Вікторія Адаменко

Гештальт-психолог

Сепарація

2 083

“- Дай йому спокій, хай він робить свої помилки, він вже дорослий…”

Знайомо?

А в голові: “Будуть свої діти, тоді будеш казати, що мені зі своїми робить!” або “Звичайно, в тебе їх двоє/троє, запасні є якщо що” або щось накшталт.

Це моя історія років 10 тому. Обурення, сором, провина, розпач, злість на “добрих радників” та інші почуття переповнювали мене. Бо в них же нормальні діти, а в мене – ні. Вони можуть дати дітям раду, а я – ні. Я погана мати, а ще й мала нахабство вибрати себе та розлучитися, а дитина страждає через це.

Мені ніколи не було так боляче та безсило, ніж коли я спостерігала, як мій підліток страждає через нерозділене кохання, через хибний вибір або інше. Найболючіше, коли твоїй дитині боляче і ти не можеш нічого зробити.

Я могла тільки спостерігати, пропонувати свою допомогу, переживати його відмову, агресію та утримувати своє бажання «все порішати», бо мені нестерпно в цьому.  Виходило не завжди.

Найстрашніше і найважче, що мені поки що доводилося переживати та робити – це залишити дитину-підлітка, а потім вже дорослу дитину, сам на сам зі своїм життям і дати простір жити це життя як він того хоче.

На це знадобилося понад 6 років і ми все ще працюємо над відновленням наших стосунків, які зайшли у глухий кут через мою неготовність та нерозуміння сепараційних процесів, що відбувалися між нами.

Ми майже втратили можливість спілкуватися. Додатково, я не мала власного досвіду сепарації від своїх батьків і вони від своїх також.

Так, на жаль, живе більшість родин, бо на пострадянському просторі не було навіть такого поняття – сепарація. «Все навколо колхозне, все навколо моє», «Нема такого – я, є – ми» і так далі. Тож пропоную поговорити трохи про сепарацію дітей від батьків у сімейній системі.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке сепарація в контексті сім’ї?

Сепарація (англ. separation) – відділення, відокремлення.

Сепарація в сімейній системі – це психологічний процес, що передбачає поступове емоційне, фінансове, соціальне та фізичне відокремлення дитини від батьків з метою формування автономії та самостійності.

У сімейній психології це поняття розглядається як ключовий етап у розвитку особистості, який впливає на здатність людини будувати зрілі стосунки та приймати відповідальність за своє життя.

Згідно з теорією Мюррея Боуена, сепарація є частиною процесу диференціації особистості, що передбачає здатність індивіда зберігати власну ідентичність, залишаючись при цьому в емоційному контакті з сім’єю.

У моделі Боуена, незавершений процес сепарації може призводити до співзалежності або емоційного злиття в стосунках (Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice).

Також Пітер Блосс у своїх роботах зосереджував увагу на сепарації підлітків, описуючи її як центральний процес у формуванні дорослої ідентичності.

Блосс наголошував, що сепарація супроводжується конфліктами з батьками, які спрямовані на встановлення меж між дитиною і сім’єю (Blos, P. (1967). The Second Individuation Process of Adolescence).

Вікові етапи сепарації

Процес сепарації у сімейній системі проходить у кілька етапів, кожен з яких має свої особливості. Науковці, такі як Пітер Блосс, Дональд Віннікотт і Мюррей Боуен, описали основні фази цього процесу, пов’язані з розвитком особистості.

Сепарація є складним і тривалим процесом, який триває протягом усього життя та впливає на здатність до автономії й міжособистісної гармонії. Нижче наведені основні етапи та їх задачі.

Рання дитина (0–3 роки): первинна сепарація

Згідно з теорією об’єктних відносин Маргарет Малер, у цьому віці відбувається процес “відокремлення-індивідуації”. Дитина починає усвідомлювати себе як окрему від матері особистість, формуються базові уявлення про автономію.

Джерело: Mahler, M. S., Pine, F., & Bergman, A. (1975). The Psychological Birth of the Human Infant.

Дошкільний вік (3–6 років): розвиток автономії

У цьому віці діти розвивають здатність діяти самостійно, з’являється прагнення до незалежності, але вони все ще емоційно залежні від батьків. Ерік Еріксон у своїй теорії психосоціального розвитку пов’язує цей етап із кризою “Автономія проти сорому і сумнівів”.

Джерело: Erikson, E. H. (1950). Childhood and Society.

Підлітковий вік (12–18 років): етап індивідуації

Підлітки активно шукають свою ідентичність, намагаються дистанціюватися від батьківських цінностей і впливу, що може супроводжуватися конфліктами.

Цей період Пітер Блосс назвав “другою індивідуацією”.

Джерело: Blos, P. (1967). The Second Individuation Process of Adolescence.

Рання дорослість (18–25 років): соціальна та фінансова сепарація

Молоді люди досягають самостійності у прийнятті рішень, часто залишають батьківський дім і беруть на себе відповідальність за власне життя. Мюррей Боуен пов’язує цей етап із завершенням процесу диференціації від сімейної системи.

Джерело: Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice.

Середня дорослість (25–40 років): емоційна сепарація

На цьому етапі завершуються залишкові емоційні залежності від батьків, формується здатність до побудови зрілих партнерських стосунків.

          В ідеальному світі, кожен раз, на кожному з цих етапів дитина і дорослий мають віднаходити, випрацьовувати умови здорової комунікації та співіснування.

На кожному з цих етапів дитина виборює собі трохи більше самостійності та разом з нею отримує трохі більше відповідальності. Згадуємо перше «Я сам/сама», яке почули від дитини.

І навіть тут вже є безліч варіантів розвитку подій. Від «Так, пробуй» або «Давай допоможу» до «Ні, ти не вмієш, не знаєш, не так робиш..».

          Зазвичай батьки так чи інакше справляються з кризами розвитку дитини до підліткового періоду, бо наразі вже доволі багато літератури на цю тему та інших допоміжних ресурсів. А ось підлітковий вік ставить і батькам, і дитині, і загалом всій сімейній системи «задачки з зірочкою».

Особливості сепараційних процесів у підлітковому періоді

Підліткова сепарація є важливим етапом формування здорової автономії, яка впливає на здатність будувати зрілі стосунки та досягати успіху у дорослому житті. І тоді відносини з формату «дитина-дорослий» з кожним новим колом конфліктів мають наближатися до формату «дорослий-дорослий».

Тобто дитина поступово втрачає якісь свої дитячі привілеї в обмін на дорослі свободи та відповідальність. Не всі члени сім’ї зазвичай до цього готові. Основні особливості цього процесу включають:

Пошук ідентичності. У цей час підліток починає активно формувати власну ідентичність, відокремлюючись від батьківських очікувань та норм.

Він шукає відповіді на запитання “Хто я?” і намагається визначити свої цінності, життєві орієнтири та соціальну роль.

Джерело: Erikson, E. H. (1950). Childhood and Society. В ідеалі, дитина потроху перестає ідеалізувати батьків і бачити звичайних людей, які не є ідеальними.

Емоційна дистанція від батьків. Підлітки прагнуть зменшити емоційну залежність від батьків, що може проявлятися у вигляді конфліктів, опору авторитету дорослих або спроб самостійного вирішення проблем.

Однак це не означає повного розриву, оскільки підтримка батьків залишається важливою. Також формується зона інтимності – не все і не завжди вони будуть розсказувати батькам. І це нормально.

Становлення автономії. Формується здатність приймати самостійні рішення та брати відповідальність за свої вчинки. У цьому віці підлітки прагнуть до самовираження та самостійності у виборі навчання, друзів і захоплень.

Джерело: Blos, P. (1967). The Second Individuation Process of Adolescence.

Вплив соціального середовища. Друзі та однолітки стають важливим джерелом підтримки та ідентифікації.

Підлітки починають більше орієнтуватися на думку ровесників, ніж на батьків, що також сприяє їхній сепарації. Важлива задача цього етапу знайти «свою зграю».

Криза довіри та сумніви. На цьому етапі виникають внутрішні конфлікти, пов’язані з вибором між залежністю від батьків і бажанням незалежності.

Це може супроводжуватися тривожністю, депресією або відчуттям самотності, якщо підтримка батьків є недостатньою.

Конфлікти як частина розвитку. Конфлікти між підлітком і батьками часто є природною частиною процесу сепарації.

Вони допомагають підліткові відстоювати свої межі та власну автономію. Це місце є одним з найважчих, і з ним нелегко впоратись і батькам, і дитині без допомоги і підтримки для кожної з сторін.

Роль підтримки батьків. Незважаючи на прагнення до самостійності, підлітки все ще потребують емоційної підтримки, прийняття та розуміння з боку батьків.

Баланс між контролем і наданням свободи є критично важливим у цьому процесі.

Тобто підліток, як човник, буде відходити і повертатися, відштовхувати і перевіряти чи може він після цього бути прийнятим назад.

Тут прийдеться балансувати і відстоювати свої кордони всім учасникам процесу. Бо неможливо сепаруватися, коли нема кордонів, бо не нема від чого відштовхнутися.

Наприклад, дитина в процесі конфлікту може грубо розмовляти з батьками. Батьки кажуть, – ні, зі мною так не можна. Ми можемо говорити, але з повагою і не ображаючи один одного.

Це кордон – як можна і як ні. Спираючись на нього можна вистроювати комунікацію і домовлятися. І це велика і важка праця з обох сторін.

Але це все в  теорії, в реальному житті маємо дещо іншу картину. Крик, обурення з обох боків, неможливість почути один одного і так далі.

Підліток забігає світ за очі, батькі картають себе або намагаються «закрутити гайки» підлітку, щоб не рипався. Пишу це з власного досвіду дитини, мами та психолога. Було різне в моєму особистому досвіді і не всім з цього я пишаюсь.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як сепарація та ініцація були організовані в ранніх суспільствах

У ранніх суспільствах процес сепарації часто поєднувався з ритуалами ініціації, які символізували перехід індивіда від дитинства до дорослого статусу. Такі ритуали мали глибоке соціальне та культурне значення і забезпечували встановлення нової ідентичності в межах громади.

Наприклад, у слов’янських обрядах ініціації хлопців готували до виконання чоловічих обов’язків, таких як військова служба, полювання та захист громади.

Вони включали випробування фізичної витривалості, ізоляцію в природі чи лісі та символічні ритуали, які засвідчували “смерть” дитинства й “народження” чоловіка. Аналогічно, дівчата проходили обряди, пов’язані з підготовкою до шлюбу, господарства та ролі матері.

Особливу роль у таких обрядах відігравали пісні, танці, вінки та інші атрибути. У козацькі часи важливою формою ініціації було прийняття до лав козацтва.

Молоді хлопці, які бажали стати козаками, проходили серйозні випробування, зокрема вміння володіти зброєю, витримувати складні умови та демонструвати відданість громаді.

Це також можна розглядати як форму сепарації від дитячого життя та інтеграції до дорослого соціального колективу.

Джерело: Килимник С. (1994). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні.

Тобто процес сепарації дитини був легалізований (визнаний суспільством як те, що має відбуватися), сприймався «нормальним» та був підтриманий громадою та сімейною системою. З того часу ми багато втратили в цьому сенсі в плані підтримки.

Батьки та діти залишилися без суттєвих опор у такому важливому та нелегкому випробуванні, як сепараційний процес. (Мова зараз не йде про гендерні ролі та патріархальний устрій суспільства. Тільки про аспекти ініціації та їх роль в сепарації дитини і переході у світ дорослих).

Як працюю з дитиною  в терапії?

З такою темою приходять у будь-якому віці. Це можуть бути батьки з запитом на терапію для дитини або дорослий зі своєю історією сепарації. З дітьми працюю тільки з інформованої згоди батьків.

Тобто, навіть якщо в терапію приходіть старший підліток (14+ років), все одно батьки або особи, що їх заміщають, мають бути згодні на це та проінформовані. Після кожних 4-5 сесій з дитиною відбувається батьківська зустріч, бо підтримка потрібна і батькам також.

На цих зустрічах обговорюємо можливі стратегії покращення ситуації, з якою вони до мене звернулися, проводимо психоедукаційні бесіди.

Але інформація, що надає мені дитина впродовж роботи, є конфіденційною, тобто я не маю права ділитися нею з батьками, якщо не отримала на це згоду дитини.

Винятком є ситуація, коли ця інформація несе загрозу життю та здров’ю дитини або йдеться про порушення чинного законодавства.

Що почитати на тему сепарації?

«Відпустіть їх. Як підготувати дітей до дорослого життя», автор Джулі Літкотт-Геймс. У цій книзі детально описано, як батькам уникнути надмірного контролю й допомогти дитині сформувати здорову автономію.

Автор пояснює, що сепарація — це природний процес, який потрібно підтримувати, а не пригнічувати.

Ставлячись із розумінням до тих страхів і почуттів батьків, які призводять до гіперопіки, Джулі пропонує альтернативні методи виховання, які дають змогу дітям помилятися, розвиваючи в них стійкість, упевненість, винахідливість і цілеспрямованість, необхідні для успіху.

“Тримайтеся за своїх дітей. Чому батьки повинні бути важливішими за однолітків”, автори Гордон Ньюфелд, Габор Мате (є в укр. перекладі).

У цій книзі автори аналізують феномен заміщення дитячої прив’язаності від батьків до однолітків, що може ускладнювати процес сепарації та формування здорової автономії.

Вони наголошують на важливості збереження батьківського авторитету та емоційного зв’язку для гармонійного розвитку дитини.

“Стосунки з мамою”, автор Ольга Артеменко. Мета цієї книги — допомогти людям, які прагнуть сепаруватися від матері, налагодити стосунки з нею та звільнитися від вантажу претензій і образ.

Авторка надає практичні поради та вправи для досягнення емоційної незалежності та гармонії у стосунках з батьками.

Що подивитись?

“Lady Bird” (Леді Бьорд, 2017) Фільм розповідає про молоду дівчину Крістін (на прізвисько “Леді Бьорд”), яка намагається знайти себе та стати незалежною від своєї матері.

Сюжет акцентує увагу на конфліктах, які виникають через різні погляди на життя, і на складному, але сильному зв’язку між дочкою й матір’ю.

Мій улюблений – “Dead Poets Society” (Спілка мертвих поетів, 1989).
Фільм показує, як молоді хлопці у консервативній школі намагаються віднайти власний голос і відокремитися від жорстких батьківських очікувань.

Через вплив учителя вони починають переосмислювати своє життя та боротися за свободу вибору. І ще один – “Billy Elliot” (Біллі Елліот, 2000). Зворушлива історія хлопчика з робітничої сім’ї, який мріє стати балетним танцівником, попри спротив свого батька та стереотипи оточення.

Цей фільм демонструє, як бажання дитини йти своїм шляхом часто вступає в конфлікт із очікуваннями батьків.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Синдром рятівника

1 729

Перш ніж рятувати когось, впевніться, що не треба рятувати вас. Роль рятівника/рятівниці, благородного лицаря  у стосунках оспівана в книгах, фільмах, мультфільмах, піснях…

Хто дивився японський аніме-мультфільм «Русалонька – принцеса підводного царства»? Він доволі старий і там немає хепіенду (як в Діснея), там Русалонька віддала свій голос за ноги й можливість бути поруч із принцом, за умови, що він її впізнає і полюбить, інакше смерть… такий собі обмін, але вона пішла на це, заради того, щоб бути з ним. 

А попередньо вона врятувала його в штормі, ризикуючи власним життям. Ще, як одна з демонстрацій цього феномену, є чудовий текст пісні Sade “No ordinary love” (за кліпом припускаю, що тематика теж Русалоньки):

I gave you all the love I got
I gave you more than I could give
Gave you love…

(Я віддала тобі все кохання, що в мене є, я віддала більше ніж могла, я віддала своє кохання).

Звідки ця ідея віддати всю себе? У кожній клієнтській історії свої причини, але від початку вони мають основою ось цей культурний пласт і соціально схвалювані стереотипи чоловічо-жіночих стосунків.

І я не є виключенням, я виросла серед таких наративів. Коли в стосунках ти віддаєш всю себе, розчиняєшся в них і тоді буде тобі щастя.

Навіть на першому курсі в універі, в рефераті з філософії, про кохання та як я його розумію, написала що кохання – це розчинитися в коханій людині, як в “омуті з головою”.

І тільки одна з моїх колег тоді запитала – а ти не боїшся втратити в цьому себе? Пройшло 40 років, а я дотепер пам’ятаю це питання.

Можливо той випадок змусив мене замислитися, а дійсно, де ж тоді я в стосунках?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Синдром рятівника – що це?

Синдром рятівника (або комплекс рятівника)/(a savior complex or white knight syndrome) у психології описує патерн поведінки, коли людина відчуває непереборну потребу допомагати іншим, навіть на шкоду собі.

Походження терміна

Основи концепції заклав Стівен Карпман (Stephen Karpman) у своїй Драматичній тріаді (1968), де описав три ролі у взаємодії: Рятівник, Жертва, Переслідувач.

Розвитком ідеї займалися інші психологи, зокрема Ерік Берн (Eric Berne), автор транзакційного аналізу, який досліджував взаємодію цих ролей у стосунках.

Пізніше тему синдрома рятівника розширили в контексті співзалежних відносин (Клод Штайнер, Мелоді Бітті).

Головна ідея

Рятівник намагається «врятувати» інших, навіть коли цього не просять, отримуючи психологічну вигоду (відчуття значущості й не тільки), але з часом виснажується і може сам перетворитися на Жертву.

Механізм розвитку синдрому рятівника

Синдром рятівника формується через глибокі психологічні установки, що можуть мати коріння у дитинстві, вихованні та соціальному середовищі. Основні автори, що описували механізми цього явища:

1. Драматичний трикутник Карпмана (Stephen Karpman, 1968)

Карпман описав три ролі, які людина може займати у взаємодії:

  • Жертва (відчуває безсилля, шукає допомоги).
  • Переслідувач (контролює, звинувачує).
  • Рятівник (відчуває потребу допомагати, навіть коли це шкідливо).

Механізм: Рятівник намагається «спасати» Жертву, але з часом виснажується, розчаровується і сам стає Жертвою або навіть Переслідувачем.

Джерело: Karpman, S. (1968). Fairy Tales and Script Drama Analysis. Transactional Analysis Bulletin.

2. Транзакційний аналіз (Eric Berne, 1950–1960-ті)

Берн вказував, що у людей є три его-стани:

  • Дитина (емоції, імпульсивність).
  • Батько (контроль, допомога, правила).
  • Дорослий (логіка, усвідомлення).

Механізм: Рятівник часто діє з позиції “Батька”, нав’язуючи допомогу, що призводить до співзалежних відносин та «інвалідизації» іншого/партнера.

За таких умов у партнера нема та не з’явиться можливості вийти в позицію дорослого і досягнути стосунків на рівних «дорослий-дорослий» (трохи далі ще буде про це).

Джерело: Berne, E. (1964). Games People Play: The Psychology of Human Relationships.

3. Співзалежність та рятівництво (Melody Beattie, 1986)

Мелоді Бітті описала, як рятівництво є частиною співзалежних відносин, де одна людина жертвує собою заради іншої.

Механізм:

  • Рятівник відчуває потребу бути потрібним.
  • Його самооцінка залежить від того, наскільки він допомагає іншим.
  • У нього формується страх бути відкинутим, якщо він перестане допомагати.

Це веде до емоційного виснаження та формування нездорових, дисфункційних стосунків. Джерело: Beattie, M. (1986). Codependent No More: How to Stop Controlling Others and Start Caring for Yourself.

Парадокс “рятівництва”. Якщо партнер не хоче змінюватися, його порятунок стає безкінечним процесом. У результаті:

  • Жінка розчаровується та вигорає.
  • Чоловік не бере відповідальності за себе.
  • Відносини стають токсичними.

4. Межі та відповідальність (Claude Steiner, 1971)

Клод Штайнер пояснював, що рятівники часто порушують особисті межі – свої та чужі. Вони відчувають відповідальність за чужі проблеми, що веде до хронічного стресу.

Механізм:

  • Рятівник бере на себе зайву відповідальність.
  • Це формує у Жертви безпорадність.
  • В результаті у відносинах виникає нездоровий баланс.

Джерело: Steiner, C. (1971). Scripts People Live: Transactional Analysis of Life Scripts. Книга є українською «Сценарії життя людей», Клод Штайнер.

Підсумовуючи вище зазначене, можна сказати, що синдром рятівника працює за принципом порочного кола, де людина допомагає іншим, щоб відчути свою значущість, але в результаті вигорає і стає жертвою ситуації. «Бонусом» отримуючи поруч іншого, залежного від її допомоги та майже неспроможного жити своє життя самостійно.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як це виглядає в терапії

Помічаю, що багато клієнтських кейсів про стосунки – це тема жіночої жертовності та її неоціненності, непоміченості партнером або навіть агресивної реакції партнера на спроби його рятувати.

Поки що говорю тільки про жінок, бо з цим маю більше досвіду, але це не означає, що немає цьому аналога з боку чоловіка у стосунках. І знову повертаюся до ідеї співзалежних стосунків – тут існування пари можливе тільки за умови залежності одного партнера від іншого.

Найстрашніший страх у них – це стати не потрібним іншому, бо далі буде самотність. Партнер має бути/переживати себе потрібним, а ще краще – незамінним. «Він/вона без мене не впорається», «Я йому/їй потрібна», «Як він/вона без мене»..знайомі фрази?

З нюансів жіночої потрібності і незамінності в таких стосунках – чоловік, як правило, не заробляє багато або доходячи до певного фінансового об’єму втрачає гроші. Пара дивується, шукає винних і причини.

А причина проста – щойно чоловік набуває здатності купити або заплатити за все те, в чому незамінна його жінка (наприклад, оплатити хатню помічницю), він перестане її потребувати (в її уяві).

Більше не треба до блиску намивати хату або прати, прасувати одяг чоловіка тощо. Ланцюжок співзалежності розпадається. А як жити інакше – невідомо. Сімейна система прагне набути/повернути свій стан гомеостазу (балансу). І якось так гроші зникають і все вертається до початкового стану – він потребує її, вона переживає себе потрібною.

Це не єдина причина фінансових проблем, але одна з основних у співзалежних стосунках. Також партнер, якого в будь-яких випадках завжди рятує інший, може навіть не прагнути робити щось самостійно і є пари, які роками так живуть і загалом їх це влаштовує.

Тобто це питання особистого вибору пари та її учасників.

Поруч з бажанням рятувати зазвичай в терапії віднаходимо бажання/потреба «бути хорошим партнером/ чоловіком /жінкою/ мамою/ дочкою…» і на цій підставі очікувати такого самого ставлення до себе від іншого. Але, є одне але.

Далі цитую одного з засновників Гештальт терапії, Фріца Перлза: “Очікувати, що світ буде до тебе справедливим лише тому, що ти хороша людина, – це як очікувати, що бик не нападе на тебе тільки тому, що ти вегетаріанець“.

І про само підтримку. Залежність перетворює нас на рабів, особливо якщо в залежне становище потрапляє наша самооцінка. І якщо вам потрібне постійне схвалення та поплескування по плечу від кожного зустрічного – тоді ви робите кожного зустрічного своїм суддею.”

Способи виходу зі синдрому рятівника

1. Встановлення здорових меж (Cloud & Townsend, 1992)

Межі або особисті кордони людини порушуються в момент коли їй «спричиняють добро» без її запиту. Генрі Клауд і Джон Таунсенд у книзі “Boundaries: When to Say Yes, How to Say No to Take Control of Your Life” / (“Межі” Коли говорити “так”, як казати “ні”, щоб контролювати своє життя) пояснюють, що рятівник часто бере відповідальність за проблеми інших людей, не помічаючи їх відповідальності в стосунках.

Кроки для виходу:

  • Усвідомити свою поведінку – помітити, коли допомога іншим стає самоціллю.
  • Розмежувати відповідальність – зрозуміти, що кожна людина має самостійно вирішувати свої проблеми.
  • Навчитися казати «ні» – не погоджуватися на допомогу, якщо вона шкодить вам.
  • Розвивати самооцінку без рятівництва – навчитися відчувати власну цінність без постійного служіння іншим.

2. Робота з власними емоціями та переконаннями (Melody Beattie, 1986)

Мелоді Бітті у книзі “Codependent No More” (Долаємо співзалежність) наголошує, що співзалежні люди (в тому числі рятівники) часто відчувають страх бути відкинутими, якщо перестануть допомагати.

Кроки для виходу:

  • Проаналізувати мотивацію – зрозуміти, чому вам важливо «рятувати» інших (наприклад, страх самотності, бажання бути потрібним).
  • Вчитися емоційній автономії – усвідомити, що ви не зобов’язані «рятувати» інших, щоб вони вас любили.
  • Впроваджувати техніки самопідтримки – практикувати медитацію, терапію, творчість для наповнення власного ресурсу.
  • Переключити увагу на себе – навчитися ставити власні потреби на перше місце, а не жити проблемами інших.

Робота зі співзалежним патерном в терапії завжди направлена на навчення клієнта помічати себе взагалі, а потім вже в стосунках, усвідомлення своїх потреб і знаходження здорових способів їх задоволення.

Власне всі аспекти, що зазначені вище мають бути опрацьовані в терапії. Основним буде  зрозуміти, що допомагати іншим добре, але не ціною власного благополуччя.

Практика здорових меж та емоційної автономії, щоб знайти баланс між допомогою іншим і турботою про себе.

Це може стати завданням на життя, бо просто виключити/прибрати співзалежний патерн не можна, але можна розвинути нові, здорові способи контактування з іншими та світом.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що почитати про сидром рятівника?

Всі вище згадані книги домопожуть більше дізнатися та зрозуміти про тему рятівництва та співзалежності. І мабуть ще одна книга Еріка Берна «Ігри, у які грають люди».

Вона належить до 5 найпопулярніших книжок з психології у світі. Доктор Ерік Берн розкриває таємні прийоми/патерни, які керують нашим життям.

Усі ми, не усвідомлюючи цього, постійно граємо в ігри — подружні та сексуальні, серйозні ігри з керівниками та суперницькі ігри з друзями, в ігри, що визначають статус та сімейні сутички.

Що подивитись про синдром рятівника?

Стрічка «Народження зірки» / A Star Is Born (2018). Я б сказала, що це класика співзалежних стосунків з алко-залежним партнером. Бонусом є можливість побачити сімейну історію одного з партнерів та її наслідки у його теперішньому житті.

Побачимо як головна героїня намагається рятувати спочатку партнера від алкоголізму, потім шлюб з ним і чим ця історія закінчується.

Фантастичний фільм «Пасажири» / Passengers (2016). Головний герой Кріс Претт прокидається в капсулі і зясовує що кораблю летіти до місця призначення ще 90 років.

Він намагається справитися з самотністю, але в нього погано виходить. Зрештою, він все ж таки наважується достроково вивести одну з пасажирок з глибокого сну, тим самим прирікаючи її на смерть на кораблі.

Після її пробудження Джим прикидається, ніби її капсула, як і його власна, відкрилася через неполадку. Він будить жінку зі сну в космосі, бо не може витримати самотності.

Як показаний синдром рятівника: Егоїстичне рятівництво – людина допомагає іншому не тому, що це потрібно іншому, а тому, що сам боїться бути самотнім.

Стрічка «Великий Гетсбі» / The Great Gatsby (2013) за одноіменним романом американского письменника Френсіса Скотта Фіцжеральда.

Головний герой Джей Гетсбі роками живе минулим, ідеалізуючи Дейзі, вірячи, що його любов може повернути їхнє кохання.

Як проявляється співзалежний компонент цих відносин: він ігнорує реальніть, жертвує всім заради жінки, яка зараз не має до нього тих почуттів, що були в минулому.

Автор

Трикутники відносин

3 582

“A relationship is not a test, so why cheat*?”
“Стосунки – це не тест, тож навіщо зраджувати?”

*Тут гра слів – to cheat (англ.) зраджувати/обманювати в стосунках.

Трикутники відносин – тема болюча та емоційно заряджена. Тема зради з’являється першою, коли мова заходить про трикутники відносин. В кожній історії є щось схоже та щось відмінне, але біль, зневіра, знецінення себе та партнера супроводжує їх всі.

Я не стала винятком в цьому випадку, мені також є, що розповісти. Але хочу тут не тільки про зраду, а також порозглядати як утворюються трикутники і які взагалі бувають.

Колись почула такий вислів – в будь-якій ситуації залучені двоє. Немає когось стовідсотково правого та іншого – тотально винного. Відповідальність за те, що відбувається у стосунках ділиться порівну.

Тоді прийшлося задуматися про свою відповідальність та що таке відбувалося до того, як у стосунках з’явився третій. То ж ми всі знаємо що таке трикутник зі шкільного курсу геометрії, навіть про деякі їх різновиди.

А що таке трикутники стосунків? Які вони бувають?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Тріада vs Тріангуляція (це не про мафію)

Розглядаючи тему трикутників відносин треба ввести ці два поняття. Бо перше, тріада – в стосунках – це динамічна взаємодія трьох осіб, яка може бути як стабілізуючою (підтримка, посередництво), так і деструктивною (конфлікти, маніпуляції).

Наприклад, в пари народжується дитина. Перший рік життя дитина формує діадні стосунки з мамою (дитина + мама). У міру того, як зростає самостійність дитини, до цих стосунків активно залучається батько і формується тріада (мати, батько, дитина).

У сімейній системній терапії Мюррей Боуен (Murray Bowen) описав тріаду як базову одиницю сімейної динаміки, що впливає на емоційний баланс у стосунках. Коли в діаді (наприклад, між партнерами) виникає напруга, вони можуть залучити третю особу (наприклад, дитину), що змінює систему стосунків. 

Функціональна тріада допомагає стабілізувати емоційний стан, а дисфункційна може створювати маніпулятивні або залежні взаємини. Джерело: Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice.

Німецький соціолог Георг Зіммель (Georg Simmel) вперше описав соціальну тріаду як найменшу соціальну групу, в якій виникає складна динаміка влади та взаємодії. У тріаді можуть з’явитися нові моделі поведінки, яких немає в діаді (парних стосунках), зокрема:

  • Коаліції (дві особи об’єднуються проти третьої).
  • Посередництво (один допомагає вирішувати конфлікт між двома іншими).
  • Розширення можливостей (третій учасник додає новий вимір до взаємодії).

Джерело: Simmel, G. (1908). Soziologie: Untersuchungen über die Formen der Vergesellschaftung.

          Тобто, спираючись на вищенаписане можна зробити висновок, що трикутник/тріада відносин може бути, як функціональна і мати позитивний вплив на всіх учасників взаємодії або дисфункційна та мати негативний вплив на учасників процесу.

          Тут зазвичай виникає поняття тріангуляції – це психологічна стратегія, яка може бути як психологічним механізмом зниження напруги у стосунках (Боуен), так і маніпулятивною тактикою у токсичних відносинах (наприклад, нарцисична тріангуляція).

Або ще, тріангуляція (triangulation) – це процес, коли у взаємодію між двома людьми залучається третя особа для посередництва (може бути позитивний вплив), маніпуляції або зміцнення позицій одного з учасників.

Простими словами, це залучення третьої людини в стосунки двох, але з (усвідомленою чи ні) метою маніпуляції або інших деструктивних впливів на одного з учасників діади (пари). Трохи нижче роздивимось можливість позитивного впливу тріангуляції третього в стосунки.

Парентифікація, як приклад дисфункційної тріади/трикутника

          Розглянемо приклад, чоловік з дружиною сваряться з якоїсь причини. Один з пари йде засмучений до дитини та розказує їй про свої почуття, як її/його образив партнер, який він/вона поганий тощо.

В цьому випадку, дитина тріангулюється (втягується в парні стосунки) одним з дорослих з метою утворення коаліції проти іншого з батьків або просто використовується як контейнер для емоцій дорослого.

Якщо такі ситуації за участі батьків в сім’ї  відбуваються на постійній основі, відбувається парентифікація дитини.

Іван Бузормені-Надь (Ivan Boszormenyi-Nagy, 1965) – один із перших, хто описав парентифікацію в контексті системної сімейної терапії.

Парентифікація – це процес, у якому дитина змушена виконувати батьківські функції через невиконання цих ролей дорослими. Це може включати фізичну (турбота про побут, молодших дітей) або емоційну (підтримка батьків, вирішення їхніх проблем) парентифікацію.

Джерело: Boszormenyi-Nagy, I., & Spark, G. M. (1973). Invisible Loyalties: Reciprocity in Intergenerational Family Therapy.

Негативні наслідки, які має парентифікація (при надмірному навантаженні дитини):

  • Втрата дитинства, хронічна втома, депресія.
  • Труднощі у побудові здорових стосунків у дорослому віці (наприклад, схильність до співзалежності).
  • Високий рівень тривожності, емоційне вигорання.

          В цьому процесі тріангуляції можуть бути залучені також інші учасники сімейної системи. Наприклад, старші родичі (бабусі, дідусі), які втручаються у фунціонування сімейної системи своїх дітей, маючі різні наміри.

Мюррей Боуен (Murray Bowen), засновник сімейної системної терапії, описав тріангуляцію як спосіб зменшення напруги у стосунках між двома людьми шляхом залучення третьої сторони. Наприклад, якщо між чоловіком і дружиною виникає конфлікт, один із них може почати приділяти більше уваги дитині або залучати когось іншого (наприклад, родичів) у конфлікт, щоб знизити напругу. (Джерело: Bowen, M. (1978). Family Therapy in Clinical Practice. New York: Jason Aronson).

Інші види тріангуляції

Тріангуляція у нарцисичних стосунках (маніпуляція у відносинах)

Тріангуляція також використовується в маніпулятивних стосунках, особливо нарцисами. Це тактика, коли нарцисичний партнер залучає третю особу, щоб:

  • викликати ревнощі у своєї жертви,
  • зберегти контроль над нею,
  • змусити жертву сумніватися в собі.

Наприклад, партнер може фліртувати з іншими, щоб зробити свою другу половину невпевненою і змусити її змагатися за увагу.

Джерело: Brown, N. W. (2009). Children of the Self-Absorbed: A Grown-Up’s Guide to Getting Over Narcissistic Parents. Наприкінці статті є кілька стрічок на подивитись, одна з них дуже яскраво демонструє саме такі відносини.

Тріангуляція у психоаналізі (Жак Лакан, Зигмунд Фройд)

У психоаналітичному підході тріангуляція розглядається як частина Едипового комплексу, коли дитина відчуває суперництво з одним із батьків за увагу іншого.

(Джерело: Lacan, J. (1977). Écrits: A Selection. London: Routledge).

Едипів комплекс – це психоаналітична концепція, яка описує раннє емоційне тяжіння до батька протилежної статі та суперництво з батьком тієї ж статі.

Хоча наразі задється, що сучасна психологія більше орієнтується на теорію прив’язаності (Боулбі, Ейнсворт) замість Фройдової сексуалізованої теорії.

Приклади трикутників відносин, де третій – це обєкт

Не коханка, не коханець! Хіба таке може бути? Звісно, так. І таких історій багато. Як вже згадувалось вище, третій з’являється у стосунках двох, коли напруга між ними стає нестерпною.

Або коли між парою (не обов’язково чоловік та жінка) є такі переживання, почуття, які з певних причин не можуть бути донесені партнеру прямо.

Наприклад, є страх бути не прийнятим або відкинутим партнером, бути «поганим» в його/її очах та багато інших варіантів. Допоки ці почуття залишаються невираженими, неусвідомленими, напруга залишається і її дуже важко витримувати.

Тоді, або свідомо, або частіше несвідомо, один чи обидва учасники відносин починають шукати спосіб позбутися цієї напруги.

Варіантів безліч. Від умовно конструктивних способів уникнути спілкування до деструктивних (алкоголь, наркотичні речовини, небезпечні види дозвілля та інше, що потенційно може загрожувати життю людини).

Умовно конструктивний «третій» в стосунках, наприклад, – гараж або рибалка, про які є тонна анекдотів і частка правди в них.

Важливо зазначити, що зараз мова йде про ситуацію, коли весь вільний час партнер проводить поза стосунками, зайнятий іншою справою (умовним третім).

Тобто, це може бути такий, соціально схвалюваний, спосіб уникання спілкування – «Але ж не п’є, коханки не має, то нема на що скаржитись».

Або це можуть бути затримки на роботі до пізньої години, і людина там дійсно працює і водночас уникає спілкування з партнером (ховається в роботі).  Впевнена, що ви можете додати свої приклади.

Помічаю останнім часом пари, компанії в кафе або на прогулянці, де кожен дивиться в свій телефон замість спілкування. Це теж воно?

Можливо так, а може й ні. Бо інфозалежність це тенденція сьогодення і тут треба досліджувати кожний кейс окремо. Але то точно тривожний дзвіночок, на який треба звернути увагу.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Позитивний аналог тріангуляції

Якщо тріангуляція зазвичай має негативний відтінок (маніпуляція, уникнення конфлікту, зміщення фокусу уваги), то її позитивний аналог – це конструктивне залучення третьої сторони для зміцнення стосунків.

Альянс підтримки (Supportive Alliance)

Джон Готтман, дослідник стосунків, описав концепцію «системи підтримки» у шлюбі, коли третя сторона (наприклад, друг, сімейний терапевт або наставник) допомагає вирішувати конфлікти або додає позитивний вплив у стосунки.

Наприклад, пара звертається до сімейного терапевта або має спільного друга/наставника, який допомагає зрозуміти проблеми у відносинах без маніпуляцій і токсичних стратегій. (Джерело: Gottman, J. M., & Silver, N. (1999). The Seven Principles for Making Marriage Work.).

Медіація та фасилітація у стосунках (Couple Mediation)

Методемоційно-фокусованої терапії (Emotionally Focused Therapy, EFT), розроблений Сью Джонсон, наголошує на тому, що залучення третьої сторони (наприклад, терапевта або мудрої людини) може допомогти поглибити емоційну прив’язаність у парі, а не розділяти партнерів.

Наприклад: коли конфлікт загострюється, пара використовує фасилітатора (терапевта, коуча, наставника) для підтримки діалогу, замість того щоб шукати когось для гри в “жертву, рятівника і переслідувача” (як у тріангуляції Карпмана).

Джерело: Johnson, S. M. (2008). Hold Me Tight: Seven Conversations for a Lifetime of Love.

Третій як об’єднуючий фактор (The Third as a Unifying Factor)

Психоаналітик Дональд Віннікотт писав про роль “третього”, який не руйнує зв’язок між двома людьми, а робить його міцнішим. Це може бути спільна мета, дитина, творчий проєкт або духовна практика, які допомагають парі стати ближчими.

Наприклад: Народження дитини або створення сімейного бізнесу зміцнює відносини, оскільки додає новий рівень єдності.

Джерело: Winnicott, D. W. (1971). Playing and Reality. Але тут можлива, як позитивна тріангуляція, так і деструктивна, коли, наприклад, дитина стає способом втекти від проблем в стосунках. То ж кожна історія особлива.

Що почитати про трикутники відносин?

«Як вирватись з трикутника драми та позбутися стану жертви» Беррі та Дженей Вайнхолд. У книзі розглядаються історичні та соціальні корені цього феномену, витоки його розвитку, а також даються прості та ефективні способи звільнення від даної динаміки, що провокує конфлікти. Вона легко читається та не перевантажена теорією.

«Життя, вільне від ігор» Стівен Б. Карпман. Доктор медицини Стівен Б. Карпман, учень Еріка Берна, є найбільшим теоретиком і практиком Транзактного аналізу.

Відкритий ним «Драматичний трикутник» з його ролями «Переслідувача», «Рятувальника» і «Жертви» широко відомий в усьому світі і використовується фахівцями в різних галузях уже протягом багатьох років.

За цю роботу він удостоївся 1972 року Пам’ятної наукової нагороди Еріка Берна — Eric Berne Memorial Scientific Award. Книга, як на мене, трохи складніша для прочитання у порівнянні з першою, але точно варта уваги.

«Для стосунків потрібні двоє», Володимир Станчишин. Книга українського психолога, де автор не пропонує готових рішень, а натомість ділиться своїм досвідом і відштовхується від реальних ситуацій, з якими стикаються його клієнти.

Це дозволяє читачам краще розуміти та аналізувати власні стосунки й подолати важливі етапи у житті, будуючи здорові взаємини. 

Що подивитись?

Серіал «Погані сестри»/Bad sisters (2022). Огляд з моїми враженнями є на моїй фейсбук сторінці. Сюжетних ліній та аспектів стосунків доволі багато, але все це розгортається навколо аб’юзивних маніпулятивних стосунків в парі, в які з різних причин залучаються треті особи.

Фільм «Сезон зрад»/ The Delinquent Season (2018). Огляд також є на моїй сторінці. Як на мене, ця стрічка є також демонстрацією того, що відбувалося в стосунках до того, як в них зявився третій.

Які потреби партнерів в парі не були задоволені, про які потреби вони з якоїсь причини не казали партнеру або не були почуті. Багато тем для роздумів, як на мене.

І чудова гра Кіліана Мерфі, як окремий бонус.«Куди ти поділася, Бернадет?»/Where’d you go, Bernadette? (2019).

Про стосунки у тривалому шлюбі, втому, втрату близкості та розуміння між партнерами, як все це проживати поруч з дочкою-підлітком та багато іншого.

Про втечу від партнера, як єдиний спосіб знову віднайти себе. Дуже цікавий та змістовний монолог дочки на початку стрічки.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Травма відторгнення

1 740

Травма відторгнення (Rejection trauma/ emotional trauma from rejection) – це коли наближатися до іншого не має сенсу, бо він все одно покине або відкине мене. Бо я це знаю, це мій досвід. Кожного разу, коли ви щось знаєте наперед і впевнені, що саме так і відбудеться, – це говорить травматичний досвід.

Тоді, щоб не бути відторгнутим, як варіант захисту, я знецінюю іншого в контакті. Роблю його та те, що він може дати не цінним. Бо не цінне не страшно і не шкода втрачати. “Терапевт не моя мама/батько, я не зможу отримати від нього нічого, як від батьків. І взагалі терапевт тут, бо це його робота. Це не справжні стосунки..”

І тоді майбутнє відторгнення, яке має обов’язково відбутися згідно з досвідом клієнта, не буде таким болючим. “Не дуже й хотілося” – пам’ятаєте таке в дитинстві? Коли не отримав чогось, але не можна показати біль та розчарування. Тому я зроблю це не цінним.

І до того, навіть і не спробую наблизитись до іншого та створити контакт, бо надто страшно втрачати. Тоді залишаюся один, з незадоволеними потребами, але в уявній безпеці – інший мене не відторгне, мені не буде боляче.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке травма відторгення?

Поняття психічної травми було введене австрійським лікарем і психоаналітиком Йозефом Брєєром та Зигмундом Фройдом в кінці XIX століття. Цей термін використовувався, щоб описати наслідки сильних психічних потрясінь з довготривалим впливом на психіку пацієнтів. Нижче кілька визначень травми відторгнення. 

Травма відторгнення — це емоційна рана, що з’являється в людини внаслідок пережитого відкидання або ізоляції, особливо в ранньому віці. 

Пітер Левін, доктор філософії з медичної біофізики та психології, у своїй книзі «Зцілення від травми» пише, що травма може виникати внаслідок різних стресових подій, включаючи відторгнення, і впливає на емоційний та фізичний стан людини.

Франц Руперт, німецький клінічний психолог, у книзі «Травма, зв’язок та сімейні розстановки» каже, що травма відторгнення може призвести до розщеплення особистості на «Я» «що вижило» та «травмоване» і це впливає на подальші стосунки та психічне здоров’я людини.

Роберт Столороу, американський психолог, у праці «Травма та людське існування» зазначає, що досвід відторгнення може призвести до глибоких екзистенційних криз та впливає на сприйняття людиною власного буття.

Щодо походження терміну “травма відторгнення”, не можна зазначити конкретного автора. Однак, поняття “психічна травма” було вперше запропоноване німецьким професором неврології Альбертом Ейленбургом у 1878 році для опису емоційного шоку.

Згодом різні психологічні школи та терапевти розвивали концепцію травми відторгнення, досліджуючи її вплив на особистість та розробляючи методи терапії для подолання її наслідків.

Більш детально про цей феномен можна прочитати у вище зазначених книгах. Також рекомендую до прочитання книгу відомого канадського психолога Ліз Бурбо  –  “5 травм, які заважають бути самим собою” (Lise Bourbeau “Les 5 blessures qui empêchent d’être soi-même”, 2000, Canada).

Травма відторгення у різних терапевтичних напрямках

Різні психотерапевтичні підходи трактують та працюють з цією травмою по-різному:

Психоаналітичний підхід: вважає, що травма відторгнення формується через ранні дитячі переживання, коли дитина відчуває брак любові або прийняття з боку батьків. Це може призвести до розвитку внутрішніх конфліктів та впливати на подальші стосунки в дорослому житті.

Терапія спрямована на виявлення та опрацювання цих несвідомих конфліктів.

Гештальт-терапія: розглядає травму відторгнення як незавершену ситуацію, що перешкоджає особистісному зростанню. Терапевт допомагає клієнту усвідомити та завершити ці ситуації, інтегруючи досвід відторгнення в цілісну картину свого життя.

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ): Фокусується на виявленні та зміні негативних думок і поведінкових патернів, пов’язаних із травмою відторгнення. Мета – навчити клієнта розпізнавати та коригувати деструктивні мисленнєві процеси, що виникають внаслідок пережитого відторгнення.

Як це виглядає в терапії?

Звичайно клієнт не приходить до мене і не каже: «Доброго дня, в мене травма відторгнення. Давайте працювати». Хоча така історія інколи можлива з терапевтами у навчанні або з клієнтами з досвідом терапії, які вже знають щось про себе та свою життєву історію і як вона вплинула на них.

Дзвіночками, які сигналізують про можливу наявність будь-якої дитячої травми, буде клієнтська сімейна історія, скарги клієнта та первинний запит. В історії клієнта навіть те, як проходила вагітність матері, впливає на те, як склалося його подальше життя. Наявність в клієнта того, що називаємо – сімейна дисфункція, про яку я вже писала в кількох своїх статтях.

Тобто історія, коли дитина не мала відповідної батьківської підтримки та піклування, яка склалася в «неблагополучний досвід дитинства», буде підґрунтям, на якому може (а може й ні) сформуватися травматичний досвід клієнта.

Або, наприклад, якщо мати клієнта з якихось причин була емоційно відсутня (наприклад, важкі пологі та післяпологова депресія, відсутність допомоги в піклуванні про дитину, відсутність часу або можливостей відновити свій фізичний та емоційний стан, погані відносини з батьком дитини та багато інших аспектів).

Вона могла чудово виконувати материнську функцію, але емоційний зв’язок з дитиною був слабкий або взагалі відсутній.

Робота з дитячим травматичним досвідом в терапії займає доволі багато часу і цей термін цілком індивідуальний. Він залежить від багатьох аспектів: готовності клієнта працювати, його захисних механізмів, наскільки сформована довіра та безпека в клієнт-терапевтичних відносинах та багато інших.

Тому на питання клієнта до мене, як гештальт терапевта – скільки часу займе терапія? – скоріш за все не буде чіткої відповіді, бо це не можна передбачити, бо це живий процес, обумовлений багатьма чинниками.

Точно можу сказати, що на преконтакт або встановлення довірчої та безпечної атмосфери йде зазвичай близько 10 сесій, але, знов-таки, це суто індивідуально.

Чи може подія або травматичний досвід не стати травмою?

Психологічна травма виникає, коли людина переживає подію, яка перевищує її можливості адаптуватися і викликає сильний емоційний стрес. У своїй книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман зазначає, що такі ситуації, як насильство, знущання в сім’ї або політичний терор, руйнують базове відчуття безпеки та довіри до навколишнього світу.

Вона підкреслює, що травматичний досвід може призвести до тривалих психологічних наслідків, таких як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія та тривожність.

Герман також розглядає процес відновлення, який включає етапи безпеки, пригадування та оплакування, а також возз’єднання з повсякденним життям. Цей підхід допомагає зрозуміти, як глибокі емоційні рани можуть бути зцілені через структурований терапевтичний процес.

Тобто простими словами, якщо в психіки людини/дитини був час, допомога та ресурс опрацювати стресову подію, були застосовані відповідні конструктивні механізми адаптації, вона може не стати травмівною. Тому вище написала, що подія може стати травматичним досвідом, а може й ні.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Формування травми та вплив на розвиток особистості

Травма відторгнення зазвичай формується в ранньому віці, коли дитина починає усвідомлювати свою потребу у зв’язку, любові та прийнятті. Цей процес має певні етапи, які залежать від віку та типу взаємодії з оточенням.

Усі ці етапи тісно пов’язані з потребою дитини в прийнятті та безумовній/безоцінковий любові. Якщо ці потреби не задоволені, формується травма відторгнення, яка може впливати на стосунки, самооцінку та здатність довіряти іншим у дорослому житті.

У книзі Еріка Еріксона «Дитинство і суспільство» (“Childhood and Society”, Erikson, 1950)  автором викладена концепція розвитку особистості через 8 етапів, де кожен етап пов’язаний з певними кризами, що визначають подальший розвиток особистості.

Наприклад, ранній дитячий вік (0–1 рік). В цей період відбувається формування базової довіри до світу. Якщо в дитини нема емоційної доступності або тепла з боку батьків (наприклад, байдужість, холодність або нестача контакту).

Вона може відчувати себе небажаною або не вартою любові, уваги, що призводить до базової недовіри до оточення та світу, переживання самотності та відкинутості.

Раджу книгу до прочитання для отримання більш детальної інформації щодо етапів та задач розвитку дитини на кожному з них.

З огляду на вище викладене можна скласти уявлення наскільки важлива наявність емоційного підтримуючого контакту дитини з відповідальними дорослими протягом всього її життя.

В цьому контексті не можу не згадати стрічку “Parenthood” (1989) — це комедійно-драмедійний фільм, який розповідає історію великої родини, що стикається з різними труднощами, пов’язаними з батьківством і вихованням дітей.

Фільм слідкує за кількома поколіннями родини Брейтманів, зокрема за різними батьками, які намагаються знайти баланс між любов’ю, турботою та власними амбіціями.

У центрі уваги — стосунки між батьками та дітьми, а також питання, як сучасне батьківство змінюється під тиском соціальних і особистих проблем.

Персонаж, якого грав Кіану Рівз сказав фразу, над якою я надовго замислилася тоді:

“Тобі потрібно мати ліцензію, щоб купити собаку чи водити машину. Чорт, для того, щоб ловити рибу, теж потрібна ліцензія! Але будь-який дурень може стати батьком.”

Це дійсно так! Адже роль, яку відіграє кожен з батьків або значущих дорослих дитини, в її житті не можна навіть оцінити. Від контакту, який склався з батьківськими фігурами, залежить все подальше життя дитини.

Чи була сформована безпечна прив’язаність, чи має дитина довіру до світу та людей? Бо на початку життя батьківські фігури уособлюють собою для дитини весь світ і всіх людей в ньому.

Теорія привязаності Д.Боулбі та її звязок з травмами дитинства

Згідно з цією теорією, існує кілька видів прив’язаності, які формуються в ранньому дитинстві і впливають на те, як людина будує стосунки в дорослому віці:

  • Безпечна прив’язаність: дитина відчуває довіру до батьків або опікунів, отримує підтримку та захист, завдяки чому в дорослому житті легше будує здорові стосунки.
  • Тривожна-амбівалентна прив’язаність: формується через нестабільну реакцію опікунів; дитина боїться бути залишеною, що проявляється у надмірній потребі в увазі та підтвердженні любові в дорослому віці.
  • Уникаюча прив’язаність: виникає, коли батьки емоційно відсторонені або ігнорують потреби дитини; у результаті людина уникає емоційної близькості та залежності.
  • Дезорганізована прив’язаність: результат травматичного досвіду або страху перед опікунами/батьками; проявляється у хаотичній поведінці та труднощах у стосунках.

Хоча ці види прив’язаності формуються в дитинстві, вони можуть змінюватися під впливом життєвого досвіду. Власне це також одна з тем для роботи в терапії, а також місце здивування та багатьох складних переживань клієнта в разі усвідомлення, який вплив має його/її дитячий досвід на якість стосунків в теперішньому.

Що подивитись про травму відторгнення?

Стрічка “The Hours” (2002) доволі важка психологічно, але має зірковий склад (Ніколь Кідман, Джуліана Мур, Меріл Стріп) та дає багато тем для роздумів.

У цьому фільмі одна з головних героїнь, Вірджинія Вулф (грає Ніколь Кідман), має емоційно відсутні стосунки з матір’ю, що впливає на її психологічний стан і життя.

Її стосунки з матір’ю є частково основною причиною її депресії та самотності, що, в свою чергу, позначається на її творчості та сприйнятті світу. Але це не єдина тематика стічки – вона дуже багатогранна.

“The Lovely Bones” (2009) –  у фільмі Сюзанна Салмонд переживає смерть своєї дочки Сюзанни і стає емоційно відстороненою, бо вона не в змозі впоратися з горем і не отримує достатньо підтримки в цьому.

Вона намагається уникати емоційних зв’язків і живе в ізоляції, що призводить до її відчуження від інших членів родини, включаючи втрату емоційного контакту з сином.

«Джон» (1969) – документальна стрічка, яку я вже радила в одній зі своїх статей. Вона про експеримент проведений за участю дитини, щоб продемонструвати як працює теорія прив’язаності та власне, що відбувається з дитиною, коли порушується її зв’язок з матір’ю.

Ці фільми добре ілюструють, як емоційна відсутність або не залученість батьків може глибоко вплинути на життя, розвиток і психічний стан дитини, призводячи до почуття самотності, непотрібності та труднощів у встановленні здорових відносин з оточуючими зараз і в майбутньому.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Втрати і горювання

2 319

“The pain of grief is just as much a part of life as the joy of love. It’s all a package.”

Peter Levine

«Біль горювання – така ж частина життя, як і радість кохання. Вони йдуть разом, одним пакунком» Пітер Левін

Втрата – це тема, яка неодмінно з’являється в терапевтичній роботі, незалежно від первинного запиту клієнта. Я б навіть сказала, що найбільш ймовірно, що вона з’явиться, коли запит геть не про це. Є кілька таких клієнтських кейсів.

Найчастіше, коли мова заходить про втрату, більшість асоціює її зі смертю. Але насправді тематика втрати не завжди про смерть.

Є багато життєвих подій та ситуацій, які переживаються людиною як втрата, але не усвідомлюються втратою.

Наприклад, ситуація втрати роботи, вихід на пенсію, втрата грошей, життєвих сенсів та багато іншого.

Втрата є однією з основних причин, що спричиняють життєві кризи особистості. Почуття втрати – це глибоке і сильне страждання, яке виникає через різноманітні стресові чинники.

Емоційною реакцією на втрату є комбінація душевного болю, смутку, гніву, безпорадності, почуття вини та розпачу.

Переживання втрати відображається в зміні психічного стану, що відбувається через послідовні стадії та рівні.

Доволі часто клієнт приходить зі скаргами на все вище зазначене і дивується, – наче нічого не сталося, чому ж мені так погано? В роботі виявляється, що насправді клієнт переживає втрату (але не пов’язану зі смертю) і не усвідомлює цього.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Визначення втрати

Втрату можна визначити як психологічний процес, що виникає внаслідок позбавлення чогось важливого або цінного для людини, що супроводжується емоційним болем, смутком і стресом.

Це може бути як втрата фізичних об’єктів, так і емоційних зв’язків, взаємин або ролей у житті людини. (Джерело: Kubler-Ross, E. (1969). On Death and Dying).

Втрата — це стан емоційного і психологічного реагування на зміну життєвих обставин, що призводить до негативних переживань, зокрема, горя, смутку, гніву або почуття безпорадності.

Це процес, через який людина переживає та адаптується до зміни свого світу та себе в ньому після втрати чогось або когось важливого. (Джерело: Worden, J. W. (2009). Grief Counseling and Grief Therapy: A Handbook for the Mental Health Practitioner).

Етапи проживання втрати

Нижче наведена класична послідовність стадій переживання втрати за моделлю, запропонованою швейцарським психологом Елізабетою Кюблер-Росс:

  1. Заперечення (Denial) — Людина не може прийняти факт втрати або змінює реальність, аби уникнути болю, пов’язаного з її наслідками. Вона може відчувати, що це помилка або ж насправді нічого не трапилось.
  2. Гнів (Anger) — Почуття гніву та роздратування на ситуацію або інших людей, які можуть здатися винними у втраті. Це може бути гнів на себе, інших або навіть на загальну несправедливість життя.
  3. Торг (Bargaining) — Людина починає спроби “випросити” повернення втраченої людини або ситуації, шукаючи способи “залагодити” проблему, укладаючи умовні угоди з собою або з вищими силами.
  4. Депресія (Depression) — Відчуття глибокої печалі, безнадії і втрати сенсу життя. Людина може занурюватися в тривалий період смутку і жалю.
  5. Прийняття (Acceptance) — Це остання стадія, коли людина приймає реальність втрати і адаптується до нових умов, знаходячи внутрішній спокій і змінюючи своє ставлення до ситуації.

Ці стадії не обов’язково проходять строго по черзі, і людина може переживати їх у різному порядку або по кілька разів. Модель Кюблер-Росс є основною в розумінні того, як люди адаптуються до втрати та горювання (Автор: Елізабета Кюблер-Росс, “On Death and Dying”, 1969).

Що впливає на процес горювання?

Світогляд людини та послання сімейної системи

Як я писала на початку, коли запит не стосується смерті близької людини, але є подія, яка переживається клієнтом як втрата, робота в терапії буде направлена на усвідомлення цього факту.

Тобто клієнт може приходити в стадії заперечення, і воно не усвідомлене або втрата взагалі не вважається втратою у світогляді або у сімейній системі клієнта.

Щобільше, вона може усіляко знецінюватися і це може вважатися підтримкою. Думаю більшість з нас чула такі фрази, як:

  • Було б  це саме велике горе!
  • Та хіба то горе, он у сусіда/подруги…
  • Не переймайся, іншу/іншого знайдеш!
  • Ой та хіба варто через це плакати
  • Він/вона не вартий тебе..

Впевнена, ви можете продовжити цей перелік. Мій особистий джек-пот, це коли я плакала годинами через втрату свого першого кохання, а батько не витримував моїх сліз і сказав: «Ось коли в людини ноги чи руки нема, це горе. А ти ревеш через дурниці!»

Все вищезгадане, не є фрази підтримки, цими словами переживання людини знецінюються, робляться незначними та несуттєвими, не вартими уваги. І тут запускається процес уникання важливості того, що відбулося.

Наприклад, клієнтка знаходиться у гарних парних стосунках, але не перестає згадувати минулі стосунки та сама ставити собі питання – навіщо воно мені?

Скоріш за все, втрата попередніх стосунків не була відгорьована, а можливо, навіть не усвідомлена внаслідок складних переживань, якими супроводжувався цей процес. І тоді це можна назвати униканням. Бо горювання можливе, коли є визнаний факт втрати.

Чому так трапляється?

Доволі часто в сімейній системі не заведено горювати з причин, які не пов’язані зі смертю. З цим стикнулася у своїй власній історії та доволі часто бачу у клієнтських.

Звідки таке відношення? Думаю причини в кожному випадку будуть суто індивідуальні, але якщо узагальнити, то я б починала з дитинства.

Наприклад, коли дитина втратила іграшку або забилася, що найчастіше відбувається? Батьки намагаються її заспокоїти, дати нову іграшку, відволікти якось, щоб дитина перестала плакати та вередувати.

Але, для маленької дитини обидва випадки це великі випробування і тут потрібне батьківське контейнування емоцій дитини, з якими вона можливо вперше стикнулася.

Тобто, не – припини це!, а  – що з тобою? Тобі боляче? Тобі сумно? Що значить «батьківське контейнування» – це можливість бути поруч з дитиною та її почуттями, називати їх, допомагати дитині з ними впоратися і прожити.

Не терпіти й мовчати поки все скінчиться, а бути поруч і допомагати.

Дональд Віннікотт, англійський психоаналітик і педіатр, описав цей процес у своїх роботах, зокрема в книзі “The Maturational Processes and the Facilitating Environment” (1965) як здатність батьків чи вихователів приймати й організовувати емоційні переживання дитини, утримувати їх у безпечному просторі для того, щоб дитина могла усвідомити свої почуття і вчитися з ними справлятися.

Власне, я маю великі сумніви, що на радянському та пострадянському просторі хтось практикував щось подібне з дітьми, тому у дорослому віці маємо ситуацію, коли іншому важко знаходитися поруч з близькою людиною, яка засмучена, і він, як вміє пробує заспокоїти.

Це не погано, просто перед цим було б добре придивитися до того, що сталося, поговорити про це, віддати належну цінність тому, що було втрачено, а потім вже можна спробувати втішити людину.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Як соціальні стереотипи впливають на проживання втрати

Наслідки радянського минулого

«Скільки вже можна нити/горювати?», «Вже півроку/рік пройшов..»

Як не дивно таке можна почути навіть зараз. Але теперішне сформоване у минулому, коли на декрет було три місяці, а для поховання близького родича, такого як батьки, чоловік/дружина або діти керівництво могло надавати 3 дні оплачуваної відпустки.

Можливо трохи більше, якщо узгодити особисто, але потім треба було повертатися до справ і де тут час на горювання?

Звичайно є релігійні обряди, згідно з якими проходить цей процес, але знову таки – в нашому минулому і релігію доволі довгий час забороняли і це можна було робити лише потай.

“Час лікує всі рани”

Цей стереотип змушує людину думати, що з часом її біль обов’язково зникне.

Насправді горе може залишатися частиною життя, але змінювати форму і ставати менш болісним із роботою над собою.

“Сильні люди не плачуть”

Емоційний контроль часто розглядається як ознака сили, але стримування сліз може лише погіршувати стан, не даючи можливості випустити біль назовні.

“Потрібно якнайшвидше повернутися до нормального життя”

Тиск суспільства на швидке повернення до роботи чи повсякденної рутини може позбавити людину часу, необхідного для емоційного відновлення.

“Треба бути сильним заради інших”

Людину, яка переживає втрату, можуть змушувати ставити на перше місце почуття інших (наприклад, дітей чи родичів), ігноруючи свої власні потреби в горюванні.

“Горе має мати межі в часі”

Часто вважається, що після певного періоду людина повинна “взяти себе в руки”. Це стигматизує тих, хто горює довше, ніж суспільство вважає прийнятним.

“Чоловіки горюють інакше, ніж жінки”

Існує гендерний стереотип, що чоловіки повинні бути стриманішими в прояві горя, тоді як жінкам дозволено більше емоцій. Це ускладнює відкритість і пошук підтримки для обох статей.

“Нові стосунки або події замінять втрату”

Деколи людина чує, що треба “завести нову сім’ю”, “знайти нове хобі” чи “народити дитину”, щоб “заповнити порожнечу”. Але втрату неможливо замінити; її можна лише інтегрувати в життя.

“Потрібно шукати причину втрати або винного”

Суспільство іноді змушує шукати, кого або що звинуватити, замість того, щоб просто дозволити людині пережити свій біль.

Чи є якісь часові рамки в горювання?

Процес горювання зазвичай триває від кількох місяців до року, залежно від особистих факторів і культуральних аспектів.

За моделлю Елізабет Кюблер-Росс, що згадувалась вище, горе проходить п’ять стадій (заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття), але ці стадії не є лінійними.

Якщо симптоми (наприклад, постійна депресія, ізоляція або неможливість повернутися до нормального життя) тривають понад 12 місяців, це може свідчити про затяжний розлад горювання (пролонговане горе), як зазначає Міжнародна класифікація хвороб (МКХ-11, 2018).

Патологічне горювання потребує психотерапевтичного втручання (Worden, 2009).

Якщо ви відчуваєте щось подібне, доречно буде звернутися до фахівця (психолога, психіатра) щоб вчасно отримати відповідну діагностику, допомогу та медикаментозну підтримку за необхідності.

Кілька вправ по роботі з горем

1. “Час для горя” або “Контейнер горя”

Ця вправа допомагає, зокрема, людям, які відчувають, що горе паралізує їхню щоденну активність. ).

Суть вправи:

  • Щодня виділяється 15-20 хвилин для того, щоб цілеспрямовано прожити свої емоції, пов’язані з втратою.
  • У цей час можна плакати, писати щоденник, слухати музику, яка асоціюється з втраченою людиною, або просто думати про неї.
  • Після завершення часу треба “закрити контейнер” (наприклад, глибоким вдихом або переключенням на іншу діяльність).
  • Це може бути реальна скарбничка, коробочка, де лежить щось цінне, що нагадує про втрату.

Мета:

  • Навчитися керувати своїми емоціями, не пригнічуючи їх, але й не дозволяючи їм займати весь день.
  • Поступово інтегрувати горе в життя, не даючи йому повністю його поглинати.

2. Вправа “Діалог із втратою” (візуалізація)

Мета: Пережити незавершене спілкування через уяву.

Як виконувати: Уявіть, що людина, яку ви втратили, сидить навпроти. Поговоріть із нею, висловлюючи свої почуття, сум чи вдячність. Також уявіть, що вона відповідає.

Результат: Ця вправа допомагає знизити внутрішнє напруження та знайти емоційну рівновагу.

Варіація цієї вправи це написання листа людині, яка пішла з вашого життя.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що подивитися про проживання втрати?

Серіал «Shrinking»/Терапія (2023) – мені здається доволі вдалою спробою говорити про важкі теми з гумором (хоча іноді з чорним).

Серіал не тільки про втрату, але і про неї багато. Без надриву та, як мені бачиться, з фокусом на цінність життя.

Британський серіал “After Life”/Після життя (2019). У серіалі розповідається про Тоні, журналіста, чия дружина померла від раку.

Він впадає в глибоку депресію, відчуває втрату сенсу життя і навіть замислюється про самогубство, але його рятує турбота про собаку, яка була важлива для його покійної дружини.

Ця історія досліджує горювання, прийняття, людські стосунки і пошук нових сенсів у житті. Відчуття втрати не стає меншим з плином часу, але вона перестає займати весь життєвий простір.

З часом, за рахунок підтримки оточуючих простір навколо втрати збільшується і з’являється можливість дихати.

Ця концепція, відома як «модель зростання навколо горя» (Grief Ball in a Jar), яка ілюструє, як з часом наш життєвий простір розширюється навколо відчуття втрати.

Ця модель часто зображується у вигляді банки з кулькою всередині, де кулька символізує горе, а простір навколо неї — наше життя.

Автор

Травма у психології

1 252

“Важливо, щоб людина, що перебуває під впливом травми, могла змогу отримати відчуття, що в чогось є початок, середина та закінчення і що це закінчення існує”
Пітер Левін

Спостереження, яке свого часу спіткало мене у моїй власній терапії, а тепер час від часу приносять мої клієнти – «я вмію виживати, але я зовсім не вмію жити. До того ж, я не знаю як це взагалі – жити життя без очікування якогось триндеця щохвилини».

Ще одне спостереження, яке народжується в клієнтських роботах, частіше в темі співзалежності, звучить приблизно так – як тільки життя мого партнера/близької людини стає хоч трохи краще, потроху вирівнюється з піке, він/вона знов організує собі якусь халепу.

Або клієнт може помічати такий перебіг подій у власному житті.

Тож сьогодні пропоную трохи поговорити про травму і як з нею живеться. Але почнемо здалеку, аж з біології. Я була дуже здивована, коли знайшла відображення вище згаданого феномену – звички жити та виживати там, де зазвичай вижити неможливо.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Екстремофіли – що це й до чого?

Виявляється, існують організми, які здатні виживати та розмножуватися в умовах, які є надзвичайно небезпечними для більшості інших форм життя – це екстремофіли.

Вони можуть існувати в екстремальних температурах (як надгарячих, так і дуже холодних), під високим тиском, у кислому чи лужному середовищі, або у середовищі з високою концентрацією токсичних речовин.

Перше відкриття таких організмів сталося в 1970-х роках, коли вчені виявили бактерії, що жили в гарячих джерелах на дні океану, де температура перевищувала 100°C.

Екстремофіли часто знаходяться на межі виживання: деякі з них, наприклад, термофіли, живуть у киплячих джерелах або вулканічних кратерах, а інші, як психрофіли, можуть витримувати надзвичайно низькі температури, близькі до замерзання.

Вони також можуть існувати в сильно засолених водах або в середовищах з високим рівнем радіації.

Екстремофіли мають унікальні механізми адаптації, які дозволяють їм виживати в умовах, що загрожують іншим живим організмам.

Більшість екстремофілів не можуть нормально існувати в стандартних умовах, оскільки їхні біологічні процеси та структури оптимізовані для життя в екстремальних середовищах.

Наприклад, термофіли, які зазвичай живуть при високих температурах, можуть втратити свою стабільність і функціональність при температурі, що наближається до нормальних для більшості організмів.

Ось такий невеличкий екскурс у життя мікроорганізмів. Нічого вам не нагадує? Мені – так.

Саме існування людини, що має психологічну травму, яка адаптувалася до неї, навчилася жити в несприятливих умовах і будь-які спроби вийти за межі звичного світу стають для неї великим випробуванням.

Психологічна травма – що це?

Ось кілька визначень психологічної травми від різних авторів:

Judith Herman (1992) у своїй книзі “Trauma and Recovery” визначає психологічну травму як «реакцію на події, які порушують основні почуття безпеки і контролю над власним життям».

Вона вважає, що травма може мати довготривалі наслідки для психіки, включаючи посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), втрату ідентичності та зниження здатності до емпатії.

Bessel van der Kolk (2014), автор книги “The Body Keeps the Score”, описує психологічну травму як «фізіологічну та психологічну відповідь на надзвичайно загрозливий або шокуючий досвід», який порушує здатність людини безпечно впоратися з наслідками події.

Він підкреслює важливість впливу травм на мозок, особливо на структури, що відповідають за емоційне регулювання.

Frank Ochberg (1992), психолог, визначає психологічну травму як «порушення емоційного здоров’я, яке виникає в результаті переживання або свідчення насильства чи іншої екстремальної ситуації, що ставить під сумнів відчуття безпеки та здатність контролювати своє життя».

John Bowlby (1969), в рамках своєї теорії прив’язаності, розглядав психологічну травму як результат «порушення або втрати близької емоційної прив’язаності» (наприклад, втрати батьків або неможливості отримати підтримку в момент потреби), що може впливати на розвиток особистості та соціальні стосунки в майбутньому.

В цих визначенях можна побачити різноманітні аспекти психологічної травми — від порушення відчуття безпеки та контролю до фізіологічних і емоційних наслідків, які можуть зберігатися довгий час.

Але основний аспект, на мою думку, це відсутність часу або ресурсів психіки, щоб обробити травмівну подію. Саме тоді маємо ПТСР та інші розлади.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Травматичний фактор тривалого впливу

В цьому випадку психіка людини може реагувати по-різному, в залежності від характеру стресу, особистісних рис та ресурсів людини, але в загальному це зазвичай призводить до більш глибоких і тривалих наслідків.

Психіка може реагувати через механізми адаптації, які допомагають людині справлятися з постійним стресом, але ці механізми можуть бути не завжди здоровими. Ось кілька основних способів, як психіка може справлятися з тривалим стресом:

1. Психологічне сприйняття і когнітивне спотворення/викривлення реальності

У відповідь на тривалий стрес людина може почати сприймати свою ситуацію як незмінну і безвихідну. Такі думки можуть поглиблювати відчуття безпорадності.

За словами Марти Селігмана (теорія “навченої безпорадності”), коли людина стикається з тривалим стресом і не бачить способу змінити ситуацію, у неї може знизитися мотивація та віра в свою здатність впливати на обставини.

2. Розвиток стійкості та адаптація

Деякі люди можуть розвивати певну психологічну стійкість (resilience), що допомагає їм зберігати функціонування в умовах хронічного стресу.

Це може включати в себе здатність пристосовуватися до труднощів, зберігати позитивний погляд на життя та шукати підтримку в інших.

Концепція стійкості пов’язана з можливістю змінювати свою реакцію на стрес і знаходити ресурси для відновлення, навіть в умовах тривалих труднощів. І це саме випадок екстремофілів (тому я про них і згадала)

3. Психосоматичні розлади

Тривалий стрес може мати фізіологічні наслідки, і психіка може реагувати на постійний травматичний вплив через психосоматичні розлади.

Наприклад, люди можуть відчувати хронічну біль, проблеми з шлунково-кишковим трактом, головні болі або розлади сну.

Це є проявом того, як тривалий стрес може проявлятись на фізичному рівні, оскільки психіка знаходиться у  постійному напруженні (це ніби ввімкнений електрогенератор на вулиці або кілька, – спочатку його чутно, він гучно гуркотить, а з часом цей звук стає фоном.

Але коли його вимикають, видихаєшь з полегшенням. Тобто напруження було, але з часом ви перестаєте його помічати).

4. Втрата емоційної регуляції

При тривалому стресі часто виникає емоційна виснаженість або дистимія — стан постійного емоційного вигоряння. Це може проявлятися в депресивних симптомах, агресії або, навпаки, у відчутті емоційної тупості та апатії.

Judith Herman (1992) у своїй роботі зазначала, що коли людина переживає постійний або тривалий стрес, це може призвести до «втраченого відчуття ідентичності», оскільки повторюваний травматичний досвід руйнує відчуття безпеки та самоцінності.

5. Психологічне «обезболення» через «механізми захисту»

Людина може почати використовувати механізми психологічного захисту, такі як заперечення, регресія або проекція. Це може допомогти тимчасово зменшити внутрішній конфлікт і страждання, але зазвичай ці механізми не дозволяють людині повноцінно справлятися з травмою.

Які ці механізми захисту можуть проявлятися в терапії?

Найчастіше до мене приходять клієнти з дисфункціональних сімей з травмою неблагополучного досвіду дитинства – цей термін використовує Бессель Ван Дер Колк у своїй книзі «Тіло веде лік».

Це саме той випадок тривалого знаходження дитини у небезпечному, несприятливому та травмівному середовищі фізичного насилля або нехтування, де вона так чи інакше пристосовується жити, бо не має іншого виходу.

В терапії такий дорослий може зазначати власну здатність справлятися з будь-яким триндецем, але при цьому відчувати тотальну розгубленість і страх, за межами звичної історії життя.

Психіка цього дорослого формувалася в межовому середовищі – тут нема нічого передбачуваного.

Ти не знаєш що і звідки «прилетить». Коли батьки будуть в гуморі та ласкаві, а коли ні.

Тут нема зрозумілих правил і меж, дитина зростає в постійній напрузі, тривозі і очікуванні, що щось станеться. Розслабитися неможливо.

Такий дорослий в терапії окрім тотальної втоми буде відмічати неможливість зупинитися та відпочити. Іноді спроба відпочити, банально полежати на дивані, може навіть призводити до панічних атак та нападів тривожності. Це реальний кейс з моєї практики.

Ще одна характерна риса майже всіх клієнтів, що мали досвід неблагополучного дитинства/перебування під впливом тривалого стресу – це або доволі сильно розвинена здатність до емпатії або, навпаки, емоційна замороженість.

Ця здібність до емпатії – відчуття настрою іншого за невербальними ознаками, виразом обличчя та ін., колись рятували дитині життя, а тепер є дорослий, який відчуває переживання іншого, як власні та не має доступу до своїх переживань.

Один з механізмів захисту психіки в таких умовах – «викрутити тумблер переживань на максимум».

Що це значить? Помічатися будуть тільки максимально емоційно насичені події (умовно – загроза життю або щось неймовірно приємне).

Якщо дитина буде переживати весь спектр почуттів у дисфункційній сім’ї, вона просто не виживе.

В запитах на терапію прояв цього способу справлятися звучить як – я не відчуваю життя, все чорно-біле, помічаю лише пікові події, емоційні гойдалки або екстремальні види спорту, як спосіб життя, навіть селфхарм.

Єдиний спосіб відчути життя та помітити що ти живеш, можливий через переживання максимальної інтенсивності. Тобто, є чорне та біле, але нема відтінків.

Якщо психіка людини не змогла впоратися з травмою, її наслідки можуть проявлятися у психічних захворюваннях, які потребують якісної діагностики фахівцем та медикаментозної підтримки. Тому зазвичай психолог співпрацює з лікарем-психіатром.

Чому так важко вийти з кола травми?

“Травма шукає повторення” (від англ. “The trauma seeks repetition”) — ця концепція відображає ідею, що людина, яка пережила травму, може несвідомо повторювати або потрапляти в ситуації, схожі на травматичний досвід, у спробах зрозуміти або завершити нерозв’язану травму.

Ця цитата, належить Петру Левіну — відомому психотерапевту, який спеціалізувався на травматичних розладах і розробив методи лікування травм через тілесно-орієнтовану терапію.

Левін зазначає, що травма часто не усвідомлюється на рівні свідомості, але психіка намагається «пережити» ситуацію знову, що може проявлятися в повторенні небезпечних, стресових або травматичних ситуацій у житті.

Це не є навмисним бажанням відтворити травму, але швидше механізмом захисту та спробою психіки знайти вирішення для неї.

Цю ідею також можна знайти в роботах Judith Herman (у книзі “Trauma and Recovery”) та Bessel van der Kolk (у “The Body Keeps the Score”), де вони описують, як травмовані люди можуть повторно опинятися в умовах, що нагадують їм про пережиту травму, намагаючись її «переробити».

Тому в психотерапії працюємо перш за все на усвідомлення того, що відбувається у житті клієнта тут і зараз: що він робить і для чого, які потреби має і як їх задовільняє, які використовує способи організації та переривання контакту та багато інших аспектів, які підтримують усвідомленість клієнта.

Що почитати?

Щиро раджу книги, які згадувались вище «Тіло веде лік»  Бессель Ван Дер Колк та «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман – обидві в українському перекладі.

Що подивитись?

“Дівчина, яка зникла” (The Glass Castle, 2017)

Стрічка заснована на автобіографії письменниці Джанет Валлс і розповідає історію її дитинства, проведеного в дисфункціональній сім’ї, де батьки не могли забезпечити базові потреби та стабільність.

Батько — харизматичний, але алкоголік і мрійник, а мати — художниця, яка не бажала приймати відповідальність за родину. Через постійну бідність і нестабільність сім’ї, Джанет та її брат і сестра переживали безліч травмуючих ситуацій.

“Реквієм за мрією” (Requiem for a Dream, 2000)

Фільм важкий, але як є. Бажано мати достатньо ресурсу на перегляд. Головні герої стикаються з різними формами залежності (від наркотиків, телевізійних шоу, харчових розладів), що поступово руйнують їхні життя.

Хоча він не зосереджений лише на посттравматичному стресі, він добре зображує, як повторювані стресові ситуації та втрати можуть призвести до психічних травм і неконтрольованих спроб знайти вихід.

Герої цього фільму намагаються справитися з реальністю через ілюзії, але кінцевий результат — це їхня повна дезадаптація.

“Складки часу” (A Beautiful Mind, 2001)

Ця стрічка базується на реальній історію математика Джона Неша, який був хворий на шизофренію.

Хоча це не класична історія посттравматичного стресу, фільм досліджує, як людина може справлятися з психічними травмами, пов’язаними з важким захворюванням і його наслідками для особистості та оточення.

Джон Неш, незважаючи на численні труднощі та галюцинації, знаходить способи адаптуватися та продовжувати працювати.

Усі ці фільми піднімають важливі питання про те, як психіка може реагувати на стрес, травму та шляхи відновлення, навіть якщо це вимагає значних зусиль і боротьби.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

“Я сама” або жертовність як риса характеру

1 777

«Я сама», суіцидальність, неможливість попросити допомогу, ігнорування власних базових потреб…Який тут може бути зв’язок? Мені ось такий вималювався.

Почну здалеку. Колись, років 15 тому, дуже цінний мені і коханий чоловік побачив, як я ігнорую свої мінімальні потреби, мовчу, коли потребую допомоги. Він дуже здивувася і спитав, – а якщо тебе переїде трамвай і ти без ніг будеш лежати посеред вулиці, ти теж не попросиш допомоги і справлятимешся сама?

Я образилась на його не розуміння моєї самостійності і незалежності, але одночасно, тихо і не подавши вигляду відповіла для себе на це питання – ні, не буду…буду робити вигляд, що так і треба, що все добре і я справляюсь…

Пройшли роки, я досі пам’ятаю той приклад і наводжу його своїм клієнтам, і дякую тому чоловіку в тих стосунках.

На мою думку, ігнорування базових потреб, намагання обійтися без чогось, що є частиною здорового та безпечного існування – сон, їжа, консультція лікаря, яка відкладається до останнього (бо і так поки ж нормально і не сильно болить)..або «Ой, не треба, я сама донесу ці 20 кг на 5ий поверх», «Ні, не треба таксі, то дорого, я доїду автобусом»…впевнена, що кожному є що додати в цій темі.

Я бачу це, як такий собі лайтовий селфхарм або невдалі та замасковані спроби самогубства – ця нікому не потрібна жертовність, яка доволі довго підтримувалась та пестувалась на пострадянському просторі. Більше бачу цю історію притаманною жінкам, але думаю, що в чоловічій історії це також є.

Я знаю, як бути жертвою і знаю, як нею не бути. Знаю, як вбивати себе ось так красиво, просто не просити допомоги і справлятися самому. Така собі ідея.

Пропоную розглянути поняття та трохи поміркувати на цю тему.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке потреби? А саме базові потреби?

Потреба в психології — це внутрішній стан, що стимулює людину до дій для задоволення своїх бажань або подолання нестачі чогось, що їй необхідно. Базові потреби включають фізіологічні потреби (їжа, вода), потреби в безпеці, соціальні потреби, повагу та самореалізацію.

Згідно з пірамідою Маслоу (Абрахам Маслоу – американський психолог, засновник гуманістичної психології), потреби розташовані за пріоритетністю: від базових фізичних до потреб вищого рівня, таких як особистісний розвиток та самовираження.

То ж, базові потреби — це фундаментальні потреби людини, без задоволення яких неможливе виживання і здоровий розвиток. До них належать: фізіологічні потреби (їжа, вода, сон, дихання), потреба в безпеці (стабільність, захищеність) та соціальні потреби (спілкування, приналежність до групи).

Згідно з пірамідою Маслоу, ці потреби розташовані на нижніх рівнях, оскільки вони є основою для подальшого особистісного зростання. Їх задоволення створює основу для досягнення вищих потреб, таких як самоповага та самореалізація.

Тобто, як у комп’ютерній грі – не можна перейти на наступний рівень, якщо ти не завершив попередній. Бо, умовно кажучи, голодна людина навряд буде думати про самореалізацію або якість партнерських стосунків.

Хто така жертва?

Жертва — за релігійними обрядами деяких народів – предмет або жива істота, яких приносили в дар богам, міфічним істотам, духам. Той, хто загинув від нещасного випадку, від руки ворога і т. ін. Той, з кого знущаються, проявляють насилля. Про людей, тварин або комах, що перебувають у лапах хижака, у клітці, у сітці і т. ін. (за матеріалами сайта Словотвір).

Жертовність або, як синонім, віктимність (від англ. victim – жертва) – так звана «схильність» людини стати жертвою злочину чи нещасного випадку (за матеріалами сайта Словотвір). Найчастіше жертва або жертовність у психології згадуються у контексті трикутника Карпмана.

Трикутник Карпмана

Автором поняття «Трикутник Карпмана» є Стівен Карпман (американський психотерапевт, учень Ерика Берна). Термін використовується у психології та психотерапії (транзактний аналіз). Це модель, що описує динаміку взаємодії між людьми в конфліктних ситуаціях.

Вона складається з трьох ролей: Жертва, Рятівник і Переслідувач. Жертва відчуває безсилля і шукає підтримки, Рятівник намагається допомогти, навіть коли це не завжди необхідно, а Переслідувач критикує або контролює.

Ролі часто змінюються, створюючи замкнене коло негативних емоцій. Цей трикутник допомагає зрозуміти неефективні моделі спілкування та знайти шляхи для більш здорової взаємодії.

У ролі Жертви людина часто відчуває безпорадність і відмовляється брати відповідальність за ситуацію, покладаючись на Рятівника або звинувачуючи Переслідувача. Вона шукає співчуття й підтримки, але не робить активних спроб змінити ситуацію.

Жертва може відчувати себе «недостатньо сильною» або «недостатньо цінною», що посилює її потребу в допомозі. Ця позиція підсилює цикл трикутника, адже стимулює інших брати на себе ролі Переслідувача чи Рятівника, тим самим підтримуючи токсичну динаміку.

Які можливі причини відмови від задоволення своїх потреб?

Якщо узагальнити мій досвід роботи з клієнтськими запитами, де тим чи іншим чином мова йшлася про випадки (свідомої або ні) відмови від задоволення власних базових потреб, можна виділити такі основні випадки:

  • Соціальні стериотипи, згідно яких така поведінка є схвальною. Це послання накшталт – попіклуйся про інших спершу, а потім про себе. «Я – остання літера в абетці», «Ти що егоїст/ка? тільки про себе думаєш!». Тобто, маємо висновок – думати про себе погано, соромно та негідно бути таким/такою. Ці та схожі ідеї (впевнена, вам є що додати до переліку) транслюються дитині змалку і тоді маємо дорослого, який не здатен піклуватися про себе. Наголошую, – мова про базові потреби.
  • Приклади та послання сімейної системи – дитина, яка бачить дорослого, який 24/7 обслуговує чиїсь потреби (діти, побут, власні батьки, робота та ін.) і в цього дорослого не має часу на те, щоб навіть виділити собі час на поїсти сидячи, а не на бігу або будь-яким іншим чином попіклуватися про себе (нагадую, не розкіш, а базові потреби – сон, їжа, одяг по сезону, відпочинок та інше). Дитина вважає такий спосіб життя нормою і відтворює її у дорослому житті.
  • Культ жертви – у радянські часи культ жертовності став важливим елементом ідеології, що пропагував готовність громадян віддавати себе на благо суспільства та держави. Жертовність подавалась як моральний обов’язок, зокрема, в праці та військових подвигах, де інтереси окремої людини підпорядковувалися “спільному благу”. Таке виховання підтримувало ідею самопожертви заради соціалістичних цінностей, формуючи образ “героя-жертви”, який ігнорує власні потреби заради майбутнього країни та партії. І це було не так давно, як здається, тому маємо багато прикладів такої поведінки зараз.

Варіантів історій та причин такого відношення до себе звісно більше.

Тут хочу навести цитату Джорджа Бернарда Шоу (ірландського драматурга і романіста, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури):

«Якщо ви починаєте із самопожертви заради тих, кого любите, то скінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву»

Як жертовність проявляється в терапії?

Теми з якими найчастіше приходять в терапію батьки або партнери – він/вона невдячна, я стільки для нього/неї зробив. Питання, яке викликє в них подив, нерозуміння, злість та багато інших почуттів: А чи вас про це просили?

І другий полюс цієї теми в терапії, – це діти та знов-таки партнери у стосунках с запитом, наприклад, – як мені позбутися почуття провини і боргу перед батьками або значущим іншим? Він/вона стільки для мене зробив, я не маю чим за це віддячити.

Одразу зроблю коментар, такі та подібні ситуації виникають, коли людина дійсно жертвує чимось важливим, а іноді життєво-важливим зараді іншого, який зазвичай про це і гадки не мав, і, звісно, не просив. Це класика трикутника Карпмана, бо далі Жертва перетворюється на Переслідувача (ти невдячний, ти у всьому винен та ін.), а далі підключається Рятівник. Конструктиву, на жаль, в такому контексті спілкування не буде.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Прояви жертовності у батьківсько-дитячих стосунках

Ще один приклад необхідності свідомого відношення до своїх потреб. Це повідомлення у літаку щодо кисневих масок, про яке я певна, ви чули. У повідомленні на борту літака зазвичай рекомендують спершу одягнути кисневу маску дорослому, а потім допомогти дитині. Це важливо, щоб дорослий залишався при свідомості та міг надати необхідну допомогу дитині під час екстреної ситуації.

Ця ідея конфліктує з наративом, який (на мою думку) поширений і має деякий перегин в нашому суспільстві – потреби дитини на першому місці і вони задовільняються за рахунок ігнорування або нехтування потреб батьків. Наголошую, мова наразі йде про викривлення ідеї піклування про дитину. Бо дійсно це є обовязком батьків, але не коштом нехтування власних базових потреб або потреб пари. Це тема, з якою часто працюю в терапії пар та в роботі з дітьми та підлітками.

Коли батьки не звертають уваги на свої інтереси заради дитини, це може призвести до негативних наслідків для всіх. Батьки можуть відчувати емоційне та фізичне виснаження, що знижує їхню здатність надавати якісну підтримку дитині. Відсутність часу для особистого розвитку може породжувати відчуття нереалізованості, що згодом вплине на сімейний клімат (згадуємо фразу Бернарда Шоу вище). Діти також можуть зростати з очікуванням, що їхні потреби завжди на першому місці, що ускладнює навички співчуття та адаптації до реальних соціальних умов.

Ставлячи дитину в центр уваги, батьки ризикують виховати егоцентричну особистість, яка очікує, що її потреби завжди будуть на першому місці. Це може призвести до недостатнього розвитку відповідальності та самостійності. Крім того, діти в таких умовах часто мають труднощі в спілкуванні з однолітками, оскільки не навчаються враховувати інтереси інших. У результаті дитині може бути важко адаптуватися до реального життя, де її потреби не завжди будуть пріоритетом.

То ж, якщо коротко та метафорично – батьки мають спочатку «вдягти маску на себе», тобто попіклуватися про себе – вчасно їсти, достатньо спати, вміти попросити допомогу, коли вона потрібна і таким чином надавати дитині приклад, як треба. Тут нагадаю ще один відомий вислів «Не виховуйте дітей — все одно вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе». Вінчасто приписується Карлу Густаву Юнгу, це не точна цитата з його книг. Імовірно, це переосмислення його ідей щодо несвідомого впливу батьків на дітей. Юнг наголошував на важливості саморозвитку батьків, адже діти вчаться більше через приклад, ніж через виховні настанови.

Приклад взаємодії з потребою з реального життя

Уявімо, ви – власник авто та побачили, що у баку майже скінчився бензин. Що ви будете робити? Очевидно же, їдете на заправку. Та замовляєте певну кількість пального, сплачуєте за нього і задоволені продовжуєте поїздку. До чого б це я?

Метафорично в цьому прикладі бензин – це будь-яка ваша потреба (і це дійсно є потреба), місткість баку – це обєм потреби – скільки вам цього треба. Далі, ви усвідомлуюєте де її можна задовольнити – заправка, бо там є пальне. І ви не йдете за ним у перукарню або хлібний. Далі, словами через рота кажете скільки і якого пального вам треба. Ви не стоїте посеред заправки і не чекаєте поки хтось про це здогадається. Потім ви маєте відкрити бензобак! Бо інакше бензин туди не потрапить, навіть якщо ви його замовили та оплатили, він буде литися куди завгодно але не в бак (куди треба).

Впевнена, навряд чи ви розглядали цей простий процес під таким кутом. Бо все зрозуміло та звично – замовив, заплатив, поїхав. Дійсно, так. А тепер уявіть, що ваша потреба не бензин, а увага, визннаня, вдячність, любов значущого іншого або його підтримка у складній ситуації.

І тут все виглядає зовсім інакше. Навіть якщо людина долає всі складні почуття (сором, страх, провину та ін.) і висловлює свою потребу, і отримує те, що просила, – «бак» може бути закритий і неможливо взяти те, що дають. Тобто, якщо дитину не хвалили в дитинстві, цей дорослий не зможе почути схвалення або визнання від інших і скоріш за все його знецінить або просто не помітить. Під цю потребу немає «полички» – нема куди покласти. З цим багато працюємо в терапії в рамках будь-якого первинного запиту.

Що почитати про жертовність?

Ось кілька книг з психології, які розглядають поведінку жертви та нехтування власними потребами:

  1. “Синдром жертви” Карпмана — досліджує динаміку “трикутника Карпмана” (Жертва, Рятівник, Переслідувач), пояснюючи механізми жертвенної поведінки.
  2. “Жінки, які люблять занадто сильно” Робін Норвуд — досліджує, як деякі люди віддають занадто багато в стосунках, нехтуючи собою, що призводить до ролі жертви.
  3. “Коли сказати ТАК означає сказати НІ” Мелоді Бітті — книга про співзалежність і те, як встановлення кордонів допомагає уникати маніпуляцій та жертвенної поведінки.
  4. У книзі “Як позбутися комплексу жертви. Вистачить залежати від інших!” авторки Дайер Сьюзен ви можете знайти поради та роз’яснення відомого американського психотерапевта, які допоможуть вам зайняти нову позицію в щоденних стосунках з людьми, захищаючи своє життя від жертовності та маніпуляцій, а отже віднайти інші способи комунікації.

Ці книги пропонують глибоке розуміння та практичні рекомендації для роботи з власними потребами та відновлення психологічної рівноваги.

Що подивитись про жертовність як рису характеру?

«Butterfly effect» перший фільм, 2004 року (бо є кілька серій). Еван, головний герой, використовує здатність повертатися в минуле, щоб змінити події та зробити щасливими близьких людей, особливо свого друга Ленні та кохану Кейлі.

Однак кожна спроба виправити їхнє життя створює нові проблеми і призводить до ще складніших наслідків. Чим більше Еван намагається виправити ситуацію, тим більше ускладнюється реальність, доводячи, що його втручання не дає бажаних результатів і лише погіршує становище.

«Tally» (2018 рік) Головна героїня стрічки, Марло, мама трьох дітей, стикається з емоційним і фізичним виснаженням після народження третьої дитини. Вона не просить допомоги, намагаючись самотужки справлятися з усіма обов’язками, попри очевидні труднощі.

Коли з’являється нічна няня Таллі, Марло починає поступово відновлювати себе, але це спонукає її до глибшого переосмислення ролі материнства і власного життя, показуючи наслідки замовчування своїх потреб і проблем.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Пізнання тіньової сторони особистості

665

Основне:

Навчальний семінар Вікторії Адаменко, гештальт-психологині, співзасновниці Простору Психологів.

  • Кількість учасників: до 10 людей.
  • Тривалість: до 3 год
  • Періодичність проведення: раз на кілька місяців, по мірі формування групи
  • Найближча дата: 19 жовтня 2024 (подія тут)
  • Ціна: 900 грн (стано на жовтень 2024)

Короткий опис:

Теорія: на семінарі надається місткий, але лаконічний лекційний матеріал щодо суті та особливостей тіньової сторони особистості, її ролі у самоставленні, самооцінці та самопред’явленні сучасної людини.

Практика: щоби напрацювати застосування отриманих знань у процесі досідження власної тіньової особистості, виконуємо кілька спеціально підібраних вправ за допомогою МАК (метафоричних асоціативних карток) та інших групових вправ

Сконтактуватися:

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Про тіньову сторону особистості

    Повністю відповідну публікацію ви можете прочитати в окремій авторській публікації Вікторії Адаменко у Псхоенциклопедії, а далі ми наведемо із неї кілька абзаців.

    «Фігура Тіні персоніфікує собою все, що суб’єкт не визнає в собі і що все-таки — безпосередньо або ж опосередковано — знову і знову спливає в його свідомості, наприклад, нікчемні риси його характеру або інші неприйнятні тенденції».    

    Так характеризує поняття “тіні” Карл Густав Юнг, засновник аналітичної психології в одній зі своїх праць “Свідомість, несвідоме та індивідуація”.

    …

    Ця частина захована глибоко у підсвідомості від нас самих та від оточуючих. Юнг писав, що Тінь складається з наших неусвідомлених бажань, поривів, які є не сумісними з загальноприйнятими стандартами соціуму, в якому людина зростала, виховувалась та живе зараз.

    …

    Які теми в терапії стосуються Тіні?

    Майже всі, адже неможливість клієнта переживати себе поганим, робити «погано» своїм значущим близьким, казати їм «ні» – присутня майже в кожній клієнтській роботі, тож часто ми приходимо до цієї теми незалежно від початкового запиту.

    Наприклад, у співзалежних стосунках: покинути залежного — розглядається клієнтом як поганий вчинок та “завдає переживань себе поганим” навіть тільки припустивши, що з цих стосунків можна піти, бо інший без нього пропаде (в його картині світу).

    …

    З найцікавішого, в мене є вправа, яку я роблю на семінарі по знайомству зі своєю тінню. Вона здається дуже проста, але зазвичай її обговорення після виконання займає години.

    Завдання — купити в іншого потрібні тобі якості особистості та продати свої, не потрібні.

    Тоді клієнти зі здивуванням виявляють, що їх «погані» риси мають попит в інших і не вважаються поганими та, навпаки, хороші якості щось ніхто не бере.

    …

    Якщо людина залишається в травмуючих обставинах достатньо довго, захисні механізми можуть стати основним способом функціонування психіки, а відтак повністю замістити здорові способи контактування зі світом.

    Тоді механізми захисту впливають на психіку особистості деструктивно. Наприклад, дисоціація – дозволяє особистості до певного часу зберігати форми поведінки, що виключають одна одну, без істотного впливу на свою діяльність та від­чуття самоповаги.

    Люди описують цей стан – “наче це сталося не зі мною“.

    …

    Як формується Тінь?

    Уявімо дитинку яка народилася, як красиве яблучко. Вона ще нічого не знає про себе. Вона знаходиться у злитті та повній залежності від мами. Мама це весь її світ та умова її виживання.

    Але дитинка росте і потроху відокремлює себе зі злиття з матір’ю. Дитинка бачить себе у дзеркалі та вже знає, що то вона там. Наступає відомий батькам період «я сам/сама».

    І десь тут, а можливо і раніше дитина починає отримувати знання про себе – яка я? Спершу від батьків, потім від соціуму на етапі соціалізації.

    …

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

    Автор

    Тіньова сторона особистості

    3 231

    Що ж таке Тінь?

    Поняття Тіні або тіньової сторони чи (тіньового боку) особистості зустрічається у такому напрямку психотерапії, як психоаналіз.

    Ось так це поняття визначає Карл Густав Юнг в одній зі своїх праць “Свідомість, несвідоме і індивідуація”:

    «Фігура Тіні персоніфікує собою все, що суб’єкт не визнає в собі і що все-таки — безпосередньо або ж опосередковано — знову і знову спливає в його свідомості, наприклад, нікчемні риси його характеру або інші неприйнятні тенденції».    

    Саме Юнг розробив теорію щодо існування Тіні особистості. З часом це поняття стало доволі поширеним і його можна почути в багатьох психологічних напрямах роботи, можливо з іншою назвою, але сенс буде той самий.

    Тінню, тіньовими характеристиками/стороною особистості, другим «Я» зазвичай називають ті особистісні риси або риси характеру людини, які є умовно «поганими» в соціумі. Умовно цю частину можна назвати «поганий або неідеальний Я».

    Ця частина захована глибоко у підсвідомості від нас самих та від оточуючих. Юнг писав, що Тінь складається з наших неусвідомлених бажань, поривів, які є не сумісними з загальноприйнятими стандартами соціуму, в якому людина зростала, виховувалась та живе зараз.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Як формується Тінь?

    Уявімо дитинку яка народилася, як красиве яблучко. Вона ще нічого не знає про себе. Вона знаходиться у злитті та повній залежності від мами. Мама це весь її світ та умова її виживання.

    Але дитинка росте і потроху відокремлює себе зі злиття з матір’ю. Дитинка бачить себе у дзеркалі та вже знає, що то вона там. Наступає відомий батькам період «я сам/сама».

    І десь тут, а можливо і раніше дитина починає отримувати знання про себе – яка я? Спершу від батьків, потім від соціуму на етапі соціалізації.

    Дуже спрощено – так формується самооцінка особистості – через її віддзеркалення важливими дорослими (батьками на початкових етапах, які кажуть – ти така/такий).

    Таким чином дитина дізнається про то, яка вона – добра або погана, красива або ні, спритна або повільна, розумна чи ні, та ін.

    Ось, наприклад, намалювала вона щось, а батьки хвалять її – як ти гарно малюєш (або читаєш, танцюєш, пишеш, що завгодно). І дитина отримує знання – я гарно щось роблю, я гарна, коли так роблю.

    І навпаки, сталося щось умовно «погане» – дитина щось нашкодила або зробила не так і отримала не схвальну реакцію значущих дорослих. Вона може бути різною, але маленькі діти сприймають будь-яке невдоволення дорослого – я поганий, я такий не прийнятий дорослим.

    Таким чином формуються відщеплені/тіньові аспекти особистості. Звичайно, не з першого разу, а внаслідок повторення ситуації, де кожен раз людина отримує негативне підкріплення (покарання, соромлення та ін.).

    Ці процеси характерні не тільки для дитячого віку, вони відбуваються в певних ситуаціях і у дорослому житті також.

    Метафорично, – в такі моменти красиве «яблучко», яким була дитинка при народженні виявляє місця, де воно не є красиве, і не подобається значущому дорослому.

    А контакт з ним дуже важливий і він не хоче його втрачати, тому на майбутнє намагається демонструвати тільки схвалювану, красиву частину себе.

    Далі підключається соціум і додає своїх правил – як добре і як погано поводитись, як прийнятно і як ні.

    Багатьом з нас знайомі з дитинства фрази – «хлопчики не плачуть» або «Не можна злитися, ти ж дівчинка». Фраза з мого дитинства від мого дідуся – «Онука, ти маєш ходити тихо, як кішка, ти ж дівчинка». (це він не чув як зараз мій кіт стрибає). Кожен тут може додати своє, я впевнена.

    І я зараз не про те, що не має бути заборон або обмежень в соціумі, бо це одна з умов його існування. Я про те, що, часом, намагаючись підготувати дитину до взаємодії з ним, батьки хочуть убезпечити дитину від фрустрації та підлаштовують її під умови соціуму.

    Це невіддільна частина виховання особистості. Тоді людина стає спроможною стати частиною цілого (групи, соціуму), адаптуватись під його вимоги. Але водночас все заборонене та неприйнятне залишається у тіньовій стороні особистості.

    Агресія, страх, заздрість, жадібність та багато інших заборонених почуттів продовжують існувати в Тіні навіть коли людина вдає, що не відчуває та не переживає їх.

    Умовно «погані» риси особистості – дійсно погані?

    Тут маю приклад, на жаль не знаю автора, але він дуже добре демонструє про що я. «Коли кішка з’їла пташку, це добре чи погано?» Відповіді будуть різні, але ідея в тому, в чиєму світогляді ми розглядаємо категорії добре та погано. Кішка поїла – їй добре, а пташка померла – їй погано.

    Наприклад, така ідея – заздрити погано – дійсно? Коли заздриш комусь та бажаєш йому всяких негараздів, злишся що в тебе нема такого самого і  нічого не робиш, то так. Але заздрість також є гарним мотиватором до змін. Коли я собі теж так хочу і шукаю що і як зробити, щоб отримати це.

    Інший приклад, це злість. Злитися ж погано, так? Так та й ні. Коли вас хтось ображає або погрожує – чи дійсно погано злитись? Більше на цю тему можна почитати в моїй статті про агресивність особистості.

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Які теми в терапії стосуються Тіні?

    А майже всі. Неможливість клієнта переживати себе поганим, робити «погано» своїм значущим близьким, казати їм «ні» – майже в кожній клієнтській роботі приходимо до цієї теми незалежно від початкового запиту.

    Наприклад, у співзалежних стосунках: покинути залежного – клієнтом розглядається як поганий вчинок та клієнт переживає себе поганим навіть тільки припустивши, що з цих стосунків можна піти, бо інший без нього пропаде в його картині світу.

    І це буде кропітка та довготривала робота направлена на знайомство зі своєю тінню, – агресивною, вибагливою, яка хоче жити так як хоче, жити своїми потребами та цілями та ін.

    Але все це поки неможливо для клієнта, бо «погано». Бо «я – остання буква в алфавіті, треба піклуватися про інших. Егоїсти нам не потрібні». 

    З найцікавішого, в мене є вправа, яку я роблю на семінарі по знайомству зі своєю тінню. Вона здається дуже проста, але зазвичай її обговорення після виконання займає години.

    Завдання – купити в іншого потрібні тобі якості особистості та продати свої, не потрібні. Тоді клієнти зі здивуванням виявляють, що їх «погані» риси мають попит в інших і не вважаються поганими та, навпаки, хороші якості щось ніхто не бере.

    Задача терапії надати клієнту можливість познайомитись зі своїми тіньовими якостями (умовно поганими) та інтегрувати (визнати) їх. Таким чином, усвідомити, що будь-які його прояви це все ще він і не можна їх ігнорувати, удавати, що їх не існує.

    Якщо хтось пам’ятає мультфільм Крошка Єнот, то мати там порадила Єнотику посміхнутися тому, хто живе в пруду і лякає його, і тоді він посміхнувся малюку у відповідь.

    Так і в терапії – клієнт вчиться «посміхатися» собі поганому, бачити та приймати ті сторони його особистості, які його лякають, бо таким бути погано.

    Тіньова сторона особистості та психічні захворювання

    Якщо дитина росте в несприятливих умовах, наприклад, її батьки не справляються зі своїми батьківськими обов’язками (відсутні, агресивні, зловживають алкоголем або ін.), дитину суворо карають за будь-яку помилку та поведінку, яка не влаштовує дорослого, дитина отримує травму або травматичний досвід, в якому формується її тіньова сторона особистості.

    Щоб дитина вижила в таких обставинах психіка залучає всі можливі механізми захисту. Найчастіше до них відносять: заперечення, придушення, раціоналізацію, витіснення, проєкція, деперсоналізацію, дисоціацію, відчуження, ідентифікацію, компенсацію, сублімацію, катарсис і регресію.

    Опис кожного з механізмів це тема окремої статті, але кожен з них направлений на збереження психіки особистості.

    Якщо людина залишається в травмуючих обставинах достатньо довго, ці механізми можуть стати основним способом функціонування психіки і замістити здорові способи контактування зі світом. Тоді механізми захисту впливають на психіку особистості деструктивно.

    Наприклад, дисоціація – вона дозволяє особистості до певного часу зберігати форми поведінки, що виключають одна одну, без істотного впливу на свою діяльність та від­чуття самоповаги. Люди описують цей стан – наче це сталося не зі мною.

    Окрім захисної функції в разі негативної травмуючої події, цей механізм може використовуватися як спосіб реакції на емоційно нестерпні події та спосіб контактування з оточуючими. Ненсі Мак-Вільямс вважає дисоціацію центральним захисним механізмом людей з розладом за типом множинної особистості та він також лежить в основі дисоціативних розладів.

    Конфлікт виникає між «я добрий» і «я поганий» або ще він має назву розщеплення/точка неврозу – це коли клієнт знаходиться у місці, де «правильний вибір» з якоїсь причини неможливий.

    Залежно від важливості конкретної ситуації, сили переживань та тривалості конфлікту (не вибору), він може призводити до тривожних станів або розладів, панічних атак та інших проявів дезадаптації.

    Бо утримувати таємниці та недоречні почуття, які зберігаються в Тіні, важко і дедалі важче удавати та діяти, як «хороша дівчинка/хлопчик». На підтримку цього способу життя використовується більшість ресурсу особистості.

    Доволі часто такі клієнти в терапію приходять зі скаргами на апатію, постійну втому та те, що життя стало нудне або мають вже соматичні прояви (тілесні захворювання).

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

    Книги про тіньову особистість

    «Інтегральне бачення/The Integral Vision» Кена Вілбера. Він американський письменник, сучасний філософ, представник напряму трансперсональної психології.

    Його власна інтегральна теорія поєднала в собі знання з різних сфер: містики, релігії, еволюції, культури, філософії та точних наук. Вілбер – засновник Інтегрального інституту (1998), у якому вивчають явища науки та соціуму на методах інтегральної теорії.

    Позбавлення від сорому: Практика. Як Робота з Тінню допомогла мені знайти мій голос, мій шлях і золото моєї душі, авторки Еліс Баррі.

    В цій книзі викладені не тільки основні принципи та поняття психології в контексті даної теми, а і їх практичне застосування описано доступною, зрозумілою для читача мовою.

    «Психоаналітична діагностика» від Ненсі Мак-Вільямс для тих, хто вже має психологічне підґрунтя та прагне поглибити знання в цій сфері.

    Фільми про тіньову сторону особистості

    Щодо фільмів, пропоную почати з легкої сімейної комедії «Я та моя тінь/ It takes two». Вона старенька, 1995 року, але це ніяк не впливає на її актуальність.

    Яке відношення вона має до теми Тіні? У стрічці ми можемо спостерігати за життям та пригодами двох дівчаток-близнючок. Одна з них хороша, слухняна дівчинка, а друга – маленьке чортенятко та повна протилежність своєї сестри.

    Якщо фокус перегляду зробити на цьому аспекті, то можна побачити скільки життя та творчості приховано у Тіні і як добре, коли обидві частини особистості (обидві сестри у фільмі) співпрацюють.

    З важкого, мабуть, «Чорний лебідь / Black Swan» 2010 року. Не буду вдаватися у зміст стрічки, бо кожен побачить там своє.

    На що був мій фокус, це те, як головна героїня перетворювалася з «хорошої дівчинки» в іншу себе. Дуже знаковою для мене була звернута до неї фраза її матері: «Що ж сталося з моєю милою маленькою дівчинкою? – Її більше нема».

    Фільм поставлений за мотивами однойменної книги, тому можна спробувати почитати книгу. На мою думку, вони дуже відрізняються.

    «Керування гнівом / Anger Management» – гарна комедія, чудовий акторський склад. Я вже рекомендувала її в одній зі своїх статей. Ця стрічка про «хорошого парубка» та те, як він інтегрував свою «погану» агресивну частину

    Навчальний семінар “Я і моя Тінь”

    Щоби безпосередньо допомогти Клієнтам краще пізнати тіньову сторону своєї особистості, я регулярно проводжу навчальний семінар відповідного змісту, найближча дата проведення якого 19 жовтня

    Більше про подію після кліку на картинці нижче:

    Нввчальний семінар "Я і моя тінь"

    Автор

    Завершення стосунків у парі

    7 035

    Не можна піти з незавершених стосунків

    Хоч би як ви старалися, ви будете в них повертатися так чи інакше – хтось фізично, хтось у думках, хтось уві сні, але будете. Варіант, який найчастіше зустрічається в моєму досвіді, – завершувати попередні стосунки в нових стосунках. Звичайно ж, усе це відбувається неусвідомлено.

    У цьому разі ми дуже дивуємося, коли, наприклад, партнер, якому в попередніх стосунках зрадили, зрадить нас. Як таке може бути? Адже він пережив цей біль? Так, пережив і вискочив із тих стосунків у нові, а біль і бажання помститися нікуди не поділося (було витіснено в підсвідомість). І отримуємо таку невеселу історію.

    Якщо ще залишилася впевненість (а найімовірніше, ілюзія), що партнер чогось не додав, був не правий і не знає про це, залишилася надія і віра в те, що ось завтра, з чистого аркуша, все буде інакше… ви залишаєтеся в цих стосунках, і немає можливості піти… І це ваше право і ваш вибір.

    Найважливіше помітити, який вибір ви робите і визнати, що це і є ваш вибір. Визнання реальності стає відправною точкою для змін.

    Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

    Переживання розриву стосунків

    Розставання у стосунках – це втрата, яку за емоційною насиченістю часто можна прирівняти до смерті (це свого роду смерть стосунків), і добре було б проживати її як реальну втрату з усіма властивими цьому процесу етапами.

    Найвідоміша модель переживання втрати була запропонована швейцарським психіатром Елізабет Кюблер-Росс 1969 році. Вона виділила 5 стадій проживання втрати:

    1. заперечення
    2. гнів
    3. торг
    4. депресія
    5. прийняття

    Робота з темою розставання в терапії

    У терапії клієнту, який довго перебуває у стосунках, що не задовольняють його, хочеться швидше їх закінчити і рушити вперед до нового і, звичайно ж, світлого майбутнього. Скільки ж можна, адже все вже всім зрозуміло (особливо оточуючим і родичам), що стосунки не працюють, не приносять радості (кожен може додати своє).

    Що ж робити?

    Тут клієнт в терапії відкриває величезний пакет почуттів і переживань – від самозвинувачення і сорому – як ти міг/могла стільки років перебувати в цих стосунках? до страху самотності (а раптом ніхто мене таку/такого більше терпіти не буде), страху входження в нові стосунки (усім їм тільки одне треба… або додайте свій варіант).

    Куди далі?

    З цієї точки неможливо зрушити, не розглянувши кожне переживання, його причини, історії та сімейні послання, пов’язані з ним. Як, наприклад, «кому ти потрібна така …?», «у нашій родині розлучення не прийняті», «ось і будеш як тітка/дядько/брат жити одна все життя»…

    Впевнена, що в кожного знайдеться свій варіант сімейного послання про стосунки. Тут клієнт привласнює свій досвід у цих стосунках і ставить під сумнів доцільність сімейних послань і наявність їхнього зв’язку з реальністю, ставлячи собі запитання – а чи так це насправді?

    Стосунки з батьками та їх вплив на парні стосунки

    Фактично кожна терапевтична сесія заходить у тему стосунків із батьками, і ми з клієнтом бачимо, наскільки важливими є ці стосунки для теперішнього дорослого, в якому живе внутрішня дитина, яка досить часто не доотримала від батьків – любові, уваги, визнання, захоплення – у кожного своє.

    Невирішена ситуація з одним із батьків, як правило, відтворюється у всіх наступних парних стосунках. «Травма шукає повторення» – людина опиняється у схожій ситуації і підсвідомо сподівається на інший фінал і так по колу поки не буде усвідомлення того, що відбувається.

    Досвід сепарації від батьків

    З моїх особистих історій і того, що бачу в клієнтських, – сепарація (а це і є віддалення від іншого, вихід на інший рівень стосунків або їхнє припинення) можлива, коли прийнято тотальну неможливість добрати, витрусити з іншого те, чого він не дав (а в нього ж є, я ж знаю і продовжую відчайдушно чекати, вимагати, погрожувати, маніпулювати).

    У якийсь момент приходить визнання, що – ні, не дасть, навіть якщо є, а найімовірніше, в іншого цього просто немає, і ви ніколи там задовольните свою якусь важливу потребу (а може, не одну).

    Відгорювати і відплакати цей факт, полишити будь-яку надію, що колись це стане можливо і тоді можна віддалитися й побачити іншого з його обмеженнями й ухвалити рішення – залишитися, піти чи переформатувати стосунки.

    Сепарація – що це?

    Сепарація це поступовий процес психологічного та фізичного відокремлення дитини від батьків, який починається доволі рано і набуває масштабу у підлітковому віці. В цей час трансформуються відносини батко-дитина у бік дорослий-дорослий.

    Тобто у кожній кризі відбувається переформатування стосунків, смінюється функціонування всієї сімейної системи, у дитини змінються образ батьків – вони більш не ідеальні, а живі люди зі своїми вадами та недоліками.

    Сепарація надає можливість розширеного вибору, коли людина повністю бере на себе відповідальність за своє життя і свої дії. 

    Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

    Зв’язок досвіду сепарації від батьків із завершенням стосунків

    Процес завершення або виходу зі стосунків із партнером дуже схожий на процес сепарації з батьківською фігурою, якщо партнери побудували стосунки з метою заповнення дефіцитів одне одного (на жаль, це більшість стосунків, принаймні на початку).

    Сепарація з батьками так само стає можлива в місці визнання не ідеальності одного з батьків або обох, обмеженості їх ресурсу. Це місце злості – як він/вона міг? Як посмів не дати те, що мені було так потрібно? Як міг не бути поруч, коли був так потрібен? Я, дитина, кричу та злюся на батьків.

    Накриває лють на несправедливість щодо себе. Вони ж мали бути поруч? Це і є сепараційна злість, на якій можна стартувати процес відокремлення, впізнавання і визнання можливостей і обмежень іншого, батьків, партнера.

    І тоді, через деякий час, можна нарешті перестати його трясти і вимагати щось тупочучи ногами, бо розумієш, що не дасть, просто тому, що нема чого дати, немає цього в нього. Тут приходить черга горювання і смутку. Гірко, боляче, не справедливо, але така реальність.

    Після злості, горювання, можливо, з’явиться доступ до вдячності партнеру/батькові за те, що він дав. І тоді дихати стане легше.

    Побудова стосунків дорослий-дорослий

    Інший не ідеальний, він не може мені дати те, чого я так відчайдушно потребую. І я, будучи тепер дорослим, можу шукати способи задоволення своїх потреб в іншому місці і не зосереджувати пошук тільки на одній людині. Адже в моєму розпорядженні тепер цілий світ. 

    Я більше не дитина, і я не обмежений лише можливостями батьків задовольнити мої потреби чи ні, якщо їм нема чим це зробити.

    Відповідальність у стосунках

    Однак, тут доводиться брати на себе ту саму відповідальність за своє життя та його комфортність, смак і колір, бо інший ніяк за це не відповідає. І це не означає, що інший поганий, – він просто інший і це місце або для нових домовленостей, якщо стосунки цінні для обох, або місце прощання і завершення стосунків.

    Цей факт чудово ілюструє цитата одного з засновників Гештальт-підходу Фріца Перлза:

    «Я – це я, ти – це ти. Я роблю своє, а ти робиш своє. Я живу в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням. А ти живеш у цьому світі не для того, щоб відповідати моїм. Ти – це ти, а я – це я. І якщо нам трапиться знайти одне одного – це прекрасно. Якщо – ні, цьому не можна зарадити».

    Соціальні стереотипи

    Точка зору, наведена вище, зазвичай складна для усвідомлення, бо тут часто стикаємося з соціальними стереотипами про стосунки і якими вони мають бути, і знову з посланнями сімейної системи – якими мають бути правильні, ідеальні стосунки. Бо якщо не ідеальні, то навіщо вони взагалі?

    Тут цілі стопки книжок, казок, фільмів, на яких виросли покоління. Історії з хеппі ендом, де герої грали весілля і жили довго і щасливо. Тільки ніхто і ніколи не говорив, що саме з цього моменту і починається реальна, не казкова історія.

    Тут принц перестає бути принцем і стає такою ж живою людиною, як і Попелюшка, обидва зовсім не ідеальні та саме це і є початком реальних стосунків та пізнання один одного.

    Що почитати та подивитися?

    Зазвичай я надаю кілька книжок та фільмів, але цього разу рекомендую два в одному на ваш вибір – книгу або одноіменний фільм, який, на мою думку, є дуже вдалою екранізацію книги “Eat, pray, love” авторки Елізабет Гілберт. Головна героїня стикається з кризою стосунків, неможливістю знайти себе в них та пошуком нових життєвих сенсів, проживає завершення стосунків та початок нових.

    А також фільм “The story of us”, який вже рекомендувала до перегляду у своїй статті про агресивність особистості та роль конфліктів у стосунках. Історія головних героїв фільму починається з бажання розірвати стосунки та протягом фільму вони віднаходять цінність цих стосунків. Як на мене, доволі реалістична, без прикрас та ванілі, але тим не менше, надихаюча стрічка.

    Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

    Автор