Почуття провини в психології вважають соціальним регулятором, який формує нашу відповідальність, поведінку та навіть самооцінку. Проте, так буває на жаль, не завжди. “Провина від смерті страшніша” — це прислів’я точно передає суть однієї з найпотужніших людських емоцій.
Існують різні форми провини: невротична, екзистенціальна, провина за статевою ідентифікацією та інші. Кожна з них має свої особливості та впливає на особистість по-різному.
Сором та провина
Є два людські почуття, які роблять із людини справжню людину. Це сором і провина.
Ці почуття необхідні для вирішення важливих питань: “Як я можу жити?” та “Ким я хочу бути?”. Якщо людина незріла, то вона буде уникати цих почуттів. І це може призвести до їх трансформації та повернення у різних деструктивних формах
У своєму житті людина, можливо, найбільше страждає від почуття провини, навіть більше, ніж від сорому.
Типи та форми почуття провини
- Здорове почуття провини – це повідомлення про неправильний вчинок та сигнал для перегляду життєвих виборів. Вона може стати підставою для дослідження в психотерапевтичній роботі з клієнтом, вказуючи, де клієнту потрібна підтримка.
- Нездорова провина може бути деструктивною, руйнуючи особистість, перешкоджаючи духовному та фізичному розвитку.
- Екзистенціальна (онтологічна) провина. Це відчуття виникає через відсутність реалізації власного потенціалу, екзистенційні психічні травми, невдачі на шляху самореалізації, або проживання “не свого” життя.
Також, екзистенційна провина, це вина за злочин проти самого себе, і вона не обмежується лише порушенням заборон і норм. За Р. Меєм, онтологічна провина може бути пов’язана з розділенням з природою та нездатністю точно розуміти світ інших людей.
Така провина є універсальною для всіх людей, оскільки ніхто не може повністю реалізувати свій потенціал, ми розділені з природою, а наші стосунки з іншими людьми спотворені нашим власним сприйняттям.
Приклади з практики
Приклад 1
Одна моя 25 річна клієнтка, мала стабільну роботу в сфері продажу весільних суконь.
Проте завжди мріяла працювати із б’юті сферою, в якій в неї був, до речі, дуже потужний потенціал. А її вибір більш “практичної” сфери продажів сформувався під тиском батьків.
З роками вона почала відчувати зростаюче розачарування та відсутність задоволення від своєї роботи. Вона стала робити все частіше помилки, та не хоче вставати зранку на роботу, в той час, що лягла вона дуже пізно.
Це почуття розчарування переросло в екзистенціальну провину – провину за нереалізацію свого потенціалу.
В ході терапії вона зрозуміла, що живе “не своїм життям”, проживаючи дні, які не приносять їй справжнього задоволення або відчуття здійснення.
Приклад 2
Друга моя 23 річна клієнтка витратила майже більше 3-х років, щоб зрозуміти, що її незадоволеність собою та нерозуміння, що взагалі вона хоче була сформована під впливом партнера.
Кожного разу, коли клієнтка начебто знаходила стежку до розуміння своїх бажань, іі партнер перебивав це словами, що вона повинна займатися з з ним іншою справою, бо тільки це приносить “реальні” гроші в наш час.
Провина, як внутрішній конфлікт
Відчуття внутрішнього конфлікту та розчарування є прикладом того, як екзистенційна провина може глибоко впливати на життя людини. Це не просто емоції — це стан, який визначає наші рішення, поведінку та здатність адаптуватися в соціальному середовищі.
Відомо, що почуття провини може мати негативний вплив на психоемоційне здоров’я людини, знижуючи її соціальну адаптивність і загальне самопочуття.
Особливо руйнівними є дві форми деструктивної провини. Вони не дозволяють особистості зростати, бути відкритою, сміливою й автентичною. Ціі форми мають різну природу.
Перша — ірраціональна провина — часто пов’язана з глибоко емоційними, але суб’єктивно сприйнятими переживаннями. В її основі лежить страх бути неприйнятим, відкинутим. Такий стан може провокувати ірраціональну потребу в любові, що не базується на реальному контакті, а є радше компенсаторною реакцією на внутрішню тривогу.
Друга форма — раціоналізована провина — проявляється тоді, коли людина логічно пояснює свою непричетність до ситуації, перекладаючи відповідальність на інших. Здавалося б, це захисна стратегія, що дає контроль, однак вона також є деструктивною, оскільки не сприяє внутрішньому зціленню, а лише зміцнює захисні механізми.
У цьому контексті фрази на кшталт “я — святіший за інших”, що звучать як самовиправдання, можуть свідчити про нарцистичні риси особистості. Це уже не про контакт із собою чи з іншими, і точно не про щире переживання почуттів.
Невротична та справжня провина
Виділяють ще невротичну та справжню провину:
- невротична провина виникає, коли людина думає про порушення суспільних заборон або реально їх порушує;
- справжня провина з’являється, коли людина порушує власні норми та цінності. Шляхом позбавлення від неї є процес каяття та спокути.
Провина, як відповідальність перед власним буттям
За М. Бубером, провина є наслідком «прийняття відповідальності перед власним ставленням до свого буття». Екзистенціальні психологи вважають, що провина частково замінює собою поняття відповідальності, де винуватий (= дорівнює) відповідальний.
Важливо розрізняти провину та відповідальність, яка означає визнання себе причиною чогось та, можливо, усунення негативних наслідків своїх дій. Відповідальність пов’язана з активністю, а провина – з відчуттям безсилля та відмовою від дій.
Погляди на провину у теорії відчуттів
Деякі автори, аналізуючи провину з позицій теорії навчання, пов’язують її зі страхом покарання.
Страх втратити любов батьків часто призводить до переживання провини. Люди, схильні до відчуття провини, часто виростають в оточенні, значною мірою орієнтованому на моральні норми.
Соціальні та психологічні аспекти переживання провини
Згідно з дослідженнями Е.В. Белінського, люди часто приховують своє переживання провини, вважаючи, що інші роблять те саме, що лише посилює відчуження від оточення.
Провина може призвести до відчуження, ізоляції, ворожого ставлення до інших, як способу маскування болісних переживань. Вона часто асоціюється з відчуттям неправоти та поганості, є конфліктом з совістю, реакцією на поведінку, яку людина вважає неправильною.
Цікавим є гендерне розподілення відношення до провини: жінки частіше відчувають провину щодо матері та дітей, а чоловіки – перед Богом та батьком.
Моделі провини, що формуються в дитинстві
У процесі дорослішання та виховання в сім’ї дитина засвоює певні моделі ставлення до провини, які згодом визначають її реакції у дорослому житті. Часто ці моделі є адаптивними механізмами виживання, а не результатом усвідомленого вибору.
1. Відмова у прощенні та забутті
Коли дорослі не дають дитині шансу бути прощеною, формується відчуття незворотності провини. Згодом це переростає в глибоке переконання, що за помилки не прощають, навіть якщо вони випадкові або незначні.
2. Покарання за “заборонені” фантазії
Часто дитині забороняють уявляти чи фантазувати на теми, що не вписуються в рамки “дозволеного”. Проте такі фантазії — це основа розвитку просторового та креативного мислення. Заборона на них формує відчуття провини за власну уяву й забороняє внутрішню свободу.
Психологічна суть: замість осуду, важливо бути поруч із дитиною в її фантазіях — підтримувати, пояснювати, ставати безпечною опорою.
3. Звинувачення без пояснення
Коли дитину звинувачують без чітких причин чи пояснень, формується відчуття постійної провини «просто за сам факт існування». У таких умовах складно розрізняти межу між правильним і неправильним, і виникає хронічне відчуття небезпеки бути «не таким».
4. Очікування морального проступку
Якщо дитину постійно попрікають, дорікають, очікують від неї “помилки”, то формується установка: що б ти не зробив — ти винен. Відсутність віри у можливість змін, підтримки чи другого шансу від близьких людей веде до глибокої внутрішньої пасивності та опору власному зростанню.
Метафора: така доросла людина схожа на слона, якого з дитинства тримали на ланцюгу — коли він виростає, навіть тонка нитка сприймається як нездоланне обмеження.
5. Постійна загроза покарання
Цей патерн має дві форми:
- Очікування покарання. Дитина живе в атмосфері постійного осуду: їй дають зрозуміти, що вона постійно робить щось “не так”. В результаті формується невпевненість у власних діях і втрата критерію «правильно/неправильно».
- Праведний гнів дорослого. Часто агресія дорослих є не відповіддю на поведінку дитини, а реакцією на їхню власну фрустрацію. Проте саме в цьому віці — до 6 років — у дитини активно формуються лідерські якості, і замість покарання їй потрібна підтримка в розвитку самостійності.
Поведінка клієнта, що може свідчити про наявність почуття провини
Почуття провини не завжди є усвідомленим. Часто людина не може чітко його розпізнати або назвати, однак про його наявність можна припустити, аналізуючи поведінкові патерни та типові ситуації, які вона відтворює у своєму житті.
Уникнення прямого переживання провини проявляється в різних формах, зокрема:
1. Хронічне виправдання або перекладання провини
Клієнти можуть постійно пояснювати свої дії фразами на кшталт:
«Я зробив це, бо…» або «Я не міг вчинити інакше, тому що…».
Часто ці виправдання не є щирим самоусвідомленням, а радше способом зняти із себе відповідальність або уникнути внутрішнього осуду. У деяких випадках це супроводжується звинуваченням інших:
«Це не моя провина, це через нього / неї…».
2. Раціоналізація через зовнішні обставини
Типовим є переконання: «У цих умовах по-іншому вчинити було неможливо». Клієнт виправдовує себе через вплив зовнішніх обставин або особливості інших людей, тим самим уникаючи контакту з внутрішнім переживанням провини.
3. Придушення невдоволення чи злості
Люди з глибоко вкоріненим почуттям провини часто бояться проявляти обурення, критику чи навіть легке невдоволення. Вони уникають конфліктів, навіть коли їхні кордони порушують, аби не виглядати «поганими» чи «невдячними».
4. Надмірна допомога іншим на шкоду собі
Такі клієнти часто віддають свій час, ресурси й увагу іншим, ігноруючи власні потреби. В основі цього — не лише альтруїзм, а глибоке бажання «спокутувати» провину, доводячи свою цінність через жертву.
5. Несвідомий пошук покарання
Деякі люди підсвідомо обирають ситуації, які можуть бути болісними або травматичними — стосунки, що принижують, роботу, яка виснажує, або середовище, що пригнічує. Це — спосіб зменшити внутрішню напругу, отримавши покарання, якого (на їх думку) вони «заслуговують».
6. Самопокарання і потреба у “відпущенні вини”
У деяких випадках прояви самопокарання — через фізичне або емоційне виснаження, самообмеження, постійну самокритику — є способом впоратися з глибинною виною. Така поведінка часто супроводжується потребою у прощенні, визнанні чи відпущенні провини, навіть якщо це не артикульовано вголос.
Ключова ідея: моральна система таких клієнтів часто фокусується не на цінностях і виборі, а на уникненні покарання. Це утримує людину у стані пасивної оборони замість активного розвитку.
Основні етапи роботи з почуттям провини
Перед початком терапевтичної роботи з провиною, звинувачений індивід повинен визнати, що завдав шкоди іншій людині, тобто визнати свою відповідальність за поведінку.
Однак, уникнення переживання провини – це складне завдання через різноманітність способів уникнення відшкодування: осмислення завданої шкоди, прийняття особистої відповідальності, зусилля з виправлення ситуації та прохання про прощення.
Якщо у людини виникає страждання як ірраціональна частина процесу, воно частково іскупає провину. Проте не всю провину можна іскупити.
Важливо визначити, наскільки людина важлива і потрібна, та чому вона потрібна, адже можна зробити лише те, до чого готовий. Якщо дії викликають дисонанс, це може бути через заміну істинних переживань і невдоволення чимось іншим, наприклад, страхом змін у житті.
Ми говоримо про серйозні речі, такі як залежність, страшна травма, але якщо на підсвідомому рівні у людини більше “плюшек”, ніж у ідеальному образі, то вона не буде прагнути до змін. Людині легше переживати провину перед роботою і сім’єю, ніж перед собою. Робота з ірраціональною частиною вини є суттю роботи з виною.
Р. Поттер-Эфрон (2002) описує ірраціональну провину як “липке” переживання, яке може повертатися. Нерозв’язана проблема вини часто є причиною дострокового завершення терапії. Терапевт, який працює з винуватим клієнтом, повинен вчитися терпінню та вірі у прогрес.
Послідовність дій у терапевтичній роботі з почуттям провини
При роботі з провиною потрібно дотримуватися наступних еапів роботи:
- Ідентифікація провини, як життєвої проблеми
- Розділення раціональної та ірраціональної провини
- Фокусування на раціональних компонентах вини
- Фокусування на ірраціональних компонентах провини
Основні напрямки терапії почуття провини
Основними напрямкамит ерапії вини наступні пункти етапи:
- Допомога у розмежуванні раціональної та ірраціональної провини.
- Пошук послань, які формують ірраціональну провину у сім’ї.
- Пов’язування провини зі страхом покарання.
- Заохочення ініціативи та турботи про себе.
- Допомога у дослідженні та розвитку позитивної системи цінностей.
- Перевірка переживання провини, як сигналу для перевірки поточних життєвих виборів.
- Дослідження способів уникнення раціональної провини.
- Перетворення визнання провини в план дій.
Почуття провини в терапевтичних відносинах
Провина може бути характерною не тільки для клієнтів, а й для терапевтів. Розглянемо провину терапевта в контексті тріангуляції, описаної Карпманом у моделі “Тиран-Жертва-Рятівник”:
1. Триангуляція в ситуації співзалежності
Це може бути характерним, наприклад, для ситуації співзалежності, коли клієнт знаходиться в ролі “жертви“, а його партнер – “тиран“.
Терапевт, маючи схожі з клієнтом інтроекти, які блокують реалізацію агресії, може прийняти роль “рятівника“. В такому разі вина може мігрувати у терапевтичних відносинах між клієнтом та терапевтом.
2. Динаміка провини у терапевтичних вдноснах
Спочатку клієнт скаржиться та просить допомоги, але продовжуючи бездіяльність, може висловлювати невдоволення щодо ефективності терапії.
Терапевт може почувати себе винним за ненадання достатньої допомоги або навіть прийняти роль “тирана“, починаючи обвинувачувати клієнта за недостатні зусилля.
Клієнт може відчувати страх та замішання та відмовлятися від терапії, змушуючи терапевта відчувати вину.
3. Виходи із триангуляції
Вихід з такої ситуації може бути у чесному визнанні терапевтом свого бессилия слідувати первинному запиту та прийнятті клієнтом відповідальності за спільний пошук інших форм співпраці з терапевтом.
Таким чином, почуття провини можна розглядати в різних контекстах, обираючи відповідну в кожному випадку терапевтичну стратегію.
Можливо, в кожній конкретній ситуації потенційно містяться всі аспекти цієї теми. Який з них стане фігурою терапевтичної сесії в той чи інший момент передбачити складно.
Це буде залежати від особливостей ситуації, клієнта і чутливості терапевта до цих аспектів.
Звертайтеся, будь ласка, до мене, чи до інших спеціалістів “Простору Психологів” і отримуйте професіональну підтримку на шляху до подолання цього почуття та покращання свого життя!
