Вікторія Адаменко

Гештальт-психолог

Вибір як джерело змін

65

«Бути чи не бути» (англ. To be, or not to be) — початкові слова знаменитого монологу Гамлета в однойменній п’єсі Шекспіра.

Впевнена, – це знайома майже кожному фраза та переживання. Коли треба робити вибір, а ти застигаєш, заклякаєш і німієш. Або як пан Гамлет складаєш вірша про свій стан та переживання, або…варіантів багацько і в кожного, в кожному випадку свій.

Щобільше, в кожному віці будуть різні стани, способи як ми робимо або не робимо вибір (і це також вибір).

Щодо процесу  психотерапії, поділюся секретом, про який говорить Р. МакМаллін (когнітивний психотерапевт) в одній зі своїх книг – «Є одна істина, яку багато терапевтів вже знають, але не часто говорять про неї назагал.

Попри те, що для того, щоб до неї дійти треба 10 років практики з тисячами клієнтів,  більшість терапевтів не обговорюють її у своїх книгах та не згадують у розмовах з колегами..Що ж це за істина?

Все просто – клієнти не змінюються до тих пір, поки вони не будуть вимушені це зробити».

Отакої..то це я не хочу змінюватися? То мене все влаштовує? То це я винна чи відповідальна за своє життя і те, що в ньому відбувається? Це думки, які раз повз раз приходили мені в голову, коли я була клієнтом в терапії.

Вони викликали багато обурення та нерозуміння. Деякі відповіді я все ще шукаю. А деякі вже є і доволі зрозумілі.

Бо психотерапія це шлях до себе. І це не марш-бросок (пізнай себе за 10 сесій), це марафонська дистанція. І на шляху буде і є багато перехресть, де ти маєш вибрати, як у казці: «Прямо підеш — коня загубиш, наліво підеш — себе загубиш, направо підеш — і себе загубиш, і коня».

Пропоную пороздивлятися тему виборів та те, як ми їх робимо.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Вибір – що це?

Класичне визначення (когнітивна психологія):

“Вибір — це процес прийняття рішення між двома або більше альтернативами, який ґрунтується на оцінці їх цінності, переваг і наслідків.” Leon Festinger, 1957, Theory of Cognitive Dissonance.

Фестінгер вказував, що вибір спричиняє когнітивний дисонанс, особливо якщо альтернативи привабливі в однаковій мірі.

Поведінковий підхід (біхевіоризм):

“Вибір — це поведінковий акт, що є наслідком підкріплення певної реакції на стимул серед можливих варіантів.” B.F. Skinner, 1953, Science and Human Behavior.

Скіннер вважав, що вибір формується як наслідок минулих підкріплень і реакцій.

Гуманістичний підхід:

“Вибір — це прояв особистої свободи й відповідальності, через який індивід реалізує свій потенціал і визначає шлях самореалізації.” Carl Rogers, 1961, On Becoming a Person.

Роджерс підкреслював, що вибір – це акт внутрішньої автентичності, коли людина слухає «власне Я».

Екзистенційний підхід:

“Людина приречена на свободу – вона завжди має вибір, навіть якщо цей вибір стосується її ставлення до обставин.” Jean-Paul Sartre, 1943, Being and Nothingness.

Хоча Сартр — філософ, його підхід широко використовується в екзистенційній психології (наприклад, Франклом). Вибір — це акт свободи та відповідальності перед собою.

Ось такі маємо концепції вибору. Але вибираючи якийсь один варіант, ти автоматично відмовляєшся від іншого або інших.

Також, кожен з виборів має свої наслідки. І ось тут і трапляється зупинка, і доволі часто без зовнішнього впливу і навіть при його наявності, вибір зробити не сила.

Людина стопориться і може провести в цій точці доволі багато часу, іноді все життя. Але, пам’ятаємо, не робити вибір – це теж вибір.

Точка неврозу або зупинений вибір

Загальне визначення (в контексті психотерапії):

“Точка неврозу — це внутрішній конфлікт або ключовий момент в особистій історії, де особистість сформувала дезадаптивний спосіб реагування на біль, тривогу чи фрустрацію.” Це узагальнене визначення на основі підходів Фрейда, Перлза, Юнга та сучасної практичної психотерапії.

В гештальт-терапії (Ф. Перлз):

“Невроз виникає як застиглий гештальт — незавершена ситуація, що повторюється в теперішньому як фіксований спосіб реагування. Точка неврозу — це саме те місце, де процес був перерваний.” Fritz Perls, 1969, Gestalt Therapy Verbatim. Точка неврозу — це той момент, де контакт із реальністю був заміщений захисним механізмом.

Тобто, точка неврозу часто локалізується в моменті, коли людина не змогла зробити автентичний вибір — через внутрішній конфлікт, страх або травматичний досвід. Неможливість обрати стає не просто психологічною дилемою, а початком формування симптоматичної поведінки.

Точка неврозу як “заморожений вибір”

У момент, коли людина мала прийняти якесь рішення (наприклад, проявити себе, захистити межі, визнати почуття, змінити ситуацію), щось заблокувало свободу вибору.

Це можуть бути різні почуття та переживання – страх, провина, сором, внутрішній конфлікт (як добре і як погано чинити, наприклад).

Вона не зробила вибір, а витіснила потребу (зробила вигляд – не дуже й хотілося). Там і формується “точка неврозу”.

Людина не могла або не наважилася зробити вибір — і замість дії сформувався симптом.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Невроз як уникнення вибору (Екзистенційний підхід):

Віктор Франкл, Ролло Мей та інші вважали, що невроз — це наслідок втечі від відповідальності за свободу вибору. Людина уникає вибору, бо боїться наслідків, і живе в “підвішеному” стані, який згодом викликає тривогу, апатію, депресію та інші стани.

У гештальті: незавершений гештальт — це зупинений вибір Фриц Перлз би сказав, що кожна незавершена ситуація — це вибір, який не був доведений до кінця.

Наприклад, людина хотіла сказати “ні”, але промовчала. Хотіла змінити щось — але зупинилась через страх. Там і залишається “петля”, яка щоразу повторюється в нових ситуаціях.

І тут неможливо не додати фразу, про травматичний досвід – травма шукає повторення. Тобто підсвідомо людина намагаеться зайти на ще одне коло, повторити ситуацію травми і сподівається на позитивний фінал – «закрити гештальт».

Як ми уникаємо прийняття рішення?

Ірвін Ялом у своїй «Екзистенційній терапії» (1980) дуже глибоко розглядає тему уникання вибору як однієї з ключових форм втечі від екзистенційної відповідальності.

Він пише про механізми, через які людина уникає свободи, а отже — уникає прийняття рішень, що й веде до екзистенційного неврозу. Ось вони:

Когнітивне інформаційне викривлення

Людина звертає увагу на інформацію, яка збільшує цінність бажаного для неї варіанта або зменшує цінность не бажаного, і вона не помічає інформацію, згідно якої значення небажаної альтернативи зростає, а бажана стає менш привабливою.

Наприклад, людина хоче звільнитися з роботи й відкрити власну справу, тому читає лише історії успіху підприємців і надихається мотиваційними порадами. Водночас вона ігнорує факти про ризики, фінансові труднощі та невдачі бізнесів.

Таким чином, вона перебільшує цінність бажаного варіанту та зменшує значущість небажаного.

Суррогатний замінник

У стані невиносимої фрустрації людина утримується від прийняття рішення до тих пір, поки не знаходить хоча б сурогатний «замінник» тому, що при виборі буде неминуче втрачене. Дуже часто таке трапляється в стосунках.

Коли в одного з партнерів є бажання їх завершити, але при цьому не хочется втрачати, те, до чого він звик у цих стосунках – секс, близкість, спілкування тощо.

Така ситуація може тривати доволі довго, але як тільки знаходиться людина, яке задовільнить якусь з цих потреб, розрив відбувається доволі швидко, бо був знайдений той самий «замінник».

Ілюзія обумовленості (compulsive determinism)

Людина переконує себе, що вона повністю обумовлена минулим, біологією або суспільством і не має свободи вибору. « Я такий, бо мене так виховали. Я не можу інакше». Це форма зняття відповідальності.

Делегування вибору (externalization)

Людина проектує контроль назовні: на батьків, партнера, начальника, систему. Так зникає потреба щось обирати — бо “все вирішується без мене”.

Людина уникає робити вибір допоки рішення не буде прийняте за неї зовнішніми обставинами. Один з варінтів такого підходу – покластися на долю.

Бажання перекласти відповідальність за прийняття рішення на іншого можна побачити в психотерапії, коли терапевт наділяється рисами мудрої та всезнаючої людини, яка має всі відповіді та знає що робити.

Вибір через безвибір (decision by default)

Це стан, коли нічого не обирається прямо, але життя все одно “вибирає” за людину — через бездіяльність. Людина уникає активного вибору, тому що боїться помилитися, і просто пливе за течією.

Втеча у захворювання

Дуже розповсюджений підхід, бо почуття, які зупиняють у точці вибора настільки сильні і так активно ігноруються людиною, що формується тілесний симптом. Найбільш «популярні» – депресія, мігрені, гіпертонія та гіпотонія, сердцево-судинні та шлунково-кишкові розлади.

Втеча у безпомічність та провину або самозречення (self-effacement)

Людина приводить багато прикладів яка вона не розумна, як багато помилкових рішень приймала в житті і доводить терапевту, що тепер не має права приймати самостійні рішення. І тоді знов йде спроба перекласти відповідальність за прийняття рішення на іншого.

Людина применшує своє значення, вірить, що не має права обирати, бути незалежною, діяти. Часто йдеться про занижену самооцінку або внутрішню заборону на силу. «Я не настільки важливий, щоб щось вирішувати. Хай інші знають краще».

Регресія до залежності (regression to dependency)

Людина шукає зовнішню фігуру (батька, партнера, Бога, терапевта), яка б приймала рішення замість неї. Це спосіб зняти тягар свободи.

Життя “за інерцією” (living in bad faith / “дурна віра”)

Людина уникає усвідомлення своєї свободи, звалюючи відповідальність на обставини, інших людей, долю, минуле тощо. «Це не я так вирішив — це просто так склалося». Людина ніби живе “за сценарієм”, не дозволяючи собі вийти за межі звичної ролі.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що почитати про те, як ми робимо наші вибори?

«Мислення швидке й повільне», Деніел Канеман. Ця книга пояснює, як два типи мислення — інтуїтивне (швидке) та аналітичне (повільне) — впливають на наші рішення. Канеман розкриває, чому ми часто діємо нераціонально та як уникнути когнітивних пасток.

«Вибір. Прийняти можливе», Едіт Еґер. Мемуари відомої психотерапевтки та колишньої в’язні Аушвіцу, які поєднують особисту історію з глибокими роздумами про свободу вибору навіть у найскладніших обставинах. Книга доступна українською мовою.

Книги Ірвіна Ялома – «Коли Ніцше плакав» . Через вигадані зустрічі лікаря Брейєра з Ніцше, Ялом досліджує свободу, відповідальність і необхідність приймати болючі рішення. Центральний момент — екзистенційна терапія, що закликає до автентичного вибору навіть у стражданні.

«Екзистенційна психотерапія» — це одна з головних праць Ірвіна Ялома, де він систематизує своє розуміння глибинної психотерапії, базованої на екзистенційній філософії. Це не художній твір, а фундаментальна професійна книга, але вона орієнтована не тільки на психологів, психотерапевтів, а також на тих, хто замислюється над сенсом життя.

Що подивитися про вибір в житті людини?

«Mr. Nobody» / Пан Ніхто (2009, реж. Жако Ван Дормель). Хлопчик мусить вибрати, з ким залишитися — з мамою чи з татом. Уся історія це розгортання можливих життів, що могли статися залежно від цього вибору.  Тема: параліч вибору, ефект «що було б, якби…»

«Sliding Doors» / Обережно, двері зачиняються (1998). Фільм показує два паралельні життя жінки: одне — коли вона встигла на поїзд, інше — коли ні. Ідея: як дрібні рішення змінюють долю.

«The Truman Show» / Шоу Трумана (1998). Людина живе в штучному світі, доки не вирішує зробити свій перший справжній вибір — і вийти з нього.  Тема: вибір свободи навіть ціною невідомого. І трохи фантастики, щоб відпочити.

Серіал Russian Doll / «Російська матрьошка» (2019–2022). Надя святкує свій день народження в Нью-Йорку… і раптом потрапляє в часову петлю: вона помирає знову і знову, щоразу повертаючись до тієї ж ночі. З кожним циклом вона намагається зрозуміти, що саме змушує її помирати, переосмислює своє життя, травми, стосунки, шукає сенс — чому їй “дарували” цю петлю.

Ну і «День сурка», як без нього?

Автор

Батько в житті дитини

356

Останнім часом часто поле приносить тему батьківства та ролі батька у житті дитини. Дорослі згадують своє дитинство або діти говорять про своє життя і те, як впливає на нього фігура батька або її відсутність – фізична або емоційна.

Особливо ця тема гостро відчувається в історії дисфункційної сімейної системи. Тобто такої, де дорослі, з якихось причин, не впоралися зі своїми обов’язками та функціями щодо забезпечення благополучного існування їх дитини.

Є багато книг та статей на тему стосунків дитини з матір’ю та їх важливості, але істотно менше літератури на тему впливу батька та його ролі в житті дитини (будь-якої статі).

Почала писати і згадала жарт на цю тему, який почула доволі давно. Це наче й жарт, але наче й ні: «Головне у вихованні дитини – правильно вибраний тато».  Маю доволі багато прикладів з життя, які підтверджують цю тезу. Хоча це звичайно, доволі однобоке сприйняття процесу. Бо обидва батьки мають бути включені в процесі виховання дитини.

Однак, я б не сказала, що порівну, бо це неможливо. Але, на кожному етапі дорослішання дитини, з нею має бути той дорослий, який потрібен саме зараз. І в різному віці це різні фігури і різна щільність присутності у житті дитини.

Що знаю про це я? Маю досвід розлучення та виховування сина без батька, маю протилежний досвід – молодший син зростає в присутності батька. Дійсно, це різні історії, але жодна з них не легше одна одної. Маю певні власні спостереження, як повпливала ця історія на кожного з моїх синів. То ж маю багато цікавості до теми «тато та дитина».

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Сім’я – діада, тріада

Отже, все починається з того, що з’являється пара – чоловік жінка (діада, їх двоє). Вони мають романтичні почуття один до одного, а згодом в них народжується дитина.

І замість двох, їх стає троє (тріада). В цій системі стосунків з’являються нові роли – мама, тато, дитина, в діаді – це партнери.

В сімейній системі вибудовуються нові способи взаємодії, партнери набувають нового досвіду у виконанні нової ролі – батьків та піклування про дитину.

Діада “мати-дитина” в перший рік життя

У перший рік життя дитина є біологічно й психологічно залежною від матері. Саме діада мати-дитина є первинним осередком розвитку психіки дитини.

Джон Боулбі – Теорія прив’язаності:

  • У книгах, зокрема “Attachment and Loss”, Боулбі описує, що емоційна близькість з матір’ю формує базу для майбутніх стосунків і довіри до світу.
  • Мати — головна фігура безпеки. Дитина переживає світ через її доступність і чутливість.
  • Порушення діади або холодність матері можуть викликати тривожну або дезорганізовану прив’язаність.

Дональд Віннікотт:

  • Вводить поняття “достатньо хороша мати” (good enough mother).
  • Підкреслює, що в перші місяці мати “адаптується” до потреб дитини майже повністю — завдяки цьому дитина починає сприймати світ як безпечний.
  • Якщо мати відсутня або емоційно недоступна, дитина формує захисні механізми, які можуть порушувати автентичний розвиток.

Роль батька в перший рік життя дитини

Фройд, Лакан, Махлер:

Батько з’являється як “фігура третього”, що вводить дитину в соціальний світ, але частіше — після періоду симбіозу з матір’ю (Фройд, “Три нариси про теорію сексуальності”, Лакан — “Ім’я Батька”).

Протягом першого року життя дитини батько зазвичай виконує опосередковану роль, підтримуючи материнську фігуру, забезпечуючи її стабільність та ресурсність.

Відповідно до Маргарет Малер, перший рік — це фаза нормального симбіозу, і лише з 8–9 місяців починається відокремлення-індивідуація, де вже потрібна третя фігура (батько).

Материнська фігура вважається центральною в перший рік, бо саме вона забезпечує афективну регуляцію, чутливість до сигналів дитини та безпеку (Д. Віннікотт – “достатньо хороша мати”).

Батько має менше активну роль у ранні місяці, але його емоційна підтримка матері та поступове входження у життя дитини з 6–9 міс. має великий вплив на майбутнє почуття довіри (Боулбі, Лакан).

У першому році формується тип прив’язаності, що вплине на всі подальші стосунки (Боулбі). Про це можна більш детально прочитати в його книгах на цю тему.

Все вище зазначене є теоретичні викладки і вони про те, як воно має бути в ідеальному світі. Але реальний світ дуже відрізняється. З мого досвіду, принаймні у пострадянському просторі, батько є доволі віддалений від дитини, вихованням займалися у більшості своїй жінки, а чоловік залучався, як останній аргумент, коли дитина не слухалася.

Тобто, батьком дитину здебільшого банально лякали. Звісно, є й інші історії, але це те, з чим стикаюся в клієнтських історіях – відсутній, віддалений або не помітний за маминою постаттю батько.

Що тотально мене здивувало свого часу, це ставлення до батьківства в Європейських країнах. З недавнього, це була Польща. В той рік, коли я з дитиною була там у вимушеній імміграції. Коли ми вийшли на дитячий майданчик – я була єдина мама з дитиною, бо решта були саме батьки з одним або двома дітьми. І вони чудово давали всьому раду.

Роль батька (Fathering)

У перші роки життя батько часто відіграє другорядну роль у порівнянні з матір’ю, але в міру дорослішання дитини його залученість має зростати.

Батько — носій меж, структури, відокремлення, допомагає дитині вийти з тісної діади «мати-дитина» та інтегруватися в соціум. Батько – це межі, правила та знання про навколишній світ. Ламб М. «The Role of the Father in Child Development» — визначає важливість батьківської участі на всіх етапах.

Д. Віннікотт — писав про роль батька як “третього”, хто допомагає дитині вийти з симбіозу з матір’ю. Матір поступово відпускає, дозволяючи дитині ставати більш самостійною. Симбіотичний зв’язок має змінюватися на підтримуючу, але автономну присутність.

Тобто після першого року життя, коли дитина стає все більш незалежною від матері, первинна діада батьків (чоловік-жінка) має відновлюватися. А зазвичай, цього не відбувається. Головною має бути діада партнерів, яка була з самого початку, а дитина то є третій, про якого вони піклуються і вона формує тріаду з батьками на період свого зростання.

Але дуже частно можна спостерігати діаду – мати та дитина впродовж всього життя дитини і десь на узбіччі батько, який більше не є частиною первинної діади.

Відновлення або підтримка пари “батько-мати”

  • Зменшення фокусу на дитині дає змогу парі знову фокусуватися одне на одному.
  • Якщо цього не відбувається, виникає ризик “розчинення” одного з батьків у ролі матері/батька, що веде до емоційної дистанції або розриву між батьками.

Вірджинія Сатір вказувала, що здоров’я подружніх стосунків є фундаментом для психоемоційного розвитку дитини.

Мюррей Боуен (теорія сімейних систем) говорив про необхідність зрілої диференціації всіх членів системи.

Тут маю цитату з чудової книги Джеймса Холліса “Під тінню Сатурна”:

“Сину потрібно, щоб батько сказав те, що йому потрібно знати, щоб жити “там”, у зовнішньому світі та залишатися у згоді зі самим собою. Син має бачити, як живе батько, як він бореться, проявляє емоції, переживає невдачі, падає, знову підводиться, залишаючись при цьому людиною.”

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Едипова криза та роль батьків в її проходженні дитиною

Едіпова криза/конфлікт (не плутаємо з комплексом!) — це термін з психоаналізу, це психосексуальний етап розвитку дитини, під час якого вона переживає емоційний конфлікт, пов’язаний з любов’ю до батька протилежної статі та суперництвом із батьком тієї ж статі (Freud, S. (1905). Three Essays on the Theory of Sexuality).

Ця фаза є важливою для формування статевої ідентичності, розвитку моральності та інтеграції в соціальні норми.

  • Анна Фрейд підкреслювала роль захисних механізмів, які допомагають дитині впоратися з напруженням цієї кризи.
  • Жак Лакан інтерпретував едіпову кризу як момент входження дитини в символічний порядок (мову, закон, культуру), де “закон батька” встановлює межі дозволеного.
  • Ерік Еріксон пов’язував її з етапом “ініціативи проти провини” (3–6 років), коли дитина вчиться ініціювати дії, але також відчуває провину за свої імпульси.

Психологічне значення Едипової кризи:

  • Формує моральні орієнтири, базові поняття добра і зла.
  • Дитина вчиться регулювати свої бажання, приймати соціальні правила.
  • Через ідентифікацію з батьком своєї статі закладається основа ґендерної ідентичності.

Вікові межі:

  • Початок: 3 роки
  • Завершення: приблизно до 6 років

Це відповідає фрейдівському фалічному етапу психосексуального розвитку. У віці 3–6 років дитина починає усвідомлювати різницю між статями та розвиває перші романтичні почуття до батьків.

Основні характеристики:

  • Ідеалізація батька протилежної статі (наприклад, хлопчик — до матері)
  • Суперництво або ревнощі до батька своєї статі
  • Поява перших уявлень про сексуальність
  • Розвиток сорому, провини, заборонених бажань
  • Становлення моралі та совісті

Роль батька:

  • Батько як “фігура закону” (за Лаканом) допомагає дитині вийти з симбіозу з матір’ю
  • Допомагає дитині усвідомити межі та соціальні норми
  • Сприяє формуванню ґендерної ідентичності
  • Дитина ідентифікується з батьком своєї статі як способом розв’язання внутрішнього конфлікту

Джерело: Lacan, J. (1977). Écrits: A Selection

Цей конфлікт дитина (будь-якої статі) має програти. Вона має побачити, що її батьки це пара і її роль в тріаді – це роль дитини, а батьки, це два дорослих, які є парою, але люблять дитину і піклуються про неї. Але головна пара – це діада батьків.

Повторна едіпова криза (підліткова):

Деякі автори (наприклад, Н. Мак-Вільямс, М. Міллер) вказують на можливість повторної активації едіпової динаміки у підлітковому віці – приблизно 12–15 років. Це період повторної актуалізації тем індивідуальності, статевості, сепарації від батьків та формування власної автономії.

Основні характеристики:

  • Повторна активізація питання статевої ідентичності
  • Емоційна сепарація від батьків
  • Ідеалізація / девальвація батьків

Роль батька:

  • Має підтримати сепарацію та індивідуалізацію, залишаючись при цьому емоційно доступним (не відкидаючи дитину)
  • Стати партнером у діалозі

Цей конфлікт дитина має виграти. Тут батьки визнають її дорослішання, окремість, бажання власного шляху. Роль батька набуває особливої ваги, адже на цьому етапі дитина завершує процес сепарації з батьками (руйнує іделізовані образи батьків), формує власну ідентичність, у тому числі статеву та соціальну. Ось як описується роль тата в цьому процесі:

Батько у цей період часто виступає як представник соціуму:

  • Він символізує зовнішні правила, структуру, дисципліну;
  • Його поведінка, ставлення до роботи, емоцій, жінок — стає моделлю для наслідування (для сина) або об’єктом переосмислення (для доньки) – як має відноситися чоловік до жінки. (McWilliams, N. (1994). Psychoanalytic Diagnosis).

Суперництво та ідентифікація (для хлопців):

  • Хлопець у підлітковому віці часто вступає у суперництво з батьком, змагаючись за статус, авторитет, а також за увагу матері (не в прямому еротичному значенні, а символічно). І тут також перевіряється міцність первинної діади батька та матері, наскільки вони пара.
  • Завданням цього етапу є подолати конфлікт і внутрішньо ідентифікуватися з батьком — визнати його силу, але при цьому зберегти власну суб’єктність.  (Blos, P. (1967). The second individuation process of adolescence.)

Переоцінка образу батька (для дівчат):

  • У дівчинки може повторно активуватися романтична ідеалізація батька, або навпаки — виникнути гнів, розчарування, якщо у дитинстві не отримала достатньо уваги чи тепла.
  • Цей період важливий для відокремлення жіночої ідентичності від стереотипів, перенесених із образу батька. (Chodorow, N. (1978). The Reproduction of Mothering.)

Сепарація та автономія:

  • Батько (разом із матір’ю) має дозволити підлітку помилятись, робити власні вибори, формувати автономні судження.
  • Його задача — не контролювати, а підтримувати, визнаючи дорослість дитини та її окремість. (Mahler, M., Pine, F., & Bergman, A. (1975). The Psychological Birth of the Human Infant).

Батько у підлітковому віці – це фігура виклику і прийняття.Він або стає партнером у дорослішанні, або ж – фігурою, з якою доведеться боротися довгі роки (внутрішньо чи зовні), щоб вибороти свою ідентичність.

Що подивитися про роль батька в житті дитини?

Тема батьківства спливає у будь-якій книзі, стрічці. Але є ті, в яких цей фокус наданий особливо яскраво.

“Dead Poets Society” / Спільнота мертвих поетів, (1989). Вона про авторитет батька, заборона самовираження, трагічний результат неможливості бути почутим. Головний герой, Ніл, прагне самовираження (акторська кар’єра), але стикається з суворим батьком. Його бунт закінчується драматично, що підкреслює важливість ролі батька в підлітковій сепарації. Ця стрічка вразила мене найсильніше мабудь з усіх, що я бачила. Акторський склад та гра – неперевершена.

“Boyhood” / Юність, (2014). Фільм слідкує за хлопцем від дитинства до юності. Батько – фігура з перервами, нестабільна, але зрештою — важлива для формування чоловічої ідентичності.

“Billy Elliot” / Біллі Елліот, (2000). Батько спершу агресивно не приймає вибору сина (балет), але згодом трансформується. Фільм — про долання конфлікту між очікуваннями батька та власним шляхом дитини.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

«Я нічого не відчуваю» або захисні механізми психіки

208

Поговоримо трохи про важливість визнання/легалізації/називання почуттів.

Коли я потрапила в терапію як клієнт, найбільш бісячим було питання – що ти відчуваєш?

– Нічого! Відстаньте від мене!

Але, перефразовуючи анекдот – «ти їх не відчуваєш, а вони є». Почуття є. Непомічені, не названі, не визнані як такі, що є. Що тоді відбувається?

Я якось живу, але щось мені погано, щось муляє і взагалі все не так.

Зазвичай, важко віднайти та назвати умовно “погані” почуття – злість, обурення, роздратування, заздрість та інші.

Дуже часто важко визнати їх наодинці з собою, не кажучи вже про терапевта поруч, або направити ті почуття адресно, до кого вони виникли. Зазвичай бо, це найближчі люди.

І тоді ці почуття киплять і вирують всередині, не знаходячи виходу. Якщо це агресія, сильна злість, а скривдити близького не можна, ці почуття з усією силою звертаються на себе.

“Як я можу відчувати таке до матері, батька, чоловіка, дитини…? Що зі мною не так?”

Все так, бо це частина життя. Почуття мають право жити і бути будь-які. Важливо підібрати їм форму і знайти спосіб екологічного вираження.

Неможливо вибрати не відчувати якесь одне почуття, бо відключаються або притупляються всі. Так само працює анестезія. То ж – що нам допомагає нічого не відчувати? Як це працює? І навіщо?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Захисні механізми психики – що це?

Механізми захисту психіки — це несвідомі психологічні стратегії, що допомагають особистості зменшити тривогу, стрес або внутрішній конфлікт, спричинені неприйнятними думками, почуттями чи імпульсами.

Термін «механізми захисту» вперше ввела Зигмунд Фрейд у своїй психоаналітичній теорії, а його донька, Анна Фрейд, детально розробила і класифікувала їх у своїй роботі “The Ego and the Mechanisms of Defence” (1936).

Захисні механізми дозволяють людині пристосовуватися до складних життєвих ситуацій, проте їх надмірне використання може призводити до психологічних проблем. Тобто, – що занадто, то не здраво.

          Зазвичай в світогляді кожного є умовно «хороші» та «погані» почуття. «Хороші» почуття приємно переживати і ти при цьому також хороший.

Це може бути, наприклад, – кохання, прихильність, радість, здивування, ніжність, переживання себе важливим, потрібним, сильним та інше. «Погані» почуття переживати неприємно, страшно, соромно.

Це може бути, наприклад, злість, заздрість, сум, гнів, огида та інші. В кожного свій перелік.

Ці почуття відчувати неприємно в більшості випадків. І, за замовченням, існує думка, якщо я відчуваю погані почуття, то я погана людина. Ніхто не хоче бути поганим. Чи не так? То психіка віднайшла спосіб задовольнити цю потребу.

Первинні та вторинні механізми захисту психіки

Розподіл механізмів психологічного захисту на первинні та вторинні був детально описаний у працях Анни Фрейд (“The Ego and the Mechanisms of Defence”, 1936) та розширений у подальших дослідженнях психоаналітиків, зокрема Джорджа Вайлланта (“Adaptation to Life”, 1977).

Первинні (примітивні) механізми захисту:

Ці механізми більш характерні для ранніх етапів розвитку особистості та спостерігаються в дитинстві або в умовах важкого стресу. Вони є менш адаптивними та можуть призводити до викривленого сприйняття реальності.

До первинних механізмів належать:

Заперечення (Denial) – відмова сприймати реальність (A. Freud, 1936). Приклад, «Я не злюся, я добра і хороша людина»

Проєкція (Projection) – приписування власних неприйнятних імпульсів іншим (Z. Freud, 1894). Приклад, «Який він злий, він так на мене дивиться. Так може дивитися тільки зла та підступна людина»

Ідеалізація/Знецінення (Idealization/Devaluation) – перебільшення або применшення значення об’єкта (Kernberg, 1967). Приклад, «Дай мені свою машинку погратися? – Ні. – Ой, то й не треба. Вона така стара та страшна, що я й гратися не буду!»

Розщеплення (Splitting) – поділ об’єктів або людей на “повністю хороших” чи “повністю поганих” (Klein, 1946).

Приклад, «Як я можу любити його/її після того, як вона/він це зробила?». В цей момент один поганий вчинок перекреслює все те хороше, що було до цього. Так зване, чорно-біле мислення.

Дуже добре розкрита в роботах Мелані Кляйн тема материнської фігури. Про те, що, загалом, задача психіки -зібрати «погану» та «хорошу» матір в один цілісний обєкт і вміти мати справу з тим, що один і той же обєкт може бути одночасно і хорошим, і поганим.

Вторинні (зрілі) механізми захисту:

Ці механізми більш адаптивні, оскільки допомагають ефективно інтегрувати конфліктні емоції та зберігати психологічну рівновагу. Вони розвиваються в підлітковому та дорослому віці.

До вторинних механізмів належать:

  • Раціоналізація (Rationalization) – пояснення власних імпульсів чи поведінки прийнятними логічними причинами (A. Freud, 1936).
  • Сублімація (Sublimation) – перенаправлення неприйнятних імпульсів у соціально схвальні види діяльності (Z. Freud, 1905).
  • Інтелектуалізація (Intellectualization) – відсторонене, раціональне аналізування емоційно заряджених ситуацій (A. Freud, 1936).
  • Гумор (Humor) – використання жартів для подолання стресових ситуацій (Vaillant, 1977).

Цей поділ є ключовим для розуміння розвитку особистості та рівня її психологічної зрілості.

Як це виглядає в терапії?

Один з принципів, на який спирається Гештальт терапія це «Тут і зараз», тобто терапія фокусується на поточному моменті та переживаннях клієнта. Як казав Фріц Перлз: «Минуле існує тільки в тому, як воно проявляється зараз».

Головна мета терапії – допомогти клієнту усвідомити свої почуття, думки та тілесні реакції, навчитися помічати свої потреби, емоції та способи взаємодії з оточенням.

Згідно з принципом цілісності (гештальту) – особистість розглядається як єдине ціле – думки, емоції та тіло взаємопов’язані. Нерозв’язані емоційні конфлікти формують незавершені гештальти, які потрібно завершити.

Ось тут і з’являється питання, з якого я почала цю статтю: «Що ти відчуваєш?».  Перша відповідь клієнта найчастіше – нічого. Бо в більшості нема звички звертати уваги на почуття. З різних причин.

В когось це сімейна історія, де почуття висміювались, знецінювались і щось відчувати взагалі вважалося ознакою слабкості. Особливо в чоловічих історіях.

«Не реви, ти ж не дівчинка!». В більшості випадків, клієнтський досвід такий, що всі твої почуття та переживання будуть використані проти тебе іншим.

Одне з моїх послань від сімейної системи «Ніколи не показуй чоловіку/хлопцю, що ти зацікавлена або (не дай, Боже) закохана – він висміє тебе та кине». Тобто, приховуй свої почуття, якщо не хочеш стати посміховиськом.

Думаю, не треба говорити як таке послання впливає на майбутні парні стосунки. 

Емоційне насилля доволі розповсюджене на пострадянському просторі. Згідно з моїм дослідженням, що я провела цього року для своєї дипломної роботи, 42% опитуваних зазнали важкого емоційного насилля, порівняно з 17% відсотками опитуваних, що зазнали важкого фізичного насилля у своєму дитячому досвіді (до 18-річного віку). 

(Оксфордський словник психології (Coleman, 2009): “Емоційне насильство – це поведінка, спрямована на контроль, маніпуляцію чи підрив емоційної стабільності іншої людини, зокрема через вербальні образи, ізоляцію, залякування чи приниження.”)

Тому в терапії дуже часто стикаюся з тим, що почуття для клієнта – річ доволі загрозлива в його досвіді та краще та безпечніше робити «pocker face» і нічого не відчувати, ніж віднайти свої почуття і, таким чином, стати вразливим. Показати іншому своє «рожеве незахищене черевко». Страшно, соромно, небезпечно.

Терапія – це місце, де клієнт отримує новий досвід, відмінний від того, що в нього вже сформований за роки життя.

Це досвід існування безпечного простору, де можна бути, відчувати поруч з іншим і бути прийнятим в будь-яких проявах – умовно «хорошим» і «поганим». Звучить досить банально, але це зовсім інша реальність – кажу з власного клієнтського досвіду.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Емоційний інлелект – що це? Навіщо?

Емоційний інтелект (EI, EQ) — це здатність людини розпізнавати, розуміти, керувати та виражати власні емоції, а також розпізнавати та впливати на емоції інших людей.

Емоційний інтелект (EQ) безпосередньо впливає на здатність людини усвідомлювати, розуміти, виражати і регулювати почуття. Він визначає те, як ми проживаємо свої емоції, наскільки добре їх усвідомлюємо і чи можемо екологічно ними керувати.

Даніель Голман (Daniel Goleman), один із головних дослідників цієї теми, визначає емоційний інтелект як “здатність розпізнавати власні почуття та почуття інших, мотивувати себе і керувати емоціями в собі та у своїх взаємодіях” (Goleman, D. (1995). Emotional Intelligence: Why It Can Matter More Than IQ). 

Ключові складові емоційного інтелекту за Голманом:

  1. Самоусвідомлення – здатність розпізнавати власні емоції та розуміти, як вони впливають на поведінку.
  2. Саморегуляція – вміння контролювати імпульсивні реакції та адаптуватися до змін.
  3. Мотивація – внутрішній стимул до досягнення цілей, наполегливість.
  4. Емпатія – здатність розуміти та враховувати почуття інших людей.
  5. Соціальні навички – ефективне управління взаєминами, здатність до співпраці.

Тобто це ті складові, що власне потрібні для успішної комунікації та стосунків у будь-якому контексті.

Приклади

Людина з розвиненим EQ здатна чітко розпізнавати свої почуття (злість, радість, страх, сором тощо) та розуміти, що саме їх викликало.

Приклад: Якщо людина відчуває тривогу, вона може ідентифікувати, що це через невизначеність перед важливою подією, а не просто “щось не так”.

Толерантність до емоцій: емоційний інтелект допомагає приймати навіть неприємні почуття (злість, сум, розчарування), а не заперечувати їх або придушувати.

Приклад: Замість того, щоб уникати болю після втрати, людина з високим EQ дозволяє собі прожити цей досвід, усвідомлюючи, що це природна реакція.

Регуляція емоцій: EQ дозволяє управляти емоційними реакціями та виражати їх у конструктивний спосіб.

Приклад: Замість того, щоб кричати на колегу через стрес, людина може зробити паузу, проаналізувати свої почуття та виразити занепокоєння спокійніше.

Емпатія та розуміння почуттів інших: Розвинений емоційний інтелект дозволяє вловлювати емоції інших людей, співпереживати їм та правильно інтерпретувати їх поведінку.

Приклад: Якщо друг дратується без причини, людина з високим EQ може зрозуміти, що це, можливо, через втому чи особисті проблеми, а не через неї особисто.

Здатність трансформувати почуття: EQ дозволяє перетворювати негативні переживання на досвід та ресурс.

Приклад: Замість того, щоб впадати у безсилля після невдачі, людина може навчитися з цього досвіду і знайти мотивацію для розвитку.

Емоційний інтелект визначає те, як ми проживаємо свої почуття – усвідомлюємо, приймаємо, регулюємо, а також як використовуємо їх для розвитку і взаємодії з іншими.

Чим вищий EQ, тим більше людина здатна повноцінно відчувати та проживати свої емоції, не втікаючи від них і не придушуючи.

Гарні новини в тому, що в багатьох школах вже зявивстя такий предмет і діти його вивчають змалку. І це дає підстави сподіватися, що ставлення до переживань та емоцій людини, їх доречності та умовної правильності, у суспільстві зміниться.

Що почитати про почуття та механізми захисту психіки?

“Емоційний інтелект”, Даніель Голман. Один із класичних творів про емоційний інтелект, що пояснює, як важливо розуміти і керувати своїми емоціями, а також як емоції впливають на наші стосунки та професійне життя.

«Історія емоцій. Походження людини (розумної) емоційної»? книга британського культуролога Річарда Ферт-Ґодбіхера, що досліджує, як емоції впливали на формування людської цивілізації та як наше розуміння почуттів еволюціонувало протягом історії.

Спираючись на дані психології, нейронауки, філософії та історії, Ферт-Ґодбіхер демонструє, що багато ключових моментів в історії людства були зумовлені не лише раціональними рішеннями, але й глибокими емоційними переживаннями.

Він простежує, як змінювалося сприйняття емоцій від античності до сучасності, охоплюючи різні культури та континенти.

«Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід» від Ґаліт Атлас — відомої психотерапевтки та психоаналітика, яка досліджує міжпоколінні травми та їхній вплив на життя людей.

Її праці допомагають читачам краще розуміти себе, свої емоції та шлях до внутрішньої свободи. Книга написана на основі реальних історій її клієнтів та їхніх запитів.

Розкриває приховані почуття та спогади, які наша свідомість або витісняє, або спрощує, а також допомагає усвідомити деталі сімейної історії, про які ми навіть не здогадуємося, адже підсвідомо залишаємося відданими тим, кого любимо.

Що подивитись?

 «Легенди осені» (Legends of the Fall, 1994) – сімейна сага, де герої страждають через невміння відкрито проживати почуття. Дійсно, інколи обставини змушують мовчати про свої почуття, але чи завжди це рятує ситуацію у тривалому проміжку часу?

Тут можна за цим поспостерігати. Чудовий акторський склад в цьому тільки допоможе.

Важкий, але цікавий з усіх боків – «Джокер» (Joker, 2019) – історія людини, яка через довгі роки придушення болю та гніву перетворюється на монстра/психічно хворого.

«Сяйво» (The Shining, 1980) – придушена агресія та нездатність говорити про почуття доводять головного героя до божевілля.

Good Will Hunting (1997) – геніальний математик із важким минулим не може довіритися нікому та не вміє говорити про свої почуття. Один з моїх улюблених. Акторський склад та гра – неперевершена.

«Перерване життя» (Girl, Interrupted, 1999) – історія дівчини, яка потрапляє в психіатричну лікарню через емоційну нестабільність, викликану придушенням почуттів. Фільм отримав Оскар у 2000 році та найкраща жіноча роль другого плану (Анджеліна Джолі), Золотий глобус, 2000 рік.

Ці фільми демонструють, що невисловлені емоції можуть призводити до депресії, агресії, руйнування особистості чи навіть психічних розладів.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Селфхарм або самоушкоджуюча поведінка

254

Були часи, коли ніхто і слів таких не знав. «Ну роблять собі підлітки якусь фігню, то й хай, потім само пройде».

Пам’ятаю, коли вже в універі, якось бачила в компанії, як хлопці (типу по приколу) різали лезом або палили собі руку цигаркою «на слабо», або утримували руку над палаючою свічкою – хто довше протримається.

Мене це тоді дуже лякало і було незрозуміло навіщо. Потім якось побачила такі опіки на руці у подруги, вона тоді переживала важкий період в стосунках с хлопцем. Зараз стикаюся з такими історіями в своїй практиці, як психолог.

Зазвичай це підлітки. Налякані, розгублені, тихі, які намагаються злитися з фоном, з простором кімнати. Такими я їх бачу.

А за дверима кабінету батьки – розгублені, налякані, не взмозі зрозуміти, як це могло статися з їх дитиною.

На момент, коли дитина потрапляє в терапію, стосунки з обох боків вже достатньо напружені і там багато обурення, образ та інших складних почуттів.

Кожен випадок унікальний, тому якогось єдиного рішення або унікальної стратегії нема і бути не може. 

То ж пропоную розібратися з поняттями та подосліджувати причини самоушкоджуючої поведінки.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Селфхарм – що це?

Самоушкоджуюча поведінка / self harm (з англ. – нанесення собі шкоди) – це навмисне заподіяння шкоди власному тілу без суїцидальної мети, яке зазвичай виконується для тимчасового зниження емоційного дистресу або контролю над негативними почуттями (Favazza, 1998).

Така поведінка може включати порізи, опіки, удари, отруєння чи інші форми самопошкодження. Вона часто асоціюється з розладами настрою, тривожністю, посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) або межовим розладом особистості.

Джерело: Favazza, A. R. (1998). The coming of age of self-mutilation. Journal of Nervous and Mental Disease, 186(5), 259-268.

Самоушкоджуюча поведінка (селфхарм) найчастіше зустрічається серед підлітків і молодих дорослих, особливо серед осіб із емоційною нестабільністю, високим рівнем стресу або психічними розладами, такими як депресія, тривожні розлади та прикордонний розлад особистості.

Джерело: Klonsky, E. D. (2007). The functions of deliberate self-injury: A review of the evidence. Clinical Psychology Review, 27(2), 226-239.

Селфхарм, як прояв дезадаптації

Наша психіка має, так звані адаптивні механізми, – це внутрішні процеси, які сприяють збереженню емоційної стабільності, допомагають долати стресові ситуації та ефективно взаємодіяти з оточенням.

Вони охоплюють як усвідомлені стратегії, такі як планування, пошук соціальної підтримки та когнітивна переоцінка, так і несвідомі механізми, наприклад, сублімацію, раціоналізацію чи використання гумору.

Тобто, якщо в людини достатньо розвинені механізми адаптації психіки, вона скоріш за все впорається зі стресовою подією з мінімальними втратами.

Або буде просити про допомогу, або переосмислить ситуацію, або відреагує на неї певним чином і в психіки вистачає ресурсу її переробити.

Джерело: Nock, M. K. (2009). Why do people hurt themselves? Psychological Science, 18(2), 78-83.

Мета адаптивних механізмів психіки:

  1. Зниження рівня стресу та тривожності – допомагають людині регулювати емоційний стан і уникати емоційного перевантаження.
  2. Підтримка психологічної рівноваги – сприяють збереженню стабільного самоусвідомлення та позитивного образу себе.
  3. Оптимізація соціальної взаємодії – допомагають будувати конструктивні стосунки з іншими людьми, зменшуючи конфлікти та агресію.
  4. Формування стійкості до труднощів – розвивають гнучкість мислення та поведінки, що дозволяє адаптуватися до змін у житті.
  5. Запобігання психічним розладам – зменшують ризик розвитку депресії, тривожних розладів і емоційної нестабільності.

Адаптивні механізми є важливими для психологічного благополуччя та можуть розвиватися через психотерапію, усвідомленість і тренування навичок емоційної регуляції.

Селфхарм як прояв дезадаптації відображає невміння або неспроможність людини конструктивно справлятися зі стресом, емоційним болем або внутрішніми конфліктами.

Це може бути відповіддю на глибоку фрустрацію, почуття безвиході або складнощі у вираженні емоцій.

Самопошкодження часто виконує функцію регуляції емоцій, оскільки фізичний біль тимчасово зменшує психічне напруження (Klonsky, 2007). Воно також може виступати формою самопокарання або способом комунікації, коли людина не може висловити свій стан словами (Gratz, 2003).

З точки зору адаптації, селфхарм є деструктивним механізмом, що не сприяє вирішенню проблем, а лише тимчасово полегшує стан, посилюючи вразливість особистості та знижуючи рівень соціальної підтримки.

Причини самоушкоджуючої поведінки в підлітків

Всі негаразди дитини, у будь-якому віці, є симптомом сімейної системи і того, що в ній відбувається або не відбувається.

Тобто, що мається на увазі, – якщо в родині, між її членами є напружені стосунки, конфлікти, непорозуміння або все це є і ніяк не прояснюється, емоції та напруження між членами родини нікуди не діваються і дитина їх відчуває та відреаговує як вміє. 

Тому це не з дитиною щось не так, а вся система зазнає якоїсь дисфункції і з цим розбираємося в терапії.

Але, є таке поняття в терапії – ідентифікований пацієнт, або, простіше кажучи – цап-відбувайло в родині. І тоді, запит звучить як – з ним/з нею щось не так, зробіть що-небудь.

Тому, ще раз наголошую – у випадку психотерапії дитини, робота все одно ведеться з усією сімейною системою і це є запорукою благополучних прогнозів в терапії.

То ж, що стає причиною саморуйнівної поведінки в підлітків?

Конфлікти

Конфлікти в родині, конфлікти між батьками відкриті або приховані (холодна війна) сприяють аутоагресивній поведінці дитини.

Пам’ятаємо, при дитячу «всемогутність» – якщо батьки сваряться, то я винний/а, бо це ж я щось зробив не так.

Дефіцит уваги/піклування/побаченності від батьків

І тоді, селфхарм може бути деструктивним способом привернути їх увагу. Так само, як хвороба дитини, може бути соматизацією психологічного стану.

Бо в досвіді дитини є історія – коли я хворію, батьки припиняють сварки, за мною доглядають, купляють смаколики, цікавляться моїм станом та інше.

Все це дитина робить не усвідомлено. У випадку селфхарму, можуть бути різні причини та мотивації, наприклад, – хай вони побачать, як мені погано, бо вони не вірять мені, коли я про це кажу.

Підвищені вимоги від оточуючих

А також близьких або значущих людей у житті дитини. Наприклад, батьки чекають великих досягнень від дитини, хороших оцінок, високого рейтингу у навчанні серед однолітків.

Це, на жаль, є в кожному кейсі, з яким я працювала.

Приниження

Коли на дитину кричать, ображають словесно, погрожують, маніпулюють. В цьому випадку дитина дуже не часто може дати відсіч дорослому з багатьох причин.

Наприклад, страх втратити прихильність, банальний страх не отримати грошей на якісь свої потреби, страх фізичного насилля збоку дорослого та багато іншого.

Також дитина переживає сором і приниження, бо не може себе захистити і всі ці почуття не знаходять виходу, їх не можна адресувати людині, до якої вони виникли.

І щоб відчути хоч якесь полегшення, дитина вдається до саморуйнівної поведінки.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Страх майбутнього, який нема з ким роздіти

Я й дотепер пам’ятаю свій страх і розгубленість в 15-16 років, коли закінчується школа і попереду «велике, щасливе» життя.

А там нема нічого крім страху. Бо я нічого про нього не знаю, не знаю про себе, куди вступати, куди я хочу, і нема з ким про це поговорити, крім таких же само розгублених друзів.

І тихо заздрити тим, в кого батьки вже «домовилися» і вони вже знають де будуть вчитися.

Непорозуміння з однолітками

Однією з задач підліткового віку є знайти себе та своє місце в колі однолітків і коли тут щось не вдається, це дуже важко переживається підлітком.

Особливо, коли нема з ким розділити свої почуття.

Це звичайно не всі причини, які можуть призводити до саморуйнівної поведінки в підлітків, в кожному випадку будуть свої індивідуальні особливості.

Воєнний контекст самоушкодження

Ще один момент, на якому хочу наголосити, – військові дії в нашій країні, які тривають. Це наша об’єктивна реальність і про її травмівний щоденний і щосекундний вплив на психічний стан свій та дітей ми маємо пам’ятати.

Тобто, наразі сумарна кількість стрес-факторів, які визначають наш психологічний стан, зашкалює. Жоден з нас до цього не був готовий і наша психіка щодня переживає величезне навантаження.

У випадку підліткового віку маємо – війну, втрату друзів, школи та звичного кола спілкування – у випадку імміграції, поступове дорослішання з усіма його кризами, гормональний шторм як біологічний аспект дорослішання плюс будь-який з вище зазначених факторів або кілька з них одразу.

Підсумки

З цим всім впоратися одному несила. Тому наша задача, як дорослих, вчасно побачити що щось не так та надати допомогу дитині.

Запорукою успіху роботи з дитиною в психотерапії, у будь-якому підході, є залученість батьків в цей процес.

Головне, що мають розуміти батьки, це те, що дитина, яка потрапила в терапію стане максимально незручною для них.

В неї з’являться якісь особисті кордони, які прийдеться вчитися бачити та поважати. В неї буде купа незручних питань, на які прийдеться відповідати або принаймні бути відкритим до діалогу. І багато іншого. 

Жива дитина – це незручна дитина. На мою думку, добре побудований контакт з дитиною вартує тих незручностей.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що почитати про селфхарм?

Книга української авторки, психологіні Анни Просветової «Як говорити з дітьми. Щоб вони слухали, чули і розуміли».

Це практичний посібник для батьків, педагогів і всіх, хто спілкується з дітьми. Авторка, психологиня, пояснює, як налагодити ефективну комунікацію з дитиною без крику та примусу, будувати довірливі стосунки та розвивати емоційний інтелект.

У книзі багато реальних кейсів, порад і технік, які допомагають дітям краще висловлювати свої почуття та чути дорослих.

Книга «Йди геть зі свого шляху! Як подолати 40 проявів саморуйнівної поведінки», авториМарк Гоулстон, Філіп Голдберг.

Марк Ґоулстон, лікар з 20-річним стажем, пояснює, чому іноді нам так подобається страждати та як розірвати це згубне коло. Книга допомагає розпізнати та подолати деструктивні звички, які заважають особистісному зростанню та щастю.

Автори пояснюють, як негативні думки, страхи, прокрастинація та самосаботаж впливають на життя, і пропонують практичні поради та техніки, що допоможуть змінити ці моделі поведінки.

Що подивитися про самоушкоджуючу поведінку?

Стрічка «To Write Love on Her Arms»/ Написати любов на її руках, 2012. Фільм заснований на реальній історії Рене Йо, яка бореться із депресією, залежністю та самопошкодженням.

Після важкої ночі вона опиняється в реабілітаційному центрі, де поступово знаходить підтримку та силу боротися зі своїми демонами.

Стрічка показує, як важливо приймати допомогу, знаходити надію та долати саморуйнівні звички. Фільм надихає та привертає увагу до проблем психічного здоров’я.

«Тринадцять» (Thirteen, 2003). Це жорстка психологічна драма про підлітковий бунт, саморуйнування та пошуки себе.

Головна героїня Трейсі, зразкова учениця, знайомиться з популярною, але проблемною Еві, яка вводить її у світ вечірок, наркотиків, крадіжок і селфхарму.

Прагнучи прийняття, Трейсі поступово втрачає контроль над собою та своїм життям, що руйнує її стосунки з матір’ю.

Фільм чесно показує небезпечний вплив оточення, психологічні травми та кризу підліткового віку.

Автор

Аб’юзивні відносини

1 818

Останнім часом якось дивно склалося, що я дивилася кілька поспіль стрічок і всі вони так чи інакше торкалися теми аб’юзивних стосунків, а саме – домашнього насилля.

Ця тема доволі табуйована в суспільстві, про неї не заведено говорити назагал, як про щось соромне та не дуже реальне, або притаманне тільки так званим «неблагополучним» родинам.  Тому вирішила трохи поговорити про це.

Пам’ятаю, років 8 тому, побачила свою подругу з синцем. Ми знаємо одна одну з народження, дружили наші батьки. Я була дуже здивована почути, що це зробив її чоловік, бо вони посварилися і, з її слів, – вона його довела.

Я була шокована, бо знаю подругу як впевнену в собі, енергійну жінку, яка точно може за себе постояти і я це неодноразово бачила. Те, що сталося, не вкладалося в мою голову. Але вона не чула нічого з того, що я їй казала.

На щастя, це був поодинокий випадок і згодом цей шлюб закінчився розлученням. Але я дуже довго ходила приголомшена тою подією, бо стан, в якому я побачила свою подругу, ніяк не був їй притаманний, я вперше її такою побачила.

Навіть не переляканою, а зламаною, з опущеними долу очима, тиху та наче неживу. Тоді я не мала жодного стосунку до психології та можливо то був один з випадків, які потім додалися до моєї мотивації навчатися на психолога.

Мене не полишали одвічні питання – Чому? та Хто винний? Тож розберемося з поняттями.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Аб’юзивні стосунки – що це?

Аб’юзивні стосунки (англ. Abusive relationships, to abuse – кривдити, ображати, завдавати шкоди) – це відносини, у яких одна зі сторін систематично використовує фізичне, емоційне, психологічне, фінансове або сексуальне насильство для контролю та маніпуляції іншою людиною.

Така поведінка може включати приниження, ізоляцію, загрози, газлайтинг, економічний тиск або фізичну агресію.

Основна риса аб’юзивних стосунків – це дисбаланс влади, коли одна людина домінує, а інша змушена підкорятися через страх, залежність або маніпуляції. Це може призводити до глибоких психологічних травм та відчуття безвиході у жертви.

То ж це не тільки про домашнє насилля – простими словами – коли хтось з родини б’є іншого. Не давати грошей або маніпулювати ними відносно партнера або іншої близької людини, ставитися зневажливо, ігнорувати емоційні потреби, погрожувати будь-яким чином – це все входить до поняття аб’юзу.

В практиці стикаюся з тим, що тільки домашнє насилля, тобто побиття близької людини, вважається насиллям і дає привід постраждалій особі задуматися чи те, що відбувається нормально і можливо шукати допомоги.

Згідно з дослідженнями фахівців, що працюють з дітьми постраждалими від сексуального насилля, одна з причин, з якої вони не говорили про це близьким – бо думали, що це норма і в інших також так, або не були впевнені, що відбувається щось не те.

Тобто, коли партнер ображає словесно, принижує гідність іншого, ігнорує його тим, чи іншим чином, маніпулює грошима або чимось іншим, але не б’є – це ще не привід для тривоги, чи все ок в цих стосунках?

Бо, цитую: «Але ж він/вона мене не б’є (або мою дитину)».  Ні, це привід звертатися по допомогу, бо насилля існує не тільки фізичне, а й емоційне, сексуальне, слова з певним аб’юзивним або принижуючим змістом – це також є насилля.

Газлайт – що воно таке?

Вище, серед ознак аб’юзивних стосунків прозвучало таке дивне слово. Термін «газлайтинг» (gaslighting) походить від назви п’єси «Gas Light» (1938) британського драматурга Патріка Гамільтона.

У 1944 році вийшла голлівудська екранізація п’єси під назвою «Gaslight» (Газове світло), яка значно популяризувала цей термін.

У сюжеті чоловік маніпулює своєю дружиною, змушуючи її сумніватися в реальності. Він навмисно приглушує світло газових ламп у будинку, а коли дружина звертає на це увагу, заперечує, що щось змінилося. Через серію подібних маніпуляцій жінка починає вважати себе божевільною.

Поняття «газлайтинг» описує психологічну маніпуляцію, при якій кривдник змушує жертву сумніватися у власному сприйнятті, пам’яті та здоровому глузді.

Автор визначення: Психолог Робін Штерн у книзі «Ефект газлайтингу» (The Gaslight Effect, 2007) пояснює цей феномен як форму емоційного насильства, що підриває впевненість людини у власній реальності та робить її більш вразливою до контролю.

Газлайтинг часто використовується в аб’юзивних стосунках, роботі, соціальних відносинах та навіть політиці.

Як це виглядає в терапії?

Це питання клієнта – я нормальний/на? Це я нормально реагую? А це я не занадто тут? Або всі питання типу – як правильно? 

Навіть маючи свідків події, газлайту важко опиратися. Але зазвичай, газлайт, якщо він є в сімейній системі, це звичний спосіб взаємодії в ній. Як спосіб уникнення конфлікту через його усунення таким дивним чином.

Наприклад, – А чого це ти? Нічого ж страшного не сталося? І далі можна скільки завгодно і як завгодно доводити, що «ти не верблюд», це не має ніякої дії на маніпулятора, бо в його реальності, дійсно, нічого не сталося.

Перший рік моєї особистої терапії пішов на відновлення моєї можливості спиратися на реальність і довіряти своїм відчуттям і почуттям. Що те, що я відчуваю, є дійсно так.

Здавалося б, яка дурня, як це можна не довіряти собі – якщо тобі погано, то погано. Ні, бо газлайтер каже, що тобі все здалося, і насправді все добре.

Це тільки ти такий/така неправильна, з тобою щось не так, бо всім іншим – добре.

Як це виглядає в дитинстві? – це підміна понять. Наприклад, дитина кричить та злиться, а дорослий каже: «Ну не засмучуйся! Не треба так засмучуватися!»

Це і є підміна понять – дитина запам’ятовує цей стан, як смуток, а не злість. І у дорослому житті буде спиратися саме на цей досвід, якщо в дитинстві поруч не опиниться інший дорослий, який назве речі своїми іменами.

Тому й кажемо, що дорослий має контейнувати емоції дитини (називати їх, вчити проживати та бути поруч з дитиною).

Коли не можна спиратися та довіряти своїм почуттям, своєму тілу, своїм проявам, людина навчається спиратися на думку іншого, який точно краще знає, що вона відчуває і як жити це життя.

Згадується анекдот: «Мама кличе дитину додому, а вона питає – Мамо, я замерз чи хочу їсти?» Бо мама знає краще.

І це клієнт, який приходить в терапію і питає – а як правильно? або «Я правильно роблю?», бо нема свого правильно та неправильно, мені так добре, а так – ні, бо це знання в когось.

Що зупиняє потерпілих від насилля говорити назагал?

За останні п’ять років в Україні спостерігається тривожна тенденція зростання кількості звернень щодо домашнього насильства.

Важливо зазначити, що офіційна статистика може не відображати повної картини, оскільки багато випадків залишаються непоміченими через страх, стигму або недовіру до правоохоронних органів.

І це те, про що я чую в роботі від клієнтів. Хтось мовчить, хтось звертався до правоохронних органів та зазнав недовіри, знецінення та звинувачення в тому, що сталося, замість підтримки та справедливого розгляду справи.

Віктимблеймінг (англ. victim blaming) – що це?

Віктимблеймінг – це явище, при якому відповідальність за злочин або насильство частково або повністю покладається на саму жертву, а не на кривдника.

Автори визначення та дослідження

Поняття віктимблеймінгу широко досліджувала американський психолог Мелвін Лернер у теорії «віри в справедливий світ» (Just-World Hypothesis).

Він стверджував, що люди схильні вважати, ніби кожен отримує те, на що заслуговує, що призводить до звинувачення жертв у їхніх стражданнях.

Таким чином, віктимблеймінг можна розглядати як механізм психологічного захисту, який допомагає людям уникати страху перед випадковими нещастями, перекладаючи відповідальність на самих жертв.

Форми віктимблеймінгу:

Прямий: “Вона сама винна, що стала жертвою, бо вдягалася надто відверто”.

Прихований: “Йому не варто було йти тією вулицею вночі, це небезпечно”.

Системний: Нерідко проявляється в медіа, суспільних судженнях чи навіть в офіційних заявах правоохоронних органів.

Віктимблеймінг особливо поширений у випадках сексуального насильства, домашнього насильства, булінгу та інших форм агресії. Він сприяє стигматизації жертв і ускладнює отримання допомоги.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Вторинна віктимізація

Також, крім вище зазначеного, існує так звана вторинна віктимізація – потерпілій особі приходиться несчисленну кількість разів розказувати, як все сталося у подробицях і знову проживати цей жах.

Це ситуація, коли жертва злочину або насильства стикається з додатковими психологічними або соціальними травмами через негативне ставлення суспільства, правоохоронних органів, медіа або навіть близького оточення.

Основні прояви вторинної віктимізації:

  • Звинувачення жертви (віктимблеймінг) – «Ти сама винна, що це сталося».
  • Недовіра з боку правоохоронців або судової системи – сумніви в словах потерпілого, відсутність належного розслідування.
  • Повторне переживання травми під час розповіді про подію – жертва змушена знову і знову деталізувати свій досвід у поліції, суді, медіа.
  • Стигматизація – суспільний осуд, уникання або дискримінація через те, що людина стала жертвою насильства.

Вторинна віктимізація може призводити до глибших психологічних травм, розвитку депресії, тривожних розладів і навіть повторного насильства. Тому важливо забезпечувати етичне ставлення до постраждалих і підтримку на всіх рівнях.

Вихід з аб’юзивних стосунків – який?

Вихід із аб’юзивних стосунків – складний процес, який потребує внутрішньої сили, підтримки та розуміння динаміки насильства. Ось ключові стратегії, що базуються на дослідженнях відомих психологів:

1. Усвідомлення циклу насильства

Ленор Вокер (Lenore Walker), авторка концепції «Циклу насильства» (The Battered Woman Syndrome, 1979), описала три основні фази:

  • Напруження – зростання агресії, критика, контроль.
  • Вибух – акт насильства (фізичного, психологічного чи економічного).
  • Медовий місяць – вибачення, примирення, тимчасове «ідеальне» ставлення.

Усвідомлення цього циклу допомагає жертві зрозуміти, що насильство не зникне саме по собі. Що це не був «останній раз», а буде наступний.

2. Відновлення самооцінки та боротьба з віктимізацією

Джудіт Герман (Judith Herman) у книзі «Trauma and Recovery» (1992) наголошує, що аб’юзивні стосунки руйнують особисту автономію. Перший крок – повернення контролю над власним життям через:

  • Усвідомлення, що відповідальність за насильство лежить на кривднику.
  • Роботу над почуттям провини через психотерапію.
  • Оточення себе людьми, які підтримують, а не звинувачують.

3. План безпеки (Safety Plan)

Треба розробити детальний план виходу, що включає:

  • Безпечне місце для тимчасового перебування (родичі, кризові центри).
  • Документи та гроші в легкодоступному місці.
  • Номери телефонів служб допомоги (поліція, гарячі лінії).
  • Кодування повідомлень для друзів, які можуть допомогти в критичний момент

4. Робота над травмою через терапію

Пітер Левін (Peter Levine), автор підходу Somatic Experiencing, радить опрацьовувати травму через роботу з тілом:

  • Практики усвідомлення відчуттів.
  • Розвиток навичок саморегуляції (медитація, дихальні техніки).
  • Відновлення довіри до власних відчуттів і потреб.

Елен Батлер-Басс (Ellen Bass) у книзі «The Courage to Heal» рекомендує писати особисті історії виходу з насильства як частину терапії.

5. Соціальна та правова підтримка

Соціальна ізоляція – головний фактор, що утримує жертву в аб’юзі. Важливо:

  • Розірвати ізоляцію, встановити контакт із підтримуючими людьми.
  • Звернутися в спеціалізовані організації (гарячі лінії, юридичні консультації).
  • Подати заяву в поліцію у разі загрози життю.

Вихід з аб’юзивних стосунків – це довготривалий процес, який включає психологічну, соціальну та юридичну роботу.

Він потребує як внутрішньої роботи над собою, так і підтримки ззовні. Дослідження показують, що жертви, які мають підтримку та план дій, значно швидше й успішніше залишають токсичні відносини.

Якщо вам потрібна конкретна допомога, є гарячі лінії підтримки та організації, які можуть надати допомогу.

В України почали з’являтися прихистки для постраждалих від домашнього насилля, куди можна звернутися і отримати підтримку та безпечне місце, де можна зупинитися та відновитися, розробити подальший план дій.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що подивитися про аб’юзивні відносини?

Всі стрічки, що зазначені нижче не рекомендуються до перегляду особам, що мають досвід домашнього насильства та знаходятся у вразливому стані.

  • «It ends with us»/Це закінчится на нас або “Покинь, якщо кохаєш”, 2024.

Стрічка дуже яскраво показує як насильство від батьківської системи переходить до дітей. Закінчення її хоча і фантазійне, але життєстверджуюче. Воно про те, що вихід з токсичних стосунків є, за умови достатньої усвідомленності та підтримки.

  • «Lost flowers of Alice Hart»/Втрачені квіти Еліс Харт, міні-серіал, 2023.

Стрічка важка, з відвертими сценами насилля, але це, нажаль, частина реальності. Чесно зображене життя жінок, що постраждали від насилля в родині, як це повпливало на їх життєві вибори та життя загалом.

  • «Big little lies»/Велика маленька брехня, серіал, 2017.

Він легше, ніж попередні стрічки, але одна з сюжетних ліній саме про домашнє насилля.

Що почитати про аб’юзивні відносини?

«Жінки, які кохають до нестями», Робін Норвуд.

Це книга про токсичні стосунки, зокрема про аб’юз, і досліджує, чому люди залишаються в них, навіть знаючи, що це шкодить. Норвуд пропонує практичні поради, як позбутися руйнівних патернів.

«Покинь нарциса назавжди. Як вийти з аб’юзивних і токсичних стосунків», Сара Девіс.

Ця книга допомагає розпізнати нарцисичні та токсичні стосунки, пропонуючи стратегії для їх завершення та відновлення після них.

Ці книги мають практичний підхід і можуть допомогти знайти шлях до відновлення після складних стосунків. Також в інших моїх статтях є багато книг про травму, на які посилалася вище.

Автор

Сепарація

748

“- Дай йому спокій, хай він робить свої помилки, він вже дорослий…”

Знайомо?

А в голові: “Будуть свої діти, тоді будеш казати, що мені зі своїми робить!” або “Звичайно, в тебе їх двоє/троє, запасні є якщо що” або щось накшталт.

Це моя історія років 10 тому. Обурення, сором, провина, розпач, злість на “добрих радників” та інші почуття переповнювали мене. Бо в них же нормальні діти, а в мене – ні. Вони можуть дати дітям раду, а я – ні. Я погана мати, а ще й мала нахабство вибрати себе та розлучитися, а дитина страждає через це.

Мені ніколи не було так боляче та безсило, ніж коли я спостерігала, як мій підліток страждає через нерозділене кохання, через хибний вибір або інше. Найболючіше, коли твоїй дитині боляче і ти не можеш нічого зробити.

Я могла тільки спостерігати, пропонувати свою допомогу, переживати його відмову, агресію та утримувати своє бажання «все порішати», бо мені нестерпно в цьому.  Виходило не завжди.

Найстрашніше і найважче, що мені поки що доводилося переживати та робити – це залишити дитину-підлітка, а потім вже дорослу дитину, сам на сам зі своїм життям і дати простір жити це життя як він того хоче.

На це знадобилося понад 6 років і ми все ще працюємо над відновленням наших стосунків, які зайшли у глухий кут через мою неготовність та нерозуміння сепараційних процесів, що відбувалися між нами.

Ми майже втратили можливість спілкуватися. Додатково, я не мала власного досвіду сепарації від своїх батьків і вони від своїх також.

Так, на жаль, живе більшість родин, бо на пострадянському просторі не було навіть такого поняття – сепарація. «Все навколо колхозне, все навколо моє», «Нема такого – я, є – ми» і так далі. Тож пропоную поговорити трохи про сепарацію дітей від батьків у сімейній системі.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке сепарація в контексті сім’ї?

Сепарація (англ. separation) – відділення, відокремлення.

Сепарація в сімейній системі – це психологічний процес, що передбачає поступове емоційне, фінансове, соціальне та фізичне відокремлення дитини від батьків з метою формування автономії та самостійності.

У сімейній психології це поняття розглядається як ключовий етап у розвитку особистості, який впливає на здатність людини будувати зрілі стосунки та приймати відповідальність за своє життя.

Згідно з теорією Мюррея Боуена, сепарація є частиною процесу диференціації особистості, що передбачає здатність індивіда зберігати власну ідентичність, залишаючись при цьому в емоційному контакті з сім’єю.

У моделі Боуена, незавершений процес сепарації може призводити до співзалежності або емоційного злиття в стосунках (Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice).

Також Пітер Блосс у своїх роботах зосереджував увагу на сепарації підлітків, описуючи її як центральний процес у формуванні дорослої ідентичності.

Блосс наголошував, що сепарація супроводжується конфліктами з батьками, які спрямовані на встановлення меж між дитиною і сім’єю (Blos, P. (1967). The Second Individuation Process of Adolescence).

Вікові етапи сепарації

Процес сепарації у сімейній системі проходить у кілька етапів, кожен з яких має свої особливості. Науковці, такі як Пітер Блосс, Дональд Віннікотт і Мюррей Боуен, описали основні фази цього процесу, пов’язані з розвитком особистості.

Сепарація є складним і тривалим процесом, який триває протягом усього життя та впливає на здатність до автономії й міжособистісної гармонії. Нижче наведені основні етапи та їх задачі.

Рання дитина (0–3 роки): первинна сепарація

Згідно з теорією об’єктних відносин Маргарет Малер, у цьому віці відбувається процес “відокремлення-індивідуації”. Дитина починає усвідомлювати себе як окрему від матері особистість, формуються базові уявлення про автономію.

Джерело: Mahler, M. S., Pine, F., & Bergman, A. (1975). The Psychological Birth of the Human Infant.

Дошкільний вік (3–6 років): розвиток автономії

У цьому віці діти розвивають здатність діяти самостійно, з’являється прагнення до незалежності, але вони все ще емоційно залежні від батьків. Ерік Еріксон у своїй теорії психосоціального розвитку пов’язує цей етап із кризою “Автономія проти сорому і сумнівів”.

Джерело: Erikson, E. H. (1950). Childhood and Society.

Підлітковий вік (12–18 років): етап індивідуації

Підлітки активно шукають свою ідентичність, намагаються дистанціюватися від батьківських цінностей і впливу, що може супроводжуватися конфліктами.

Цей період Пітер Блосс назвав “другою індивідуацією”.

Джерело: Blos, P. (1967). The Second Individuation Process of Adolescence.

Рання дорослість (18–25 років): соціальна та фінансова сепарація

Молоді люди досягають самостійності у прийнятті рішень, часто залишають батьківський дім і беруть на себе відповідальність за власне життя. Мюррей Боуен пов’язує цей етап із завершенням процесу диференціації від сімейної системи.

Джерело: Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice.

Середня дорослість (25–40 років): емоційна сепарація

На цьому етапі завершуються залишкові емоційні залежності від батьків, формується здатність до побудови зрілих партнерських стосунків.

          В ідеальному світі, кожен раз, на кожному з цих етапів дитина і дорослий мають віднаходити, випрацьовувати умови здорової комунікації та співіснування.

На кожному з цих етапів дитина виборює собі трохи більше самостійності та разом з нею отримує трохі більше відповідальності. Згадуємо перше «Я сам/сама», яке почули від дитини.

І навіть тут вже є безліч варіантів розвитку подій. Від «Так, пробуй» або «Давай допоможу» до «Ні, ти не вмієш, не знаєш, не так робиш..».

          Зазвичай батьки так чи інакше справляються з кризами розвитку дитини до підліткового періоду, бо наразі вже доволі багато літератури на цю тему та інших допоміжних ресурсів. А ось підлітковий вік ставить і батькам, і дитині, і загалом всій сімейній системи «задачки з зірочкою».

Особливості сепараційних процесів у підлітковому періоді

Підліткова сепарація є важливим етапом формування здорової автономії, яка впливає на здатність будувати зрілі стосунки та досягати успіху у дорослому житті. І тоді відносини з формату «дитина-дорослий» з кожним новим колом конфліктів мають наближатися до формату «дорослий-дорослий».

Тобто дитина поступово втрачає якісь свої дитячі привілеї в обмін на дорослі свободи та відповідальність. Не всі члени сім’ї зазвичай до цього готові. Основні особливості цього процесу включають:

Пошук ідентичності. У цей час підліток починає активно формувати власну ідентичність, відокремлюючись від батьківських очікувань та норм.

Він шукає відповіді на запитання “Хто я?” і намагається визначити свої цінності, життєві орієнтири та соціальну роль.

Джерело: Erikson, E. H. (1950). Childhood and Society. В ідеалі, дитина потроху перестає ідеалізувати батьків і бачити звичайних людей, які не є ідеальними.

Емоційна дистанція від батьків. Підлітки прагнуть зменшити емоційну залежність від батьків, що може проявлятися у вигляді конфліктів, опору авторитету дорослих або спроб самостійного вирішення проблем.

Однак це не означає повного розриву, оскільки підтримка батьків залишається важливою. Також формується зона інтимності – не все і не завжди вони будуть розсказувати батькам. І це нормально.

Становлення автономії. Формується здатність приймати самостійні рішення та брати відповідальність за свої вчинки. У цьому віці підлітки прагнуть до самовираження та самостійності у виборі навчання, друзів і захоплень.

Джерело: Blos, P. (1967). The Second Individuation Process of Adolescence.

Вплив соціального середовища. Друзі та однолітки стають важливим джерелом підтримки та ідентифікації.

Підлітки починають більше орієнтуватися на думку ровесників, ніж на батьків, що також сприяє їхній сепарації. Важлива задача цього етапу знайти «свою зграю».

Криза довіри та сумніви. На цьому етапі виникають внутрішні конфлікти, пов’язані з вибором між залежністю від батьків і бажанням незалежності.

Це може супроводжуватися тривожністю, депресією або відчуттям самотності, якщо підтримка батьків є недостатньою.

Конфлікти як частина розвитку. Конфлікти між підлітком і батьками часто є природною частиною процесу сепарації.

Вони допомагають підліткові відстоювати свої межі та власну автономію. Це місце є одним з найважчих, і з ним нелегко впоратись і батькам, і дитині без допомоги і підтримки для кожної з сторін.

Роль підтримки батьків. Незважаючи на прагнення до самостійності, підлітки все ще потребують емоційної підтримки, прийняття та розуміння з боку батьків.

Баланс між контролем і наданням свободи є критично важливим у цьому процесі.

Тобто підліток, як човник, буде відходити і повертатися, відштовхувати і перевіряти чи може він після цього бути прийнятим назад.

Тут прийдеться балансувати і відстоювати свої кордони всім учасникам процесу. Бо неможливо сепаруватися, коли нема кордонів, бо не нема від чого відштовхнутися.

Наприклад, дитина в процесі конфлікту може грубо розмовляти з батьками. Батьки кажуть, – ні, зі мною так не можна. Ми можемо говорити, але з повагою і не ображаючи один одного.

Це кордон – як можна і як ні. Спираючись на нього можна вистроювати комунікацію і домовлятися. І це велика і важка праця з обох сторін.

Але це все в  теорії, в реальному житті маємо дещо іншу картину. Крик, обурення з обох боків, неможливість почути один одного і так далі.

Підліток забігає світ за очі, батькі картають себе або намагаються «закрутити гайки» підлітку, щоб не рипався. Пишу це з власного досвіду дитини, мами та психолога. Було різне в моєму особистому досвіді і не всім з цього я пишаюсь.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як сепарація та ініцація були організовані в ранніх суспільствах

У ранніх суспільствах процес сепарації часто поєднувався з ритуалами ініціації, які символізували перехід індивіда від дитинства до дорослого статусу. Такі ритуали мали глибоке соціальне та культурне значення і забезпечували встановлення нової ідентичності в межах громади.

Наприклад, у слов’янських обрядах ініціації хлопців готували до виконання чоловічих обов’язків, таких як військова служба, полювання та захист громади.

Вони включали випробування фізичної витривалості, ізоляцію в природі чи лісі та символічні ритуали, які засвідчували “смерть” дитинства й “народження” чоловіка. Аналогічно, дівчата проходили обряди, пов’язані з підготовкою до шлюбу, господарства та ролі матері.

Особливу роль у таких обрядах відігравали пісні, танці, вінки та інші атрибути. У козацькі часи важливою формою ініціації було прийняття до лав козацтва.

Молоді хлопці, які бажали стати козаками, проходили серйозні випробування, зокрема вміння володіти зброєю, витримувати складні умови та демонструвати відданість громаді.

Це також можна розглядати як форму сепарації від дитячого життя та інтеграції до дорослого соціального колективу.

Джерело: Килимник С. (1994). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні.

Тобто процес сепарації дитини був легалізований (визнаний суспільством як те, що має відбуватися), сприймався «нормальним» та був підтриманий громадою та сімейною системою. З того часу ми багато втратили в цьому сенсі в плані підтримки.

Батьки та діти залишилися без суттєвих опор у такому важливому та нелегкому випробуванні, як сепараційний процес. (Мова зараз не йде про гендерні ролі та патріархальний устрій суспільства. Тільки про аспекти ініціації та їх роль в сепарації дитини і переході у світ дорослих).

Як працюю з дитиною  в терапії?

З такою темою приходять у будь-якому віці. Це можуть бути батьки з запитом на терапію для дитини або дорослий зі своєю історією сепарації. З дітьми працюю тільки з інформованої згоди батьків.

Тобто, навіть якщо в терапію приходіть старший підліток (14+ років), все одно батьки або особи, що їх заміщають, мають бути згодні на це та проінформовані. Після кожних 4-5 сесій з дитиною відбувається батьківська зустріч, бо підтримка потрібна і батькам також.

На цих зустрічах обговорюємо можливі стратегії покращення ситуації, з якою вони до мене звернулися, проводимо психоедукаційні бесіди.

Але інформація, що надає мені дитина впродовж роботи, є конфіденційною, тобто я не маю права ділитися нею з батьками, якщо не отримала на це згоду дитини.

Винятком є ситуація, коли ця інформація несе загрозу життю та здров’ю дитини або йдеться про порушення чинного законодавства.

Що почитати на тему сепарації?

«Відпустіть їх. Як підготувати дітей до дорослого життя», автор Джулі Літкотт-Геймс. У цій книзі детально описано, як батькам уникнути надмірного контролю й допомогти дитині сформувати здорову автономію.

Автор пояснює, що сепарація — це природний процес, який потрібно підтримувати, а не пригнічувати.

Ставлячись із розумінням до тих страхів і почуттів батьків, які призводять до гіперопіки, Джулі пропонує альтернативні методи виховання, які дають змогу дітям помилятися, розвиваючи в них стійкість, упевненість, винахідливість і цілеспрямованість, необхідні для успіху.

“Тримайтеся за своїх дітей. Чому батьки повинні бути важливішими за однолітків”, автори Гордон Ньюфелд, Габор Мате (є в укр. перекладі).

У цій книзі автори аналізують феномен заміщення дитячої прив’язаності від батьків до однолітків, що може ускладнювати процес сепарації та формування здорової автономії.

Вони наголошують на важливості збереження батьківського авторитету та емоційного зв’язку для гармонійного розвитку дитини.

“Стосунки з мамою”, автор Ольга Артеменко. Мета цієї книги — допомогти людям, які прагнуть сепаруватися від матері, налагодити стосунки з нею та звільнитися від вантажу претензій і образ.

Авторка надає практичні поради та вправи для досягнення емоційної незалежності та гармонії у стосунках з батьками.

Що подивитись?

“Lady Bird” (Леді Бьорд, 2017) Фільм розповідає про молоду дівчину Крістін (на прізвисько “Леді Бьорд”), яка намагається знайти себе та стати незалежною від своєї матері.

Сюжет акцентує увагу на конфліктах, які виникають через різні погляди на життя, і на складному, але сильному зв’язку між дочкою й матір’ю.

Мій улюблений – “Dead Poets Society” (Спілка мертвих поетів, 1989).
Фільм показує, як молоді хлопці у консервативній школі намагаються віднайти власний голос і відокремитися від жорстких батьківських очікувань.

Через вплив учителя вони починають переосмислювати своє життя та боротися за свободу вибору. І ще один – “Billy Elliot” (Біллі Елліот, 2000). Зворушлива історія хлопчика з робітничої сім’ї, який мріє стати балетним танцівником, попри спротив свого батька та стереотипи оточення.

Цей фільм демонструє, як бажання дитини йти своїм шляхом часто вступає в конфлікт із очікуваннями батьків.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Синдром рятівника

540

Перш ніж рятувати когось, впевніться, що не треба рятувати вас. Роль рятівника/рятівниці, благородного лицаря  у стосунках оспівана в книгах, фільмах, мультфільмах, піснях…

Хто дивився японський аніме-мультфільм «Русалонька – принцеса підводного царства»? Він доволі старий і там немає хепіенду (як в Діснея), там Русалонька віддала свій голос за ноги й можливість бути поруч із принцом, за умови, що він її впізнає і полюбить, інакше смерть… такий собі обмін, але вона пішла на це, заради того, щоб бути з ним. 

А попередньо вона врятувала його в штормі, ризикуючи власним життям. Ще, як одна з демонстрацій цього феномену, є чудовий текст пісні Sade “No ordinary love” (за кліпом припускаю, що тематика теж Русалоньки):

I gave you all the love I got
I gave you more than I could give
Gave you love…

(Я віддала тобі все кохання, що в мене є, я віддала більше ніж могла, я віддала своє кохання).

Звідки ця ідея віддати всю себе? У кожній клієнтській історії свої причини, але від початку вони мають основою ось цей культурний пласт і соціально схвалювані стереотипи чоловічо-жіночих стосунків.

І я не є виключенням, я виросла серед таких наративів. Коли в стосунках ти віддаєш всю себе, розчиняєшся в них і тоді буде тобі щастя.

Навіть на першому курсі в універі, в рефераті з філософії, про кохання та як я його розумію, написала що кохання – це розчинитися в коханій людині, як в “омуті з головою”.

І тільки одна з моїх колег тоді запитала – а ти не боїшся втратити в цьому себе? Пройшло 40 років, а я дотепер пам’ятаю це питання.

Можливо той випадок змусив мене замислитися, а дійсно, де ж тоді я в стосунках?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Синдром рятівника – що це?

Синдром рятівника (або комплекс рятівника)/(a savior complex or white knight syndrome) у психології описує патерн поведінки, коли людина відчуває непереборну потребу допомагати іншим, навіть на шкоду собі.

Походження терміна

Основи концепції заклав Стівен Карпман (Stephen Karpman) у своїй Драматичній тріаді (1968), де описав три ролі у взаємодії: Рятівник, Жертва, Переслідувач.

Розвитком ідеї займалися інші психологи, зокрема Ерік Берн (Eric Berne), автор транзакційного аналізу, який досліджував взаємодію цих ролей у стосунках.

Пізніше тему синдрома рятівника розширили в контексті співзалежних відносин (Клод Штайнер, Мелоді Бітті).

Головна ідея

Рятівник намагається «врятувати» інших, навіть коли цього не просять, отримуючи психологічну вигоду (відчуття значущості й не тільки), але з часом виснажується і може сам перетворитися на Жертву.

Механізм розвитку синдрому рятівника

Синдром рятівника формується через глибокі психологічні установки, що можуть мати коріння у дитинстві, вихованні та соціальному середовищі. Основні автори, що описували механізми цього явища:

1. Драматичний трикутник Карпмана (Stephen Karpman, 1968)

Карпман описав три ролі, які людина може займати у взаємодії:

  • Жертва (відчуває безсилля, шукає допомоги).
  • Переслідувач (контролює, звинувачує).
  • Рятівник (відчуває потребу допомагати, навіть коли це шкідливо).

Механізм: Рятівник намагається «спасати» Жертву, але з часом виснажується, розчаровується і сам стає Жертвою або навіть Переслідувачем.

Джерело: Karpman, S. (1968). Fairy Tales and Script Drama Analysis. Transactional Analysis Bulletin.

2. Транзакційний аналіз (Eric Berne, 1950–1960-ті)

Берн вказував, що у людей є три его-стани:

  • Дитина (емоції, імпульсивність).
  • Батько (контроль, допомога, правила).
  • Дорослий (логіка, усвідомлення).

Механізм: Рятівник часто діє з позиції “Батька”, нав’язуючи допомогу, що призводить до співзалежних відносин та «інвалідизації» іншого/партнера.

За таких умов у партнера нема та не з’явиться можливості вийти в позицію дорослого і досягнути стосунків на рівних «дорослий-дорослий» (трохи далі ще буде про це).

Джерело: Berne, E. (1964). Games People Play: The Psychology of Human Relationships.

3. Співзалежність та рятівництво (Melody Beattie, 1986)

Мелоді Бітті описала, як рятівництво є частиною співзалежних відносин, де одна людина жертвує собою заради іншої.

Механізм:

  • Рятівник відчуває потребу бути потрібним.
  • Його самооцінка залежить від того, наскільки він допомагає іншим.
  • У нього формується страх бути відкинутим, якщо він перестане допомагати.

Це веде до емоційного виснаження та формування нездорових, дисфункційних стосунків. Джерело: Beattie, M. (1986). Codependent No More: How to Stop Controlling Others and Start Caring for Yourself.

Парадокс “рятівництва”. Якщо партнер не хоче змінюватися, його порятунок стає безкінечним процесом. У результаті:

  • Жінка розчаровується та вигорає.
  • Чоловік не бере відповідальності за себе.
  • Відносини стають токсичними.

4. Межі та відповідальність (Claude Steiner, 1971)

Клод Штайнер пояснював, що рятівники часто порушують особисті межі – свої та чужі. Вони відчувають відповідальність за чужі проблеми, що веде до хронічного стресу.

Механізм:

  • Рятівник бере на себе зайву відповідальність.
  • Це формує у Жертви безпорадність.
  • В результаті у відносинах виникає нездоровий баланс.

Джерело: Steiner, C. (1971). Scripts People Live: Transactional Analysis of Life Scripts. Книга є українською «Сценарії життя людей», Клод Штайнер.

Підсумовуючи вище зазначене, можна сказати, що синдром рятівника працює за принципом порочного кола, де людина допомагає іншим, щоб відчути свою значущість, але в результаті вигорає і стає жертвою ситуації. «Бонусом» отримуючи поруч іншого, залежного від її допомоги та майже неспроможного жити своє життя самостійно.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як це виглядає в терапії

Помічаю, що багато клієнтських кейсів про стосунки – це тема жіночої жертовності та її неоціненності, непоміченості партнером або навіть агресивної реакції партнера на спроби його рятувати.

Поки що говорю тільки про жінок, бо з цим маю більше досвіду, але це не означає, що немає цьому аналога з боку чоловіка у стосунках. І знову повертаюся до ідеї співзалежних стосунків – тут існування пари можливе тільки за умови залежності одного партнера від іншого.

Найстрашніший страх у них – це стати не потрібним іншому, бо далі буде самотність. Партнер має бути/переживати себе потрібним, а ще краще – незамінним. «Він/вона без мене не впорається», «Я йому/їй потрібна», «Як він/вона без мене»..знайомі фрази?

З нюансів жіночої потрібності і незамінності в таких стосунках – чоловік, як правило, не заробляє багато або доходячи до певного фінансового об’єму втрачає гроші. Пара дивується, шукає винних і причини.

А причина проста – щойно чоловік набуває здатності купити або заплатити за все те, в чому незамінна його жінка (наприклад, оплатити хатню помічницю), він перестане її потребувати (в її уяві).

Більше не треба до блиску намивати хату або прати, прасувати одяг чоловіка тощо. Ланцюжок співзалежності розпадається. А як жити інакше – невідомо. Сімейна система прагне набути/повернути свій стан гомеостазу (балансу). І якось так гроші зникають і все вертається до початкового стану – він потребує її, вона переживає себе потрібною.

Це не єдина причина фінансових проблем, але одна з основних у співзалежних стосунках. Також партнер, якого в будь-яких випадках завжди рятує інший, може навіть не прагнути робити щось самостійно і є пари, які роками так живуть і загалом їх це влаштовує.

Тобто це питання особистого вибору пари та її учасників.

Поруч з бажанням рятувати зазвичай в терапії віднаходимо бажання/потреба «бути хорошим партнером/ чоловіком /жінкою/ мамою/ дочкою…» і на цій підставі очікувати такого самого ставлення до себе від іншого. Але, є одне але.

Далі цитую одного з засновників Гештальт терапії, Фріца Перлза: “Очікувати, що світ буде до тебе справедливим лише тому, що ти хороша людина, – це як очікувати, що бик не нападе на тебе тільки тому, що ти вегетаріанець“.

І про само підтримку. Залежність перетворює нас на рабів, особливо якщо в залежне становище потрапляє наша самооцінка. І якщо вам потрібне постійне схвалення та поплескування по плечу від кожного зустрічного – тоді ви робите кожного зустрічного своїм суддею.”

Способи виходу зі синдрому рятівника

1. Встановлення здорових меж (Cloud & Townsend, 1992)

Межі або особисті кордони людини порушуються в момент коли їй «спричиняють добро» без її запиту. Генрі Клауд і Джон Таунсенд у книзі “Boundaries: When to Say Yes, How to Say No to Take Control of Your Life” / (“Межі” Коли говорити “так”, як казати “ні”, щоб контролювати своє життя) пояснюють, що рятівник часто бере відповідальність за проблеми інших людей, не помічаючи їх відповідальності в стосунках.

Кроки для виходу:

  • Усвідомити свою поведінку – помітити, коли допомога іншим стає самоціллю.
  • Розмежувати відповідальність – зрозуміти, що кожна людина має самостійно вирішувати свої проблеми.
  • Навчитися казати «ні» – не погоджуватися на допомогу, якщо вона шкодить вам.
  • Розвивати самооцінку без рятівництва – навчитися відчувати власну цінність без постійного служіння іншим.

2. Робота з власними емоціями та переконаннями (Melody Beattie, 1986)

Мелоді Бітті у книзі “Codependent No More” (Долаємо співзалежність) наголошує, що співзалежні люди (в тому числі рятівники) часто відчувають страх бути відкинутими, якщо перестануть допомагати.

Кроки для виходу:

  • Проаналізувати мотивацію – зрозуміти, чому вам важливо «рятувати» інших (наприклад, страх самотності, бажання бути потрібним).
  • Вчитися емоційній автономії – усвідомити, що ви не зобов’язані «рятувати» інших, щоб вони вас любили.
  • Впроваджувати техніки самопідтримки – практикувати медитацію, терапію, творчість для наповнення власного ресурсу.
  • Переключити увагу на себе – навчитися ставити власні потреби на перше місце, а не жити проблемами інших.

Робота зі співзалежним патерном в терапії завжди направлена на навчення клієнта помічати себе взагалі, а потім вже в стосунках, усвідомлення своїх потреб і знаходження здорових способів їх задоволення.

Власне всі аспекти, що зазначені вище мають бути опрацьовані в терапії. Основним буде  зрозуміти, що допомагати іншим добре, але не ціною власного благополуччя.

Практика здорових меж та емоційної автономії, щоб знайти баланс між допомогою іншим і турботою про себе.

Це може стати завданням на життя, бо просто виключити/прибрати співзалежний патерн не можна, але можна розвинути нові, здорові способи контактування з іншими та світом.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що почитати про сидром рятівника?

Всі вище згадані книги домопожуть більше дізнатися та зрозуміти про тему рятівництва та співзалежності. І мабуть ще одна книга Еріка Берна «Ігри, у які грають люди».

Вона належить до 5 найпопулярніших книжок з психології у світі. Доктор Ерік Берн розкриває таємні прийоми/патерни, які керують нашим життям.

Усі ми, не усвідомлюючи цього, постійно граємо в ігри — подружні та сексуальні, серйозні ігри з керівниками та суперницькі ігри з друзями, в ігри, що визначають статус та сімейні сутички.

Що подивитись про синдром рятівника?

Стрічка «Народження зірки» / A Star Is Born (2018). Я б сказала, що це класика співзалежних стосунків з алко-залежним партнером. Бонусом є можливість побачити сімейну історію одного з партнерів та її наслідки у його теперішньому житті.

Побачимо як головна героїня намагається рятувати спочатку партнера від алкоголізму, потім шлюб з ним і чим ця історія закінчується.

Фантастичний фільм «Пасажири» / Passengers (2016). Головний герой Кріс Претт прокидається в капсулі і зясовує що кораблю летіти до місця призначення ще 90 років.

Він намагається справитися з самотністю, але в нього погано виходить. Зрештою, він все ж таки наважується достроково вивести одну з пасажирок з глибокого сну, тим самим прирікаючи її на смерть на кораблі.

Після її пробудження Джим прикидається, ніби її капсула, як і його власна, відкрилася через неполадку. Він будить жінку зі сну в космосі, бо не може витримати самотності.

Як показаний синдром рятівника: Егоїстичне рятівництво – людина допомагає іншому не тому, що це потрібно іншому, а тому, що сам боїться бути самотнім.

Стрічка «Великий Гетсбі» / The Great Gatsby (2013) за одноіменним романом американского письменника Френсіса Скотта Фіцжеральда.

Головний герой Джей Гетсбі роками живе минулим, ідеалізуючи Дейзі, вірячи, що його любов може повернути їхнє кохання.

Як проявляється співзалежний компонент цих відносин: він ігнорує реальніть, жертвує всім заради жінки, яка зараз не має до нього тих почуттів, що були в минулому.

Автор

Трикутники відносин

1 185

“A relationship is not a test, so why cheat*?”
“Стосунки – це не тест, тож навіщо зраджувати?”

*Тут гра слів – to cheat (англ.) зраджувати/обманювати в стосунках.

Трикутники відносин – тема болюча та емоційно заряджена. Тема зради з’являється першою, коли мова заходить про трикутники відносин. В кожній історії є щось схоже та щось відмінне, але біль, зневіра, знецінення себе та партнера супроводжує їх всі.

Я не стала винятком в цьому випадку, мені також є, що розповісти. Але хочу тут не тільки про зраду, а також порозглядати як утворюються трикутники і які взагалі бувають.

Колись почула такий вислів – в будь-якій ситуації залучені двоє. Немає когось стовідсотково правого та іншого – тотально винного. Відповідальність за те, що відбувається у стосунках ділиться порівну.

Тоді прийшлося задуматися про свою відповідальність та що таке відбувалося до того, як у стосунках з’явився третій. То ж ми всі знаємо що таке трикутник зі шкільного курсу геометрії, навіть про деякі їх різновиди.

А що таке трикутники стосунків? Які вони бувають?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Тріада vs Тріангуляція (це не про мафію)

Розглядаючи тему трикутників відносин треба ввести ці два поняття. Бо перше, тріада – в стосунках – це динамічна взаємодія трьох осіб, яка може бути як стабілізуючою (підтримка, посередництво), так і деструктивною (конфлікти, маніпуляції).

Наприклад, в пари народжується дитина. Перший рік життя дитина формує діадні стосунки з мамою (дитина + мама). У міру того, як зростає самостійність дитини, до цих стосунків активно залучається батько і формується тріада (мати, батько, дитина).

У сімейній системній терапії Мюррей Боуен (Murray Bowen) описав тріаду як базову одиницю сімейної динаміки, що впливає на емоційний баланс у стосунках. Коли в діаді (наприклад, між партнерами) виникає напруга, вони можуть залучити третю особу (наприклад, дитину), що змінює систему стосунків. 

Функціональна тріада допомагає стабілізувати емоційний стан, а дисфункційна може створювати маніпулятивні або залежні взаємини. Джерело: Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice.

Німецький соціолог Георг Зіммель (Georg Simmel) вперше описав соціальну тріаду як найменшу соціальну групу, в якій виникає складна динаміка влади та взаємодії. У тріаді можуть з’явитися нові моделі поведінки, яких немає в діаді (парних стосунках), зокрема:

  • Коаліції (дві особи об’єднуються проти третьої).
  • Посередництво (один допомагає вирішувати конфлікт між двома іншими).
  • Розширення можливостей (третій учасник додає новий вимір до взаємодії).

Джерело: Simmel, G. (1908). Soziologie: Untersuchungen über die Formen der Vergesellschaftung.

          Тобто, спираючись на вищенаписане можна зробити висновок, що трикутник/тріада відносин може бути, як функціональна і мати позитивний вплив на всіх учасників взаємодії або дисфункційна та мати негативний вплив на учасників процесу.

          Тут зазвичай виникає поняття тріангуляції – це психологічна стратегія, яка може бути як психологічним механізмом зниження напруги у стосунках (Боуен), так і маніпулятивною тактикою у токсичних відносинах (наприклад, нарцисична тріангуляція).

Або ще, тріангуляція (triangulation) – це процес, коли у взаємодію між двома людьми залучається третя особа для посередництва (може бути позитивний вплив), маніпуляції або зміцнення позицій одного з учасників.

Простими словами, це залучення третьої людини в стосунки двох, але з (усвідомленою чи ні) метою маніпуляції або інших деструктивних впливів на одного з учасників діади (пари). Трохи нижче роздивимось можливість позитивного впливу тріангуляції третього в стосунки.

Парентифікація, як приклад дисфункційної тріади/трикутника

          Розглянемо приклад, чоловік з дружиною сваряться з якоїсь причини. Один з пари йде засмучений до дитини та розказує їй про свої почуття, як її/його образив партнер, який він/вона поганий тощо.

В цьому випадку, дитина тріангулюється (втягується в парні стосунки) одним з дорослих з метою утворення коаліції проти іншого з батьків або просто використовується як контейнер для емоцій дорослого.

Якщо такі ситуації за участі батьків в сім’ї  відбуваються на постійній основі, відбувається парентифікація дитини.

Іван Бузормені-Надь (Ivan Boszormenyi-Nagy, 1965) – один із перших, хто описав парентифікацію в контексті системної сімейної терапії.

Парентифікація – це процес, у якому дитина змушена виконувати батьківські функції через невиконання цих ролей дорослими. Це може включати фізичну (турбота про побут, молодших дітей) або емоційну (підтримка батьків, вирішення їхніх проблем) парентифікацію.

Джерело: Boszormenyi-Nagy, I., & Spark, G. M. (1973). Invisible Loyalties: Reciprocity in Intergenerational Family Therapy.

Негативні наслідки, які має парентифікація (при надмірному навантаженні дитини):

  • Втрата дитинства, хронічна втома, депресія.
  • Труднощі у побудові здорових стосунків у дорослому віці (наприклад, схильність до співзалежності).
  • Високий рівень тривожності, емоційне вигорання.

          В цьому процесі тріангуляції можуть бути залучені також інші учасники сімейної системи. Наприклад, старші родичі (бабусі, дідусі), які втручаються у фунціонування сімейної системи своїх дітей, маючі різні наміри.

Мюррей Боуен (Murray Bowen), засновник сімейної системної терапії, описав тріангуляцію як спосіб зменшення напруги у стосунках між двома людьми шляхом залучення третьої сторони. Наприклад, якщо між чоловіком і дружиною виникає конфлікт, один із них може почати приділяти більше уваги дитині або залучати когось іншого (наприклад, родичів) у конфлікт, щоб знизити напругу. (Джерело: Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice. New York: Jason Aronson).

Інші види тріангуляції

Тріангуляція у нарцисичних стосунках (маніпуляція у відносинах)

Тріангуляція також використовується в маніпулятивних стосунках, особливо нарцисами. Це тактика, коли нарцисичний партнер залучає третю особу, щоб:

  • викликати ревнощі у своєї жертви,
  • зберегти контроль над нею,
  • змусити жертву сумніватися в собі.

Наприклад, партнер може фліртувати з іншими, щоб зробити свою другу половину невпевненою і змусити її змагатися за увагу.

Джерело: Brown, N. W. (2009). Children of the Self-Absorbed: A Grown-Up’s Guide to Getting Over Narcissistic Parents. Наприкінці статті є кілька стрічок на подивитись, одна з них дуже яскраво демонструє саме такі відносини.

Тріангуляція у психоаналізі (Жак Лакан, Зигмунд Фройд)

У психоаналітичному підході тріангуляція розглядається як частина Едипового комплексу, коли дитина відчуває суперництво з одним із батьків за увагу іншого.

(Джерело: Lacan, J. (1977). Écrits: A Selection. London: Routledge).

Едипів комплекс – це психоаналітична концепція, яка описує раннє емоційне тяжіння до батька протилежної статі та суперництво з батьком тієї ж статі.

Хоча наразі задється, що сучасна психологія більше орієнтується на теорію прив’язаності (Боулбі, Ейнсворт) замість Фройдової сексуалізованої теорії.

Приклади трикутників відносин, де третій – це обєкт

Не коханка, не коханець! Хіба таке може бути? Звісно, так. І таких історій багато. Як вже згадувалось вище, третій з’являється у стосунках двох, коли напруга між ними стає нестерпною.

Або коли між парою (не обов’язково чоловік та жінка) є такі переживання, почуття, які з певних причин не можуть бути донесені партнеру прямо.

Наприклад, є страх бути не прийнятим або відкинутим партнером, бути «поганим» в його/її очах та багато інших варіантів. Допоки ці почуття залишаються невираженими, неусвідомленими, напруга залишається і її дуже важко витримувати.

Тоді, або свідомо, або частіше несвідомо, один чи обидва учасники відносин починають шукати спосіб позбутися цієї напруги.

Варіантів безліч. Від умовно конструктивних способів уникнути спілкування до деструктивних (алкоголь, наркотичні речовини, небезпечні види дозвілля та інше, що потенційно може загрожувати життю людини).

Умовно конструктивний «третій» в стосунках, наприклад, – гараж або рибалка, про які є тонна анекдотів і частка правди в них.

Важливо зазначити, що зараз мова йде про ситуацію, коли весь вільний час партнер проводить поза стосунками, зайнятий іншою справою (умовним третім).

Тобто, це може бути такий, соціально схвалюваний, спосіб уникання спілкування – «Але ж не п’є, коханки не має, то нема на що скаржитись».

Або це можуть бути затримки на роботі до пізньої години, і людина там дійсно працює і водночас уникає спілкування з партнером (ховається в роботі).  Впевнена, що ви можете додати свої приклади.

Помічаю останнім часом пари, компанії в кафе або на прогулянці, де кожен дивиться в свій телефон замість спілкування. Це теж воно?

Можливо так, а може й ні. Бо інфозалежність це тенденція сьогодення і тут треба досліджувати кожний кейс окремо. Але то точно тривожний дзвіночок, на який треба звернути увагу.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Позитивний аналог тріангуляції

Якщо тріангуляція зазвичай має негативний відтінок (маніпуляція, уникнення конфлікту, зміщення фокусу уваги), то її позитивний аналог – це конструктивне залучення третьої сторони для зміцнення стосунків.

Альянс підтримки (Supportive Alliance)

Джон Готтман, дослідник стосунків, описав концепцію «системи підтримки» у шлюбі, коли третя сторона (наприклад, друг, сімейний терапевт або наставник) допомагає вирішувати конфлікти або додає позитивний вплив у стосунки.

Наприклад, пара звертається до сімейного терапевта або має спільного друга/наставника, який допомагає зрозуміти проблеми у відносинах без маніпуляцій і токсичних стратегій. (Джерело: Gottman, J. M., & Silver, N. (1999). The Seven Principles for Making Marriage Work.).

Медіація та фасилітація у стосунках (Couple Mediation)

Методемоційно-фокусованої терапії (Emotionally Focused Therapy, EFT), розроблений Сью Джонсон, наголошує на тому, що залучення третьої сторони (наприклад, терапевта або мудрої людини) може допомогти поглибити емоційну прив’язаність у парі, а не розділяти партнерів.

Наприклад: коли конфлікт загострюється, пара використовує фасилітатора (терапевта, коуча, наставника) для підтримки діалогу, замість того щоб шукати когось для гри в “жертву, рятівника і переслідувача” (як у тріангуляції Карпмана).

Джерело: Johnson, S. M. (2008). Hold Me Tight: Seven Conversations for a Lifetime of Love.

Третій як об’єднуючий фактор (The Third as a Unifying Factor)

Психоаналітик Дональд Віннікотт писав про роль “третього”, який не руйнує зв’язок між двома людьми, а робить його міцнішим. Це може бути спільна мета, дитина, творчий проєкт або духовна практика, які допомагають парі стати ближчими.

Наприклад: Народження дитини або створення сімейного бізнесу зміцнює відносини, оскільки додає новий рівень єдності.

Джерело: Winnicott, D. W. (1971). Playing and Reality. Але тут можлива, як позитивна тріангуляція, так і деструктивна, коли, наприклад, дитина стає способом втекти від проблем в стосунках. То ж кожна історія особлива.

Що почитати про трикутники відносин?

«Як вирватись з трикутника драми та позбутися стану жертви» Беррі та Дженей Вайнхолд. У книзі розглядаються історичні та соціальні корені цього феномену, витоки його розвитку, а також даються прості та ефективні способи звільнення від даної динаміки, що провокує конфлікти. Вона легко читається та не перевантажена теорією.

«Життя, вільне від ігор» Стівен Б. Карпман. Доктор медицини Стівен Б. Карпман, учень Еріка Берна, є найбільшим теоретиком і практиком Транзактного аналізу.

Відкритий ним «Драматичний трикутник» з його ролями «Переслідувача», «Рятувальника» і «Жертви» широко відомий в усьому світі і використовується фахівцями в різних галузях уже протягом багатьох років.

За цю роботу він удостоївся 1972 року Пам’ятної наукової нагороди Еріка Берна — Eric Berne Memorial Scientific Award. Книга, як на мене, трохи складніша для прочитання у порівнянні з першою, але точно варта уваги.

«Для стосунків потрібні двоє», Володимир Станчишин. Книга українського психолога, де автор не пропонує готових рішень, а натомість ділиться своїм досвідом і відштовхується від реальних ситуацій, з якими стикаються його клієнти.

Це дозволяє читачам краще розуміти та аналізувати власні стосунки й подолати важливі етапи у житті, будуючи здорові взаємини. 

Що подивитись?

Серіал «Погані сестри»/Bad sisters (2022). Огляд з моїми враженнями є на моїй фейсбук сторінці. Сюжетних ліній та аспектів стосунків доволі багато, але все це розгортається навколо аб’юзивних маніпулятивних стосунків в парі, в які з різних причин залучаються треті особи.

Фільм «Сезон зрад»/ The Delinquent Season (2018). Огляд також є на моїй сторінці. Як на мене, ця стрічка є також демонстрацією того, що відбувалося в стосунках до того, як в них зявився третій.

Які потреби партнерів в парі не були задоволені, про які потреби вони з якоїсь причини не казали партнеру або не були почуті. Багато тем для роздумів, як на мене.

І чудова гра Кіліана Мерфі, як окремий бонус.«Куди ти поділася, Бернадет?»/Where’d you go, Bernadette? (2019).

Про стосунки у тривалому шлюбі, втому, втрату близкості та розуміння між партнерами, як все це проживати поруч з дочкою-підлітком та багато іншого.

Про втечу від партнера, як єдиний спосіб знову віднайти себе. Дуже цікавий та змістовний монолог дочки на початку стрічки.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Травма відторгнення

817

Травма відторгнення (Rejection trauma/ emotional trauma from rejection) – це коли наближатися до іншого не має сенсу, бо він все одно покине або відкине мене. Бо я це знаю, це мій досвід. Кожного разу, коли ви щось знаєте наперед і впевнені, що саме так і відбудеться, – це говорить травматичний досвід.

Тоді, щоб не бути відторгнутим, як варіант захисту, я знецінюю іншого в контакті. Роблю його та те, що він може дати не цінним. Бо не цінне не страшно і не шкода втрачати. “Терапевт не моя мама/батько, я не зможу отримати від нього нічого, як від батьків. І взагалі терапевт тут, бо це його робота. Це не справжні стосунки..”

І тоді майбутнє відторгнення, яке має обов’язково відбутися згідно з досвідом клієнта, не буде таким болючим. “Не дуже й хотілося” – пам’ятаєте таке в дитинстві? Коли не отримав чогось, але не можна показати біль та розчарування. Тому я зроблю це не цінним.

І до того, навіть і не спробую наблизитись до іншого та створити контакт, бо надто страшно втрачати. Тоді залишаюся один, з незадоволеними потребами, але в уявній безпеці – інший мене не відторгне, мені не буде боляче.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке травма відторгення?

Поняття психічної травми було введене австрійським лікарем і психоаналітиком Йозефом Брєєром та Зигмундом Фройдом в кінці XIX століття. Цей термін використовувався, щоб описати наслідки сильних психічних потрясінь з довготривалим впливом на психіку пацієнтів. Нижче кілька визначень травми відторгнення. 

Травма відторгнення — це емоційна рана, що з’являється в людини внаслідок пережитого відкидання або ізоляції, особливо в ранньому віці. 

Пітер Левін, доктор філософії з медичної біофізики та психології, у своїй книзі «Зцілення від травми» пише, що травма може виникати внаслідок різних стресових подій, включаючи відторгнення, і впливає на емоційний та фізичний стан людини.

Франц Руперт, німецький клінічний психолог, у книзі «Травма, зв’язок та сімейні розстановки» каже, що травма відторгнення може призвести до розщеплення особистості на «Я» «що вижило» та «травмоване» і це впливає на подальші стосунки та психічне здоров’я людини.

Роберт Столороу, американський психолог, у праці «Травма та людське існування» зазначає, що досвід відторгнення може призвести до глибоких екзистенційних криз та впливає на сприйняття людиною власного буття.

Щодо походження терміну “травма відторгнення”, не можна зазначити конкретного автора. Однак, поняття “психічна травма” було вперше запропоноване німецьким професором неврології Альбертом Ейленбургом у 1878 році для опису емоційного шоку.

Згодом різні психологічні школи та терапевти розвивали концепцію травми відторгнення, досліджуючи її вплив на особистість та розробляючи методи терапії для подолання її наслідків.

Більш детально про цей феномен можна прочитати у вище зазначених книгах. Також рекомендую до прочитання книгу відомого канадського психолога Ліз Бурбо  –  “5 травм, які заважають бути самим собою” (Lise Bourbeau “Les 5 blessures qui empêchent d’être soi-même”, 2000, Canada).

Травма відторгення у різних терапевтичних напрямках

Різні психотерапевтичні підходи трактують та працюють з цією травмою по-різному:

Психоаналітичний підхід: вважає, що травма відторгнення формується через ранні дитячі переживання, коли дитина відчуває брак любові або прийняття з боку батьків. Це може призвести до розвитку внутрішніх конфліктів та впливати на подальші стосунки в дорослому житті.

Терапія спрямована на виявлення та опрацювання цих несвідомих конфліктів.

Гештальт-терапія: розглядає травму відторгнення як незавершену ситуацію, що перешкоджає особистісному зростанню. Терапевт допомагає клієнту усвідомити та завершити ці ситуації, інтегруючи досвід відторгнення в цілісну картину свого життя.

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ): Фокусується на виявленні та зміні негативних думок і поведінкових патернів, пов’язаних із травмою відторгнення. Мета – навчити клієнта розпізнавати та коригувати деструктивні мисленнєві процеси, що виникають внаслідок пережитого відторгнення.

Як це виглядає в терапії?

Звичайно клієнт не приходить до мене і не каже: «Доброго дня, в мене травма відторгнення. Давайте працювати». Хоча така історія інколи можлива з терапевтами у навчанні або з клієнтами з досвідом терапії, які вже знають щось про себе та свою життєву історію і як вона вплинула на них.

Дзвіночками, які сигналізують про можливу наявність будь-якої дитячої травми, буде клієнтська сімейна історія, скарги клієнта та первинний запит. В історії клієнта навіть те, як проходила вагітність матері, впливає на те, як склалося його подальше життя. Наявність в клієнта того, що називаємо – сімейна дисфункція, про яку я вже писала в кількох своїх статтях.

Тобто історія, коли дитина не мала відповідної батьківської підтримки та піклування, яка склалася в «неблагополучний досвід дитинства», буде підґрунтям, на якому може (а може й ні) сформуватися травматичний досвід клієнта.

Або, наприклад, якщо мати клієнта з якихось причин була емоційно відсутня (наприклад, важкі пологі та післяпологова депресія, відсутність допомоги в піклуванні про дитину, відсутність часу або можливостей відновити свій фізичний та емоційний стан, погані відносини з батьком дитини та багато інших аспектів).

Вона могла чудово виконувати материнську функцію, але емоційний зв’язок з дитиною був слабкий або взагалі відсутній.

Робота з дитячим травматичним досвідом в терапії займає доволі багато часу і цей термін цілком індивідуальний. Він залежить від багатьох аспектів: готовності клієнта працювати, його захисних механізмів, наскільки сформована довіра та безпека в клієнт-терапевтичних відносинах та багато інших.

Тому на питання клієнта до мене, як гештальт терапевта – скільки часу займе терапія? – скоріш за все не буде чіткої відповіді, бо це не можна передбачити, бо це живий процес, обумовлений багатьма чинниками.

Точно можу сказати, що на преконтакт або встановлення довірчої та безпечної атмосфери йде зазвичай близько 10 сесій, але, знов-таки, це суто індивідуально.

Чи може подія або травматичний досвід не стати травмою?

Психологічна травма виникає, коли людина переживає подію, яка перевищує її можливості адаптуватися і викликає сильний емоційний стрес. У своїй книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман зазначає, що такі ситуації, як насильство, знущання в сім’ї або політичний терор, руйнують базове відчуття безпеки та довіри до навколишнього світу.

Вона підкреслює, що травматичний досвід може призвести до тривалих психологічних наслідків, таких як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія та тривожність.

Герман також розглядає процес відновлення, який включає етапи безпеки, пригадування та оплакування, а також возз’єднання з повсякденним життям. Цей підхід допомагає зрозуміти, як глибокі емоційні рани можуть бути зцілені через структурований терапевтичний процес.

Тобто простими словами, якщо в психіки людини/дитини був час, допомога та ресурс опрацювати стресову подію, були застосовані відповідні конструктивні механізми адаптації, вона може не стати травмівною. Тому вище написала, що подія може стати травматичним досвідом, а може й ні.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Формування травми та вплив на розвиток особистості

Травма відторгнення зазвичай формується в ранньому віці, коли дитина починає усвідомлювати свою потребу у зв’язку, любові та прийнятті. Цей процес має певні етапи, які залежать від віку та типу взаємодії з оточенням.

Усі ці етапи тісно пов’язані з потребою дитини в прийнятті та безумовній/безоцінковий любові. Якщо ці потреби не задоволені, формується травма відторгнення, яка може впливати на стосунки, самооцінку та здатність довіряти іншим у дорослому житті.

У книзі Еріка Еріксона «Дитинство і суспільство» (“Childhood and Society”, Erikson, 1950)  автором викладена концепція розвитку особистості через 8 етапів, де кожен етап пов’язаний з певними кризами, що визначають подальший розвиток особистості.

Наприклад, ранній дитячий вік (0–1 рік). В цей період відбувається формування базової довіри до світу. Якщо в дитини нема емоційної доступності або тепла з боку батьків (наприклад, байдужість, холодність або нестача контакту).

Вона може відчувати себе небажаною або не вартою любові, уваги, що призводить до базової недовіри до оточення та світу, переживання самотності та відкинутості.

Раджу книгу до прочитання для отримання більш детальної інформації щодо етапів та задач розвитку дитини на кожному з них.

З огляду на вище викладене можна скласти уявлення наскільки важлива наявність емоційного підтримуючого контакту дитини з відповідальними дорослими протягом всього її життя.

В цьому контексті не можу не згадати стрічку “Parenthood” (1989) — це комедійно-драмедійний фільм, який розповідає історію великої родини, що стикається з різними труднощами, пов’язаними з батьківством і вихованням дітей.

Фільм слідкує за кількома поколіннями родини Брейтманів, зокрема за різними батьками, які намагаються знайти баланс між любов’ю, турботою та власними амбіціями.

У центрі уваги — стосунки між батьками та дітьми, а також питання, як сучасне батьківство змінюється під тиском соціальних і особистих проблем.

Персонаж, якого грав Кіану Рівз сказав фразу, над якою я надовго замислилася тоді:

“Тобі потрібно мати ліцензію, щоб купити собаку чи водити машину. Чорт, для того, щоб ловити рибу, теж потрібна ліцензія! Але будь-який дурень може стати батьком.”

Це дійсно так! Адже роль, яку відіграє кожен з батьків або значущих дорослих дитини, в її житті не можна навіть оцінити. Від контакту, який склався з батьківськими фігурами, залежить все подальше життя дитини.

Чи була сформована безпечна прив’язаність, чи має дитина довіру до світу та людей? Бо на початку життя батьківські фігури уособлюють собою для дитини весь світ і всіх людей в ньому.

Теорія привязаності Д.Боулбі та її звязок з травмами дитинства

Згідно з цією теорією, існує кілька видів прив’язаності, які формуються в ранньому дитинстві і впливають на те, як людина будує стосунки в дорослому віці:

  • Безпечна прив’язаність: дитина відчуває довіру до батьків або опікунів, отримує підтримку та захист, завдяки чому в дорослому житті легше будує здорові стосунки.
  • Тривожна-амбівалентна прив’язаність: формується через нестабільну реакцію опікунів; дитина боїться бути залишеною, що проявляється у надмірній потребі в увазі та підтвердженні любові в дорослому віці.
  • Уникаюча прив’язаність: виникає, коли батьки емоційно відсторонені або ігнорують потреби дитини; у результаті людина уникає емоційної близькості та залежності.
  • Дезорганізована прив’язаність: результат травматичного досвіду або страху перед опікунами/батьками; проявляється у хаотичній поведінці та труднощах у стосунках.

Хоча ці види прив’язаності формуються в дитинстві, вони можуть змінюватися під впливом життєвого досвіду. Власне це також одна з тем для роботи в терапії, а також місце здивування та багатьох складних переживань клієнта в разі усвідомлення, який вплив має його/її дитячий досвід на якість стосунків в теперішньому.

Що подивитись про травму відторгнення?

Стрічка “The Hours” (2002) доволі важка психологічно, але має зірковий склад (Ніколь Кідман, Джуліана Мур, Меріл Стріп) та дає багато тем для роздумів.

У цьому фільмі одна з головних героїнь, Вірджинія Вулф (грає Ніколь Кідман), має емоційно відсутні стосунки з матір’ю, що впливає на її психологічний стан і життя.

Її стосунки з матір’ю є частково основною причиною її депресії та самотності, що, в свою чергу, позначається на її творчості та сприйнятті світу. Але це не єдина тематика стічки – вона дуже багатогранна.

“The Lovely Bones” (2009) –  у фільмі Сюзанна Салмонд переживає смерть своєї дочки Сюзанни і стає емоційно відстороненою, бо вона не в змозі впоратися з горем і не отримує достатньо підтримки в цьому.

Вона намагається уникати емоційних зв’язків і живе в ізоляції, що призводить до її відчуження від інших членів родини, включаючи втрату емоційного контакту з сином.

«Джон» (1969) – документальна стрічка, яку я вже радила в одній зі своїх статей. Вона про експеримент проведений за участю дитини, щоб продемонструвати як працює теорія прив’язаності та власне, що відбувається з дитиною, коли порушується її зв’язок з матір’ю.

Ці фільми добре ілюструють, як емоційна відсутність або не залученість батьків може глибоко вплинути на життя, розвиток і психічний стан дитини, призводячи до почуття самотності, непотрібності та труднощів у встановленні здорових відносин з оточуючими зараз і в майбутньому.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Втрати і горювання

1 620

“The pain of grief is just as much a part of life as the joy of love. It’s all a package.”

Peter Levine

«Біль горювання – така ж частина життя, як і радість кохання. Вони йдуть разом, одним пакунком» Пітер Левін

Втрата – це тема, яка неодмінно з’являється в терапевтичній роботі, незалежно від первинного запиту клієнта. Я б навіть сказала, що найбільш ймовірно, що вона з’явиться, коли запит геть не про це. Є кілька таких клієнтських кейсів.

Найчастіше, коли мова заходить про втрату, більшість асоціює її зі смертю. Але насправді тематика втрати не завжди про смерть.

Є багато життєвих подій та ситуацій, які переживаються людиною як втрата, але не усвідомлюються втратою.

Наприклад, ситуація втрати роботи, вихід на пенсію, втрата грошей, життєвих сенсів та багато іншого.

Втрата є однією з основних причин, що спричиняють життєві кризи особистості. Почуття втрати – це глибоке і сильне страждання, яке виникає через різноманітні стресові чинники.

Емоційною реакцією на втрату є комбінація душевного болю, смутку, гніву, безпорадності, почуття вини та розпачу.

Переживання втрати відображається в зміні психічного стану, що відбувається через послідовні стадії та рівні.

Доволі часто клієнт приходить зі скаргами на все вище зазначене і дивується, – наче нічого не сталося, чому ж мені так погано? В роботі виявляється, що насправді клієнт переживає втрату (але не пов’язану зі смертю) і не усвідомлює цього.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Визначення втрати

Втрату можна визначити як психологічний процес, що виникає внаслідок позбавлення чогось важливого або цінного для людини, що супроводжується емоційним болем, смутком і стресом.

Це може бути як втрата фізичних об’єктів, так і емоційних зв’язків, взаємин або ролей у житті людини. (Джерело: Kubler-Ross, E. (1969). On Death and Dying).

Втрата — це стан емоційного і психологічного реагування на зміну життєвих обставин, що призводить до негативних переживань, зокрема, горя, смутку, гніву або почуття безпорадності.

Це процес, через який людина переживає та адаптується до зміни свого світу та себе в ньому після втрати чогось або когось важливого. (Джерело: Worden, J. W. (2009). Grief Counseling and Grief Therapy: A Handbook for the Mental Health Practitioner).

Етапи проживання втрати

Нижче наведена класична послідовність стадій переживання втрати за моделлю, запропонованою швейцарським психологом Елізабетою Кюблер-Росс:

  1. Заперечення (Denial) — Людина не може прийняти факт втрати або змінює реальність, аби уникнути болю, пов’язаного з її наслідками. Вона може відчувати, що це помилка або ж насправді нічого не трапилось.
  2. Гнів (Anger) — Почуття гніву та роздратування на ситуацію або інших людей, які можуть здатися винними у втраті. Це може бути гнів на себе, інших або навіть на загальну несправедливість життя.
  3. Торг (Bargaining) — Людина починає спроби “випросити” повернення втраченої людини або ситуації, шукаючи способи “залагодити” проблему, укладаючи умовні угоди з собою або з вищими силами.
  4. Депресія (Depression) — Відчуття глибокої печалі, безнадії і втрати сенсу життя. Людина може занурюватися в тривалий період смутку і жалю.
  5. Прийняття (Acceptance) — Це остання стадія, коли людина приймає реальність втрати і адаптується до нових умов, знаходячи внутрішній спокій і змінюючи своє ставлення до ситуації.

Ці стадії не обов’язково проходять строго по черзі, і людина може переживати їх у різному порядку або по кілька разів. Модель Кюблер-Росс є основною в розумінні того, як люди адаптуються до втрати та горювання (Автор: Елізабета Кюблер-Росс, “On Death and Dying”, 1969).

Що впливає на процес горювання?

Світогляд людини та послання сімейної системи

Як я писала на початку, коли запит не стосується смерті близької людини, але є подія, яка переживається клієнтом як втрата, робота в терапії буде направлена на усвідомлення цього факту.

Тобто клієнт може приходити в стадії заперечення, і воно не усвідомлене або втрата взагалі не вважається втратою у світогляді або у сімейній системі клієнта.

Щобільше, вона може усіляко знецінюватися і це може вважатися підтримкою. Думаю більшість з нас чула такі фрази, як:

  • Було б  це саме велике горе!
  • Та хіба то горе, он у сусіда/подруги…
  • Не переймайся, іншу/іншого знайдеш!
  • Ой та хіба варто через це плакати
  • Він/вона не вартий тебе..

Впевнена, ви можете продовжити цей перелік. Мій особистий джек-пот, це коли я плакала годинами через втрату свого першого кохання, а батько не витримував моїх сліз і сказав: «Ось коли в людини ноги чи руки нема, це горе. А ти ревеш через дурниці!»

Все вищезгадане, не є фрази підтримки, цими словами переживання людини знецінюються, робляться незначними та несуттєвими, не вартими уваги. І тут запускається процес уникання важливості того, що відбулося.

Наприклад, клієнтка знаходиться у гарних парних стосунках, але не перестає згадувати минулі стосунки та сама ставити собі питання – навіщо воно мені?

Скоріш за все, втрата попередніх стосунків не була відгорьована, а можливо, навіть не усвідомлена внаслідок складних переживань, якими супроводжувався цей процес. І тоді це можна назвати униканням. Бо горювання можливе, коли є визнаний факт втрати.

Чому так трапляється?

Доволі часто в сімейній системі не заведено горювати з причин, які не пов’язані зі смертю. З цим стикнулася у своїй власній історії та доволі часто бачу у клієнтських.

Звідки таке відношення? Думаю причини в кожному випадку будуть суто індивідуальні, але якщо узагальнити, то я б починала з дитинства.

Наприклад, коли дитина втратила іграшку або забилася, що найчастіше відбувається? Батьки намагаються її заспокоїти, дати нову іграшку, відволікти якось, щоб дитина перестала плакати та вередувати.

Але, для маленької дитини обидва випадки це великі випробування і тут потрібне батьківське контейнування емоцій дитини, з якими вона можливо вперше стикнулася.

Тобто, не – припини це!, а  – що з тобою? Тобі боляче? Тобі сумно? Що значить «батьківське контейнування» – це можливість бути поруч з дитиною та її почуттями, називати їх, допомагати дитині з ними впоратися і прожити.

Не терпіти й мовчати поки все скінчиться, а бути поруч і допомагати.

Дональд Віннікотт, англійський психоаналітик і педіатр, описав цей процес у своїх роботах, зокрема в книзі “The Maturational Processes and the Facilitating Environment” (1965) як здатність батьків чи вихователів приймати й організовувати емоційні переживання дитини, утримувати їх у безпечному просторі для того, щоб дитина могла усвідомити свої почуття і вчитися з ними справлятися.

Власне, я маю великі сумніви, що на радянському та пострадянському просторі хтось практикував щось подібне з дітьми, тому у дорослому віці маємо ситуацію, коли іншому важко знаходитися поруч з близькою людиною, яка засмучена, і він, як вміє пробує заспокоїти.

Це не погано, просто перед цим було б добре придивитися до того, що сталося, поговорити про це, віддати належну цінність тому, що було втрачено, а потім вже можна спробувати втішити людину.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як соціальні стереотипи впливають на проживання втрати

Наслідки радянського минулого

«Скільки вже можна нити/горювати?», «Вже півроку/рік пройшов..»

Як не дивно таке можна почути навіть зараз. Але теперішне сформоване у минулому, коли на декрет було три місяці, а для поховання близького родича, такого як батьки, чоловік/дружина або діти керівництво могло надавати 3 дні оплачуваної відпустки.

Можливо трохи більше, якщо узгодити особисто, але потім треба було повертатися до справ і де тут час на горювання?

Звичайно є релігійні обряди, згідно з якими проходить цей процес, але знову таки – в нашому минулому і релігію доволі довгий час забороняли і це можна було робити лише потай.

“Час лікує всі рани”

Цей стереотип змушує людину думати, що з часом її біль обов’язково зникне.

Насправді горе може залишатися частиною життя, але змінювати форму і ставати менш болісним із роботою над собою.

“Сильні люди не плачуть”

Емоційний контроль часто розглядається як ознака сили, але стримування сліз може лише погіршувати стан, не даючи можливості випустити біль назовні.

“Потрібно якнайшвидше повернутися до нормального життя”

Тиск суспільства на швидке повернення до роботи чи повсякденної рутини може позбавити людину часу, необхідного для емоційного відновлення.

“Треба бути сильним заради інших”

Людину, яка переживає втрату, можуть змушувати ставити на перше місце почуття інших (наприклад, дітей чи родичів), ігноруючи свої власні потреби в горюванні.

“Горе має мати межі в часі”

Часто вважається, що після певного періоду людина повинна “взяти себе в руки”. Це стигматизує тих, хто горює довше, ніж суспільство вважає прийнятним.

“Чоловіки горюють інакше, ніж жінки”

Існує гендерний стереотип, що чоловіки повинні бути стриманішими в прояві горя, тоді як жінкам дозволено більше емоцій. Це ускладнює відкритість і пошук підтримки для обох статей.

“Нові стосунки або події замінять втрату”

Деколи людина чує, що треба “завести нову сім’ю”, “знайти нове хобі” чи “народити дитину”, щоб “заповнити порожнечу”. Але втрату неможливо замінити; її можна лише інтегрувати в життя.

“Потрібно шукати причину втрати або винного”

Суспільство іноді змушує шукати, кого або що звинуватити, замість того, щоб просто дозволити людині пережити свій біль.

Чи є якісь часові рамки в горювання?

Процес горювання зазвичай триває від кількох місяців до року, залежно від особистих факторів і культуральних аспектів.

За моделлю Елізабет Кюблер-Росс, що згадувалась вище, горе проходить п’ять стадій (заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття), але ці стадії не є лінійними.

Якщо симптоми (наприклад, постійна депресія, ізоляція або неможливість повернутися до нормального життя) тривають понад 12 місяців, це може свідчити про затяжний розлад горювання (пролонговане горе), як зазначає Міжнародна класифікація хвороб (МКХ-11, 2018).

Патологічне горювання потребує психотерапевтичного втручання (Worden, 2009).

Якщо ви відчуваєте щось подібне, доречно буде звернутися до фахівця (психолога, психіатра) щоб вчасно отримати відповідну діагностику, допомогу та медикаментозну підтримку за необхідності.

Кілька вправ по роботі з горем

1. “Час для горя” або “Контейнер горя”

Ця вправа допомагає, зокрема, людям, які відчувають, що горе паралізує їхню щоденну активність. ).

Суть вправи:

  • Щодня виділяється 15-20 хвилин для того, щоб цілеспрямовано прожити свої емоції, пов’язані з втратою.
  • У цей час можна плакати, писати щоденник, слухати музику, яка асоціюється з втраченою людиною, або просто думати про неї.
  • Після завершення часу треба “закрити контейнер” (наприклад, глибоким вдихом або переключенням на іншу діяльність).
  • Це може бути реальна скарбничка, коробочка, де лежить щось цінне, що нагадує про втрату.

Мета:

  • Навчитися керувати своїми емоціями, не пригнічуючи їх, але й не дозволяючи їм займати весь день.
  • Поступово інтегрувати горе в життя, не даючи йому повністю його поглинати.

2. Вправа “Діалог із втратою” (візуалізація)

Мета: Пережити незавершене спілкування через уяву.

Як виконувати: Уявіть, що людина, яку ви втратили, сидить навпроти. Поговоріть із нею, висловлюючи свої почуття, сум чи вдячність. Також уявіть, що вона відповідає.

Результат: Ця вправа допомагає знизити внутрішнє напруження та знайти емоційну рівновагу.

Варіація цієї вправи це написання листа людині, яка пішла з вашого життя.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що подивитися про проживання втрати?

Серіал «Shrinking»/Терапія (2023) – мені здається доволі вдалою спробою говорити про важкі теми з гумором (хоча іноді з чорним).

Серіал не тільки про втрату, але і про неї багато. Без надриву та, як мені бачиться, з фокусом на цінність життя.

Британський серіал “After Life”/Після життя (2019). У серіалі розповідається про Тоні, журналіста, чия дружина померла від раку.

Він впадає в глибоку депресію, відчуває втрату сенсу життя і навіть замислюється про самогубство, але його рятує турбота про собаку, яка була важлива для його покійної дружини.

Ця історія досліджує горювання, прийняття, людські стосунки і пошук нових сенсів у житті. Відчуття втрати не стає меншим з плином часу, але вона перестає займати весь життєвий простір.

З часом, за рахунок підтримки оточуючих простір навколо втрати збільшується і з’являється можливість дихати.

Ця концепція, відома як «модель зростання навколо горя» (Grief Ball in a Jar), яка ілюструє, як з часом наш життєвий простір розширюється навколо відчуття втрати.

Ця модель часто зображується у вигляді банки з кулькою всередині, де кулька символізує горе, а простір навколо неї — наше життя.

Автор