Вікторія Адаменко

Гештальт-психолог

Втрати і горювання

1 924

“The pain of grief is just as much a part of life as the joy of love. It’s all a package.”

Peter Levine

«Біль горювання – така ж частина життя, як і радість кохання. Вони йдуть разом, одним пакунком» Пітер Левін

Втрата – це тема, яка неодмінно з’являється в терапевтичній роботі, незалежно від первинного запиту клієнта. Я б навіть сказала, що найбільш ймовірно, що вона з’явиться, коли запит геть не про це. Є кілька таких клієнтських кейсів.

Найчастіше, коли мова заходить про втрату, більшість асоціює її зі смертю. Але насправді тематика втрати не завжди про смерть.

Є багато життєвих подій та ситуацій, які переживаються людиною як втрата, але не усвідомлюються втратою.

Наприклад, ситуація втрати роботи, вихід на пенсію, втрата грошей, життєвих сенсів та багато іншого.

Втрата є однією з основних причин, що спричиняють життєві кризи особистості. Почуття втрати – це глибоке і сильне страждання, яке виникає через різноманітні стресові чинники.

Емоційною реакцією на втрату є комбінація душевного болю, смутку, гніву, безпорадності, почуття вини та розпачу.

Переживання втрати відображається в зміні психічного стану, що відбувається через послідовні стадії та рівні.

Доволі часто клієнт приходить зі скаргами на все вище зазначене і дивується, – наче нічого не сталося, чому ж мені так погано? В роботі виявляється, що насправді клієнт переживає втрату (але не пов’язану зі смертю) і не усвідомлює цього.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Визначення втрати

Втрату можна визначити як психологічний процес, що виникає внаслідок позбавлення чогось важливого або цінного для людини, що супроводжується емоційним болем, смутком і стресом.

Це може бути як втрата фізичних об’єктів, так і емоційних зв’язків, взаємин або ролей у житті людини. (Джерело: Kubler-Ross, E. (1969). On Death and Dying).

Втрата — це стан емоційного і психологічного реагування на зміну життєвих обставин, що призводить до негативних переживань, зокрема, горя, смутку, гніву або почуття безпорадності.

Це процес, через який людина переживає та адаптується до зміни свого світу та себе в ньому після втрати чогось або когось важливого. (Джерело: Worden, J. W. (2009). Grief Counseling and Grief Therapy: A Handbook for the Mental Health Practitioner).

Етапи проживання втрати

Нижче наведена класична послідовність стадій переживання втрати за моделлю, запропонованою швейцарським психологом Елізабетою Кюблер-Росс:

  1. Заперечення (Denial) — Людина не може прийняти факт втрати або змінює реальність, аби уникнути болю, пов’язаного з її наслідками. Вона може відчувати, що це помилка або ж насправді нічого не трапилось.
  2. Гнів (Anger) — Почуття гніву та роздратування на ситуацію або інших людей, які можуть здатися винними у втраті. Це може бути гнів на себе, інших або навіть на загальну несправедливість життя.
  3. Торг (Bargaining) — Людина починає спроби “випросити” повернення втраченої людини або ситуації, шукаючи способи “залагодити” проблему, укладаючи умовні угоди з собою або з вищими силами.
  4. Депресія (Depression) — Відчуття глибокої печалі, безнадії і втрати сенсу життя. Людина може занурюватися в тривалий період смутку і жалю.
  5. Прийняття (Acceptance) — Це остання стадія, коли людина приймає реальність втрати і адаптується до нових умов, знаходячи внутрішній спокій і змінюючи своє ставлення до ситуації.

Ці стадії не обов’язково проходять строго по черзі, і людина може переживати їх у різному порядку або по кілька разів. Модель Кюблер-Росс є основною в розумінні того, як люди адаптуються до втрати та горювання (Автор: Елізабета Кюблер-Росс, “On Death and Dying”, 1969).

Що впливає на процес горювання?

Світогляд людини та послання сімейної системи

Як я писала на початку, коли запит не стосується смерті близької людини, але є подія, яка переживається клієнтом як втрата, робота в терапії буде направлена на усвідомлення цього факту.

Тобто клієнт може приходити в стадії заперечення, і воно не усвідомлене або втрата взагалі не вважається втратою у світогляді або у сімейній системі клієнта.

Щобільше, вона може усіляко знецінюватися і це може вважатися підтримкою. Думаю більшість з нас чула такі фрази, як:

  • Було б  це саме велике горе!
  • Та хіба то горе, он у сусіда/подруги…
  • Не переймайся, іншу/іншого знайдеш!
  • Ой та хіба варто через це плакати
  • Він/вона не вартий тебе..

Впевнена, ви можете продовжити цей перелік. Мій особистий джек-пот, це коли я плакала годинами через втрату свого першого кохання, а батько не витримував моїх сліз і сказав: «Ось коли в людини ноги чи руки нема, це горе. А ти ревеш через дурниці!»

Все вищезгадане, не є фрази підтримки, цими словами переживання людини знецінюються, робляться незначними та несуттєвими, не вартими уваги. І тут запускається процес уникання важливості того, що відбулося.

Наприклад, клієнтка знаходиться у гарних парних стосунках, але не перестає згадувати минулі стосунки та сама ставити собі питання – навіщо воно мені?

Скоріш за все, втрата попередніх стосунків не була відгорьована, а можливо, навіть не усвідомлена внаслідок складних переживань, якими супроводжувався цей процес. І тоді це можна назвати униканням. Бо горювання можливе, коли є визнаний факт втрати.

Чому так трапляється?

Доволі часто в сімейній системі не заведено горювати з причин, які не пов’язані зі смертю. З цим стикнулася у своїй власній історії та доволі часто бачу у клієнтських.

Звідки таке відношення? Думаю причини в кожному випадку будуть суто індивідуальні, але якщо узагальнити, то я б починала з дитинства.

Наприклад, коли дитина втратила іграшку або забилася, що найчастіше відбувається? Батьки намагаються її заспокоїти, дати нову іграшку, відволікти якось, щоб дитина перестала плакати та вередувати.

Але, для маленької дитини обидва випадки це великі випробування і тут потрібне батьківське контейнування емоцій дитини, з якими вона можливо вперше стикнулася.

Тобто, не – припини це!, а  – що з тобою? Тобі боляче? Тобі сумно? Що значить «батьківське контейнування» – це можливість бути поруч з дитиною та її почуттями, називати їх, допомагати дитині з ними впоратися і прожити.

Не терпіти й мовчати поки все скінчиться, а бути поруч і допомагати.

Дональд Віннікотт, англійський психоаналітик і педіатр, описав цей процес у своїх роботах, зокрема в книзі “The Maturational Processes and the Facilitating Environment” (1965) як здатність батьків чи вихователів приймати й організовувати емоційні переживання дитини, утримувати їх у безпечному просторі для того, щоб дитина могла усвідомити свої почуття і вчитися з ними справлятися.

Власне, я маю великі сумніви, що на радянському та пострадянському просторі хтось практикував щось подібне з дітьми, тому у дорослому віці маємо ситуацію, коли іншому важко знаходитися поруч з близькою людиною, яка засмучена, і він, як вміє пробує заспокоїти.

Це не погано, просто перед цим було б добре придивитися до того, що сталося, поговорити про це, віддати належну цінність тому, що було втрачено, а потім вже можна спробувати втішити людину.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як соціальні стереотипи впливають на проживання втрати

Наслідки радянського минулого

«Скільки вже можна нити/горювати?», «Вже півроку/рік пройшов..»

Як не дивно таке можна почути навіть зараз. Але теперішне сформоване у минулому, коли на декрет було три місяці, а для поховання близького родича, такого як батьки, чоловік/дружина або діти керівництво могло надавати 3 дні оплачуваної відпустки.

Можливо трохи більше, якщо узгодити особисто, але потім треба було повертатися до справ і де тут час на горювання?

Звичайно є релігійні обряди, згідно з якими проходить цей процес, але знову таки – в нашому минулому і релігію доволі довгий час забороняли і це можна було робити лише потай.

“Час лікує всі рани”

Цей стереотип змушує людину думати, що з часом її біль обов’язково зникне.

Насправді горе може залишатися частиною життя, але змінювати форму і ставати менш болісним із роботою над собою.

“Сильні люди не плачуть”

Емоційний контроль часто розглядається як ознака сили, але стримування сліз може лише погіршувати стан, не даючи можливості випустити біль назовні.

“Потрібно якнайшвидше повернутися до нормального життя”

Тиск суспільства на швидке повернення до роботи чи повсякденної рутини може позбавити людину часу, необхідного для емоційного відновлення.

“Треба бути сильним заради інших”

Людину, яка переживає втрату, можуть змушувати ставити на перше місце почуття інших (наприклад, дітей чи родичів), ігноруючи свої власні потреби в горюванні.

“Горе має мати межі в часі”

Часто вважається, що після певного періоду людина повинна “взяти себе в руки”. Це стигматизує тих, хто горює довше, ніж суспільство вважає прийнятним.

“Чоловіки горюють інакше, ніж жінки”

Існує гендерний стереотип, що чоловіки повинні бути стриманішими в прояві горя, тоді як жінкам дозволено більше емоцій. Це ускладнює відкритість і пошук підтримки для обох статей.

“Нові стосунки або події замінять втрату”

Деколи людина чує, що треба “завести нову сім’ю”, “знайти нове хобі” чи “народити дитину”, щоб “заповнити порожнечу”. Але втрату неможливо замінити; її можна лише інтегрувати в життя.

“Потрібно шукати причину втрати або винного”

Суспільство іноді змушує шукати, кого або що звинуватити, замість того, щоб просто дозволити людині пережити свій біль.

Чи є якісь часові рамки в горювання?

Процес горювання зазвичай триває від кількох місяців до року, залежно від особистих факторів і культуральних аспектів.

За моделлю Елізабет Кюблер-Росс, що згадувалась вище, горе проходить п’ять стадій (заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття), але ці стадії не є лінійними.

Якщо симптоми (наприклад, постійна депресія, ізоляція або неможливість повернутися до нормального життя) тривають понад 12 місяців, це може свідчити про затяжний розлад горювання (пролонговане горе), як зазначає Міжнародна класифікація хвороб (МКХ-11, 2018).

Патологічне горювання потребує психотерапевтичного втручання (Worden, 2009).

Якщо ви відчуваєте щось подібне, доречно буде звернутися до фахівця (психолога, психіатра) щоб вчасно отримати відповідну діагностику, допомогу та медикаментозну підтримку за необхідності.

Кілька вправ по роботі з горем

1. “Час для горя” або “Контейнер горя”

Ця вправа допомагає, зокрема, людям, які відчувають, що горе паралізує їхню щоденну активність. ).

Суть вправи:

  • Щодня виділяється 15-20 хвилин для того, щоб цілеспрямовано прожити свої емоції, пов’язані з втратою.
  • У цей час можна плакати, писати щоденник, слухати музику, яка асоціюється з втраченою людиною, або просто думати про неї.
  • Після завершення часу треба “закрити контейнер” (наприклад, глибоким вдихом або переключенням на іншу діяльність).
  • Це може бути реальна скарбничка, коробочка, де лежить щось цінне, що нагадує про втрату.

Мета:

  • Навчитися керувати своїми емоціями, не пригнічуючи їх, але й не дозволяючи їм займати весь день.
  • Поступово інтегрувати горе в життя, не даючи йому повністю його поглинати.

2. Вправа “Діалог із втратою” (візуалізація)

Мета: Пережити незавершене спілкування через уяву.

Як виконувати: Уявіть, що людина, яку ви втратили, сидить навпроти. Поговоріть із нею, висловлюючи свої почуття, сум чи вдячність. Також уявіть, що вона відповідає.

Результат: Ця вправа допомагає знизити внутрішнє напруження та знайти емоційну рівновагу.

Варіація цієї вправи це написання листа людині, яка пішла з вашого життя.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що подивитися про проживання втрати?

Серіал «Shrinking»/Терапія (2023) – мені здається доволі вдалою спробою говорити про важкі теми з гумором (хоча іноді з чорним).

Серіал не тільки про втрату, але і про неї багато. Без надриву та, як мені бачиться, з фокусом на цінність життя.

Британський серіал “After Life”/Після життя (2019). У серіалі розповідається про Тоні, журналіста, чия дружина померла від раку.

Він впадає в глибоку депресію, відчуває втрату сенсу життя і навіть замислюється про самогубство, але його рятує турбота про собаку, яка була важлива для його покійної дружини.

Ця історія досліджує горювання, прийняття, людські стосунки і пошук нових сенсів у житті. Відчуття втрати не стає меншим з плином часу, але вона перестає займати весь життєвий простір.

З часом, за рахунок підтримки оточуючих простір навколо втрати збільшується і з’являється можливість дихати.

Ця концепція, відома як «модель зростання навколо горя» (Grief Ball in a Jar), яка ілюструє, як з часом наш життєвий простір розширюється навколо відчуття втрати.

Ця модель часто зображується у вигляді банки з кулькою всередині, де кулька символізує горе, а простір навколо неї — наше життя.

Автор

Травма у психології

913

“Важливо, щоб людина, що перебуває під впливом травми, могла змогу отримати відчуття, що в чогось є початок, середина та закінчення і що це закінчення існує”
Пітер Левін

Спостереження, яке свого часу спіткало мене у моїй власній терапії, а тепер час від часу приносять мої клієнти – «я вмію виживати, але я зовсім не вмію жити. До того ж, я не знаю як це взагалі – жити життя без очікування якогось триндеця щохвилини».

Ще одне спостереження, яке народжується в клієнтських роботах, частіше в темі співзалежності, звучить приблизно так – як тільки життя мого партнера/близької людини стає хоч трохи краще, потроху вирівнюється з піке, він/вона знов організує собі якусь халепу.

Або клієнт може помічати такий перебіг подій у власному житті.

Тож сьогодні пропоную трохи поговорити про травму і як з нею живеться. Але почнемо здалеку, аж з біології. Я була дуже здивована, коли знайшла відображення вище згаданого феномену – звички жити та виживати там, де зазвичай вижити неможливо.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Екстремофіли – що це й до чого?

Виявляється, існують організми, які здатні виживати та розмножуватися в умовах, які є надзвичайно небезпечними для більшості інших форм життя – це екстремофіли.

Вони можуть існувати в екстремальних температурах (як надгарячих, так і дуже холодних), під високим тиском, у кислому чи лужному середовищі, або у середовищі з високою концентрацією токсичних речовин.

Перше відкриття таких організмів сталося в 1970-х роках, коли вчені виявили бактерії, що жили в гарячих джерелах на дні океану, де температура перевищувала 100°C.

Екстремофіли часто знаходяться на межі виживання: деякі з них, наприклад, термофіли, живуть у киплячих джерелах або вулканічних кратерах, а інші, як психрофіли, можуть витримувати надзвичайно низькі температури, близькі до замерзання.

Вони також можуть існувати в сильно засолених водах або в середовищах з високим рівнем радіації.

Екстремофіли мають унікальні механізми адаптації, які дозволяють їм виживати в умовах, що загрожують іншим живим організмам.

Більшість екстремофілів не можуть нормально існувати в стандартних умовах, оскільки їхні біологічні процеси та структури оптимізовані для життя в екстремальних середовищах.

Наприклад, термофіли, які зазвичай живуть при високих температурах, можуть втратити свою стабільність і функціональність при температурі, що наближається до нормальних для більшості організмів.

Ось такий невеличкий екскурс у життя мікроорганізмів. Нічого вам не нагадує? Мені – так.

Саме існування людини, що має психологічну травму, яка адаптувалася до неї, навчилася жити в несприятливих умовах і будь-які спроби вийти за межі звичного світу стають для неї великим випробуванням.

Психологічна травма – що це?

Ось кілька визначень психологічної травми від різних авторів:

Judith Herman (1992) у своїй книзі “Trauma and Recovery” визначає психологічну травму як «реакцію на події, які порушують основні почуття безпеки і контролю над власним життям».

Вона вважає, що травма може мати довготривалі наслідки для психіки, включаючи посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), втрату ідентичності та зниження здатності до емпатії.

Bessel van der Kolk (2014), автор книги “The Body Keeps the Score”, описує психологічну травму як «фізіологічну та психологічну відповідь на надзвичайно загрозливий або шокуючий досвід», який порушує здатність людини безпечно впоратися з наслідками події.

Він підкреслює важливість впливу травм на мозок, особливо на структури, що відповідають за емоційне регулювання.

Frank Ochberg (1992), психолог, визначає психологічну травму як «порушення емоційного здоров’я, яке виникає в результаті переживання або свідчення насильства чи іншої екстремальної ситуації, що ставить під сумнів відчуття безпеки та здатність контролювати своє життя».

John Bowlby (1969), в рамках своєї теорії прив’язаності, розглядав психологічну травму як результат «порушення або втрати близької емоційної прив’язаності» (наприклад, втрати батьків або неможливості отримати підтримку в момент потреби), що може впливати на розвиток особистості та соціальні стосунки в майбутньому.

В цих визначенях можна побачити різноманітні аспекти психологічної травми — від порушення відчуття безпеки та контролю до фізіологічних і емоційних наслідків, які можуть зберігатися довгий час.

Але основний аспект, на мою думку, це відсутність часу або ресурсів психіки, щоб обробити травмівну подію. Саме тоді маємо ПТСР та інші розлади.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Травматичний фактор тривалого впливу

В цьому випадку психіка людини може реагувати по-різному, в залежності від характеру стресу, особистісних рис та ресурсів людини, але в загальному це зазвичай призводить до більш глибоких і тривалих наслідків.

Психіка може реагувати через механізми адаптації, які допомагають людині справлятися з постійним стресом, але ці механізми можуть бути не завжди здоровими. Ось кілька основних способів, як психіка може справлятися з тривалим стресом:

1. Психологічне сприйняття і когнітивне спотворення/викривлення реальності

У відповідь на тривалий стрес людина може почати сприймати свою ситуацію як незмінну і безвихідну. Такі думки можуть поглиблювати відчуття безпорадності.

За словами Марти Селігмана (теорія “навченої безпорадності”), коли людина стикається з тривалим стресом і не бачить способу змінити ситуацію, у неї може знизитися мотивація та віра в свою здатність впливати на обставини.

2. Розвиток стійкості та адаптація

Деякі люди можуть розвивати певну психологічну стійкість (resilience), що допомагає їм зберігати функціонування в умовах хронічного стресу.

Це може включати в себе здатність пристосовуватися до труднощів, зберігати позитивний погляд на життя та шукати підтримку в інших.

Концепція стійкості пов’язана з можливістю змінювати свою реакцію на стрес і знаходити ресурси для відновлення, навіть в умовах тривалих труднощів. І це саме випадок екстремофілів (тому я про них і згадала)

3. Психосоматичні розлади

Тривалий стрес може мати фізіологічні наслідки, і психіка може реагувати на постійний травматичний вплив через психосоматичні розлади.

Наприклад, люди можуть відчувати хронічну біль, проблеми з шлунково-кишковим трактом, головні болі або розлади сну.

Це є проявом того, як тривалий стрес може проявлятись на фізичному рівні, оскільки психіка знаходиться у  постійному напруженні (це ніби ввімкнений електрогенератор на вулиці або кілька, – спочатку його чутно, він гучно гуркотить, а з часом цей звук стає фоном.

Але коли його вимикають, видихаєшь з полегшенням. Тобто напруження було, але з часом ви перестаєте його помічати).

4. Втрата емоційної регуляції

При тривалому стресі часто виникає емоційна виснаженість або дистимія — стан постійного емоційного вигоряння. Це може проявлятися в депресивних симптомах, агресії або, навпаки, у відчутті емоційної тупості та апатії.

Judith Herman (1992) у своїй роботі зазначала, що коли людина переживає постійний або тривалий стрес, це може призвести до «втраченого відчуття ідентичності», оскільки повторюваний травматичний досвід руйнує відчуття безпеки та самоцінності.

5. Психологічне «обезболення» через «механізми захисту»

Людина може почати використовувати механізми психологічного захисту, такі як заперечення, регресія або проекція. Це може допомогти тимчасово зменшити внутрішній конфлікт і страждання, але зазвичай ці механізми не дозволяють людині повноцінно справлятися з травмою.

Які ці механізми захисту можуть проявлятися в терапії?

Найчастіше до мене приходять клієнти з дисфункціональних сімей з травмою неблагополучного досвіду дитинства – цей термін використовує Бессель Ван Дер Колк у своїй книзі «Тіло веде лік».

Це саме той випадок тривалого знаходження дитини у небезпечному, несприятливому та травмівному середовищі фізичного насилля або нехтування, де вона так чи інакше пристосовується жити, бо не має іншого виходу.

В терапії такий дорослий може зазначати власну здатність справлятися з будь-яким триндецем, але при цьому відчувати тотальну розгубленість і страх, за межами звичної історії життя.

Психіка цього дорослого формувалася в межовому середовищі – тут нема нічого передбачуваного.

Ти не знаєш що і звідки «прилетить». Коли батьки будуть в гуморі та ласкаві, а коли ні.

Тут нема зрозумілих правил і меж, дитина зростає в постійній напрузі, тривозі і очікуванні, що щось станеться. Розслабитися неможливо.

Такий дорослий в терапії окрім тотальної втоми буде відмічати неможливість зупинитися та відпочити. Іноді спроба відпочити, банально полежати на дивані, може навіть призводити до панічних атак та нападів тривожності. Це реальний кейс з моєї практики.

Ще одна характерна риса майже всіх клієнтів, що мали досвід неблагополучного дитинства/перебування під впливом тривалого стресу – це або доволі сильно розвинена здатність до емпатії або, навпаки, емоційна замороженість.

Ця здібність до емпатії – відчуття настрою іншого за невербальними ознаками, виразом обличчя та ін., колись рятували дитині життя, а тепер є дорослий, який відчуває переживання іншого, як власні та не має доступу до своїх переживань.

Один з механізмів захисту психіки в таких умовах – «викрутити тумблер переживань на максимум».

Що це значить? Помічатися будуть тільки максимально емоційно насичені події (умовно – загроза життю або щось неймовірно приємне).

Якщо дитина буде переживати весь спектр почуттів у дисфункційній сім’ї, вона просто не виживе.

В запитах на терапію прояв цього способу справлятися звучить як – я не відчуваю життя, все чорно-біле, помічаю лише пікові події, емоційні гойдалки або екстремальні види спорту, як спосіб життя, навіть селфхарм.

Єдиний спосіб відчути життя та помітити що ти живеш, можливий через переживання максимальної інтенсивності. Тобто, є чорне та біле, але нема відтінків.

Якщо психіка людини не змогла впоратися з травмою, її наслідки можуть проявлятися у психічних захворюваннях, які потребують якісної діагностики фахівцем та медикаментозної підтримки. Тому зазвичай психолог співпрацює з лікарем-психіатром.

Чому так важко вийти з кола травми?

“Травма шукає повторення” (від англ. “The trauma seeks repetition”) — ця концепція відображає ідею, що людина, яка пережила травму, може несвідомо повторювати або потрапляти в ситуації, схожі на травматичний досвід, у спробах зрозуміти або завершити нерозв’язану травму.

Ця цитата, належить Петру Левіну — відомому психотерапевту, який спеціалізувався на травматичних розладах і розробив методи лікування травм через тілесно-орієнтовану терапію.

Левін зазначає, що травма часто не усвідомлюється на рівні свідомості, але психіка намагається «пережити» ситуацію знову, що може проявлятися в повторенні небезпечних, стресових або травматичних ситуацій у житті.

Це не є навмисним бажанням відтворити травму, але швидше механізмом захисту та спробою психіки знайти вирішення для неї.

Цю ідею також можна знайти в роботах Judith Herman (у книзі “Trauma and Recovery”) та Bessel van der Kolk (у “The Body Keeps the Score”), де вони описують, як травмовані люди можуть повторно опинятися в умовах, що нагадують їм про пережиту травму, намагаючись її «переробити».

Тому в психотерапії працюємо перш за все на усвідомлення того, що відбувається у житті клієнта тут і зараз: що він робить і для чого, які потреби має і як їх задовільняє, які використовує способи організації та переривання контакту та багато інших аспектів, які підтримують усвідомленість клієнта.

Що почитати?

Щиро раджу книги, які згадувались вище «Тіло веде лік»  Бессель Ван Дер Колк та «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман – обидві в українському перекладі.

Що подивитись?

“Дівчина, яка зникла” (The Glass Castle, 2017)

Стрічка заснована на автобіографії письменниці Джанет Валлс і розповідає історію її дитинства, проведеного в дисфункціональній сім’ї, де батьки не могли забезпечити базові потреби та стабільність.

Батько — харизматичний, але алкоголік і мрійник, а мати — художниця, яка не бажала приймати відповідальність за родину. Через постійну бідність і нестабільність сім’ї, Джанет та її брат і сестра переживали безліч травмуючих ситуацій.

“Реквієм за мрією” (Requiem for a Dream, 2000)

Фільм важкий, але як є. Бажано мати достатньо ресурсу на перегляд. Головні герої стикаються з різними формами залежності (від наркотиків, телевізійних шоу, харчових розладів), що поступово руйнують їхні життя.

Хоча він не зосереджений лише на посттравматичному стресі, він добре зображує, як повторювані стресові ситуації та втрати можуть призвести до психічних травм і неконтрольованих спроб знайти вихід.

Герої цього фільму намагаються справитися з реальністю через ілюзії, але кінцевий результат — це їхня повна дезадаптація.

“Складки часу” (A Beautiful Mind, 2001)

Ця стрічка базується на реальній історію математика Джона Неша, який був хворий на шизофренію.

Хоча це не класична історія посттравматичного стресу, фільм досліджує, як людина може справлятися з психічними травмами, пов’язаними з важким захворюванням і його наслідками для особистості та оточення.

Джон Неш, незважаючи на численні труднощі та галюцинації, знаходить способи адаптуватися та продовжувати працювати.

Усі ці фільми піднімають важливі питання про те, як психіка може реагувати на стрес, травму та шляхи відновлення, навіть якщо це вимагає значних зусиль і боротьби.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

“Я сама” або жертовність як риса характеру

1 369

«Я сама», суіцидальність, неможливість попросити допомогу, ігнорування власних базових потреб…Який тут може бути зв’язок? Мені ось такий вималювався.

Почну здалеку. Колись, років 15 тому, дуже цінний мені і коханий чоловік побачив, як я ігнорую свої мінімальні потреби, мовчу, коли потребую допомоги. Він дуже здивувася і спитав, – а якщо тебе переїде трамвай і ти без ніг будеш лежати посеред вулиці, ти теж не попросиш допомоги і справлятимешся сама?

Я образилась на його не розуміння моєї самостійності і незалежності, але одночасно, тихо і не подавши вигляду відповіла для себе на це питання – ні, не буду…буду робити вигляд, що так і треба, що все добре і я справляюсь…

Пройшли роки, я досі пам’ятаю той приклад і наводжу його своїм клієнтам, і дякую тому чоловіку в тих стосунках.

На мою думку, ігнорування базових потреб, намагання обійтися без чогось, що є частиною здорового та безпечного існування – сон, їжа, консультція лікаря, яка відкладається до останнього (бо і так поки ж нормально і не сильно болить)..або «Ой, не треба, я сама донесу ці 20 кг на 5ий поверх», «Ні, не треба таксі, то дорого, я доїду автобусом»…впевнена, що кожному є що додати в цій темі.

Я бачу це, як такий собі лайтовий селфхарм або невдалі та замасковані спроби самогубства – ця нікому не потрібна жертовність, яка доволі довго підтримувалась та пестувалась на пострадянському просторі. Більше бачу цю історію притаманною жінкам, але думаю, що в чоловічій історії це також є.

Я знаю, як бути жертвою і знаю, як нею не бути. Знаю, як вбивати себе ось так красиво, просто не просити допомоги і справлятися самому. Така собі ідея.

Пропоную розглянути поняття та трохи поміркувати на цю тему.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке потреби? А саме базові потреби?

Потреба в психології — це внутрішній стан, що стимулює людину до дій для задоволення своїх бажань або подолання нестачі чогось, що їй необхідно. Базові потреби включають фізіологічні потреби (їжа, вода), потреби в безпеці, соціальні потреби, повагу та самореалізацію.

Згідно з пірамідою Маслоу (Абрахам Маслоу – американський психолог, засновник гуманістичної психології), потреби розташовані за пріоритетністю: від базових фізичних до потреб вищого рівня, таких як особистісний розвиток та самовираження.

То ж, базові потреби — це фундаментальні потреби людини, без задоволення яких неможливе виживання і здоровий розвиток. До них належать: фізіологічні потреби (їжа, вода, сон, дихання), потреба в безпеці (стабільність, захищеність) та соціальні потреби (спілкування, приналежність до групи).

Згідно з пірамідою Маслоу, ці потреби розташовані на нижніх рівнях, оскільки вони є основою для подальшого особистісного зростання. Їх задоволення створює основу для досягнення вищих потреб, таких як самоповага та самореалізація.

Тобто, як у комп’ютерній грі – не можна перейти на наступний рівень, якщо ти не завершив попередній. Бо, умовно кажучи, голодна людина навряд буде думати про самореалізацію або якість партнерських стосунків.

Хто така жертва?

Жертва — за релігійними обрядами деяких народів – предмет або жива істота, яких приносили в дар богам, міфічним істотам, духам. Той, хто загинув від нещасного випадку, від руки ворога і т. ін. Той, з кого знущаються, проявляють насилля. Про людей, тварин або комах, що перебувають у лапах хижака, у клітці, у сітці і т. ін. (за матеріалами сайта Словотвір).

Жертовність або, як синонім, віктимність (від англ. victim – жертва) – так звана «схильність» людини стати жертвою злочину чи нещасного випадку (за матеріалами сайта Словотвір). Найчастіше жертва або жертовність у психології згадуються у контексті трикутника Карпмана.

Трикутник Карпмана

Автором поняття «Трикутник Карпмана» є Стівен Карпман (американський психотерапевт, учень Ерика Берна). Термін використовується у психології та психотерапії (транзактний аналіз). Це модель, що описує динаміку взаємодії між людьми в конфліктних ситуаціях.

Вона складається з трьох ролей: Жертва, Рятівник і Переслідувач. Жертва відчуває безсилля і шукає підтримки, Рятівник намагається допомогти, навіть коли це не завжди необхідно, а Переслідувач критикує або контролює.

Ролі часто змінюються, створюючи замкнене коло негативних емоцій. Цей трикутник допомагає зрозуміти неефективні моделі спілкування та знайти шляхи для більш здорової взаємодії.

У ролі Жертви людина часто відчуває безпорадність і відмовляється брати відповідальність за ситуацію, покладаючись на Рятівника або звинувачуючи Переслідувача. Вона шукає співчуття й підтримки, але не робить активних спроб змінити ситуацію.

Жертва може відчувати себе «недостатньо сильною» або «недостатньо цінною», що посилює її потребу в допомозі. Ця позиція підсилює цикл трикутника, адже стимулює інших брати на себе ролі Переслідувача чи Рятівника, тим самим підтримуючи токсичну динаміку.

Які можливі причини відмови від задоволення своїх потреб?

Якщо узагальнити мій досвід роботи з клієнтськими запитами, де тим чи іншим чином мова йшлася про випадки (свідомої або ні) відмови від задоволення власних базових потреб, можна виділити такі основні випадки:

  • Соціальні стериотипи, згідно яких така поведінка є схвальною. Це послання накшталт – попіклуйся про інших спершу, а потім про себе. «Я – остання літера в абетці», «Ти що егоїст/ка? тільки про себе думаєш!». Тобто, маємо висновок – думати про себе погано, соромно та негідно бути таким/такою. Ці та схожі ідеї (впевнена, вам є що додати до переліку) транслюються дитині змалку і тоді маємо дорослого, який не здатен піклуватися про себе. Наголошую, – мова про базові потреби.
  • Приклади та послання сімейної системи – дитина, яка бачить дорослого, який 24/7 обслуговує чиїсь потреби (діти, побут, власні батьки, робота та ін.) і в цього дорослого не має часу на те, щоб навіть виділити собі час на поїсти сидячи, а не на бігу або будь-яким іншим чином попіклуватися про себе (нагадую, не розкіш, а базові потреби – сон, їжа, одяг по сезону, відпочинок та інше). Дитина вважає такий спосіб життя нормою і відтворює її у дорослому житті.
  • Культ жертви – у радянські часи культ жертовності став важливим елементом ідеології, що пропагував готовність громадян віддавати себе на благо суспільства та держави. Жертовність подавалась як моральний обов’язок, зокрема, в праці та військових подвигах, де інтереси окремої людини підпорядковувалися “спільному благу”. Таке виховання підтримувало ідею самопожертви заради соціалістичних цінностей, формуючи образ “героя-жертви”, який ігнорує власні потреби заради майбутнього країни та партії. І це було не так давно, як здається, тому маємо багато прикладів такої поведінки зараз.

Варіантів історій та причин такого відношення до себе звісно більше.

Тут хочу навести цитату Джорджа Бернарда Шоу (ірландського драматурга і романіста, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури):

«Якщо ви починаєте із самопожертви заради тих, кого любите, то скінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву»

Як жертовність проявляється в терапії?

Теми з якими найчастіше приходять в терапію батьки або партнери – він/вона невдячна, я стільки для нього/неї зробив. Питання, яке викликє в них подив, нерозуміння, злість та багато інших почуттів: А чи вас про це просили?

І другий полюс цієї теми в терапії, – це діти та знов-таки партнери у стосунках с запитом, наприклад, – як мені позбутися почуття провини і боргу перед батьками або значущим іншим? Він/вона стільки для мене зробив, я не маю чим за це віддячити.

Одразу зроблю коментар, такі та подібні ситуації виникають, коли людина дійсно жертвує чимось важливим, а іноді життєво-важливим зараді іншого, який зазвичай про це і гадки не мав, і, звісно, не просив. Це класика трикутника Карпмана, бо далі Жертва перетворюється на Переслідувача (ти невдячний, ти у всьому винен та ін.), а далі підключається Рятівник. Конструктиву, на жаль, в такому контексті спілкування не буде.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Прояви жертовності у батьківсько-дитячих стосунках

Ще один приклад необхідності свідомого відношення до своїх потреб. Це повідомлення у літаку щодо кисневих масок, про яке я певна, ви чули. У повідомленні на борту літака зазвичай рекомендують спершу одягнути кисневу маску дорослому, а потім допомогти дитині. Це важливо, щоб дорослий залишався при свідомості та міг надати необхідну допомогу дитині під час екстреної ситуації.

Ця ідея конфліктує з наративом, який (на мою думку) поширений і має деякий перегин в нашому суспільстві – потреби дитини на першому місці і вони задовільняються за рахунок ігнорування або нехтування потреб батьків. Наголошую, мова наразі йде про викривлення ідеї піклування про дитину. Бо дійсно це є обовязком батьків, але не коштом нехтування власних базових потреб або потреб пари. Це тема, з якою часто працюю в терапії пар та в роботі з дітьми та підлітками.

Коли батьки не звертають уваги на свої інтереси заради дитини, це може призвести до негативних наслідків для всіх. Батьки можуть відчувати емоційне та фізичне виснаження, що знижує їхню здатність надавати якісну підтримку дитині. Відсутність часу для особистого розвитку може породжувати відчуття нереалізованості, що згодом вплине на сімейний клімат (згадуємо фразу Бернарда Шоу вище). Діти також можуть зростати з очікуванням, що їхні потреби завжди на першому місці, що ускладнює навички співчуття та адаптації до реальних соціальних умов.

Ставлячи дитину в центр уваги, батьки ризикують виховати егоцентричну особистість, яка очікує, що її потреби завжди будуть на першому місці. Це може призвести до недостатнього розвитку відповідальності та самостійності. Крім того, діти в таких умовах часто мають труднощі в спілкуванні з однолітками, оскільки не навчаються враховувати інтереси інших. У результаті дитині може бути важко адаптуватися до реального життя, де її потреби не завжди будуть пріоритетом.

То ж, якщо коротко та метафорично – батьки мають спочатку «вдягти маску на себе», тобто попіклуватися про себе – вчасно їсти, достатньо спати, вміти попросити допомогу, коли вона потрібна і таким чином надавати дитині приклад, як треба. Тут нагадаю ще один відомий вислів «Не виховуйте дітей — все одно вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе». Вінчасто приписується Карлу Густаву Юнгу, це не точна цитата з його книг. Імовірно, це переосмислення його ідей щодо несвідомого впливу батьків на дітей. Юнг наголошував на важливості саморозвитку батьків, адже діти вчаться більше через приклад, ніж через виховні настанови.

Приклад взаємодії з потребою з реального життя

Уявімо, ви – власник авто та побачили, що у баку майже скінчився бензин. Що ви будете робити? Очевидно же, їдете на заправку. Та замовляєте певну кількість пального, сплачуєте за нього і задоволені продовжуєте поїздку. До чого б це я?

Метафорично в цьому прикладі бензин – це будь-яка ваша потреба (і це дійсно є потреба), місткість баку – це обєм потреби – скільки вам цього треба. Далі, ви усвідомлуюєте де її можна задовольнити – заправка, бо там є пальне. І ви не йдете за ним у перукарню або хлібний. Далі, словами через рота кажете скільки і якого пального вам треба. Ви не стоїте посеред заправки і не чекаєте поки хтось про це здогадається. Потім ви маєте відкрити бензобак! Бо інакше бензин туди не потрапить, навіть якщо ви його замовили та оплатили, він буде литися куди завгодно але не в бак (куди треба).

Впевнена, навряд чи ви розглядали цей простий процес під таким кутом. Бо все зрозуміло та звично – замовив, заплатив, поїхав. Дійсно, так. А тепер уявіть, що ваша потреба не бензин, а увага, визннаня, вдячність, любов значущого іншого або його підтримка у складній ситуації.

І тут все виглядає зовсім інакше. Навіть якщо людина долає всі складні почуття (сором, страх, провину та ін.) і висловлює свою потребу, і отримує те, що просила, – «бак» може бути закритий і неможливо взяти те, що дають. Тобто, якщо дитину не хвалили в дитинстві, цей дорослий не зможе почути схвалення або визнання від інших і скоріш за все його знецінить або просто не помітить. Під цю потребу немає «полички» – нема куди покласти. З цим багато працюємо в терапії в рамках будь-якого первинного запиту.

Що почитати про жертовність?

Ось кілька книг з психології, які розглядають поведінку жертви та нехтування власними потребами:

  1. “Синдром жертви” Карпмана — досліджує динаміку “трикутника Карпмана” (Жертва, Рятівник, Переслідувач), пояснюючи механізми жертвенної поведінки.
  2. “Жінки, які люблять занадто сильно” Робін Норвуд — досліджує, як деякі люди віддають занадто багато в стосунках, нехтуючи собою, що призводить до ролі жертви.
  3. “Коли сказати ТАК означає сказати НІ” Мелоді Бітті — книга про співзалежність і те, як встановлення кордонів допомагає уникати маніпуляцій та жертвенної поведінки.
  4. У книзі “Як позбутися комплексу жертви. Вистачить залежати від інших!” авторки Дайер Сьюзен ви можете знайти поради та роз’яснення відомого американського психотерапевта, які допоможуть вам зайняти нову позицію в щоденних стосунках з людьми, захищаючи своє життя від жертовності та маніпуляцій, а отже віднайти інші способи комунікації.

Ці книги пропонують глибоке розуміння та практичні рекомендації для роботи з власними потребами та відновлення психологічної рівноваги.

Що подивитись про жертовність як рису характеру?

«Butterfly effect» перший фільм, 2004 року (бо є кілька серій). Еван, головний герой, використовує здатність повертатися в минуле, щоб змінити події та зробити щасливими близьких людей, особливо свого друга Ленні та кохану Кейлі.

Однак кожна спроба виправити їхнє життя створює нові проблеми і призводить до ще складніших наслідків. Чим більше Еван намагається виправити ситуацію, тим більше ускладнюється реальність, доводячи, що його втручання не дає бажаних результатів і лише погіршує становище.

«Tally» (2018 рік) Головна героїня стрічки, Марло, мама трьох дітей, стикається з емоційним і фізичним виснаженням після народження третьої дитини. Вона не просить допомоги, намагаючись самотужки справлятися з усіма обов’язками, попри очевидні труднощі.

Коли з’являється нічна няня Таллі, Марло починає поступово відновлювати себе, але це спонукає її до глибшого переосмислення ролі материнства і власного життя, показуючи наслідки замовчування своїх потреб і проблем.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Пізнання тіньової сторони особистості

476

Основне:

Навчальний семінар Вікторії Адаменко, гештальт-психологині, співзасновниці Простору Психологів.

  • Кількість учасників: до 10 людей.
  • Тривалість: до 3 год
  • Періодичність проведення: раз на кілька місяців, по мірі формування групи
  • Найближча дата: 19 жовтня 2024 (подія тут)
  • Ціна: 900 грн (стано на жовтень 2024)

Короткий опис:

Теорія: на семінарі надається місткий, але лаконічний лекційний матеріал щодо суті та особливостей тіньової сторони особистості, її ролі у самоставленні, самооцінці та самопред’явленні сучасної людини.

Практика: щоби напрацювати застосування отриманих знань у процесі досідження власної тіньової особистості, виконуємо кілька спеціально підібраних вправ за допомогою МАК (метафоричних асоціативних карток) та інших групових вправ

Сконтактуватися:

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Про тіньову сторону особистості

    Повністю відповідну публікацію ви можете прочитати в окремій авторській публікації Вікторії Адаменко у Псхоенциклопедії, а далі ми наведемо із неї кілька абзаців.

    «Фігура Тіні персоніфікує собою все, що суб’єкт не визнає в собі і що все-таки — безпосередньо або ж опосередковано — знову і знову спливає в його свідомості, наприклад, нікчемні риси його характеру або інші неприйнятні тенденції».    

    Так характеризує поняття “тіні” Карл Густав Юнг, засновник аналітичної психології в одній зі своїх праць “Свідомість, несвідоме та індивідуація”.

    …

    Ця частина захована глибоко у підсвідомості від нас самих та від оточуючих. Юнг писав, що Тінь складається з наших неусвідомлених бажань, поривів, які є не сумісними з загальноприйнятими стандартами соціуму, в якому людина зростала, виховувалась та живе зараз.

    …

    Які теми в терапії стосуються Тіні?

    Майже всі, адже неможливість клієнта переживати себе поганим, робити «погано» своїм значущим близьким, казати їм «ні» – присутня майже в кожній клієнтській роботі, тож часто ми приходимо до цієї теми незалежно від початкового запиту.

    Наприклад, у співзалежних стосунках: покинути залежного — розглядається клієнтом як поганий вчинок та “завдає переживань себе поганим” навіть тільки припустивши, що з цих стосунків можна піти, бо інший без нього пропаде (в його картині світу).

    …

    З найцікавішого, в мене є вправа, яку я роблю на семінарі по знайомству зі своєю тінню. Вона здається дуже проста, але зазвичай її обговорення після виконання займає години.

    Завдання — купити в іншого потрібні тобі якості особистості та продати свої, не потрібні.

    Тоді клієнти зі здивуванням виявляють, що їх «погані» риси мають попит в інших і не вважаються поганими та, навпаки, хороші якості щось ніхто не бере.

    …

    Якщо людина залишається в травмуючих обставинах достатньо довго, захисні механізми можуть стати основним способом функціонування психіки, а відтак повністю замістити здорові способи контактування зі світом.

    Тоді механізми захисту впливають на психіку особистості деструктивно. Наприклад, дисоціація – дозволяє особистості до певного часу зберігати форми поведінки, що виключають одна одну, без істотного впливу на свою діяльність та від­чуття самоповаги.

    Люди описують цей стан – “наче це сталося не зі мною“.

    …

    Як формується Тінь?

    Уявімо дитинку яка народилася, як красиве яблучко. Вона ще нічого не знає про себе. Вона знаходиться у злитті та повній залежності від мами. Мама це весь її світ та умова її виживання.

    Але дитинка росте і потроху відокремлює себе зі злиття з матір’ю. Дитинка бачить себе у дзеркалі та вже знає, що то вона там. Наступає відомий батькам період «я сам/сама».

    І десь тут, а можливо і раніше дитина починає отримувати знання про себе – яка я? Спершу від батьків, потім від соціуму на етапі соціалізації.

    …

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

    Автор

    Тіньова сторона особистості

    2 254

    Що ж таке Тінь?

    Поняття Тіні або тіньової сторони чи (тіньового боку) особистості зустрічається у такому напрямку психотерапії, як психоаналіз.

    Ось так це поняття визначає Карл Густав Юнг в одній зі своїх праць “Свідомість, несвідоме і індивідуація”:

    «Фігура Тіні персоніфікує собою все, що суб’єкт не визнає в собі і що все-таки — безпосередньо або ж опосередковано — знову і знову спливає в його свідомості, наприклад, нікчемні риси його характеру або інші неприйнятні тенденції».    

    Саме Юнг розробив теорію щодо існування Тіні особистості. З часом це поняття стало доволі поширеним і його можна почути в багатьох психологічних напрямах роботи, можливо з іншою назвою, але сенс буде той самий.

    Тінню, тіньовими характеристиками/стороною особистості, другим «Я» зазвичай називають ті особистісні риси або риси характеру людини, які є умовно «поганими» в соціумі. Умовно цю частину можна назвати «поганий або неідеальний Я».

    Ця частина захована глибоко у підсвідомості від нас самих та від оточуючих. Юнг писав, що Тінь складається з наших неусвідомлених бажань, поривів, які є не сумісними з загальноприйнятими стандартами соціуму, в якому людина зростала, виховувалась та живе зараз.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Як формується Тінь?

    Уявімо дитинку яка народилася, як красиве яблучко. Вона ще нічого не знає про себе. Вона знаходиться у злитті та повній залежності від мами. Мама це весь її світ та умова її виживання.

    Але дитинка росте і потроху відокремлює себе зі злиття з матір’ю. Дитинка бачить себе у дзеркалі та вже знає, що то вона там. Наступає відомий батькам період «я сам/сама».

    І десь тут, а можливо і раніше дитина починає отримувати знання про себе – яка я? Спершу від батьків, потім від соціуму на етапі соціалізації.

    Дуже спрощено – так формується самооцінка особистості – через її віддзеркалення важливими дорослими (батьками на початкових етапах, які кажуть – ти така/такий).

    Таким чином дитина дізнається про то, яка вона – добра або погана, красива або ні, спритна або повільна, розумна чи ні, та ін.

    Ось, наприклад, намалювала вона щось, а батьки хвалять її – як ти гарно малюєш (або читаєш, танцюєш, пишеш, що завгодно). І дитина отримує знання – я гарно щось роблю, я гарна, коли так роблю.

    І навпаки, сталося щось умовно «погане» – дитина щось нашкодила або зробила не так і отримала не схвальну реакцію значущих дорослих. Вона може бути різною, але маленькі діти сприймають будь-яке невдоволення дорослого – я поганий, я такий не прийнятий дорослим.

    Таким чином формуються відщеплені/тіньові аспекти особистості. Звичайно, не з першого разу, а внаслідок повторення ситуації, де кожен раз людина отримує негативне підкріплення (покарання, соромлення та ін.).

    Ці процеси характерні не тільки для дитячого віку, вони відбуваються в певних ситуаціях і у дорослому житті також.

    Метафорично, – в такі моменти красиве «яблучко», яким була дитинка при народженні виявляє місця, де воно не є красиве, і не подобається значущому дорослому.

    А контакт з ним дуже важливий і він не хоче його втрачати, тому на майбутнє намагається демонструвати тільки схвалювану, красиву частину себе.

    Далі підключається соціум і додає своїх правил – як добре і як погано поводитись, як прийнятно і як ні.

    Багатьом з нас знайомі з дитинства фрази – «хлопчики не плачуть» або «Не можна злитися, ти ж дівчинка». Фраза з мого дитинства від мого дідуся – «Онука, ти маєш ходити тихо, як кішка, ти ж дівчинка». (це він не чув як зараз мій кіт стрибає). Кожен тут може додати своє, я впевнена.

    І я зараз не про те, що не має бути заборон або обмежень в соціумі, бо це одна з умов його існування. Я про те, що, часом, намагаючись підготувати дитину до взаємодії з ним, батьки хочуть убезпечити дитину від фрустрації та підлаштовують її під умови соціуму.

    Це невіддільна частина виховання особистості. Тоді людина стає спроможною стати частиною цілого (групи, соціуму), адаптуватись під його вимоги. Але водночас все заборонене та неприйнятне залишається у тіньовій стороні особистості.

    Агресія, страх, заздрість, жадібність та багато інших заборонених почуттів продовжують існувати в Тіні навіть коли людина вдає, що не відчуває та не переживає їх.

    Умовно «погані» риси особистості – дійсно погані?

    Тут маю приклад, на жаль не знаю автора, але він дуже добре демонструє про що я. «Коли кішка з’їла пташку, це добре чи погано?» Відповіді будуть різні, але ідея в тому, в чиєму світогляді ми розглядаємо категорії добре та погано. Кішка поїла – їй добре, а пташка померла – їй погано.

    Наприклад, така ідея – заздрити погано – дійсно? Коли заздриш комусь та бажаєш йому всяких негараздів, злишся що в тебе нема такого самого і  нічого не робиш, то так. Але заздрість також є гарним мотиватором до змін. Коли я собі теж так хочу і шукаю що і як зробити, щоб отримати це.

    Інший приклад, це злість. Злитися ж погано, так? Так та й ні. Коли вас хтось ображає або погрожує – чи дійсно погано злитись? Більше на цю тему можна почитати в моїй статті про агресивність особистості.

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Які теми в терапії стосуються Тіні?

    А майже всі. Неможливість клієнта переживати себе поганим, робити «погано» своїм значущим близьким, казати їм «ні» – майже в кожній клієнтській роботі приходимо до цієї теми незалежно від початкового запиту.

    Наприклад, у співзалежних стосунках: покинути залежного – клієнтом розглядається як поганий вчинок та клієнт переживає себе поганим навіть тільки припустивши, що з цих стосунків можна піти, бо інший без нього пропаде в його картині світу.

    І це буде кропітка та довготривала робота направлена на знайомство зі своєю тінню, – агресивною, вибагливою, яка хоче жити так як хоче, жити своїми потребами та цілями та ін.

    Але все це поки неможливо для клієнта, бо «погано». Бо «я – остання буква в алфавіті, треба піклуватися про інших. Егоїсти нам не потрібні». 

    З найцікавішого, в мене є вправа, яку я роблю на семінарі по знайомству зі своєю тінню. Вона здається дуже проста, але зазвичай її обговорення після виконання займає години.

    Завдання – купити в іншого потрібні тобі якості особистості та продати свої, не потрібні. Тоді клієнти зі здивуванням виявляють, що їх «погані» риси мають попит в інших і не вважаються поганими та, навпаки, хороші якості щось ніхто не бере.

    Задача терапії надати клієнту можливість познайомитись зі своїми тіньовими якостями (умовно поганими) та інтегрувати (визнати) їх. Таким чином, усвідомити, що будь-які його прояви це все ще він і не можна їх ігнорувати, удавати, що їх не існує.

    Якщо хтось пам’ятає мультфільм Крошка Єнот, то мати там порадила Єнотику посміхнутися тому, хто живе в пруду і лякає його, і тоді він посміхнувся малюку у відповідь.

    Так і в терапії – клієнт вчиться «посміхатися» собі поганому, бачити та приймати ті сторони його особистості, які його лякають, бо таким бути погано.

    Тіньова сторона особистості та психічні захворювання

    Якщо дитина росте в несприятливих умовах, наприклад, її батьки не справляються зі своїми батьківськими обов’язками (відсутні, агресивні, зловживають алкоголем або ін.), дитину суворо карають за будь-яку помилку та поведінку, яка не влаштовує дорослого, дитина отримує травму або травматичний досвід, в якому формується її тіньова сторона особистості.

    Щоб дитина вижила в таких обставинах психіка залучає всі можливі механізми захисту. Найчастіше до них відносять: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проєкція, деперсоналізацію, дисоціацію, відчуження, ідентифікацію, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію.

    Опис кожного з механізмів це тема окремої статті, але кожен з них направлений на збереження психіки особистості.

    Якщо людина залишається в травмуючих обставинах достатньо довго, ці механізми можуть стати основним способом функціонування психіки і замістити здорові способи контактування зі світом. Тоді механізми захисту впливають на психіку особистості деструктивно.

    Наприклад, дисоціація – вона дозволяє особистості до певного часу зберігати форми поведінки, що виключають одна одну, без істотного впливу на свою діяльність та від­чуття самоповаги. Люди описують цей стан – наче це сталося не зі мною.

    Окрім захисної функції в разі негативної травмуючої події, цей механізм може використовуватися як спосіб реакції на емоційно нестерпні події та спосіб контактування з оточуючими. Ненсі Мак-Вільямс вважає дисоціацію центральним захисним механізмом людей з розладом за типом множинної особистості та він також лежить в основі дисоціативних розладів.

    Конфлікт виникає між «я добрий» і «я поганий» або ще він має назву розщеплення/точка неврозу – це коли клієнт знаходиться у місці, де «правильний вибір» з якоїсь причини неможливий.

    Залежно від важливості конкретної ситуації, сили переживань та тривалості конфлікту (не вибору), він може призводити до тривожних станів або розладів, панічних атак та інших проявів дезадаптації.

    Бо утримувати таємниці та недоречні почуття, які зберігаються в Тіні, важко і дедалі важче удавати та діяти, як «хороша дівчинка/хлопчик». На підтримку цього способу життя використовується більшість ресурсу особистості.

    Доволі часто такі клієнти в терапію приходять зі скаргами на апатію, постійну втому та те, що життя стало нудне або мають вже соматичні прояви (тілесні захворювання).

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

    Книги про тіньову особистість

    «Інтегральне бачення/The Integral Vision» Кена Вілбера. Він американський письменник, сучасний філософ, представник напряму трансперсональної психології.

    Його власна інтегральна теорія поєднала в собі знання з різних сфер: містики, релігії, еволюції, культури, філософії та точних наук. Вілбер – засновник Інтегрального інституту (1998), у якому вивчають явища науки та соціуму на методах інтегральної теорії.

    Позбавлення від сорому: Практика. Як Робота з Тінню допомогла мені знайти мій голос, мій шлях і золото моєї душі, авторки Еліс Баррі.

    В цій книзі викладені не тільки основні принципи та поняття психології в контексті даної теми, а і їх практичне застосування описано доступною, зрозумілою для читача мовою.

    «Психоаналітична діагностика» від Ненсі Мак-Вільямс для тих, хто вже має психологічне підґрунтя та прагне поглибити знання в цій сфері.

    Фільми про тіньову сторону особистості

    Щодо фільмів, пропоную почати з легкої сімейної комедії «Я та моя тінь/ It takes two». Вона старенька, 1995 року, але це ніяк не впливає на її актуальність.

    Яке відношення вона має до теми Тіні? У стрічці ми можемо спостерігати за життям та пригодами двох дівчаток-близнючок. Одна з них хороша, слухняна дівчинка, а друга – маленьке чортенятко та повна протилежність своєї сестри.

    Якщо фокус перегляду зробити на цьому аспекті, то можна побачити скільки життя та творчості приховано у Тіні і як добре, коли обидві частини особистості (обидві сестри у фільмі) співпрацюють.

    З важкого, мабуть, «Чорний лебідь / Black Swan» 2010 року. Не буду вдаватися у зміст стрічки, бо кожен побачить там своє.

    На що був мій фокус, це те, як головна героїня перетворювалася з «хорошої дівчинки» в іншу себе. Дуже знаковою для мене була звернута до неї фраза її матері: «Що ж сталося з моєю милою маленькою дівчинкою? – Її більше нема».

    Фільм поставлений за мотивами однойменної книги, тому можна спробувати почитати книгу. На мою думку, вони дуже відрізняються.

    «Керування гнівом / Anger Management» – гарна комедія, чудовий акторський склад. Я вже рекомендувала її в одній зі своїх статей. Ця стрічка про «хорошого парубка» та те, як він інтегрував свою «погану» агресивну частину

    Навчальний семінар “Я і моя Тінь”

    Щоби безпосередньо допомогти Клієнтам краще пізнати тіньову сторону своєї особистості, я регулярно проводжу навчальний семінар відповідного змісту, найближча дата проведення якого 19 жовтня

    Більше про подію після кліку на картинці нижче:

    Нввчальний семінар "Я і моя тінь"

    Автор

    Завершення стосунків у парі

    6 606

    Не можна піти з незавершених стосунків

    Хоч би як ви старалися, ви будете в них повертатися так чи інакше – хтось фізично, хтось у думках, хтось уві сні, але будете. Варіант, який найчастіше зустрічається в моєму досвіді, – завершувати попередні стосунки в нових стосунках. Звичайно ж, усе це відбувається неусвідомлено.

    У цьому разі ми дуже дивуємося, коли, наприклад, партнер, якому в попередніх стосунках зрадили, зрадить нас. Як таке може бути? Адже він пережив цей біль? Так, пережив і вискочив із тих стосунків у нові, а біль і бажання помститися нікуди не поділося (було витіснено в підсвідомість). І отримуємо таку невеселу історію.

    Якщо ще залишилася впевненість (а найімовірніше, ілюзія), що партнер чогось не додав, був не правий і не знає про це, залишилася надія і віра в те, що ось завтра, з чистого аркуша, все буде інакше… ви залишаєтеся в цих стосунках, і немає можливості піти… І це ваше право і ваш вибір.

    Найважливіше помітити, який вибір ви робите і визнати, що це і є ваш вибір. Визнання реальності стає відправною точкою для змін.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Переживання розриву стосунків

    Розставання у стосунках – це втрата, яку за емоційною насиченістю часто можна прирівняти до смерті (це свого роду смерть стосунків), і добре було б проживати її як реальну втрату з усіма властивими цьому процесу етапами.

    Найвідоміша модель переживання втрати була запропонована швейцарським психіатром Елізабет Кюблер-Росс 1969 році. Вона виділила 5 стадій проживання втрати:

    1. заперечення
    2. гнів
    3. торг
    4. депресія
    5. прийняття

    Робота з темою розставання в терапії

    У терапії клієнту, який довго перебуває у стосунках, що не задовольняють його, хочеться швидше їх закінчити і рушити вперед до нового і, звичайно ж, світлого майбутнього. Скільки ж можна, адже все вже всім зрозуміло (особливо оточуючим і родичам), що стосунки не працюють, не приносять радості (кожен може додати своє).

    Що ж робити?

    Тут клієнт в терапії відкриває величезний пакет почуттів і переживань – від самозвинувачення і сорому – як ти міг/могла стільки років перебувати в цих стосунках? до страху самотності (а раптом ніхто мене таку/такого більше терпіти не буде), страху входження в нові стосунки (усім їм тільки одне треба… або додайте свій варіант).

    Куди далі?

    З цієї точки неможливо зрушити, не розглянувши кожне переживання, його причини, історії та сімейні послання, пов’язані з ним. Як, наприклад, «кому ти потрібна така …?», «у нашій родині розлучення не прийняті», «ось і будеш як тітка/дядько/брат жити одна все життя»…

    Впевнена, що в кожного знайдеться свій варіант сімейного послання про стосунки. Тут клієнт привласнює свій досвід у цих стосунках і ставить під сумнів доцільність сімейних послань і наявність їхнього зв’язку з реальністю, ставлячи собі запитання – а чи так це насправді?

    Стосунки з батьками та їх вплив на парні стосунки

    Фактично кожна терапевтична сесія заходить у тему стосунків із батьками, і ми з клієнтом бачимо, наскільки важливими є ці стосунки для теперішнього дорослого, в якому живе внутрішня дитина, яка досить часто не доотримала від батьків – любові, уваги, визнання, захоплення – у кожного своє.

    Невирішена ситуація з одним із батьків, як правило, відтворюється у всіх наступних парних стосунках. «Травма шукає повторення» – людина опиняється у схожій ситуації і підсвідомо сподівається на інший фінал і так по колу поки не буде усвідомлення того, що відбувається.

    Досвід сепарації від батьків

    З моїх особистих історій і того, що бачу в клієнтських, – сепарація (а це і є віддалення від іншого, вихід на інший рівень стосунків або їхнє припинення) можлива, коли прийнято тотальну неможливість добрати, витрусити з іншого те, чого він не дав (а в нього ж є, я ж знаю і продовжую відчайдушно чекати, вимагати, погрожувати, маніпулювати).

    У якийсь момент приходить визнання, що – ні, не дасть, навіть якщо є, а найімовірніше, в іншого цього просто немає, і ви ніколи там задовольните свою якусь важливу потребу (а може, не одну).

    Відгорювати і відплакати цей факт, полишити будь-яку надію, що колись це стане можливо і тоді можна віддалитися й побачити іншого з його обмеженнями й ухвалити рішення – залишитися, піти чи переформатувати стосунки.

    Сепарація – що це?

    Сепарація це поступовий процес психологічного та фізичного відокремлення дитини від батьків, який починається доволі рано і набуває масштабу у підлітковому віці. В цей час трансформуються відносини батко-дитина у бік дорослий-дорослий.

    Тобто у кожній кризі відбувається переформатування стосунків, смінюється функціонування всієї сімейної системи, у дитини змінються образ батьків – вони більш не ідеальні, а живі люди зі своїми вадами та недоліками.

    Сепарація надає можливість розширеного вибору, коли людина повністю бере на себе відповідальність за своє життя і свої дії. 

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Зв’язок досвіду сепарації від батьків із завершенням стосунків

    Процес завершення або виходу зі стосунків із партнером дуже схожий на процес сепарації з батьківською фігурою, якщо партнери побудували стосунки з метою заповнення дефіцитів одне одного (на жаль, це більшість стосунків, принаймні на початку).

    Сепарація з батьками так само стає можлива в місці визнання не ідеальності одного з батьків або обох, обмеженості їх ресурсу. Це місце злості – як він/вона міг? Як посмів не дати те, що мені було так потрібно? Як міг не бути поруч, коли був так потрібен? Я, дитина, кричу та злюся на батьків.

    Накриває лють на несправедливість щодо себе. Вони ж мали бути поруч? Це і є сепараційна злість, на якій можна стартувати процес відокремлення, впізнавання і визнання можливостей і обмежень іншого, батьків, партнера.

    І тоді, через деякий час, можна нарешті перестати його трясти і вимагати щось тупочучи ногами, бо розумієш, що не дасть, просто тому, що нема чого дати, немає цього в нього. Тут приходить черга горювання і смутку. Гірко, боляче, не справедливо, але така реальність.

    Після злості, горювання, можливо, з’явиться доступ до вдячності партнеру/батькові за те, що він дав. І тоді дихати стане легше.

    Побудова стосунків дорослий-дорослий

    Інший не ідеальний, він не може мені дати те, чого я так відчайдушно потребую. І я, будучи тепер дорослим, можу шукати способи задоволення своїх потреб в іншому місці і не зосереджувати пошук тільки на одній людині. Адже в моєму розпорядженні тепер цілий світ. 

    Я більше не дитина, і я не обмежений лише можливостями батьків задовольнити мої потреби чи ні, якщо їм нема чим це зробити.

    Відповідальність у стосунках

    Однак, тут доводиться брати на себе ту саму відповідальність за своє життя та його комфортність, смак і колір, бо інший ніяк за це не відповідає. І це не означає, що інший поганий, – він просто інший і це місце або для нових домовленостей, якщо стосунки цінні для обох, або місце прощання і завершення стосунків.

    Цей факт чудово ілюструє цитата одного з засновників Гештальт-підходу Фріца Перлза:

    «Я – це я, ти – це ти. Я роблю своє, а ти робиш своє. Я живу в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням. А ти живеш у цьому світі не для того, щоб відповідати моїм. Ти – це ти, а я – це я. І якщо нам трапиться знайти одне одного – це прекрасно. Якщо – ні, цьому не можна зарадити».

    Соціальні стереотипи

    Точка зору, наведена вище, зазвичай складна для усвідомлення, бо тут часто стикаємося з соціальними стереотипами про стосунки і якими вони мають бути, і знову з посланнями сімейної системи – якими мають бути правильні, ідеальні стосунки. Бо якщо не ідеальні, то навіщо вони взагалі?

    Тут цілі стопки книжок, казок, фільмів, на яких виросли покоління. Історії з хеппі ендом, де герої грали весілля і жили довго і щасливо. Тільки ніхто і ніколи не говорив, що саме з цього моменту і починається реальна, не казкова історія.

    Тут принц перестає бути принцем і стає такою ж живою людиною, як і Попелюшка, обидва зовсім не ідеальні та саме це і є початком реальних стосунків та пізнання один одного.

    Що почитати та подивитися?

    Зазвичай я надаю кілька книжок та фільмів, але цього разу рекомендую два в одному на ваш вибір – книгу або одноіменний фільм, який, на мою думку, є дуже вдалою екранізацію книги “Eat, pray, love” авторки Елізабет Гілберт. Головна героїня стикається з кризою стосунків, неможливістю знайти себе в них та пошуком нових життєвих сенсів, проживає завершення стосунків та початок нових.

    А також фільм “The story of us”, який вже рекомендувала до перегляду у своїй статті про агресивність особистості та роль конфліктів у стосунках. Історія головних героїв фільму починається з бажання розірвати стосунки та протягом фільму вони віднаходять цінність цих стосунків. Як на мене, доволі реалістична, без прикрас та ванілі, але тим не менше, надихаюча стрічка.

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

    Автор

    Дитячі істерики

    657

    Як це воно – бути батьками своїй дитині?

    Є багато філософських роздумів на цю тему, визначень батьківства з погляду психології, педагогіки, соціології та інших наук. Але, як на мене, жодне з них та жодна книжка з теми батьківства та виховання не підготує людину до цього захопливого та неочікуваного досвіду.

    Тому, наведу цитату з серіалу, що подивилася нещодавно. Мені вона дуже відгукнулася, бо саме з цим дуже часто стикаються батьки (і я, як мати двох синів), що приходять до мене на консультацію або на батьківську зустріч,  коли приводять свою дитину в терапію.

    Ось так сформулював свої переживання один з персонажів серіалу, батько-одинак, який виховує доньку-підлітка:

    «Бути батьком, це ніби тобі дали в руки свічку та почався ураган. Ти намагаєшся не лажати та ти все одно лажаеш. Вони (діти) сповнюють твоє життя сенсами та жахом».

    Серіал «Дядько» / Uncle, британський ситком 2014 року.
    Трохи більше про нього наприкінці статті, в рекомендаціях фільмів до перегляду.

    Робота з одним моїм маленьким клієнтом та його мамою надихнула мене написати цей невеличкий огляд на тему дитячих істерик.

    Будь-який прояв дитини, це сигнал батькам, це привертання батьківської уваги. І що ж тоді дитина намагається донести до дорослого під час, так званої, істерики, що супроводжується зазвичай криком, плачем, жбурлянням іграшок та іншими проявами незадоволення або незгоди з чимось.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Дитячі істерики – погане виховання чи щось інше?

    Про дитячі істерики не писав тільки ледачий. Будь-яка книга з вікової психології може забезпечити вас базовою інформацією про те, на який вік припадають дитячі кризи дорослішання, і це може стати хорошою інформаційною опорою на шляху батьківства.

    Але, на жаль, вони не підготують батьків до того почуття розгубленості, страху, провини, сорому та інших складних переживань, коли, здавалося б, без причини, посеред вулиці (на майданчику, у магазині та ін.) дитина заходиться криком і ніяк не перестає, і що б ви не робили, нічого не допомагає.

    Криза

    Криза (грец. κρίσις – рішення, поворотний пункт) – переворот, час перехідного стану, перелом, стан, коли існуючі засоби досягнення цілей стають неефективними, внаслідок чого виникають непередбачувані ситуації.

    Я б сфокусувалася на цьому формулюванні – перехідний стан. Дитина росте, змінюється її сприйняття навколишнього світу і людей у ньому, змінюються способи її реагування і взаємодії зі світом тощо. І істерики один з атрибутів дитячих криз.

    Виділяють 5 основних кризових періодів у дітей:

    • криза новонародженості (0-2 місяців);
    • криза 1 року;
    • криза 3 років (проявляється у 2, 3-5, 5 років);
    • криза 7 років;
    • підліткова криза (проявляється в 12-14 років).

    Що ж таке дитяча істерика?

    Істерика (одне з визначень) – сильне емоційне збудження, що супроводжується різноманітними рухами, нерідко театралізованою жестикуляцією, емоційною насиченою промовою, сльозами та криками.

    Визначень у гуглі безліч, деякі з них містять доволі лякаючі слова, – наприклад, психічний розлад – таке теж може бути, але це тема для окремої статті. Тому зараз пропоную подивитися на базові причини такого прояву дитини.

    Істерика, як спосіб відреагування дитиною її емоцій і почуттів

    Найчастіше істерика – це спосіб дитини впоратися зі складними почуттями (тривога, гнів, страх, провина, сором тощо), які вона переживає з тієї чи іншої причини, і просто не вміє та не знає, як це зробити інакше з огляду на свій вік і не може назвати ті почуття або що з нею відбувається.

    А ось причини, через які ці почуття виникають, якраз досліджуються психотерапевтом у роботі з дитиною і сім’єю.

    Істерика, як реакція на непередбачувану або стихійну зміну обставин

    Переїзд, початок відвідування дитячого садка/школи, конфлікт батьків, свідком якого була дитина або мовчазний конфлікт який «висить у повітрі», поява ще однієї дитини в родині, втрата улюбленої іграшки та багато інших, здавалося б, незначних для дорослого ситуацій – для дитини є стресовими. І в доволі невелкій кількості випадків вона може з ними впоратися без допомоги дорослих.

    Зіштовхнувшись зі змінами, до яких дитина ніяк не була готова, вона втрачає в першу чергу безпеку / безпечний простір до якого звикла, бо він змінився.

    Наприклад, до втрати іграшки і справді неможливо підготуватися, але можливо допомогти дитині пережити, відгорювати цю втрату, не знецінюючи її, не «затикаючи» новою іграшкою одразу.

    Ті події та зміни в сім’ї, які планують дорослі та не говорять про них дитині (бо вона ще мала, не зрозуміє або інший аргумент) краще обговорювати з дитиною принаймні в загальних деталях, з урахуванням віку дитини. Це суттєво знизить стрес в дитини, коли ці події відбудуться.

    З найпростішого, можу навести такий приклад. Є дітки, які трохи повільніші за інших і їм потрібен час, щоб завершити гру, зібратися та піти на прогулянку, наприклад.

    Добре працює, коли їм заздалегідь (іноді навіть за годину до) дорослий каже, що скоро буде прогулянка та треба складати іграшки, збиратися і потім кілька раз ще про це нагадує. Форма цього повідомлення залежить від віку дитини.

    Але це чудовий спосіб оминути принаймні дві причини можливої дитячої істерики:

    • дитина: не хочу нікуди йти, хочу грати ще (в дитини буде час завершити гру з допомогою дорослого)
    • дорослий: вдягайся скоріше, що ж ти так довго? А дитина некваплива, їй потрібен час, вона стресує, нервує, дорослий стресує і всі незадоволені.

    Істерика – ознака того, що дитина не справляється з чимось, а не ознака поганого виховання чи поведінки.

    Істерика з точки зору сімейної системної терапії

    Звертаючись до принципів системної сімейної терапії, – дитина (особливо маленька) і те, що відбувається з нею, розглядається як симптом сім’ї (того, що в ній відбувається).

    Тобто, якщо в сім’ї порушена комунікація, ієрархія між дорослими, стосунки часто з’ясовуються на підвищених тонах, старше покоління критикує батьківство пари, висловлює сумніви в хорошості батьків, – створює напругу в парі та сімейній системі.

    Її разом із батьками переживає і дитина, яка, будучи маленькою, не розуміє, що відбувається, і як позбутися напруги та інших складних почуттів, які вона навіть не усвідомлює, їй просто погано.

    Тут можуть бути й істерики, і агресивна поведінка щодо батьків та однолітків, хвороби (соматизація стану) та ін.

    Конфлікти батьків та реакція дитини

    Проблема не в тому, що батьки сваряться, а в тому, що дитина вважає себе причиною цих сварок за замовчуванням, переживає себе поганою або ще якоюсь, і що це саме вона викликала сварку своєю поведінкою, оцінками тощо. І зростає її тривога та страх втрати значущих дорослих.

    Якщо дитину сварять за щось, важливо наголошувати на тому, що її поведінка або вчинок був поганий, а не сама дитина – вона не здатна відділити переживання себе від свого вчинку або поведінки, будучи маленькою і переживає себе поганою, не вартою любові.

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Дитячі істерики, регрес та інші прояви, як реація на появу нової дитини в сімї

    Народження ще однієї дитини в сім’ї так само стає випробуванням для тієї дитини, що в ній вже є. Важливо, говорити з нею про всі зміни, які відбуваються зараз з мамою (вагітність) і відбудуться в майбутньому.

    Однак, уся інформація має бути адаптована відповідно до віку дитини. Тобто наукова література та визначення ніяк не зайдуть, наприклад, трирічці.

    Якщо вчасного інформування дитини про майбутні зміни не відбувається, то поява нового члена сім’ї та втрата безроздільної уваги матері, стає сильним стресом для дитини, який може проживатися шляхом регресу в молодший вік та відмовою їсти, одягатись самостійно, ходити до туалету тощо.

    Тут же можуть з’явиться істерики, як вихід тривоги і переживань старшої дитини.

    Дитина, яка тепер стала старшою, переживає втрату уваги матері, як власне взагалі втрату матері фізичну. В молодшому віці (до 3-х років) вона може не розуміти, що мама в пологовому та повернеться, якщо їй про це не говорити.

    Це, важливий і неймовірно тривожний момент – відсутність матері: прогнозована (пологовий будинок, лікарня, поїздка) або перебування далеко від дитини з інших причин.

    Втрату матері з поля зору на довгий період маленька дитина сприймає як найсильніший стрес і має впоратися з почуттям жаху, розгубленості, самотності та невизначеності – коли повернеться мама і чи повернеться?

    Що подивитись про дитячі істерики?

    Фільм, який ілюструє як впливає на дитину присутність та відсутність саме матері у ранньому віці, це документальний фільм «Джон» авторів Джойс і Джеймс Робертсон. Це власне експеримент, направлений на те, щоб побачити що переживає дитина за умови довготривалої відсутності матері.

    Ще один фільм-експеримент, який демонструє як формується прив’язаність дитини до матері, це «Природа любові» автора Гарі Харлоу.

    І наостанок це експеримент Мері Ейнсворт «Незнайома ситуація». Це відео також демонструє неймовірну важливість контакту дитини з мамою і формування здорової прив’язаності.

    Вище згаданий мною британський сітком «Дядько» / Uncle (2014) – це комедія, часом на грані фолу, точно для дорослого перегляду. Але, якщо брати фокус на дитячо-батьківскі стосунки, можна почути та побачити багато цікавого. Як не тільки ми вчимо чогось дітей, але й вони нас також.

    Фільм «Таллі»/ Tully (2018) про вигоряння матері та післяпологову депресію. Здається трохи не на ту тему, але дає добре уявлення через що проходить мати народжуючи та виховуючи дитину і не одну 24/7. Як на мою думку, фільм дає підтвердження реальності – батьківство це дійсно важка та відповідальна справа і визнати, що тобі потрібна допомога, звернутися по допомогу не соромно, це не ознака слабкості або того, що ти поганий батько своїй дитині, а навпаки.

    Що почитати про дитячі істерики?

    «Прив’язаність» автора Джона Боулбі. Книга додасть теоретичної бази щодо теорії прив’язаності, яку власне автор сформулював після того, як започаткував систематичне вивчення формування прихильності дитини до матері.

    Франсуаза Дальто «На боці дитини». Книга має трохи наукового психологічного контенту, але читається легко та надає багато різних кутів погляду на дитину, її місце в сімейній системі, роль батьків в її зростанні та вихованні.

    «Управління гнівом. Як реагувати на дитячі істерики» авторки Мадлен Дені.  Книга має суперечливі відгуки від читачів – комусь замало ґрунтовної наукової інформації та нагадує журнал, комусь мало кейсів та порад що робити.

    Раджу її новачкам в цій темі, заходить легко та надає перші базові поняття та ідеї як впоратися зі своїм та дитячим гнівом в моменті істерики. Створює враження, що ви таки не одні в цьому та є інші діти та батьки, які потрапляли у схожі ситуації та переживали схожі почуття.

    І друга книга також цієї авторки «Капризи та істерики. Як справлятися з дитячим гнівом». Вона також доволі легко читається та має дієві поради та приклади ситуацій, як дорослому поводися в конфліктній ситуації з дитиною у віці 1-3, 3-6, 6-10 років.

    Як батькам полегшити ситуацію?

    Говорити. У будь-якій із ситуацій говорити з дитиною дуже важливо, пояснювати будь-яку ситуацію з урахуванням її віку.

    Проговорювати свої почуття, питати що відчуває вона в тій чи іншій ситуації. Допомогти дитині назвати свої почуття і запропонувати варіанти щодо їхнього проживання.

    Якщо сумно – поплакати, посумувати разом з нею, якщо злісно – пошукати варіанти, як можна прожити злість (побити подушку, побити долоньками об долоньки дорослого або інші варіанти, які зайдуть дитині).

    Наприклад, дитина кричить на дорослого – ти  поганий – або просто гнівається та кричить на дорослого. Запитати, – ти злишся на мене?

    Якщо так, підставити свої долоні та запропонувати дитині стукнути по долоні дорослого. Навіть така проста дія надасть дитині можливості позлитися на «великого» дорослого і не боятися втратити його через свою злість.

    В досвіді дитини буде наявність дозволу та можливості злитися на значущого дорослого і не втрачати його, не бути відторгнутим дорослим у цьому прояві агресії, а навпаки бути підтриманим.

    Це дуже цінний досвід для дитини, який потім дозволить без страху втрати розгорнути сепараційну агресію на дорослого у підлітковому віці та дорослішати.

    Що точно не працює на благо дитячої психіки – спроба змусити дитину замовкнути, крики і погрози дорослого (віддам дядьку або ін.), ігнорування (найпоширеніша порада, яку я чула) – піти від дитини в істериці нічого не пояснюючи.

    Залог здорових стосунків з дитиною – присутність поряд з нею притомного дорослого, відкритого до діалогу, який може контейнувати/витримувати її складні переживання, емоції і знаходитись поруч та бути на боці дитини у будь якому її стані та ситуації.

    Вікторія Адаменко
    Клік на картинці веде на мій профайл

    Автор

    Співзалежність у стосунках

    984

    У контексті терміну “співзалежність” часто мається на увазі трохи ширше поняття “психологія співзалежної поведінки”, тлумаченню основних психологічних аспектів котрої і присвячена ця заснована на практичному досвіді публікація.

    Що ж таке співзалежність?

    Співзалежність – це термін, який використовували в контексті психотерапії хімічно залежних клієнтів (алкоголіки, наркомани) у 1970-х роках у США, в лікувальних центрах штату Міннесота.

    Він з’явився в результаті вивчення природи хімічних залежностей, їхнього впливу на людину і впливу, який чинить захворювання хімічно залежного на його оточення. І в цій ситуації співзалежними називали членів сім’ї залежного.

    У багатьох випадках термін співзалежність використовують, щоб описати поведінку людини в дисфункціональних стосунках, де одна людина підтримує хворобливий стан іншої (найімовірніше, абсолютно неусвідомлено).

    Дисфункція (від лат. dys – поганий, утруднений + functio – дія, здійснення), тобто порушення діяльності. Тоді дисфункціональними відносинами можна назвати ті, в яких порушено здорове функціонування учасників цих відносин.

    Наприклад, одна з фраз, яку часто використовують для опису таких стосунків, – “як валіза без ручки: і нести тяжко, і кинути шкода” (адже стільки було вкладено в ці стосунки) і людина продовжує в них залишатися з тієї чи іншої причини.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Хто і від кого залежить?

    У тих запитах, з якими до мене звертаються клієнти, співзалежність має вигляд часто як стан емоційної, фінансової або навіть фізичної залежності від значущого іншого (партнера, батьків).

    Наприкінці 1930-х років цей поведінковий патерн було вперше описано Карен Хорні в її книзі “Невротична особистість нашого часу”, де вона досліджувала клієнтів, які мали схильність чіплятися, залежати від інших людей, щоб впоратися з власною, не завжди усвідомленою, тривогою.

    Співзалежність поруч із хімічно залежним (алкоголіком, наркоманом)

    Тривога, яку переживає співзалежний партнер поруч із залежним, переплітається з іншими складними переживаннями.

    Це сором і провина за поведінку близької людини в стані алкогольного сп’яніння, наприклад; страх того, що він/вона може зробити або робить у цьому стані, бажання контролювати залежного за будь-яку ціну.

    У цьому часто полягає місія і життєве завдання співзалежного, це стає сенсом його/її життя.

    В історії співзалежного так склалося, що свої цілі, інтереси, потреби або не встигли сформуватися (якщо це дитина поруч із батьками, які п’ють), або стали не важливими, неможливими для реалізації, оскільки поруч з’явився залежний – партнер, наприклад. 

    Такі діти з малого віку спостерігають дисфункцію сімейної системи, де один або обоє батьків не виконують свої обов’язки дорослого в сім’ї. У даному випадку, через алкоголізацію одного з батьків.

    В цей час другий дорослий зайнятий “порятунком” залежного партнера – він несе його на собі додому або, що часто буває, контролює кількість випитого партнером під час застілля, або ж випиває за нього (дуже часта історія дружин залежних) сподіваючись, що цього разу все буде інакше.

    І це те місце, де майбутній дорослий, спостерігаючи за тим, що відбувається в батьківській сім’ї, отримує модель співзалежної поведінки, яку потім використовуватиме у своїх стосунках.

    Співзалежність у стосунках, де немає залежного

    У моїй практиці найчастіше у співзалежні стосунки потрапляють клієнти з алкоголізованих сімейних систем, і це не обов’язково батьківська сім’я, це може бути наявність залежного глибше в сімейній системі (бабусі, дідусі).

    Далі співзалежний патерн просто передається “у спадок”. І тоді співзалежність виглядає як повна поглиненість і підпорядкованість співзалежного інтересам, цілям, емоційному стану значущого іншого.

    Співзалежний одержимий ідеєю “заподіяти добро”, виправити, навчити, розкрити очі і так далі своєму партнеру, батькам. Це вічна і виснажлива боротьба за те, щоб виявитися правим, щось довести значущому іншому і ось тоді тільки життя налагодиться.

    Він/вона нарешті зрозуміє, скільки я для нього зробив/зробила, і ось тоді він/вона буде мені безмежно вдячний, і ще дуже важливо, що він/вона визнає, що був винний в ситуації, яка склалась. У співзалежних стосунках обов’язково має бути винний.

    Вихід зі співзалежних стосунків

    Найдивовижніше і найскладніше питання для співзалежного в терапії це – а чого ти хочеш?

    Воно ставить у глухий кут, злить – як я можу чогось хотіти, якщо поруч людина, яку треба рятувати? От тільки-но вона виправиться, я одразу почну жити, а поки що ніяк не можна.

    Таке ось послання сімейної системи. Тобто співзалежний поведінковий патерн формується в ній на рівні поколінь.

    А вихід там, де і вхід – повернутися до себе, до віднаходження та задоволення своїх бажань і потреб.

    Чому я залишаюся в цих стосунках?

    Це питання мені ставить фактично кожен клієнт після того, як приведе мені масу аргументів чому так і чому не може бути інакше. Найчастіше звучить страх самотності та надцінність поточних стосунків попри їхню дисфункціональність, а подекуди й загрозу для життя свого чи дітей.

    Коли стосунки, нехай навіть далекі від бажаних, стають надцінністю? Коли немає можливості або права, або людина чимось зупинена вийти у світ, до інших людей і створити там контакти з іншими людьми. Вона може бути зупинена страхом повторення минулого негативного досвіду, ідеєю, що світ і люди в ньому небезпечні – у кожного клієнта своя історія.

    Тоді поточні стосунки стають надцінністю, оскільки їх більше немає з ким будувати. У цьому місці страх самотності зростає в рази разом із цінністю партнера. У комплекті зі страхом прояву в зовнішній світ, отримуємо замкнуте коло. Як діти вчаться ходити і в якийсь момент бояться відпустити опору, так і людина судорожно тримається за “синицю в руці”, адже вона “краща, ніж журавель у небі”.

    У цьому випадку в досвіді клієнта зазвичай немає близьких і довірчих стосунків зі значущими дорослими, любов і увагу дорослого доводилося завойовувати власною гарністю (поведінка, навчання, інше). Треба було бути постійно кращим за “сина маминої подруги”. Тут повністю втрачається фокус на собі і зміщується він у бік бажань і потреб значимого іншого. Ти краще знаєш, що хоче інший і що йому важливо, але абсолютно нічого не знаєш про себе і свої потреби і, відповідно, ще менше про те, як їх задовольнити (якщо раптом випадково вдалося їх виявити).

    Тут і виникає та сама напруга і тривога – я хочу чогось, це дивно і страшно, і я не знаю, що з цим робити – переключуся я краще на іншого (партнера, дитину), адже я точно знаю, що йому потрібно і як. Тут і виникають співзалежні стосунки – я не можу жити своє життя, це надто лякає і тривожить, адже я нічого не знаю про себе, – тоді я буду жити життя іншого.

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Що можна почитати про співзалежність?

    На мій погляд, Беррі та Дженей Вайнхолд, що є відомою сімейною парою та авторами книжок із саморозвитку та розв’язання конфліктів, і саме вони досягли успіху в розгляді теми співзалежних стосунків, їхніх витоків та особливостей розвитку. Це пара психотерапевтів, які є організаторами та керівниками Тренінгового центру сім’ї та Колорадського інституту вирішення конфліктів та творчого керівництва.

    Їх книга “Звільнення від співзалежності”, окрім чудово поданого теоретичного матеріалу, містить також вправи, які можна виконати самому або з партнером, щоб прояснити для себе конфліктні моменти у відносинах і знайти способи поговорити про це та обговорити можливі шляхи виходу з конфлікту. Вправи, наведені в книжці, однозначно допоможуть краще зрозуміти себе, свої потреби і які з них можна реалізувати з партнером, а які все ще звернені до батьківської фігури, яка вже навряд чи зможе їх задовольнити.

    Тут клієнт приходить до місця злості, а потім горювання про те, що не трапилося в батьківській сім’ї, про те, що батьки йому не дали і вже не зможуть дати. Після того, як всі етапи горювання пройдено, стає можливим пошук де, як і з ким ця потреба може бути задоволена і в якому обсязі. І це не обов’язково партнер у стосунках. Бо в ідеальному світі у стосунки ми йдемо не для того, щоб закрити дефіцити (недоотримане від батьківської фігури), а за близькістю.

    Співзалежність це погано?

    Що важливо розуміти – співзалежні стосунки це не погано і не добре, це не жах-жах, – це те, що клієнт отримав у спадок від своєї сімейної системи. А далі, в процесі розвитку можна продовжити перебувати в цьому патерні або освоїти нові.

    За співзалежністю йде так званий контрсценарій – контрзалежність. Звучить це приблизно так – тільки не як у батьків. І тоді всі прагнення клієнта спрямовані на те, щоб не бути як його значущі дорослі. Тато пив, а я ніколи не спробую алкоголь. Батько/мати злився і конфліктував, а я ніколи не виявлю ознак агресії. І так далі.

    Це один з етапів. Який наступний?

    Незалежність. Звучить приблизно як – я все можу сам і мені ніхто не потрібен. З мого досвіду – тут зникає страх самотності. Оскільки це, як правило, один із базових страхів співзалежних – я не виживу один. На цьому етапі виявляється, що виживу і, більше того, я відмінно справляюся сам. Дуже опорне місце, але тут теж є наступний етап.

    Взаємозалежність

    Місце, де я усвідомлюю, що не можу бути автономним, що в якісь моменти мені потрібен інший/інші, і я так само можу бути їм потрібен, але водночас я не втрачаю себе в цих стосунках і не розчиняюся в них, оскільки вже опановано етапи контрзалежності та незалежності. На цьому етапі я можу по-різному і мені доступні набагато більші можливості, ніж тільки в моделі співзалежності. Оволодіння всіма цими моделями стосунків дає свободу регулювати де, як і з ким, в яких стостунках я хочу і можу бути.

    Що можна подивитися про співзалежні стосунки?

    Як виявилося в моєму переліку (для роботи з дорослими дітьми алкоголіків, де однією з провідних тем є співзалежність) є доволі багато фільмів і серіалів. Один із найбільш наочних це:

    “Історія матері одиначки” / Maid, 2021 мінісеріал.

    Тут можна поспостерігати і дисфункцію сім’ї (мати головної героїні – наркоманка, що не втримується в реміссі), і співзалежні стосунки доньки та матері – не можу лишитися, і не можу піти.

    Одна з важливих гілок сценарію, як донька будує свої стосунки з протилежною статтю, з сіблінгами і зі світом, як до останньої секунди сподівається, що мати припинить вживати і стане тією матір’ю, про яку вона мріяла.

    Фільм доволі складний емоційно, але дуже реалістичний.

    Бабусин дім / Grandma’s house, 2010, міні-серіал, Англія.

    У рев’ю він описаний як комедійний – сміх і справді є, але для тих, хто виріс у дисфункціональній сімейній системі, це сміх крізь сльози.

    Мені фільм відгукнувся радянським простором, повною відсутністю кордонів у сімейної системи, неможливістю жити своїм життям, оскільки твої значущі інші вже точно краще знають, як треба жити.

    У цьому серіалі співзалежність показана у всій красі – старше покоління точно знає, як треба жити молодшому, що робити в житті і які вибори правильні.

    А за кадром можна побачити їхнє порожнє, позбавлене сенсів життя, яке супроводжує страх і заздрість до молодих, що ще мають шанс вирватися з родинного патерну.

    Sex education

    Однозначно рекомендую до перегляду. Серіал точно легший за перші два і там порушено дуже багато важливих тем, крім співзалежності. Це і дитячо-батьківські стосунки, насамперед, це і проблеми підліткової сексуальності, і стосунки із сіблінгами, і багато іншого.

    Щодо співзалежних стосунків, це лінія подій Maeve Wiley – її стосунки з матір’ю, у школі та особливо з хлопцями.

    Можна спостерігати, як дисфункція сім’ї Мейв (відсутність батька, мати наркоманка в ремісії час від часу) впливають на все її життя, включно з самореалізацією, самооцінкою, самоцінністю та стосунками зі світом.

    Можемо спостерігати її вибори і мотивацію, як легко їй фокусуватися на інтересах інших і жити ними, забуваючи про себе.

    Синдром рятувальника

    У всіх цих фільмах яскраво продемонстрований синдром рятувальника, характерний для співзалежних стосунків.

    Звучить як – я все вмію, я все зможу, серце моє не камінь (хто пам’ятає таку пісню часів радянського союзу).

    Тут співзалежний, не шкодуючи живота свого, лягає на вівтар значимого іншого (партнер, дитина).

    Але є один момент – його ніхто про це не просив, – ніхто не просив про жертву, хай би що це було.

    Що далі? Далі праведний гнів співзалежного – я стільки для тебе зробив, а ти? (негарна людина, не оцінив, не вдячний і так далі).

    У цьому місці я частіше працюю з дітьми, які приходять в терапію в неоплатному боргу перед батьками, які зробили для них усе і навіть більше.

    Тільки є одна проблема – їх ніхто про це не просив. Але це вже інша історія.

    Вікторія Адаменко, гешталь-психолог
    Клік на картинці веде на профайл

    Автор

    Дитяча адаптація у вимушеній еміграції

    1 807

    Прояви дезадаптації

    Працюючи з дітьми та підлітками звертаю увагу на проблему, з якою найчастіше останнім часом звертаються мами дітей, що виїхали у вимушену імміграцію в умовах війни та їхні діти навчаються у двох школах одночасно – у місцевій та в українській онлайн.

    Здається, що проблеми їхніх дітей, з якими вони стикаються, жодним чином не пов’язані з переїздом – агресія, тривожні стани, панічні атаки, булінг у школі, протестна поведінка, втрата інтересу до життя, апатія та багато чого іншого, включно з різного роду тілесними захворюваннями.

    Як Гештальт терапевт і системний сімейний терапевт розглядаю ситуацію, що склалася, з багатьох сторін.

    Насамперед розглянемо, як проживає дитина вимушене рішення про переїзд і потрапляння в нове середовище, зокрема й мовне.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Адаптація та дезадаптація – що це?

    В біологічному сенсі адаптація – це пристосування/призвичаєння організму до певних змін в навколишньому середовищі.

    Щодо психологічної адаптації – це загалом процес зміни людиною поведінки та механізмів психологічного реагування, що дозволяє відповідно відреагувати на зміни у навколишньому середовищі для адекватного функціонування та збереження свого психічного благополуччя.

    Адаптація може бути: соціальна, психологічна, фізіологічна та когнітивна (зміна способів мислення та навичок в нових умовах).

    Також адаптація може розглядатися в багатьох різних контекстах. Наприклад, адаптація до:

    • нових життєвих обставин або тих, що змінилися
    • різних культурних особливостей
    • нового соціального оточення (робота, навчання, садочок та ін.)
    • нових відносин з кимось
    • різних власних емоційних станів – це забезпечує емоційну стабільність

    Що ж тоді – дезадаптація? З лат. префікс de- або фр. des- означає – знищення, повна відсутність; adapto — пристосовую) отримуємо значення протилежне адаптації. Коротко кажучи, дезадаптація це неможливість або нездатність людини пристосуватися до змін навколишнього середовища в результаті дії дезадаптаційного фактора або факторів.

    Адаптивні можливості – це індивідуальна характеристика і в кожної людини вони різні. Тому один і той же чинник може викликати в одної людини гостру стресову реакцію або порушення адаптації, а інша зможе адаптуватися до нього з часом.

    Дезадаптивна поведінка, прояви

    Якщо людина не змогла знайти в собі або навколо ресурси та навички, що забезпечать адаптацію, її поведінка змінюється. В психології вона отримала назву – дезадаптивна поведінка.

    Проявів такої поведінки доволі багато залежно від ступеня прояву дезадаптації (у важких випадках це може буди деструктивна, асоціальна поведінка). Нижче наведено ті ознаки, які батькам буде легко помітити у своєї дитини:

    • зниження загального рівня адаптації тобто зменшення сфери діяльності та послаблення інтенсивності спілкування (дитина все більше часу намагається провести вдома та не хоче спілкування)
    • незадоволення  своїм становищем у групі та соціальному оточенні загалом
    • зниження самооцінки
    • посилення незадоволеності своїм становищем

    Фактори стресу для дитини

    На психіку дитини, яка опинилася за кордоном внаслідок вимушеної іміграції в результаті війскових дій в нашій країні, діють одразу кілька стресових факторів (і це не всі):

    • Військові дії в країні як такі – проживатися можуть багатьма способами, і ступінь стресу дитини залежить від стійкості в цьому місці відповідального дорослого поруч (мами або іншого дорослого).
    • Втрата звичного кола спілкування (друзі, однокласники, близькі) – мінус ще одна соціальна опора для дитини
    • Переїзд, рішення про який було ухвалено без урахування думки дитини, бо дійсно, безпека дитини – це відповідальність дорослого. Але це не скасовує того факту, що дитина не давала згоди не переїзд і, можливо, не хотіла цього і казала про це, але не була почута
    • Сам по собі будь-який переїзд за силою емоційних переживань дорівнює проживанню втрати. У цей момент психіка як дитини, так і дорослого, регресує (відкочується) в більш ранній період розвитку, як емоційно так і фізично, і потрібен час, щоб прийти до свого нормального стану (від 3 місяців до року).
    • Нове мовне середовище – адаптація до нової мови вимагає залучення величезного когнітивного ресурсу і ресурсу пам’яті, що неймовірно складно в стані стресу і регресу – цього ресурсу просто немає і ніде взяти поки що
    • Нові правила і реалії життя – наприклад, у дитини була своя кімната і свій простір, а тепер вона живе в кімнаті, де разом з нею живе бабуся, мама, а можливо, ще якісь, зовсім чужі люди.
    • І найнеочевидніше – вимушена імміграція – це насильство, яке трапилося з людьми, які пережили цю ситуацію (і я одна з них), бо ніхто з них не обирав усвідомлено переїхати саме зараз, у такий спосіб і туди, де опинився. Це вимушений вибір, зумовлений обставинами.

    Як справляється з вищеописаним психіка дитини і чи справляється?

    В цьому випадку все індивідуально і залежить від того, наскільки розвинені адаптивні механізми психіки дитини, а також від поведінки і можливості справлятися з ситуацією відповідального дорослого поруч.

    Якщо дорослий відкритий для спілкування і в нього є ресурс говорити з дитиною про те, що відбувається, відповідати на запитання, пояснювати, що відбувається і що відбуватиметься, дитина буде підтримана у своїх переживаннях реальності і буде більш стійкою.

    В іншому разі, найчастіше зустрічаємося з дитячими істериками, агресією і протестною поведінкою або з соматизацією – тобто дитина починає хворіти – це її спосіб донести, що їй погано, якщо інакше її не почули.

    Це справедливо для будь-якої ситуації, не тільки в разі іміграції. Довірчий контакт дорослого з дитиною – запорука фізичного і психічного здоров’я дитини.

    У неї має бути можливість сказати про свої потреби, бажання або не бажання, навіть якщо це буде невдоволення вами, школою, умовами життя або щось інше.

    Дитина має бути впевнена, що у відповідь на її слова не буде агресії з боку дорослого, що її страждання не будуть знецінені.

    Що значить знецінювати – це коли у відповідь на висловлення своїх почуттів і переживань, людина чує фрази на кшталт – “іншим ще гірше” або “як ти можеш таке говорити? Я для тебе стільки зробив/зробила”.

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Наслідки неможливості поговорити і бути почутою дорослим

    Дитина закривається емоційно, оскільки в її досвіді всі спроби бути почутою марні. Складні почуття щодо батьків, ситуації накопичуються і не знаходять розрядки в контакті з дорослим, і тоді вони проявляються як, наприклад, агресивна поведінка в колі однолітків, апатія – дитина лежить і нічого не хоче, з’являються тривожні стани і знову таки тілесні захворювання.

    Як підтримати процеси адаптації психіки дитини до нових умов?

    По-перше, допомогти собі, як дорослому, бути психічно стійким. Що це означає? Банально, піклуватися про себе, вчасно їсти, достатньо спати, звернутися до фахівця-психолога по допомогу, якщо відчуваєте в ній потребу.

    Дорослий у ресурсі – запорука психічного та фізичного здоров’я дитини. Для успішної адаптації дитини дуже важливо слухати і чути її, що з нею і як вона живе своє життя, не знецінюючи її переживання і почуття.

    Важливо знати та пам’ятати те, що внаслідок стресу, що отримали ви та дитина в процесі імміграції, коли полишили домівку не планувавши того, психіка і дорослого і дитини регресує до доволі раннього стану, дитячого. Що це означає?

    Якщо ви дорослий, ви помічаєте, що стало важко виконувати звичні та доволі прості операції – порахувати щось, наприклад, або щось сталось з пам’яттю – все вилітає, все забуваю. З’являються доволі гострі емоційні реакції на наче звичайні речі.

    В діалозі з незнайомою людиною, наприклад. Особливо, коли хтось пропонує допомогу або співчуття. Кудись поділася витривалість, ви швидко втомлюєтесь і важко переносите ті емоційні навантаження (а спілкування з дитиною це воно і є), які раніше ви легко переносили.

    Посилюється почуття провини та сорому – я виїхала, а вони (сім’я, друзі, колеги залишилися).

    Підтримка потрібна вам обом – і дорослому, і дитині. Дайте собі час прийти до тями, ніхто не скаже скільки це займе – найменше це пів року (такий термін надається як мінімальний у прочитаних мною книгах).

    Мені знадобилося приблизно стільки, щоб почати функціонувати як до війни та еміграції. Не вимагайте занадто багато не від себе, не від дитини.

    Якщо у вас підліток, то він також зараз регресував до дитячого віку з відповідними, не дорослими реакціями на дестабілізуючі фактори. Вам обом потрібен простір та час побути з собою та відгорювати те, що сталося. 

    Щодо часу – на роботу горя в психологічній літературі називають півтора року як те, скільки може тривати природний нормальний процес горювання.

    Треба мати це на увазі перед тим як говорити собі або дитині – ну досить вже, все ж нормально та ін.

    А як же школа?

    Як Гештальт-терапевт і викладач вищої школи з педагогічним стажем понад 15 років, я впевнена, що поки дитина в стресі її здатність до навчання – мінімальна.

    Тому, було б добре дати час дитині прийти до тями і максимально допомогти їй у цьому. Ну і розставити пріоритети – що важливіше: здорова дитина чи її оцінки в школі?

    Що почитати про те, що робити з дитиною в кризі

    • «Маленький ілюстрований довідник. Дитина в умовах кризи. Коли криза допомагає нам зростати». Енн-Клер Кляйнденст, Лінда Корацца

    Книгу написали психологиня, матір чотирьох дітей, та ілюстраторка, яка також є матір’ю двох дітей — Енн-Клер Кляйнденст і Лінда Корацца.

    Книга доволі легко читається та в ній батьки можуть знайти реальні поради що стосуються повсякденного життя та настанови, ідеї яка реакція дорослого буде краще сприйматися дитиною у кризовій ситуації.

    • «Як приборкати тигра. Як навчити дитину керувати емоціями». Морін Хілі

    На мою думку, книга працює незалежно від віку вашої дитини. Вся наведена в ній інформація доволі дієва та корисна, навіть дорослому підійде.

    Я, наприклад, не можу згадати, щоб мої батьки переймалися моїми емоціями або розказували мені щось про них, і скільки нас таких дорослих? То є ще одна причина прочитати цю книгу.

    Морін Хілі надає дієві й прості інструменти, що які допоможуть дитині застосовувати свідому поведінку в критичних ситуаціях.

    • «Відчепіться від дитини! Прості правила мудрих батьків» Марина Мелія.

    Авторка книги – мати трьох дітей, професорка, коуч-консультант, психолог із 40-річним досвідом і авторка понад десятка книг.

    В книзі розглянуто сучасні проблеми виховання дітей та зусилля батьків в цьому напрямку. Також в ній автором розбираються конкретні випадки зі своєї практики та пропонуються варіанти дієвого батьківського контакту, які допоможуть знайти вихід зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.

    Вікторія Адаменко
    Клік веде на мій профайл

    Що подивитися про дитячі кризи та як з ними справлятися

    • «Malcolm in the Middle» (Малькольм у центрі уваги) комедійний (трохи з чорним юмором) серіал 2000 року.

    Стрічка розповідає про американську сім’ю з трьома дітьми різного віку, яки увесь час втрапляють в якісь неприємні ситуації, з якими їх батьки мають впоратись.

    Рекомендую його як підтримку батькам, бо він реалістичний та показує батьківське життя як воно є – безсилля та власну недосконалість, з якими батьки стикаються щодня і все одно продовжують працювати над відносинами в сім’ї та любити своїх, таких само недосконалих дітей.

    • Стрічка «Шокола́д» (фр. Chocolat), фільм режисера Лассе Халльстрема за мотивами однойменного роману британської письменниці Джоанн Харрі.

    Окрім чудового акторського складу, ми маємо можливість долучитися до фантастичної історії дівчинки та її мами, які приїздять до нового міста, мешканці якого спочатку приймають їх вороже та не гостинно.

    А потім її мати знаходить підхід до кожного з сусідів за допомогою свого чарівного шоколаду. Цікаві відносини дівчинки та мами, як вона вчить її бачити важливе, бачити себе та інших поруч та як можна вибудовувати стосунки навіть коли спочатку нове місце здається ворожим.

    • Мультфільм «Inside out»/Головоломка (2015) – чудовий фільм про 11-річну дівчинку, яка переїжджає з батьком до Сан Франциско.

    Емоції дівчинки представлені наче живі істоти, які живуть своїм життям та впливають на стан дівчинки та її сприйняття життєвих подій.

    Всі вищезгадані фільми можуть бути рекомендовані до сімейного перегляду.

    • І наостанок, драматичний серіал «13 reasons why»/13 причин чому (2017). 

    Серіал про життя підлітків та те, як на нього впливає присутність або, навпаки, відсутність відповідальних дорослих (батьків, вчителів).

    Про те наскільки підлітки вразливі та потребують довіри та залученості дорослих в їх життя, яке вони тільки вчаться жити, особливо в кризові періоди.

    Протягом серіалу розслідується самогубство дівчини-підлітка, яка залишила коробку з 13 магнітофонними касетами, на яких пояснює чому вона зробила те, що зробила.

    Автор

    Дорослі діти алкоголіків (ДДА)

    1 391

    ДДА в теорії та практиці психології

    Знаючи свої темні сторони, легше виходити на світло…

    Така думка у мене з’явилася після роботи з одним із клієнтів з залежної сімейної системи. Багато хто з нас виріс у так званих дисфункціональних сім’ях.

    Дисфу́нкція (походить від лат., префікс dys — поганий, утруднений + functio — дія, здійснення) – тобто, це порушення функції або неправильне функціонування когось або чогось.

    Тоді дисфункціональна сімейна система або сім’я – це сім’я, де немає одного з батьків з тієї чи іншої причини або один із членів сім’ї має хімічну або алкогольну залежність, і не в змозі виконувати адекватно свої батьківські обов’язки.

    Життя в такій сімейній системі, само по собі, – досить складне випробування.

    Дітей, які виросли в сім’ях, де один з батьків страждає на алкогольну залежність, певний час тому почали називати дорослими дітьми алкоголіків (ДДА), оперуючи поняттям, введеним Дженет Войтіц у книзі з однойменною назвою “Дорослі діти алкоголіків” / оригінальна назва Adult Children of Alcoholics: at Home, at Work and in Love.

    Системно-сімейна психотерапія дозволяє ефективно працювати з такими випадками.

    Цей термін я дізналася кілька років тому і мені досить складно було визнати, що я і є та сама дитина. Вищезгадану книжку я змогла прочитати тільки з другого разу – стільки сильних і складних почуттів здіймалося в мене вже на перших сторінках.

    Я з сім’ї, в якій був алкогольно залежний батько. Хоча мій досвід життя в таких умовах і такі сімейні відносини був доволі недовгим. Коли мені було сім, батько кинув пити, і місце алкоголю в нього зайняв, так званий, сухий алкоголізм, – трудоголізм. 

    Здавалося б, кошмар закінчився і можна жити та радіти, але ні.  Бо абсолютно не зрозуміло, що робити з тими почуттями сорому і провини за свою, таку непривабливу сімейну історію, за ті випадки, які нікому не можна розповісти, за тих батьків, з якими ти безсилий був щось зробити, і багато іншого.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Неблагополучний досвід дитинства – що це?

    Працюючи в терапії з ДДА, зазвичай робота йде з дитячими психологічними травмами або, так званим, «неблагополучним дитячим досвідом». Цей термін використовує Бессер ван дер Колк в своїй книзі «Тіло веде лік» / The body keeps the score.

    В цій книзі він досліджує, як травматичний дитячий досвід (фізичне, сексуальне насильство, занедбаність дитини, проживання з хімічно залежними батьками) впливає на подальше життя та здоров’я вже дорослої людини.

    Психіка зазвичай використовує велике різномаїття психологічних захистів, щоб людина могла вижити після того, що з нею відбулося, але не можна обманути тіло, бо воно пам’ятає все.

    Тобто негативні переживання капсулюються у підсвідомості та тілесних блоках/зажимах.

    В книзі розглянуто багато кейсів травм отриманих клієнтом у дитинстві, їх вплив на якість життя клієнта тут і тепер, а також можливі методи терапії та роботи з дитячою травматикою у дисфункціональній сімейній системі.

    Прояви ДДА

    Почуття ДДА заморожені і складно доступні в терапії, в них також анестезовані/заморожені тілесні відчуття – таким є механізм адаптації психіки дитини в середовищі дисфункціональної сім’ї.

    Тому питання до такого клієнта – що ти відчуваєш? – бентежить та лякає. Відповідь зазвичай – я нічого не відчуваю, все нормально.

    Такі люди помічають, що щось погано зі здоров’ям, коли їх везе швидка у лікарню. І це не вислів, це реальність.

    Як сказав один з моїх колег з навчальної групи – я помічав, що мені зле, коли вже «лежав на асфальті та не міг поворушитись».

    Ось все це, про тотальну втрату чутливості до себе та своїх тілесних проявів.

    Куди поділася чутливість до себе?

    Дитина з дисфункціонального середовища дуже рано навчається виживати у світі, де ніколи не знаєш коли дорослий буде радий її бачити та хвалитиме, а коли він прийде у стані алкогольного сп’яніння і треба буде ховатися від його гніву і виживати або рятувати себе та маму, наприклад.

    Тут і вступають в роботу адаптивні механізми психіки та психологічні захисти особистості.

    Вони в кожного індивідуальні, але якщо узагальнити, відбувається наступне – простими словами, психіка дитини підіймає поріг сприйняття та переживання реальності дуже високо, щоб відчувати лише загрозу життю, наприклад, і не відчувати весь інший спектр переживань та емоцій, бо вони геть непереносимі для дитини.

    Переживання такі як жах та беззахистність перед агресивним дорослим, обурення, сором, провина, злість та багато інших. Це може бути й спектр тілесних переживань – голод, холод, біль низької інтенсивності.

    Його тепер можна терпіти й удавати, що все добре, і не привертати уваги дорослого, який скоріш за все буде агресивним до дитини у будь-якому її прояві або потребі.

    Парентифікація – що це?

    Такі діти дуже рано дорослішають. І в сім’ї, в якій є хімічно залежний, зазвичай відбувається, так звана парентифікація дитини, – це процес, коли дитина посідає роль і бере на себе функції дорослого, якого немає (бо він залежний, або не виконує свої функції).

    Також часто така дитина несе відповідальність за того дорослого, а буває, що і за молодших дітей у сім’ї.

    Парентифікація, а саме взаємозаміна ролей батьків та дітей (з англ. parents – батьки) — це процес інверсії ролей, в цьому випадку дитина або підліток має діяти як батько щодо своїх батьків та сиблінгів (братів, сестер).

    Мені здається, що це дуже знайома картина з радянського та пострадянського часів. Їй навіть надавали такий присмак героїчності та жертовності, – як класно ти допомагаєш батькам!

    Але парентифікація це ніколи не добровільна допомога, це вимушеність та безвихідь. Парентифікована дитина, – це дитина, яка ніколи не була дитиною.

    Синдром рятівника

    «Синдром рятівника», який ще називають «синдромом білого лицаря», – має людина, яка, за будь-яку ціну має врятувати іншого, розв’язати його проблеми (зазвичай про це ніхто не просить) і таким чином відкласти розв’язання власних проблем та задоволення своїх актуальних потреб.

    Доволі часто ДДА в той, чи іншій мірі мають прояви рятівника. Це, в першу чергу, обумовлено парентифікацією дитини в залежній сім’ї.

    В цьому випадку, всі навички дитини та потім дорослого спрямовані на задоволення потреб інших (батьків, братів, сестер) і в дорослому віці це робиться рефлекторно і не усвідомлено – заподіяти іншому добро, врятувати від халепи, бо в досвіді такої людини її оточуючі не могли дати собі ради.

    Поруч з синдромом рятівника йде тотальна жертовність – мені нічого не треба, спочатку треба задовольнити потреби інших, а потім, якщо щось залишиться, то взяти собі. Значущі інші (партнер, діти, батьки) та їх потреби завжди на першому місці у ДДА.

    Бо, дивись вище, треба обґрунтувати своє існування, відбілити свою історію та заслужити бути поруч таких «нормальних, ідеальних» людей.

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Сором і провина у ДДА

    Сором і провина – два основних почуття, з якими живуть і виростають такі діти, а також страх, що хтось дізнається про те, що відбувається або відбувалося за зачиненими дверима в їхній родині.

    Це одні з основних почуттів, з якими працюємо з клієнтом в терапії, і потім потихеньку з’являються інші почуття та переживання.

    Сором та провина, в тому об’ємі, в якому вони присутні у дорослої людини з алкоголізованої сім’ї, блокують всі її спроби контакту з іншими.

    Бо здається вони все про мене знають і я такий/така не маю права знаходитись поруч з «нормальними» людьми.

    Або я маю якось «відбілити» свою сімейну історію, спокутувати її, і тільки потім я буду мати право наблизитись до інших. Це я чула від своїх клієнтів в роботі.

    Цей сором та провина підкріплюється соціумом – люди відвертають погляд, вдають, що не бачать і не помічають того, що відбувається в сімї з залежним, або навпаки, активно соромлять дитину з такої сімї.

    Тоді дитина вчиться бути непомітною і не привертати до себе уваги.  Однак, бажання бути побаченим, важливим, коханим нікуди не поділося.

    Тоді як насмілитися наблизитися до іншого, якщо ти переживаєш себе “Бридким каченям” – жахливим, потворним, негідним нічого з того, в чому є потреба – любові, прийняття, розуміння та ін.

    Книга, яка дуже добре ілюструю вище сказане, це – книга Роналда Т. Поттер-Эфрона  «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика». В ній описана клінічна практика застосування гетальт терапії до залежних, в основному алкоголіків.

    Я та моя тінь

    У кожного є своя, так звана тінь, – щось непривабливе, неправильне, ганебне, що страшно визнавати в собі та фактично неможливо показати іншому.

    Коли дорослий із досвідом життя в дисфункціональній сімейній системі будує контакт з іншим, у цей контакт вноситься тільки гарне, правильне і соціально схвалюване про себе, а тінь, закривається якомога далі, ховається якомога глибше, як старі речі на горище, щоб ніхто не побачив. 

    Виникає таке взаємовиключне бажання – хочу, щоб мене помітили і невимовно боюся, що мене помітять (бо, можливо, побачать і мою тінь).

    Великий фокус в терапії приділяється цій, так званій, тіньовій частині особистості. Мета терапії об’єднати цю відщеплену, умовно «погану, недостойну» частину з рештою особистості.

    Тобто, щоб клієнт побачив іншого себе, усвідомив свої прояви та прийняв, що це також він. І це не добре, і не погано таким бути – це те, яким він є.

    А на початку терапії запит звучить приблизно так – приберіть це, воно фу і я не хочу таким бути (слабким, вразливим, не добрим, поганим або інше).

    Подолання проявів у ДДА та посттравматичне зростання

    Дуже багато зусиль ДДА іде на те, щоб стати кращою версією себе, викорінити або титанічними зусиллями утримувати й ховати все неправильне, негарне, непривабливе і, таким чином, відщепити ту, тіньову, частину себе – це не я, це не про мене.

    І так раз по раз, по шматочку, відмовлятися від того, що, в разі визнання, може стати досить опорною точкою в розвитку або досягненні своїх цілей, може стати ресурсом.

    Та робота, яку робить клієнт у психотерапії, – робота на усвідомлення, прийняття та асиміляцію свого травматичного досвіду.

    У терапевтичному процесі клієнта, травми та неблагополучний дитячий досвід (та сама “тіньова частина особистості”), стають місцем особистісного зростання і опори.

    У психотерапії є таке поняття як посттравматичне зростання, тобто це процес, коли приходить усвідомлення та прийняття своєї життєвої історії, всього, що в ній трапилося, але не зі знаком плюс чи мінус, добре це чи погано, а як факт біографії, що не робить людину кращою чи гіршою за інших.

    Поруч із терапевтом клієнт має можливість прожити всі ті складні почуття з дитинства і зробити крок у напрямку своїх цілей і бажань. З цього місця визнання себе і своєї тіні, починається особистісне зростання.

    Бо минуле більше не темний страшний ліс з привидами і скелетами, а історія розказана і пройдена з підтримкою терапевта, і в ній більше немає своїх або чужих таємниць, які треба зберігати й жити все життя в страху, що хтось їх може дізнатися і відторгнути тебе такого.

    Що почитати про ДДА?

    Ще раз наведу книги, що згадувала вище:

    • Дженет Войтіц “Дорослі діти алкоголіків”
    • Бессер ван дер Колк, «Тіло веде лік»
    • Роналда Т. Поттер-Эфрона  «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика»
    • Мелоді Бітті “Рятувати або рятуватися? Як позбавитись від бажання постійно опікати інших та почати думати про себе”

    Ці книги я б радила, як основні для отримання уявлення що таке залежна сімейна система та діти в ній.

    Що подивитися про ДДА?

    У своїй статті про співзалежність (яка є невіддільною частиною життя дитини, що виросла в сім’ї з залежним) я рекомендувала цей фільм, і тут також його згадаю –

    Історія матері одиначки / Maid, 2021 мінісеріал

    Фільм важко дивитися маючи свою історію, яка відгукується, але все одно раджу до перегляду.

    В ньому є можливість побачити одразу кілька поколінь залежної сімейної системи – мати (наркоманка), її донька та донька її доньки.

    Можна побачити, як наявність залежного в системі викривляє саму систему і поведінку, самооцінку та самоцінність її учасників, як впливає на їх життєві вибори та багато іншого.

    Психолог по роботі з ДДА

    Є в мене така метафора, що травма – це те дно, від якого ти відштовхуєшся, щоб жити, або інший варіант – це дно, на якому ти залишишся, обравши позицію жертви людей чи обставин.

    Як завжди, – це питання власного вибору.

    У моєму випадку, зміни почалися тоді, коли я сперлася на цей свій життєвий досвід і змогла принаймні дивитися в напрямку мети – повноцінного життя і можливості пред’явлення поруч з іншим без зупинки в місці переживання себе недостатньо гарною для когось або ще недо-якоюсь.

    Запрошую на темну сторону, знайомитися зі своєю тінню 🙂

    Вікторія Адаменко
    Клік на картинці веде на мій профайл

    Автор