наслідків.

  • Британський драматичний серіал «Skins» (2007) – він про життя групи підлітків 16-18 років. Тут ми можемо побачити весь спектр підліткових історій, взаємодію з батьками та між собою.

В однієї з дівчат РХП (розлад харчової поведінки), але вона навчилася вдавати, що їсть та обдурювати батьків, бо вони бачать лише симптом і їм важливо щоб дитина поїла, а початок історії набагато глибше та зовсім не про їжу.

  • І наостанок, «Breeders» – серіал 2020 року про сучасних батьків сина та дочки. Це ще не підлітки, але труднощі з якими стикаються батьки у їх вихованні мало відрізняються від того, що треба буде робити у підлітковому віці.

Побудова кордонів з дітьми, вирішення конфліктів та стосунки між самими батьками, що є одною з головних складових виховання дитини.

Десь смішно, десь сумно, але серіал без фантазійних історій – суто реалії життя. Мені він здався дуже підтримуючим для батьків.

Бо бути батьками своїй дитині – це, здається найважча робота, що може бути.

Вікторія Адаменко
Клік на картинці веде на мій профайл