Вікторія Адаменко

Травма відторгнення (Rejection trauma/ emotional trauma from rejection) – це коли наближатися до іншого не має сенсу, бо він все одно покине або відкине мене. Бо я це знаю, це мій досвід. Кожного разу, коли ви щось знаєте наперед і впевнені, що саме так і відбудеться, – це говорить травматичний досвід.

Тоді, щоб не бути відторгнутим, як варіант захисту, я знецінюю іншого в контакті. Роблю його та те, що він може дати не цінним. Бо не цінне не страшно і не шкода втрачати. “Терапевт не моя мама/батько, я не зможу отримати від нього нічого, як від батьків. І взагалі терапевт тут, бо це його робота. Це не справжні стосунки..”

І тоді майбутнє відторгнення, яке має обов’язково відбутися згідно з досвідом клієнта, не буде таким болючим. “Не дуже й хотілося” – пам’ятаєте таке в дитинстві? Коли не отримав чогось, але не можна показати біль та розчарування. Тому я зроблю це не цінним.

І до того, навіть і не спробую наблизитись до іншого та створити контакт, бо надто страшно втрачати. Тоді залишаюся один, з незадоволеними потребами, але в уявній безпеці – інший мене не відторгне, мені не буде боляче.

Що таке травма відторгення?

Поняття психічної травми було введене австрійським лікарем і психоаналітиком Йозефом Брєєром та Зигмундом Фройдом в кінці XIX століття. Цей термін використовувався, щоб описати наслідки сильних психічних потрясінь з довготривалим впливом на психіку пацієнтів. Нижче кілька визначень травми відторгнення. 

Травма відторгнення — це емоційна рана, що з’являється в людини внаслідок пережитого відкидання або ізоляції, особливо в ранньому віці. 

Пітер Левін, доктор філософії з медичної біофізики та психології, у своїй книзі «Зцілення від травми» пише, що травма може виникати внаслідок різних стресових подій, включаючи відторгнення, і впливає на емоційний та фізичний стан людини.

Франц Руперт, німецький клінічний психолог, у книзі «Травма, зв’язок та сімейні розстановки» каже, що травма відторгнення може призвести до розщеплення особистості на «Я» «що вижило» та «травмоване» і це впливає на подальші стосунки та психічне здоров’я людини.

Роберт Столороу, американський психолог, у праці «Травма та людське існування» зазначає, що досвід відторгнення може призвести до глибоких екзистенційних криз та впливає на сприйняття людиною власного буття.

Щодо походження терміну “травма відторгнення”, не можна зазначити конкретного автора. Однак, поняття “психічна травма” було вперше запропоноване німецьким професором неврології Альбертом Ейленбургом у 1878 році для опису емоційного шоку.

Згодом різні психологічні школи та терапевти розвивали концепцію травми відторгнення, досліджуючи її вплив на особистість та розробляючи методи терапії для подолання її наслідків.

Більш детально про цей феномен можна прочитати у вище зазначених книгах. Також рекомендую до прочитання книгу відомого канадського психолога Ліз Бурбо  –  “5 травм, які заважають бути самим собою” (Lise Bourbeau “Les 5 blessures qui empêchent d’être soi-même”, 2000, Canada).

Травма відторгення у різних терапевтичних напрямках

Різні психотерапевтичні підходи трактують та працюють з цією травмою по-різному:

Психоаналітичний підхід: вважає, що травма відторгнення формується через ранні дитячі переживання, коли дитина відчуває брак любові або прийняття з боку батьків. Це може призвести до розвитку внутрішніх конфліктів та впливати на подальші стосунки в дорослому житті.

Терапія спрямована на виявлення та опрацювання цих несвідомих конфліктів.

Гештальт-терапія: розглядає травму відторгнення як незавершену ситуацію, що перешкоджає особистісному зростанню. Терапевт допомагає клієнту усвідомити та завершити ці ситуації, інтегруючи досвід відторгнення в цілісну картину свого життя.

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ): Фокусується на виявленні та зміні негативних думок і поведінкових патернів, пов’язаних із травмою відторгнення. Мета – навчити клієнта розпізнавати та коригувати деструктивні мисленнєві процеси, що виникають внаслідок пережитого відторгнення.

Як це виглядає в терапії?

Звичайно клієнт не приходить до мене і не каже: «Доброго дня, в мене травма відторгнення. Давайте працювати». Хоча така історія інколи можлива з терапевтами у навчанні або з клієнтами з досвідом терапії, які вже знають щось про себе та свою життєву історію і як вона вплинула на них.

Дзвіночками, які сигналізують про можливу наявність будь-якої дитячої травми, буде клієнтська сімейна історія, скарги клієнта та первинний запит. В історії клієнта навіть те, як проходила вагітність матері, впливає на те, як склалося його подальше життя. Наявність в клієнта того, що називаємо – сімейна дисфункція, про яку я вже писала в кількох своїх статтях.

Тобто історія, коли дитина не мала відповідної батьківської підтримки та піклування, яка склалася в «неблагополучний досвід дитинства», буде підґрунтям, на якому може (а може й ні) сформуватися травматичний досвід клієнта.

Або, наприклад, якщо мати клієнта з якихось причин була емоційно відсутня (наприклад, важкі пологі та післяпологова депресія, відсутність допомоги в піклуванні про дитину, відсутність часу або можливостей відновити свій фізичний та емоційний стан, погані відносини з батьком дитини та багато інших аспектів).

Вона могла чудово виконувати материнську функцію, але емоційний зв’язок з дитиною був слабкий або взагалі відсутній.

Робота з дитячим травматичним досвідом в терапії займає доволі багато часу і цей термін цілком індивідуальний. Він залежить від багатьох аспектів: готовності клієнта працювати, його захисних механізмів, наскільки сформована довіра та безпека в клієнт-терапевтичних відносинах та багато інших.

Тому на питання клієнта до мене, як гештальт терапевта – скільки часу займе терапія? – скоріш за все не буде чіткої відповіді, бо це не можна передбачити, бо це живий процес, обумовлений багатьма чинниками.

Точно можу сказати, що на преконтакт або встановлення довірчої та безпечної атмосфери йде зазвичай близько 10 сесій, але, знов-таки, це суто індивідуально.

Чи може подія або травматичний досвід не стати травмою?

Психологічна травма виникає, коли людина переживає подію, яка перевищує її можливості адаптуватися і викликає сильний емоційний стрес. У своїй книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман зазначає, що такі ситуації, як насильство, знущання в сім’ї або політичний терор, руйнують базове відчуття безпеки та довіри до навколишнього світу.

Вона підкреслює, що травматичний досвід може призвести до тривалих психологічних наслідків, таких як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія та тривожність.

Герман також розглядає процес відновлення, який включає етапи безпеки, пригадування та оплакування, а також возз’єднання з повсякденним життям. Цей підхід допомагає зрозуміти, як глибокі емоційні рани можуть бути зцілені через структурований терапевтичний процес.

Тобто простими словами, якщо в психіки людини/дитини був час, допомога та ресурс опрацювати стресову подію, були застосовані відповідні конструктивні механізми адаптації, вона може не стати травмівною. Тому вище написала, що подія може стати травматичним досвідом, а може й ні.

Формування травми та вплив на розвиток особистості

Травма відторгнення зазвичай формується в ранньому віці, коли дитина починає усвідомлювати свою потребу у зв’язку, любові та прийнятті. Цей процес має певні етапи, які залежать від віку та типу взаємодії з оточенням.

Усі ці етапи тісно пов’язані з потребою дитини в прийнятті та безумовній/безоцінковий любові. Якщо ці потреби не задоволені, формується травма відторгнення, яка може впливати на стосунки, самооцінку та здатність довіряти іншим у дорослому житті.

У книзі Еріка Еріксона «Дитинство і суспільство» (“Childhood and Society”, Erikson, 1950)  автором викладена концепція розвитку особистості через 8 етапів, де кожен етап пов’язаний з певними кризами, що визначають подальший розвиток особистості.

Наприклад, ранній дитячий вік (0–1 рік). В цей період відбувається формування базової довіри до світу. Якщо в дитини нема емоційної доступності або тепла з боку батьків (наприклад, байдужість, холодність або нестача контакту).

Вона може відчувати себе небажаною або не вартою любові, уваги, що призводить до базової недовіри до оточення та світу, переживання самотності та відкинутості.

Раджу книгу до прочитання для отримання більш детальної інформації щодо етапів та задач розвитку дитини на кожному з них.

З огляду на вище викладене можна скласти уявлення наскільки важлива наявність емоційного підтримуючого контакту дитини з відповідальними дорослими протягом всього її життя.

В цьому контексті не можу не згадати стрічку “Parenthood” (1989) — це комедійно-драмедійний фільм, який розповідає історію великої родини, що стикається з різними труднощами, пов’язаними з батьківством і вихованням дітей.

Фільм слідкує за кількома поколіннями родини Брейтманів, зокрема за різними батьками, які намагаються знайти баланс між любов’ю, турботою та власними амбіціями.

У центрі уваги — стосунки між батьками та дітьми, а також питання, як сучасне батьківство змінюється під тиском соціальних і особистих проблем.

Персонаж, якого грав Кіану Рівз сказав фразу, над якою я надовго замислилася тоді:

“Тобі потрібно мати ліцензію, щоб купити собаку чи водити машину. Чорт, для того, щоб ловити рибу, теж потрібна ліцензія! Але будь-який дурень може стати батьком.”

Це дійсно так! Адже роль, яку відіграє кожен з батьків або значущих дорослих дитини, в її житті не можна навіть оцінити. Від контакту, який склався з батьківськими фігурами, залежить все подальше життя дитини.

Чи була сформована безпечна прив’язаність, чи має дитина довіру до світу та людей? Бо на початку життя батьківські фігури уособлюють собою для дитини весь світ і всіх людей в ньому.

Теорія привязаності Д.Боулбі та її звязок з травмами дитинства

Згідно з цією теорією, існує кілька видів прив’язаності, які формуються в ранньому дитинстві і впливають на те, як людина будує стосунки в дорослому віці:

• Безпечна прив’язаність: дитина відчуває довіру до батьків або опікунів, отримує підтримку та захист, завдяки чому в дорослому житті легше будує здорові стосунки.
• Тривожна-амбівалентна прив’язаність: формується через нестабільну реакцію опікунів; дитина боїться бути залишеною, що проявляється у надмірній потребі в увазі та підтвердженні любові в дорослому віці.
• Уникаюча прив’язаність: виникає, коли батьки емоційно відсторонені або ігнорують потреби дитини; у результаті людина уникає емоційної близькості та залежності.
• Дезорганізована прив’язаність: результат травматичного досвіду або страху перед опікунами/батьками; проявляється у хаотичній поведінці та труднощах у стосунках.

Хоча ці види прив’язаності формуються в дитинстві, вони можуть змінюватися під впливом життєвого досвіду. Власне це також одна з тем для роботи в терапії, а також місце здивування та багатьох складних переживань клієнта в разі усвідомлення, який вплив має його/її дитячий досвід на якість стосунків в теперішньому.

Що подивитись про травму відторгнення?

Стрічка “The Hours” (2002) доволі важка психологічно, але має зірковий склад (Ніколь Кідман, Джуліана Мур, Меріл Стріп) та дає багато тем для роздумів.

У цьому фільмі одна з головних героїнь, Вірджинія Вулф (грає Ніколь Кідман), має емоційно відсутні стосунки з матір’ю, що впливає на її психологічний стан і життя.

Її стосунки з матір’ю є частково основною причиною її депресії та самотності, що, в свою чергу, позначається на її творчості та сприйнятті світу. Але це не єдина тематика стічки – вона дуже багатогранна.

“The Lovely Bones” (2009) –  у фільмі Сюзанна Салмонд переживає смерть своєї дочки Сюзанни і стає емоційно відстороненою, бо вона не в змозі впоратися з горем і не отримує достатньо підтримки в цьому.

Вона намагається уникати емоційних зв’язків і живе в ізоляції, що призводить до її відчуження від інших членів родини, включаючи втрату емоційного контакту з сином.

«Джон» (1969) – документальна стрічка, яку я вже радила в одній зі своїх статей. Вона про експеримент проведений за участю дитини, щоб продемонструвати як працює теорія прив’язаності та власне, що відбувається з дитиною, коли порушується її зв’язок з матір’ю.

Ці фільми добре ілюструють, як емоційна відсутність або не залученість батьків може глибоко вплинути на життя, розвиток і психічний стан дитини, призводячи до почуття самотності, непотрібності та труднощів у встановленні здорових відносин з оточуючими зараз і в майбутньому.

“Важливо, щоб людина, що перебуває під впливом травми, могла змогу отримати відчуття, що в чогось є початок, середина та закінчення і що це закінчення існує”
Пітер Левін

Спостереження, яке свого часу спіткало мене у моїй власній терапії, а тепер час від часу приносять мої клієнти – «я вмію виживати, але я зовсім не вмію жити. До того ж, я не знаю як це взагалі – жити життя без очікування якогось триндеця щохвилини».

Ще одне спостереження, яке народжується в клієнтських роботах, частіше в темі співзалежності, звучить приблизно так – як тільки життя мого партнера/близької людини стає хоч трохи краще, потроху вирівнюється з піке, він/вона знов організує собі якусь халепу.

Або клієнт може помічати такий перебіг подій у власному житті.

Тож сьогодні пропоную трохи поговорити про травму і як з нею живеться. Але почнемо здалеку, аж з біології. Я була дуже здивована, коли знайшла відображення вище згаданого феномену – звички жити та виживати там, де зазвичай вижити неможливо.

Екстремофіли – що це й до чого?

Виявляється, існують організми, які здатні виживати та розмножуватися в умовах, які є надзвичайно небезпечними для більшості інших форм життя – це екстремофіли.

Вони можуть існувати в екстремальних температурах (як надгарячих, так і дуже холодних), під високим тиском, у кислому чи лужному середовищі, або у середовищі з високою концентрацією токсичних речовин.

Перше відкриття таких організмів сталося в 1970-х роках, коли вчені виявили бактерії, що жили в гарячих джерелах на дні океану, де температура перевищувала 100°C.

Екстремофіли часто знаходяться на межі виживання: деякі з них, наприклад, термофіли, живуть у киплячих джерелах або вулканічних кратерах, а інші, як психрофіли, можуть витримувати надзвичайно низькі температури, близькі до замерзання.

Вони також можуть існувати в сильно засолених водах або в середовищах з високим рівнем радіації.

Екстремофіли мають унікальні механізми адаптації, які дозволяють їм виживати в умовах, що загрожують іншим живим організмам.

Більшість екстремофілів не можуть нормально існувати в стандартних умовах, оскільки їхні біологічні процеси та структури оптимізовані для життя в екстремальних середовищах.

Наприклад, термофіли, які зазвичай живуть при високих температурах, можуть втратити свою стабільність і функціональність при температурі, що наближається до нормальних для більшості організмів.

Ось такий невеличкий екскурс у життя мікроорганізмів. Нічого вам не нагадує? Мені – так.

Саме існування людини, що має психологічну травму, яка адаптувалася до неї, навчилася жити в несприятливих умовах і будь-які спроби вийти за межі звичного світу стають для неї великим випробуванням.

Психологічна травма – що це?

Ось кілька визначень психологічної травми від різних авторів:

Judith Herman (1992) у своїй книзі “Trauma and Recovery” визначає психологічну травму як «реакцію на події, які порушують основні почуття безпеки і контролю над власним життям».

Вона вважає, що травма може мати довготривалі наслідки для психіки, включаючи посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), втрату ідентичності та зниження здатності до емпатії.

Bessel van der Kolk (2014), автор книги “The Body Keeps the Score”, описує психологічну травму як «фізіологічну та психологічну відповідь на надзвичайно загрозливий або шокуючий досвід», який порушує здатність людини безпечно впоратися з наслідками події.

Він підкреслює важливість впливу травм на мозок, особливо на структури, що відповідають за емоційне регулювання.

Frank Ochberg (1992), психолог, визначає психологічну травму як «порушення емоційного здоров’я, яке виникає в результаті переживання або свідчення насильства чи іншої екстремальної ситуації, що ставить під сумнів відчуття безпеки та здатність контролювати своє життя».

John Bowlby (1969), в рамках своєї теорії прив’язаності, розглядав психологічну травму як результат «порушення або втрати близької емоційної прив’язаності» (наприклад, втрати батьків або неможливості отримати підтримку в момент потреби), що може впливати на розвиток особистості та соціальні стосунки в майбутньому.

В цих визначенях можна побачити різноманітні аспекти психологічної травми — від порушення відчуття безпеки та контролю до фізіологічних і емоційних наслідків, які можуть зберігатися довгий час.

Але основний аспект, на мою думку, це відсутність часу або ресурсів психіки, щоб обробити травмівну подію. Саме тоді маємо ПТСР та інші розлади.

Травматичний фактор тривалого впливу

В цьому випадку психіка людини може реагувати по-різному, в залежності від характеру стресу, особистісних рис та ресурсів людини, але в загальному це зазвичай призводить до більш глибоких і тривалих наслідків.

Психіка може реагувати через механізми адаптації, які допомагають людині справлятися з постійним стресом, але ці механізми можуть бути не завжди здоровими. Ось кілька основних способів, як психіка може справлятися з тривалим стресом:

1. Психологічне сприйняття і когнітивне спотворення/викривлення реальності

У відповідь на тривалий стрес людина може почати сприймати свою ситуацію як незмінну і безвихідну. Такі думки можуть поглиблювати відчуття безпорадності.

За словами Марти Селігмана (теорія “навченої безпорадності”), коли людина стикається з тривалим стресом і не бачить способу змінити ситуацію, у неї може знизитися мотивація та віра в свою здатність впливати на обставини.

2. Розвиток стійкості та адаптація

Деякі люди можуть розвивати певну психологічну стійкість (resilience), що допомагає їм зберігати функціонування в умовах хронічного стресу.

Це може включати в себе здатність пристосовуватися до труднощів, зберігати позитивний погляд на життя та шукати підтримку в інших.

Концепція стійкості пов’язана з можливістю змінювати свою реакцію на стрес і знаходити ресурси для відновлення, навіть в умовах тривалих труднощів. І це саме випадок екстремофілів (тому я про них і згадала)

3. Психосоматичні розлади

Тривалий стрес може мати фізіологічні наслідки, і психіка може реагувати на постійний травматичний вплив через психосоматичні розлади.

Наприклад, люди можуть відчувати хронічну біль, проблеми з шлунково-кишковим трактом, головні болі або розлади сну.

Це є проявом того, як тривалий стрес може проявлятись на фізичному рівні, оскільки психіка знаходиться у  постійному напруженні (це ніби ввімкнений електрогенератор на вулиці або кілька, – спочатку його чутно, він гучно гуркотить, а з часом цей звук стає фоном.

Але коли його вимикають, видихаєшь з полегшенням. Тобто напруження було, але з часом ви перестаєте його помічати).

4. Втрата емоційної регуляції

При тривалому стресі часто виникає емоційна виснаженість або дистимія — стан постійного емоційного вигоряння. Це може проявлятися в депресивних симптомах, агресії або, навпаки, у відчутті емоційної тупості та апатії.

Judith Herman (1992) у своїй роботі зазначала, що коли людина переживає постійний або тривалий стрес, це може призвести до «втраченого відчуття ідентичності», оскільки повторюваний травматичний досвід руйнує відчуття безпеки та самоцінності.

5. Психологічне «обезболення» через «механізми захисту»

Людина може почати використовувати механізми психологічного захисту, такі як заперечення, регресія або проекція. Це може допомогти тимчасово зменшити внутрішній конфлікт і страждання, але зазвичай ці механізми не дозволяють людині повноцінно справлятися з травмою.

Які ці механізми захисту можуть проявлятися в терапії?

Найчастіше до мене приходять клієнти з дисфункціональних сімей з травмою неблагополучного досвіду дитинства – цей термін використовує Бессель Ван Дер Колк у своїй книзі «Тіло веде лік».

Це саме той випадок тривалого знаходження дитини у небезпечному, несприятливому та травмівному середовищі фізичного насилля або нехтування, де вона так чи інакше пристосовується жити, бо не має іншого виходу.

В терапії такий дорослий може зазначати власну здатність справлятися з будь-яким триндецем, але при цьому відчувати тотальну розгубленість і страх, за межами звичної історії життя.

Психіка цього дорослого формувалася в межовому середовищі – тут нема нічого передбачуваного.

Ти не знаєш що і звідки «прилетить». Коли батьки будуть в гуморі та ласкаві, а коли ні.

Тут нема зрозумілих правил і меж, дитина зростає в постійній напрузі, тривозі і очікуванні, що щось станеться. Розслабитися неможливо.

Такий дорослий в терапії окрім тотальної втоми буде відмічати неможливість зупинитися та відпочити. Іноді спроба відпочити, банально полежати на дивані, може навіть призводити до панічних атак та нападів тривожності. Це реальний кейс з моєї практики.

Ще одна характерна риса майже всіх клієнтів, що мали досвід неблагополучного дитинства/перебування під впливом тривалого стресу – це або доволі сильно розвинена здатність до емпатії або, навпаки, емоційна замороженість.

Ця здібність до емпатії – відчуття настрою іншого за невербальними ознаками, виразом обличчя та ін., колись рятували дитині життя, а тепер є дорослий, який відчуває переживання іншого, як власні та не має доступу до своїх переживань.

Один з механізмів захисту психіки в таких умовах – «викрутити тумблер переживань на максимум».

Що це значить? Помічатися будуть тільки максимально емоційно насичені події (умовно – загроза життю або щось неймовірно приємне).

Якщо дитина буде переживати весь спектр почуттів у дисфункційній сім’ї, вона просто не виживе.

В запитах на терапію прояв цього способу справлятися звучить як – я не відчуваю життя, все чорно-біле, помічаю лише пікові події, емоційні гойдалки або екстремальні види спорту, як спосіб життя, навіть селфхарм.

Єдиний спосіб відчути життя та помітити що ти живеш, можливий через переживання максимальної інтенсивності. Тобто, є чорне та біле, але нема відтінків.

Якщо психіка людини не змогла впоратися з травмою, її наслідки можуть проявлятися у психічних захворюваннях, які потребують якісної діагностики фахівцем та медикаментозної підтримки. Тому зазвичай психолог співпрацює з лікарем-психіатром.

Чому так важко вийти з кола травми?

“Травма шукає повторення” (від англ. “The trauma seeks repetition”) — ця концепція відображає ідею, що людина, яка пережила травму, може несвідомо повторювати або потрапляти в ситуації, схожі на травматичний досвід, у спробах зрозуміти або завершити нерозв’язану травму.

Ця цитата, належить Петру Левіну — відомому психотерапевту, який спеціалізувався на травматичних розладах і розробив методи лікування травм через тілесно-орієнтовану терапію.

Левін зазначає, що травма часто не усвідомлюється на рівні свідомості, але психіка намагається «пережити» ситуацію знову, що може проявлятися в повторенні небезпечних, стресових або травматичних ситуацій у житті.

Це не є навмисним бажанням відтворити травму, але швидше механізмом захисту та спробою психіки знайти вирішення для неї.

Цю ідею також можна знайти в роботах Judith Herman (у книзі “Trauma and Recovery”) та Bessel van der Kolk (у “The Body Keeps the Score”), де вони описують, як травмовані люди можуть повторно опинятися в умовах, що нагадують їм про пережиту травму, намагаючись її «переробити».

Тому в психотерапії працюємо перш за все на усвідомлення того, що відбувається у житті клієнта тут і зараз: що він робить і для чого, які потреби має і як їх задовільняє, які використовує способи організації та переривання контакту та багато інших аспектів, які підтримують усвідомленість клієнта.

Що почитати?

Щиро раджу книги, які згадувались вище «Тіло веде лік»  Бессель Ван Дер Колк та «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман – обидві в українському перекладі.

Що подивитись?

“Дівчина, яка зникла” (The Glass Castle, 2017)

Стрічка заснована на автобіографії письменниці Джанет Валлс і розповідає історію її дитинства, проведеного в дисфункціональній сім’ї, де батьки не могли забезпечити базові потреби та стабільність.

Батько — харизматичний, але алкоголік і мрійник, а мати — художниця, яка не бажала приймати відповідальність за родину. Через постійну бідність і нестабільність сім’ї, Джанет та її брат і сестра переживали безліч травмуючих ситуацій.

“Реквієм за мрією” (Requiem for a Dream, 2000)

Фільм важкий, але як є. Бажано мати достатньо ресурсу на перегляд. Головні герої стикаються з різними формами залежності (від наркотиків, телевізійних шоу, харчових розладів), що поступово руйнують їхні життя.

Хоча він не зосереджений лише на посттравматичному стресі, він добре зображує, як повторювані стресові ситуації та втрати можуть призвести до психічних травм і неконтрольованих спроб знайти вихід.

Герої цього фільму намагаються справитися з реальністю через ілюзії, але кінцевий результат — це їхня повна дезадаптація.

“Складки часу” (A Beautiful Mind, 2001)

Ця стрічка базується на реальній історію математика Джона Неша, який був хворий на шизофренію.

Хоча це не класична історія посттравматичного стресу, фільм досліджує, як людина може справлятися з психічними травмами, пов’язаними з важким захворюванням і його наслідками для особистості та оточення.

Джон Неш, незважаючи на численні труднощі та галюцинації, знаходить способи адаптуватися та продовжувати працювати.

Усі ці фільми піднімають важливі питання про те, як психіка може реагувати на стрес, травму та шляхи відновлення, навіть якщо це вимагає значних зусиль і боротьби.