Теорія: на семінарі надається місткий, але лаконічний лекційний матеріал щодо суті та особливостей тіньової сторони особистості, її ролі у самоставленні, самооцінці та самопред’явленні сучасної людини.
Практика: щоби напрацювати застосування отриманих знань у процесі досідження власної тіньової особистості, виконуємо кілька спеціально підібраних вправ за допомогою МАК (метафоричних асоціативних карток) та інших групових вправ
Сконтактуватися:
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Про тіньову сторону особистості
Повністю відповідну публікацію ви можете прочитати в окремій авторській публікації Вікторії Адаменко у Псхоенциклопедії, а далі ми наведемо із неї кілька абзаців.
«Фігура Тіні персоніфікує собою все, що суб’єкт не визнає в собі і що все-таки — безпосередньо або ж опосередковано — знову і знову спливає в його свідомості, наприклад, нікчемні риси його характеру або інші неприйнятні тенденції».
Так характеризує поняття “тіні” Карл Густав Юнг, засновник аналітичної психології в одній зі своїх праць “Свідомість, несвідоме та індивідуація”.
…
Ця частина захована глибоко у підсвідомості від нас самих та від оточуючих. Юнг писав, що Тінь складається з наших неусвідомлених бажань, поривів, які є не сумісними з загальноприйнятими стандартами соціуму, в якому людина зростала, виховувалась та живе зараз.
…
Які теми в терапії стосуються Тіні?
Майже всі, адже неможливість клієнта переживати себе поганим, робити «погано» своїм значущим близьким, казати їм «ні» – присутня майже в кожній клієнтській роботі, тож часто ми приходимо до цієї теми незалежно від початкового запиту.
Наприклад, у співзалежних стосунках: покинути залежного — розглядається клієнтом як поганий вчинок та “завдає переживань себе поганим” навіть тільки припустивши, що з цих стосунків можна піти, бо інший без нього пропаде (в його картині світу).
…
З найцікавішого, в мене є вправа, яку я роблю на семінарі по знайомству зі своєю тінню. Вона здається дуже проста, але зазвичай її обговорення після виконання займає години.
Завдання — купити в іншого потрібні тобі якості особистості та продати свої, не потрібні.
Тоді клієнти зі здивуванням виявляють, що їх «погані» риси мають попит в інших і не вважаються поганими та, навпаки, хороші якості щось ніхто не бере.
…
Якщо людина залишається в травмуючих обставинах достатньо довго, захисні механізми можуть стати основним способом функціонування психіки, а відтак повністю замістити здорові способи контактування зі світом.
Тоді механізми захисту впливають на психіку особистості деструктивно. Наприклад, дисоціація – дозволяє особистості до певного часу зберігати форми поведінки, що виключають одна одну, без істотного впливу на свою діяльність та відчуття самоповаги.
Люди описують цей стан – “наче це сталося не зі мною“.
…
Як формується Тінь?
Уявімо дитинку яка народилася, як красиве яблучко. Вона ще нічого не знає про себе. Вона знаходиться у злитті та повній залежності від мами. Мама це весь її світ та умова її виживання.
Але дитинка росте і потроху відокремлює себе зі злиття з матір’ю. Дитинка бачить себе у дзеркалі та вже знає, що то вона там. Наступає відомий батькам період «я сам/сама».
І десь тут, а можливо і раніше дитина починає отримувати знання про себе – яка я? Спершу від батьків, потім від соціуму на етапі соціалізації.
…
Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!
Поняття Тіні або тіньової сторони чи (тіньового боку) особистості зустрічається у такому напрямку психотерапії, як психоаналіз.
Ось так це поняття визначає Карл Густав Юнг в одній зі своїх праць “Свідомість, несвідоме і індивідуація”:
«Фігура Тіні персоніфікує собою все, що суб’єкт не визнає в собі і що все-таки — безпосередньо або ж опосередковано — знову і знову спливає в його свідомості, наприклад, нікчемні риси його характеру або інші неприйнятні тенденції».
Саме Юнг розробив теорію щодо існування Тіні особистості. З часом це поняття стало доволі поширеним і його можна почути в багатьох психологічних напрямах роботи, можливо з іншою назвою, але сенс буде той самий.
Тінню, тіньовими характеристиками/стороною особистості, другим «Я» зазвичай називають ті особистісні риси або риси характеру людини, які є умовно «поганими» в соціумі. Умовно цю частину можна назвати «поганий або неідеальний Я».
Ця частина захована глибоко у підсвідомості від нас самих та від оточуючих. Юнг писав, що Тінь складається з наших неусвідомлених бажань, поривів, які є не сумісними з загальноприйнятими стандартами соціуму, в якому людина зростала, виховувалась та живе зараз.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Як формується Тінь?
Уявімо дитинку яка народилася, як красиве яблучко. Вона ще нічого не знає про себе. Вона знаходиться у злитті та повній залежності від мами. Мама це весь її світ та умова її виживання.
Але дитинка росте і потроху відокремлює себе зі злиття з матір’ю. Дитинка бачить себе у дзеркалі та вже знає, що то вона там. Наступає відомий батькам період «я сам/сама».
І десь тут, а можливо і раніше дитина починає отримувати знання про себе – яка я? Спершу від батьків, потім від соціуму на етапі соціалізації.
Дуже спрощено – так формується самооцінка особистості – через її віддзеркалення важливими дорослими (батьками на початкових етапах, які кажуть – ти така/такий).
Таким чином дитина дізнається про то, яка вона – добра або погана, красива або ні, спритна або повільна, розумна чи ні, та ін.
Ось, наприклад, намалювала вона щось, а батьки хвалять її – як ти гарно малюєш (або читаєш, танцюєш, пишеш, що завгодно). І дитина отримує знання – я гарно щось роблю, я гарна, коли так роблю.
І навпаки, сталося щось умовно «погане» – дитина щось нашкодила або зробила не так і отримала не схвальну реакцію значущих дорослих. Вона може бути різною, але маленькі діти сприймають будь-яке невдоволення дорослого – я поганий, я такий не прийнятий дорослим.
Таким чином формуються відщеплені/тіньові аспекти особистості. Звичайно, не з першого разу, а внаслідок повторення ситуації, де кожен раз людина отримує негативне підкріплення (покарання, соромлення та ін.).
Ці процеси характерні не тільки для дитячого віку, вони відбуваються в певних ситуаціях і у дорослому житті також.
Метафорично, – в такі моменти красиве «яблучко», яким була дитинка при народженні виявляє місця, де воно не є красиве, і не подобається значущому дорослому.
А контакт з ним дуже важливий і він не хоче його втрачати, тому на майбутнє намагається демонструвати тільки схвалювану, красиву частину себе.
Далі підключається соціум і додає своїх правил – як добре і як погано поводитись, як прийнятно і як ні.
Багатьом з нас знайомі з дитинства фрази – «хлопчики не плачуть» або «Не можна злитися, ти ж дівчинка». Фраза з мого дитинства від мого дідуся – «Онука, ти маєш ходити тихо, як кішка, ти ж дівчинка». (це він не чув як зараз мій кіт стрибає). Кожен тут може додати своє, я впевнена.
І я зараз не про те, що не має бути заборон або обмежень в соціумі, бо це одна з умов його існування. Я про те, що, часом, намагаючись підготувати дитину до взаємодії з ним, батьки хочуть убезпечити дитину від фрустрації та підлаштовують її під умови соціуму.
Це невіддільна частина виховання особистості. Тоді людина стає спроможною стати частиною цілого (групи, соціуму), адаптуватись під його вимоги. Але водночас все заборонене та неприйнятне залишається у тіньовій стороні особистості.
Агресія, страх, заздрість, жадібність та багато інших заборонених почуттів продовжують існувати в Тіні навіть коли людина вдає, що не відчуває та не переживає їх.
Умовно «погані» риси особистості – дійсно погані?
Тут маю приклад, на жаль не знаю автора, але він дуже добре демонструє про що я. «Коли кішка з’їла пташку, це добре чи погано?» Відповіді будуть різні, але ідея в тому, в чиєму світогляді ми розглядаємо категорії добре та погано. Кішка поїла – їй добре, а пташка померла – їй погано.
Наприклад, така ідея – заздрити погано – дійсно? Коли заздриш комусь та бажаєш йому всяких негараздів, злишся що в тебе нема такого самого і нічого не робиш, то так. Але заздрість також є гарним мотиватором до змін. Коли я собі теж так хочу і шукаю що і як зробити, щоб отримати це.
Інший приклад, це злість. Злитися ж погано, так? Так та й ні. Коли вас хтось ображає або погрожує – чи дійсно погано злитись? Більше на цю тему можна почитати в моїй статті про агресивність особистості.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Які теми в терапії стосуються Тіні?
А майже всі. Неможливість клієнта переживати себе поганим, робити «погано» своїм значущим близьким, казати їм «ні» – майже в кожній клієнтській роботі приходимо до цієї теми незалежно від початкового запиту.
Наприклад, у співзалежних стосунках: покинути залежного – клієнтом розглядається як поганий вчинок та клієнт переживає себе поганим навіть тільки припустивши, що з цих стосунків можна піти, бо інший без нього пропаде в його картині світу.
І це буде кропітка та довготривала робота направлена на знайомство зі своєю тінню, – агресивною, вибагливою, яка хоче жити так як хоче, жити своїми потребами та цілями та ін.
Але все це поки неможливо для клієнта, бо «погано». Бо «я – остання буква в алфавіті, треба піклуватися про інших. Егоїсти нам не потрібні».
З найцікавішого, в мене є вправа, яку я роблю на семінарі по знайомству зі своєю тінню. Вона здається дуже проста, але зазвичай її обговорення після виконання займає години.
Завдання – купити в іншого потрібні тобі якості особистості та продати свої, не потрібні. Тоді клієнти зі здивуванням виявляють, що їх «погані» риси мають попит в інших і не вважаються поганими та, навпаки, хороші якості щось ніхто не бере.
Задача терапії надати клієнту можливість познайомитись зі своїми тіньовими якостями (умовно поганими) та інтегрувати (визнати) їх. Таким чином, усвідомити, що будь-які його прояви це все ще він і не можна їх ігнорувати, удавати, що їх не існує.
Якщо хтось пам’ятає мультфільм Крошка Єнот, то мати там порадила Єнотику посміхнутися тому, хто живе в пруду і лякає його, і тоді він посміхнувся малюку у відповідь.
Так і в терапії – клієнт вчиться «посміхатися» собі поганому, бачити та приймати ті сторони його особистості, які його лякають, бо таким бути погано.
Тіньова сторона особистості та психічні захворювання
Якщо дитина росте в несприятливих умовах, наприклад, її батьки не справляються зі своїми батьківськими обов’язками (відсутні, агресивні, зловживають алкоголем або ін.), дитину суворо карають за будь-яку помилку та поведінку, яка не влаштовує дорослого, дитина отримує травму або травматичний досвід, в якому формується її тіньова сторона особистості.
Щоб дитина вижила в таких обставинах психіка залучає всі можливі механізми захисту. Найчастіше до них відносять: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проєкція, деперсоналізацію, дисоціацію, відчуження, ідентифікацію, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію.
Опис кожного з механізмів це тема окремої статті, але кожен з них направлений на збереження психіки особистості.
Якщо людина залишається в травмуючих обставинах достатньо довго, ці механізми можуть стати основним способом функціонування психіки і замістити здорові способи контактування зі світом. Тоді механізми захисту впливають на психіку особистості деструктивно.
Наприклад, дисоціація – вона дозволяє особистості до певного часу зберігати форми поведінки, що виключають одна одну, без істотного впливу на свою діяльність та відчуття самоповаги. Люди описують цей стан – наче це сталося не зі мною.
Окрім захисної функції в разі негативної травмуючої події, цей механізм може використовуватися як спосіб реакції на емоційно нестерпні події та спосіб контактування з оточуючими. Ненсі Мак-Вільямс вважає дисоціацію центральним захисним механізмом людей з розладом за типом множинної особистості та він також лежить в основі дисоціативних розладів.
Конфлікт виникає між «я добрий» і «я поганий» або ще він має назву розщеплення/точка неврозу – це коли клієнт знаходиться у місці, де «правильний вибір» з якоїсь причини неможливий.
Залежно від важливості конкретної ситуації, сили переживань та тривалості конфлікту (не вибору), він може призводити до тривожних станів або розладів, панічних атак та інших проявів дезадаптації.
Бо утримувати таємниці та недоречні почуття, які зберігаються в Тіні, важко і дедалі важче удавати та діяти, як «хороша дівчинка/хлопчик». На підтримку цього способу життя використовується більшість ресурсу особистості.
Доволі часто такі клієнти в терапію приходять зі скаргами на апатію, постійну втому та те, що життя стало нудне або мають вже соматичні прояви (тілесні захворювання).
Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!
Книги про тіньову особистість
«Інтегральне бачення/The Integral Vision» Кена Вілбера. Він американський письменник, сучасний філософ, представник напряму трансперсональної психології.
Його власна інтегральна теорія поєднала в собі знання з різних сфер: містики, релігії, еволюції, культури, філософії та точних наук. Вілбер – засновник Інтегрального інституту (1998), у якому вивчають явища науки та соціуму на методах інтегральної теорії.
Позбавлення від сорому: Практика. Як Робота з Тінню допомогла мені знайти мій голос, мій шлях і золото моєї душі, авторки Еліс Баррі.
В цій книзі викладені не тільки основні принципи та поняття психології в контексті даної теми, а і їх практичне застосування описано доступною, зрозумілою для читача мовою.
«Психоаналітична діагностика» від Ненсі Мак-Вільямс для тих, хто вже має психологічне підґрунтя та прагне поглибити знання в цій сфері.
Фільми про тіньову сторону особистості
Щодо фільмів, пропоную почати з легкої сімейної комедії «Я та моя тінь/ It takes two». Вона старенька, 1995 року, але це ніяк не впливає на її актуальність.
Яке відношення вона має до теми Тіні? У стрічці ми можемо спостерігати за життям та пригодами двох дівчаток-близнючок. Одна з них хороша, слухняна дівчинка, а друга – маленьке чортенятко та повна протилежність своєї сестри.
Якщо фокус перегляду зробити на цьому аспекті, то можна побачити скільки життя та творчості приховано у Тіні і як добре, коли обидві частини особистості (обидві сестри у фільмі) співпрацюють.
З важкого, мабуть, «Чорний лебідь / Black Swan» 2010 року. Не буду вдаватися у зміст стрічки, бо кожен побачить там своє.
На що був мій фокус, це те, як головна героїня перетворювалася з «хорошої дівчинки» в іншу себе. Дуже знаковою для мене була звернута до неї фраза її матері: «Що ж сталося з моєю милою маленькою дівчинкою? – Її більше нема».
Фільм поставлений за мотивами однойменної книги, тому можна спробувати почитати книгу. На мою думку, вони дуже відрізняються.
«Керування гнівом / Anger Management» – гарна комедія, чудовий акторський склад. Я вже рекомендувала її в одній зі своїх статей. Ця стрічка про «хорошого парубка» та те, як він інтегрував свою «погану» агресивну частину
Навчальний семінар “Я і моя Тінь”
Щоби безпосередньо допомогти Клієнтам краще пізнати тіньову сторону своєї особистості, я регулярно проводжу навчальний семінар відповідного змісту, найближча дата проведення якого 19 жовтня
Хоч би як ви старалися, ви будете в них повертатися так чи інакше – хтось фізично, хтось у думках, хтось уві сні, але будете. Варіант, який найчастіше зустрічається в моєму досвіді, – завершувати попередні стосунки в нових стосунках. Звичайно ж, усе це відбувається неусвідомлено.
У цьому разі ми дуже дивуємося, коли, наприклад, партнер, якому в попередніх стосунках зрадили, зрадить нас. Як таке може бути? Адже він пережив цей біль? Так, пережив і вискочив із тих стосунків у нові, а біль і бажання помститися нікуди не поділося (було витіснено в підсвідомість). І отримуємо таку невеселу історію.
Якщо ще залишилася впевненість (а найімовірніше, ілюзія), що партнер чогось не додав, був не правий і не знає про це, залишилася надія і віра в те, що ось завтра, з чистого аркуша, все буде інакше… ви залишаєтеся в цих стосунках, і немає можливості піти… І це ваше право і ваш вибір.
Найважливіше помітити, який вибір ви робите і визнати, що це і є ваш вибір. Визнання реальності стає відправною точкою для змін.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Переживання розриву стосунків
Розставання у стосунках – це втрата, яку за емоційною насиченістю часто можна прирівняти до смерті (це свого роду смерть стосунків), і добре було б проживати її як реальну втрату з усіма властивими цьому процесу етапами.
Найвідоміша модель переживання втрати була запропонована швейцарським психіатром Елізабет Кюблер-Росс 1969 році. Вона виділила 5 стадій проживання втрати:
заперечення
гнів
торг
депресія
прийняття
Робота з темою розставання в терапії
У терапії клієнту, який довго перебуває у стосунках, що не задовольняють його, хочеться швидше їх закінчити і рушити вперед до нового і, звичайно ж, світлого майбутнього. Скільки ж можна, адже все вже всім зрозуміло (особливо оточуючим і родичам), що стосунки не працюють, не приносять радості (кожен може додати своє).
Що ж робити?
Тут клієнт в терапії відкриває величезний пакет почуттів і переживань – від самозвинувачення і сорому – як ти міг/могла стільки років перебувати в цих стосунках? до страху самотності (а раптом ніхто мене таку/такого більше терпіти не буде), страху входження в нові стосунки (усім їм тільки одне треба… або додайте свій варіант).
Куди далі?
З цієї точки неможливо зрушити, не розглянувши кожне переживання, його причини, історії та сімейні послання, пов’язані з ним. Як, наприклад, «кому ти потрібна така …?», «у нашій родині розлучення не прийняті», «ось і будеш як тітка/дядько/брат жити одна все життя»…
Впевнена, що в кожного знайдеться свій варіант сімейного послання про стосунки. Тут клієнт привласнює свій досвід у цих стосунках і ставить під сумнів доцільність сімейних послань і наявність їхнього зв’язку з реальністю, ставлячи собі запитання – а чи так це насправді?
Стосунки з батьками та їх впливна парні стосунки
Фактично кожна терапевтична сесія заходить у тему стосунків із батьками, і ми з клієнтом бачимо, наскільки важливими є ці стосунки для теперішнього дорослого, в якому живе внутрішня дитина, яка досить часто не доотримала від батьків – любові, уваги, визнання, захоплення – у кожного своє.
Невирішена ситуація з одним із батьків, як правило, відтворюється у всіх наступних парних стосунках. «Травма шукає повторення» – людина опиняється у схожій ситуації і підсвідомо сподівається на інший фінал і так по колу поки не буде усвідомлення того, що відбувається.
Досвід сепарації від батьків
З моїх особистих історій і того, що бачу в клієнтських, – сепарація (а це і є віддалення від іншого, вихід на інший рівень стосунків або їхнє припинення) можлива, коли прийнято тотальну неможливість добрати, витрусити з іншого те, чого він не дав (а в нього ж є, я ж знаю і продовжую відчайдушно чекати, вимагати, погрожувати, маніпулювати).
У якийсь момент приходить визнання, що – ні, не дасть, навіть якщо є, а найімовірніше, в іншого цього просто немає, і ви ніколи там задовольните свою якусь важливу потребу (а може, не одну).
Відгорювати і відплакати цей факт, полишити будь-яку надію, що колись це стане можливо і тоді можна віддалитися й побачити іншого з його обмеженнями й ухвалити рішення – залишитися, піти чи переформатувати стосунки.
Сепарація – що це?
Сепарація це поступовий процес психологічного та фізичного відокремлення дитини від батьків, який починається доволі рано і набуває масштабу у підлітковому віці. В цей час трансформуються відносини батко-дитина у бік дорослий-дорослий.
Тобто у кожній кризі відбувається переформатування стосунків, смінюється функціонування всієї сімейної системи, у дитини змінються образ батьків – вони більш не ідеальні, а живі люди зі своїми вадами та недоліками.
Сепарація надає можливість розширеного вибору, коли людина повністю бере на себе відповідальність за своє життя і свої дії.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Зв’язок досвіду сепарації від батьків із завершенням стосунків
Процес завершення або виходу зі стосунків із партнером дуже схожий на процес сепарації з батьківською фігурою, якщо партнери побудували стосунки з метою заповнення дефіцитів одне одного (на жаль, це більшість стосунків, принаймні на початку).
Сепарація з батьками так само стає можлива в місці визнання не ідеальності одного з батьків або обох, обмеженості їх ресурсу. Це місце злості – як він/вона міг? Як посмів не дати те, що мені було так потрібно? Як міг не бути поруч, коли був так потрібен? Я, дитина, кричу та злюся на батьків.
Накриває лють на несправедливість щодо себе. Вони ж мали бути поруч? Це і є сепараційна злість, на якій можна стартувати процес відокремлення, впізнавання і визнання можливостей і обмежень іншого, батьків, партнера.
І тоді, через деякий час, можна нарешті перестати його трясти і вимагати щось тупочучи ногами, бо розумієш, що не дасть, просто тому, що нема чого дати, немає цього в нього. Тут приходить черга горювання і смутку. Гірко, боляче, не справедливо, але така реальність.
Після злості, горювання, можливо, з’явиться доступ до вдячності партнеру/батькові за те, що він дав. І тоді дихати стане легше.
Побудова стосунків дорослий-дорослий
Інший не ідеальний, він не може мені дати те, чого я так відчайдушно потребую. І я, будучи тепер дорослим, можу шукати способи задоволення своїх потреб в іншому місці і не зосереджувати пошук тільки на одній людині. Адже в моєму розпорядженні тепер цілий світ.
Я більше не дитина, і я не обмежений лише можливостями батьків задовольнити мої потреби чи ні, якщо їм нема чим це зробити.
Відповідальність у стосунках
Однак, тут доводиться брати на себе ту саму відповідальність за своє життя та його комфортність, смак і колір, бо інший ніяк за це не відповідає. І це не означає, що інший поганий, – він просто інший і це місце або для нових домовленостей, якщо стосунки цінні для обох, або місце прощання і завершення стосунків.
Цей факт чудово ілюструє цитата одного з засновників Гештальт-підходу Фріца Перлза:
«Я – це я, ти – це ти. Я роблю своє, а ти робиш своє. Я живу в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням. А ти живеш у цьому світі не для того, щоб відповідати моїм. Ти – це ти, а я – це я. І якщо нам трапиться знайти одне одного – це прекрасно. Якщо – ні, цьому не можна зарадити».
Соціальні стереотипи
Точка зору, наведена вище, зазвичай складна для усвідомлення, бо тут часто стикаємося з соціальними стереотипами про стосунки і якими вони мають бути, і знову з посланнями сімейної системи – якими мають бути правильні, ідеальні стосунки. Бо якщо не ідеальні, то навіщо вони взагалі?
Тут цілі стопки книжок, казок, фільмів, на яких виросли покоління. Історії з хеппі ендом, де герої грали весілля і жили довго і щасливо. Тільки ніхто і ніколи не говорив, що саме з цього моменту і починається реальна, не казкова історія.
Тут принц перестає бути принцем і стає такою ж живою людиною, як і Попелюшка, обидва зовсім не ідеальні та саме це і є початком реальних стосунків та пізнання один одного.
Що почитати та подивитися?
Зазвичай я надаю кілька книжок та фільмів, але цього разу рекомендую два в одному на ваш вибір – книгу або одноіменний фільм, який, на мою думку, є дуже вдалою екранізацію книги “Eat, pray, love” авторки Елізабет Гілберт. Головна героїня стикається з кризою стосунків, неможливістю знайти себе в них та пошуком нових життєвих сенсів, проживає завершення стосунків та початок нових.
А також фільм “The story of us”, який вже рекомендувала до перегляду у своїй статті про агресивність особистості та роль конфліктів у стосунках. Історія головних героїв фільму починається з бажання розірвати стосунки та протягом фільму вони віднаходять цінність цих стосунків. Як на мене, доволі реалістична, без прикрас та ванілі, але тим не менше, надихаюча стрічка.
Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!
Є багато філософських роздумів на цю тему, визначень батьківства з погляду психології, педагогіки, соціології та інших наук. Але, як на мене, жодне з них та жодна книжка з теми батьківства та виховання не підготує людину до цього захопливого та неочікуваного досвіду.
Тому, наведу цитату з серіалу, що подивилася нещодавно. Мені вона дуже відгукнулася, бо саме з цим дуже часто стикаються батьки (і я, як мати двох синів), що приходять до мене на консультацію або на батьківську зустріч, коли приводять свою дитину в терапію.
Ось так сформулював свої переживання один з персонажів серіалу, батько-одинак, який виховує доньку-підлітка:
«Бути батьком, це ніби тобі дали в руки свічку та почався ураган. Ти намагаєшся не лажати та ти все одно лажаеш. Вони (діти) сповнюють твоє життя сенсами та жахом».
Серіал «Дядько» / Uncle, британський ситком 2014 року. Трохи більше про нього наприкінці статті, в рекомендаціях фільмів до перегляду.
Робота з одним моїм маленьким клієнтом та його мамою надихнула мене написати цей невеличкий огляд на тему дитячих істерик.
Будь-який прояв дитини, це сигнал батькам, це привертання батьківської уваги. І що ж тоді дитина намагається донести до дорослого під час, так званої, істерики, що супроводжується зазвичай криком, плачем, жбурлянням іграшок та іншими проявами незадоволення або незгоди з чимось.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Дитячі істерики – погане виховання чи щось інше?
Про дитячі істерики не писав тільки ледачий. Будь-яка книга з вікової психології може забезпечити вас базовою інформацією про те, на який вік припадають дитячі кризи дорослішання, і це може стати хорошою інформаційною опорою на шляху батьківства.
Але, на жаль, вони не підготують батьків до того почуття розгубленості, страху, провини, сорому та інших складних переживань, коли, здавалося б, без причини, посеред вулиці (на майданчику, у магазині та ін.) дитина заходиться криком і ніяк не перестає, і що б ви не робили, нічого не допомагає.
Криза
Криза (грец. κρίσις – рішення, поворотний пункт) – переворот, час перехідного стану, перелом, стан, коли існуючі засоби досягнення цілей стають неефективними, внаслідок чого виникають непередбачувані ситуації.
Я б сфокусувалася на цьому формулюванні – перехідний стан. Дитина росте, змінюється її сприйняття навколишнього світу і людей у ньому, змінюються способи її реагування і взаємодії зі світом тощо. І істерики один з атрибутів дитячих криз.
Виділяють 5 основних кризових періодів у дітей:
криза новонародженості (0-2 місяців);
криза 1 року;
криза 3 років (проявляється у 2, 3-5, 5 років);
криза 7 років;
підліткова криза (проявляється в 12-14 років).
Що ж таке дитяча істерика?
Істерика (одне з визначень) – сильне емоційне збудження, що супроводжується різноманітними рухами, нерідко театралізованою жестикуляцією, емоційною насиченою промовою, сльозами та криками.
Визначень у гуглі безліч, деякі з них містять доволі лякаючі слова, – наприклад, психічний розлад – таке теж може бути, але це тема для окремої статті. Тому зараз пропоную подивитися на базові причини такого прояву дитини.
Істерика, як спосіб відреагування дитиною її емоцій і почуттів
Найчастіше істерика – це спосіб дитини впоратися зі складними почуттями (тривога, гнів, страх, провина, сором тощо), які вона переживає з тієї чи іншої причини, і просто не вміє та не знає, як це зробити інакше з огляду на свій вік і не може назвати ті почуття або що з нею відбувається.
А ось причини, через які ці почуття виникають, якраз досліджуються психотерапевтом у роботі з дитиною і сім’єю.
Істерика, як реакція на непередбачувану або стихійну зміну обставин
Переїзд, початок відвідування дитячого садка/школи, конфлікт батьків, свідком якого була дитина або мовчазний конфлікт який «висить у повітрі», поява ще однієї дитини в родині, втрата улюбленої іграшки та багато інших, здавалося б, незначних для дорослого ситуацій – для дитини є стресовими. І в доволі невелкій кількості випадків вона може з ними впоратися без допомоги дорослих.
Зіштовхнувшись зі змінами, до яких дитина ніяк не була готова, вона втрачає в першу чергу безпеку / безпечний простір до якого звикла, бо він змінився.
Наприклад, до втрати іграшки і справді неможливо підготуватися, але можливо допомогти дитині пережити, відгорювати цю втрату, не знецінюючи її, не «затикаючи» новою іграшкою одразу.
Ті події та зміни в сім’ї, які планують дорослі та не говорять про них дитині (бо вона ще мала, не зрозуміє або інший аргумент) краще обговорювати з дитиною принаймні в загальних деталях, з урахуванням віку дитини. Це суттєво знизить стрес в дитини, коли ці події відбудуться.
З найпростішого, можу навести такий приклад. Є дітки, які трохи повільніші за інших і їм потрібен час, щоб завершити гру, зібратися та піти на прогулянку, наприклад.
Добре працює, коли їм заздалегідь (іноді навіть за годину до) дорослий каже, що скоро буде прогулянка та треба складати іграшки, збиратися і потім кілька раз ще про це нагадує. Форма цього повідомлення залежить від віку дитини.
Але це чудовий спосіб оминути принаймні дві причини можливої дитячої істерики:
дитина: не хочу нікуди йти, хочу грати ще (в дитини буде час завершити гру з допомогою дорослого)
дорослий: вдягайся скоріше, що ж ти так довго? А дитина некваплива, їй потрібен час, вона стресує, нервує, дорослий стресує і всі незадоволені.
Істерика – ознака того, що дитина не справляється з чимось, а не ознака поганого виховання чи поведінки.
Істерика з точки зору сімейної системної терапії
Звертаючись до принципів системної сімейної терапії, – дитина (особливо маленька) і те, що відбувається з нею, розглядається як симптом сім’ї (того, що в ній відбувається).
Тобто, якщо в сім’ї порушена комунікація, ієрархія між дорослими, стосунки часто з’ясовуються на підвищених тонах, старше покоління критикує батьківство пари, висловлює сумніви в хорошості батьків, – створює напругу в парі та сімейній системі.
Її разом із батьками переживає і дитина, яка, будучи маленькою, не розуміє, що відбувається, і як позбутися напруги та інших складних почуттів, які вона навіть не усвідомлює, їй просто погано.
Тут можуть бути й істерики, і агресивна поведінка щодо батьків та однолітків, хвороби (соматизація стану) та ін.
Конфлікти батьків та реакція дитини
Проблема не в тому, що батьки сваряться, а в тому, що дитина вважає себе причиною цих сварок за замовчуванням, переживає себе поганою або ще якоюсь, і що це саме вона викликала сварку своєю поведінкою, оцінками тощо. І зростає її тривога та страх втрати значущих дорослих.
Якщо дитину сварять за щось, важливо наголошувати на тому, що її поведінка або вчинок був поганий, а не сама дитина – вона не здатна відділити переживання себе від свого вчинку або поведінки, будучи маленькою і переживає себе поганою, не вартою любові.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Дитячі істерики, регрес та інші прояви, як реація на появу нової дитини в сімї
Народження ще однієї дитини в сім’ї так само стає випробуванням для тієї дитини, що в ній вже є. Важливо, говорити з нею про всі зміни, які відбуваються зараз з мамою (вагітність) і відбудуться в майбутньому.
Однак, уся інформація має бути адаптована відповідно до віку дитини. Тобто наукова література та визначення ніяк не зайдуть, наприклад, трирічці.
Якщо вчасного інформування дитини про майбутні зміни не відбувається, то поява нового члена сім’ї та втрата безроздільної уваги матері, стає сильним стресом для дитини, який може проживатися шляхом регресу в молодший вік та відмовою їсти, одягатись самостійно, ходити до туалету тощо.
Тут же можуть з’явиться істерики, як вихід тривоги і переживань старшої дитини.
Дитина, яка тепер стала старшою, переживає втрату уваги матері, як власне взагалі втрату матері фізичну. В молодшому віці (до 3-х років) вона може не розуміти, що мама в пологовому та повернеться, якщо їй про це не говорити.
Це, важливий і неймовірно тривожний момент – відсутність матері: прогнозована (пологовий будинок, лікарня, поїздка) або перебування далеко від дитини з інших причин.
Втрату матері з поля зору на довгий період маленька дитина сприймає як найсильніший стрес і має впоратися з почуттям жаху, розгубленості, самотності та невизначеності – коли повернеться мама і чи повернеться?
Що подивитись про дитячі істерики?
Фільм, який ілюструє як впливає на дитину присутність та відсутність саме матері у ранньому віці, це документальний фільм «Джон» авторів Джойс і Джеймс Робертсон. Це власне експеримент, направлений на те, щоб побачити що переживає дитина за умови довготривалої відсутності матері.
Ще один фільм-експеримент, який демонструє як формується прив’язаність дитини до матері, це «Природа любові» автора Гарі Харлоу.
І наостанок це експеримент Мері Ейнсворт «Незнайома ситуація». Це відео також демонструє неймовірну важливість контакту дитини з мамою і формування здорової прив’язаності.
Вище згаданий мною британський сітком «Дядько» / Uncle (2014) – це комедія, часом на грані фолу, точно для дорослого перегляду. Але, якщо брати фокус на дитячо-батьківскі стосунки, можна почути та побачити багато цікавого. Як не тільки ми вчимо чогось дітей, але й вони нас також.
Фільм «Таллі»/ Tully (2018) про вигоряння матері та післяпологову депресію. Здається трохи не на ту тему, але дає добре уявлення через що проходить мати народжуючи та виховуючи дитину і не одну 24/7. Як на мою думку, фільм дає підтвердження реальності – батьківство це дійсно важка та відповідальна справа і визнати, що тобі потрібна допомога, звернутися по допомогу не соромно, це не ознака слабкості або того, що ти поганий батько своїй дитині, а навпаки.
Що почитати про дитячі істерики?
«Прив’язаність» автора Джона Боулбі. Книга додасть теоретичної бази щодо теорії прив’язаності, яку власне автор сформулював після того, як започаткував систематичне вивчення формування прихильності дитини до матері.
Франсуаза Дальто «На боці дитини». Книга має трохи наукового психологічного контенту, але читається легко та надає багато різних кутів погляду на дитину, її місце в сімейній системі, роль батьків в її зростанні та вихованні.
«Управління гнівом. Як реагувати на дитячі істерики» авторки Мадлен Дені. Книга має суперечливі відгуки від читачів – комусь замало ґрунтовної наукової інформації та нагадує журнал, комусь мало кейсів та порад що робити.
Раджу її новачкам в цій темі, заходить легко та надає перші базові поняття та ідеї як впоратися зі своїм та дитячим гнівом в моменті істерики. Створює враження, що ви таки не одні в цьому та є інші діти та батьки, які потрапляли у схожі ситуації та переживали схожі почуття.
І друга книга також цієї авторки «Капризи та істерики. Як справлятися з дитячим гнівом». Вона також доволі легко читається та має дієві поради та приклади ситуацій, як дорослому поводися в конфліктній ситуації з дитиною у віці 1-3, 3-6, 6-10 років.
Як батькам полегшити ситуацію?
Говорити. У будь-якій із ситуацій говорити з дитиною дуже важливо, пояснювати будь-яку ситуацію з урахуванням її віку.
Проговорювати свої почуття, питати що відчуває вона в тій чи іншій ситуації. Допомогти дитині назвати свої почуття і запропонувати варіанти щодо їхнього проживання.
Якщо сумно – поплакати, посумувати разом з нею, якщо злісно – пошукати варіанти, як можна прожити злість (побити подушку, побити долоньками об долоньки дорослого або інші варіанти, які зайдуть дитині).
Наприклад, дитина кричить на дорослого – ти поганий – або просто гнівається та кричить на дорослого. Запитати, – ти злишся на мене?
Якщо так, підставити свої долоні та запропонувати дитині стукнути по долоні дорослого. Навіть така проста дія надасть дитині можливості позлитися на «великого» дорослого і не боятися втратити його через свою злість.
В досвіді дитини буде наявність дозволу та можливості злитися на значущого дорослого і не втрачати його, не бути відторгнутим дорослим у цьому прояві агресії, а навпаки бути підтриманим.
Це дуже цінний досвід для дитини, який потім дозволить без страху втрати розгорнути сепараційну агресію на дорослого у підлітковому віці та дорослішати.
Що точно не працює на благо дитячої психіки – спроба змусити дитину замовкнути, крики і погрози дорослого (віддам дядьку або ін.), ігнорування (найпоширеніша порада, яку я чула) – піти від дитини в істериці нічого не пояснюючи.
Залог здорових стосунків з дитиною – присутність поряд з нею притомного дорослого, відкритого до діалогу, який може контейнувати/витримувати її складні переживання, емоції і знаходитись поруч та бути на боці дитини у будь якому її стані та ситуації.
У контексті терміну “співзалежність” часто мається на увазі трохи ширше поняття “психологія співзалежної поведінки”, тлумаченню основних психологічних аспектів котрої і присвячена ця заснована на практичному досвіді публікація.
Що ж таке співзалежність?
Співзалежність – це термін, який використовували в контексті психотерапії хімічно залежних клієнтів (алкоголіки, наркомани) у 1970-х роках у США, в лікувальних центрах штату Міннесота.
Він з’явився в результаті вивчення природи хімічних залежностей, їхнього впливу на людину і впливу, який чинить захворювання хімічно залежного на його оточення. І в цій ситуації співзалежними називали членів сім’ї залежного.
У багатьох випадках термін співзалежність використовують, щоб описати поведінку людини в дисфункціональних стосунках, де одна людина підтримує хворобливий стан іншої (найімовірніше, абсолютно неусвідомлено).
Дисфункція (від лат. dys – поганий, утруднений + functio – дія, здійснення), тобто порушення діяльності. Тоді дисфункціональними відносинами можна назвати ті, в яких порушено здорове функціонування учасників цих відносин.
Наприклад, одна з фраз, яку часто використовують для опису таких стосунків, – “як валіза без ручки: і нести тяжко, і кинути шкода” (адже стільки було вкладено в ці стосунки) і людина продовжує в них залишатися з тієї чи іншої причини.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Хто і від кого залежить?
У тих запитах, з якими до мене звертаються клієнти, співзалежність має вигляд часто як стан емоційної, фінансової або навіть фізичної залежності від значущого іншого (партнера, батьків).
Наприкінці 1930-х років цей поведінковий патерн було вперше описано Карен Хорні в її книзі “Невротична особистість нашого часу”, де вона досліджувала клієнтів, які мали схильність чіплятися, залежати від інших людей, щоб впоратися з власною, не завжди усвідомленою, тривогою.
Співзалежність поруч із хімічно залежним (алкоголіком, наркоманом)
Тривога, яку переживає співзалежний партнер поруч із залежним, переплітається з іншими складними переживаннями.
Це сором і провина за поведінку близької людини в стані алкогольного сп’яніння, наприклад; страх того, що він/вона може зробити або робить у цьому стані, бажання контролювати залежного за будь-яку ціну.
У цьому часто полягає місія і життєве завдання співзалежного, це стає сенсом його/її життя.
В історії співзалежного так склалося, що свої цілі, інтереси, потреби або не встигли сформуватися (якщо це дитина поруч із батьками, які п’ють), або стали не важливими, неможливими для реалізації, оскільки поруч з’явився залежний – партнер, наприклад.
Такі діти з малого віку спостерігають дисфункцію сімейної системи, де один або обоє батьків не виконують свої обов’язки дорослого в сім’ї. У даному випадку, через алкоголізацію одного з батьків.
В цей час другий дорослий зайнятий “порятунком” залежного партнера – він несе його на собі додому або, що часто буває, контролює кількість випитого партнером під час застілля, або ж випиває за нього (дуже часта історія дружин залежних) сподіваючись, що цього разу все буде інакше.
І це те місце, де майбутній дорослий, спостерігаючи за тим, що відбувається в батьківській сім’ї, отримує модель співзалежної поведінки, яку потім використовуватиме у своїх стосунках.
Співзалежність у стосунках, де немає залежного
У моїй практиці найчастіше у співзалежні стосунки потрапляють клієнти з алкоголізованих сімейних систем, і це не обов’язково батьківська сім’я, це може бути наявність залежного глибше в сімейній системі (бабусі, дідусі).
Далі співзалежний патерн просто передається “у спадок”. І тоді співзалежність виглядає як повна поглиненість і підпорядкованість співзалежного інтересам, цілям, емоційному стану значущого іншого.
Співзалежний одержимий ідеєю “заподіяти добро”, виправити, навчити, розкрити очі і так далі своєму партнеру, батькам. Це вічна і виснажлива боротьба за те, щоб виявитися правим, щось довести значущому іншому і ось тоді тільки життя налагодиться.
Він/вона нарешті зрозуміє, скільки я для нього зробив/зробила, і ось тоді він/вона буде мені безмежно вдячний, і ще дуже важливо, що він/вона визнає, що був винний в ситуації, яка склалась. У співзалежних стосунках обов’язково має бути винний.
Вихід зі співзалежних стосунків
Найдивовижніше і найскладніше питання для співзалежного в терапії це – а чого ти хочеш?
Воно ставить у глухий кут, злить – як я можу чогось хотіти, якщо поруч людина, яку треба рятувати? От тільки-но вона виправиться, я одразу почну жити, а поки що ніяк не можна.
Таке ось послання сімейної системи. Тобто співзалежний поведінковий патерн формується в ній на рівні поколінь.
А вихід там, де і вхід – повернутися до себе, до віднаходження та задоволення своїх бажань і потреб.
Чому я залишаюся в цих стосунках?
Це питання мені ставить фактично кожен клієнт після того, як приведе мені масу аргументів чому так і чому не може бути інакше. Найчастіше звучить страх самотності та надцінність поточних стосунків попри їхню дисфункціональність, а подекуди й загрозу для життя свого чи дітей.
Коли стосунки, нехай навіть далекі від бажаних, стають надцінністю? Коли немає можливості або права, або людина чимось зупинена вийти у світ, до інших людей і створити там контакти з іншими людьми. Вона може бути зупинена страхом повторення минулого негативного досвіду, ідеєю, що світ і люди в ньому небезпечні – у кожного клієнта своя історія.
Тоді поточні стосунки стають надцінністю, оскільки їх більше немає з ким будувати. У цьому місці страх самотності зростає в рази разом із цінністю партнера. У комплекті зі страхом прояву в зовнішній світ, отримуємо замкнуте коло. Як діти вчаться ходити і в якийсь момент бояться відпустити опору, так і людина судорожно тримається за “синицю в руці”, адже вона “краща, ніж журавель у небі”.
У цьому випадку в досвіді клієнта зазвичай немає близьких і довірчих стосунків зі значущими дорослими, любов і увагу дорослого доводилося завойовувати власною гарністю (поведінка, навчання, інше). Треба було бути постійно кращим за “сина маминої подруги”. Тут повністю втрачається фокус на собі і зміщується він у бік бажань і потреб значимого іншого. Ти краще знаєш, що хоче інший і що йому важливо, але абсолютно нічого не знаєш про себе і свої потреби і, відповідно, ще менше про те, як їх задовольнити (якщо раптом випадково вдалося їх виявити).
Тут і виникає та сама напруга і тривога – я хочу чогось, це дивно і страшно, і я не знаю, що з цим робити – переключуся я краще на іншого (партнера, дитину), адже я точно знаю, що йому потрібно і як. Тут і виникають співзалежні стосунки – я не можу жити своє життя, це надто лякає і тривожить, адже я нічого не знаю про себе, – тоді я буду жити життя іншого.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Що можна почитати про співзалежність?
На мій погляд, Беррі та Дженей Вайнхолд, що є відомою сімейною парою та авторами книжок із саморозвитку та розв’язання конфліктів, і саме вони досягли успіху в розгляді теми співзалежних стосунків, їхніх витоків та особливостей розвитку. Це пара психотерапевтів, які є організаторами та керівниками Тренінгового центру сім’ї та Колорадського інституту вирішення конфліктів та творчого керівництва.
Їх книга “Звільнення від співзалежності”, окрім чудово поданого теоретичного матеріалу, містить також вправи, які можна виконати самому або з партнером, щоб прояснити для себе конфліктні моменти у відносинах і знайти способи поговорити про це та обговорити можливі шляхи виходу з конфлікту. Вправи, наведені в книжці, однозначно допоможуть краще зрозуміти себе, свої потреби і які з них можна реалізувати з партнером, а які все ще звернені до батьківської фігури, яка вже навряд чи зможе їх задовольнити.
Тут клієнт приходить до місця злості, а потім горювання про те, що не трапилося в батьківській сім’ї, про те, що батьки йому не дали і вже не зможуть дати. Після того, як всі етапи горювання пройдено, стає можливим пошук де, як і з ким ця потреба може бути задоволена і в якому обсязі. І це не обов’язково партнер у стосунках. Бо в ідеальному світі у стосунки ми йдемо не для того, щоб закрити дефіцити (недоотримане від батьківської фігури), а за близькістю.
Співзалежність це погано?
Що важливо розуміти – співзалежні стосунки це не погано і не добре, це не жах-жах, – це те, що клієнт отримав у спадок від своєї сімейної системи. А далі, в процесі розвитку можна продовжити перебувати в цьому патерні або освоїти нові.
За співзалежністю йде так званий контрсценарій – контрзалежність. Звучить це приблизно так – тільки не як у батьків. І тоді всі прагнення клієнта спрямовані на те, щоб не бути як його значущі дорослі. Тато пив, а я ніколи не спробую алкоголь. Батько/мати злився і конфліктував, а я ніколи не виявлю ознак агресії. І так далі.
Це один з етапів. Який наступний?
Незалежність. Звучить приблизно як – я все можу сам і мені ніхто не потрібен. З мого досвіду – тут зникає страх самотності. Оскільки це, як правило, один із базових страхів співзалежних – я не виживу один. На цьому етапі виявляється, що виживу і, більше того, я відмінно справляюся сам. Дуже опорне місце, але тут теж є наступний етап.
Взаємозалежність
Місце, де я усвідомлюю, що не можу бути автономним, що в якісь моменти мені потрібен інший/інші, і я так само можу бути їм потрібен, але водночас я не втрачаю себе в цих стосунках і не розчиняюся в них, оскільки вже опановано етапи контрзалежності та незалежності. На цьому етапі я можу по-різному і мені доступні набагато більші можливості, ніж тільки в моделі співзалежності. Оволодіння всіма цими моделями стосунків дає свободу регулювати де, як і з ким, в яких стостунках я хочу і можу бути.
Що можна подивитися про співзалежні стосунки?
Як виявилося в моєму переліку (для роботи з дорослими дітьми алкоголіків, де однією з провідних тем є співзалежність) є доволі багато фільмів і серіалів. Один із найбільш наочних це:
“Історія матері одиначки” / Maid, 2021 мінісеріал.
Тут можна поспостерігати і дисфункцію сім’ї (мати головної героїні – наркоманка, що не втримується в реміссі), і співзалежні стосунки доньки та матері – не можу лишитися, і не можу піти.
Одна з важливих гілок сценарію, як донька будує свої стосунки з протилежною статтю, з сіблінгами і зі світом, як до останньої секунди сподівається, що мати припинить вживати і стане тією матір’ю, про яку вона мріяла.
Фільм доволі складний емоційно, але дуже реалістичний.
У рев’ю він описаний як комедійний – сміх і справді є, але для тих, хто виріс у дисфункціональній сімейній системі, це сміх крізь сльози.
Мені фільм відгукнувся радянським простором, повною відсутністю кордонів у сімейної системи, неможливістю жити своїм життям, оскільки твої значущі інші вже точно краще знають, як треба жити.
У цьому серіалі співзалежність показана у всій красі – старше покоління точно знає, як треба жити молодшому, що робити в житті і які вибори правильні.
А за кадром можна побачити їхнє порожнє, позбавлене сенсів життя, яке супроводжує страх і заздрість до молодих, що ще мають шанс вирватися з родинного патерну.
Sex education
Однозначно рекомендую до перегляду. Серіал точно легший за перші два і там порушено дуже багато важливих тем, крім співзалежності. Це і дитячо-батьківські стосунки, насамперед, це і проблеми підліткової сексуальності, і стосунки із сіблінгами, і багато іншого.
Щодо співзалежних стосунків, це лінія подій Maeve Wiley – її стосунки з матір’ю, у школі та особливо з хлопцями.
Можна спостерігати, як дисфункція сім’ї Мейв (відсутність батька, мати наркоманка в ремісії час від часу) впливають на все її життя, включно з самореалізацією, самооцінкою, самоцінністю та стосунками зі світом.
Можемо спостерігати її вибори і мотивацію, як легко їй фокусуватися на інтересах інших і жити ними, забуваючи про себе.
Синдром рятувальника
У всіх цих фільмах яскраво продемонстрований синдром рятувальника, характерний для співзалежних стосунків.
Звучить як – я все вмію, я все зможу, серце моє не камінь (хто пам’ятає таку пісню часів радянського союзу).
Тут співзалежний, не шкодуючи живота свого, лягає на вівтар значимого іншого (партнер, дитина).
Але є один момент – його ніхто про це не просив, – ніхто не просив про жертву, хай би що це було.
Що далі? Далі праведний гнів співзалежного – я стільки для тебе зробив, а ти? (негарна людина, не оцінив, не вдячний і так далі).
У цьому місці я частіше працюю з дітьми, які приходять в терапію в неоплатному боргу перед батьками, які зробили для них усе і навіть більше.
Тільки є одна проблема – їх ніхто про це не просив. Але це вже інша історія.
Працюючи з дітьми та підлітками звертаю увагу на проблему, з якою найчастіше останнім часом звертаються мами дітей, що виїхали у вимушену імміграцію в умовах війни та їхні діти навчаються у двох школах одночасно – у місцевій та в українській онлайн.
Здається, що проблеми їхніх дітей, з якими вони стикаються, жодним чином не пов’язані з переїздом – агресія, тривожні стани, панічні атаки, булінг у школі, протестна поведінка, втрата інтересу до життя, апатія та багато чого іншого, включно з різного роду тілесними захворюваннями.
Як Гештальт терапевт і системний сімейний терапевт розглядаю ситуацію, що склалася, з багатьох сторін.
Насамперед розглянемо, як проживає дитина вимушене рішення про переїзд і потрапляння в нове середовище, зокрема й мовне.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Адаптація та дезадаптація – що це?
В біологічному сенсі адаптація – це пристосування/призвичаєння організму до певних змін в навколишньому середовищі.
Щодо психологічної адаптації – це загалом процес зміни людиною поведінки та механізмів психологічного реагування, що дозволяє відповідно відреагувати на зміни у навколишньому середовищі для адекватного функціонування та збереження свого психічного благополуччя.
Адаптація може бути: соціальна, психологічна, фізіологічна та когнітивна (зміна способів мислення та навичок в нових умовах).
Також адаптація може розглядатися в багатьох різних контекстах. Наприклад, адаптація до:
нових життєвих обставин або тих, що змінилися
різних культурних особливостей
нового соціального оточення (робота, навчання, садочок та ін.)
нових відносин з кимось
різних власних емоційних станів – це забезпечує емоційну стабільність
Що ж тоді – дезадаптація? З лат. префікс de- або фр. des- означає – знищення, повна відсутність; adapto — пристосовую) отримуємо значення протилежне адаптації. Коротко кажучи, дезадаптація це неможливість або нездатність людини пристосуватися до змін навколишнього середовища в результаті дії дезадаптаційного фактора або факторів.
Адаптивні можливості – це індивідуальна характеристика і в кожної людини вони різні. Тому один і той же чинник може викликати в одної людини гостру стресову реакцію або порушення адаптації, а інша зможе адаптуватися до нього з часом.
Дезадаптивна поведінка, прояви
Якщо людина не змогла знайти в собі або навколо ресурси та навички, що забезпечать адаптацію, її поведінка змінюється. В психології вона отримала назву – дезадаптивна поведінка.
Проявів такої поведінки доволі багато залежно від ступеня прояву дезадаптації (у важких випадках це може буди деструктивна, асоціальна поведінка). Нижче наведено ті ознаки, які батькам буде легко помітити у своєї дитини:
зниження загального рівня адаптації тобто зменшення сфери діяльності та послаблення інтенсивності спілкування (дитина все більше часу намагається провести вдома та не хоче спілкування)
незадоволення своїм становищем у групі та соціальному оточенні загалом
зниження самооцінки
посилення незадоволеності своїм становищем
Фактори стресу для дитини
На психіку дитини, яка опинилася за кордоном внаслідок вимушеної іміграції в результаті війскових дій в нашій країні, діють одразу кілька стресових факторів (і це не всі):
Військові дії в країні як такі – проживатися можуть багатьма способами, і ступінь стресу дитини залежить від стійкості в цьому місці відповідального дорослого поруч (мами або іншого дорослого).
Втрата звичного кола спілкування (друзі, однокласники, близькі) – мінус ще одна соціальна опора для дитини
Переїзд, рішення про який було ухвалено без урахування думки дитини, бо дійсно, безпека дитини – це відповідальність дорослого. Але це не скасовує того факту, що дитина не давала згоди не переїзд і, можливо, не хотіла цього і казала про це, але не була почута
Сам по собі будь-який переїзд за силою емоційних переживань дорівнює проживанню втрати. У цей момент психіка як дитини, так і дорослого, регресує (відкочується) в більш ранній період розвитку, як емоційно так і фізично, і потрібен час, щоб прийти до свого нормального стану (від 3 місяців до року).
Нове мовне середовище – адаптація до нової мови вимагає залучення величезного когнітивного ресурсу і ресурсу пам’яті, що неймовірно складно в стані стресу і регресу – цього ресурсу просто немає і ніде взяти поки що
Нові правила і реалії життя – наприклад, у дитини була своя кімната і свій простір, а тепер вона живе в кімнаті, де разом з нею живе бабуся, мама, а можливо, ще якісь, зовсім чужі люди.
І найнеочевидніше – вимушена імміграція – це насильство, яке трапилося з людьми, які пережили цю ситуацію (і я одна з них), бо ніхто з них не обирав усвідомлено переїхати саме зараз, у такий спосіб і туди, де опинився. Це вимушений вибір, зумовлений обставинами.
Як справляється з вищеописаним психіка дитини і чи справляється?
В цьому випадку все індивідуально і залежить від того, наскільки розвинені адаптивні механізми психіки дитини, а також від поведінки і можливості справлятися з ситуацією відповідального дорослого поруч.
Якщо дорослий відкритий для спілкування і в нього є ресурс говорити з дитиною про те, що відбувається, відповідати на запитання, пояснювати, що відбувається і що відбуватиметься, дитина буде підтримана у своїх переживаннях реальності і буде більш стійкою.
В іншому разі, найчастіше зустрічаємося з дитячими істериками, агресією і протестною поведінкою або з соматизацією – тобто дитина починає хворіти – це її спосіб донести, що їй погано, якщо інакше її не почули.
Це справедливо для будь-якої ситуації, не тільки в разі іміграції. Довірчий контакт дорослого з дитиною – запорука фізичного і психічного здоров’я дитини.
У неї має бути можливість сказати про свої потреби, бажання або не бажання, навіть якщо це буде невдоволення вами, школою, умовами життя або щось інше.
Дитина має бути впевнена, що у відповідь на її слова не буде агресії з боку дорослого, що її страждання не будуть знецінені.
Що значить знецінювати – це коли у відповідь на висловлення своїх почуттів і переживань, людина чує фрази на кшталт – “іншим ще гірше” або “як ти можеш таке говорити? Я для тебе стільки зробив/зробила”.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Наслідки неможливості поговорити і бути почутою дорослим
Дитина закривається емоційно, оскільки в її досвіді всі спроби бути почутою марні. Складні почуття щодо батьків, ситуації накопичуються і не знаходять розрядки в контакті з дорослим, і тоді вони проявляються як, наприклад, агресивна поведінка в колі однолітків, апатія – дитина лежить і нічого не хоче, з’являються тривожні стани і знову таки тілесні захворювання.
Як підтримати процеси адаптації психіки дитини до нових умов?
По-перше, допомогти собі, як дорослому, бути психічно стійким. Що це означає? Банально, піклуватися про себе, вчасно їсти, достатньо спати, звернутися до фахівця-психолога по допомогу, якщо відчуваєте в ній потребу.
Дорослий у ресурсі – запорука психічного та фізичного здоров’я дитини. Для успішної адаптації дитини дуже важливо слухати і чути її, що з нею і як вона живе своє життя, не знецінюючи її переживання і почуття.
Важливо знати та пам’ятати те, що внаслідок стресу, що отримали ви та дитина в процесі імміграції, коли полишили домівку не планувавши того, психіка і дорослого і дитини регресує до доволі раннього стану, дитячого. Що це означає?
Якщо ви дорослий, ви помічаєте, що стало важко виконувати звичні та доволі прості операції – порахувати щось, наприклад, або щось сталось з пам’яттю – все вилітає, все забуваю. З’являються доволі гострі емоційні реакції на наче звичайні речі.
В діалозі з незнайомою людиною, наприклад. Особливо, коли хтось пропонує допомогу або співчуття. Кудись поділася витривалість, ви швидко втомлюєтесь і важко переносите ті емоційні навантаження (а спілкування з дитиною це воно і є), які раніше ви легко переносили.
Посилюється почуття провини та сорому – я виїхала, а вони (сім’я, друзі, колеги залишилися).
Підтримка потрібна вам обом – і дорослому, і дитині. Дайте собі час прийти до тями, ніхто не скаже скільки це займе – найменше це пів року (такий термін надається як мінімальний у прочитаних мною книгах).
Мені знадобилося приблизно стільки, щоб почати функціонувати як до війни та еміграції. Не вимагайте занадто багато не від себе, не від дитини.
Якщо у вас підліток, то він також зараз регресував до дитячого віку з відповідними, не дорослими реакціями на дестабілізуючі фактори. Вам обом потрібен простір та час побути з собою та відгорювати те, що сталося.
Щодо часу – на роботу горя в психологічній літературі називають півтора року як те, скільки може тривати природний нормальний процес горювання.
Треба мати це на увазі перед тим як говорити собі або дитині – ну досить вже, все ж нормально та ін.
А як же школа?
Як Гештальт-терапевт і викладач вищої школи з педагогічним стажем понад 15 років, я впевнена, що поки дитина в стресі її здатність до навчання – мінімальна.
Тому, було б добре дати час дитині прийти до тями і максимально допомогти їй у цьому. Ну і розставити пріоритети – що важливіше: здорова дитина чи її оцінки в школі?
Що почитати про те, що робити з дитиною в кризі
«Маленький ілюстрований довідник. Дитина в умовах кризи. Коли криза допомагає нам зростати». Енн-Клер Кляйнденст, Лінда Корацца
Книгу написали психологиня, матір чотирьох дітей, та ілюстраторка, яка також є матір’ю двох дітей — Енн-Клер Кляйнденст і Лінда Корацца.
Книга доволі легко читається та в ній батьки можуть знайти реальні поради що стосуються повсякденного життя та настанови, ідеї яка реакція дорослого буде краще сприйматися дитиною у кризовій ситуації.
«Як приборкати тигра. Як навчити дитину керувати емоціями». Морін Хілі
На мою думку, книга працює незалежно від віку вашої дитини. Вся наведена в ній інформація доволі дієва та корисна, навіть дорослому підійде.
Я, наприклад, не можу згадати, щоб мої батьки переймалися моїми емоціями або розказували мені щось про них, і скільки нас таких дорослих? То є ще одна причина прочитати цю книгу.
Морін Хілі надає дієві й прості інструменти, що які допоможуть дитині застосовувати свідому поведінку в критичних ситуаціях.
«Відчепіться від дитини! Прості правила мудрих батьків» Марина Мелія.
Авторка книги – мати трьох дітей, професорка, коуч-консультант, психолог із 40-річним досвідом і авторка понад десятка книг.
В книзі розглянуто сучасні проблеми виховання дітей та зусилля батьків в цьому напрямку. Також в ній автором розбираються конкретні випадки зі своєї практики та пропонуються варіанти дієвого батьківського контакту, які допоможуть знайти вихід зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.
Що подивитися про дитячі кризи та як з ними справлятися
«Malcolm in the Middle» (Малькольм у центрі уваги) комедійний (трохи з чорним юмором) серіал 2000 року.
Стрічка розповідає про американську сім’ю з трьома дітьми різного віку, яки увесь час втрапляють в якісь неприємні ситуації, з якими їх батьки мають впоратись.
Рекомендую його як підтримку батькам, бо він реалістичний та показує батьківське життя як воно є – безсилля та власну недосконалість, з якими батьки стикаються щодня і все одно продовжують працювати над відносинами в сім’ї та любити своїх, таких само недосконалих дітей.
Стрічка «Шокола́д» (фр. Chocolat), фільм режисера Лассе Халльстрема за мотивами однойменного роману британської письменниці Джоанн Харрі.
Окрім чудового акторського складу, ми маємо можливість долучитися до фантастичної історії дівчинки та її мами, які приїздять до нового міста, мешканці якого спочатку приймають їх вороже та не гостинно.
А потім її мати знаходить підхід до кожного з сусідів за допомогою свого чарівного шоколаду. Цікаві відносини дівчинки та мами, як вона вчить її бачити важливе, бачити себе та інших поруч та як можна вибудовувати стосунки навіть коли спочатку нове місце здається ворожим.
Мультфільм «Inside out»/Головоломка (2015) – чудовий фільм про 11-річну дівчинку, яка переїжджає з батьком до Сан Франциско.
Емоції дівчинки представлені наче живі істоти, які живуть своїм життям та впливають на стан дівчинки та її сприйняття життєвих подій.
Всі вищезгадані фільми можуть бути рекомендовані до сімейного перегляду.
І наостанок, драматичний серіал «13 reasons why»/13 причин чому (2017).
Серіал про життя підлітків та те, як на нього впливає присутність або, навпаки, відсутність відповідальних дорослих (батьків, вчителів).
Про те наскільки підлітки вразливі та потребують довіри та залученості дорослих в їх життя, яке вони тільки вчаться жити, особливо в кризові періоди.
Протягом серіалу розслідується самогубство дівчини-підлітка, яка залишила коробку з 13 магнітофонними касетами, на яких пояснює чому вона зробила те, що зробила.
Знаючи свої темні сторони, легше виходити на світло…
Така думка у мене з’явилася після роботи з одним із клієнтів з залежної сімейної системи. Багато хто з нас виріс у так званих дисфункціональних сім’ях.
Дисфу́нкція (походить від лат., префікс dys — поганий, утруднений + functio — дія, здійснення) – тобто, це порушення функції або неправильне функціонування когось або чогось.
Тоді дисфункціональна сімейна система або сім’я – це сім’я, де немає одного з батьків з тієї чи іншої причини або один із членів сім’ї має хімічну або алкогольну залежність, і не в змозі виконувати адекватно свої батьківські обов’язки.
Життя в такій сімейній системі, само по собі, – досить складне випробування.
Дітей, які виросли в сім’ях, де один з батьків страждає на алкогольну залежність, певний час тому почали називати дорослими дітьми алкоголіків (ДДА), оперуючи поняттям, введеним Дженет Войтіц у книзі з однойменною назвою “Дорослі діти алкоголіків” / оригінальна назва Adult Children of Alcoholics: at Home, at Work and in Love.
Системно-сімейна психотерапія дозволяє ефективно працювати з такими випадками.
Цей термін я дізналася кілька років тому і мені досить складно було визнати, що я і є та сама дитина. Вищезгадану книжку я змогла прочитати тільки з другого разу – стільки сильних і складних почуттів здіймалося в мене вже на перших сторінках.
Я з сім’ї, в якій був алкогольно залежний батько. Хоча мій досвід життя в таких умовах і такі сімейні відносини був доволі недовгим. Коли мені було сім, батько кинув пити, і місце алкоголю в нього зайняв, так званий, сухий алкоголізм, – трудоголізм.
Здавалося б, кошмар закінчився і можна жити та радіти, але ні. Бо абсолютно не зрозуміло, що робити з тими почуттями сорому і провини за свою, таку непривабливу сімейну історію, за ті випадки, які нікому не можна розповісти, за тих батьків, з якими ти безсилий був щось зробити, і багато іншого.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Неблагополучний досвід дитинства – що це?
Працюючи в терапії з ДДА, зазвичай робота йде з дитячими психологічними травмами або, так званим, «неблагополучним дитячим досвідом». Цей термін використовує Бессер ван дер Колк в своїй книзі «Тіло веде лік» / The body keeps the score.
В цій книзі він досліджує, як травматичний дитячий досвід (фізичне, сексуальне насильство, занедбаність дитини, проживання з хімічно залежними батьками) впливає на подальше життя та здоров’я вже дорослої людини.
Психіка зазвичай використовує велике різномаїття психологічних захистів, щоб людина могла вижити після того, що з нею відбулося, але не можна обманути тіло, бо воно пам’ятає все.
Тобто негативні переживання капсулюються у підсвідомості та тілесних блоках/зажимах.
В книзі розглянуто багато кейсів травм отриманих клієнтом у дитинстві, їх вплив на якість життя клієнта тут і тепер, а також можливі методи терапії та роботи з дитячою травматикою у дисфункціональній сімейній системі.
Прояви ДДА
Почуття ДДА заморожені і складно доступні в терапії, в них також анестезовані/заморожені тілесні відчуття – таким є механізм адаптації психіки дитини в середовищі дисфункціональної сім’ї.
Тому питання до такого клієнта – що ти відчуваєш? – бентежить та лякає. Відповідь зазвичай – я нічого не відчуваю, все нормально.
Такі люди помічають, що щось погано зі здоров’ям, коли їх везе швидка у лікарню. І це не вислів, це реальність.
Як сказав один з моїх колег з навчальної групи – я помічав, що мені зле, коли вже «лежав на асфальті та не міг поворушитись».
Ось все це, про тотальну втрату чутливості до себе та своїх тілесних проявів.
Куди поділася чутливість до себе?
Дитина з дисфункціонального середовища дуже рано навчається виживати у світі, де ніколи не знаєш коли дорослий буде радий її бачити та хвалитиме, а коли він прийде у стані алкогольного сп’яніння і треба буде ховатися від його гніву і виживати або рятувати себе та маму, наприклад.
Тут і вступають в роботу адаптивні механізми психіки та психологічні захисти особистості.
Вони в кожного індивідуальні, але якщо узагальнити, відбувається наступне – простими словами, психіка дитини підіймає поріг сприйняття та переживання реальності дуже високо, щоб відчувати лише загрозу життю, наприклад, і не відчувати весь інший спектр переживань та емоцій, бо вони геть непереносимі для дитини.
Переживання такі як жах та беззахистність перед агресивним дорослим, обурення, сором, провина, злість та багато інших. Це може бути й спектр тілесних переживань – голод, холод, біль низької інтенсивності.
Його тепер можна терпіти й удавати, що все добре, і не привертати уваги дорослого, який скоріш за все буде агресивним до дитини у будь-якому її прояві або потребі.
Парентифікація – що це?
Такі діти дуже рано дорослішають. І в сім’ї, в якій є хімічно залежний, зазвичай відбувається, так звана парентифікація дитини, – це процес, коли дитина посідає роль і бере на себе функції дорослого, якого немає (бо він залежний, або не виконує свої функції).
Також часто така дитина несе відповідальність за того дорослого, а буває, що і за молодших дітей у сім’ї.
Парентифікація, а саме взаємозаміна ролей батьків та дітей (з англ. parents – батьки) — це процес інверсії ролей, в цьому випадку дитина або підліток має діяти як батько щодо своїх батьків та сиблінгів (братів, сестер).
Мені здається, що це дуже знайома картина з радянського та пострадянського часів. Їй навіть надавали такий присмак героїчності та жертовності, – як класно ти допомагаєш батькам!
Але парентифікація це ніколи не добровільна допомога, це вимушеність та безвихідь. Парентифікована дитина, – це дитина, яка ніколи не була дитиною.
Синдром рятівника
«Синдром рятівника», який ще називають «синдромом білого лицаря», – має людина, яка, за будь-яку ціну має врятувати іншого, розв’язати його проблеми (зазвичай про це ніхто не просить) і таким чином відкласти розв’язання власних проблем та задоволення своїх актуальних потреб.
Доволі часто ДДА в той, чи іншій мірі мають прояви рятівника. Це, в першу чергу, обумовлено парентифікацією дитини в залежній сім’ї.
В цьому випадку, всі навички дитини та потім дорослого спрямовані на задоволення потреб інших (батьків, братів, сестер) і в дорослому віці це робиться рефлекторно і не усвідомлено – заподіяти іншому добро, врятувати від халепи, бо в досвіді такої людини її оточуючі не могли дати собі ради.
Поруч з синдромом рятівника йде тотальна жертовність – мені нічого не треба, спочатку треба задовольнити потреби інших, а потім, якщо щось залишиться, то взяти собі. Значущі інші (партнер, діти, батьки) та їх потреби завжди на першому місці у ДДА.
Бо, дивись вище, треба обґрунтувати своє існування, відбілити свою історію та заслужити бути поруч таких «нормальних, ідеальних» людей.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Сором і провина у ДДА
Сором і провина – два основних почуття, з якими живуть і виростають такі діти, а також страх, що хтось дізнається про те, що відбувається або відбувалося за зачиненими дверима в їхній родині.
Це одні з основних почуттів, з якими працюємо з клієнтом в терапії, і потім потихеньку з’являються інші почуття та переживання.
Сором та провина, в тому об’ємі, в якому вони присутні у дорослої людини з алкоголізованої сім’ї, блокують всі її спроби контакту з іншими.
Бо здається вони все про мене знають і я такий/така не маю права знаходитись поруч з «нормальними» людьми.
Або я маю якось «відбілити» свою сімейну історію, спокутувати її, і тільки потім я буду мати право наблизитись до інших. Це я чула від своїх клієнтів в роботі.
Цей сором та провина підкріплюється соціумом – люди відвертають погляд, вдають, що не бачать і не помічають того, що відбувається в сімї з залежним, або навпаки, активно соромлять дитину з такої сімї.
Тоді дитина вчиться бути непомітною і не привертати до себе уваги. Однак, бажання бути побаченим, важливим, коханим нікуди не поділося.
Тоді як насмілитися наблизитися до іншого, якщо ти переживаєш себе “Бридким каченям” – жахливим, потворним, негідним нічого з того, в чому є потреба – любові, прийняття, розуміння та ін.
Книга, яка дуже добре ілюструю вище сказане, це – книга Роналда Т. Поттер-Эфрона «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика». В ній описана клінічна практика застосування гетальт терапії до залежних, в основному алкоголіків.
Я та моя тінь
У кожного є своя, так звана тінь, – щось непривабливе, неправильне, ганебне, що страшно визнавати в собі та фактично неможливо показати іншому.
Коли дорослий із досвідом життя в дисфункціональній сімейній системі будує контакт з іншим, у цей контакт вноситься тільки гарне, правильне і соціально схвалюване про себе, а тінь, закривається якомога далі, ховається якомога глибше, як старі речі на горище, щоб ніхто не побачив.
Виникає таке взаємовиключне бажання – хочу, щоб мене помітили і невимовно боюся, що мене помітять (бо, можливо, побачать і мою тінь).
Великий фокус в терапії приділяється цій, так званій, тіньовій частині особистості. Мета терапії об’єднати цю відщеплену, умовно «погану, недостойну» частину з рештою особистості.
Тобто, щоб клієнт побачив іншого себе, усвідомив свої прояви та прийняв, що це також він. І це не добре, і не погано таким бути – це те, яким він є.
А на початку терапії запит звучить приблизно так – приберіть це, воно фу і я не хочу таким бути (слабким, вразливим, не добрим, поганим або інше).
Подолання проявів у ДДА та посттравматичне зростання
Дуже багато зусиль ДДА іде на те, щоб стати кращою версією себе, викорінити або титанічними зусиллями утримувати й ховати все неправильне, негарне, непривабливе і, таким чином, відщепити ту, тіньову, частину себе – це не я, це не про мене.
І так раз по раз, по шматочку, відмовлятися від того, що, в разі визнання, може стати досить опорною точкою в розвитку або досягненні своїх цілей, може стати ресурсом.
Та робота, яку робить клієнт у психотерапії, – робота на усвідомлення, прийняття та асиміляцію свого травматичного досвіду.
У терапевтичному процесі клієнта, травми та неблагополучний дитячий досвід (та сама “тіньова частина особистості”), стають місцем особистісного зростання і опори.
У психотерапії є таке поняття як посттравматичне зростання, тобто це процес, коли приходить усвідомлення та прийняття своєї життєвої історії, всього, що в ній трапилося, але не зі знаком плюс чи мінус, добре це чи погано, а як факт біографії, що не робить людину кращою чи гіршою за інших.
Поруч із терапевтом клієнт має можливість прожити всі ті складні почуття з дитинства і зробити крок у напрямку своїх цілей і бажань. З цього місця визнання себе і своєї тіні, починається особистісне зростання.
Бо минуле більше не темний страшний ліс з привидами і скелетами, а історія розказана і пройдена з підтримкою терапевта, і в ній більше немає своїх або чужих таємниць, які треба зберігати й жити все життя в страху, що хтось їх може дізнатися і відторгнути тебе такого.
Що почитати про ДДА?
Ще раз наведу книги, що згадувала вище:
Дженет Войтіц “Дорослі діти алкоголіків”
Бессер ван дер Колк, «Тіло веде лік»
Роналда Т. Поттер-Эфрона «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика»
Мелоді Бітті “Рятувати або рятуватися? Як позбавитись від бажання постійно опікати інших та почати думати про себе”
Ці книги я б радила, як основні для отримання уявлення що таке залежна сімейна система та діти в ній.
Що подивитися про ДДА?
У своїй статті про співзалежність (яка є невіддільною частиною життя дитини, що виросла в сім’ї з залежним) я рекомендувала цей фільм, і тут також його згадаю –
Історія матері одиначки / Maid, 2021 мінісеріал
Фільм важко дивитися маючи свою історію, яка відгукується, але все одно раджу до перегляду.
В ньому є можливість побачити одразу кілька поколінь залежної сімейної системи – мати (наркоманка), її донька та донька її доньки.
Можна побачити, як наявність залежного в системі викривляє саму систему і поведінку, самооцінку та самоцінність її учасників, як впливає на їх життєві вибори та багато іншого.
Психолог по роботі з ДДА
Є в мене така метафора, що травма – це те дно, від якого ти відштовхуєшся, щоб жити, або інший варіант – це дно, на якому ти залишишся, обравши позицію жертви людей чи обставин.
Як завжди, – це питання власного вибору.
У моєму випадку, зміни почалися тоді, коли я сперлася на цей свій життєвий досвід і змогла принаймні дивитися в напрямку мети – повноцінного життя і можливості пред’явлення поруч з іншим без зупинки в місці переживання себе недостатньо гарною для когось або ще недо-якоюсь.
Запрошую на темну сторону, знайомитися зі своєю тінню 🙂
Досить часта тема клієнтських запитів у терапії – це, так звана, “робота з агресією”, або неконтрольована агресія, або що робити, щоб конфлікти у стосунках припинилися.
Визначення
Отже, саме слово “конфлікт” з латинської перекладається як “зіткнення”. Наука трактує поняття конфлікту різними формулюваннями, але загалом усе зводиться до одного – це протиріччя, вирішення якого набуло гострої форми.
Через що так відбувається? І чому його треба зупинити? І чи треба? Тут на арену виходить агресія, як найчастіший спосіб поведінки однієї або обох сторін конфлікту.
Агресія чи агресивність, (від лат. Аgressio) означає – напад, наступ, наближення! Емоції, якими вона може проявлятися в контакті, це найчастіше злість (гнів, лють).
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Установки соціуму
А як це – бути злим і агресивним? Звичайно, ж – погано. А як інакше? Адже саме так нас часто вчили в дитинстві. “Фу, який ти злий! Ти поганий! Не можна таким бути!” або ще краще “Ти ж дівчинка! Хороші дівчатка не зляться!” Я думаю, кожен може тут дописати свій варіант.
Але ж той маленький хлопчик чи дівчинка хоче бути хорошим, коханим і прийнятим батьками, і він/вона не злиться (а точніше перестає ідентифікувати і проявляти злість, анастезується – втрачає чутливість до цього переживання).
У ранньому віці в дитини страх бути відкинутим значущим дорослим/батьком дуже великий, для неї це рівносильно смерті. А дитині чітко дали зрозуміти, що коли вона злиться, вона не хороша і не прийнята дорослим у цьому прояві.
Або інший варіант – дитина росте в сімейній системі, де часті скандали і з’ясування стосунків на підвищених тонах, вона день за днем бачить спотворені гнівом обличчя батьків, коли вони кричать один на одного.
Дитина, яка виросла, вирішує ніколи так не робити і що в її родині ніколи не буде скандалів (здрастуй, контрсценарій – тільки не так, як у батьків).
Ідея хороша, але навряд чи здійсненна. Цей дорослий буде дуже старатися і не буде ні з ким сваритися, він буде мовчати і злитися, терпіти дискомфорт у стосунках і не тільки, але конфліктувати (читай, прояснювати стосунки) він не буде, тому що у нього є свій страшний дитячий досвід. Він не хоче бути схожим на батьків, наприклад.
На жаль, при слові конфлікт, злість або агресія, як правило, на думку спадають картини жахливих і некрасивих ситуацій крику, насильства, образ тощо. І коли я кажу в сесіях, що злість – це енергія наближення, зустрічаю здивовані очі клієнтів. Як таке взагалі може бути?
Злість – енергія наближення та життя
Цікавий факт, – новонароджений проявляє по відношенню до матері, так звану, дентальну агресію – він смокче її груди, щоб отримати молоко і насититися.
Якщо немовля не буде інстинктивно цього робити, воно просто помре від голоду. Тобто йому, щоб жити, потрібно проявити агресію по відношенню до матері!
Дитина підростає і дає знати про свої потреби криком (поки інші засоби контакту їй не доступні) – це агресивний прояв.
Малюки старшого віку (наприклад, у пісочниці), як правило, активно намагаються відібрати один в одного іграшку без зайвих слів – не вміючи інакше.
І ось тут, в ідеальному світі, має діяти дорослий і вчити підбирати форму цієї енергії – вчить як підійти до іншого, як попросити іграшку і замість агресивного конфлікту отримати діалог. Однак, початковий посил все одно є енергійний і агресивний за своєю природою.
Далі, наприклад, злість (як прояв агресії) сигналізує про те, що особистісні кордони людини порушено — і потрібно на це відреагувати.
Ця емоція повідомляє про загрозу і вимагає мобілізації всіх ресурсів на оборону кордонів. Тобто, у стосунках злість виконує сигнальну функцію.
Що відбувається, якщо не злитися?
Будь-яка емоція важлива і потрібна – емоції сигналізують про те, що відбувається в нас або навколо нас, і спонукають реагувати. А людина зі свого дитячого досвіду або установок суспільства знає, що злитися не можна, злитися погано.
І вона мовчить, терпить, збирає цю злість, бо розвернути й спрямувати її на іншого неможливо й неправильно, не схвалюється соціумом. Адже її таку, яка так злиться, відкинуть і не приймуть близькі.
Ви пробували не дихати? Протриматися можна хвилину-дві, більше можуть тільки професійні пірнальники. Потім ви судорожно хапаєте ротом повітря. Так само відбувається і з будь-якою заблокованою/затриманою емоцієюю.
Рано чи пізно вона “прориває” греблю заборон, і вже накопиченим афектом людина вивалює всі емоції на іншого в контакті.
Афект
Афект (лат. affectus – пристрасть, душевне хвилювання) – емоційний процес вибухового характеру, що характеризується короткочасністю і високою інтенсивністю, часто супроводжується різко вираженими руховими проявами і змінами в роботі внутрішніх органів.
І ось тут можна спостерігати той самий конфлікт із криками, образами і навіть рукоприкладством.
Почуття, які зазвичай йдуть поруч з переживанням злості це сором, страх покарання або страх бути відкинутим важливою людиною та провина.
Соромно бути такою невихованою, агресивною, неадекватною людиною (кожен клієнт тут додає багато зі своєї історії).
Страшно бути таким голосним та великим (особливо, коли клієнт дійсно є, наприклад, високим чоловіком з гучним голосом, але з дитинства йому казали, що треба поводитися тихіше та спокійніше, бо такий ти не підходиш у садочку та школі, на тебе скаржаться батькам, а вони тебе сварять).
І коли нарешті вдається помітити власну агресивність, усвідомити її наявність, а може трохи поагресувати, накатує почуття тотальної провини за це. Який я поганий. Нащо я образив хорошу людину? Чи важко було потерпіти? Не так то й важливо було. Та багато інших думок в цьому напрямку. Почуття провини блокує людину, ізолює від інших.
Що відбувається з тілом?
Якщо злість, агресія не були розгорнуті в контакті, тобто розгорнуті в напрямку того, до кого вони виникли, ці почуття залишаються в тілі не відреаговані і набувають вигляду, наприклад, мишечних блоків або різного роду захворювань (соматизації). Цей механізм працює з будь-якими негативними переживаннями. І наразі такі прояви звуть психосоматичними.
Психосоматичні розлади
Психосоматика (з давньогрецької ψυχή — душа и σῶμα — тіло), психосоматична медицина – це напрямок медичної психології, що вивчає вплив психологічних чинників на виникнення та плин тілесних (соматичних) захворювань.
Тобто захворювань, які мають психогенний характер.
Соматизація
Соматизація – це один з захисних механізмів психіки людини. Це поняття було запропоноване Вільгельмом Штекелем у 1943 році при описі хворих, що мають велику кількість різних симптомів, різного роду біль, шлунково-кишкові та псевдоневрологічні скарги та істеричні прояви.
Соматизація в психології це прояв емоційного болю або психологічного дистресу у вигляді фізичних, тілесних (соматичних) симптомів.
Які є соматичні прояви заблокованої агресії?
Ця симптоматика дуже індивідуальна у кожному випадку. В моєму досвіді, такі клієнти мають різного типу тривожні стани (або навіть панічні атаки), головний біль та мігрені, підвищений артеріальний тиск, тілесні блоки в шийно-комірцевому відділі.
Але агресія це тільки верхівка айсберга, бо це емоція відреагування інших почуттів, яку дуже складно ігнорувати.
Злості зазвичай передують ще якісь почуття, які клієнту важко або боляче усвідомити та відреагувати.
Психотерапія в цьому випадку направлена на усвідомлення цих переживань та пошук того, що блокує агресію в досвіді клієнта.
Коли клієнт звертається до психолога зі скаргами на тілесні симптоми, він обов’язково скеровує його до відповідного лікаря (терапевта, психіатра, невропатолога або ін.), бо якщо є порушення на тілесному рівні, буде потрібна відповідна медикаментозна підтримка.
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Що почитати про агресію?
Книга «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому» автор Бессер Ван Дер Колк.
Вона продемонструє вище згадані явища і те, як в тіло вкарбовується негативний досвід дитинства, як він проявляється на тілесному рівні та які має наслідки.
Також в книзі досліджені сучасні підходи до роботи з травматичним досвідом та їх ефективність у кожному окремому випадку. Автор навіть наводить у якості прикладу історію свого сина та як він з нею впорався.
Бессер Ван Дер Колк є американським психіатром, педагогом та письменником, він має 50-річний досвід дослідження впливу травматичних подій на людину.
Ця книга допомагає зрозуміти, який негативний досвід та як впливає на фізичне та психічне здоров’я людини.
Можна скільки завгодно стверджувати – я нічого не відчуваю, зі мною все добре, але не можна обдурити власне тіло, бо воно пам’ятає все. До речі книга вже є в українському перекладі.
«Сценарії життя людей. Школа Еріка Берна» автор Клод Штайнер (є в українському перекладі) або відома книга самого Еріка Берна «Ігри в які грають люди, та люди, які грають в ігри».
Перша більш суто психологічна, друга читається легко і не потребує спеціальних знань.
Обидві вони демонструють наскільки великий вплив на людину має сценарій її сімейної системи або гра, в яку в ній заведено грати, і як важко цьому протистояти. Навіть помітити важко без сторонньої допомоги.
Як це пов’язано з темою агресії? Швидкий приклад – уявіть, що чийсь дідусь був виключений з компартії за те, що боровся за справедливість, не мовчав і не терпів, казав неприємну правду в обличчя кривднику та міг себе захистити, коли треба.
Результат отримав такий собі, бо в ті часи виключення з партії це був жах, людина ставала ізгоєм.
Тепер, хоч майже сто років пройшло, сімейна система буде намагатися задавлювати агресію у будь-якому вигляді, бо в її досвіді це небезпечно і було жорстоко покаране суспільством.
Сімейна система, як і тіло, пам’ятає все.
Що подивитися про агресивність?
Щиро раджу подивитись яскраву комедійну стрічку “Управління гнівом” / “Anger Management” з Адамом Сендлером та Джеком Ніколсоном в головних ролях.
Тут доволі саркастично та гротескно змальоване життя «хорошого» хлопця, який ніколи не злиться, пробачає, ставиться до інших з розумінням, але якось таке життя йому не дуже подобається та не складається.
Цей фільм – чудова демонстрація описаного вище, коли злитися це погано, і треба бути хорошим.
І такий мій висновок в цій темі «бути гарним» – те, що ви хороша людина, ніяк не гарантує, гарного до вас відношення, або що з вами будуть відбуватися тільки хороші події. Але ця ілюзія переслідує нас з дитинства.
Стрічку “As good as it gets” з Джеком Ніколсоном можна подивитися як приклад проявлення агресії людини, стан якої обумовлює особливий стан психіки.
Цікавий з погляду опанування цієї агресії, підбору форми та пошуку шляхів адаптації в суспільстві.
І наостанок чудова романтична стрічка «The story of us» з Брюсом Віллісом та Мішель Пфайфер у головних ролях.
Історії сім’ї яка дійшла до крапки розлучення. Тут ми побачимо конфлікти в парі, що викликані образами, невдоволенням партнером, яке накопичилось за роки шлюбу.
І наче виходу нема, наче не можна докричатися до партнера та бути почутим.
Але, як не дивно, саме після запеклих конфліктів та сварок подружжя віднаходить цінність один одного та своїх стосунків.
Висновок
Конфлікт це не завжди про відторгнення, а в більшості випадків – про пошук контакту.
Злість, агресування не завжди про (умовно) знищення іншого, а про можливість проговорити своє невдоволення ситуацією і знайти той спосіб і вид відносин, який влаштує всіх учасників.
В ідеальному світі, це спосіб активного наближення до іншого з метою прояснення кордонів – кому і як добре, і як погано.
Коли людина в афекті, вона не бачить іншого поруч, її поглинають власні накопичені почуття. Діалог тут неможливий.
В процесі розгорнення агресії найважливіше підібрати доречну форму, це є найголовніше.
Тобто, як ви скажете іншому про своє невдоволення поточним станом речей, від цього залежить як далі буде відбуватися діалог.
Для багатьох агресувати дорівнює кричати на когось, або навіть битися (бо це вже афект). Але це не так.
В такому діалозі є можливість помітити себе та іншого поруч, ваші відмінності та схожості, це й буде, так звана, межа контакту (згідно Гештальт підходу) і саме тут можливий контакт, можливо бути почутим і побаченим іншим.
І тоді, доти, доки у стосунках є злість, конфлікти, – у цих стосунків є шанс, адже хтось із партнерів все ще намагається достукатися до іншого.
Тут стає зрозумілою фраза, що почуття протилежне любові, це не ненависть (агресія), а байдужість (коли агресії більше нема, як і бажання наблизитись)
Якщо узагальнити, то найчастіша причина звернень батьків підлітків має приблизно такий вигляд – був слухняний хлопчик/дівчинка, а тепер як підмінили.
Що тепер із ним робити? Батьки і підліток у розгубленості, оскільки звичні моделі взаємодії більше не працюють.
Методи батьківського впливу, що були ефективні раніше, перестали працювати, а можливо, стали викликати абсолютно зворотну реакцію – агресію, відкриту конфронтацію з боку підлітка, протестну поведінку аж до втечі з дому в крайніх випадках.
Вікові рамки підліткового віку
Згідно з термінологією, яка застосовується в ООН, підлітки – це особи віком 10-19 років (ранній підлітковий вік – 10-14 років; пізній підлітковий вік – 15-19 років).
Його називають перехідним, бо в цей час дитина переходить від дитячої моделі поведінки до дорослої.
Тобто починаючи з 10 років дитина починає пробувати нові способи взаємодії з дорослими і світом. І тут з’являється місце для конфліктів і нерозуміння.
Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи
Характеристики підліткового віку
Змінюються авторитети – це більше не батьківські постаті, це однолітки і, можливо, знаменитості в тій чи іншій сфері
Самовизначення – підліток шукає відповіді на запитання – Хто я? Який я? Ким хочу бути і як жити?
Стрімкий розвиток – величезна кількість гормональних процесів росту запускається в тілі і це додає дискомфорту до вже наявного емоційного дисбалансу
З початком підліткового періоду дитина пробує віддалятися від батьків, і для неї в цей момент більш важливою стає компанія однолітків.
Вона тестує свою здатність бути самостійною. Їй так само важливо бути такою самою, як її однолітки, – це виражається і в поведінці, і в одязі, важливо бути прийнятою у зграї таких самих, як вона.
Але при цьому для підлітка архіважливо мати можливість повернутися в сім’ю і бути прийнятим там, тобто побути знов дитиною. Це час відходу до дорослих патернів і повернення до дитячих.
Такий собі маятник. І в цей час, підліток має бути впевнений, що в нього є місце, куди він може повернутися і бути прийнятим, підтриманим, захищеним, що б не сталося.
Підлітковий конфлікт
Що відбувається найчастіше? Дорослий бачить, що втрачає контроль над дитиною, її поведінкою і діями.
Дитина більше не боїться батьківського гніву або невдоволення, а часто усвідомлено чи ні його провокує.
На жаль, у цей момент розгублені батьки роблять досить очікуваний у такій ситуації крок – посилють контроль і систему покарань.
І це прогресує відповідно до протесту підлітка. Може перейти в тотальний контроль, що в процесі виснажує і батьків, і дитину.
Відкритий конфлікт
Відповідна реакція з боку підлітка не змушує на себе чекати. Це або явний бунт, або прихований. У разі явного бунту маємо справу з відкритою конфронтацією правил сімейної системи та вимогами їх змінити. І в ідеальному світі це місце для діалогу батьків і підлітка.
Місце, де його вислухають і почують, де спільно з батьками є можливість розробити нові способи і правила взаємодії та переглядати їх щоразу, коли щось перестає працювати.
Прихований конфлікт
І все ж явний бунт, на мій погляд, кращий за прихований. У разі прихованого конфлікту – дитина поводиться добре, намагається не засмучувати батьків і йде в себе.
І всі складні почуття підліткового періоду вона проживає наодинці або в компанії таких самих, як вона. Саме в цій точці підлітком приймаються доволі сумнівні рішення та висновки щодо себе або свої дій.
Підліток більше не конфліктує з батьками, але може погіршитися поведінка в школі, бо ті почуття, що в нього виникають, неможливо сховати або зробити вигляд, що їх немає.
Якщо вони не знаходять виходу, то варіантів розвитку ситуації багато. Найчастіше батьки приходять із запитом – у підлітка апатія, не хоче нічого або грається в телефоні/на комп’ютері цілий день, не вчиться, проблеми зі здоров’ям, тривожні й панічні стани та інше.
З цими запитами я найчастіше працюю в терапії з підлітками.
Функції батьків
Максимум, що ви можете дати вашому підлітку – це увага і довіра, а не гіперконтроль. Якісно проведений час разом.
І тут ідеться не про дні нерозривно разом, а мінімально півгодини, але щодня. Коли ваша дитина може прийти і поговорити, і ніхто з вас не буде поспішати у своїх справах – тобто ви будете тотально присутні в цьому процесі.
Це так небагато, але це дуже важливо для успішного проходження вашою дитиною цього складного періоду дорослішання.
При цьому важливо пам’ятати, що окрім батьків-гіперконтролерів є інша крайність – батько-друг.
Ми не друзі своїм дітям, ми дорослі і несемо за них відповідальність – взути, одягти, погодувати і як мінімум забезпечити базову безпеку.
І ділити з дитиною свої тяготи життя (фінансові проблеми, наприклад), розповідати про перипетії особистого життя (конфлікти з чоловіком або партнером) – це не бути їй другом.
У цей момент дитина переживає відсутність опорної батьківської фігури поруч і чує, що дорослий не справляється.
Тут народжується страх, тривога за майбутнє, почуття провини, що вона причина проблем і багато іншого, про що дорослий часто може не здогадуватися.
Що точно не працює у відносинах з підлітком
Заборонина кшталт – тому, що я так сказав/сказала.
Мабуть, кожен чув такий вислів, як «дитяча логіка» – це, коли дитині щось заборонили, а вона робить точно навпаки. З підлітками це також так само відбувається.
То ж, якщо це заборона, то вона має бути максимально аргументована, обговорена та зрозуміла підлітку, також мають бути декларовані наслідки порушення заборони.
Наслідки мають бути реальні та такі, які дорослий може виконати, а не абстрактні погрози. В такій взаємодії з дорослим спочатку дитина, а потім підліток, виявляє межі дозволеного і це робіть його світ більш передбачуваним і зрозумілим.
Таким чином, знижується тривога, яка виникає в дитини або підлітка, коли він знаходиться у середі подвійних послань.
Тобто, коли – сьогодні це можна, а завтра ні, або коли батьки не дійшли згоди щодо заборони та один дозволяє, а другий забороняє.
Дитині важливо мати чітке розуміння, які його дії матимуть які наслідки, і чи матимуть. Це має бути присутнє протягом всього розвитку дитини.
Розуміння власних кордонів та кордонів інших (як зі мною можна? як ні? як можна з іншим?) є одним з аспектів вдалої соціалізації дитини, а потім і підлітка.
Покарання комп’ютерним часом, часом проведеним в гаджетах
Дуже популярно і має свій сенс у дитячому віці – в якості батьківського контролю та моніторингу якості контенту, який споживає ваша дитина.
В підлітковому віці (з мого досвіду роботи з підлітками) такі заборони викликають обурення та нерозуміння.
Підліток переживає це як обмеження своїх прав на спілкування, бо більшість з них проводять час в телефоні спілкуючись с друзями.
І треба мати на увазі, що наразі багато дітей опинилися в різних країнах, дуже переживають втрату друзів і це спілкування для них дуже важливе.
Навіть якщо тут інший випадок і підліток проводить більшість часу граючи в ігри, це привод для спілкування та прояснення, що таке він отримує в віртуальному просторі, що не може отримати в реальному.
Обмеження та заборони призведуть до конфлікту та пошуків підлітком засобів обійти заборону, що точно не допоможе налагодити з ним стосунки.
Обмеження кількості кишенькових грошей
Психологи не радять карати підлітка тим, що ви не даєте йому кишенькові гроші у випадку, коли він вас не слухається або погано поводиться.
В ідеальному варіанті рядять навіть не контролювати на що ці гроші витрачаються. Це дає підлітку можливість відчувати себе більш незалежним, і відчувати більше вашої довіри до нього.
Хоча на початку може бути по різному (з власного досвіду кажу зі своїми дітьми). І тут також підліток буде шукати межі – а якщо я так зроблю? Яка буде реакція? Чи так можна, чи ні?
Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook
Що працює?
Не обмеження, а мотивація
Наче нічого нового, але вмотивована людина, не тільки підліток, зверне гори. Тут є одне але, сенси та мета має бути в підлітка його власна, а не батьківська (що є доволі частим випадком).
І якщо, наприклад, ваш хлопець хоче коментувати турніри з комп’ютерних ігор, то мотивувати його може допомога батьків у купівлі якісної камери та мікрофону для цього – це ваша підтримка, це він почутий та прийнятий у своїх інтересах та прагненнях.
Можливо це не буде йому цікаво через рік або менше, але в нього буде досвід бути підтриманим та прийнятим його важливими дорослими.
Підліток, що тобі треба від батьків?
Доволі часто в терапії підлітків в кризі чую від них – я не почуваю себе дома, як вдома, це не мій дім. Або мені краще десь, ніж вдома.
Питаю, як так сталося? Якщо узагальнити почуте, випливає три важливі речі:
Авторитаризм
Хочу мати обмежену кількість зрозумілих правил та обов’язків вдома (зазвичай, зі слів моїх клієнтів, правил забагато і часто, жодне з них не обґрунтоване).
Батьківській посил – роби як я кажу, бо я знаю як і що треба. В цьому віці авторитарний спосіб виховання вже не працює. То ж шукаємо можливості діалогу з підлітком.
Автономність
Хочу мати свій простір, де я можу лежати, нічого не робити, або робити щось незрозуміле батькам та нічого нікому не пояснювати.
Найчастіше підліток каже, я не можу дома побути в спокої. Тобто батьки або починають тривожитися та питати, що сталося, або шукати чим зайнятися дитині, яка лежить і нічого не робить.
Можливі інші варіанти, але в моїй роботі ці траплялися найчастіше.
Підлітку та будь-кому потрібен свій куточок (це не обов’язково окрема кімната), де його ніхто не турбує. Де можна побути з собою, зі своїми думками. Це природно і нормально.
Звичайно, якщо ви помітили що такий стан (підліток лежить цілими днями або проявляє ознаки апатії, або інше) триває доволі довго, – це має викликати занепокоєння.
Самобутність
Я хочу щоб мене чули та розуміли. Тут в кожного клієнта своя історія, але всі вони приходять з обуренням і зневірою в батьків, загалом дорослих та й психолога доволі часто також – ви не зрозумієте.
Я й правда можливо багато чого не розумію в іх сучасному житті, але мені воно цікаве.
Мені здається, що саме цікавість до життя своєї дитини, що дорослішає, має бути достатньою мотивацією щоб слухати її, цікавитись її життям без засудження та упередження.
Що почитати про психологічну допомогу підліткам?
Інформаційний простір наразі має доволі багато літератури щодо виховання дітей та проблематики підліткового віку.
Франсуаза Дальто «На боці дитини», «На боці підлітка» – трохи наукові, але дуже цікаві, змістовні книги. Вони додають багато інформації для кращого розуміння дитини та підлітка.
Анна Гресь «Як обійняти кактус? Книга для батьків, які бажають розуміти своїх дітей-підлітків». Написана легко та може вважатися є посібником, який допоможе порозумітися з підлітком, зрозуміти те, що він або вона не говорять, і мати можливість бути поруч і допомогти, коли треба.
Що подивитись про психологічну допомогу підліткам?
Стрічок для підлітків, про підлітків величезна кількість. Зі свого боку раджу до перегляду ті, що на мою думку, ілюструють якісь з тем, що були обговорені в цій статті.
«Good Will Hunting» (1997) з Меттом Деймоном у головній ролі та «Dead Poets Society» (1989) – він отримав Оскара за найкращий оригінальний сценарій.
Два фільми, які ілюструють відсутність підтримки в підлітка від його батьків та її наслідки. В одному випадку батьків просто нема, та знаходяться уважні та небайдужі дорослі та підліток знаходить свою стежку в житті, а в іншому батьки занадто авторитарні та це призводить до фатальних наслідків.
Британський драматичний серіал «Skins» (2007) – він про життя групи підлітків 16-18 років. Тут ми можемо побачити весь спектр підліткових історій, взаємодію з батьками та між собою.
В однієї з дівчат РХП (розлад харчової поведінки), але вона навчилася вдавати, що їсть та обдурювати батьків, бо вони бачать лише симптом і їм важливо щоб дитина поїла, а початок історії набагато глибше та зовсім не про їжу.
І наостанок, «Breeders» – серіал 2020 року про сучасних батьків сина та дочки. Це ще не підлітки, але труднощі з якими стикаються батьки у їх вихованні мало відрізняються від того, що треба буде робити у підлітковому віці.
Побудова кордонів з дітьми, вирішення конфліктів та стосунки між самими батьками, що є одною з головних складових виховання дитини.
Десь смішно, десь сумно, але серіал без фантазійних історій – суто реалії життя. Мені він здався дуже підтримуючим для батьків.
Бо бути батьками своїй дитині – це, здається найважча робота, що може бути.
