ДДА в теорії та практиці психології
Знаючи свої темні сторони, легше виходити на світло…
Така думка у мене з’явилася після роботи з одним із клієнтів з залежної сімейної системи. Багато хто з нас виріс у так званих дисфункціональних сім’ях.
Дисфу́нкція (походить від лат., префікс dys — поганий, утруднений + functio — дія, здійснення) – тобто, це порушення функції або неправильне функціонування когось або чогось.
Тоді дисфункціональна сімейна система або сім’я – це сім’я, де немає одного з батьків з тієї чи іншої причини або один із членів сім’ї має хімічну або алкогольну залежність, і не в змозі виконувати адекватно свої батьківські обов’язки.
Життя в такій сімейній системі, само по собі, – досить складне випробування.
Дітей, які виросли в сім’ях, де один з батьків страждає на алкогольну залежність, певний час тому почали називати дорослими дітьми алкоголіків (ДДА), оперуючи поняттям, введеним Дженет Войтіц у книзі з однойменною назвою “Дорослі діти алкоголіків” / оригінальна назва Adult Children of Alcoholics: at Home, at Work and in Love.
Системно-сімейна психотерапія дозволяє ефективно працювати з такими випадками.
Цей термін я дізналася кілька років тому і мені досить складно було визнати, що я і є та сама дитина. Вищезгадану книжку я змогла прочитати тільки з другого разу – стільки сильних і складних почуттів здіймалося в мене вже на перших сторінках.
Я з сім’ї, в якій був алкогольно залежний батько. Хоча мій досвід життя в таких умовах і такі сімейні відносини був доволі недовгим. Коли мені було сім, батько кинув пити, і місце алкоголю в нього зайняв, так званий, сухий алкоголізм, – трудоголізм.
Здавалося б, кошмар закінчився і можна жити та радіти, але ні. Бо абсолютно не зрозуміло, що робити з тими почуттями сорому і провини за свою, таку непривабливу сімейну історію, за ті випадки, які нікому не можна розповісти, за тих батьків, з якими ти безсилий був щось зробити, і багато іншого.
Неблагополучний досвід дитинства – що це?
Працюючи в терапії з ДДА, зазвичай робота йде з дитячими психологічними травмами або, так званим, «неблагополучним дитячим досвідом». Цей термін використовує Бессер ван дер Колк в своїй книзі «Тіло веде лік» / The body keeps the score.
В цій книзі він досліджує, як травматичний дитячий досвід (фізичне, сексуальне насильство, занедбаність дитини, проживання з хімічно залежними батьками) впливає на подальше життя та здоров’я вже дорослої людини.
Психіка зазвичай використовує велике різномаїття психологічних захистів, щоб людина могла вижити після того, що з нею відбулося, але не можна обманути тіло, бо воно пам’ятає все.
Тобто негативні переживання капсулюються у підсвідомості та тілесних блоках/зажимах.
В книзі розглянуто багато кейсів травм отриманих клієнтом у дитинстві, їх вплив на якість життя клієнта тут і тепер, а також можливі методи терапії та роботи з дитячою травматикою у дисфункціональній сімейній системі.
Прояви ДДА
Почуття ДДА заморожені і складно доступні в терапії, в них також анестезовані/заморожені тілесні відчуття – таким є механізм адаптації психіки дитини в середовищі дисфункціональної сім’ї.
Тому питання до такого клієнта – що ти відчуваєш? – бентежить та лякає. Відповідь зазвичай – я нічого не відчуваю, все нормально.
Такі люди помічають, що щось погано зі здоров’ям, коли їх везе швидка у лікарню. І це не вислів, це реальність.
Як сказав один з моїх колег з навчальної групи – я помічав, що мені зле, коли вже «лежав на асфальті та не міг поворушитись».
Ось все це, про тотальну втрату чутливості до себе та своїх тілесних проявів.
Куди поділася чутливість до себе?
Дитина з дисфункціонального середовища дуже рано навчається виживати у світі, де ніколи не знаєш коли дорослий буде радий її бачити та хвалитиме, а коли він прийде у стані алкогольного сп’яніння і треба буде ховатися від його гніву і виживати або рятувати себе та маму, наприклад.
Тут і вступають в роботу адаптивні механізми психіки та психологічні захисти особистості.
Вони в кожного індивідуальні, але якщо узагальнити, відбувається наступне – простими словами, психіка дитини підіймає поріг сприйняття та переживання реальності дуже високо, щоб відчувати лише загрозу життю, наприклад, і не відчувати весь інший спектр переживань та емоцій, бо вони геть непереносимі для дитини.
Переживання такі як жах та беззахистність перед агресивним дорослим, обурення, сором, провина, злість та багато інших. Це може бути й спектр тілесних переживань – голод, холод, біль низької інтенсивності.
Його тепер можна терпіти й удавати, що все добре, і не привертати уваги дорослого, який скоріш за все буде агресивним до дитини у будь-якому її прояві або потребі.
Парентифікація – що це?
Такі діти дуже рано дорослішають. І в сім’ї, в якій є хімічно залежний, зазвичай відбувається, так звана парентифікація дитини, – це процес, коли дитина посідає роль і бере на себе функції дорослого, якого немає (бо він залежний, або не виконує свої функції).
Також часто така дитина несе відповідальність за того дорослого, а буває, що і за молодших дітей у сім’ї.
Парентифікація, а саме взаємозаміна ролей батьків та дітей (з англ. parents – батьки) — це процес інверсії ролей, в цьому випадку дитина або підліток має діяти як батько щодо своїх батьків та сиблінгів (братів, сестер).
Мені здається, що це дуже знайома картина з радянського та пострадянського часів. Їй навіть надавали такий присмак героїчності та жертовності, – як класно ти допомагаєш батькам!
Але парентифікація це ніколи не добровільна допомога, це вимушеність та безвихідь. Парентифікована дитина, – це дитина, яка ніколи не була дитиною.
Синдром рятівника
«Синдром рятівника», який ще називають «синдромом білого лицаря», – має людина, яка, за будь-яку ціну має врятувати іншого, розв’язати його проблеми (зазвичай про це ніхто не просить) і таким чином відкласти розв’язання власних проблем та задоволення своїх актуальних потреб.
Доволі часто ДДА в той, чи іншій мірі мають прояви рятівника. Це, в першу чергу, обумовлено парентифікацією дитини в залежній сім’ї.
В цьому випадку, всі навички дитини та потім дорослого спрямовані на задоволення потреб інших (батьків, братів, сестер) і в дорослому віці це робиться рефлекторно і не усвідомлено – заподіяти іншому добро, врятувати від халепи, бо в досвіді такої людини її оточуючі не могли дати собі ради.
Поруч з синдромом рятівника йде тотальна жертовність – мені нічого не треба, спочатку треба задовольнити потреби інших, а потім, якщо щось залишиться, то взяти собі. Значущі інші (партнер, діти, батьки) та їх потреби завжди на першому місці у ДДА.
Бо, дивись вище, треба обґрунтувати своє існування, відбілити свою історію та заслужити бути поруч таких «нормальних, ідеальних» людей.
Сором і провина у ДДА
Сором і провина – два основних почуття, з якими живуть і виростають такі діти, а також страх, що хтось дізнається про те, що відбувається або відбувалося за зачиненими дверима в їхній родині.
Це одні з основних почуттів, з якими працюємо з клієнтом в терапії, і потім потихеньку з’являються інші почуття та переживання.
Сором та провина, в тому об’ємі, в якому вони присутні у дорослої людини з алкоголізованої сім’ї, блокують всі її спроби контакту з іншими.
Бо здається вони все про мене знають і я такий/така не маю права знаходитись поруч з «нормальними» людьми.
Або я маю якось «відбілити» свою сімейну історію, спокутувати її, і тільки потім я буду мати право наблизитись до інших. Це я чула від своїх клієнтів в роботі.
Цей сором та провина підкріплюється соціумом – люди відвертають погляд, вдають, що не бачать і не помічають того, що відбувається в сімї з залежним, або навпаки, активно соромлять дитину з такої сімї.
Тоді дитина вчиться бути непомітною і не привертати до себе уваги. Однак, бажання бути побаченим, важливим, коханим нікуди не поділося.
Тоді як насмілитися наблизитися до іншого, якщо ти переживаєш себе “Бридким каченям” – жахливим, потворним, негідним нічого з того, в чому є потреба – любові, прийняття, розуміння та ін.
Книга, яка дуже добре ілюструю вище сказане, це – книга Роналда Т. Поттер-Эфрона «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика». В ній описана клінічна практика застосування гетальт терапії до залежних, в основному алкоголіків.
Я та моя тінь
У кожного є своя, так звана тінь, – щось непривабливе, неправильне, ганебне, що страшно визнавати в собі та фактично неможливо показати іншому.
Коли дорослий із досвідом життя в дисфункціональній сімейній системі будує контакт з іншим, у цей контакт вноситься тільки гарне, правильне і соціально схвалюване про себе, а тінь, закривається якомога далі, ховається якомога глибше, як старі речі на горище, щоб ніхто не побачив.
Виникає таке взаємовиключне бажання – хочу, щоб мене помітили і невимовно боюся, що мене помітять (бо, можливо, побачать і мою тінь).
Великий фокус в терапії приділяється цій, так званій, тіньовій частині особистості. Мета терапії об’єднати цю відщеплену, умовно «погану, недостойну» частину з рештою особистості.
Тобто, щоб клієнт побачив іншого себе, усвідомив свої прояви та прийняв, що це також він. І це не добре, і не погано таким бути – це те, яким він є.
А на початку терапії запит звучить приблизно так – приберіть це, воно фу і я не хочу таким бути (слабким, вразливим, не добрим, поганим або інше).
Подолання проявів у ДДА та посттравматичне зростання
Дуже багато зусиль ДДА іде на те, щоб стати кращою версією себе, викорінити або титанічними зусиллями утримувати й ховати все неправильне, негарне, непривабливе і, таким чином, відщепити ту, тіньову, частину себе – це не я, це не про мене.
І так раз по раз, по шматочку, відмовлятися від того, що, в разі визнання, може стати досить опорною точкою в розвитку або досягненні своїх цілей, може стати ресурсом.
Та робота, яку робить клієнт у психотерапії, – робота на усвідомлення, прийняття та асиміляцію свого травматичного досвіду.
У терапевтичному процесі клієнта, травми та неблагополучний дитячий досвід (та сама “тіньова частина особистості”), стають місцем особистісного зростання і опори.
У психотерапії є таке поняття як посттравматичне зростання, тобто це процес, коли приходить усвідомлення та прийняття своєї життєвої історії, всього, що в ній трапилося, але не зі знаком плюс чи мінус, добре це чи погано, а як факт біографії, що не робить людину кращою чи гіршою за інших.
Поруч із терапевтом клієнт має можливість прожити всі ті складні почуття з дитинства і зробити крок у напрямку своїх цілей і бажань. З цього місця визнання себе і своєї тіні, починається особистісне зростання.
Бо минуле більше не темний страшний ліс з привидами і скелетами, а історія розказана і пройдена з підтримкою терапевта, і в ній більше немає своїх або чужих таємниць, які треба зберігати й жити все життя в страху, що хтось їх може дізнатися і відторгнути тебе такого.
Що почитати про ДДА?
Ще раз наведу книги, що згадувала вище:
- Дженет Войтіц “Дорослі діти алкоголіків”
- Бессер ван дер Колк, «Тіло веде лік»
- Роналда Т. Поттер-Эфрона «Сором, провина та алкоголізм: клінічна практика»
- Мелоді Бітті “Рятувати або рятуватися? Як позбавитись від бажання постійно опікати інших та почати думати про себе”
Ці книги я б радила, як основні для отримання уявлення що таке залежна сімейна система та діти в ній.
Що подивитися про ДДА?
У своїй статті про співзалежність (яка є невіддільною частиною життя дитини, що виросла в сім’ї з залежним) я рекомендувала цей фільм, і тут також його згадаю –
Історія матері одиначки / Maid, 2021 мінісеріал
Фільм важко дивитися маючи свою історію, яка відгукується, але все одно раджу до перегляду.
В ньому є можливість побачити одразу кілька поколінь залежної сімейної системи – мати (наркоманка), її донька та донька її доньки.
Можна побачити, як наявність залежного в системі викривляє саму систему і поведінку, самооцінку та самоцінність її учасників, як впливає на їх життєві вибори та багато іншого.
Психолог по роботі з ДДА
Є в мене така метафора, що травма – це те дно, від якого ти відштовхуєшся, щоб жити, або інший варіант – це дно, на якому ти залишишся, обравши позицію жертви людей чи обставин.
Як завжди, – це питання власного вибору.
У моєму випадку, зміни почалися тоді, коли я сперлася на цей свій життєвий досвід і змогла принаймні дивитися в напрямку мети – повноцінного життя і можливості пред’явлення поруч з іншим без зупинки в місці переживання себе недостатньо гарною для когось або ще недо-якоюсь.
Запрошую на темну сторону, знайомитися зі своєю тінню 🙂
