Типологія відношення до хвороби
Можна говорити багато чого про американську медицину.
І про нашу.
Вони між собою різняться сильно.
Навіть не рівнем освіти.
Навіть не рівнем професіоналізму.
Навіть не рівнем матеріального забезпечення – обладнання, технічні можливості і оце от все.
Вони відрізняються найважливішим – ставленням до пацієнта; ні, не так, – відношеннями лікар-пацієнт.
З пацієнтом там проговорюється все.
З пацієнтом радяться: його думка враховується. Йому намагаються пояснити всі тонкощі того, що відбувається, йому пояснюють суть призначеної терапії: що, як, і чому саме так.
З пацієнтом говорять дуже спокійно, дуже терпеляче і пояснюють настільки довго, наскільки треба.
Часом це робить не сам лікар (якщо його час дуже дорогий), а його помічник, асистент.
(На лікаря вчаться від шести до одинадцяти років, на асистента – рік чи щось таке. Ще одна коло-медична професія).
Пацієнт навіть має право відмовитися від призначеного лікування. Ну, якщо він розкаже, що
в гуглі/інстаграмі вичитав, що воно якесь не таке, як гуглу/інстаграму здається, що повинно бути, і він вірить їм більше, ніж лікарю.
Лікар не розсердиться і не відмахнеться.
По-перше, він довго пояснюватиме, в чому насправді справа і чому в гуглі написано про «не такість» лікування.
По-друге, ну ні то ні: призначатимуть щось інше. В руслі вашого бачення, але при цьому залишаючись в межах здорового сенсу, професійності та наукового, а не інстаграмного, знання.
Проте в американському медичному підході є те, чого я не приймала ніколи, ніколи в житті, ніколи з цим не погоджувалася, а відтоді, коли психологія стало моєю професією – і тим більше ні.
Це – повна інформація про діагноз.
Та не просто повна: навіть якщо діагноз під питанням, навіть якщо це зовсім маленька вірогідність діагнозу, то розпишуть не лише потенційний діагноз та що він означає, а всі можливі його погані наслідки в подробицях. І живи з цим – в постійній тривозі, напрузі, страху, заперечуючи цим саме життя… а потім виявиться, діагнозу й нема. Ні, не вибачиться ніхто. Міг же бути? Міг. А хто вас просив так реагувати?
Коли я була юна, я вважала, з юнацьким максималізмом, що не можна, ніколи-преніколи, говорити людині про невиліковний діагноз.
Зі мною, бувало, сперечалися: можна і треба.
Коли стала дорослою, змінила свій кут зору, або, вірніше, модифікувала його: тепер думала, що це залежить від людини, якій сповіщають: є такі, кому треба, а є і ті, кому не можна, і то категорично ні.
А в процесі навчання на психології – дізналася про те, що моя інтуїція (та ба переконання!) щодо цього – не лише вірні, але й.
Виявляється, є не два типи людей, одним з яких можна і треба говорити про діагноз, другим ні й ніколи.
Типи, які відрізняються реакцією на хворобу
Виявляється, типів людей, що різняться своїм ставленням до хвороби, є не багато не мало – тринадцять!
Зараз я закидаю вас термінологією, але, на мою думку, це може бути цікаво всім, з огляду на знання про те, як взаємодіяти з хворим – або як зробити самодіагностику і розуміти, чому ти, він або вона – такий чи інший.
Отож:
1. Ергопатичний тип – від грецького εργο «робота» – ті, хто від діагнозу «втікає» в роботу.
Хворий не лише намагається зберегти нормальний (до-хворобний) об’єм роботи, але і збільшує його, завантажує себе понад міру.
Часто такі люди відмовляються від ліків (і цим пишаються).
2. Анозогнозичний тип (нозос – хвороба, префікс «а-« – означення протилежності):
ці люди заперечують хворобу, заперечують ступінь її важкості, вигадують випадкові причини для симптомів, які мають, відмовляються від лікування.
Коротше, політика «голови в пісок».
Я це не визнаю, отже, цього не існує.
3. Тривожний тип.
Їм властивий недовірливий неспокій. Пошук все нової інфорсації, все нових ліків або інших лікарів, шляхів лікування.
Перероблюють та переперевіряють аналізи, шукають нову інфу, нових лікарів, гризуться майбутнім, яке перестало бути передбачуваним: як воно зміниться в зв‘язку з хворобою?..
4. Іпохондричний тип.
Знаєте, хто такий іпохондрик? Це людина, яка перебуває і без реальної хвороби у постійному занепокоєнні з приводу можливості захворіти на одну або зразу на декілька, у скаргах або у заклопотаності своїм фізичним здоров’ям. Вони перебільшують хворобливий стан, шукають все нові симптоми і їх підтвердження, сумніваються в компетентності лікарів та правильності діагнозів.
Егоцентрики, обожнюють замахувати всіх описом свого самопочуття, прагнуть виняткової уваги. А хочете, щоб іпохондрик вас зненавидів – викажіть недовіру до важкості його хвороб, а ще ліпше звинуватьте його в симуляції і маніпуляціях з метою отримати вигоду від своїх справжніх та надуманих хвороб.
Іпохондрики прагнуть лікуватися – не важливо, чи є насправді яка хвороба.
5. Меланхолійний тип. Вони з песимізмом відносяться до прогнозів, і активно сповіщають про це всім і кожному (не зважаючи на те, що об‘єктивно це може бути далеко не так).
Не вірять в результат лікування і можливість одужання.
6. Ейфоричний тип – ці знов надмірно оптимістично ставляться до хвороби, для них характерна штучна веселість, необґрунтовано підвищений настрій – нічого, мовляв, зі мною не станеться. Ця поведінка може мати захисний характер (механізми психологічного захисту – заперечення та усунення).
7. Апатичний тип – байдуже ставиться до хвороби, причому різко звужується коло звичних інтересів, ну таке собі «ліг помирати». Втім, пасивно дає себе лікувати, якщо цьому активно сприяють члени родини.
8. Обсесивно-фобічний тип: ці накручують себе, фіксуються на крайніх і маловірогідних можливих варіантах перебігу хвороби та ускладненнях, вони оточують себе невротичними магічними ритуалами для захисту від тривоги, наприклад: якщо лікар сьогодні буде в розстебнутому халаті, то я одужаю; якщо тамта пацієнтка, як завжди, сидітиме в коридорі, коли я прийду, то все буде добре…
9. Сенситивний, чутливий тип: страхи, неприйняття хвороби. Часто люди встидаються хвороби, встидаються того враження, яке начебто матиме в зв’язку з їх хворобою про них світ. Вони не хочуть турбувати собою навіть лікарів та медсестер – нащо відривати від роботи зайнятих людей, в них і без мене купа справ… Вони скромні та непомітні.
10. Егоцентричний тип – ці, навпаки, максимально привертають до себе уваги, призначають собі привілейоване становище та особливе право на виключну турботу.
Ну, цей тип ми всі знаємо.
11. Паранойяльний тип – намагаються пояснити хворобу як результат якось чужого злого наміру. Поробили, мовляв. Або хвороба як прояв злих сил. Такими силами можуть призначитися і лікарі, іх халатність або навіть поганий намір, туди ж і «неправильні, шкідливі» процедури.
Ви мене в гроб загнати хочете, знаю я вас…
12. Дисфоричний тип – озлоблений, тоскно налаштований, зі спалахами люті і ненавистю до всіх, хто не хворий. Заісно, всі ті ненависні здорові зобов‘язані йому, хворому, прислуговувати цілодобово.
Ну і нарешті
13. Гармонійний тип.
Назва говорить сама за себе. Не недооцінює і не переоцінює важкість хвороби, дотримується рекомендацій лікарів, дбає про інших у випадку несприятливого результату.
Я маладєц, коротше.
Бачите, скільки всього?..
І наскільки ж по-різному з такими пацієнтами слід поводитися, наскільки по-різному треба «вручати» діагноз кожному з них…
Чи це по суті означає, що інколи слід замовчувати діагноз?
Можливо, так. Можливо, ні.
Але це точно означає необхідність індивідуального підходу до хворого.
Це точно означає, що лікар має бути хоча би трохи психологом, а людиною – перш, ніж бути лікарем.
І останнє.
Тепер, коли ви стільки знаєте про різне ставлення до хвороби, менше дивуйтеся, що в час, коли ви хворієте і вам треба, щоби щогодини приносили чайочок і кожні п’ятнадцять хвилин питали – «ну, як ти?», бо ви, скажімо, тривожний тип, а партнер – ейфоричний або гармонійний тип і як думає, так і виражає назовні: чого там, мовляв, питати – само пройде у свій час – не ображайтеся і не дуйтеся мовчки, не вважайте, що він/вона не дбає за вас: просто поясніть, як саме ви хочете, щоб за вас дбали.
І, може, вас почують.
