Сімейні кризи

Сімейні кризи – це неминучі етапи в житті, які проходять практично всі пари. Вони трапляються в певні періоди і супроводжуються неприємними емоціями: тривожністю, занепокоєнням, а іноді й відчуттям безвихіності, не прагнучи будь-що змінювати чи вдосконалювати.

Сімейні кризи: етапи життєвого циклу сім’ї

Нормативні сімейні кризи, як правило, виникають на певних етапах життєвого циклу сім’ї.

• Кінець першого року спільного життя: ця криза знаменує собою завершення першого етапу адаптації та звикання до спільного побуту
• 3-4 роки: ці сімейні кризи часто описують як «підводні», тому що про неї мало згадується в літературі. Він супроводжується депресивними відтінками, коли один із подружжя (часто дружина), відчуває труднощі у нових ролях. Наприклад, як мати спроби обговорити свої почуття часто сприймаються чоловіком як претензії, що може посилити внутрішню кризу.
• 7-8 років: цей час називають «синдромом незадоволеності», коли партнери можуть усвідомити зниження інтересу один до одного чи незадоволеність життям у шлюбі.
• 10 років: символічний рубіж, що розділяє етапи життя сім’ї. Часто саме в цей період багато пар вирішуються на кардинальні зміни — будь то переїзди, розставання або пошук нових рішень.
• 10-12 років: криза інтимної близькості, де обидва партнери вже сформовані особистості, але вони так і не навчилися досить близько говорити про важливі проблеми, які їх хвилюють.

Етапи нормативних криз у сімейному житті можуть розтягуватися роками, формуючи своєрідні цикли відносин. Наприклад, у період від 15 до 18 років спільного життя у багатьох сімей виникає велика криза. Сюди відносяться й інші значні віхи, такі як 24 та 30 років шлюбу. Часто, коли пара приходить до сімейного терапевта на межі розлучення, йдеться про те, що криза досягла свого піку.

Особливо яскраво сімейні кризи проявляються у формі побутових конфліктів, які на початкових етапах можуть здаватися незначними. Наприклад, наприкінці першого року спільного життя або трохи пізніше можуть почати дратувати повсякденні звички партнера.

Здаються речі, такі як неприбрані шкарпетки, немитий посуд, можуть сприйматися вже не як випадкові моменти, а як навмисні акти, що виражають зневагу і навіть бажання зачепити.

Нормативні сімейні кризи

Нормативні сімейні кризи — це кризи, з якими сімейна система, чи то подружжя, чи вже велике сімейне об’єднання, стикається в міру проходження життєвих етапів, згідно з певним «графіком».

Це можна порівняти з тим, як ми приходимо до лікаря, і він, бачачи наш вік, пояснює, що певні вікові зміни є неминучими. Або, як у дітей, спочатку випадають молочні зуби, а потім прорізаються корінні, і на це ніяк не впливає наше бажання чи воля.

Зазвичай до цих «нормативних» тимчасових рамок сім’ї ставляться скептично. Часто мої клієнти, посміхаючись, кажуть: «Ні, це не тому, що ми 10 років разом, просто наша криза була завжди, а зараз стала гострішою».

У спокійний час, без серйозного стресу, навряд чи хтось із нас наважився б тягнути до кабінету психотерапевта не лише себе, а й партнера, а тим більше всю родину. Тому практично завжди сімейна терапія — це кризова терапія.

Проте саме кризи, з якими стикаються сім’ї, дають нам можливість допомогти їм вийти на новий рівень, перейти від однієї стадії до наступної.

Ненормативні сімейні кризи

Крім нормативних, існують і ненормативні сімейні кризи, що виникають на тлі несподіваних подій чи стресорів:

• іпотека, переїзд або капітальний ремонт. Кожна з цих подій кидає виклик стабільності, і хоча вони часто асоціюються з покращенням умов, насправді такі зміни додають стресу, провокуючи конфлікти і навіть кризи у відносинах;
• народження дітей також є нормативною кризою, будь то первісток чи наступні діти. Кожна дитина вносить у сім’ю нову хвилю змін, торкаючись звичок та звичаїв, які складалися протягом років;
• похід дитини до школи ще один ключовий етап, коли система сім’ї проходить перевірку на міцність. У цей період на поверхню виходять конфлікти та внутрішні напруження, які раніше могли бути непомітними. Рівень симбіозу та батьківського залучення у процесі дорослішання дітей іноді настільки великий, що цей процес супроводжується сильною тривогою і навіть внутрішнім опором.

Як впливає гомеостаз сім’ї

Гомеостаз, або прагнення сім’ї зберегти існуюче становище, найчастіше підтримується сформованими патернами взаємодії, які допомагають сім’ї “виживати”. Коли колишній баланс (гомеостаз) сім’ї порушується, це відкриває шлях для змін.

Тут діють два ключові механізми — з одного боку, прагнення розвитку та проходження всіх етапів життєвого циклу, з другого, якоря і перепони, які утримують сім’ю у колишньому стані.

Ці механізми, як правило, вибудовані неусвідомлено, але вони дозволяють подружжю або утримувати баланс, або взагалі формувати відчуття стабільності та безпеки. Коли виникають такі сімейні кризи, то це зазвичай означає, що в гомеостазі утворилася тріщина. Колишні шаблони, звичні стереотипи та неусвідомлені механізми більше не працюють, оскільки сімейна система — це динамічна структура, і вона потребує розвитку, а не застигання.

Дорослість дітей та кризи симбіозу в сім’ї

Це неминучі етапи, які з часом приводять систему до випробувань. Спочатку у батьків можуть бути різні уявлення та спогади про школу та дорослішання, засновані на їхньому особистому досвіді. Цитати кліієнтів:

• “Я була впевнена, що “нас ця криза не торкнеться”:
• “Ми вже півроку лаємося на зовсім не пов’язані зі школою теми”.

Ці цитати підкреслюють, що підвищення рівня тривожності в сім’ї не завжди пов’язане безпосередньо зі школою, але найчастіше він все-таки призводить до посилення симбіозу, коли система ніби “регресує” до ранніх моделей взаємодії і відбуваютьс сімейні кризи.

На таких етапах сім’я схильна використовувати несвідомі патерни спілкування і звички. з прикладів: батько сімейства зазначив, що “його дохід прямо залежить від якості відносин”. “Чим гірші стосунки, тим менше я заробляю”.

І, звичайно, одна з найбільш відчутних криз, з якою стикається практично кожна сім’я, – це криза феномену “спорожнілого гнізда”. Коли один або кілька дітей залишають будинок, щоб розпочати самостійне життя, рівень тривожності у батьків різко зростає.

Підлітковий вік та його вплив

Сьогодні підлітковий вік настає значно раніше, ніж це вважалося раніше. Якщо раніше підлітковим вважали вік із 13 років, то тепер спостерігаються його ознаки вже у дітей 9–10 років. Батьки, бачачи, як їхній “дитина”, якого вони звикли обіймати і тиснути, усувається, коли його намагаються обійняти, часто переживають хворобливі емоції. Деякі матері, наприклад, описують, як уже юнацький голос їхнього сина може сухо сказати: “Не треба”, що викликає у них смуток і навіть сльози.

Невиконані процеси сепарації 

Мюррей Боуэн та її теорія про сімейні кризи чудово ілюструють, як невиконані процеси сепарації і сильна прив’язка до минулих поколінь, якими може передаватися навіть горе, ускладнюють як переживання втрат, а й можливість адаптації.

Це стає особливо важливим для тих, хто стоїть «поруч» і повинен підтримувати близького в таких моментах, що в деяких випадках стає неймовірно складним завданням.

Боуен пояснює, що напруженість між поколіннями, якщо сепарація була належним чином завершена, може викликати не тільки складності у парі, а й у сімейної системі загалом.

Те, як травма чи напруга передаються “по вертикалі” – від батьків до дітей – може впливати на горизонтальні відносини між партнерами, і це справді часто посилює конфлікт, загострює атмосферу та заважає порозумінню.

Роль батьківства

Тут, безумовно, важливий приклад Франсуази Дольто та її концепція того, що підлітки (і, до речі, діти взагалі) потребують стабільних, зрілих та емоційно здорових батьків. Ця істина допомагає зрозуміти, як сімейні кризи, як вплив підліткового віку на всю сім’ю, довбає по батькам, відносинам і всьому звичному укладу сім’ї.

Складність і тиск цього віку мають сильний вплив на батьків, які самі відчувають тривогу, втому і нерідко звинувачують себе в недосконалості. І тут, як наголошував Дональд Віннікотт, важливо усвідомлювати і приймати своє «досить добре» батьківство. Цей підхід дозволяє батькам не прагнути бути ідеальними, що допомагає уникнути надмірної самокритики та краще впоратися з труднощами.

Якість стосунків батьків — це справді визначальний чинник для емоційного та психологічного здоров’я дітей. Якби батьки ділилися своїми труднощами, не приховуючи їх, це могло б дати дітям важливий досвід та розуміння реальності, що, в свою чергу, допомогло б їм краще справлятися з власними викликами.

Важливо розуміти, що ідеалізований образ сім’ї та батьківських відносин може створити хибні уявлення про те, як виглядають реальні стосунки. Поділившись своїми переживаннями, батькам вдається продемонструвати, що конфлікти та труднощі – це нормальна частина життя, а не щось, що треба приховувати. Це по суті дає дітям інструмент для усвідомлення, що в житті буває складно, і це нормально.

Криза “спорожнілого гнізда”

Цікаво, що деякі батьки називають цей період початком спорожнілого гнізда. Для них навіть простий факт, що діти йдуть з дому вчитися або заводять стосунки, перетворюється на справжню втрату. Цей процес нерідко супроводжується гіркотою від усвідомлення, що тепер у будинку пусто.

Про цей феномен писали такі автори, як Грегорі Бейтсон та Пол Вацлавік, чиї роботи присвячені теорії комунікації. Вони наголошували, що початок багатьох захворювань, у тому числі психосоматичних та поведінкових порушень (таких як анорексія і навіть шизофренія), може бути пов’язаний з особливостями сімейних комунікацій. Особливо на етапі відокремлення дітей від сім’ї.

У своїй практиці, наприклад, я бачу зростання числа випадків анорексії у підлітків та молодих людей, особливо у великих містах.

На рівні повсякденного мислення може здатися, що в усьому винен сам підліток, його складний і нерідко конфліктний характер. Особливо якщо подружжя не подолало попередні сімейні кризи та їх взаємодія зводиться лише до обговорення дітей. Якось на прийомі, поставивши подружжю просте запитання: “Коли ви востаннє проводили час удвох?”, я почула від них відповідь: “Останнього разу ми були разом наодинці до народження дітей”.

Сімейні кризи: емоційне розлучення

На жаль, цей стиль взаємодії може призводити до так званого емоційного розлучення – коли пара офіційно залишається разом, але втрачає близькість та емоційний зв’язок. Вони забувають, як проводити час один з одним, як взаємодіяти поза обговореннями, пов’язаними з дітьми і виникають сімейні кризи. У нашій культурі, де прийнято віддавати пріоритет дітям та турботі про них, батьки часто відсувають на задній план свої особисті та подружні стосунки, що лише посилює емоційне відчуження.

У нашій культурі, де ідеали злиття між партнерами часто зводяться до абсолюту, підтримується ідея про те, що “чоловік і дружина — одне ціле”, “жінка – шия, чоловік – голова”.

При цьому подружжя перетворює свої очікування від партнера на щось дане. Ввоно починає сприймати іншого як “свою частину”, а не як окрему особистість. Виникають очікування, що інший вгадує бажання без слів, ніби подумки “прочитає” їх. І це може відбуватися, навіть якщо самі ці бажання не до кінця усвідомлені. На прийомі я часто чую фрази на кшталт: “

Ну він же повинен розуміти, чого я хочу, адже він – мій чоловік!”. Це очікування абсолютної емпатії, де партнер автоматично, без слів, виконує бажання іншого, може призводити до нерозуміння та образ. Адже череп непрозорий, і кожен має свій погляд на світ, який не завжди збігається з уявленнями партнера.

Проблема віддалення при емоційному розлученні

Пари, які уникають обговорення почуттів, часто стикаються з емоційним відчуженням. Це посилює незадоволеність і накопичує образи..

Проблема тут у тому, що у відносинах починають формуватися образи. Адже якщо чоловік — це частина мене, навіщо йому пояснювати, що я хочу? Ми ж не розмовляємо зі своїми руками чи ногами, тому що вони природно “підкоряються” нашим бажанням.

Але партнер не частина нас, і очікування, що він прочитає думки, стає джерелом конфліктів. Поступово кожен із подружжя починає відчувати, що його очікування не виправдовуються, що часто веде до взаємного розчарування та емоційного дистанціювання.

“Пастка” злиття, заснована на уявному розумінні один одного без слів. Вона стає причиною не просто побутових конфліктів, а глибокої емоційної незадоволеності, яка накопичується. Особливо коли відносини “застрягають” у подібній моделі.

Щоб долати ці сімейні кризи, важливо вміти висловлювати свої потреби. Здавалося б, це очевидно: говорити один з одним безпосередньо про свої бажання, очікування. Однак у нашій культурі вираз особистих потреб часто сприймається як егоїзм чи непристойність.

Проблема вигорання при емоційному розлученні

У суспільстві прийнято бути “ідеальними”, віддавати останнє заради інших, але не думати про себе. Така установка призводить до емоційного вигорання, оскільки у стосунках не можна черпати з “порожньої криниці”. Коли партнери пригнічують свої потреби, їх “батарейки” згодом розряджаються.

Але, як показує практика, довга відмова від власних потреб подібна до стиску пружини: чим більше тиск, тим більше згодом пружина розіжметься і неминуче прийдуть нові сімейні кризи.

Парадокс: у нашому суспільстві, де розрив відносин вважається чимось важким, часто простіше зібрати речі і піти, ніж чесно і відкрито обговорити образи, що накопичилися.

Хоча, можливо, просте визнання своїх почуттів та обговорення кордонів допомогло б їм побудувати нові, зрілі стосунки, замість “кидати валізи”.

Тимчасова розлука, як сімейні кризи

Коли ступінь злиття у відносинах досягає максимуму, як описував це Віттакер, партнери буквально починають відчувати себе єдиною істотою. У такій ситуації розлука, навіть короткочасна, стає неймовірно болісною, ніби хтось намагався відірвати від них частину тіла — руку, ногу чи вухо.

І коли один партнер вирішує провести час окремо, виникає сильне відчуття тривоги та страху. У такі моменти робота з парою потребує особливо делікатного підходу.

Іноді тимчасова розлука дозволяє партнерам «перезавантажитись», знайти особистий простір для роздумів, що може провокувати сімейні кризи, нові етапи у відносинах. І, як показує практика, часто такий підхід викликає побоювання, особливо коли один із партнерів переживає тяжку втрату, кризу чи хворобу.

У такі моменти терапевт допомагає партнерам усвідомити, що тимчасова відстань не означає «втеча». А відмова від зобов’язань, скоріше дає можливість знайти емоційні ресурси для підтримки один одного та самих себе.

Роль психотерапевта в роботі з парою

Уіттакер та інші фахівці підкреслювали важливість спільної роботи з обома партнерами, а на окремій терапії обговорювати відчуття, що виникли при сімейному прийомі. 

Коли пара приходить з відчуттям «застою», як це буває через роки шлюбу, коли образи забуті, а пристрасті згасли, терапія може допомогти їм на новому рівні порозумітися.

Термін про “зони внутрішньої самотності”ввів Олександр Алексєєв, де писує місця в психіці, куди ми йдемо в моменти нерозуміння, самотності чи емоційного заперечення, часто з дитинства.

Саме в цій сфері виникають сімейні кризи, як неврози та стереотипні очікування. Наприклад, “він повинен, нарешті, почати заробляти більше” або “вона має частіше дбати про будинок”. Ці очікування, які підживлюються минулими травмами, лише посилюють розчарування, якщо не знаходять підтримки у реальності.

Робота в парі дозволяє терапевту зайняти “роль перекладача” і ”адвоката диявола”: він допомагає кожному партнеру озвучувати та розуміти потреби один одного, створюючи “спільну мову”. Це допомагає прояснити приховані образи і вивести назовні напругу, що накопичується.

При цьому добрим терапевтичним підходом стає підтримка будь-якої розв’язки, до якої вони можуть прийти. Чи то оновлений і зрілий союз чи здорове розставання, завдання терапевта полягає у забезпеченні їхньої емоційної усвідомленості та готовності до наступного етапу життя. Разом чи порізно.

Інакше, руйнівні шлюби та розлучення, особливо якщо процес був хворобливим і недостатньо усвідомленим, завдають шкоди не тільки подружжю, а й дітям.

Підходи роботи терапевта у процесі терапії

Сімейна динаміка настільки складна і багатошарова, що прогнозувати, як розвиватимуться події і які їх очікують сімейні кризи практично неможливо. Кожна сім’я є унікальною, і кожен член сім’ї вносить свої особливості в загальну картину. Люди можуть приймати несподівані рішення, змінювати пріоритети, і це завжди буде частиною їхнього шляху. Замість цього краще зосередитися на підтримці безпечного простору для спілкування та на способах. Це дозволяє парі усвідомити свої почуття та потреби.

Тут пари можуть працювати над своїми відносинами, використовуючи терапевтичні техніки та підходи, щоб «прочистити» їх. І ключовим вмістом буде те, що саме слова та дії подружжя мають величезне значення, коли мова йдеться про сімейні кризи. Психотерапевти можуть надати інструменти та підтримувати, але кінцевий результат залежить від того, як партнери застосовують ці інструменти у своєму житті.

Техніки роботи сімейного психотерапевта з парами

Ось кілька технік та підходів, які можуть допомогти парам, де є сімейні кризи у процесі терапії:

1. Активне слухання. Це ключова техніка, яка допомагає партнерам почути один одного. Важливо не просто чути слова, а й розуміти почуття та потреби, що стоять за ними. Це може включати перефразування, уточнення і завдання відкритих питань.
2. Обговорення емоцій. Допомагати партнерам ділитися своїми емоціями та переживаннями, які вони відчувають щодо один одного та в сім’ї Це створює можливість взаєморозуміння.
3. Ідентифікація та зміна негативних патернів. Пари можуть працювати над виявленням та зміною деструктивних моделей поведінки, які повторюються у їхніх стосунках.
4. Техніки усвідомленості. Практики усвідомленості можуть допомогти партнерам бути більш уважними до своїх почуттів та реакцій.
5. Рольові ігри. Іноді корисно програти ситуації, які викликають конфлікт, щоб побачити їх з іншого боку і зрозуміти позицію партнера
6. Створення спільних цілей. Партнери можуть працювати над визначенням спільних цілей для своїх відносин, що допомагає створити спільне бачення та мотивацію
7. Вираз подяки. Регулярне вираження подяки та вдячності за позитивні якості один одного допомагає зміцнити емоційний зв’язок.
8. Ритуали спілкування. Встановлення регулярних зустрічей для обговорення важливих тем може допомогти підтримувати відкритість та довіру у відносинах.

Те, що деякі пари приходять із наміром розлучитися, але в результаті цього не роблять, також підкреслює складність процесу. Часто слова та наміри можуть змінюватися у міру того, як пари працюють над собою та своїми стосунками. Це підкреслює важливість контексту та динаміки, яка існує у кожній парі.

Якщо у вас є стійке відчуття, що в вашій парі час від часу підіймаються одні й ті ж самі теми для оговорення, проте замість того, щоб вирішити іх, ви тільки підсилюєте ці конфлікти, чи стараєтеся іх уникнути, можливо є сенс звернутися до психолгів проекту, вибравши спеціаліста, який вам підійде, та розібравши ці токсичні цикли перейти на новий, більш свідомий та глибокий рівень поваги та довіри в вашій парі.
Дайте собі дозвіл бути щасливими!