Марія Лехновська
Позитивна психотерапія (ППТ)
Автор
Консультація позитивного психотерапевта
1.Як підготуватися до першої консультації?
2.Особистість позитивного психотерапевта.
3.Структура терапевтичної консультації.
4.Техніки і стиль позитивної психотерапії.
5.Структура психотерапевтичного процесу.
Зі статті «Позитивна психотерапія» ви могли дізнатися, що собою являє сам метод, в чому його суть та переваги. Однак як відбувається сама психотерапевтична сесія? Що відбувається на консультації з позитивним психотерапевтом? Чого очікувати клієнту?
На ці та інші питання я постараюся дати відповідь у цій статті.
1.Як підготуватися до першої консультації?
Іноді люди довго відкладають візит до психотерапевта, оскільки не знають, чого очікувати від консультації та психолога, або ж бояться, що доведеться самому якось проявлятися. Тому метою цієї статті є не лише розповісти трохи більше про психотерапію, а й заспокоїти потенційних клієнтів і показати, що їхні побоювання безпідставні.
Тож як підготуватися до першої консультації, якщо ви вже обрали собі психотерапевта? Насправді, ніякої особливої підготовки не потрібно. Якщо ви вирішили звернутися до терапевта, значить на те є доволі поважна причина. Однак, причина звернення і запит – це не одне й те ж. Причиною звернення може бути складна ситуація, в якій ви опинились, втрата чи важкий емоційний стан. Тоді як запит, це те, що ви хочете отримати в результаті роботи з терапевтом. Наприклад: я хочу подолати свої страхи та відкрити власну справу, хочу визначитись, як мені бути далі в стосунках з партнером, хочу навчитися справлятися зі стресом тощо.
Тож якщо ви збираєтесь в терапію чи просто на консультацію, будьте готові до запитання «чого ви очікуєте від роботи з психологом?» або «що ви очікуєте отримати в результаті?»
Хоча нерідко буває таке, що людина настільки заплуталась в собі, що не може самостійно сформувати запит і в цьому немає нічого страшного. Іноді тільки на те, щоб сформувати запит потрібно кілька зустрічей, а іноді вже на першій консультації клієнт робить для себе великі відкриття.
2.Особистість позитивного психотерапевта.
Перше і найважливіше в терапії – це особистість самого психотерапевта. У практиків є такий вислів: «лікує не метод, лікує терапевт». Тут мова не про те, що метод не має значення або й гірше – що можна «лікувати» без методу. Мова про те, що сама по собі теорія чи техніки не можуть бути корисними без якісної людської взаємодії. А якісна взаємодія неможлива без зрілої особистості психотерапевта.
Загалом, методи психотерапії доволі схожі між собою, в них багато спільного, зокрема й мета – допомогти клієнту знайти його унікальне рішення. Тому коли ви обираєте собі терапевта, все ж варто більше опиратися на особистість самого терапевта, ніж на метод. Терапевт обирає той метод, який ближчий йому за цінностями та світоглядом, та який комфортніший у використанні. Метод – це лише інструмент, а терапевт – майстер, в руках якого цей інструмент набуває сенсу.
Позитивний психотерапевт – це в першу чергу про транскультуральність. Це означає, що терапевт володіє вмінням, про яке заповідав Т. Шевченко: «…і чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь». І це означає не просто толерантно ставитись до іншої культури, а й вміти знаходити в культурних розбіжностях великий ресурс для клієнта. Адже культура в позитивній психотерапії має не лише звичне для нас глобальне значення, як от культура Заходу і Сходу, а й більш приземлені аспекти культури. Догляд за тілом і ставлення до нього – це теж культура. Приготування і споживання їжі – це теж культура. Способи справлятися зі стресом – це теж культура. І в кожного вона може бути своя, унікальна. Хоч зачасту культура формується в сім’ї і передається з покоління в покоління.
Тому завдання терапевта – продемонструвати клієнту можливості і ресурси, приховані за межами його власної (особистої) культури. Ще одним не менш важливим завданням позитивного психотерапевта є не лише допомогти клієнту з конкретною проблемою, а й разом з клієнтом сформувати для нього такі інструменти самодопомоги, щоб клієнт надалі міг самостійно справлятися з подібними проблемами. Іншими словами, терапія в методі ППТ – це спосіб навчитися якісно проживати кожен свій день і не уникати проблем, а справлятися з ними.
Тож позитивний психотерапевт повинен бути гармонійно розвиненим, культурно обізнаним, відкритим до нового, в тому числі і до досвіду, який приносить клієнт.
3.Структура терапевтичної консультації.
Терапевтична сесія в методі позитивної психотерапії має логічну структуру і складається з 5 етапів. Зі сторони клієнта це виглядає як вільна бесіда, легка й невимушена, однак терапевт навмисно вибудовує розмову таким чином, щоб вона була результативною для клієнта. І в цьому його опорою є 5-крокова модель.
- Перший етап – дистанціювання. Неважливо чи це перша сесія, чи двадцять перша, – консультація починається з дистанціювання. Метафорично це можна описати як «відійти від стіни, щоб побачити весь будинок». Або ж дистанціюватися (віддалитися) на таку відстань, щоб побачити ситуацію загалом та збагнути, що найбільше потребує уваги, де найбільший дисбаланс. Коли її виявлено, терапевт переходить до наступного етапу – інвентаризації.
- Другий етап – інвентаризація – передбачає максимальний збір інформації про клієнта та його ситуацію. Тут не лише про сухі факти як при зборі анамнезу, а й про виявлення сильних сторін клієнта, його ресурсу. І це плавно переходить в третій етап.
- Третій етап – ситуативне підбадьорення. Для українців таке визначення може мати дивне звучання, адже для нас підбадьорення асоціюється з поплескуванням по плечі зі словами «все буде добре». Однак в позитивній психотерапії, яка є місточком між культурами, «ситуативне підбадьорення» – це про зміщення акценту з проблеми на ресурси, на те, що клієнт вже має, щоб справлятися з проблемами. Терапевт не вигадує на ходу якісь компліменти, щоб заспокоїти клієнта, а підсвічує те, що в клієнта насправді вже є, те, що здається чимось незначним і чого люди самі в собі не помічають. На цьому етапі в людей зазвичай відбувається активізація внутрішнього ресурсу, з’являється бажання до змін. Хоча все ще є багато перепон, які це бажання обмежують. Тоді настає черга четвертого етапу.
- Четвертий етап – вербалізація. Це етап, на якому терапевт (а іноді й сам клієнт) проговорює звичні моделі поведінки та завчені шаблони, які власне обмежують сприйняття і не дають рухатись вперед. Іншими словами, вербалізація – це етап, на якому «все приховане стає явним». Тут не йде мова про феєричні інсайти (які однак найчастіше трапляються саме на цьому етапі), тут більше про усвідомлення людиною причин того, що привело її в терапію. А також проговорення того, як можна це виправити, що може допомогти, виходячи з того, що в клієнта вже є та потенційно може бути.
- П’ятий етап – розширення цілей – присвячений питанню «яким буде моє життя, коли цієї проблеми вже не буде?». Дуже часто люди зациклюються на власних проблемах, потрапляючи в пастку власних негативних думок. Тому тут завдання терапевта – розширити погляди клієнта, показати, що його життя не обмежується лише проблемами. На цьому етапі усвідомлення можуть бути як локальними (на початку терапії), так і глобальними (наприкінці терапії).
Варто розуміти, що ці стадії є доволі умовними і є здебільшого орієнтирами для терапевта, а не жорсткими правилами, які не можна порушувати (такі правила прописані в Етичному кодексі психолога). Терапевт керується темпом клієнта. Іноді вдається майже ідеально пройти всі стадії за годину, а іноді вся сесія проходить впродовж однієї стадії – і це нормально.
4.Техніки і стиль позитивної психотерапії.
Позитивна психотерапія належить до психодинамічного напряму, хоча також має всі ознаки приналежності до гуманістичного напряму (деякі науковці відносять її до обох напрямів). Тому стиль терапії, який застосовує позитивний психотерапевт, здебільшого підтримуючий. Хоча головним є клієнт і саме він визначає тему зустрічі, навряд чи це можна назвати вільнопротікаючим стилем. Терапевт, звісно, орієнтується на потреби клієнта і прислухається до найменших змін його стану, але в той же час плавно і бережно веде його до поставленої мети. Також терапевт може застосовувати конфронтацію, що в психотерапії трактується як свідома провокація клієнта для того, щоб вивести його зі звичних паттернів поведінки. Але цей інструмент має деякі обмеження і його аж ніяк не можна назвати основним на консультації позитивного психотерапевта.
Основними інструментами та техніками, якими послуговується терапевт, є позитивна реінтерпретація, метафори та притчі, кроскультурний підхід. Загалом техніки позитивної психотерапії не схожі на типові техніки відомих методів, які можна виконувати окремо, незалежно від терапії (як наприклад, техніка «Пустого стільця»).
Техніки позитивної психотерапії гармонійно і грамотно вплетені в терапевтичний процес і часто залишаються непоміченими для клієнта. Клієнт може й не знати, що він оце щойно виконав техніку, а інсайт прийшов наче сам по собі. Тому, власне, для клієнта консультація відчувається як «просто розмова».
Та все ж, спробую пояснити, як працюють основні техніки позитивної психотерапії.
- Позитивна реінтерпретація – це спосіб збалансувати «мінуси» ситуації «плюсами», які вона відкриває. Спосіб розширити погляд клієнта, поглянути на ситуацію під несподіваним кутом, виявити, що навіть із, на перший погляд, безвихідної ситуації є вихід. До позитивної реінтерпретації також можна віднести «послання тіла». Наприклад, лінь зазвичай трактується як негативна риса, з якою треба боротися, а при позитивній реінтерпретації лінь може трактуватися як спосіб тіла повідомити про втому чи потребу вберегтися від надто складного і незрозумілого завдання тощо.
- Метафори та притчі – це чудовий інструмент, який працює навіть з найскладнішими запитами. Людська психіка влаштована таким чином, щоб захищати нас від неприємних переживань, тим паче, якщо це повторне переживання. Тому в процесі терапії дуже часто (свідомо чи неусвідомлено) виникає опір зі сторони клієнта. І саме метафори та легкі історії дозволяють обійти ці бар’єри психіки і докопатися до істинних потреб, бажань чи переживань. В застосуванні метафор немає обмежень, а притчі та історії з часом стають частиною життя клієнта – він починає сприймати життєві ситуації як короткі історії, в яких є своя мораль.
- Кроскультурний або транкультуральний підхід – термін, який згадувався вище і може використовуватись і в якості окремої техніки. Це можливість звернутися і до власного досвіду (минулого чи майбутнього), і до досвіду інших людей – значимих осіб чи навіть вигаданих персонажів. Наприклад, якби у вашій ситуації опинився Капітан Америка, що б він зробив в першу чергу? Але цілком зрозуміло, що терапевт послуговується історіями тих людей чи персонажів, про які раніше згадував клієнт, не нав’язуючи власного досвіду.
Звісно, це не єдині техніки, які застосовує позитивний психотерапевт, існує ще багато способів для якісної взаємодії з клієнтом, але техніки позитивної психотерапії як ситуативний гумор – потребують контексту.
Варто пам’ятати, що техніки будь-якого методу – це не панацея, і більшого значення має саме терапевтичний контакт, особистість терапевта і зусилля самого клієнта.
5.Структура психотерапевтичного процесу.
Багатьох потенційних клієнтів цікавить питання, що буде відбуватися далі, після першої консультації. Деякі люди бояться, що психолог може обманом «затягнути» в терапію, щоб «витягувати» з клієнта гроші. Але це абсолютна маячня, тому що клієнт – це доросла, розумна, самодостатня людина, яка цілком спроможна самостійно визначити, потрібна їй терапія чи ні, є якісь зміни від роботи з психологом чи немає, підходить їй цей конкретний терапевт чи краще пошукати іншого. Тим паче, психолог, керуючись Етичним кодексом, не має права наполягати на терапії чи переконувати приходити ще. Вибирати йти на другу консультацію чи ні – це прерогатива виключно клієнта. Тож якщо ви вирішили продовжувати терапію, то вам, мабуть, цікаво, що на вас чекає далі.
Сказати абсолютно однозначно – неможливо. Кожна людина і кожен випадок унікальні, тому передбачити, як буде проходити терапія чи як довго вона триватиме, не зможе навіть найдосвідченіший терапевт (вітання горе-спеціалістам, які обіцяють результат за 1 консультацію). Але є три основні етапи, з яких складається будь-яка терапія – короткотривала чи довгострокова.
- Перший етап – це, власне, формування запиту, знайомство з історією клієнта, виявлення додаткових проблем (тут можна згадати мем «прийшов до психолога з однією проблемою, накопали десять»). В позитивній психотерапії це називається робота з актуальним конфліктом – тим, з яким клієнт прийшов на початку. На цьому етапі психотерапевт складає терапевтичний план. Він може бути озвучений клієнту або ж ні (кожен випадок унікальний) і також може допрацьовуватись чи видозмінюватись в процесі терапії.
- Другий етап – основний і найдовший. Тут відбувається виявлення і глибинна робота з внутрішнім та базовим конфліктами, з негативними установками, які псують людині життя. На цьому етапі людина поступово кардинально міняє світогляд, по-іншому сприймає себе та інших, стає незручною для свого оточення. На цьому етапі люди зазвичай хочуть закінчити терапію, оскільки або не хочуть стикатися з темною стороною власної особистості і не готові приймати себе такими «недосконалими» чи просто морально не готові до кардинальних змін. Або навпаки – відчувають деякі позитивні зміни в житті і, вважаючи, що їм цього достатньо, йдуть у «вільне плавання». Хоча через якийсь час повертаються, бо ті опори, які вони отримали, ще не надто стійкі і потребують доопрацювання.
- Третій етап – завершальний. Це, напевно, найприємніший для клієнта етап, бо тут він починає інтегрувати в життя свої нові принципи, установки та цінності. В позитивній психотерапії цей етап, як вже згадувалось вище, називається етапом розширення цілей. Тільки тут «розширення цілей» відбувається на більш глобальному рівні. На цьому етапі клієнт починає відчувати, що на консультаціях вже ніби нема про що говорити, але різко покидати терапевтичний простір не хочеться. Тоді терапія переходить в «режим» підтримуючої: зустрічі відбуваються рідше, ніж раз в тиждень, підтримки потрібно менше. В якийсь момент клієнт може перестати приходити зовсім, але так само в будь-який момент може вернутися як на одну консультацію, так і на повноцінну терапію.
Висновки
Завдання психотерапевта будь-якого методу – створити таке середовище і такі умови, при яких клієнт самостійно знайде рішення. Власне, тому професія психолога є настільки складною і водночас цікавою. А завдання позитивного психотерапевта, окрім сказаного вище, можна описати приказкою: «якщо хочеш нагодувати голодного, не дай йому рибину, а дай вудочку і навчи рибалити».
Автор
Доказові методи психотерапії
1.Що таке метод психотерапії? Класифікація методів.
2.Критерії для визнання методу Світовою радою психотерапії (WCP).
3.Перелік методів, визнаних Світовою радою психотерапії (WCP).
4. Перелік методів психотерапії з доведеною ефективністю та їх застосування в Україні.
1.Що таке метод психотерапії? Класифікація методів.
Метою даної статті є допомогти людям, не дотичним до психології, розібратися серед заплутаних термінів та визначень та полегшити пошук психотерапевта.
Психологічна наука та практика розвиваються зараз настільки стрімко, що класифікація не встигає наздоганяти цей прогрес. Тому станом на зараз не існує однієї чітко затвердженої класифікації методів психотерапії. Але давайте спершу розберемося з самими термінами. Що ж таке метод психотерапії?
Саме слово «метод» (від грец. μέθοδος — «шлях крізь») означає сукупність кроків, які потрібно зробити, щоб досягнути певного результату. В будь-якій науці застосовують описовий метод, метод експерименту чи метод аналізу і синтезу (та ін.). Психологія не є виключенням і теж застосовує спостереження, експеримент, гіпотези тощо – в якості методів дослідження. Однак метод в психології і метод в психотерапії – це не одне й те ж. В психотерапії поняття методу має дещо ширше значення.
Психотерапевтичний метод – це сукупність прикладних психологічних знань та прийомів, які використовує психотерапевт для психологічних інтервенцій. Кожен метод має свою теоретичну базу – концепції, принципи, моделі, цінності тощо. А також власні техніки та інші шляхи інтеграції теоретичних знань в життя клієнта. Наприклад, є методи, які побудовані виключно на розмові, а є методи, які застосовують більш опосередкований вплив на клієнта (наприклад, гіпнотерапія чи психодрама). Метод може належати до певного напряму: гуманістичного, психодинамічного або поведінкового (іноді його ще називають когнітивно-поведінковим), або ж може поєднувати в собі ознаки кількох напрямів і вважатися полімодальним.
На сьогодні існує багато спроб науковців класифікувати методи психотерапії за різними критеріями. Наприклад, Дж. Александрович розробила таку класифікацію методів психотерапії:
- методи психотерапії, що мають певний характер технік (гіпноз, релаксація, аутогенне тренування тощо);
- методи психотерапії, що визначають умови, які сприяють досягненню терапевтичних цілей (наприклад, сімейна психотерапія);
- методи психотерапії в значенні інструмента, яким ми користуємося в ході терапевтичного процесу (особистість психотерапевта; група як ціле);
- методи психотерапії в значенні терапевтичних інтервенцій, що розглядаються або в параметрах стилю (директивний-недирективний, індивідуальний), або в параметрах теоретичного підходу.
Також розрізняють психотерапію за спрямованістю – як медичну і немедичну; за формою процесу – як індивідуальну, парну, групову чи сімейну; за тривалістю – як довгострокову чи короткострокову.
2.Критерії для визнання методу Світовою радою психотерапії (WCP).
Світова рада психотерапії визначила цілком конкретні критерії, яким має відповідати метод, щоб його визнали дієвим та доказовим. Зокрема:
1. Має чітко визначені сфери дослідження, застосування, дослідження та практики.
2. Продемонстрував свою претензію на знання та компетентність у своїй галузевій традиції діагностики/оцінки та лікування/втручання.
3. Має чітку та послідовну теорію людини, терапевтичних стосунків, здоров’я та хвороби.
4. Володіє методами, специфічними для підходу, які генерують розробки в теорії психотерапії, демонструють нові аспекти в розумінні людської природи та ведуть до способів лікування/втручання.
5. Включає процеси вербального обміну разом із усвідомленням невербальних джерел інформації та спілкування.
6. Пропонує чітке обґрунтування лікування/втручання, що сприяє конструктивній зміні факторів, що провокують або підтримують хворобу чи страждання.
7. Має чітко визначені стратегії, що дозволяють клієнтам розвивати нову організацію досвіду та поведінки.
8. Відкритий до діалогу з іншими модальностями психотерапії щодо своєї галузі теорії та практики.
9. Володіє способом методичного опису обраних галузей навчання та методів лікування/втручання, які можуть використовувати інші колеги.
10. Асоціюється з інформацією, яка є результатом свідомого самороздуму та критичного осмислення іншими професіоналами в рамках підходу.
11. Пропонує нові знання, які є диференційованими та відмінними, у сфері психотерапії.
12. Здатний інтегруватися з іншими підходами, які вважаються частиною наукової психотерапії, щоб можна було побачити спільні точки зору.
13. Описує та демонструє послідовну стратегію розуміння людських проблем, а також чіткий зв’язок між методами лікування/втручання та результатами.
14. Має теорії нормальної та проблемної поведінки людини, які прямо пов’язані з ефективними методами діагностики/оцінки та лікування/втручання.
15. Має процедури розслідування, які визначені досить добре, щоб вказати на можливості дослідження.
3.Перелік методів, визнаних Світовою радою психотерапії (WCP).
У рамках Всесвітньої ради психотерапії (WCP) наступні методи відповідають критеріям, перерахованим вище:
- Психодинамічна / психоаналітична психотерапія (З. Фрейд, К. Г. Юнг, А. Адлер та ін.)
- Поведінкова та когнітивна психотерапія
- Сімейна, сексуальна та сімейна психотерапія
- Групова психотерапія
- Клієнт-центрована психотерапія
- Гештальт-терапія
- Трансакційний аналіз
- Психодраматична психотерапія
- Позитивна психотерапія
- Екзистенціальна психотерапія
- Тілесна психотерапія
- Експресивна психотерапія
- Гіпнотерапія
- Інтегративна психотерапія
- Дитяча та юнацька психотерапія
- Моріта (Morita)
4. Перелік методів психотерапії з доведеною ефективністю та їх застосування в Україні.
В Україні є дещо більша кількість методів, які не лише прижилися з часом, а й стали визнаними та затребуваними. Наказом МОН №2118 від 13.12.2023 «Про організацію надання психосоціальної допомоги населенню» визначено перелік методів з доведеною ефективністю і ми пропонуємо трохи детальніше з ними ознайомитись. В самому документі щодо кожного методу визначені чіткі критерії його застосування згідно Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-10), однак ми вважаємо за краще розповісти про ці методи та їх застосування більш зрозумілою мовою, не обтяженою науковими термінами. Більш детально ознайомитися з кожним з представлених методів можна, перейшовши за посиланнями, а зараз пропонуємо короткий опис кожного методу.
1.Арт-терапія. Якщо перекладати буквально – терапія мистецтвом. Термін вперше був використаний британським педагогом і митцем Андріаном Гіллом у 1938 р. Існує кілька видів арт-терапії: музикотерапія, драматерапія, танцювально-рухова терапія, пісочна терапія, бібліотерапія (казкотерапія). Доволі поширеним є стереотип, що арт-терапія підходить лише для роботи з дітьми, але це не так. Мистецтво виступає посередником в комунікації між терапевтом і клієнтом і допомагає обійти психологічні захисти та опір. Арт-терапія чудово працює з клієнтами з розладами аутистичного спектру, депресією, тривожністю, роздадами особистості та ін.
2.Гештальт-терапія. Метод, який є практичним продовженням гештальтпсихології, заснований Фредеріком Перлзом в 40-х роках ХХ ст. Доволі складно описати такий ґрунтовний метод кількома словами, тож доведеться запозичити з Вікіпедії чудове речення: «Гештальт-терапія є наділеною екзистенційним змістом практичною філософією достовірності життя, що ґрунтується на процесах усвідомлення і контакту». Метод працює з емоціями, емоційним станом людини, її почуттями та виборами.
3.Десенсибілізація та репроцесуалізація рухами очей або EMDR (Eye Movement Desensitization and Reprocessing). Метод травматерапії створений в 1987 році Френсін Шапіро, який за допомогою рухом очима та іншими способами двосторонньої стимуляції мозку допомагає подолати такі психологічні травми як сексуальне насильство, занедбання в дитинстві, дорожньо-транспортні пригоди, насильство та ін.
4.Діалектично-поведінкова терапія. Метод, який важається частиною «третьої хвилі» когнітивно-поведінкової терапії. Поєднує в собі базові стратегії поведінкової терапії з практиками усвідомленості. Для прийняття клієнтом себе використовуються техніки усвідомленості. Метод націлений на роботу із самоушкодженням та спробами самогубства, розладами особистості.
5.Емоційно-фокусована терапія. Гуманістичний метод психотерапії, заснований у 1980-х роках Сью Джонсон. Суть методу полягає в тому, що клієнти навчаються усвідомлювати та регулювати свої емоції, а також встановлювати глибокі емоційні зв’язки з іншими людьми. Терапевт допомагає клієнтам розібратися у своїх емоційних блоках, прояснити свої потреби та навчитися їх задовольняти. Чудово підходить для роботи з парами чи сім’ями, але підходить і для індивідуального консультування.
6.Інтерперсональна терапія. Суть психодинамічного методу інтерперсональної психотерапії Гаррі Саллівена полягає у визнанні важливості міжособистісної взаємодії, як основи формування норми і патології. В основі здорового психічного розвитку людини лежить здатність встановлювати близькі стосунки з іншими людьми. Центральним елементом інтерперсональної терапії є акцент на комунікації та виявлення рольових конфліктів.
7.Клієнт-центрована терапія. Заснована в 1940 р. Карлом Роджерсом як «недирективна психотерапія». Новий гуманістичний метод, який започаткував цілий ряд змін в психотерапії в цілому. Увага терапевта змістилася з «хвороби» на людину та її почуття. Саме завдяки Роджерсу і його теоріям клієнт став називатися клієнтом, а не пацієнтом, що на його думку, є менш маніпулятивним і виявляє повагу до людини. І саме Роджерс започаткував ідею, що якість взаємовідносин між терапевтом та клієнтом є одним з головних факторів, які впливають на результат терапії.
8.Когнітивно-поведінкова терапія. Метод, який викристалізовувався в єдину концепцію протягом століть, починаючи від філософії стоїцизму і закінчуючи експериментами Б.Скіннера. Хоча насправді розвиток методу не припиняється і донині. Робота в методі КПТ відбувається за допомогою стандартизованих протоколів і спрямована на подолання агорафобії, панічних атак, депресії, розладів особистості та залежностей.
9.Логотерапія та екзистенційний аналіз. Логотерапія (лого=сенс) це психотерапевтичний метод, розроблений Віктором Франклом в повоєнні роки, який базується на вченні, що основним рушієм розвитку особистості є прагнення до пізнання сенсу життя та пошуку сенсу загалом. Екзистенційний аналіз є логічним продовженням логотерапії, розроблений Альфрідом Ленгле. ЕА та логотерапія працюють з різними запитами, в тому числі й з фобіями, залежностями, розладами сексуального характеру тощо.
10.Майндфулнес-базований підхід (у тому числі майндфулнес-базована когнітивна терапія (МВСТ). Термін mindfulness одним із перших ввів американський професор медицини Джон Кабат-Зінн в 70-х роках минулого століття. Практика майндфулнес поєднує теоретично обгрунтовану та емпірично підтверджену програму, що складається із медитативних технік, які можуть використовуватися з метою психотерапевтичного, релаксаційного та розвиваючого ефектів. Чудово працює з тривожністю та фобіями, однак буде корисним і в роботі з іншими запитами.
11.Мотиваційна терапія. Це когнітивно-поведінковий терапевтичний метод, що використовується для лікування залежності і розладів, які виникли внаслідок вживання психоактивних речовин. Включає в себе мотиваційне інтерв’ю та мотиваційне консультування.
12.Наративна терапія. Метод заснований Майклом Уайтом та Девідом Епстоном наприкінці минулого століття. Суть методу полягає в тому, щоб змінити стиль мислення, виявити логічні зв’язки в мисленні та їх прогалини, визначити найбільш негативні установки та підібрати їм альтернативу. Наративна терапія чудово підійде людям, які заплутались в собі та хочуть зрозуміти, чого насправді вони хочуть.
13.Нейро-лінгвістичне програмування. Цей підхід у терапії був розроблений лінгвістом Річардом Бендлером і та програмістом Джоном Гріндером у 1970-х роках. Власне звідси виникла й сама назва методу. Суть методу полягає в тому, щоб в буквальному сенсі запрограмувати ті думки, які необхідні людині, витіснивши некоректні та деструктивні думки. Яскравий приклад нейролінгвістичного програмування – афірмації.
14.Позитивна психотерапія. Психодинамічний та гуманістичний метод, який заснував Носсрат Пезешкіан в 1968 р. як інтегративний, що включає в себе елементи гуманістичної, системної, психодинамічної та когнітивно-поведінкової терапії. Позитивна психотерапія є ресурсно-орієнтованим та людино-центричним методом, тобто опирається на ресурси людини та її попередній досвід. За рахунок своєї інтегративності метод працює практично з будь-якими запитами.
15.Протокол реконсолідації травматичної пам’яті. Це немедикаментозний, не травмуючий спосіб усунення травматичних кошмарів, флешбеків та безпосередньо пов’язаних з ними емоційних проблем для понад 90% клієнтів за 3-4 сесії тривалістю 90 хв кожна. Після RTМ-терапії клієнти можуть згадувати минулі травматичні події без травмуючих почуттів. Протокол реконсолідації травматичної пам’яті – дуже структурована нейробазована процедура, не подібна за звичну “розмовну” терапію. Полягає у відпрацюванні специфічних вправ на візуалізацію. Сама процедура набагато легша для клієнтів і терапевтів, ніж інші відомі психотерапевтичні методи опрацювання травматичної пам’яті.
16.Психодинамічний підхід (психоаналітична терапія, трансфер-фокусована психотерапія). Психоаналітична терапія – це фундаментальний метод психотерапії розроблений З.Фрейдом. Він є основоположником психодинамічного напряму в психотерапії. Психоаналітична терапія відрізняється від інших форм психотерапії тим, що покладає особливий акцент на підсвідомий рівень та роль дитинства в формуванні особистості та поведінки людини. Цей підхід дозволяє виявити глибинні причини проблеми та працювати з нею на більш фундаментальному рівні.
Трансфер-фокусована терапія – сучасний психодинамічний метод розроблений Отто Кернбергом та іншими дослідниками в 2000-х роках. Метод був створений для лікування межових станів, згодом трансформувався для роботи з іншими важкими розладами особистості. Ефективно працює й з іншими запитами, зокрема тривожністю, проблемами сексуального характеру, внутрішніх протиріч тощо.
17.Психодраматична терапія (психодрама). Метод розроблений Якобом Морено , ключовим поняттям якого є спонтанність – і її відсутність може бути причиною неврозів. В своїй сутності цей метод є рольовою грою, де клієнт може в буквальному сенсі відіграти будь-які сценарії та прийняти на себе будь-яку роль. До прикладу, відома техніка «пустого стільця», де клієнт приймає роль і слухача, і оповідача родом саме з цього методу. Психодрама чудово підійде для тих клієнтів, які хочуть побороти невпевненість в собі, знизити тривожність (в тому числі і страх перед публічними виступами), подолати фобії, покращити стосунки тощо.
18.Символдрама (кататимно-імагінативна психотерапія). Психодинамічний метод заснований Ханскарлом Льойнером в 1950-х роках.В основі методу лежать теоретичні концепції класичного й сучасного психоаналізу. Основним інструментом в роботі є імагінації (образи, уявлення) за допомогою яких, в супроводі терапевта, клієнт долає свої труднощі. Метод ефективний при роботі з будь-якими запитами, як і більшість методів з даного переліку.
19.Системна сімейна психотерапія. Єдиний із представлених методів психотерапії, клієнтом якого є не окрема людина, а ціла сім’я. Даний метод не має одного конкретного автора, але системно-сімейне мислення почало зароджуватись в 70-х роках минулого століття. Відповідно до теорії систем, якщо один елемент системи змінюється, виникає реакція, яка призводить до зміни всієї системи. Позиція психотерапевта у цьому напрямку базується на необхідності стати частиною системи, тобто «приєднатися» до сім`ї, зберігаючи при цьому позицію нейтральності до ідей, правил та законів, що існують у сім`ї як у цілому так і у її окремих членів.
20.Схема-терапія. Це психотерапевтична стратегія, яка була створена Джеффрі Янґом, як модифікація когнітивно-поведінкової терапії (КПТ), для пацієнтів, у відношенні яких стандартна КПТ була недостатньо ефективна. Схема-терапія займається психотерапією характеру, а точніше його особливостей, які заважають людині жити, завдаючи йому біль, руйнуючи відносини з оточуючими його людьми і просто не дають радіти життю і отримувати від неї задоволення. Базується на 5 основних емоційних потребах людини. Схеми – це переконання про себе, про навколишній світ і про інших людей, в які люди вірять автоматично або ж «інтуїтивно», не ставлячи ці думки під сумнів.
21.Танце-рухова терапія. Засновницею є Марійон Чейс, яка започаткувала цей метод на основі власного травматичного досвіду. Цей метод є одним із нових напрямів у нейрореабілітації пацієнтів із хворобою Паркінсона, а також його застосовують для відновлення або підтримки осіб, які мають деменцію, онкопатологію, розлади спектра аутизму тощо. За офіційним визначенням ADTA, це «вид психотерапії, що використовує рух для розвитку соціального, когнітивного, емоційного та фізичного життя людини».
22.Терапія базована на менталізації. Це інтегративна форма психотерапії, яка поєднує аспекти психодинамічного, когнітивно-поведінкового та інших підходів. Такий метод терапії був розроблений і виданий у посібнику Пітером Фонаґі та Ентоні Бейтманом для людей з емоційно нестабільного розладу особистості. Деякі з цих людей страждають від дезорганізованої прихильності та не змогли розвинути надійну здатність до менталізації. Фонаґі та Бейтмен визначають менталізацію як процес, за допомогою якого ми імпліцитно та експліцитно інтерпретуємо свої дії та дії інших як значущі на основі навмисних психічних станів. Метою лікування є те, що клієнти підвищують здатність до менталізації, що має покращити регуляцію афекту, тим самим зменшуючи суїцидальність і самоушкодження, а також зміцнюючи їхні особисті стосунки.
23.Терапія прийняття та зобов’язання (англ. Acceptance and commitment therapy – ACT). Метод розроблений Стівеном Гейсом в 1982 р. як об’єднання когнітивної терапії та аналізу поведінки. Метод зосереджений на роботі з негативними думками та установками, страхами та їх негативним впливом на життя людини. Основна концепція методу полягає в тому, що психологічні страждання спричинені уникненням досвіду. Звідси власне й назва – «терапія прийняття». Тож основне завдання – навчити людину справлятися зі своїм досвідом і виробляти психологічну гнучкість.
24.Транзакційний аналіз. Метод заснований Еріком Берном в 60-х роках минулого століття як аналіз спілкування людини з іншими та з самою собою. Одиницею такого спілкування є трансакція та певний Я-стан. Основних таких станів є три: Дитина, Батько і Дорослий. Перехресні трансакції є причинами конфліктів. Також транзактний аналіз базується на теорії сценаріїв. Застосовується в роботі з доволі широким діапазоном запитів, зокрема і в роботі з соціалізацією, розладами особистості, поведінки та депресії.
Підсумки
Обираючи психотерапевта, який працює в доказовому методі, ви обираєте більшу впевненість в тому, що ця терапія буде ефективною для вас. На сьогодні серед фахівців дедалі більшої популярності набуває думка, що особистість самого терапевта та терапевтичні стосунки з клієнтом мають більше значення для результату, ніж конкретний метод чи техніки. Зрештою, нерідко терапевти опановують кілька методів, підбираючи під кожного клієнта окремо ті методики, які будуть найкраще працювати в даному конкретному випадку.
Однак немає нічого погано і в авторських методах, які пропонують спеціалісти, адже кожен із нині доказових методів теж колись починався як авторський чи як ідея однієї людини. А спеціалістів, які працюють в доказових методах ви можете знайти на нашому сайті в розділі «Спеціалісти».
Автор
Етичний кодекс психотерапевта
1.Загальні засади професійної етики. Нормативні документи
2.Етичний кодекс УСП. Порівняння Кодексів чотирьох асоціацій.
2.1.Спільні пункти для всіх
2.2.Відмінності в Етичних кодексах різних асоціацій.
3.Допустимі та недопустимі порушення
4.Відповідальність психолога в разі порушення Кодексу. На що може розраховувати клієнт?
Вступ
На перший погляд може здатися, що професія психолога доволі безтурботна: отримав диплом і йди собі спілкуйся з людьми та заробляй гроші. Хто там знає, що відбувається за закритими дверима психотерапевта? Далекі від психології люди можуть вважати, що психолог – сам собі хазяїн і його діяльність ніхто не контролює, але це зовсім не так.
Робота психолога регулюється чітко визначеними правилами, нормами та обмеженнями. Власне, це і визначає ключову відмінність професійного психолога від інших спеціалістів допомагаючих професій. Наприклад, психолог не може нав’язувати клієнту своє суб’єктивне бачення чи переконувати у власних релігійних чи політичних поглядах. Вся психотерапевтична робота вибудовується таким чином, щоб клієнту було максимально комфортно проходити свій унікальний шлях змін. Фактично, психолог здійснює певні маніпуляції на благо клієнта. І тут не варто боятися слова «маніпуляція», оскільки всі дії психолога спрямовані лише на допомогу людині. Однак іноді клієнта доводиться виводити зі звичного застиглого стану і зробити це психологічним «погладжуванням» не завжди можливо. Тоді в хід вступають такі прийоми як відкриті та приховані техніки, конфронтація, робота з опором – простіше кажучи, «погладжування проти шерсті». Але щоб ці «погладжування» були в міру і не нашкодили клієнту, було створено Етичний кодекс.
Крім того, психолог працює в першу чергу не техніками, а своєю особистістю. Терапевтичні стосунки передбачають душевну близькість двох людей, і це чи не найглибший рівень людських стосунків. За рахунок того, що клієнт і терапевт попередньо не знайомі, – немає тих обмежень, які є в побутовому чи робочому спілкуванні. Немає упереджень, бо клієнт і терапевт не зростали в одному середовищі. Немає звичних для родинних зв’язків очікувань та відповідальності. Терапевт створює для клієнта благотворне поле для зростання, а клієнт в свою чергу може бути самим собою. Для деяких людей терапія – це місце, де вони вперше можуть відчути себе справжніми, без упереджень і оцінок зі сторони. І так як психолог – це теж жива людина з власним сприйняттям, відчуттями та емоціями, повинна бути єдина норма того, що в роботі є прийнятним, а що за межею.
Створити для людини простір для зростання та змін, вільний від власного досвіду та спокуси дати пораду – це надзвичайно складно. Тому для того, щоб цю складну роботу психологу виконувати було легше, було створено документи, які регулюють морально-етичні аспекти психотерапії.
1.Загальні засади професійної етики. Нормативні документи.
Почнімо із законів. На жаль, в Україні діяльність психологів та психотерапевтів не регульована як слід. По-перше, в Україні немає ліцензування, і це означає, що держава не має правових механізмів для втручання в діяльність психологів. Простіше кажучи, якщо для вчителів чи медичних працівників є певні професійні квоти (визначена кількість годин підвищення кваліфікації на рік, налагоджена перевірка діяльності та передбачені механізми санкцій у випадку порушень), то у психологів таких критерій немає, або вони надто слабкі, щоб працювати на практиці.
Фактично, в нашій державі психологом може вважатися людина з закінченою вищою освітою психолога на рівні бакалавра. Інша справа – це власні відчуття психолога-початківця, які частіше за все супроводжуються невпевненістю, бо 4-5 років навчання в університеті не можуть дати тих знань і навичок, які необхідні для повноцінної практичної роботи. Тож далі в українського психолога починаються скитання, де би можна було довчитися, набратися досвіду і т.д. І держава цьому і не сприяє, і не заважає.
Для порівняння і виділення контрасту можемо взяти США, де запроваджена практика ліцензування: психологом чи психотерапевтом може працювати науковець зі ступенем не нижче доктора філософії (PhD) або доктора психології (PsyD). Але після отримання наукового ступеня, майбутній спеціаліст повинен пропрацювати не менше року асистентом професора, здати іспит для отримання ліцензії і лише тоді під наглядом супервізора він може проводити власну практику.
Щодо поширеного питання – чому американські психологи можуть призначати ліки – тут все доволі прозаїчно: після отримання докторського ступеня, психолог може додатково пройти навчання по психофармакології, здати іспит та отримати ще одну ліцензію (дозвіл на призначення ліків) і після двох років роботи під керівництвом психіатра, може самостійно призначати фармакологічну терапію.
Загалом, щоб стати психологом у США, потрібно приблизно 8-10 років – це визначено державою. Додатковий плюс ліцензування полягає в тому, що клієнту не лише простіше вибрати собі спеціаліста (без ризику нарватись на шарлатана з двомісячними курсами), але й є можливість оплатити його послуги за рахунок медичної страховки.
Щодо правової регуляції діяльності психологів в Україні, – деякі позитивні зміни в цьому напрямку все ж є. Зокрема, наказ МОН №2118 від 13.12.2023 «Про організацію надання психосоціальної допомоги населенню», в якому визначені:
1) Порядок надання психосоціальної допомоги та психосоціальних послуг щодо питань психічного здоров’я, у тому числі щодо запобігання суїциду і психосоціального компоненту реабілітації ветеранів війни та інших груп населення;
2) Перелік психосоціальних послуг з надання психосоціальної допомоги;
3) Перелік валідних методів психологічної діагностики, які можуть використовуватися для проведення психологічної діагностики та оцінки якості психологічної допомоги;
4) Перелік методів психотерапії з доведеною ефективністю.
Важливо також згадати Закон України «Про психіатричну допомогу» та ЗУ «Про соціальні послуги», оскільки ці послуги та професії вважаються суміжними до професії психолога і мають схожі етичні компоненти, зокрема конфіденційність, дотримання прав клієнта та надання йому об’єктивної і правдивої інформації.
Однак, норм, визначених в цих документах, не достатньо для повноцінного регулювання практичної діяльності психолога та вирішення спірних питань. Тому зусиллями самих психологів, які зацікавлені у розвитку своєї професії і наданні якісних послуг, створюється професійне поле для росту і розвитку молодих фахівців. Майже в кожного методу психотерапії є своя асоціація, яка затверджує власний Етичний кодекс відповідно до цінностей та принципів методу. Об’єднує більшість з цих методів Українська спілка психотерапевтів, яка має загальний для всіх (в тому числі й студентів психологічних факультетів) Етичний кодекс.
2.Етичний кодекс Української Спілки Психотерапевтів. Порівняння Кодексів чотирьох асоціацій.
Варто зазначити, що станом на зараз не існує одного конкретного кодексу, який би був однаковим для всіх психологів усіх країн. Так, існує кодекс Європейської асоціації психотерапії та Страсбурзька Декларація з психотерапії, однак вони є більше загальними рекомендаціями і основою для подальших доопрацювань асоціаціями. Основним документом регуляції діяльності психологів в Україні є Етичний кодекс Української спілки психотерапевтів. Однак кожен метод психотерапії має свої нюанси роботи, які є прописані в кодексі тієї асоціації, яка представляє певний метод. Чим саме відрізняються кодекси асоціацій різних методів та що мають спільного – пропонуємо порівняти.
| Українська спілка психотерапевтів | Психоаналіз | Позитивна психотерапія | Когнітивно-поведінкова терапія | Гештальт-терапія | |
| спільні пункти | 1.Конфіденційність | ||||
| 2.Психотерапевтичний контракт | |||||
| 3.Стосунки між терапевтом та клієнтом | |||||
| 4.Компетентність психотерапевта | |||||
| 5.Реклама і публічні заяви | |||||
| 6.Інтереси клієнта, благополуччя, відповідальність. | |||||
| 7.Подача скарг в разі порушень. | |||||
| 8.Дослідження і публікації | |||||
| пункти, притаманні Кодексу даного методу | Українська спілка психотерапевтів | Психоаналіз | Позитивна психотерапія | Когнітивно-поведінкова терапія | Гештальт-терапія |
| Рамки психотерапевтичної освіти | Техніки оцінки | Відведення клієнту активної ролі | Діагностика і терапія | Виняткові обставини | |
| Етичні положення у психотерапевтичній освіті | Прикладні дослідження, викладацька діяльність, публікації | Етика навчання | Документація | Стосунки з колишніми клієнтами | |
| Внесок в охорону здоров’я | Переривання процесу терапії | Професійна ефективність терапевта | Регулювання діяльності терапевта | ||
| Професійні стосунки з колегами | Відносини між терапевтами | Поведінка терапевта за межами кабінету | |||
| Інтервізія, супервізія | |||||
| Оплата | |||||
2.1.Спільні пункти для всіх.
1.Конфіденційність. Перше і, мабуть, найважливіше правило – нерозголошення особистої інформації. Це стосується як персональних даних, які можуть бути озвучені клієнтом в ході терапії, так і особистої інформації, таємниць, почуттів і т.д. Єдиний виняток з цього правила, який має бути озвучений на першій зустрічі – це інформація від клієнта про порушення закону чи намір вчинити таке порушення, злочинні дії, погрози, шантаж тощо. Тобто, якщо клієнт має намір вчинити злочин (або вже його вчинив) або ж є загроза його життю чи здоров’ю, психолог зобов’язаний повідомити правоохоронні органи.
2.Психотерапевтичний контракт. Це надважливий пункт в Кодексі, оскільки кожна людина і кожен випадок унікальні, і застосовувати один підхід до всіх клієнтів практично неможливо. Тому, залежно від обставин, з кожним клієнтом окремо укладається терапевтичний контракт – так званий договір, в якому зазначаються всі аспекти роботи. Він може бути як письмовий і юридично завірений, так і усний з можливістю вносити зміни. Зазвичай, контракт укладається на першій-другій сесіях і клієнт узгоджує з терапевтом кількість сеансів на тиждень, день і час для зустрічі, як буде відбуватися комунікація між сесіями (текстом чи дзвінками), терміни оплати (до консультації чи після, окремо за кожну зустріч чи пакетом наперед тощо). Важливе уточнення для терапевтів – оплата повинна бути однаковою для всіх клієнтів, не може бути такого, що один клієнт платить менше, бо в нього фінансові труднощі, а інший платить більше, бо має хороший дохід. Це, як мінімум, некоректно. Якщо клієнт не має змоги оплачувати сесії, він не відвідує терапевта. Цей момент важливий як для терапевта, так і для самого клієнта. Якщо терапевт працює за мінімальну оплату чи взагалі безкоштовно – це сприяє його професійному вигоранню, а якщо клієнт відвідує безкоштовні сесії, він може знецінювати роботу терапевта і самому не надто старатися.
Звісно, бувають ситуації, коли людині дійсно потрібна психологічна допомога, а оплачувати справді немає можливості – тут на допомогу прийдуть волонтерські проекти та благодійні організації. Це чудовий компроміс, адже клієнт отримує потрібну йому допомогу, а психолог – оплату, яку надає організація.
Контракт важливий і цінний тим, що дозволяє уникнути спірних питань, а якщо вони й виникають, то завжди є можливість все вирішити, опираючись на контракт.
3.Стосунки між клієнтом і терапевтом. Пункт, який хвилює багатьох клієнтів, особливо тих, які проходять довгострокову терапію. Як було сказано на початку статті, терапевт створює для клієнта комфортний і безпечний простір для зростання, тож цілком логічно, що клієнт захоче повертатися в середовище, де його приймають безумовно. І цілком логічно, що в клієнта можуть виникнути теплі почуття до свого терапевта. Але якщо в декого це лише почуття вдячності, то в інших це може виглядати як «симптоми» закоханості. Особливо, якщо клієнт і терапевт не однієї статі. З’являється відчуття емоційної єдності, виникає потреба в близькості, години на тиждень стає замало, хочеться зустрітися зі своїм терапевтом за чашечкою кави десь за межами кабінету, в клієнта може виникнути почуття провини через те, що він говорить лише про себе, хочеться взаємно поспівчувати терапевту, запитати як пройшов його тиждень. В кожного це відбувається по-різному, але варто пам’ятати, що це абсолютно нормально. Клієнт в терапії стає емоційно вразливим, тож тут на плечі терапевта лягає подвійна відповідальність – і за себе, і за клієнта. Терапевт зобов’язаний пояснити клієнту причини таких його почуттів та нагадати про терапевтичні межі. Сам психотерапевт теж може мати теплі почуття до клієнта, але він не може цього озвучити, щоб не завдати йому емоційної шкоди. Але якщо ці почуття з теплих і людяних переростають в щось більше, слід негайно припинити терапію.
Межа психотерапевтичних стосунків полягає в дотриманні ролей клієнт-терапевт, тож якщо ви зі своїм терапевтом перейдете цю межу і опинитеся в ролях друзів чи сексуальних партнерів, подальша терапія не матиме сенсу. Більше того, вся пройдена робота може зійти нанівець.
Те саме стосується родинних чи будь-яких інших зв’язків: терапевт і клієнт мають бути попередньо не знайомі, тому не можна консультувати родичів, колег, студентів чи просто знайомих. Навіть відгуки можуть негативно вплинути на перше враження про терапевта («мені казали, що ви класний, а я прийшов і розчарувався, бо очікував чогось іншого»).
4.Компетентність психотерапевта. Важливий пункт, що стосується професійних можливостей терапевта, усвідомлення ним власних обмежень та готовність перенаправити до іншого спеціаліста. Цей пункт включає також безперервне навчання психолога та покращення його консультативних навичок.
5.Реклама і публічні заяви. Психолог не обмежений в правах щодо поведінки за межами кабінету, але все ж має пам’ятати, що несе відповідальність за сказане в публічному просторі, адже це може зашкодити його репутації чи безпеці клієнтів. Щодо реклами власних послуг – вона теж підлягає дотриманню етичних норм: не повинна принижувати людську гідність чи знецінювати значимість інших методів психотерапії. Важливий момент – терапевт не може використовувати відгуки клієнтів без їх свідомої згоди.
6.Інтереси клієнта, його благополуччя, відповідальність. Це доволі обширний пункт в кожному з Кодексів, в якому йдеться про те, що терапевт зобов’язаний дбати та підтримувати психологічне благополуччя клієнта. Терапевт в жоден спосіб не може використовувати клієнта – ні фінансово, ні емоційно, ні в жоден інший спосіб. Терапевт цілком і повністю приймає сторону клієнта, якщо це сприяє його благополуччю і навіть якщо це суперечить поглядам самого терапевта. Наприклад, якщо клієнт – віруюча людина, а терапевт – атеїст, він повинен з повагою ставитися до світогляду клієнта і підтримувати його, жодним чином не оцінюючи чи знецінюючи.
Також терапевт повинен усвідомлювати: якщо його світогляд впливає на клієнта чи перешкоджає терапії – в такому випадку він зобов’язується пройти супервізію чи особисту терапію.
7.Подача скарг. Якщо все ж між клієнтом і терапевтом виникли суперечності без можливості їх вирішити локально, то в кожному із Кодексів прописана процедура подання скарги. Після отримання скарги, відбувається засідання Етичної комісії та розгляд випадку за участю обох сторін.
8.Дослідження і публікації. Кожен метод має власний ряд вимог щодо досліджень та їх публікацій, але основними є конфіденційність та академічна доброчесність. При описі досліджень, написанні статей чи публікації описів практичних кейсів в наукових журналах, психолог повинен пам’ятати про власну відповідальність у випадку поширення неправдивої чи конфіденційної інформації.
2.2.Відмінності в Етичних кодексах різних асоціацій.
Такі пункти Кодексу УСП як рамки психотерапевтичної освіти, етичні положення в освіті, внесок в охорону здоров’я, інтервізії та супервізії, професійні стосунки з колегами та регулювання діяльності терапевта – це більше позиції для самого терапевта та його професійного зростання. Пропонуємо розглянути детальніше ті пункти, які можуть бути цікавими потенційним клієнтам.
Відведення клієнту активної ролі. Пункт із Етичного кодексу позитивної психотерапії, який якнайкраще характеризує суть методу – клієнт в терапії сприймається не як «пацієнт», якого треба «лікувати», а як повноцінна, самодостатня людина, в якої є все, що їй потрібно, щоб вирішити свій запит. Терапевту варто лише трохи допомогти. Звісно, таке трактування є більш метафоричним, оскільки кожен метод психотерапії сприймає людину як цілісну і повноцінну, а не як жертву обставин. Однак, цікавим є той факт, що це винесено окремим пунктом в Кодексі.
Переривання процесу терапії. Завершеною терапія вважається тоді, коли досягнуто цілі. Власне, для цього терапевт і з’ясовує запит на початку терапії – щоб в обох сторін було розуміння напрямку, в якому рухатись. Але нерідко буває таке, що клієнт з різних причин бажає перервати терапію. В такому випадку терапевт не має права наполягати на продовженні, але зобов’язаний повідомити клієнта про можливі наслідки – погіршення емоційного стану, повернення до звичних паттернів поведінки тощо. Можливий варіант короткої перерви в терапії – вона може бути зініційована як клієнтом, так і терапевтом, але допускається лише за згоди обох сторін.
Оплата. Цей пункт говорить про те, що терапевт не використовує фінансово своїх клієнтів, тобто не отримує винагороду за перенаправлення до інших спеціалістів, не маніпулює, щоб отримати більшу оплату (наприклад, навмисно затримує консультацію, щоб отримати більшу винагороду). І також – що важливо – не проводить консультації за бартером («я тобі консультацію, а ти мені манікюр»).
Оплата має бути чітка, доступна і обговорена наперед. Якщо клієнт не дотримується домовленостей про оплату, терапевт має право припинити надавати послуги, попередивши при цьому клієнта.
Діагностика і терапія. Умовно названий пункт із Етичного кодексу КПТ, в якому йдеться про те, що рівень діагностики і терапії повинен відповідати високим стандартам практики КПТ. Терапевт повинен бути готовим захистити результати діагностики чи терапії привселюдно, якщо виникне така потреба. Слід розуміти, що когнітивно-поведінкова терапія – це метод, який за своєю структурою близький до клінічного лікування, тобто застосовує використання стандартизованих протоколів при психологічних інтервенціях. Тому діагностика в даному методі є дуже важливим аспектом роботи терапевта.
Документація. Також умовно названий пункт етики КПТ, в якому йде мова про проведення та зберігання робочих записів під час терапії. Облік документів є невід’ємною частиною терапії в методі КПТ.
Виняткові обставини. Доволі цікавий пункт Етичного кодексу гештальт-терапевтів, в якому йдеться здебільшого про можливі варіанти порушення принципу конфіденційності у виняткових обставинах. Про це вже згадувалось вище.
Стосунки з колишніми клієнтами. Дуже цінний пункт Кодексу, яким необхідно доповнити кодекси інших асоціацій. Дослівно він звучить так: «Гештальт-терапевт несе відповідальність за стосунки з колишніми клієнтами та студентами». Це доповнення до пункту про подвійні стосунки і спростування думки, що після закінчення терапії можна вступати з терапевтом в інші стосунки. Насправді це не так і колишніх клієнтів не буває. Навіть якщо клієнт був на одній сесії і це було 10 років тому, він все одно залишається клієнтом і будь-які інші стосунки з ним недопустимі.
А от де саме можна проявити гнучкість, поговоримо далі.
3.Допустимі та недопустимі порушення.
Підсумовуючи проаналізоване, можна сказати, що деякі з цих правил є непорушними. Їхнє недотримання може мати непередбачувані, а іноді катастрофічні наслідки для клієнта та репутаційні втрати для терапевта. Проте дійсно однозначно недопустимих пунктів є не так вже й багато.
Недопустимими є:
-втручання в особистий простір клієнта без його згоди (наприклад, терапевт не може телефонувати до клієнта чи шукати зустрічі з ним самостійно);
-подвійні стосунки між клієнтом і терапевтом;
-порушення принципу конфіденційності.
Інші пункти обговорюються в індивідуальному порядку. Скажімо, тривалість сесії. В нормі її тривалість становить 50-60 хв і переліміти небажані. Однак, трапляється таке, що клієнт «ловить інсайт» чи несподівано розкриває свій найбільший біль наприкінці сесії. В такому випадку перебити людину на півслові чи дати серветку зі словами «припиніть плакати, бо в нас закінчився час» – це було би більш неетично, ніж вийти за звичні часові рамки сесії. Пам’ятаємо, що емоційний комфорт клієнта на першому місці.
Бувають клієнти, яким недостатньо однієї години чи однієї консультації в тиждень. В такому випадку ці деталі обговорюються перед початком терапії і укладається контракт – усно чи письмово – щодо часових рамок, оплати чи комунікації за межами кабінету.
Тому фактично, основним регулюючим документом під час терапії є психотерапевтичний контракт.
4.Відповідальність психолога в разі порушення Кодексу. На що може розраховувати клієнт?
Це доволі складне питання в наших реаліях, адже оскільки, як згадувалось на початку, в Україні немає ліцензування для психологів, то й позбавити права на практику неможливо. Але все ж деякі важелі впливу існують.
Зокрема, клієнт може звернутися до Етичної комісії тієї асоціації, до якої належить психолог/психотерапевт для вирішення спірних питань. Якщо Етична комісія вирішить справу на користь клієнта, то психологу можуть винести офіційну письмову догану (з оприлюдненням її на офіційному сайті) або позбавити членства в асоціації.
Якщо порушення терапевта стосується Закону України (наприклад, поширення конфіденційної інформації, передача її третім особам, розповсюдження неправдивої інформації про клієнта, сексуальні домагання, фізичне насилля тощо) клієнт може звернутися безпосередньо до правоохоронних органів.
Підсумовуючи, можна сказати, що приналежність психолога до професійних спільнот може бути «зеленим прапорцем» при виборі спеціаліста, окрім, звісно, його освіти та досвіду. Адже здобути диплом – це одна справа, а щоб стати членом певної асоціації потрібно виконати цілий ряд вимог. Психолог, який роками вчився та розвивався, професійно зростав, навряд чи буде ризикувати власною репутацією заради «лайків» в соцмережах.
Authors
Психосоматичні порушення
- Що таке психосоматика та психосоматичні порушення
- Теорії виникнення психосоматичних розладів, причини
- Алекситимія
- Соматоформні розлади і психосоматика
- Приклади психосоматичних захворювань
- Вплив стресу на організм та розвиток тілесних захворювань.
- Способи профілактики психосоматичних захворювань
«Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу» – Сократ
Що таке психосоматика та психосоматичні порушення
Психосоматика – це галузь медицини та психології, що вивчає вплив психологічних факторів на виникнення та розвиток тілесних захворювань. Вона досліджує, як психологічні фактори, такі як емоції, стрес, тривога, депресія та міжособистісні конфлікти, можуть впливати на фізичне здоров’я і спричиняти або загострювати фізичні симптоми.
Всесвітня організація охорони здоров’я визначає психосоматичну медицину як «дослідження біологічних, психологічних і соціальних змінних у стані здоров’я та хвороби».
Сам термін походить від грецьких слів «психо» – душа та «сома» – тіло. Тобто психосоматичні хвороби – це ті розлади в організмі, які спричинені чи посилені психологічними чинниками.
Психосоматикою часто називають психосоматичні захворювання. До таких захворювань відносяться ті хвороби внутрішніх органів чи систем організму, які виникають внаслідок впливу психічних та емоційних факторів. Це хвороби та розлади, які, як кажуть в народі, виникають «від нервів». Однак, перше, що потрібно зазначити: не всі захворювання тіла це психосоматика. Давайте розберемося детальніше.
Теорії виникнення психосоматичних порушень, причини
Існує кілька теорій виникнення та розвитку психосоматичних захворювань (Ф.Александер, М.Шур, Г.Сельє та У.Кеннон, М.Балінт та інші), які базуються на знаннях про діяльність мозку та нейрогуморальну регуляцію. Однак якщо говорити простими словами, то психосоматика – це відповідь тіла на неадекватне психічне навантаження. Тобто хвороба виникає як спосіб адаптуватися до несприятливих умов.
Ви запитаєте, а як же психіка? Чому страждає тіло, якщо причиною є неадекватне психічне навантаження? Справа в тому, що механізм виникнення психічних розладів дещо інший і здебільшого причиною є разове сильне потрясіння. Натомість психосоматика розвивається як наслідок не надто інтенсивного, але тривалого в часі навантаження, наприклад, психологічного насилля в сім’ї.
Основними чинниками, які впливають на розвиток психосоматичних захворювань, є: спадковість, особливості раннього розвитку, травмуючі події в дитинстві, соціальні впливи в дорослому житті.
Але чому не всі люди страждають на психосоматичні захворювання? Важливе значення має тип нервової системи, а він є вродженим. Але парадокс полягає в тому, що чим слабшою є нервова система, тим менша вірогідність розвитку психосоматики. Тобто людина зі стійким врівноваженим типом більш схильна отримати психосоматичне порушення.
Справа в тому, що люди зі слабкою, неврівноваженою нервовою системою частіше видають свої емоції назовні (плач, крик, гучний сміх), не в змозі стримати чи контролювати їх. Натомість люди зі стійким типом НС зазвичай контролюють свої емоції та стараються не виявляти їх (принаймні не одразу). Однак емоції – це те, що обов’язково має знайти вихід і якщо вихід «природнім шляхом» неможливий, то він відбувається через тіло у вигляді хвороби.
Людям, що схильні до психосоматичних захворювань, важче проявляти “негативні” емоції, конфліктувати. Вони схильні стримувати агресію або ж спрямовувати її на себе. У них високий рівень тривожності, збудливості та виснаження. Через постійне пригнічення своїх емоцій знижується рівень усвідомленості та розуміння власних почуттів, бажань та потреб (алекситимія).
Варто детальніше зупинитися на тому, чому усі наші емоції важливі і чому не варто пригнічувати так звані «негативні» емоції.
- Гнів – спосіб заявити про порушення власних кордонів, стимул боротися з проблемами.
- Страх – допомагає вберегтися від небезпеки.
- Відраза – спосіб відмовитися від того, що може принести шкоду.
- Смуток – вказує на те, що для нас дійсно важливо.
- Цікавість – спосіб отримання нових вражень.
- Здивування – співставлення попереднього досвіду з новими враженнями.
- Зневага – спосіб виразити глобальну незгоду.
- Сором – здатність відчувати межі.
- Провина – як вияв поваги до особистих кордонів іншої людини.
- Радість – вказує те, що ми дійсно любимо.
Як бачимо, кожна з базових емоцій (за К. Ізардом) важлива та потрібна. Ці емоції вважаються базовими тому, що їх можуть виражати навіть немовлята, яким виповнилося понад десять тижнів. Тому пригнічувати якісь емоції – це фактично те саме, що припинити користуватися однією рукою, бо вона якась «неправильна».
Алекситимія
Одним із факторів ризику розвитку психосоматичних розладів є алекситимія. Вона не включена в міжнародну класифікацію хвороб, оскільки її прийнято розглядати не як захворювання, а як стан людини (деякі дослідники називають її рисою особистості, єдиного визначення поки немає), який ніяк не пов’язаний з розумовими здібностями людини. Це важливе уточнення, бо люди з алекситимією можуть здатися оточуючим дивними, «ненормальними». Але насправді такі люди страждають від неспроможності ідентифікувати власні емоції та почуття і називати їх – і відповідно проживати. При цьому їхній інтелект і когнітивні здібності нічим не відрізняються від людей без алекситимії. Особи з алекситимією також мають труднощі в розрізненні та оцінці емоцій інших людей, і як наслідок – труднощі в міжособистісних стосунках.
Поширеність алекситимії може варіюватися залежно від культури. Деякі культури можуть мати більше чи менше виражені норми, які обмежують вираження емоцій, що може впливати на сприйняття чи діагностику алекситимії.
Неспроможність в повній мірі переживати емоції провокує більшу увагу до зовнішніх подій, ніж до власних переживань. Тобто почуття та емоції не усвідомлюються до кінця, тому не проживаються так як слід. А ми з вами вже знаємо, що непрожиті почуття накопичуються і шукають вихід через тіло, через найслабші його місця. За різними даними серед психосоматичних хворих люди з алекситимією складають в середньому до 64%. Наприклад, поширеність алекситимії при псоріазі становила 28% (дослідження 2022 року). Тобто алекситимія є вагомим фактором ризику розвитку психосоматичних захворювань.
Так як алекситимія не є повністю дослідженим феноменом, то й стандартизованого лікування поки немає. Оскільки причинами алекситимії можуть бути як біологічні особливості, так і несприятливе середовище в дитинстві (психологічне насилля, відчуження), то відповідно лікування підбирається комплексно за участю як психотерапевта, так і психіатра (за потреби).
Соматоформні розлади і психосоматика
Варто звернути увагу на такий термін як соматоформні розлади та пояснити чим він відрізняється від психосоматичних розладів. Тому що доволі часто можна почути, як люди будь-яку зміну в здоров’ї називають психосоматикою. Болить нога – психосоматика, «крутить» коліна на погоду – психосоматика, відчуття нудоти після розмови з неприємною людиною – психосоматика. Однак ці та подібні симптоми правильніше було би назвати соматоформними. Соматоформні розлади – це група психогенних захворювань (тобто таких, що мають психологічні причини), що характеризуються фізичними патологічними симптомами, що нагадують соматичне захворювання, але при цьому не виявляється ніяких органічних проявів, які можна було б віднести до відомої медицині хвороби.
Особливістю соматоформних розладів є те, що при обстеженні не виявляється об’єктивних причин поганого самопочуття хворого, тобто немає жодних змін у структурі та роботі органів чи систем, або ж ці зміни незначні, характерні для багатьох людей даної статевої категорії і не повинні викликати скарг, які озвучує хворий. Тобто біль чи інші симптоми є абсолютно реальними і можуть приносити дискомфорт, але результати аналізів та обстежень можуть бути цілком в нормі.
Підсумовуючи, якщо говорити простими словами, соматоформні розлади – це коли щось болить, але з тілом все добре, а психосоматика – це коли хвороба реальна, але причини її психологічні (з біологічних передумов – лише спадковість).
Приклади психосоматичних захворювань
Тож які бувають психосоматичні захворювання? Вже вище було згадано, що не всі захворювання – це психосоматика. Тож як відрізнити звичайну тілесну хворобу від такої, що спричинена психологічно? Як говорить Вікіпедія: «Якщо медичне обстеження не може виявити фізичну або органічну причину захворювання, або якщо захворювання є результатом таких емоційних станів як гнів, тривога, неврози, депресія чи почуття провини, тоді хвороба може бути класифікована як психосоматична». І це вірно.
Ф. Александер (засновник сучасної психосоматичної медицини) виділив сім основних психосоматичних хвороб, так звана «свята сімка» психосоматики:
- Виразка шлунка;
- Гіпертонія;
- Бронхіальна астма;
- Ревматоїдний артрит;
- Запальне захворювання кишечника;
- Гіпертиреоз (порушення роботи щитовидної залози);
- Атопічний дерматит.
Цікаво, що всі вище перелічені хвороби зачіпають практично кожну систему організму: дихальну, кровоносну, травну, опорно-рухову, статеву, нервову, видільну та ендокринну. Єдиний спосіб передбачити, яка саме система чи орган може постраждати від психосоматики – це дослідити свій родовід на предмет наявності спадкових хвороб. Наприклад, екзема (атопічний дерматит) не завжди передається напряму від батьків до дітей, зазвичай вона може проявитися через кілька поколінь. Знову ж таки – все залежить від виховання та соціокультурних умов.
Вплив стресу на організм та розвиток психосоматичних хвороб
Відомо, що хронічний стрес пригнічує резильєнтність людини (природну здатність протистояти викликам), тому з часом це впливає на зниження імунітету в цілому і сприяє розвитку соматичних хвороб.
Згідно з даними Американської кардіологічної асоціації, стани психічного здоров’я, включаючи депресію, тривогу та стрес, збільшують ризики погіршення здоров’я серця, а в двох нових дослідженнях 2023 року дослідники вимірювали, наскільки психічний стан людини впливає на здоров’я серця.
Цитата доктора медичних наук, Г. Н. Левіна: «Існує чіткий зв’язок між психологічним здоров’ям і ризиком серцево-судинних захворювань. Ці дослідження доповнюють обсяг даних, які ми маємо, про те, як негативне психологічне здоров’я може збільшити ризик захворювань серця та мозку».
Дослідники виявили:
- У 38% усіх учасників під час спостереження з’явився новий серцево-судинний фактор ризику, наприклад високий кров’яний тиск, високий рівень холестерину або діабет 2 типу.
- У учасників, у яких раніше діагностували тривогу або депресію, новий фактор ризику виник у середньому на шість місяців раніше, ніж у тих, у кого депресії чи тривоги не було.
- Депресія та тривога підвищують ризик серйозних серцево-судинних розладів, таких як інфаркт або інсульт, приблизно на 35%.
- Близько 40% зв’язку між депресією та/або тривогою та серйозними серцево-судинними подіями та інсультом пояснюється прискореним розвитком факторів ризику серцево-судинних захворювань.
- У людей з більшою генетичною схильністю до стресу перший серцево-судинний фактор ризику виник у більш молодому віці (в середньому на 1,5 року раніше, ніж у тих, хто не має генетичного маркера).
І це лише приклад на основі кардіологічних досліджень, хоча насправді від стресу може постраждати як окремо взята система чи орган, так і весь організм в цілому. Однак для детального розгляду кожної з систем цієї статті явно не вистачить. Тому перейдемо до того, що нам під силу – способів профілактики.
Способи профілактики психосоматичних хвороб
Найкращою профілактикою будь-яких хвороб, в тому числі і психосоматичних є дотримання здорового способу життя.
Першим і найважливішим чинником здорового життя є сон. Надзвичайно важливо дотримуватись гігієни сну, оскільки від якості сну залежить якість всього життя. Саме під час сну відновлюється нервова система (і не лише вона). Здоровий сон сприяє зміцненню всього організму (саме тому, коли людина хворіє, їй хочеться спати більше, ніж зазвичай). Тому в першу чергу варто налагодити свій режим сну. Проблеми зі сном – це перший тривожний дзвіночок, що з організмом щось не так. Якщо хочеться спати більше, ніж зазвичай, але ви все одно не почуваєтесь бадьорим після сну, або навпаки спати зовсім не хочеться, важко заснути, важко прокинутись, турбують просинання посеред ночі – це все привід переглянути свій режим дня, а за потреби – звернутися до лікаря.
Другий чинник – це харчування. Не обов’язково сидіти на дієтах, щоб почуватися добре. Достатньо притримуватися тарілки здорового харчування (принцип «їжа як ліки»). Якщо є почуття міри, то можна їсти все, що хочеться і коли хочеться. Якщо ж у вас є мета скинути чи набрати вагу – все ж краще довірити своє здоров’я професіоналам і не проводити над собою сумнівні експерименти.
Третій чинник – це фізична активність. Тіло людини створене для руху, тож тривале перебування в пасивному стані сприяє збільшенню ризику розвитку хвороб, в тому числі і психосоматичних. Фізична активність – це не обов’язково про спорт чи роботу над собою в залі до сьомого поту. Це можуть бути і прогулянки парком, настільний теніс, катання на велосипеді чи просто легка зарядка зранку.
Четвертий, але не останній у своїй важливості чинник – це рефлексія або ж екологічний вияв емоцій. Рефлексія – це спосіб саморегуляції свого психологічного стану, аналіз власних почуттів, емоцій та потреб. Люди, схильні до рефлексії, не лише краще розуміють свій психоемоційний стан, але й більш уважні до потреб власного тіла. Такі люди здатні до самозцілення як психологічного, так і фізичного. Тому вкрай важливо розвивати навичку рефлексувати. Це також зміцнює резильєнтність – здібність справлятися зі стресом. Тому вкрай важливо розвивати навичку рефлексувати.
Найбільш екологічно можна навчитися рефлексувати в роботі з професійними психологами та психотерапевтами. Психотерапія – найкращий спосіб попередити чи приборкати психосоматичні порушення.
Автор
Прокрастинація
- Що таке прокрастинація?
- Ознаки прокрастинації. Кодекс Прокрастинатора
- Чому прокрастинація це не те саме, що лінь? Порівняльна таблиця
- Звідки береться прокрастинація, які її причини та значення?
- Як припинити прокрастинувати?
1. ЩО ТАКЕ ПРОКРАСТИНАЦІЯ?
Слово «прокрастинувати» дослівно означає «відкладати, переносити, відтягати, відстрочувати». Воно виникло в результаті об’єднання двох латинських слів: «pro», що означає «для», та «crastinus», що значить «завтра», тобто буквально «для завтра».
Тобто, якщо ви доволі часто відкладаєте важливі справи «на завтра», «на понеділок» чи просто «на потім», то ви прокрастинуєте.
Вважається, що це «хвороба» сучасності, але насправді проблема прокрастинації існує з давніх-давен. У єгиптян було два слова, що перекладались як «прокрастинувати», й обидва стосувалися виживання.
Одне використовували для означення корисної звички уникати непотрібної роботи та імпульсивних дій, заощаджуючи так енергію. Інше ж позначало шкідливу звичку лінуватися робити те, що необхідно для виживання.
Отож, прокрастинація – це свідоме відкладання важливих справ, яке супроводжується почуттям провини та сорому перед самим собою.
В самій своїй суті проблема прокрастинації — це проблема ставлення людини до себе самої, яке відображає хитке відчуття самооцінки, про що піде мова далі.
2.ОЗНАКИ ПРОКРАСТИНАЦІЇ
Характерними рисами прокрастинації є її циклічність, так зване «замкнуте коло прокрастинації».
У вільному доступі також можна знайти карту прокрастинації – гумористичні малюнки, які схематично зображають цикл прокрастинації.
Однак відкладання на потім це лише вершина айсберга. Насправді прокрастинація є більш складним феноменом, ніж може здатися на перший погляд.
А також це не те саме, що лінь, але про це пізніше. У прокрастинаторів зазвичай проблеми із саморегуляцією та труднощі в тому, щоб попросити допомоги в інших.
Як знати чи я прокрастиную? Якщо чесно, прокрастинують усі – хтось більше, а хтось менше. Хтось взагалі не усвідомлює, що прокрастинує.
Але якщо це вас турбує, тоді це є проблемою. Все інше – абсолютно раціональне відкладання справ, наприклад через реальний брак часу.
Пропонуємо ознайомитися з так званим «Кодексом прокрастинатора» і впізнати себе.
КОДЕКС ПРОКРАСТИНАТОРА
- Я повинен бути ідеальним.
- Усе, що я роблю, має даватися мені легко і без зусиль.
- Краще вже нічого не робити, ніж спробувати і провалитися.
- У мене не повинно бути обмежень.
- Або вже робити так, як треба, або не робити взагалі.
- Мені краще уникати складних завдань.
- Якщо у мене вийде, хтось від цього постраждає.
- Якщо я справляюся цього разу, то маю справлятися і завжди.
- Слідувати чужим правилам — значить піддатися і втратити контроль.
- Я не можу собі дозволити щось або когось відпустити.
- Таким, яким я є насправді, я не сподобаюсь іншим.
- Існує правильна відповідь, і я почекаю, аж поки знайду її.
Якщо ви впізнали себе бодай в кількох пунктах, то ви прокрастинатор, але не спішіть засмучуватись, адже цей психологічний феномен зовсім не свідчить про те, що ви лінива людина.
3.ЧОМУ ПРОКРАСТИНАЦІЯ ЦЕ НЕ ТЕ САМЕ ЩО ЛІНЬ?
Лінь в даному контексті це відсутність мотивації діяти, вперте небажання працювати чи бути активним.
Натомість прокрастинація це свідоме відкладання цих активних дій на потім при наявній високій мотивації.
Деякі психологи для боротьби з прокрастинацією радять задати собі питання «для чого мені це робити?», щоб надати собі більше мотивації або перевірити чи справді ця дія важлива.
Але зазвичай це не працює, бо прокрастинація стосується саме важливих справ. Якщо ви відкладаєте на потім якісь не надто важливі справи, то скоріш за все це просто лінь. Зручніше буде пояснити на прикладі.
Скажімо, ви офісний працівник, вам потрібно здати звіт і розпочати новий важливий проект. Здати звіт – справа нудна, яка однак займе багато вашого часу та сил.
Ви не хочете братися за його написання, бо мозок хоче уникнути неприємної роботи, яку скоріш за все ніхто навіть не оцінить.
Ви усвідомлюєте, що за цей час можна зробити щось більш приємне чи корисне, тому в даній ситуації ваша реакція – це просто лінь – потреба організму зберегти енергію, без стійкого почуття провини.
Натомість почати новий проект – це про підготовку, багато вкладених зусиль і оцінку колег та начальства. Особливо, якщо проект має тривалі часові рамки.
Здавалось би, з мотивацією має бути все окей, адже це ваша робота, вам за неї заплатять. Однак щось заважає почати.
Ніби вже все готово, але чогось бракує. Це про страх. Причому не лише страх невдачі (ніхто не любить облажатись перед колегами), а й страх успіху.
| Лінь | Прокрастинація | |
| Механізм формування | зниження рівня мотивації; потреба вберегтись від неприємної роботи | бажання зробити справу ідеально; страх невдачі, страх успіху |
| Функції | захист організму від виснаження | захист психіки від неприємного (травматичного) досвіду |
| Прояви, почуття, схеми поведінки | «не роблю і мені байдуже» | «не роблю і постійно переживаю почуття провини» |
4. ПРИЧИНИ ПРОКРАСТИНАЦІЇ
Причини прокрастинації можуть бути як ситуативні (я не можу почати конкретно цю справу, але запросто справляюся з усім іншим), так і базові, і людина прокрастинує буквально всі важливі справи.
Основними, хоча неочевидними, причинами прокрастинації є:
- дезадаптивний перфекціонізм
- страх невдачі та страх успіху
- соціокультурний тиск
Давайте розберемося з перфекціонізмом. Він буває адаптивним та дезадаптивним.
При адаптивному перфекціонізмі у людини високі стандарти, яких вона може дотримуватись, при дезадаптивному – навпаки – ці стандарти (чи вимоги до себе) занадто високі, тому досягнути їх нелегко.
Незадоволення собою
Це в свою чергу викликає постійне незадоволення собою, претензії до себе і т.д. І відповідно, провокує прокрастинацію.
Адже не можна просто взяти і почати виконувати роботу. Все має бути бездоганно, а якщо ні, то краще й не починати. Людина заганяє себе в те саме порочне коло думок:
Страх невдачі
Ще одна причина прокрастинації – страх невдачі та/або зобов’язань. Це теж ознака перфекціонізму.
«Я не маю права на помилку, я мушу бути ідеальним, я не витримаю, якщо хтось знайде недоліки в моїй роботі».
Перфекціоністи схильні перебільшувати свої невдачі і зациклюватись на них. Навіть коли перфекціоністу-прокрастинатору вдається досягнути успіху в зовнішньому світі, він не може насолоджуватися ним сповна.
Задоволення від досягнення успіху притупляється відчуттям тривоги від «останнього моменту».
Тобто коли інші люди бачать лише успіх, прокрастинатор страждає від думки, що він встиг в останню хвилину уникнути провалу, а отже це не можна вважати повноцінним успіхом.
Страх успіху
Як не дивно, страх успіху теж є причиною прокрастинації. Успіх означає певну висоту своєї внутрішньої «планки», так званий знак якості.
І кожен наступний успіх має перевершувати попередній. Ще один варіант – «хтось постраждає через мій успіх».
Наприклад, школяр чи студент може не викладатися на повну, щоб не виділятися серед своїх товаришів і не псувати з ними стосунки.
Або ж на роботі, коли людина уникає підвищення, бо друг може образитись. Або ж навпаки – це сумніви в собі і страх не впоратись на новому рівні, відчуття, ніби я тут зайвий.
Такі установки спричинені особливостями виховання і це якраз про вище згадану базову причину прокрастинації.
Якщо внаслідок виховання в людини сформувалися установки на кшталт «зі мною щось не так», «я не маю права на успіх», «я гірший за інших», «успіх це для обраних», «якщо я виграю, це когось образить» і т.д., то прокрастинація неминуча.
Соціокультурний тиск
Це стосується і соціокультурного тиску та здатності особистості йому протистояти.
Наприклад, в книзі Джейн Б.Бурка «Прокрастинація» автори зазначають: «Люди, котрі залишають рідні краї і переїжджають в Америку, іноді відчувають, що, аби стати успішним у висококонкурентній американській культурі з сильним тиском, потрібно відмовитися від традицій і цінностей їхніх рідних земель.
Опинившись перед важким вибором — бажанням влитися в середовище і вірністю своїй спадщині, — вони змушені використовувати прокрастинацію, щоб не робити вибір, який вони мають зробити».
Соціум диктує такі умови, що людина має бути постійно зайнята (робота, бізнес, хобі, спорт, саморозвиток) і деякі люди використовують прокрастинацію як спосіб протистояти цим вимогам.
Гендерні стереотипи
Не останнє місце в культурному тиску мають і гендерні стереотипи. Жінки, які би хотіли досягнути успіху в «чоловічій» сфері діяльності, можуть боятися, що їх сприйматимуть надто маскулінними, тому будуть відкладати справи, які стосуються конкурування.
Натомість чоловіки, які відчувають тиск «маскулінності», можуть уникати успіху через страх поставити під сумнів свої «фемінні» риси, а саме здатності бути м’яким, відчувати невпевненість, права потребувати підтримки.
Виховання
Ну і звісно, куди ж без впливу виховання. Підвалини прокрастинації закладаються ще в дитинстві, коли дитина спостерігає за поведінкою своїх батьків та близького оточення, несвідомо успадковуючи продемонстровані моделі.
5. ЯК ПРИПИНИТИ ПРОКРАСТИНУВАТИ?
Як боротися? Логічне запитання, однак у випадку з прокрастинацією не варто намагатися повністю позбутися того, що вас оберігає.
Це як шукати спосіб вирізати нирку, яка болить, коли вона оберігає організм і сигналізує про потребу звернути на неї увагу.
«Хронічна» прокрастинація – це сигнал до того, що варто прислухатись до себе. Неусвідомлене – не означає неіснуюче.
Якщо вас турбують нав’язливі думки, страхи чи установки, послухайте їх. Проведіть інвентаризацію власних думок та почуттів.
Чому я прокрастиную? Чого конкретно я боюсь? Чого я хочу уникнути? Як я виправдовую своє уникання? Як часто я це роблю і що при цьому відчуваю?
Поки ви не побачите, яку роль відіграє у вашому житті прокрастинація, вам не допоможе жодна практична техніка.
А практичні поради, які ми хочемо надати, можуть здатися вам банальними, але вони спрацюють, якщо ви справді хочете припинити прокрастинувати.
- Конкретна та детальна ціль
Наприклад, «прибрати в домі» – ціль доволі розмита. Дім великий, кімнат багато, справ теж – тому це обтяжує розум і провокує відкладання. Краще сформулювати на кшталт «зробити генеральне прибирання в спальні», через тиждень «в кухні» і т.д.
- Маленькі кроки, не всі справи на раз
Порада, пов’язана з попередньою. Розбийте одне велике завдання на маленькі. Наприклад, «генеральне прибирання в спальні» можна розписати на більш конкретні кроки і викреслювати кожне виконане завдання.
Це допоможе мозку «зрозуміти», що ви успішно справляєтесь і робота просувається. Особливо добре це працює з інтелектуальною роботою, коли результат чи прогрес неможливо побачити очима.
- Часові рамки
Дуже важливо встановлювати для себе часовий ліміт на виконання завдання. Наприклад, з тим же генеральним прибиранням. «У мене є дві години, щоб тут закінчити» – це допоможе не відволікатися і триматиме в тонусі.
Важливо цих рамок дотримуватись. Тобто якщо ви все ж не встигли закінчити роботу в зазначений час, ви не продовжуєте її.
- Похвала себе, винагорода.
Ні, не треба одну шкідливу звичку трансформувати в іншу (мова про винагороду солодощами чи іншими смаколиками). Ваша винагорода має бути рівноцінна тому, що ви зробили та які зусилля доклали.
Якщо ви кілька годин працювали над дрібними завданнями, дозвольте собі розслабитись (кожен вкладає в це поняття щось своє).
Якщо завершили велике завдання, винагородою може бути щось більше (наприклад приємна поїздка кудись на вихідних).
- Делегування
Ви впевнені, що тільки ви це можете зробити? Коли розбиваєте велике завдання на менші, придивіться до них уважніше – можливо щось із цього списку можна доручити іншим.
- Позитивні установки
Замість думок «що буде, якщо я не справлюсь», думайте про те, що буде, коли ви виконаєте своє завдання.
Думайте про винагороду та полегшення, яке ви відчуєте, коли закінчите роботу.
Пропонуємо кілька установок для тих, хто хоче попрощатися з прокрастинацією:
- Я можу діяти, навіть якщо мені некомфортно.
- Те, що я взяв з минулого, не мусить контролювати те, що я роблю в сьогоденні.
- Я можу отримувати задоволення від того, що вчуся, розвиваюся і кидаю собі виклики.
- Щоби бути цінним, я не мушу бути ідеальним.
Знаючи ключові причини прокрастинації, ви можете відстежити їх в себе, визначити наскільки вони інтенсивні і наскільки сильно заважають вам в повсякденному житті. Звісно ж, можна спробувати справитися з ними самостійно, з допомогою наших порад, але з психологом чи психотерапевтом це буде набагато швидше та екологічніше.
Джерела
- Б.Бурка «Прокрастинація»
- Ferrari, J. R., Johnson, J. L., & McCown, W. G. (1995). Procrastination and task avoidance: Theory, research, and treatment. New York: Plenum Press, p. 4.
- Лев Рудий (інтерв’ю на ютуб-каналі «Center Sens»)
Автор
Психологія брехні
- Психологічні механізми брехні (мотивація)
- Патологічні брехуни. Дитяча брехня
- Самообман як спосіб саморегуляції та адаптації
- Способи виявлення брехні
- Брехня в психотерапії
“Брехня відверта чи невиразна, сказана чи ні, завжди залишається брехнею”
Чарльз Діккенс
1. ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ БРЕХНІ (МОТИВАЦІЯ)
Брехня — це навмисне спотворення істини з метою ввести когось в оману. Її можна класифікувати на різні типи, такі як біла брехня, брехня для самозахисту, брехня для отримання вигоди та патологічна брехня.
Що змушує людей брехати? Окрім явної вигоди – збагатитися, отримати бажане, досягнути мети чи вберегтися від покарання, є й інші менш очевидні мотиви. Наприклад:
- невинна брехня, щоб вберегти почуття співрозмовника,
- бажання виглядати краще в очах інших,
- замовчування правди, щоб «не зробити гірше»,
- так звана біла брехня, щоб підтримати іншу людину (ефект Пігмаліона, ефект плацебо)
- банальне «прикрашання» фактів, незначне перебільшення, що в перспективі може мати непередбачувані наслідки
Одним з таких наслідків є ефект ілюзії правди (або ілюзорної правди). Це когнітивне викривлення, яке базується на схильності людини вірити в ту інформацію, яку вона побачила чи почула безліч разів.
Таке часто трапляється з цитатами відомих людей. Як приклад, зараз часто можна наштовхнутися на інформацію про те, що Степану Бандері приписують такий вислів: «і коли один скаже: «слава Україні», мільйони відкажуть: «Героям слава!», хоча нема жодних згадок, що він коли-небудь таке казав.
Чи брехня це? Фактично так, це приписування чужих слів іншій людині. Однак це має неабиякий вплив на громадянське суспільство і просто поєднує значиму символічну постать зі значимими для українського народу словами. Тому можна сказати, що це так звана біла брехня.
Біла брехня є найменш шкідливою і часто використовується для збереження гармонії в стосунках або уникнення конфліктів. Наприклад, коли хтось каже, що йому подобається подарунок, хоча насправді це не так.
Або, коли ви в літаку запитуєте бортпровідника щодо турбулентності, то навряд чи хочете почути щось інше, ніж «все добре, небезпеки немає».
Брехня для самозахисту використовується для уникнення покарання або негативних наслідків. Наприклад, дитина може збрехати, щоб уникнути покарання за погані оцінки.
Брехня для отримання вигоди має на меті отримати певну перевагу. Це може включати обман для отримання грошей, влади або статусу. Така брехня є найбільш підлою, адже може завдати шкоди іншим людям.
Патологічна брехня є найбільш серйозним видом і може бути пов’язана з психічними розладами. Люди, які застосовують цей вид брехні, можуть брехати постійно і без видимої причини. Про це піде мова далі більш детально в наступному розділі.
Брехня має значні етичні та соціальні наслідки. Вона може руйнувати довіру, погіршувати стосунки та спричиняти психологічний дискомфорт. Часто люди вважають брехню неприпустимою, оскільки вона порушує моральні принципи правдивості та чесності.
Проте, в певних ситуаціях брехня може бути виправданою. Наприклад, щоб захистити когось від шкоди або для збереження таємниці. У таких випадках люди можуть вважати брехню морально прийнятною, хоча це залишається предметом етичних дебатів.
Існує також феномен самозаперечення, коли люди обманюють самих себе, щоб уникнути неприємної правди або підтримати власне его. Це може призводити до серйозних психологічних проблем і ускладнювати особистісний розвиток.
Таким чином, брехня є складним явищем, яке має різноманітні форми та наслідки. Важливо розуміти мотиви і контекст брехні, щоб правильно оцінити її етичну та соціальну значимість.
Брехня дозволяє людям будувати цивілізований світ. Правила етикету частково побудовані, якщо не на брехні, то як мінімум на нещирості.
Компліменти, мовчазна згода з чимось неприємним, приховування власних емоцій чи критики – це водночас і ввічливість, і брехня. Ви запитаєте, чи можливо бути водночас і ввічливим, і чесним? Психологія каже, що так, і це вміння називається асертивністю.
Однак якщо якусь брехню можливо пояснити чи виправдати, то є така брехня, що поясненню не підлягає. Мова про так званих патологічних брехунів.
2. ПАТОЛОГІЧНІ БРЕХУНИ. ДИТЯЧА БРЕХНЯ
Чи є у вашому оточенні така людина, що бреше на кожному кроці? Незалежно від того, є в цьому потреба чи ні. Або ж людина наче говорить правду, однак деталі якісь занадто перебільшені.
Або ж вам складно відрізнити, де людина сказала правду, а де почалися фантазії. Чи може ви така людина?
Патологічна брехня – хоч і виглядає як залежність, однак це ближче до способу психологічної саморегуляції.
Це відбувається неусвідомлено і є способом втихомирити власну емоційну нестабільність або ж підсилити відчуття контролю над ситуацією.
Патологічна брехня може бути симптомом таких розладів особистості як межовий, антисоціальний чи нарцисичний.
Такий патерн поведінки притаманний людям, яких в дитинстві карали за «правду» або ж надмірно контролювали.
Також до такої поведінки можуть бути причетні близькі люди в оточенні дитини, в яких часто міняється настрій і дитині складно передбачити, якою буде реакція на її слова.
Патологічна брехня це спосіб вирівняти брехнею «кардіограму» настрою іншої людини.
Власне, якщо у вас є дитина і ви стали помічати за нею брехню навіть там, де це не є потрібно, слід задуматись про власну поведінку і реакції на слова та вчинки дитини.
Діти починають брехати тоді, коли бояться, що «мама сваритиме», а в патологічну брехню це переростає тоді, коли «сваритиме» нерегулярно чергується з іншими реакціями.
Наприклад, сьогодні у вас гарний настрій, тому ви вирішили пробачити дитині те, що вона принесла двійку зі школи, але вчора настрій був жахливий і ви мимоволі зірвалися на дитину, яка роздратувала своїм питанням і накричали за щось дріб’язкове. І так повторюється.
Але якби це було лише в один визначений день тижня, дитині було б легше, вона би знала, що по вівторках вас краще не чіпати, бо у вас важкий день.
Крім того, схильність в пориві ніжності закривати очі на щось значне і в пориві злості карати за щось дріб’язкове, теж руйнує логічні зв’язки в свідомості дитини і вона починає брехати про все підряд, щоб «стабілізувати» і вас, і себе.
БОРОТЬБА З ДИТЯЧОЮ БРЕХНЕЮ
Звідси напрошується логічний висновок щодо того, як боротися з дитячою брехнею і не виростити патологічного брехуна (не забуваємо, що брехня це лише симптом):
- ПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ
Дитині потрібна емоційна стабільність та емоційно зрілі дорослі. Дитина має знати, що якщо вона, наприклад, отримала погану оцінку, то її точно сваритимуть, а якщо впала і вдарилась, то її точно пожаліють, а не навпаки.
І ні, ми не закликаємо до того, щоб сварити дітей, лише наголошуємо на тому, що навіть покарання має бути передбачуваним.
Це дає можливість дитині морально підготуватися і сформувати власні опори, які пізніше вдосконаляться і будуть опорами в дорослому житті.
- ПІДТРИМКА
Дитина має відчувати, що вона може довіряти і сказати правду, навіть якщо правда передбачає покарання.
Тут важливо уникати гострої критики та образ, і після покарання обов’язково висловити слова підтримки і любові. Наприклад, «я ціную, що ти чесно зізнався»
- ПРИХОВАНЕ НЕГАТИВНЕ СТАВЛЕННЯ ДО БРЕХНІ.
Якщо дитину засуджувати чи карати за брехню, то скоріш за все це дасть зворотній ефект. Краще засуджувати брехню приховано, по відношенню до когось іншого (персонажа фільму, книжки тощо).
Наприклад, «оце він забрехався, краще би відразу сказав правду, тоді би уникнув цих проблем».
Або ж збагатити свою мову народними прислів’ями (напр. «брехун має мати добру пам’ять», «збрешеш раз, вдруге не повірять»).
Те, що сказано наче в нікуди насправді має набагато більший вплив, ніж ми думаємо, і більший, ніж те, що сказано особисто дитині.
А як бути з дорослими патологічними брехунами?
Ви запитаєте, чи можливо їх змінити? Як було вказано вище, патологічна брехня – це симптом розладу особистості або ж просто особливість характеру (схильність перебільшувати). Взагалі так, це можливо, однак це ювелірна робота, призначена для психолога чи психотерапевта. І не забуваємо, що без бажання самої людини зміни неможливі.
3. САМООБМАН ЯК СПОСІБ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ТА АДАПТАЦІЇ
Виявляється, нас можуть обманювати не лише інші люди, а й ми самі, а точніше наш мозок. Дехто скаже, що обманути самого себе неможливо, бо це ж я і я знаю, що це неправда.
Однак наша психіка влаштована таким чином, щоб вберегти нас від страждань, тому існують такі механізми психологічного захисту як витіснення та заміщення.
Коли трапилося щось погане, з часом мозок починає перетворювати ці спогади на нереалістичні, складається враження, що ці події були не зі мною або що такого зовсім не було.
Інша справа усвідомлений обман. Це називають «так збрехав, що сам собі повірив». Якщо ми вигадуємо якусь брехню і регулярно її повторюємо, то з часом це стає «правдою» і фальшиві спогади займають місце справжніх з реалістичними відчуттями.
Витіснені спогади, як і заміщені, не зникають, вони ніби архівуються в дальні кутки підсвідомості і можуть повернутися в разі великого стресу чи шокової ситуації.
Єдиний спосіб з цим боротися це багато рефлексувати. Самостійно чи з психологом – це вже на ваш розсуд, але потрібно давати волю усім своїм емоціям і почуттям, дозволяти їм бути і проявлятися.
4. СПОСОБИ ВИЯВЛЕННЯ БРЕХНІ
Окей, з брехнею все зрозуміло, а як її виявити, спитаєте ви? Всі знають про існування детектора брехні, але це дорого, довго і, як показує практика, не завжди надійно.
А як знати, що людина бреше тут і зараз? На жаль, ніяк. Люди з давніх-давен намагалися виявити брехню і для цього вдавалися до доволі жорстоких методів.
Професор університету Алабами Тімоті Р. Левайн погоджується: “Надійних сигналів, які би допомагали розрізняти правду і брехню, не існує. І хоча ви, напевно, чули, що підсвідомість помічає ці ознаки, дослідження впевнено спростовують цю гіпотезу”.
Теорії про те, що деякі жести, рухи очима чи інші невербальні сигнали можуть вказувати на брехню, мають право на існування, однак їх не можна назвати надійними.
Те саме стосується пришвидшеного серцебиття, пітливості чи плутанини в словах – це може бути ознакою як брехні, так і будь-чого іншого: від хвилювання до проблем зі здоров’ям.
Окрім того, якщо людина вигадує находу, то справді може дещо хвилюватися, але якщо це та брехня, в яку сама людина вірить, то навіть детектор брехні не зможе визначити, що це брехня.
До речі, щодо брехні «на ходу» є кілька нехитрих способів «зловити» людину на обмані.
Англійський професор Томас Ормерод і його колега Корал Дендо з університету Вулвергемптона визначили низку розмовних принципів, які сприяють розкриттю обману:
- Відкриті запитання.
Це змушує брехуна вигадувати деталі історії, поки він не заплутається в павутині обману. Іноді можна задати питання, а через якийсь час знову його повторити, наче уточнення.
- Елемент несподіванки.
Непередбачувані і дещо заплутані питання або ж питання про найдрібніші деталі можуть збити з пантелику, змусити брехуна «узгодити» в голові все вигадане, на що потрібно більше часу і що важко не помітити.
Ще один дієвий прийом – попросити людину розповісти про події у зворотній послідовності.
Це доволі відкритий спосіб, який дає зрозуміти, що ви вже знаєте про факт брехні і лише потребуєте його підтвердження.
- Маленькі деталі, які можна перевірити.
Якщо людина каже, що працює в Оксфордському університеті, попросіть її розповісти, як вона дістається до роботи.
Якщо виявите суперечності, не кажіть про це відразу. Краще підтримувати впевненість брехуна в тому, що його розповідь виглядає правдоподібною.
А щодо «застарілої» брехні, то тут можна вдатися до закону Каннінгема: «збреши, щоб дізнатися правду».
Ворд Каннінгем – американський програміст, відомий як винахідник першої вікі – якось жартома сказав, що «найкращий спосіб отримати правильну відповідь в інтернеті, це не поставити питання, а запостити неправильну відповідь».
Але згодом це стали називати законом Каннінгема, який допомагає виявляти брехню.
Та чи потрібно всюди і завжди шукати правду? Яким би було наше життя, якби люди були виключно чесними? Як ви ставитесь до брехні і що змушує особисто вас вдаватися до брехні?
Ці філософські питання залишаємо відкритими для роздумів.
5. БРЕХНЯ В ПСИХОТЕРАПІЇ
Користуючись нагодою, хотілось би звернути увагу на одну доволі практичну річ – брехню в психотерапії.
Доволі часто трапляється таке, що клієнти хочуть справити гарне враження на свого психолога, тому прикрашають свої розповіді, іноді так сильно, що потім самі губляться у власних словах.
Деякі клієнти вважають, що психолог «бачить їх наскрізь», тому коли вдається збрехати один раз, зупинитися вже важко.
Нюанс полягає в тому, що психологи, по-перше, не бачать нікого наскрізь і не мають вбудованого детектора брехні.
А по-друге, працюють з тим, що приносить клієнт, якою би неймовірною не здавалася його історія.
Психолог не має права сказати: «ви мені брешете, ану кажіть правду», тому якщо ви щось додатково вигадуєте чи прикрашаєте, будьте готові, що результат буде не зовсім той, якого би вам хотілося.
Тому невеличка порада від психолога: якщо ви вже є клієнтом або збираєтесь йти в терапію, не варто вдаватися навіть до найменшої брехні, бо це сильно гальмує процес і ви разом з вашим психологом просто втрачаєте час.
Більше того, психотерапія – одне з небагатьох місць на планеті, де можна бути справді відвертим
Автор
Психологія чоловіків
- Структура особистості
- Вплив батьків на розвиток особистості
- Емоції, здібності, нахили, самосприйняття
- Особливості чоловічої дружби, стосунків, сексуальності
- Гендерні стереотипи та їх вплив на ментальне здоров’я чоловіка
Інтернет переповнений статтями на тему відмінностей між чоловіком і жінкою, замітками про особливості жіночої психіки та порадами, як краще маніпулювати чоловіком. Якщо ви хочете дізнатися щось про чоловіків, то це можна зробити лише в контексті порівняння з жінками.
Однак вкрай важко знайти дійсно фахові статті, які би в доступній формі розкривали особливості чоловічої психології без упереджень та стереотипів. Тож в цій статті я постараюся це зробити – дослідити особливості чоловічої психології.
Кожна людина, окрім своєї фізичної статі, має також гендер – так звану психологічну стать.
Вона може бути більш маскулінною, фемінною або ж андрогінною (поєднувати характеристики обох гендерів).
Самі поняття маскулінності та фемінності теж є багатогранними і багато залежить від ситуації чи сфери діяльності (наприклад, чоловік може бути жорстким в роботі чи бізнесі, але м’яким і ніжним по відношенню до дітей).
Звичайно, не варто відкидати роль біології, вроджені особливості, однак по більшій мірі розвиток гендеру залежить від середовища та виховання.
СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ
Особистість будь-якої людини включає в себе характер, темперамент, здібності, волю, емоції, ставлення до себе та багато іншого.
Існує безліч типологій особистості, однак ніхто з дослідників не виділяє окремо жіночу чи окремо чоловічу структуру особистості.
Іншими словами, усі ми люди, які мають як спільне, так і відмінне, незалежно від статі. Те, що нас об’єднує – це наші потреби.
Кожна людина потребує любові, підтримки, уваги, толерантного ставлення тощо. Однак способи задоволення цих потреб залежать від характеру та інших особливостей особистості.
Якщо говорити про характер чоловіка, що перше спадає вам на думку? Маскулінність, рішучість, впевненість або щось інше?
Таким є стереотипний образ чоловіка в суспільстві – воїн, захисник, мисливець. Проте не варто забувати, що кожен чоловік унікальний і не кожен готовий приймати цю роль.
Велике значення має виховання та середовище, в якому зростає майбутній чоловік, адже характер формується як під впливом темпераменту (вродженого типу нервової системи), так і під впливом значимих дорослих.
ВПЛИВ БАТЬКІВ НА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ
Наприклад, якщо в сім’ї чітко розподілені ролі, обоє батьків задоволені своїми стосунками і вихованню дитини приділяється належна увага, то безумовно такий хлопчик прийме ідентичність чоловіка без зайвих труднощів.
Проте якщо сім’я неповноцінна (наприклад, присутня тільки мати), то соціальні ролі зміщуються або лягають на плечі однієї людини, що не може не відобразитися на формуванні характеру хлопця.
Скажімо, якщо жінка пережила зраду і живе з образою на «всіх чоловіків», то вона навіть несвідомо (власними установками) буде насаджувати синові почуття провини, неповноцінності, інакшості.
Однак комплекс неповноцінності в дорослому віці подолати легше, ніж нав’язану інфантильність.
До цього «злочину» схильні гіперопікаючі матері. Це жінки, які самі не змогли пройти сепарацію (або ж вона була надто болісною), тому вони чіпляються за власних дітей як за рятувальний круг.
Проте якщо донька легше пройде цей етап, то для сина такий вплив матері є дуже плачевним.
Однією з базових потреб дитини є потреба в автентичності, самостійності. Дитині важливо розуміти, що її приймають такою, якою вона є через можливість бути собою.
Якщо дозволяють спробувати та помилитися, впасти і підвестися, зробити помилку і виправитися. Це формує ставлення до себе в дорослому віці.
Однак якщо гіперопікаюча мати у всьому обмежує сина, не дозволяє проявлятися через ряд причин, виконує рутинні справи замість нього, приймає важливі рішення самостійно і контролює кожен крок, то це атрофує його маскулінність.
І замість розвитку моделі «я залежний від батьків – я автентичний, я можу – я дорослий і самостійний» з’являється модель «я залежний від батьків – я не здатний самостійно – я нікчема».
В цьому контексті має значення не лише вплив матері, а й усіх близьких родичів жіночої статі. Чим сильніші жінки в родині, тим слабшим росте хлопчик.
В підлітковому і дорослому віці таким чоловікам вкрай важко знайти свою роль в соціумі, будувати стосунки з жінками, проявляти себе та реалізовувати.
Єдиний вихід – тривала робота з психотерапевтом, адже самостійно вибратися з цієї моделі завченої безпорадності вкрай важко.
Сильно впливає на характер чоловіка образа на матір яку, до речі, чоловіки можуть зберігати протягом всього життя.
Причини образи можуть бути різними, однак ця образа це не про біль чи злість, а радше про зневагу.
Чоловік може любити свою матір, піклуватися про неї і при цьому зневажати за щось конкретне. І цю зневагу він перенесе на інших жінок.
Наприклад, якщо мати курила і заробила собі якусь хворобу, то вигляд будь-якої жінки з сигаретою буде викликати в нього зневагу.
Тому деяка суворість до чогось конкретного чи до певного типу людей скоріш за все є наслідком того, що чоловік чогось не може пробачити своїй матері.
Якщо мати по своїй природі емоційно закрита або ж свідомо обрала жорсткий спосіб виховання (спровокований страхом виростити розніженого маминого синка), то такий хлопець виросте цинічним, з думкою, що його ніхто не любить, і намаганням компенсувати цю любов у доступний спосіб.
Здорові стосунки з матір’ю формують довіру чоловіка до себе, до світу, до людей. І що вкрай важливо – до жінок, адже мама – це перша жінка в житті чоловіка і саме вона формує уявлення про протилежну стать та взаємини між людьми.
Інша справа – стосунки з батьком. Син потребує батькового лідерства, однак як дитина потребує також безумовної любові, похвали та підтримки.
Надмірна опіка від батька, так само як і зі сторони матері, нівелює розвиток самостійності хлопця і позбавляє відповідальності. Для чого старатися самому, якщо батько про все подбав?
Однак інша крайність – надто жорстка батькова позиція – може зламати хлопця і, в залежності від власного типу нервової системи, він обере свій спосіб реагування – закритися в собі чи «воювати» з усім світом.
Звідси або апатія до навколишнього світу, невпевненість в собі, або фанатична потреба довести батькові свою значимість (що теж говорить про невпевненість в собі).
В характері це відображається гіпертрофованою цілеспрямованістю, схильністю до перфекціонізму.
Здорові стосунки з батьком закладають основу гендерної та соціальної ідентичності. Батько формує модель поведінки в сім’ї, ставлення до себе та демонструє способи реагування при невдачах.
Іншими словами, стає або не стає прикладом для наслідування. Стає значимим або відкидається.
ЕМОЦІЇ, ЗДІБНОСТІ, НАХИЛИ, САМОСПРИЙНЯТТЯ
В суспільстві прийнято вважати, що чоловіки менш емоційні, ніж жінки, що вони схильні приховувати почуття та не здатні до емпатії. Однак це занадто узагальнююче.
Чоловіки переживають той самий спектр емоцій та почуттів, але виражають їх в залежності від свого темпераменту.
Холерики і сангвініки – більш імпульсивні, меланхоліки та флегматики – більш стримані. І не останню роль в цьому відіграє виховання та вплив батьків – чи дозволялося в сім’ї проявляти емоції, наскільки сильно, в яких ситуаціях.
Не варто забувати і про психологічну травму – вона теж може спровокувати як надмірну емоційність, так і замкнутість та емоційну відстороненість.
Тобто якщо чоловік неохоче йде на контакт, це не обов’язково про його сором’язливість чи невпевненість.
Можливо це про емоційну безпеку та небажання повторити травматичний досвід.
Те саме стосується і здібностей – немає сенсу розділяти на суто жіночі чи суто чоловічі здібності, так само як і інтелект.
Адже безліч досліджень, присвячених вивченню відмінностей між чоловіками та жінками, спростовують гіпотези про те, що, наприклад, більший об’єм мозку чоловіків свідчить про вищий інтелект.
Доречною буде цитата з книги «Гендерний мозок» американського нейробіолога Джини Ріппон:
«Коментарі про “чоловічу” та “жіночу” поведінку та багато інших непомітних речей ледь не з моменту народження формують нашу особистість і здібності. Але пізніше їх вважатимуть вродженими відмінностями статей».
На основі цього формується сприйняття себе як суб’єкта існування, усвідомлення своєї особистості, свого потенціалу і як наслідок – подальша його реалізація.
Про те, наскільки важливим для самореалізації є духовний розвиток особистості, писав Філіп Зімбардо у своїй праці «Чоловік у відриві. Ігри, порно і втрата ідентичності».
«Без любові, прив’язаності та поваги ваша самореалізація – це всього лише спотворене уявлення про себе, яке не має нічого спільного з реальністю. Іншими словами, відсутність реального досвіду, особливо навичок соціальної комунікації, може викривити здатність адекватно оцінювати соціальні здібності та успіх».
Самореалізація – це найвища потреба особистості, зокрема особистості чоловіка. Тому коли вона не може бути задоволена через причини описані вище, то чоловік скоріш за все обере легкий шлях задоволення, ніж страждання та самокопання.
Тобто комп’ютерні ігри, алкоголь чи втеча у віртуальний світ.
ОСОБЛИВОСТІ ЧОЛОВІЧОЇ ДРУЖБИ, РОМАНТИЧНИХ СТОСУНКІВ, СЕКСУАЛЬНОСТІ
Варто зачепити теми, про які в інтернеті є більш, ніж достатньо інформації, включно з порадами та поясненнями про особливості чоловічої поведінки.
Це теми, які стосуються чоловічої дружби та стосунків з жінками. Однак вся ця інформація базується виключно на гендерних стереотипах та подається однобічно або узагальнено: «Кожен чоловік хотів би…усі чоловіки люблять…будь-який чоловік може…».
Такий підхід створює хибне враження, що «всі чоловіки однакові», що звісно ж неправда. Так, чоловіки здаються більш простими і зрозумілими завдяки своїй раціональності, однак це не означає, що всі чоловіки є такими.
Наприклад, у дослідженні В.А.Гупаловської та О.І.Володимирець «Психологічні особливості чоловічої сексуальності» йдеться про те, що «в чоловіків, яким притаманний фемінний тип психологічної статі більше виражена недостатність контролю поведінки у відповідь на конкретні вимоги, схильність до зовнішньо немотивованих, частіше агресивних вчинків і дій, які протікають короткочасно, виникають і призупиняються раптово».
Тобто такі чоловіки є більш імпульсивними. Однак інші результати показали, що врівноваженість є вищою у чоловіків з фемінним типом психологічної статі.
Автори припускають, що це може бути пов’язано з високим соціальним тиском, і для того, щоб вберегти себе у них розвивається більша стійкість до стресу, що базується на впевненості в собі, оптимістичності та активності.
Тобто навіть у такому не масштабному дослідженні (165 осіб) результати показують, що чоловіки є різними навіть в межах одного типу.
Більш однозначними є результати стосовно ставлення до сексуальних стосунків. Чоловіки маскулінного типу психологічної статі орієнтовані більше на фізичну складову.
Вони отримують більше задоволення від фізичних контактів, можуть бути схильні до агресивних дій. Чоловіки фемінного типу більш сором’язливі, м’які, орієнтовані на почуття та задоволення партнера.
Варто зазначити, чому чоловіки болісно сприймають критику чи оцінки в сексуальній сфері.
Справа в тому, що чоловіки загалом болісно сприймають будь-яку критику, але сексуальна сфера – один із маркерів їхньої маскулінності, тому якщо ви висловлюєте сумніви щодо сексуальних успіхів чоловіка, ви сумніваєтесь в його особистості загалом.
Тож якщо ви не хочете зіпсувати стосунки з чоловіком, краще навіть не жартувати на цю тему, адже це один зі стовпів самооцінки чоловіка.
Жінки в житті чоловіків звісно ж мають велике значення, але не найголовніше. Жінка сприймається або як розвага, або як партнер в житті.
Чи можлива дружба між чоловіком та жінкою? Філософське питання, однак відповідь теж залежить від типу психологічної статі, стилю виховання та особистих потреб чоловіка.
Є чоловіки, яким комфортніше в товаристві жінок і полігамність тут ні до чого.
Маленьке анонімне опитування показало, що чоловікам дуже важливо знайти жінку, яка стане надійним партнером, від якого можна буде отримувати підтримку та розуміння.
Цікаво, що ніхто з опитаних не вдався до опису зовнішності такої жінки. На другому місці (за кількістю відповідей) була самореалізація, фінанси та екзистенційні цінності (свобода, час, сенс життя тощо).
Що знову ж таки суперечить стереотипу «всі чоловіки одинакові» або «чоловікам потрібен тільки секс».
А що по дружбі? Чому дружба між чоловіками набагато міцніша і може тривати десятиліттями? Вся справа у тій же раціоналізації.
В чоловіків раціональне переважає над емоційним, тобто вони схильні вірити у те, що чують чи бачать на власні очі.
Тому серед чоловіків не надто поширені плітки та інтриги, як це буває у стосунках між жінками. У чоловіків все набагато простіше, тому що вони не люблять ускладнювати собі життя.
І іноді помовчати з другом потрібніше, ніж поговорити з жінкою.
ГЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА МЕНТАЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я ЧОЛОВІКА
У вже згаданій книзі «Чоловік у відриві. Ігри, порно і втрата ідентичності» Ф. Зімбардо лаконічно описує гендерну ситуацію в соціумі:
«Ще якихось 100 років тому все було чітко: у жінок – діти-кухня-церква, у чоловіків – робота-війна-влада. Зараз же ролі, які традиційно грали тільки чоловіки, стрімко переходять до жінок, благо зараз для них немає перешкод для участі у виборах, політичній діяльності, вступу в університет, вибудовування кар’єри, керівної роботи і т.д. В результаті такої радикальної зміни ролей багато чоловіків не можуть знайти свого місця в суспільстві, сім’ї, колективі. Багато з них губляться, ламаються, закриваються в собі. Від цього страждають і жінки, яким стає все важче зустріти адекватного партнера».
Але справа не лише в суперництві між гендерами, адже чоловікам тепер доводиться конкурувати не лише з іншими чоловіками, а й з жінками. Справа в соціальних стереотипах та гендерній стигматизації.
В час розквіту фемінізму, коли ведеться боротьба за права жінки, розширення її ролей, дещо зневажається роль чоловіка.
Легко бути сильним та успішним, коли дружина сидить вдома, виховує дітей та веде господарство.
Та зовсім інше бути сильним чоловіком поряд з жінкою, яка, окрім щоденної рутини та виховання дітей, працює, веде власний бізнес, займається спортом та знаходить час на хобі.
Можливо, в окремо взятій сім’ї не буде проблемою, якщо скажімо, чоловік працює на менш оплачуваній роботі або займається творчістю, яка приносить прибуток нерегулярно, а жінка займає керівну посаду і утримує сім’ю.
Однак суспільні норми диктують, що чоловік повинен більше заробляти, відповідно більше і важче працювати.
Тобто іншими словами, жінка може обирати – хоче вона бути домогосподаркою чи будувати кар’єру, а чоловік такого вибору не має.
Він «повинен», «мусить», «зобов’язаний». Не кожен чоловік здатен витримати такий тиск, особливо зважаючи на вищеописані моделі виховання.
Тому згідно статистики ВООЗ (за 2017 рік), депресивний розлад діагностують у жінок вдвічі більше, ніж у чоловіків, при цьому чоловіки вчиняють суїцид щонайменше у два рази частіше.
Причина найімовірніше полягає у тій самій гендерній стигматизації – «чоловіки не плачуть» – тобто якщо ти мужній чоловік, то маєш сам справлятися зі своїми проблемами, а звертатися за допомогою до психотерапевта – привілей жінок.
Окрім суїциду, тотальний психологічний тиск може спровокувати апатію, відмову від контролю над власним життям, зниження відповідальності. Ось як описує ситуацію зі своїм сином клієнтка доктора Зімбардо:
«Розпад сім’ї та нестійкі стосунки між людьми – це ще півбіди. Додайте сюди фемінізм і надмірну опіку одиноких матерів над своїми синами, яких вони виховують без чоловічої підтримки, самотужки борячись з матеріальними труднощами, отупляючі ЗМІ, які насаджують викривлену мораль. Ніколи раніше молодь не була такою безпорадною і розгубленою… Взяти хоча б мого сина. Йому 30 років, він ніде не працює і ні за що не хоче відповідати».
Як з цим боротися?
Тут гарно підходить закон Ома – чим більша напруга, тим більший опір. Так, це закон фізики, однак він підходить і для психології. Чим більший тиск суспільства на чоловіка, тим більш неадекватною може бути реакція його опору.
Отож в першу чергу – і це стосується не лише питання гендеру, а й усього, що пов’язане з людьми – варто розвивати толерантність.
Якщо людина не відповідає соціальним вимогам та очікуванням це не означає, що ця людина погана чи варта зневаги.
Ви ніколи не здогадаєтесь по зовнішньому вигляду людини, яку внутрішню боротьбу вона веде та що зробило її такою, якою вона є.
Тому замість того, щоб виливати свої проблеми і свій біль один на одного, краще виливати їх у кабінеті психолога. Це буде більш якісно та екологічно.
Джерела
- Джина Ріппон. «Гендерний мозок. Сучасна нейробіологія розвінчує стереотипи про жіночий мозок»
- Філіп Зімбардо. «Чоловік у відриві. Ігри, порно і втрата ідентичності»
- В.А. Гупаловська, О.І. Володимирець. Психологічні особливості сексуальності чоловіків: результати емпіричного дослідження. Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України. Проблеми сучасної психології. 2012. Випуск 16.
- Данилевський Іван Анатолійович (2007). Психологічні особливості маскулінності у чоловіків. Актуальні проблеми психології. Том. 3.: Консультативна психологія та психотерапія: Зб. наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України (4). стор. 139-147.
- Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004. – 536 с. (Л. Малес. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники гендеру. С.109-131)
- Стаття У. Супрун (про вплив на ментальне здоров’я чоловіка) https://suprun.doctor/zdorovya/pro-misyacz-cholovichogo-zdorovya.html?=page1562
- Стаття про чоловічу депресію https://www.mayoclinic.org/diseases-conditions/depression/in-depth/male-depression/art-20046216