Після широкомасштабного вторгнення запит на допомогу в сфері психічного здоров’я значно зріс.
Британські аналітики в медичній сфері досліжували стан психічного здоров’я громадян України і прийшли до висновку, що в наступні роки допомога в сфері ментального здоров’я потрібна буде кожному четвертому з нас.
Також збільшилася потреба в медикаментозному лікуванні психічних порушень, оскільки через постійну загрозу і ситуацію невизначеності темп зростання розладів психіки і поведінки, які є стійким.
Тому надзвичайно важливо, щоб пацієнти, які звертаються до фахівців з охорони психічного здоров’я добре знали свої права.
Основні принципи
Психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.
Будь яка оцінка людини здійснюється виключно за принципом презумпції психічного здоров’я.
Кожна особа, психічний розлад якої не був доведений в законодавчому порядку (встановлений лікарем-психіатром на основі добровільної згоди пацієнта або законних представників) вважається апріорі здоровим.
Для лікарів не-психіатрів: важливо говорити з пацієнтом виключно синдромальною термінологією — «обсесивний синдром», «депресивний синдром», астенічний тощо, оскільки виставляти діагноз психічного розладу може лише лікар-психіатр.
Пацієнтам слід пам’ятати, що сімейні лікарі можуть продовжувати виписку психотропних ліків і моніторити стан пацієнта. При цьому рекомендується (!) відвідувати лікаря-психіатра раз на 6 місяців
Конфіденційність
Будь яка лікарська допомога в сфері психічного здоров’я повинна надаватися з дотриманням абсолютної конфіденційності.
На кого принцип нерозголошення розповсюджується:
лікарів
студентів
суміжних працівників
службових осіб
людей, які здійснюють громадську діяльність і дотичні до цього особи
Що входить в принцип нерозголошення:
психіатричний діагноз
факт звернення до фахівця ментального здоров’я
перебування в психіатричному стаціонарі
перебування в спеціальному навчальному закладі
перебування у закладі соціального захисту( психоневрологічний інтернат)
подробиці приватного життя особи з психічними розладами
всі документи повинні зберігатися з додержанням умов, які гарантують конфіденційність( якщо є паперові карти амбулаторного хворого, вони мусять зберігатися в сейфі).
А також категорично забороняється вказувати в листку непрацездатності діагноз психічного розладу без згоди особи- можна вказати лише причину непрацездатності (захворювання, травма, тощо).
Забороняється фото, відеозйомка, прослуховування клінічного інтерв’ю без письмового дозволу пацієнта чи опікуна.
Період каральної психіатрії, на щастя, давно минув і пацієнти з розладами психіки і поведінки мають свої непорушні права.
Права психічно хворих пацієнтів
Психічно хворі мають право на професійну, гуманітарну допомогу. Вони повинні бути захищеними від експлуатації, поганого відношення і приниження, у відповідності з етичними стандартами Гавайської декларації, переглянутої і ухваленої Генеральною асамблеєю Всесвітньої психіатричної асоціації у Відні 1983 році. А саме:
на доступ про повну інформацію щодо свого психічного здоров’я (також це стосується батьків і опікунів);
гуманне ставлення і збереження гідності;
відмову від лікарської допомоги;
застосування найменших обмежень при наданні лікарської допомоги;
залучення незалежних лікарів;
на повідомлення про себе і місце перебування будь-кому з знайомих і родичів;
на спілкування;
на доступ до телефону, газет, медіа;
на таємницю листування;
перебувати наодинці;
звертатись до вищого керівництва закладу за роз’ясненнями;
користуватись і купувати особисті речі;
навчатись, займатись творчістю, працювати.
Як обходитись з інформацією про психічне захворювання :
Право на отримання і використання конфіденційних відомостей має лише особа та її представник (батьки, опікуни);
Передавання конфіденційної інформації про стан психічного здоров’я третім особам можна лише при добровільній письмовій згоді, яка містить всю інформацію про використання цих відомостей;
Психіатрична інформація може використовуватися виключно в інтересах особи, для проведення обстеження, лікування, здійснення наукових досліджень, публікування випадку в статтях чи літературі;
Досудового чи судового провадження за письмовим запитом судді, прокурора, слідчого.
Також важливо знати:
Пацієнти з 14 ти років у випадку своєї дієздатності підписують письмову згоду на госпіталізацію. Або відмову.
Примусове психіатричне лікування
Коли можливе примусове психіатричне лікування. На щастя, лише в виключних, врегульованих законом випадках:
Здійснюється лише тоді, коли особа несе загрозу життю і здоров’ю собі чи іншим і всі законні методи протидії загрози вичерпано.
А також за зверненням у випадку, коли особа не може підтримувати свою життєдіяльність на належному рівні.
В таких випадках доцільно здійснити виклик психіатричної швидкої , при потребі одночасно з поліцією.
Примусовою психіатрична допомога може бути амбулаторна за місцем проживання, або стаціонарна з різним рівнем нагляду.
Важливо: щомісячний огляд комісією лікарів-психіатрів, не рідше раз на 6 місяців переглянути доцільність заходів примусового медичного характеру щодо їх припинення.
!!! Можливість пацієнтом або опікунами залучення незалежного лікаря-психіатра.
Поліцейські зобов’язані надавати допомогу медичним працівникам, батькам та опікунам в випадку , коли пацієнт може ушкодити себе, або інших.
Психіатричний облік в Україні
Перш за все, психіатричного обліку в Україні не існує з 2019-го року
Наказом від 13.05.2019 року номер 1063 диспансерний та консультативний нагляд, який передбачав візити додому та активні запрошення пацієнтів на огляди був скасований.
Це означає, що пацієнт може звернутися до фахівця виключно за власним бажанням, не ставлячи до відома нікого, в тому числі і сімейного лікаря, не беручи жодних скерувань а виключно за самозверненням.
Сучасні принципи надання психіатричної допомоги
Які основні принципи надання психіатричної допомоги зараз.
В центрі уваги – людина, а не її розлад
Традиційно в медицині практикується метапідхід, з позиції більшого знання, який має лікар. Це вірно з боку медичного, але особистісно важливо збірігати і підтримувати відчуття гідності і цінності особи, якою б порушеною вона не була.
Для цього в психіатричну практику впровадили нові стандарти підходу до ведення пацієнтів- лікарські кабінети з немедичними меблями, відсутність ідентифікаційної таблички на дверях, лікар в звичайному одязі. Це забезпечує відчуття нормалізації ( зі мною, як з людиною, все гаразд) і рівності між лікарем і пацієнтом.
Залучення пацієнтів до спільних рішень
Психіатрія насправді дає дещо більшу владу над пацієнтом, ніж інші спеціальності. В важкому емоційному стані пацієнт не може так добре подбати про свою гідність, як в ситуаціях з звичайними соматичними розладами.
Часом буває некоректне ставлення до пацієнта як до неповноцінного, лікарям бракує витримки, поваги , є спокуса бути директивним і безапеляційно керувати процесом лікування. Проте комплаєнс, довіра і узгодження способу лікування, прояснення всіх негативних чи проблемних моментів є дуже важлива. Також варто мати додаткові зустрічі з пацієнтом при потребі для прояснення дії ліків, побічних ефектів, можливих комбінацій.
Власне, в наш час, попри гостру проблематику і потребу всебічної підтримки психічного здоров»я населення, пацієнти мають значно гуманніше, дестигматизоване, людиноцентричне ставлення з дотриманням принципів збереження гідності і цінності пацієнта.
Ірина Григораш, психотерапевт, психіатр дорослий та дитячий, член УСП.
Довгих 9 місяців дитина є одним тілом з матір’ю. І ще перших 6 місяців життя дитина не розділяє себе і матір, сприймаючи материнський об’єкт частиною себе.
Кордонів між мамою та дитиною ще не існує, лиш в процесі розвитку дитина починає усвідомлювати, де є «я», а де вже «не я».
Особисті кордони є психологічними і фізичними, хоча важко їх насправді розділити. Кордони окреслють межі особистості, відгороджуючи від навколишнього світу ядро особистості- потреби, бажання, інтереси, свободу.
Це ті межі, які визначають, що я роблю з навколишнім світом і іншими людьми і що я дозволяю робити зі мною, що я приймаю від навколишнього світу, а що відкидаю, а що приймаю.
Дитина окреслює свої кордони з своїм першим «ні», яке з’являється швидше, ніж «я». І від розуміння дорослими потреб дитини і поваги до неї дуже багато залежить, чи зможе дитина відчувати свої кордони згодом і чи зуміє їх відстоювати.
Батьківські та дитячі особисті кордони
Саме від батьків залежить відчуття дитиною своїх особистих кордонів і, відповідно, розуміння кордонів інших людей.
Маленька дитина з найменшого віку здатна відчувати свої потреби і сигналізувати про них. Це є перша спроба окреслити батькам про власні кордони.
Зазвичай, це про звичайні базові потреби в їжі, теплі ,чи потребу в сні. Батьки, які виросли в посттоталітарному суспільстві, в спадок отримали знання, що вони все знають краще і думки і відчуття дитини не важливі.
Наприклад, часом батьки насильно годують дитину, навіть, коли вона не голодна. Це небезпечна річ, тому що дитина перестає відчувати почуття голоду і насичення, це може спричинити згодом розлади харчової поведінки.
Також часто «під настрій» батьки можуть насильно обіймати дитину, пробувати активно бавитися з нею, навіть, коли дитина протестує.
Такі дії викликають в дитини страх і відчуття безпорадності, дитина отримує досвід, що ї бажаннями можна нехтувати і її тілесність не є недоторканною.
Також не варто примушувати дитину спати в обід, якщо вона не має потреби в денному сні. Є діти, які в силу свого темпераменту, близько 4 років перестають спати вдень.
І вкладання «для користі» також є шкідливим, бо замість здорових рамок здійснюється примус. Краще дати дитині відпочити за спокійними іграми чи почитати їй книжку.
Те ж стосується освоювання горщика, наколи не варто дитину насильно втримувати на горщику.
Криза трьохрічного віку
На 3-му році життя в дитини вперше з’являється займенник «я» і криза трирічного віку. Це означає, що в дитини з»явились нові потреби і найважливіша з них- потреба автономії.
Часто це велике випробування для батьків, які звикли повністю контролювати свою дитину.
В цьому віці в дитини, попри малий досвід, є велика потреба в повазі і в тому, щоб з її думкою дитини рахувались. Тут батьки потрапляють в пастку своїх колишніх дитячих стосунків і способу вибудовування власних кордонів.
Маючи в доступі багато психологічної літератури і бажаючи своїй дитині найкращого, батьки часто кидаються в крайнощі, то дозволяючи дитині буквально все( бо мені забороняли), то намагаючись поставити межі.
Дитина ж у відповідь буде намагатися випробовувати батьківські кордони знову і знову.
Межі для дитини є надзвичайно важливими, тому що безпечно дитина може себе почувати лише в розумно окреслених і чітких рамках дозволеного.
Окрім певних обмежень кордони слугують нам захистом. Свого простору, часу, свого тіла.
Захист особистості
Дитині не потрібно боятись сказати «ні», але дуже важливо пояснити, чому ні.
Коли дитина ще зовсім маленька, пояснення, навіть не до кінця зрозумілі, дають дитині відчуття, що її почуття важливі, і що з нею рахуються.
В такому разі,навіть якщо дитина буде емоційно відреаговувати, поставлені межі будуть здоровими і не травмуватимуть дитину.
Ніколи не варто казати «ні», щоб утвердити свою владу.
Беззмістовне «ні» рефлекторно викличе в дитини спротив і агресію. І, згодом, дитина всі заборони буде намагатись ігнорувати.«Ні» безумовним може бути лише, коли стосується безпеки і здоров’я, а також в ситуаціях, які стосуються поваги і кордонів інших людей.
Коли можливо, варто йти на компроміси. Наприклад, «коли ти зробиш уроки, то зможеш піти до друзів». Або:- «тобі не рекомендують солодке, але в неділю до чаю можна з’їсти з одну цукерку».
Дуже важливо дозволити дитині робити вибір — який одяг носити, які гуртки відвідувати, яких обирати друзів.
А також розуміти право дитини на особистий простір і потребу мати щось дуже своє, до чого батьки без дозволу не можуть мати доступу.
Повага до особистості дитини, а, значить, до її кордонів, дуже міцна база для побудови теплих і здорових батьківсько- дитячих стосунків. Проте, коли дитина виростає в підлітка, кордони між дітьми і батьками знову трансформуються.
В цей час, переживаючи сепарацію, підліток намагається поламати всі колишні домовленості між ним і батьками. Батьки часто відчувають почуття безсилля, бо дитина, начеб-то доросла і вплинути на неї з кожним днем стає все важче.
Проте підлітки дуже потребують здорової частки контролю. Бо, хоч тіло вже майже доросле, лобна кора, яка виконує функцію розуміння причинно-наслідкових зв’язків, планування майбутнього, прийняття рішень, гальмування імпульсивної поведінки, ще не зріла і повністю сформується після 20-ти років.
Тому функцію лобної кори підлітка виконують батьки.
Порушення особистих кордонів
Насправді, намагаючись порушити кордони між ними і батьками, підлітки несвідомо найбільше хочуть, щоб їм вказали на чіткі, розумні і зрозумілі межі. Бо, не маючи таких меж, діти відчувають себе дуже тривожно, не маючи чітких орієнтирів в навколишньому світі.
Найголовніше, що треба пам’ятати батькам, що вони дорослі, мають багато життєвого досвіду і не можуть бути з дітьми «на рівних», як друзі, а завжди повинні залишатися батьками – прихистком, ресурсом і опорою для своїх дітей, поки ті не стануть зовсім дорослими.
А також вчителями і хранителями власних кордонів в тому числі, бо що б батьки дітям не говорили, діти все одно будуть копіювати батьківську поведінку у взаємодії з іншими людьми і світом.
Взагалі, процес вибудовування кордонів дуже взаємний. Якщо особисті кордони дитини розуміють, відчувають і поважають, дитина вчиться бачити і шанувати межі інших людей, в тому числі і власних батьків.
А також буде вміти захистити себе і в потрібній ситуації сказати тверде «ні». Але окрім чіткості, кордони повинні бути проникливими.
Діти завжди повинні мати доступ емоційно і тілесно до своїх батьків.
Тому що ми, дорослі, можемо самі зарадити з своїми переживаннями, потребами і проблемами, але дуже довгий час саме ми, батьки, є для наших дітей найважливішими людьми в житті і єдиними хто може про них подбати , зрозуміти і захистити.
І тоді стосунки будуть міцними і наповненими любов’ю.
Вираз «у здоровому тілі-здоровий дух» — виник давно і описує дуже тісний зв’язок між тілесною та душевною складовою людини.
Проте, як би ми не підтримували тілесне здоров’я, без психічного благополуччя почувати себе здоровим неможливо.
Наші травми і переживання через тонкі нейрогуморальні механізми впливають на наше тіло, викликаючи різні відчуття, збої в функціонуванні тих чи інших органів, а часом і повноцінні органічні захворювання.
Як це відбувається? Кожна стресова подія або досвід активує вісь стресу і активність в середньому мозку-мигдалевидних ядрах та лімбічній системі, викликаючи її «зарядження». А суб’єктивно в той час людина відчуває тривогу.
З лімбічної системи нервові імпульси по нейронних мережах передаються догори, в фронтальну кору головного мозку, де стресова ситуація усвідомлюється, переосмислюється, знаходиться оптимальне рішення для її подолання.
Тоді з кори, яка опрацювала стресову подію вниз до лімбічної системи йде зворотній сигнал- «ситуація опрацьована, все гаразд». Тоді збудження затухає і тривога послаблюється а згодом і зникає.
Часом буває так, що стрес є повторюваним, або тривалим і наша сигнальна лімбічна система і мигдалевидні ядра перебувають в постійному збудженні. Тоді імпульсів так багато, що вони на шляху до лобної кори просто блокуються в нейронних шляхах.
Не маючи виходу збудження йде не вверх, до лобної кори, де буде опрацьоване, а вниз, в ті частини мозку, які регулюють функції нашого тіла. Так з’являються психосоматичні хвороби, тілесна реакція на психічні конфлікти і переживання.
Види психосоматичних хвороб
Є 7 основних класичних психосоматичних хвороб, які називають «чикагською сімкою»
виразкова хвороба шлунка;
гіпертонія;
бронхіальна астма;
ревматоїдний артрит;
запальне захворювання кишечника (виразковий коліт)
гіпертиреоз;
атопічний дерматит.
Окрім них, психосоматозами вважають цукровий діабет 2-го типу, мігрені, дискінезія жовчевого міхура, синдром подразненого кишківника, хронічні болі в спині, безпліддя.
Останнім часом вага психосоматичних захворювань значно зросла в структурі соматичних і психічних розладів.
Надмірна кількість стресових чинників призводить до того, що людина не здатна вчасно і повністю відреаговувати на зовнішні виклики і тоді в процес включається тіло.
Теорії і причини психосоматики
Є різні теорії, що тіло відреаговує специфічно на конкретні стресори. Наприклад, коли є біль в спині, то людині важко «нести» якісь турботи на своїх плечах, або поліартрит є відреагуванням на злість.
Або, скажімо, часті простуди це «не виплакані сльози», а задишка при бронхіальній астмі — заборона висловити свої почуття. Також атопічний дерматит, вважають, вражає людей, які потребують захисту.
Проте все це не так. Всі ми генетично різні і маємо схильність до різних захворювань. Це не означає, що протягом життя людина обов’язково захворіє, лише тоді, коли включаються неблагоприємні фактори.
Хронічні стреси та невирішені внутрішні конфлікти якраз є одними з вагомих чинників фізіологічних дисфункцій, які потім розгортаються в повноцінне захворювання.
Особливі спекуляції бувають щодо онкологічних захворювань, наче людина агресує сама на себе і тоді хворіє на рак. Насправді це не так і причини ряду онкологічних захворювань відомі достеменно.
Попри те, що в психосоматичних захворюваннях роль стресових факторів чітко доведена, вони потребують грамотного профільного лікування. Звісно, велику увагу потрібно приділити і способу життя, і оточенню і власному ставленню до життя і хвороби.
Тривала робота з психологом чи психотерапевтом допоможе врегулювати і міжособистісні стосунки і ставлення до життєвих проблем.
Іноді при зміні місця проживання психосоматичні хвороби або зникають, або зменшують інтенсивність своїх проявів. Часто це пояснюють зміною клімату або свіжим повітрям.
Насправді, якщо зазирнути в глибину, то основним лікувальним фактором буває повна зміна зовнішнього середовища. І, хоч як кажуть, від себе не втечеш, вибір здійснити радикальні зміни в свому житті може стати цілющим.
Психосоматика у психіатрії
В психіатрії є кластер невротичних розладів, які так і називають- соматизовані розлади , вони асоціюються зі стресом і характеризуються різноманітними відчуттями в тілі і імітують різноманітні захворювання.
Фактично, при обстеженні жодних органічних змін не виявляють, а симптоми, які б методи лікування не застосовували, не зникають.
Часом пацієнти проходять всі круги обстежень, поки хтось з лікарів не направить їх до психіатра.
Чим характерні такі соматизовані розлади?
Кількість скарг не відповідає об’єктивному стану здоров’я.
Скарги часто змінюються, бувають дивними і не зовсім відповідають клінічним критеріям хвороб
Загострення таких соматизованих розладів мають певну циклічність
Больові відчуття не знімаються стандартними знеболювальними препаратами, але добре реагують на заспокійливі та транквілізатори
Соматизовані розлади часто проявляються в вигляді хронічних шлункових проблем, синдромом подразненого кишківника , сечового міхура, болями в спині, свербежем незрозумілої етіології, дивними відчуттями в тілі і на поверхні шкіри.
Єдиний ефективний засіб для лікування соматизованих розладів це антидепресанти. Ефект наступає приблизно через місяць після початку прийому. Курс лікування триває 9-12 місяців.
Найефективнішою є комбінація антидепресантів та психотерапії, що дозволяє не лише забезпечити протирецидивне лікування, а і напрацювати нові адаптаційні стратегії перед викликами непростих часів.
Слово «манія» ми досить часто вживаємо в повсякденному житті, описуючи ним надзвичайно сильне захоплення, яке займає майже все місце в житті людини.
Звісно, без стійкого, пристрасного інтересу до певного об’єкту чи виду діяльності ми б не могли досягати ні високих знань в різних сферах, на робити відкриттів. Але де ж межа між нормою і патологією?
В клінічному сенсі МАНІЯ — це розлад психіки та поведінки, для якого характерне скерування всіх своїх думок, почуттів і дій на одній ідеї.
Манія завжди характеризується значно підвищеним настроєм, людина в манії часто має неадекватно піднесений вираз обличчя, різке збільшення рухової активності, коли людина буквально не може всидіти на місці і безупинна балаканина.
Симптоми маній
Під час маніакального епізоду люди часто відчувають себе грандіозними, здатними підкорити весь світ, вони сповнені сил, ентузіазму та завзяття.
Будують абсолютно нереалістичні плани на майбутнє, заводять безліч нових знайомств, беруть кредити в банках на неймовірні проекти, переїжджають з місця на місце.
З людиною, яка перебуває в манії, неможливо вести діалог — вона говорить безперервно, не слухає співрозмовника і нескінченно перебиває.
Лінії розмови не притримується і щоразу перемикається з однієї теми на іншу (так звані «скачки ідей»).
Береться за декілька справ одночасно і кидає їх на півдорозі без завершення, тому що не може сконцентруватись на жодній.
Часом має місце безладна статева поведінка, адже лібідо під час епізоду манії зростає.
В маніакальному стані люди зазвичай сприймають все позитивно, абсолютно не переймаючись реальною ситуацією і наслідками своїх дій, значно переоцінюють свої реальні можливості.
Прикметно, що перебуваючи в такому активному стані вони не виснажуються і сповнені сил, можуть спати лише декілька годин на добу, або зовсім не засинати.
Часом, замість піднесення можемо спостерігати дратівливу манію, коли кожна дрібниця викликає хвилю роздратування.
Важливо, що в маніакальній фазі люди іноді гостро реагують на зауваження, розцінюючи їх як образу, чи переслідування, тому можуть бути небезпечні для себе і оточуючих. Адже самі вони вважають себе цілком щасливими і в прекрасній фізичній та психологічній формі.
Види маній
Зазвичай, манії не є самостійним психічним розладом. Переважно вони є частиною біполярного розладу, чи шизоїдних розладів. Часом епізоди манії можуть провокувати вживання психоактивних речовин, алкогольні інтоксикації, старечі деменції, травми голови.
Манія може бути простою і психотичною. При психотичній манії хворий перестає орієнтуватися у реальності та власній особі. Наприклад, може вважати себе відомою історичною постаттю, або вигнанцем, якого переслідують вороги.
Розвиток манії провокує дисбаланс між основними нейромедіаторами мозку- серотоніном, норадреналіном та дофаміном. Причиною дисбалансу можуть бути спадковість, хронічні стреси , перевтома та інші провокуючі фактори.
Біполярний розлад
Найвідоміший розлад із включеннями манійних епізодів, що відноситься до розладів настрою і характеризується почерговістю манійних та депресивних епізодів.
Манійні епізоди при біполярному розладі можуть тривати від тижня, до місяця і більше,
Депресивні — тривають довше і відповідають всім критеріям великого депресивного розладу.
При адекватному і своєчасному лікуванні наступає ремісія, яка може тривати роками. Іноді манійні та депресивні фази бувають лише декілька разів за життя .
Є два типи біполярного розладу — перший тип(І), описаний вище і другий тип(ІІ).
Другий тип можна діагностувати, якщо немає яскравих епізодів манії, а лише гіпоманія.
Гіпоманія – це згладжена манія, коли є період підвищеного настрою, активності, продуктивності, але немає порушення соціального функціонування. Людина в гіпоманіакальному стані здатна втримуватись в робочому стані і відносно компенсована.
Біполярний розлад другого типу часто дуже важко діагностується, тому що гіпоманіакальний епізод часто залишається непоміченим і депресивні фази біполярного розладу другого типу помилково приймають за рекурентну депресію, призначаючи для лікування антидепресанти.
Це небезпечно, тому що деякі класи антидепресантів при біполярному розладі навпаки можуть провокувати початок манії.
Біполярний розлад лікується антипсихотиками, стабілізаторами настрою, та у випадках важкого та тривалого депресивного епізоду, антидепресантами групи СІЗЗС.
Для людей, які хворіють біполярним розладом, найкраще лікування це комбінація тривалої психотерапії та медикаментозної підтримки.
Тому вчасне звернення до психіатра чи психотерапевта допоможе тримати біполярний розлад під контролем і зберегти повноцінне життя.
Фобії, як явище людської психіки відомі з давніх-давен і описані в багатьох літературних творах.
Лікувати фобії пробували з найрізноманітнішими способами, використовуючи релігійні та шаманські обряди, замовляння та магічні зілля.
Таке лікування часто було безуспішним, стигматизуючим і безнадійним.
І лиш з бурхливим розвитком психофармакології та психотерапевтичних наук, з фобіями навчились боротися по-справжньому, сприяючи одужанню своїх пацієнтів та клієнтів, позбавляючи їх страху та повертаючи психічне здоров’я.
Що таке фобії?
Взагалі, фобіями називають абсолютно безпідставні, інтенсивні страхи перед явищами, реальними, чи нафантазованими, які неможливо контролювати.
Причому люди, які страждають фобією, ставляться до свого стану критично, але нічого не можуть з собою вдіяти.
Фобії значно погіршують якість життя, адже призводять до стійкого тривожного емоційного фону і спричиняють розвиток уникаючої поведінки.
Людина, яка страждає на фобію, намагається не потрапляти в ситуації, які спонукають її згадати про свій страх і знову пережити його.
Така поведінка часто ізолює людину, яка страждає на тривожний фобічний розлад, замикаючи в чотирьох стінах, або суттєво обмежуючи коло спілкування чи соціальний простір.
Види і причини фобій
В психіатрії фобії відносять до кластеру тривожних розладів, окремо виділяючи агорафобію, специфічні фобії та соціофобію.
Взагалі фобій є безліч, попри певну частину найпоширеніших, від простих і зрозумілих, до найдивніших.
Безпосередні причини виникнення фобій точно невідомі, хоча ці розлади цілком вписуються в біопсихосоціальну модель розладів психіки.
Є певна частка спадкової схильності, тобто, якщо хтось з родичів першої лінії мав фобічний розлад, то шанси, що нащадки матимуть ту, чи іншу фобію, сягає до 20%.
Також постійне відчуття небезпеки чи неблагополуччя в дитинстві можуть формувати так звану «тривожну особистість» з гіперактивністю лімбічної системи, яка є добрим підґрунтям для виникнення фобічних розладів.
В людей, які мають фобічний розлад, значно активована вісь стресу — в великій кількості в кров викидається гормон гіпоталамусв вазопресин і гормон наднирників кортизон, спричиняючи постійну «тривожну готовність».
Стартує фобічний розлад, зазвичай¸в підлітковому, або молодому віці до 30ти років, коли з’являються перші специфічні страхи.
Переважно фобії бувають відносно сприятливими, як, наприклад, страх жаб чи павуків. Ці страхи не порушують звичайного способу життя і можуть проявлятися лише епізодично, тому особливого лікування не потребують.
Взагалі різні фобії можуть раптово з’являтися і пізніше зникати у досить значної частини людей, не залишаючи жодного помітного сліду у їхній психіці.
Діагноз фобічного розладу ми можемо поставити лише в тому випадку, коли епізоди фобічних нападів тривають не менше 6-ти місяців, спричиняють стійке порушення звичного способу життя і призводять до уникаючої поведінки і дезадаптації.
Фобії, які призводять до стійкого порушення способу життя і зниження професійного функціонування, потребують консультації психіатра для медикаментозного лікування та тривалої роботи з психологом чи психотерапевтом.
Агорафобія
Одна з найпоширеніших фобій, яка включає в себе страх відкритого простору, натовпу, поїздки в різних видах транспорту.
Часто агорафобія починається з раптового приступу гострого страху в певному місці, який досягає рівня панічної атаки:
з’являється страх смерті,
прискорюється серцебиття,
підвищується пітливість,
ноги і руки стають наче невагомі,
важко ступити крок
здається, що неможливо зробити вдих.
Приблизно за декілька хвилин панічна атака минає без сліду, проте людина наступного разу буде боятися її виникнення і уникатиме певного місця, щоб панічна атака не повторилася.
З часом кількість таких місць буде збільшуватися, а тривога наростати, приводячи до стійких обмежень.
Соціофобія
Соціофобія, або соціальний тривожний розлад — це коли людина відчуває стійкий дискомфорт або страх під час перебування в групі людей, або боїться якось себе проявити, висловити свою думку.
Людині з соціофобією здається, що вона буде не зрозуміла іншими чи висміяна, хоч жодних обєктивних причин для цього не існує.
Часто соціофобія виникає у людей, які мали травматичний досвід зневаження чи відкинення, з яким вона не впорались. Часто це сором’язливі, тривожні люди з не надто високою самооцінкою, які надзвичайно потребують підтримки і схвалення від оточення.
В дітей також бувають соціофобічні розлади, один з яких це селективний мутизм, коли дитина зберігає повну мовчанку з незнайомцями чи в конкретних соціальних ситуаціях і має дуже обмежене коло найближчих осіб, з якими розмовляє.
При чому, мовлення відповідає віку і розвинене в повному об’ємі. Часто дитина має декілька друзів, з якими демонструє звичайну дитячу поведінку, з іншими ж дітьми не спілкується взагалі.
Селективний мутизм призводить до порушення навчання та взаємодії з однолітками і досить важко піддається різним терапевтичним інтервенціям. Тому при неефективності поведінкової терапії призначають медикаментозну підтримку.
Специфічні фобії
Специфічні фобії, або прості фобії, це фобії предметів, явищ, вигаданих подій тощо. Наприклад, страх води, страх висоти, певних тварин чи комах.
Може бути страх захворіти — нозофобія, страх онкологічного захворювання —канцерофобія, страх збожеволіти — лісофобія тощо.
Ці, здавалось би, безпідставні страхи також можуть займати дуже багато місця в думках людей і викликати сильну тривогу і значно ускладнювати їм життя.
Часом є дивні фобії, як страх дерев чи якогось одного кольору, чи продукту. Кожен з них має свою цікаву назву і історію, хоч приносить не менше страждань, ніж «традиційні» фобії, викликаючи сором і страх звернутися за допомогою.
Лікування фобій
В даний час фобії досить добре і швидко лікуються, враховуючи можливості фармакології і сучасної психотерапії.
Препаратами вибору при лікуванні фобій є сучасні антидепресанти, які призначаються мінімум на 6 місяців.
Ідеальною комбінацією лікування фобій є співпраця пацієнта, психіатра і психолога, що, хоча фобічні розлади зазвичай хронічні, допомагає досягнути стійкого позитивного результату і повернути радість життя.
Коли ми описуємо якусь хворобу чи розлад, ми, зазвичай, перераховуємо симптоми, якими вони проявляються.
Але спостереження показали, що певні симптоми часто поєднуються один з одним, утворючи групу. Ця характерна група симптомів називається синдромом.
Симптоми, які поєднуються в синдром, завжди мають спільне біологічне походження на молекулярному, клітинному і органному рівні (патогенез).
Один і той же синдром може розвиватись при різних захворюваннях. Перед клінічним діагнозом часто виставляють синдромальний діагноз, відокремлюючи провідний синдром захворювання та інші супутні синдроми і симптоми.
Види психопатологічних синдромів
Психіатрія, як галузь медицини, розрізняє такі психопатологічні синдроми:
Невротичні
Афективні
Гилюцинаторно-маячні
Патологія ефекторно-вольової сфери
Продуктивного розладу свідомості або психотичні
Непродуктивного розладу свідомості чи непсихотичні
Органічного ураження головного мозку
Судомні
Найпоширеніша група синдромів, які ми можемо спостерігати, це невротичні та афективні синдроми.
Порушення при невротичних синдромах неглибокі і ,часом, можуть минати самостійно після одужання від соматичного захворювання чи необхідного відпочинку.
Але, можуть бути частиною психічного розладу.
Пацієнти, які мають невротичні синдроми, цілком добре усвідомлють, що з ними відбувається і критично ставляться до свого стану.
Група невротичних синдромів
Містить такі підвиди:
Астенічний
Обсесивний
Сенестопатично-іпохондричний
Істеричний
Деперсоналізації та дереалізації
Астенічний синдром (астенія)
Цей синдром є проявом психічного виснаження і характеризується підвищеною фізичною стомлюваністю, зниженням працездатності, погіршеням концентрації уваги, погіршенням пам’яті.
Стан пацієнтів, зазвичай, легший вранці та погіршується до вечора. Також характерний нестійкий настрій — дратівливий, песимістичний, часта плаксивість, яка може змінюватись короткочасною ейфорією.
Будь-якого приводу достатньо, щоб надмірно тривожитись. Є порушеня сну, найчастіше важко заснути, а після сну немає відчутя виспаності і відпочинку.
Також реагує тіло — окрім втомлюваності характерні головні болі, розлади шлунково-кишкового тракту, вегетативна симптоматика :коливання артеріального тиску і серцебиття, пітливість.
При фізикальному обстежені органічних причин розладу не знаходять, вони викликані порушенням діяльності нервової системи.
Астенічний синдром може бути ознакою як соматичного захворювання, так і хронічної перевтоми, органічного ураження головного мозку (церебрастенія).
Звернення до психіатра є важливим в плані визначення причини астенічного синдрому, а психолог чи психотерапевт допоможе впоратись з емоційним фоном і внутрішніми конфліктами.
Обсесивний синдром
Обсесивний синдром характеризується різними нав’язливими думками чи діями, від яких пацієнт хоче позбутися, але вольовим зусиллям не може.
Нав’язливі думки вважаються власними, але з’являються проти волі пацієнта і заважають. Тоді людина, яка страждає на обсесивний синдром, вигадує якийсь ритуал, дію, щоб цих думок позбутись.
Наприклад, декілька разів доторкнутись до стіни, чи обернутись навколо себе. І тоді напруга на короткий час спадає, а потік думок зменшується. Такі дії, для полегшення стану, називаються компульсіями.
При обсесивному синдромі можуть бути нав’язливі думки у вигляді спогадів, фантазій, сумнівів та фобій.
Часом обсесивний синдром може проявлятись нав’язливим рахунком чи піснею, яка «звучить» в голові.
Найпоширеніші фобії при обсесивному синдромі це страх бактерій і забруднення (тоді пацієнти можуть надто часто і тривало мити руки), страхи певних захворювань, наприклад, канцерофобія, страх смерті.
Також нав’язливими бувають і маніпуляції з власним тілом — обкусування нігтів, висмикування волосся , покашлювання.
Найчастіше обсесивний синдром є частиною обсесивно-компульсивного розладу (ОКР). Цей розлад лікується комбіновано — фармакотерапією та психотерапією.
Якщо брати до уваги психоаналітичне пояснення, то обсесії є захистом від нестерпних емоцій, які важко усвідомити і випустити назовні. І зробити це можна в безпечній та дбайливій роботі з психотерапевтом.
Сенестопатично-іпохондричний синдром
Сенестопатично-іпохондричний синдром має досить різноманітні прояви.
Іпохондрія — це надмірне хвилювання пацієнта за своє здоров’я, яке порушує нормальне щоденне функціонування.
Причому, щоразу можуть виникати різні симптоми. Найчастіше турбують головні болі, біль в різних частинах тіла, оніміння, поколювання.
Але спільним є те, що хоча при інструментальних обстеженнях жодних патологічних змін не виявлено, пацієнт щиро переконаний, що серйозно хворий.
Думка про хворобу досягає рівня надцінної ідеї і пацієнт постійно проходить різноманітні медичні обстеження по колу, бажаючи впевнитись в своїй недузі.
Сенестопатії — це незвичні фізичні відчуття пацієнтів, які не входять в симптоматику жодного соматичного захворювання.
Наприклад, відчуття повзання мурашок під шкірою, переливання в голові, стягування всередині. Це справді болісні і важко переносимі відчуття в тілі, які потребують медикаментозного лікування та психіатричного обстеження.
Іпохондричний синдром зазвичай входить в групу соматоформних розладів, як іпохондричний розлад і лікується комбінацією фармакотерапії з психотерапією.
Сенестопатії ж, зазвичай, є проявами захворювань психотичного регістру і консультація психіатра є обов’язковою.
Істеричний синдром
Цей синдром характеризується яскравою, демонстративною поведінкою з бурхливим проявом емоцій, яка легко виникає через будь-який подразник.
Причому сила емоційних проявів не відповідає складності реальної ситуації. Істеричний напад може проявлятися голосним, надсадним плачем, чи сміхом, вигуками, руховою активністю-хаотичними жестами, заламуванням рук.
Пацієнти часто хапаються за серце, горло, демонструючи погане самопочуття, можуть падати.
Проте, ніколи не спостерігається розладів свідомості, справжніх судом в усій послідовності виникнення чи фізикальних змін попри вегетативні прояви.
Іноді після стихання істеричного приступу спостерігається рясне виділення сечі, як наслідок перезбудження вегетативної нервової системи.
Дуже рідко істеричний напад супроводжується сліпотою, глухотою, паралічем, втратою чутливості в руках та ногах по типу панчіх та рукавичок, хоча раніше такі істеричні прояви були досить типовими і описані в психіатричній літературі.
Після істеричного нападу всі ці симптоми безслідно минають.
На жаль, прояви істерії ще досі є дуже стигматизованими і оточуючі до таких пацієнтів ставляться, як до поганих акторів.
Хоча, насправді, пацієнти свої істеричні напади не можуть добре контролювати і вони є спонтанними.
Люди з істеричним розладом внутрішньо є дуже крихкими і в них, попри всю демонстративність і яскравість, занижена самооцінка.
За істеричним фасадом часто заховане страждання. Такі пацієнти потребують тривалого психотерапевтичного лікування і підтримки.
Синдроми деперсоналізації та дереалізації
В МКХ-11 до невротичних синдромів також віднесли синдроми деперсоналізації та дереалізації, які раніше були в складі синдромів потьмареної свідомості.
Деперсоналізація і дереалізація можуть бути реакцією на травматичні події, коли психіка захищається від непереносимих переживань.
Деперсоналізація це відчуття «відчуждження» частин тіла, пацієнт сприймає їх не своїми. Кінцівки можуть сприйматись довшими, чи коротшими, зміненою форми.
Деперсоналізація може іноді виникати після короткочасної гіпоксії чи вживання психоактивних речовин.
Дереалізація — це відчуття, що «це відбувається не зі мною». Людина на події дивиться ніби збоку, нічого емоційно не переживаючи.
Оточуюче сприймається, як в тумані, кольори блякнуть і простір навколо звужується. Час субʼєктивно може сповільнюватись, або зупинятись. Через деякий час відчуття реальності відновлюється.
Дереалізація та деперсоналізація минають без наслідків, хоча можуть повторюватися і призводять до страху втратити над собою контроль, якщо пацієнтові не пояснити, що з ним відбувається.
Група афективних синдромів
До афективних синдромів відносять синдроми депресії та манії, а також — дисфоричний синдром.
Дисфоричний синдром
Це періодична поява злобно-тужливого настрою, з бажанням розрядитися на оточуючих. При дисфорії домінує почуття неприязні до оточуючих та спалахи агресії.
Найбільш характерний дисфоричний синдром для пацієнтів з епілепсією, дисфоричний настрій може бути як провісником епілептичних судомних нападів так і просто наслідком формування «епілептичного» характеру.
Також дисфорія може супроводжувати затяжну депресію та проявлятись при абстинентному синдромі.
Депресивний синдром
Характеризується класичною тріадою: зниженим настроєм, розумовим сповільненням ( загальмованістю) та руховою загальмованістю.
Також наслідком депресивного синдрому є зниження всіх життєвих функцій — знижується апетит, лібідо, емоції сплощуються, ніщо не приносить задоволення.
Згасає інтерес до життя, втрачається сенс, майбутнє виглядає похмурим і безнадійним, можуть з’являтися суїцидальні думки. Також пацієнта переслідують ідеї самозвинувачення і самознецінення.
Є також масковані депресії, які не відзначаються виразним зниженням настрою але проявляються різними соматичними порушеннями і входять до групи соматоформних розладів.
Депресивний синдром може бути частиною багатьох психічних захворювань, як астенії (не надто яскраво виражений, по типу гіпотимії), так і депресивних розладів, біполярного розладу, так і психотичних розладів.
Всі ці стани потребують як медикаментозного лікування, так і тривалої психотерапії.
Манійний та гіпоманійний синдроми
Манія — це стан збудженого, піднесеного настрою, помітного для оточуючих, з підвищеною активністю та зниженою потребою в сні.
В стані манії пацієнти надзвичайно говіркі, причому їм байдуже з ким розмовляти. Вони часто міняють тему, перериваючи розпочату розповідь (скачки ідей).
Нерідко мають грандіозні ідеї, плани, проте жодну справу не доводять до завершення. В маніакальному піднесенні можуть набрати кредитів, вкладати гроші в абсурдні проекти, або без рахунку тратити їх.
До свого стану не критичні, надмірно веселі, енергійні, можуть спати по декілька годин на добу.
Манія, зазвичай, завершується переходом в депресивну фазу і є складовою біполярного розладу.
Гіпоманія це легкий варіант манії, коли пацієнти критичні в своїх діях, зберігають за собою адекватне щоденне функціонування, проте самі помічають за собою зміну в настрої та несподіваний приплив енергії та активності.
Гіпоманії є частиною біполярного розладу ІІ-го типу, але, через те, що часто перебігають непоміченими, до уваги береться лише д може виставлятись неправильний діагноз і не призначатись адекватне лікування.
Також гіпоманії зустрічаються при циклотимії (афективних коливаннях)
Вчасне звернення до фахівців, поєднання фармакологічної допомоги та психологічної підтримки допоможе зберегти якість і радість життя при більшості розладів ментального здоров’я.
Мотивація — це психофізіологічний процес, який відбувається “всередині” людини, тобто має фізіологічну і психологічну складову і сприяє руху вперед.
Мотивація нам необхідна не лише для “високих” цілей, але і для здійснення щоденної діяльності: навчання, побутових справ, навіть для звичайного виходу на прогулянку.
Наявність мотиваційного інтересу і вольових зусиль, направлених на досягнення великих і маленьких цілей ,є однією з ознак психічного здоров’я.
Дофамін та мотивація
Основний нейромедіатор, який впливає на виникнення мотивації та прагненні до дій — це дофамін. Він виробляється як в головному мозку, так і в наднирниках.
Цікаво, що ці два дофаміни, хоча є ідентичними за хімічною структурою, ніколи в тілі не перетинаються, адже «мозковий» дофамін сприяє лише передачі нервових імпульсів між нейронами, а «тілесний» дофамін — є попередником утворення гормонів стресу норадреналіну та адреналіну.
Шляхи дії дофаміну
Мозковий дофамін в головному мозку має три шляхи своєї дії.
З середньої частини мозку, де дофамін виділяється і накопичується, проходить дофаміновий нейронний шлях до лобної кори, де за допомогою дофаміну поєднуються пам’ять про події, розумове опрацювання того, що відбулося, отримане задоволення від подій і формуються звички. Якраз ця частина фронто-орбітальної кори і є легендарним «центром задоволення».
Другий шлях веде до лімбічної системи мозку, де утворюються емоції.
А третій шлях поєднує чорну субстанцію мозку з смугастим ядром і впливає на активацію рухової активності. Відчуття «мускульної радості» після приємного фізичного навантаження забезпечується саме цим дофаміновим шляхом.
Взагалі дофамін не є безпосередньо гормоном радості. Дофамін, швидше, є гормоном очікування радості, гормоном передчуття винагороди.
Як лише очікувана подія трапилась, рівень дофаміну починає знижуватись, а рівень нейромедіатора серотоніну — рости, викликаючи відчуття радості і щастя.
Коли ж нічого приємного так і не відбулося, понижується рівень і дофаміну і серотоніну одночасно, викликаючи відчуття розчарування.
Якщо дофаміну в мозку виділяється достатньо, то людина сповнена енергії, прагне діяльності, має високий пізнавальний інтерес до світу, свого фаху і з цікавістю дивиться вперед.
Також дофамін безпосередньо впливає на пам’ять, навчання, забезпечує механізм виставлення пріоритетів, структуризації діяльності, послідовності дій та перехід від однієї цілі до іншої.
Нестача дофаміну
А от якщо дофаміну недостатньо, людина стає апатичною, її вольові зусилля слабкі, знижений інтерес до життя.
Людина просто пливе за течією, не маючи ні особливих прагнень, ні задоволення. В особливо складних випадках може виникнути дофамінова депресія, яка лікується, насамперед, медикаментозно.
Тому, якщо в себе ви помітили стійку втому, відсутність цікавості до життя і небажання робити навіть те, що раніше здавалось легким і цікавим, обов’язково зверніться до психолога, психотерапевта чи лікаря-психіатра, які допоможуть розібратись з тим, що з вами відбувається і нададуть фахову допомогу.
Проте це все не означає, що не можна працювати над мотивацією. Є різні способи, вдавшись до яких можна спонукати до діяльності себе і впливати на власні нейронні мережі, стимулюючи виділення дофаміну в своєму мозку.
Ієрахія потреб Абрахама Маслоу
Абрахам Маслоу, американський психолог українського походження, є одним з найвідоміших дослідників мотивації.
Він дослідив, що людина по своїй природі має широкий спектр потреб, які вона прагне задовольнити, ці потреби і є мотивом її поведінки.
Ієрархію потреб Маслоу вибудував у виді піраміди, що складається з п’яти шарів, від найнижчого, до найвищого.
Найнижчий шар це такі базові потреби як їжа, сон, секс, вода, чисте повітря.
Другий шар це безпека — фізична і соціальна.
Третій шар — це соціальні потреби- дружба, сім’я, приналежність до соціальної групи.
Четвертий шар — це визнання, повага, досягнення.
І останній, п’ятий шар піраміди Маслоу, або верхівка — це духовні потреби і саморозвиток.
Тому, коли не вдається себе мотивувати на якісь досягнення, дуже важливо переглянути піраміду потреб Маслоу і побачити, де саме є пробіл, які ваші потреби не є задоволені.
І, лише задовольнивши потреби нижчого шару піраміди, вивільняється ресурс, щоб опанувати вищий.
Сродна праця Григорія Сковороди
Також цікаво приміряти на себе теорію «сродної праці» відомого українського філософа Григорія Сковороди.
Якщо її коротко перефразувати, то сенс звучатиме так — «Люби те, що робиш, або думай про його користь».
Григорій Савич небезпідставно вважав, що кожен з нас народжується з певними природними нахилами і найважливіше для людини пізнати свою духовну сутність: уподобання, здібності, схильність до певного роду діяльності.
Бо праця за природніми здібностями приносить людині радість, задоволення і щастя.
Робота з мотивацією
Ми можемо мотивувати себе, використовуючи маленькі хитрощі, щоб примусити свій мозок працювати. Ось деякі з них:
ОДНА ЦІЛЬ за певний період часу
Коли ми виконуємо одночасно декілька важливих, чи термінових завдань, наша увага розсіюється.
Декілька цілей забирають занадто багато психічної енергії, толком не вдається зосередитись на жодній, все “валиться з рук”. Це призводить до зневіри і втрати мотивації
Натхнення і пошук попутників-однодумців
Дуже добре мати знайомих, які вже пройшли вашу омріяну дорогу. Спілкування з ними завжди дає надію і впевненість в доброму результаті.
Також важливо мати людей, які йдуть тим самим шляхом.Ви можете ділитись досвідом, опиратись один на одного, “підтягувати” і стимулювати один одного
Оголосіть про свою мету друзям і знайомим
По-перше, можна отримати схвалення, що є дуже сильним мотиватором саме по собі, а по-друге, доброю рушійною силою є сором відступати і страх розчарувати оточуючих.
Крім цього, є ще стратегія раз на тиждень ділитися з знайомими і близькими своїми кроками, що теж непогано дисциплінує.
Знайте, що є «припливи» і «відпливи». І не винуватьте себе за це
Коли наш мозок перевантажується, то прагне стану “гібернації” деякий час, в такі періоди мотивація суттєво зникає.
Тоді потрібно собі дозволити невелику перерву. Основна робота мозку часто відбувається в стані відпочинку. Дуже часто після паузи з’являються нові ідеї, приплив сил і “ривки”.
Тримайтесь на плаву
Зневірі – НІ! Не здаватись в жодному разі.
“Коли в вас справи дійшли до ручки, посмикайте за неї, це двері”(с)
Часом перешкоди потрібно перечекати, або обійти. Головне, не приймати поспішних рішень і дати собі час. Затрачені зусилля завжди приведуть в хороше місце.
Не відмовляйтесь, коли дорога приводить не зовсім туди,куди ви мріяли. Можливо, це саме те, що вам потрібно. Пробуйте новий досвід.
Помічайте найменші свої успіхи
Хваліть себе за найменші зусилля. Головне, щоб вони були регулярними.
Записуйте їх в блокнот і перечитуйте. За найменший позитивний результат придумайте собі винагороду і не забувайте її реалізовувати.
Це може бути тістечко,прочитаний розділ цікавої книги, чашка кави, цікавий фільм, тощо.
Додаткові джерела мотивувати себе
Спілкуйтесь з профі обраного напрямку. Тоді не лише можна надихнутись, а і перейняти досвід.
Тематичні книжки часом дуже корисні і служать непоганою опорою
Історії успіху також дають надію, що « в мене також вийде»
Афірмації завжди покращують настрій і повертають душевну рівновагу.
Просіть про допомогу
Коли ми лише проходимо певний шлях до своєї мети, це для нас щось нове і незвідане.
Часто є нерозуміння, яким зробити свій наступний крок, чи він вийде великим, чи маленьким, чи відкине назад. На шляху ми маємо безліч страхів і тривог.
Дуже важливо не соромитись, визнати свої сумніви і попросити поради в досвідчених людей.
Прикладайте зусилля і ніколи не забувайте про 5 головних складових успіху:
Впертість —«ніколи не здаватись»
Наполегливість — «якщо не можете поки рухатись, то хоча б лежіть в потрібному напрямку»
Концентрація уваги — «бачу мету, не бачу перешкод». Завжди тримайте свої мрії в фокусі і робіть їх пріоритетом. Воно того вартує.
“Ресурсний мозок” — дозволяйте собі відпочинок і задоволення. Це допоможе в потрібний момент швидко налаштуватись на робочий лад.
Мистецтво малих кроків: якщо ви хоч на мить уявили себе в омріяному місці, то, вважайте, що ви вже там. Адже дорогу здолає лише той, хто зробив перший крок.
У відповідних вкладках нижче — розміщені публікації Психоенциклопедії, що розкривають тему “Розлади особистості” (рос., анахр. — “расстройства личности”) через призму теоретичних знань та практичного досвіду авторки-психіатрині Ірини Григораш і колективної свідомості Простору Психологів.
Важливо, що ці та інші публікації у “Просторі Психологів” не претендують на статус “істини в останній інстанції” та, за згодою авторів навіть можуть доповнюватися у процесі конструктивного обговорення у коментарях.
ІРИНА ГРИГОРАШ
ПРОСТІР ПСИХОЛОГІВ
Розлади особистості стоять на межі між психічною нормою та патологією. Це крайній вираз особливості характеру і поведінки, який призводить до стійкого порушення життєвої адаптації і утруднює комунікацію з оточуючими.
Причиною виникнення розладів особистості є ранні дитячі травми, порушення формування прив’язаності, батьківське занедбання і фізичне та сексуальне насильство.
В побудові стосунків зі світом люди з розладом особистості використовують примітивні психічні захисти як заперечення і проективна ідентифікація, знецінення.
Вони достатньо добре тестують реальність і можуть адаптовуватися, але під час конфліктів і душевних потрясінь можуть поводити себе як психотичні пацієнти.
В такому стані вони можуть погано відчувати свої і чужі межі, не бути здатними розуміти емоційні реакції інших на власну поведінку, вести конструктивний діалог.
Зазвичай це потік слабо контрольованої агресії з безпідставними звинуваченнями і знеціненням опонента.
Такі люди погано розуміють свій внутрішній світ і внутрішній світ інших, їм важко відповісти собі на запитання «хто я», описати себе, проявити щирі почуття. Їхня любов і прихильність мінлива, соціальні зв’язки слабкі і нестійкі.
Ненсі Мак-Вільямс в своїй праці «Психоаналітична діагностика» влучно описала таких пацієнтів фразою, що «вони надто нормальні, щоб бути божевільними і надто божевільні, щоб бути нормальними».
Тобто, їхня поведінка і світ переживань доволі суттєво відрізняється від умовної загальноприйнятої норми.
Розлади особистості вписані в усі міжнародні класифікації розладів психіки і поведінки і вважаються клінічним діагнозом, попри те, що сам розлад особистості не лікується медикаментозно.
Кожен з розладів особистості має яскраві притаманні йому характерологічні особливості, тому їх класифікували по найтиповіших ознаках, хоча трапляється, що одна людина може мати риси не лише одного розладу.
Параноїдний розлад особистості
Люди з параноїчним розладом особистості надмірно підозрілі до оточуючих і їм дуже складно комусь довіритися. Вони завжди мають побоювання, що вся інформація, якою вони поділяться, може бути використана проти них.
Вони намагаються завжди все перепровірити, чеки, рахунки, інформацію, через страх і підозру бути обманутими.
Навіть добре чи нейтральне ставлення оточуючих в своїй уяві вони можуть трактувати, як вороже, вигадуючи в своїй уяві неіснуючі факти і пояснення, щоб підтвердити свою ідею.
Переконати в протилежному їх неможливо, вони свято вірять в свою правоту, часто вперті і відштовхуючі будь-яку спробу наблизитися. Вони злопам»ятні іякщо стався якийсь конфлікт, то опонент ворог назавжди.
Люди з параноїчним розладом схильні вірити в теорії змов у всіх аспектах, яких вони торкаються.
Шизоїдний розлад особистості
Особи з шизоїдним розладом особистості дещо аутизовані, зазвичай, замкнені і обмежені в соціальних контактах. Вони важко встановлюють міжособистісні стосунки, боячись наблизитись і надають перевагу триманню людей на такій відстані, на якій ім самим комфортно.
Не говіркі, мало емоційні, не зацікавлені в зближенні. Мають одиничні контакти і декількох друзів по інтересах, або не мають зовсім.
Шизоїдні особистості надають перевагу роботі, де контакти з колегами не надто інтенсивні, наприклад, в комп’ютерній сфері. Їм байдужий їхній зовнішній вигляд і тому виглядати вони можуть дещо дивакувато.
Часом мають спецінтереси, про які можуть довго розмовляти , не надто зважаючи на реакцію оточуючих.
Але попри зовнішню відстороненість, люди з шизоїдним розладом часто і з насолодою поринають в світ бурхливих фантазій, де переживають інтенсивні емоції.
Їм мало цікава зовнішня оцінка і часом вони мають знижений статевий потяг, тому можуть залишатися без пари.
Схильність до фантазування виявляє потужний творчий потенціал, тому люди з шизоїд ним розладом можуть мати яскравий вияв в образотворчому мистецтві чи інших видах різноманітної творчості де проявляються епатажно і незвично.
Антисоціальний розлад поведінки
Зазвичай, особи з антисоціальним розладом мають проблеми з законом з раннього віку. Такі люди не приймають соціальних норм і обмежень. Часто є членами кримінальних угрупувань чи маргінальних соціальних груп.
Здорові соціальні рамки сприймають, як особисті обмеження. Вони брехливі, маніпулятивні, зазвичай не схильні до побудови особистої прив’язаності.
Часто в антисоціальний розлад переростає дитячий опозиційно-викличний розлад поведінки. В дитинстві і в дорослому віці ці люди схильні до агресії, фізичного насильства, приниження і цькування інших.
Емоційно нестійкий розлад особистості має два підтипи
імпульсивний
межовий
Імпульсивний це коли коливання настрою і емоційні вибухи, які важко контролювати ,попри негативні наступні наслідки, стійко порушують соціальне пристосування і руйнують міжособистісні стосунки.
Межовий підтип, мабуть, найбільш відомий з усіх розладів і один з найбільш дезадаптивних.
Брак відчуття прив’язаності, страх покину тості, відчуття внутрішньої порожнечі , неможливість побудувати стійкий міжособистісний стосунок через коливання ставлення до партнера-то найкращий, то найгірший призводить до повної життєвої розгубленості.
Через це люди з межовим розладом вкрай схильні до зловживання алкоголем і психоактивними речовинами, часто здійснюють спроби самогубства.
Цей розлад практично завжди суміжний з депресивним чи тривожним розладами, БАР чи циклотимією, потребує фармакологічної підтримки комор бідних станів і тривалої психотерапії для укріплення і формування ідентичності.
Істеричний розлад особистості
Істеричний розлад особистості характеризується демонстративною поведінкою, часто з відтінком сексуального фльору, потребою постійно бути в центрі уваги, ексцентричним виглядом.
Їх неможливо не помітити, вони можуть демонструвати різний спектр почуттів і емоцій, проте внутрішньо поверхневі і егоїстичні і нездатні будувати глибокі стосунки.
Щоб почувати себе добре, люди з істеричним розладом потребують сцен, де захоплення чи увага оточуючих може підкріпити порушену самооцінку.
Нарцистичний розлад особистості
Нарцистичний розлад особистості також є один з найбільш відомих. В осіб з таким розладом самовідчуття коливається від ідеї власної грандіозності до повного самознецінення і нікчемності.
Нарциси потребують постійного позитивного підкріплення і похвали і для цього готові на все.
Вони дуже часто стають лідерами, тому що добре оволодівають мистецтвом маніпуляцій і емоційного підкупу, проте абсолютно байдужі до оточуючих людей і їхніх почуттів.
Лідерство їм вдається багато в чому і завдяки недостатності сумління, тому що задля досягнення мети вони легко йдуть по головах, позбавляються конкурентів.
Їхня внутрішня порожнеча і глибинне відчуття меншовартості настільки непереносиме, що для компенсації і відчуття грандіозності вони готові буквально на все.
Нарциси нездатні до побудови теплих, щирих стосунків, хоча на перших порах вміють бути просто чарівними. Люди для них не суб’єкти, а об’єкти, яких вони використовують задля власних цілей.
В терапію люди з нарцистичним розладом приходять з запитанням не «що зі мною не так», а «що з іншими не так», тому, щоб налагодити довірливий терапевтичний стосунок зменшити коливання маятника нарцистичної гойдалки потрібно багато часу і терпіння.
Уникаючий розлад особистості
Уникаючий розлад особистості характеризується надмірною соціальною тривожністю, відчуттям самознецінення, страхом будувати стосунки.
Часто такі особи мали ранній дитячий досвід цькування і відкидання, тому надзвичайно бояться гіпотетичних принижень і образ.
Цей розлад дуже ускладнює побудову кар’єри чи особистих стосунків
Залежний розлад особистості
Залежний розлад особистості характеризується підпорядкування іншим в прийнятті життєво важливих рішень, патологічний страх брати відповідальність за своє життя і вчинки, страх самостійного невиживання і схильність до побудови залежних симбіотичних стосунків.
Обсесивний розлад особистості
Обсесивний розлад особистості характеризується схильністю до ритуалізованої поведінки, впертістю і прагненням до перфекціонізму. Часто такі люди схильні до просто ідеального порядку,кожна річ має мати своє місце.
Вони приділяють надмірну увагу деталям, надзвичайно бояться змін. Їх важко в чомусь переконати, вони ригідні в своїх судженнях.
Контроль за деталями дає їм можливість впоратись своєю невпевненістю.
Вони схильні до розмірковувань і розумової жвачки, проте їхні нав’язливості і ритуали ніколи не досягають клінічного вияву.
Психологічна допомога при розладах особистості
Всі розлади особистості потребують тривалої психодинамічної психотерапії, яка є надзвичайно складною і напруженою для психотерапевта і пацієнта.
Часто такі пацієнти покидають терапію, неодноразово повертаються і так може тривати багато разів, поки не напрацюється ниточка прив’язаності і довіри і терапевт не стане стабільним позитивним об’єктом.
Проте це єдиний спосіб напрацювати свою ідентичність і зрозуміти свої сталі патологічні поведінкові патерни і для пацієнта з розладом особистості змінити своє життя.
Ірина Григораш, психотерапевт, лікар-психіатр дорослий та дитячий, член УСП.
Для кращого розуміння природи розладів особистості варто спершу окреслити поняття «особистість».
Особистість – це соціальна характеристика людини, якої вона набуває у певному соціокультурному середовищі внаслідок спілкування та взаємодії з іншими.
Окрім того, особистість – це багатовимірна система психічних властивостей та індивідуальних психологічних якостей, що:
Обумовлюють своєрідність окремої людини як носія свідомості
Визначають типові для неї шаблони поведінки
Природа розладів особистості
Розлад особистості — давнє поняття, пов’язане із такими стигматизуючими ярликами, як холерик, меланхолік, істеричка, невротик, лібідозні типи, невротичні стилі, психопатії та багато інших.
Сучасна міжнародна система класифікації формальних розладів (МКХ-11) лише підвищила інтерес до розладів особистості.
Згідно міжнародних класифікаторів захворювань МКХ та DSM розлади особистості – це значущі порушення у конституції характеру (сукупності характерологічних рис) та поведінкових проявах індивіда, що:
Не є безпосередніми наслідками:
соматичного захворювання,
травми головного мозку
інших психічних розладів,
Охоплюють основні сфери діяльності психіки,
Супроводжуються особистісною та соціальною дезінтеграцією.
Переважно виникають розлади особистості та стають помітними ще у дитячо-підлітковому віці та не зникають у періоді дорослості.
Таким людям притаманна дисгармонія емоційно-вольових якостей особистості при збереженому інтелекті.
Вважається, що патологічна конституція особистості виникає через:
Вроджену або рано набуту неповноцінність нервової системи (спадковість, асфіксія плоду, перенесені інфекції та травми тощо),
Несприятливий вплив соціального середовища (виховання у неповній чи дисгармонійній сім’ї, алкоголізм батьків, дитячі психотравми різної етіології тощо).
Основні види розладів особистості (за МКХ-10):
Параноїдний
Шизоїдний
Дисоціальний
Межовий
Істеричний
Обсесивно-компульсивний
Тривожний
Залежний
Параноїдний розлад особистості
Такі люди схильні до генерування та застрягання у надцінних ідеях, мають односторонні, сплощені, але стійкі емоційні переживання, які витісняють раціональну складову з мисленнєвої та поведінкової активності.
Їх можна охарактеризувати як недовірливих, необґрунтовано підозріливих, із завищеною самооцінкою та почуттям власної гідності.
Світогляд та коло інтересів в параноїдних осіб звужені, негнучкі, судження та умовиводи категоричні і водночас наївно-фантасмагоричні.
Шизоїдний розлад особистості
Характеризується замкнутістю, некомунікабельністю, ригідністю, контакти таких людей з іншими формалізовані, без прив’язаності, проявів емпатії чи просоціальності.
Коло спілкування таких осіб надзвичайно вузьке та формується згідно інтересів та потреб людини з цим розладом і потрапити туди не легко.
Показовою є парадоксальність, недбалість зовнішнього вигляду особи з шизоїдним розладом, що проявляється:
У стилі одягу, виборі зачіски
Неприродності, роботизованості або незграбності — рухів, міміки, проксеміки
“Шизоїди” справляють враження диваків, ексцентриків не лише через свій зовнішній вигляд, а й відірваність від буденних справ членів своєї сімї, колег чи однокласників.
Часто мають специфічні музичні, творчі чи наукові вподобання.
Поведінка таких осіб заперечує та порушує загальноприйняті соціальні правила, норми та цінності, оскільки вони не здатні до:
Співпереживання,
Ідентифікації себе з іншою людиною,
Докорів сумління
Розкаяння.
Моральний розвиток соціопатів знаходиться на передконвенційному рівні.
Вони запальні, егоцентричні та жорстокі, несхильні до саморефлексії, критичної оцінки своїх вчинків, натомість знаходять виправдання своїх неправомірних дій у поведінці чи словах інших людей.
Зосередженості на результатах своєї діяльності без здатності отримувати задоволення від самого її процесу,
Підвищеним контролем за собою та іншими
Зазвичай, люди з ОКР мислять поляризованими категоріями «чорне-біле», що часто призводить до непорозумінь у міжособистісних стосунках.
Часто вони є песимістами, хоча можуть вважати себе «реалістами», тому схильні до депресій та самогубств.
Тривожний розлад особистості
Характеризується:
Схильністю до тривожних передчуттів,
Катастрофізації незначних подій чи ситуацій,
Незмінному знаходженні причини для власного занепокоєння.
Такі особи схильні до панічних атак, завжди обдумують найгірші сценарії розвитку подій у їхньому житті чи житті значущих для них людей.
Інколи, мають сильність ухилятися від нових знайомств, місць, виконання нових для себе професійних обов’язків, публічних виступів через страх критики, насмішки або ігнору.
Залежний розлад особистості
Люди, що потерпають від цього розладу оцінюють себе як безпомічних, неповноцінних без допомоги інших, не є життєстійкими.
Вони не здатні до автономності та самостійності у поглядах, здійсненні важливих виборів, прийнятті рішень та виконанні різного роду завдань.
Тому такі особи патологічно шукають схвалення і підтримки від інших, є конформістами, які прагнуть перекласти відповідальність на інших за прийняття важливих рішень та зміни у своєму житті.
Поширеність розладів особистості
Довгий час у клініцистів складалося враження, що розлади особистості є поширеними серед клінічних груп населення, які шукають вирішення психологічних проблем.
Це було підтверджено в дослідженні пацієнтів, яких лікували амбулаторно: більше 80% з них мали розлад особистості.
Пацієнти зазвичай шукали лікування від депресії та тривоги, але структуровані клінічні інтерв’ю показали, що вони майже завжди разом із тим, мали розлад особистості.
Більшість досліджень поширеності розладів особистості серед звичайного населення далеко не репрезентативні.
Майже всі вони були проведені в США. Незважаючи на це, дослідження показали однакову поширеність будь-якого розладу особистості: від 7,3% до 15,7%, із середнім рівнем 10,3%.
Таким чином, точкова (в одному часовому моменті) поширеність розладів особистості становить 10%, проте виявлено, що впродовж життя близько 30–40% населення демонструють ознаки якогось із розладів особистості.
Генетичні чинники визначають 40–50% варіацій у розвитку розладів особистості.
Розлад особистості – на все життя?
Донедавна вважалося, що розлади особистості починаються рано і є хронічними, такими, що тривають протягом усього життя, однак останні опубліковані дослідження ставлять це припущення під сумнів.
Відтак, дослідження Ферро, Кляйна, Шварца, Каша та Лідера та ін. і неопубліковані дані з Норвегії показують, що розлади особистості можуть минати із часом.
Було виявлено, що через 2 роки після діагностування лише 50% осіб із початковим розладом особистості все ще мають це розлад.
Відсоток становить 35–40% після 4 років, 25% після 6 років, 15% після 10 років і 10% після 25 років.
Попри це без психотерапії люди з виявленим розладом особистості зазвичай важче даватимуть собі раду зі стресами та життєвими викликами, аніж середній представник суспільства.
Тенденція протягом життя щодо набуття імпульсивних розладів (антисоціальних, театральних, межових) у середньому знижується, тоді як тенденція до замкнутого, контрольованого афектом розладу (шизоїдний, параноїчний, обсесивно-компульсивний) – зростає.
Психологічна допомога
Психологічна робота із особами з розладами особистості спершу вимагає ретельної психодіагностики для класифікування його форми, від чого у подальшому залежатиме зміст та методи психотерапевтичної інтервенції.
Індивідуальна психотерапія здатна позитивно вплинути на якість життя тих, хто потерпає від розладів, а також їхнього оточення.
ПІДБІР ФАХІВЦІВ
У спеціальному розділі веб-платформи можна зручно і швидко підібрати експертів як за однією основною спеціалізацією, скажімо “психолог”, так і одразу за кількома, наприклад “сімейний психолог”, “психотерапевт” і “психіатр” тощо
Універсальний і простий алгоритм “націлювання експертизи“ у Просторі Психологів дозволяє, при потребі чи бажанні, додавати до параметрів відбору і такі атрибути як відчуття, скарги, ціна, спеціальність, метод, стать, мова (автоматично — українська, звісно ж), досвід, стиль, галузі тощо
Інтуїтивно зрозуміла послідовність підбору фахівця на psychology.space здатна забезпечувати 100% взаємовідповідність фахівця і клієнта буквально з першого разу, що, серед іншого:
неабияк економить час клієнтів на безпосередній пошук потрібного рішення
позбавляє і клієнтів, і фахівців необхідності витрачати дорогоцінні перші хвилини консультації на достеменне з’ясування взаємовідповідності
Психічними травмами у сучасній психології кваліфікуються ушкодження переважно нефізичного характеру, що виникають внаслідок впливу на психіку людини після різного роду деструктивних подій та/або особистісно значущої інформації, яка отримується на фоні сильних потрясінь.
Деякі фахівці, говорячи про психічні травми, вживають термін у контексті “специфічного подразнення, що виникає внаслідок впливу стресової події на нервову систему“
Практика підтверджує, що безпосередньо травматичних ознак потенційно ризикований досвід набуває тоді, коли людський організм виявляється не здатним щось прийняти, адаптуватися чи упоратися з емоційним навантаженням.
Найпоширеніші психічні травми, як правило, провокуються такими чинниками як насилля, катастрофічні події, війна, втрата близьких, невдачі у стосунках, кар’єрі, бізнесі, самореалізації та багато-багато інших.
Непропрацьовані психічні травми, слід наголосити, нерідко провокують негативні наслідки як для психічного, так і соматичного здоров’я, а також — успішності адаптаційних та усіх інших психічних процесів у людській життєдіяльності.
Іншими словами, переживши потрясіння, але психологічно не справившись із ним — ви ризикуєте зіткнутися з цілим спектром можливих негативних наслідків психотравмування.
Водночас, доведено, що далеко не кожна особистість залишається психотравмованою після переживання важких емоцій, що пов’язано з різними індивідуальними рівнями стійкості і опірності (резильєнтності) до стресу.
Фахівці з психічного здоров’я, зазвичай, диференціюють терміни «психологічна» та «психічна» травма, але доволі часто вживається і узагальнене скорочене поняття “психотравма”.
Психологічними травмами у такії класифікації визначають такі, що дають можливість особистостям самостійно справитися з наслідками потрясінь та успішно адаптуватися до змін у соціальному середовищі.
Психічними травмами спеціалісти кваліфікують такі порушення, в результаті яких суттєво змінюється емоційний стан, поведінка та інші характеристики життєдіяльності людини незалежно від її бажань та резильєнтності (опірності).
Також прикметно, що деструктивний уплив психічної травми виявляється практично одразу після пережитих потрясінь, а суто психологічний негативний досвід — може й зовсім не проявитися та/чи незначно оприсутнитися лише з плином часу.
Важливо, що психічні травми, як правило, призводять до збоїв у роботі не лише психіки, але й можуть послужити безпосередньою причиною зниження і навіть втрати працездатності чи появи різноманітних фізичних обмежень життєдіяльності
В залежності від здатності людини опиратися стресу і долати наслідки пережитих потрясінь, зазвичай, виокремлюють три види основних реакцій людей на психотравматичні події:
проактивна
реактивна
пасивна
Проактивна
Передбачає ініціативну спробу опрацювання стресової події без сторонньої допомоги та успішне запобігання її деструктивного вплиу на світогляд, а також якість і стиль життя.
Практика доводить, що люди із проактивною позицією частіше і легше дають собі раду зі стресами, потрясіннями та іншими неочікуваними ударами долі
Реагуючапозиція
Простими словами, має на увазі реактивне прикладення певного обсягу зусиль задля мінімізації потенційної шкоди від психотравмуючих подій.
На практиці, таке реактивне відношення, по-перше, має місце винятково після потрясіння, а по-друге, не завжди увінчується адекватною оцінкою зусиль, в результаті чого психотравматичні ексцеси набувають істотного впливу на емоційний стан особистості
Характеризується спробами повного ігнорування потрясінь, запереченням і неприйняттям травмуючої ситуації.
Практика свідчить, що люди із пасивною реакцією на негативний досвід — довго страждають від множинних наслідків психологічного чи психічного травмування.
Причини і ризики психотравмування
Персональний і багаторічний досвід надання психологічної допомоги свідчить, що причиною психотравмування може стати рішуче будь-яка подія, а чи не єдиним універсальним критерієм розрізнення таких причин є вік, що умовно розділяє їх на:
Дитяча психіка характеризується більшою вразливістю і сприйнятливістю негативних емоційних потрясінь, а специфіка травмонебезпечних подій у дитячому (та підлітковому) віці більшою чи меншою мірою відрізняється від типових ситуацій, що мають місце житті дорослих.
Дитячі психотравми, зазвичай, спричиняють найпотужніший вплив і на загальну психологічну опірність, і на особливості формування стрижневих рис характеру, і на світоглядні орієнтири в дорослому віці, і на принципи розбудови стосунків тощо.
Найчастіше, дитячий психотравмуючий досвід фахівці пов’язують із такими різновидами подій та/або потрясінь:
шкідливі звички і/або залежності у батьків (алкоголь, наркотики, розгнузданий стиль життя) тощо
Практична робота з психологічними травмами у дитячому віці, яку проводять профільні спеціалісти свідчить, що за умови нехтування знаковоми негативними подіями у житті дитини — психотравма може стати навіть засадничою основою сценарію життя дорослого.
Такі дорослі симптоми психологічних проблем як роздратування, пригніченість, нервозність, депресійні стани і схильність до насильства, як правило сягають своїм корінням саме у дитячі психічні травми.
Більш того, саме непропрацьована дитяча психотравма, як показує практика, цілком спроможна спричинити у дорослому житті навіть серйозні психічні проблеми – невроз, психоз, депресія, та провокувати розвиток психосоматичних хвороб.
Причини психотравм у дорослому віці
Характеризуючи причини психотравмування у дорослому, усвідомленому віці, треба наголосити, що різноманітні порушення поведінки і життєдіяльності можуть визначатися дитячими страхами, закарбованими у пам’яті образами, негативними спогадами тощо.
Непропорційні стійкості психіки дорослої особистості потрясіння та/або інтенсивні негативні емоції, зокрема, найчастіше спричиняються такими ситуаціями:
Позаяк виникнення психотравм неминуче супроводжується розвитком певного симптоматичного комплексу, ознаки цього процесу мають виражений емоційний та фізіологічний характер.
В теорії та практиці сучасної психології, негативні психологічні досвіди (психотравми) класифікуються за багатьма критеріями:
Ситуативними фахівці називають ті, коли психотравматична подія відбувається зненацька і триває недовго, а відночять до них, як правило — лікарську помилку, смерть близьких людини, подружню зраду, природні катастрофи тощо
Довготривалі травми майже завжди опосередковано чи безпосередньо пов’язуються з травматичними переживаннями у дитячому віці і тягнуться роками (і навіть десятиліттями) та постійно і щоразу більше знижують якість життя.
Залежно від тривалості впливу — психотравми також можуть поділятися на гострі, шокові і хронічні.
Причому, найнебезпечнішими для ментального здоров’я, як правило, є хронічні, адже такі характеризуються безперервним деструктивним впливом на людську психіку
Психотравми за частотою та інтенсивністю
Численні теоретичні дослідження та безпосередня практика підтверджують, що дитячі психотравми є найнебезпечнішими як за мірою негативності впливу на психіку так і за частотою.
Власне, потрясіння пережиті у дитячому віці, часто залишають негативний слід не лише у дитинстві, а й безпосередньо формують доросле життя особистості.
Наслідки дитячих психотравм, як правило, можна знайти буквально у всіх, водночас трапляється, що в певної кількості людей ці переживання виражені більше та, зокрема, виявляються у впертому нерозумінні близьких людей, постійному очікуванню зради тощо.
Проте зазвичай, джерелом отримання психотравм у дитячому (підлітковому) віці, передовсім, виявляються батьки та/або опікуни чи інші близькі родичі.
Практика надання психотерапевтичних послуг переконливо засвідчує, що ювелірне налаштування актуального ставлення до пережитих потрясінь — дає можливість психотравмованим особам будь-якого віку, статусу чи сімейного положення:
обговорити вголос із фахівцем свої прямі асоціації та небезпосередньо пов’язані із психотравмою думки, емоції, поривання тощо
мінімізувати чи повністю запобігти поглибленню/зміцненню деструктивного впливу психотравматичного досвіду на свою життєдіяльність
підвищити якість життя у стосунках, причому для усіх їх сторін і неважливо, чи це міжособистісні, робочі, формальні чи дружні тощо
Само собою, що безповоротна втрата близької (тією чи іншою мірою) та/або рідної людини, кваліфікується фахівцями з ментального здоров’я однією із найсерйозніших психотравм.
Неоднорозово перевірено на практиці, що така катастрофа здатна глибоко зранити душу (особливо чутливу), настільки, що у крайніх випадках, психіка окремих людей уже виявляється неспроможною пройти відновлення на усі 100%.
Психотравми втрати близьких, нерідко спричиняють цілий ряд визначальних для життя психотравмованих осіб наслідків, зокрема:
Нездатність насолоджуватися житям, використовувати можливості, планувати майбуття, розкривати потенціал стосунків тощо
Упереджене ставлення до нових знайомств, які могли би, бодай частково заповнити вакуум втрати (часто через, буцімто “зраду“)
Найдужче втрата одного з батьків позначається на незміцнілій дитячій психіці, адже надалі такому дорослому (через “природно-набуте” побоювання нових втрат) — буде нелегко, наприклад, відкриватися у стосунках, довірити комусь думки про сокровенне тощо .
Психотравми обставин
Окремий кластер різновидів психотравм складають ті, що виникають в силу обставин непереборної дії, форс-мажорів, стихійних лих, війн, техногенних аварій тощо
Часто такого роду потрясіння, а особливо після початку повномасштабної війни росією проти України — провокують украй негативні наслідки для життєдіяльності нервових та інших систем організму у постраждалих різного віку, від наймолодших, до довгожителів.
Пережиті під час психотрамуючого досвіду небажані емоції, помисли, відчуття, страхи — змушують людину страждати і почуватися пригніченою, страхи — ризикують перерости у фобії, тривоги у тривожний розлад, негативні звички у залежності (адикції) тощо
Щоби справлятися з такого роду ситуацією успішно, або принаймні мінімальними втратами — звертайтеся до висококваліфікованих і досвідчених спеціалістів.
Також користуючись нагодою, додам, що уже давно й продуктивно працюю із втратами у якості психотерапевта.
Десь рівно настільки, щоби впевнитися у неефективності “самолікування” у 90% випадків, яке не допомагає відчутно усунути навіть частково набажані прояви пережитої смерті близької (особливо рідної) людини.
На практиці, більшість клієнтів чи їх оточуючих можуть визначити прояви психотравмування за двома групами симптомів, емоційними та фізичними, але трапляються класифікації, які окремо виділяють і “психологічні симптоми”
Теорія діагностування психотравм стверджує, а практика роботи зі зверненнями клієнтів підтверджує, що
Найгостріший період болісного переживання негативного досвіду, зокрема смерті когось із близьких, “знову і знову” (посттравматичні симптоми) — може тривати до кількох місяців.
Далі, залежно від індивідуальних особливостей психіки та/або міри залученості у процес фахівця з ментального здоров’я — спогади швидше чи пізніше згасають, а відчуття притуплюються.
Однак, треба сказати, що у знакові моменти (наприклад, річниця смерті при умови психотравми втрати) пов’язані деструктивні почуття і стани мають схильність загострюватися з новою силою.
завдавати суттєвої шкоди фізичному здоров’ю та спотворювати соціальне життя
відігравати роль поштовху для неконструктивної переоцінки цінностей, скасування “колишнього” стилю життя, відмови від допсихотравматичних принципів життєдіяльності, протилежної зміни життєвих пріоритетів тощо
За останні два роки, сотні тисяч і мільйони українців безпосердньо відчули на собі, що означає психотравмування страшними подіями, які відбуваються назалежно від наших очікувань, планів та розрахунків.
Більш того, ризики втратити бажання особистісного зростання, відмовитися від набуття нових соціальних статусів, зруйнувати міжособистісні стосунки з близькими тощо — притаманні рішуче усім нам, і тим, хто знаходиться в Україні, і тим, хто виїхали як біженці у інші країни.
Окремо треба наголосити і на ще одному поширеному наслідку психотравмування — зниженні лібідо та/або зменшення міри задоволеності сексуальним (статевим) життям.
Такі психофізичні супутники психотравм як тілесна скутість, психічна замкнутість, недовіра тощо, “природно” провокують зміни у сфері інтимної близькості. Наприклад:
у чутливих чи відповідно акцентованих чоловіків, пережите під час сексу чи інтиму потрясіння — може призвести до тимчасової чи навіть постійної сексуальної неспроможності,
у жінок, які, скажімо, пережили важке розлучення — виникає панічний страх перед будь-якою інтимною близькістю, а ті, які із тих чи інших причин, переривали вагітність — стикаються з невідомою раніше перешкою для повноцінної насолоди від сексу, інтиму, романтики тощо
ПІДСУМКИ
Психотравматичний досвід, умовно кажучи, може чекати кожного нас будь-те і будь-коли, адже причиною виникнення психотравми може виявитися дуже широкий спектр подій, потрясінь, реакцій тощо
Трапляється, що так звані “сильніші особистості” цілком успішно справляються з психотравмами (зокрема тими, що інколи кваліфікуються фахівцями “суто психологічними”) самостійно.
Водночас, нерідко переоцінка власних спроможностей у таких випадках, результуюється у неочікуваний збій.
Що, в сумі зі несвоєчасним звернення до фахівців — несе великий ризик перетворення “невеликої проблемки” на цілий пласт психотравматичної проблематики, адже успішне її вирішення:
по-третє, містить щоразу більші обмеження результативності
по-четверте, потребує більше капіталовкладень
тощо
Іншими словами, якщо (коли) у вас виникають найменші сумніви у тому, що ви успішно справляєтеся з тим чи іншим психоемоційно-фізичним потрясінням, не відкладаючи — записуйтеся на консультацію
Адже як свідчить практика, лише разом із фахівцем з психічного здоров’я (об’єктивно і зважено розібравшись, прийнявши відповідні рішення та пройшовши певний шлях) — можна з високою ймовірністю прогнозувати максимальне відновлення від усіх негативних наслідків психотравмування.
Звертайтеся, якщо це актуально для вас особисто чи навіть стосується небайдужих вам людей через контакти у профайлі:
Психотерапевтичних напрямків є багато і всі вони мають свої особливості. Проте завжди терапевтичний процес має свої етапи, через які клієнт і терапевт послідовно проходять від початку і до завершення.
Процес психотерапії не є коротким, його тривалість коливається від 20 сесій в короткофокусній психотерапії до декількох років в психоаналізі. Для випрацювання особистісних змін, появи усвідомлень та зміни поведінкових патернів потрібен мінімум рік.
Психотерапія — це не завжди легко, насправді це важка праця обох — психотерапевта і клієнта.
Створюючи безпечне місце для теплих, довірливих стосунків, психотерапевт супроводжує клієнта в його переживаннях, підтримуючи, даючи зворотній зв’язок прийняття і розуміння.
Психотерапевтичні інтервенції ніколи не є директивними чи дорадчими, терапевт дає змогу клієнтові подивитись на ситуацію чи проблемні стосунки під іншим кутом і розуміти їх по-іншому.
Переживаючи в стосунках з терапевтом щось нове, опираючись на міцну нитку взаємин, з’являються сили, впевненість і мотивація до змін.
Першим кроком до терапевтичних зустрічей є первинне інтерв’ю.
Первинне інтерв’ю
Це перша зустріч, або декілька зустрічей, коли психотерапевт і клієнт знайомляться один з одним і налагоджують перший стосунок.
Первинне інтерв’ю може бути стандартизованим (ряд фіксованих запитань), чи довільним, коли клієнт має можливість розповісти про свої проблеми, потреби, очікування, а терапевт задає уточнюючі питання.
В первинному інтерв’ю важливо зібрати основну інформацію про клієнта — його дитинство, дорослішання, зрілість, основні стосунки на цих етапах і основні проблеми і болючі точки.
Важливо отримати інформацію про здоров’я, чи є актуальні соціальні стреси і які були раніше, чи наявні проблеми в навчанні чи роботі і рівень стресостійкості у їх подоланні, яке найближче сімейне коло і які найважливіші стосунки в житті.
Основні віхи — найважливіші, чи знакові події, досягнення, втрати. Також чи є згубні для життя і здоров’я звички, які захоплення і улюблене проведення часу, а що є найбільшим важким до виконання.
Зазвичай, в кінці інтерв’ю терапевт уточнює, чи є ще щось таке, що клієнт хотів би додати до інтерв’ю і про що важливе ще могло бути не сказано.
Запит або основна ціль
Після цього важливо сформулювати запит– основну ціль, яку клієнт і терапевт хочуть досягти в результаті терапевтичної роботи.
Не виключено, що під час терапії запит клієнта може змінюватися і це є нормальний плин терапевтичного процесу.
Опісля, коли основні проблеми і очікування клієнта озвучені і він готовий розпочати терапію, важливо окреслити чіткі рамки співпраці — час, місце і частоту зустрічі і оплату роботи терапевта. Це називається терапевтичним контрактом.
Психодіагностика
Під час перших психотерапевтичних зустрічей терапевтові важливо провести своєрідну діагностику клієнта, щоб зрозуміти, з якими індивідуальними особливостями клієнта він має справу.
Для терапевта важливо визначити, яку психологічну структуру має клієнт, які психічні захисти він використовує, наскільки стійка і здорова його самооцінка, з ким ідентифікує себе, з якою соціальною групою, який основний конфлікт і основні патерни адаптаційної поведінки.
Терапевтичний альянс
Якщо клієнт і терапевт налагодили довірливий стосунок, згодом відбувається формування терапевтичного альянсу, продуктивної взаємодії між психотерапевтом і клієнтом, коли клієнт готовий до відкритості і усвідомленості, які необхідні для руху в терапевтичній роботі.
Власне, без формування терапевтичного альянсу психотерапія неможлива.
Навіть коли клієнт має багато опорів, які заважають швидко досягати поставлених в терапії цілей, терапевтичний альянс втримує клієнта в стосунку з терапевтом, даючи йому час для опрацювання своїх дефіцитів і переживань.
Основний терапевтичний процес
Основний процес терапії починається після формування психотерапевтичного альянсу.
Саме на цьому етапі відбувається основна трансформація клієнта, опрацювання травматичних та конфліктних історій.
В процесі терапії терапевт і клієнт встановлюють фокус — основну проблему, над якою працюють на даний момент. Якщо терапія тривала, терапевтичний фокус може змінюватись, паралельно зі запитом.
В психодинамічній психотерапії терапевт зберігає позицію нейтральності — доброзичливого, неосуджуючого ставлення до пацієнта та його оточення, не спонукаючи його до якихось дій та не нав’язуючи йому своєї думки.
Натомість, даючи простір до власних суджень та висновків, акцентуючись на особі клієнта і його потребах. Часом цю позицію зберігати дуже важко, проте без екстремальних подій в житті клієнта, вона дуже важлива.
Це не означає, що терапевт є лише стороннім емпатійним спостерігачем.
Є різні терапевтичні техніки, за допомогою яких терапевт дає клієнтові зворотній зв’язок і допомагає структурувати і опрацьовувати той матеріал, який приносить на терапевтичні зустрічі клієнт.
Одним з її елементів є пояснення — коли терапевт прояснює клієнту про ті психологічні явища, які з ним відбуваються тут і тепер, якщо клієнт має потребу їх розуміти.
Також інтерпретація — коли терапевт пропонує клієнту своє бачення несвідомого матеріалу, який продукує клієнт, переводячи несвідомі процеси в свідоме.
Клієнт не обов’язково повинен погоджуватися з інтерпретацією терапевта, але такий взаємний обмін роздумами є дуже корисним, даючи терапевтові глибше розуміння клієнта, а клієнтові матеріал для переосмислення і опрацювання.
Взагалі інтерпретацією можна вважати кожен коментар терапевта, який спрямовує клієнта в потрібному напрямку,висвітлюючи темні плями, які клієнт упускає з поля зору.
Нерідко трапляється і конфронтація — коли терапевт повертає клієнта до обговорення речей, яких він несвідомо уникає.
Іноді такий прийом викликає в клієнта не надто легкі переживання, проте підтримка терапевта допомагає їх безпечно прожити і інтегрувати.
Конфронтація є необхідною для прояснення опорів, які заважають побачити суть і причину конфліктів, які впливають на багато аспектів життя клієнтів і формують захисні поведінкові стратегії.
Проте, конфронтація ніколи не є грубою, клієнт може дати собі час для подолання опору і виявлення прихованих почуттів.
І пропрацювання — основний процес, в якому можна прослідкувати зародження переживань, формування конфлікту, дослідження захисних стратегій і впливу пережитого на стосунки і подальше життя.
Також ключовою частиною припрацювання є безпечне прожиття витіснених, захованих емоцій, болю і, втрат і інтеграцію пережитого в досвід.
Коли закінчується термін терапевтичного контракту і терапевт і клієнт прийшли до висновку, що основні цілі терапії досягнуті, терапія завершується.
Завершення психотерапії
Завершення, або остання зустріч, часто дуже щемка.
Пройшовши разом великий, нелегкий шлях терапевт і пацієнт назавжди залишаються в серці один одного, здобувши кожен безцінний досвід.
Часом клієнти непокояться, як вони далі самі, без терапевтичної підтримки. Але сила, здобута в процесі важкої роботи над собою, завжди залишається з клієнтом, даючи йому впевненість у власній цінності і крила.
