ДДА в теорії та практиці психології
Знаючи свої темні сторони, легше виходити на світло…
Така думка у мене з’явилася після роботи з одним із клієнтів. Багато хто з нас виріс у так званих дисфункціональних сім’ях. Це сім’ї, де немає одного з батьків з тієї чи іншої причини, де один із членів сім’ї має хімічну або алкогольну залежність, і це, саме по собі, досить складне випробування.
Дітей, які виросли в сім’ях, де один з батьків страждає на алкогольну залежність, певний час тому почали називати дорослими дітьми алкоголіків (ДДА), оперуючи поняттям, введеним Дженет Войтіц у книзі з однойменною назвою “Дорослі діти алкоголіків” / оригінальна назва Adult Children of Alcoholics: at Home, at Work and in Love.
Системно-сімейна психотерапія дозволяє ефективно працювати з такими випадками.
Цей термін я дізналася кілька років тому і мені досить складно було визнати, що я і є та сама дитина.
Вищезгадану книжку я змогла прочитати тільки з другого разу – стільки сильних і складних почуттів здіймалося в мене вже на перших сторінках. Я з сім’ї, в якій був алкогольно залежний батько.
Хоча мій досвід життя в таких умовах і такі сімейні відносини був доволі невеликим. Коли мені було сім, батько кинув пити, і місце алкоголю в нього зайняв, так званий, “сухий алкоголізм” – трудоголізм.
Здавалося б, кошмар закінчився і можна жити і радіти, але ні. Бо абсолютно не зрозуміло, що робити з тими самими почуттями сорому і провини за свою, таку непривабливу сімейну історію, за ті випадки, які нікому не можна розповісти, за тих батьків, з якими ти безсилий був щось зробити, і багато іншого.
Прояви ДДА
Почуття ДДА заморожені і складно доступні в терапії, в них також анастезоване тіло – таким є механізм адаптації психіки дитини в середовищі дисфункціональної сім’ї.
Ця дитина дуже рано навчається виживати у світі, де ніколи не знаєш коли дорослий буде радий її бачити і хвалитиме, а коли він прийде у стані алкогольного сп’яніння і треба буде ховатися від його гніву і виживати.
Такі діти дуже рано дорослішають. І в такій сім’ї завичай відбувається, так звана парентифікація дитини, – це процес, коли вона посідає роль і бере на себе функції дорослого, якого немає (бо він залежний, або не виконує свої функції).
Також часто така дитина несе відповідальність за того дорослого, а буває, що і за молодших дітей у сім’ї.
Сором і провина у ДДА
Сором і провина – два основних почуття, з якими живуть і виростають такі діти, а також страх, що хтось дізнається про те, що відбувається або відбувалося за зачиненими дверима в їхній родині.
Цей сором підкріплюється соціумом – люди відвертають погляд, вдають, що не бачать і не помічають того, що відбувається, або навпаки, активно соромлять.
Тоді дитина вчиться бути непомітною і не привертати до себе уваги. Однак, бажання бути побаченим, важливим, коханим нікуди не поділося.
Тоді як насмілитися наблизитися до іншого, якщо ти переживаєш себе “Бридким каченям” – жахливим, потворним, негідним нічого з того, в чому є потреба – любові, прийняття, розуміння та ін.
У кожного є своя, так звана тінь, – щось непривабливе, неправильне, ганебне, що страшно визнавати в собі і фактично неможливо показати іншому.
Коли дорослий із досвідом життя в дисфункціональній сімейній системі будує контакт з іншим, у цей контакт вноситься тільки гарне, правильне і соціально схвалюване про себе, а тінь, закривається подалі, ховається якомога глибше, як старі речі на горище, щоб ніхто не побачив.
Виникає таке взаємовиключне бажання – хочу, щоб мене помітили і невимовно боюся, що мене помітять (бо, можливо, побачать і мою тінь).
Подолання проявів у ДДА
Далі дуже багато зусиль іде на те, щоб стати кращою версією себе, викорінити або титанічними зусиллями утримувати й ховати все неправильне, негарне, непривабливе і, таким чином, відщепити ту, тіньову, частину себе – це не я, це не про мене.
І так раз по раз, по шматочку, відмовлятися від того, що, в разі визнання, може стати досить опорною точкою в розвитку або досягненні своїх цілей, може стати ресурсом.
Та робота, яку робить клієнт у психотерапії – робота на усвідомлення, прийняття та асиміляцію свого травматичного досвіду.
У терапевтичному процесі клієнта, травми і неблагополучний дитячий досвід (та сама “тіньова частина особистості”), стають місцем особистісного зростання і опори.
Пост-травматичне зростання у ДДА
У психотерапії є таке поняття як посттравматичне зростання, тобто це процес, коли приходить усвідомлення та прийняття своєї життєвї історії, всього, що в ній трапилося, але не зі знаком плюс чи мінус, добре це чи погано, а як факт біографії, що не робить людину кращою чи гіршою за інших.
Поруч із терапевтом клієнт має можливість прожити всі ті складні почуття з дитинства і зробити крок у напрямку своїх цілей і бажань.
З цього місця визнання себе і своєї тіні, починається особистісне зростання.
Бо минуле більше не темний страшний ліс з привидами і скелетами, а історія розказана і пройдена з підтримкою терапевта, і в ній більше немає своїх або чужих таємниць, які треба зберігати і жити все життя в страху, що хтось їх може дізнатися і відторгнути тебе такого.
Психолог по роботі з ДДА
Є в мене така метафора, що травма – це те дно, від якого ти відштовхуєшся, щоб жити, або інший варіант – це дно, на якому ти залишишся, обравши позицію жертви людей чи обставин.
Як завжди, – це питання власного вибору.
У моєму випадку, зміни почалися тоді, коли я сперлася на цей свій життєвий досвід і змогла принаймні дивитися в напрямку мети – повноцінного життя і можливості пред’явлення поруч з іншим без зупинки в місці переживання себе недостатньо гарною для когось або ще недо-якоюсь.
Запрошую на темну сторону, знайомитися зі своєю тінню 🙂
