Вікторія Адаменко

Гештальт-психолог

Кордони у стосунках та особисті

234

Сьогодні про кордони у стосунках та просто особисті кордони (personal boundaries або psychological boundaries).

Найчастіша тема в парній, а також в індивідуальній терапії – він/вона мене не чує, не розуміє. Як так виходить? Варіантів багато. Ось один із них.

Отже, контакт (у термінах Гештальт-терапії) або взаємодія з іншим можливий за наявності кордонів з обох сторін.  

В ідеальному світі, у кожної людини є кордони. Загалом, це про те, як зі мною можна, як не можна, чого я хочу чи не хочу, наприклад. У цьому разі зустріч з іншим відбувається на межі цих самих кордонів з обох боків (межа контакту / contact boundary). Місце, де кордони двох людей дотикнулися один одного. І на цій межі можливо побачити іншого (внаслідок наявності його кордонів) та бути поміченим іншим (за рахунок наявності своїх кордонів) і домовитися з ним хто чого хоче і як. А можливо і не домовитися, але це теж результат.

В реальності, з різних причин ці самі кордони є не у всіх і не завжди або вони може і є, але не усвідомлені. Просто чомусь сумно, образливо або злісно в певних ситуаціях. І ось тоді й виникають складнощі в побудові контакту і насамперед у можливості помітити іншого поруч.

І ось ця ситуація, мені здалося, чудово ілюструється фрагментом із фільму «Привид/Ghost». Коли головний герой, вже будучи привидом, намагається контактувати з предметами, людьми зі світу живих. І він намагається зрушити предмет з місця, а в предмету немає фізичних кордонів для нього, бо він сам кордонів не має (бо привид і не має фізичної тілесної оболонки). І допоки їх немає, рука привида прослизає крізь предмет – контакт неможливий, бо неможливо віднайти фізичні кордони предмета і торкнутися його, бо своїх нема.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке кордони особистості? Які вони бувають?

Кордони особистості – це психологічні межі, які відокремлюють «я» людини від «іншого». Вони визначають, де закінчуються наші думки, емоції, потреби, цінності – і де починаються чужі. Завдяки кордонам ми можемо зберігати ідентичність, регулювати стосунки з іншими, відчувати внутрішню цілісність та безпеку.

Якими бувають кордони? Залежно від форми, психологічні кордони поділяють на кілька типів:

  • Фізичні кордони: межі тіла, особистого простору, дотику.

Наприклад: чи зручно вам, коли хтось стоїть дуже близько або обіймає без згоди?

  • Емоційні кордони: здатність відрізняти свої емоції від емоцій інших, не брати на себе чужу відповідальність або провину.
  • Ментальні (когнітивні) кордони: право мати власні думки, переконання, цінності, навіть якщо вони відрізняються від інших.
  • Матеріальні кордони: ставлення до особистих речей, фінансів, власності.
  • Часові кордони/межі (time boundaries): регулювання власного часу (скільки його йде на себе і скільки на інших), вміння тримати work-life balance, уміння розподіляти ресурси.

Процес формування кордонів особистості

Психологічні кордони не виникають одразу – вони формуються поступово з раннього дитинства і розвиваються разом із особистістю.

У перші місяці життя дитина перебуває в симбіозі з матір’ю та не відокремлює себе від неї. Приблизно з півроку починається диференціація: дитина починає віднаходити себе окремою від матері, тут започатковується розуміння, що вона – окрема істота.

Далі, коли з’являється здатність активно рухатись, формується досвід фізичних меж – дитина віддаляється, повертається, досліджує простір.

У віці до двох років поступово з’являється розуміння емоційної окремості: малюк починає відстоювати своє («моє», «не хочу»), пробує встановлювати межі з допомогою емоцій.

Близько 2–3 років починає формуватись стабільне відчуття «Я», з’являється здатність до самостійного вибору. На цьому етапі важливо, щоби дорослі поважали перші спроби дитини відстояти власні бажання – це основа здорових меж у майбутньому.

У молодшому шкільному віці закріплюються соціальні, моральні та часові межі – дитина вчиться взаємодіяти в межах правил і домовленостей.

 Якщо цей розвиток проходить у сприятливих умовах, людина у дорослому віці здатна розпізнавати свої потреби, поважати особистий простір інших і відстоювати свої межі.

Натомість порушення чи ігнорування меж у дитинстві можуть призводити до їх розмитості або надмірної жорсткості в дорослому житті. Усвідомлення цього процесу – важливий крок до відновлення здорового контакту з собою та іншими.

Вище наведений узагальнений та спрощений опис процесу формування кордонів особистості. Оскільки вікова періодизація формування психологічних кордонів може відрізнятися залежно від теоретичного підходу.

Наприклад, психоаналітична школа (М. Малер, Е. Еріксон) акцентує на ранніх етапах сепарації та індивідуації, тоді як гуманістичні й когнітивні теорії більше уваги приділяють становленню “Я” у дошкільному та шкільному віці.

Деякі автори виділяють більше етапів, інші об’єднують їх за ширшими віковими рамками. Незалежно від класифікації, усі теорії підкреслюють важливість послідовного і підтримувального розвитку кордонів у стосунках із близькими дорослими.

Порушення кордонів – що це?

Порушення психологічних кордонів – це ситуації, коли інші ігнорують або нехтують особистими межами людини: її простором, думками, емоціями чи правом на вибір. Психологічно це часто переживається як внутрішнє напруження, роздратування, провина, сором або емоційне виснаження. Людина може відчувати себе використаною, знеціненою чи втраченою у стосунках. Регулярне порушення меж призводить до зниження самооцінки та втрати контакту з власними потребами.

Було б дуже добре, якщо відповідальні дорослі (батьки) або ті, хто виконує їх обов’язки (опікуни та ін.) знали про вище описані процеси та могли їх супроводжувати в процесі росту дитини та надавали дитині інформацію (адаптовану до її віку та розвитку) про її кордони та кордони інших поруч з нею. З очевидного, такі знання та в вміння вести діалог з іншим, значно полегшує процес комунікації у будь-якому віці.

З неочевидно, про що дуже нещодавно почали говорити вголос – це сексуальне насилля щодо дітей та спроби розбещення. Батькам зараз рекомендують проговорювати дитині навіть зовсім маленького віку речі типу – «Торкатися твого тіла може тільки лікар в присутності одного з батьків» – це про фізичні кордони і розуміння, що коли хтось торкається тебе без твоєї згоди/дозволу – це не ок.

Тут не можу не згадати ще один факт – одна з багатьох причин, чому діти, що постраждали від сексуального насилля мовчать про це, бо вони думають що такі речі є ок і вони відбуваються в інших також. Тобто – брак знань про себе та свої особисті фізичні кордони тіла, що є норма, а що ні.   

          Ще кілька прикладів нижче:

Емоційне втручання: мама дорослої дитини без запрошення коментує її стосунки або дає поради, навіть коли її про це не просять, при цьому ображається, якщо дочка не слухає.

Порушення фізичного простору: колега на роботі регулярно заходить у кабінет без стуку або торкається до особистих речей без дозволу. Або, думаю, знайома багатьом ситуація, коли дитина дорослішає і в момент коли вона первдягається заходить дорослий, і на заперечення дитини у відповідь іде епічна фраза «Та що я там не бачив/ла».

До речі, будь-які непрохані коментарі/мнєнія щодо вашого зовнішнього вигляду, зачіски, одягу, фігури, способу життя – це також порушення кордонів, бо ви цих коментарів не просили. Дуже часто такі прояви можна спостерігати у співзалежних/залежних системах – там питання наявності кордонів взагалі не розглядається в більшості випадків.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Емоційні реакції на порушення кордонів

Емоційні реакції на порушення психологічних кордонів можуть бути різними залежно від особистого досвіду, контексту й глибини порушення. Найпоширеніші реакції включають:

Злість або роздратування як сигнал, що особистий простір чи потреби знехтувані.

Почуття провини – особливо якщо людина звикла «угоджати» й важко говорить «ні».

Сором – коли межі порушено публічно або з приниженням.

Тривога або відчуття небезпеки – у ситуаціях емоційного або фізичного тиску.

Виснаження й емоційне вигорання – при систематичному порушенні меж у стосунках або на роботі.

Відчай або безсилля – якщо людина не знає, як себе захистити або не вірить, що має на це право.

З цим багато працюємо в терапії – на те щоб віднайти свої кордони, почати помічати коли і ким вони порушуються, свої переживання в ці моменти і що відбувається далі. Наче нічого особливого, а розвиток цього навичку в терапії може зайняти доволі багато часу. Але це єдиний спосіб віднайти себе в контакті з іншим – окреслити свої кордони та сповіщати іншому, якщо вони якимось чином були ним порушені.

Злиття – це добре чи погано?

Трохи про злиття або про “ми” – таке омріяне, таке бажане і так багато оспіване в піснях про кохання. Злиття або симбіоз, або розмиття кордонів – «Я то є ти, а ти то є я».

Як же ж іноді хочеться цього “ми ходили в кіно”, “ми любимо те-то й те-то”, “нас запросили кудись” … І коли це є, то чудово. Але, на початку стосунків пари (зазвичай це перший рік+- ) або це перший рік життя дитини, коли вона цілком залежить від матері і формується підстройка мами під дитину у формі емоційного злиття з її переживаннями та потребами.

Потім в обох випадках має потроху стартувати віддалення та формування дистанції, з якої можна побачити іншого та самому бути побаченим (у парних стосунках), а дитина поступово формує незалежність від матері.

Якщо цього не відбувається, і в стосунках людина залишається в емоційному злитті з іншим, його потребами, це унеможливлює побачити себе та свої потреби.

Неочікувано, побачила доволі метафоричну (на мою думку) та наочну ілюстрацію цього, негативного боку процесу тривалого злиття, у стрічці – Пірати Карибського Моря. Момент, де Прихлоп Біл Тернер став частиною Летючого Голландця, він став забувати себе, близьких і тільки повторював – я частина корабля, частина команди (втрата себе у злитті).

Іноді, злиття – це чудове переживання, – закоханість або дійсно переживання себе частиною чогось більшого (якоїсь спілки, соціальної групи). При цьому, дуже важливий фокус уваги на те, щоб не втратити свої цілі та потреби в цьому злитті.

Що почитати про кордони/межі особистості?

Генрі Клауд, Джон Таунсенд «Межі. Коли говорити “так”, як сказати “ні”, щоб узяти контроль над своїм життям» . Ця книга є класикою психоедукації. Її автори – психотерапевти – пояснюють, як сформувати здорові межі у стосунках із батьками, партнером, дітьми, на роботі. Містить практичні приклади, вправи та типові труднощі.

Недра Гловер Тавваб, її книга «Особисті кордони. Керівництво зі спокійного життя без травм і комплексів». Дуже практична сучасна книга від американської терапевтки. Пояснює, як формуються межі, чому нам важко їх відстоювати, як навчитися говорити «ні» без провини. Дає м’яку, емпатійну підтримку.

Для батьків – що почитати про почуття та кордони дітям або з ними

Формування здорових особистих і тілесних кордонів у дитини важлива частина її психологічного розвитку та безпеки. Одним зі способів м’яко та доступно пояснити ці теми є читання спеціалізованих дитячих книжок разом із батьками. Ось кілька якісних видань українською мовою, які допомагають дітям зрозуміти, що таке особисті межі, як розпізнавати власні почуття, говорити «ні» і захищати свій простір.

Пауліна Ауд «Так і ні. Почуття». Книга для дітей 3–6 років у форматі віршиків та ілюстрацій. Доступно пояснює, що дитина має право не погоджуватися, коли їй щось не до вподоби, і що її емоції – важливі та заслуговують на повагу.

Юлія Ярмоленко «Малечі про інтимні речі». Призначена для дітей від 4 до 10 років. Простою і доброзичливою мовою розповідає про будову тіла, поняття згоди, безпечних і небезпечних дотиків, а також про право дитини на особистий простір.

Мій особистий фаворит «Велика книга почуттів» Ґжеґожа Касдепке – це збірка коротких історій для дітей, яка у легкій і дотепній формі знайомить із різними емоціями та вчить розпізнавати й виражати власні почуття. Кожна оповідка завершується порадами для дітей і батьків, що допомагають говорити про переживання відкрито та без сорому. Книга сприяє розвитку емоційного інтелекту, навчає поваги до себе й інших, а також формує основи психологічних кордонів.

Соня Рене Тейлор «Пишайся своїм тілом». Підліткова книжка (для 8+ років), яка вчить приймати й поважати своє тіло, цінувати індивідуальність та встановлювати здорові межі у стосунках. Особливо корисна для дівчат у період формування самооцінки.

Ці книги не лише підтримують емоційний розвиток дитини, а й допомагають батькам будувати з нею довірливий діалог. Регулярне читання таких історій сприяє тому, що дитина зростає впевненою, уважною до себе та здатною захистити свої межі в різних ситуаціях.

Що подивитися?

«Grandma’s House» / Бабусин дім – британський ситком, що показує складні сімейні взаємини у межах співзалежної системи. Я б сказала – це її неперевершена демонстрація. Центральні персонажі часто порушують особисті кордони одне одного, що призводить до конфліктів і емоційного дискомфорту. Відсутність чітких меж між членами родини створює динаміку, де кожен залежить від схвалення та контролю іншого. Серіал іронічно висвітлює, як такі порушення кордонів впливають на особисту автономію та психічне здоров’я героїв.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Сексуальність у зрілому віці

408

Сексуальність – цю тему останнім часом приносить поле з різних напрямків.

Пам’ятаю, як я свого часу стикнулася з фактом, що я жінка – коли почалися перші критичні дні. І, як справжня радянська жінка, мама мені нічого не сказала, окрім того, що звикай – це надовго. Зі мною, звичайно ж, ніхто не говорив про s..x. На всю паралель в школі тоді був журнал Здоров’я, де цілих три сторінки було присвячено цій темі та контрацепції.

То що я за диво таке – жінка? Як мені жити? Якщо моє тіло це джерело небезпеки – завагітніти, підхопити венеричну хворобу, бути об’єктом сексуального домагання. Це те, до чого мене готували.

А хотілося уваги, отого великого кохання, стосунків..але кому ж ти така сподобаєшся? Бо є окремо голова і окремо тіло. Бо все, що стосується тілесності, це фу, соромно та пошепки.

Наразі маю спеціалізацію з сексології, можу говорити та підтримати клієнта у будь-яких темах. Але є одне “але”.

Ваша сексуальність – вона тільки ваша і вона не підійде під жоден шаблон або книгу. Щобільше, вона буде змінюватися з віком, упс. Тільки-но призвичаївся до одного тіла, а воно опа і змінилося. Сюрприз.

Тема, якої дуже мало зараз, це сексуальність після 40, 50, 60. Маємо багато соціальних стереотипів щодо цього. І це не тільки жіноча тема, а й чоловіча також.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Визначення сексуальності

Оскільки, в більшості випадків, всі слова та поняття, що є похідними від слова «секс», зазвичай і трактуються тільки в цьому сенсі – фізичного тілесного процесу близкості, я надам кілька визначень самого поняття «сексуальність», щоб мати уяву про що взагалі далі піде мова.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ):”Сексуальність є центральним аспектом буття людиною протягом усього життя. Вона охоплює статевість, гендерну ідентичність і ролі, сексуальну орієнтацію, еротизм, задоволення, інтимність і розмноження. Сексуальність переживається та виражається в думках, фантазіях, бажаннях, переконаннях, відносинах і поведінці.” Джерело: WHO, 2006 (Working definition on sexuality).

Сексуальність для Фрейда – це базова рушійна сила психіки, яка виявляється не лише в генітальній сфері, а й у різних формах лібідо, присутніх уже в дитинстві. Джерело: Freud, S. (1905). Three Essays on the Theory of Sexuality.

Мішель Фуко – сексуальність – це не лише особиста чи біологічна реальність, а соціальний конструкт, сформований через дискурси влади, науки та моралі. Джерело: Foucault, M. (1976). The History of Sexuality.

Елізабет Ллойд – сексуальність включає не лише репродуктивну функцію, а й емоційну, пізнавальну та ідентифікаційну складову.
Джерело: Lloyd, E. (2005). The Case of the Female Orgasm.

Можемо зробити висновок, що сексуальність є складним і багатовимірним феноменом, що інтегрує біологічні, психологічні, соціокультурні та екзистенційні аспекти людського буття.

Етапи розвитку сексуальності згідно теорії розвитку

Згідно з психоаналітичною теорією Зиґмунда Фрейда, сексуальність розвивається поетапно:

  • на оральній стадії (0–1 рік) задоволення пов’язане з годуванням,
  • на анальній (1–3 роки) — з контролем виділень,
  • фалічній (3–6 років) — із пробудженням інтересу до статевих органів,
  • латентній (6–11 років) — із пригніченням сексуальності,
  • на генітальній (після пубертату) — із зрілою сексуальною активністю.

Ерік Еріксон у своїй психосоціальній теорії підкреслює, що формування сексуальної ідентичності найінтенсивніше відбувається в підлітковому віці як частина кризи “ідентичність проти ролевої плутанини”.

Сучасні підходи, зокрема соціально-когнітивна теорія А. Бандури, підкреслюють роль навчання через спостереження, моделювання поведінки та вплив соціального контексту на сексуальний розвиток.

Але це теорія, яка описує як має бути в ідеальному світі. В реальності все дуже інакше і залежить від багатьох чинників (дорослих, які піклуються про дитину, їх психоемоційного стану та готовності до батьківства і всього, що з цим пов’язано, близького та соціального оточення пізніше).

З сучасніших підходів, тілесно-орієнтований терапевт А. Лоуен наголошує, що сексуальність невідривна від зв’язку людини з власним тілом: здатність до тілесного переживання, розслаблення, дихання та задоволення — усе це є базовими компонентами зрілої сексуальності. Без контакту з тілом сексуальність втрачає живість і перетворюється на рольову або вимушену поведінку.

          То ж все починається з перших днів життя. І це дуже дивує зазвичай клієнтів – типу, та що там може бути, то ж ще немовлята? А чи знали ви, що у періоді симбіозу з матір’ю (8 міс – 1.5 року) в дитини вже формується переживання себе і воно залежить від того, як про неї піклувалися. «Який я? Як про мене піклувалися, такий я і є. Добре піклувалися – то я хороший». Про це багато пише Мелані Кляйн у своїх роботах. Кожен етап розвитку дитини важливий, бо там формується майбутній дорослий.

«У нас в країні сексу нема»

Знання про себе, відношення до себе та свого тіла дитина отримує від батьків або осіб, що їх заміняють. А вони їх отримали у спадок від своїх батьків. Тут і починається сумна історія пострадянського простору. Бо «в нас в країні сексу нема».

Фраза «У нас в стране секса нет» стала знаменитою після телемоста «Ленинград — Бостон» 1986 року, організованого в рамках культурного обміну між СРСР і США. Її виголосила учасниця з радянської сторони — Людмила Нарусова, яка насправді сказала: «У нас в стране секса нет… у нас есть любовь». Однак перша частина — «У нас в стране секса нет» — була вирвана з контексту й підхоплена ЗМІ, ставши крилатим виразом, що іронічно відображає ставлення до сексуальності в СРСР: табуйованість, замовчування й офіційну відсутність «непристойного».

Можливо фраза і була вирвана з контексту, але як добре вона відображала реальність. Тіло, тілесність – під забороною, тільки пошепки з посмішками, наче це щось несерйозне, неважливе і соромне. Ось в такому середовищі виросли наші батьки та це є ж тільки верхівка айсберга. Не буду зараз заглиблюватися про ставлення до жінки. Бо всі мали бути рівні, жінка мала бути рівна за усіма параметрами чоловіку – на роботі, в родині, в соціумі. Жінки, що виконують важку чоловічу роботу, були предметом особливої гордості.

Як результат, дівчата, які не знають нічого ні про особливості жіночого тіла, ні про базові речі – такі як гігієна та контрацепція (а там і вибору не було взагалі – пусті прилавки не тільки гастрономів, аптек також). І все це соромне і не має обговорюватися. Звичайно, були виключення, а основний фон був такий. Все жіночне, красиве, витончене – висміювалось та було «пережитками імперіалізму». Як результат такого ставлення до тіла, статевого життя та всіх пов’язаних тем – небажані діти, венеричні захворювання, підпільні аборти та зламані долі.

Фраза «У нас в країні сексу немає» стала символом радянської політики замовчування й табуювання тем сексуальності. Унаслідок цього сексуальна освіта була практично відсутня, а розмова про тіло, бажання та інтимність сприймалася як соромітництво або загроза моралі. Це породило глибокі перекоси у сприйнятті сексуальності – від ідеалізації «чистоти» до почуття провини за природні потреби. Така культурна спадщина досі впливає на міжособистісні стосунки, сексуальну самооцінку та відкритість до власної тілесності у пострадянських суспільствах.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Соціальний аспект сексуальності

Сексуальність має потужний соціальний вимір, оскільки вона формується у взаємодії з культурними нормами, очікуваннями та стереотипами. Те, що вважається прийнятним або табуйованим у сексуальній поведінці, значною мірою залежить від соціального контексту, виховання та медійного впливу. Гендерні ролі, норми краси, уявлення про «нормальність» — усе це моделює наше сприйняття себе як сексуальної істоти. Соціум також визначає, які форми сексуальної ідентичності отримують визнання, а які – стигматизуються. Таким чином, сексуальність – це не лише особистий, а й глибоко соціальний конструкт.

Тобто сексуальність – це не лише про те, що відчуває людина всередині, а й про те, що про це думає суспільство. Люди вчаться, що можна, а що не можна у стосунках і про тіло, з того, що прийнято у їхній культурі, у їхній родині та з телевізора чи інтернету. Наприклад, у різних країнах можуть по-різному ставитися до одностатевих стосунків або до того, як чоловіки і жінки мають себе поводити. Тобто, те, що ми вважаємо нормою або правильним, часто залежить не лише від нас, а й від того, що говорить навколишній світ. І ось це місце, де кожен з нас стикається з соціальними стереотипами/очікуваннями/нормами і маємо вибір – або я це я і роблю як мені до вподоби або «треба відповідати очікуванням, бо що люди скажуть». Зараз не йдеться мова про крайнощі, які порушують законодавчі або інші норми співіснування.

Сучасні соціальні стереотипи щодо сексуальності

Сучасні соціальні стереотипи щодо жіночої сексуальності часто залишаються обмежувальними та дискримінаційними. З одного боку, суспільство заохочує жіночу сексуальність, але лише в межах молодості, відповідності домінантним стандартам краси та поведінкової “поміркованості”.

З іншого боку, старші жінки стикаються з уявленням про те, що сексуальність для них “вже неактуальна” — тіло, яке не відповідає молодіжним ідеалам, автоматично вважається непридатним для сексуального бажання. Такий підхід знецінює тілесність жінки, зводячи її сексуальність до зовнішньої привабливості замість цілісного досвіду близькості, бажання та емоційного зв’язку. Як наслідок, багато жінок з віком починають соромитися свого тіла та пригнічувати власну сексуальність, хоча внутрішня потреба в інтимності та еротичному контакті не зникає. Ось кілька прикладів. Підкреслюю, що це мої особисті спостереження в клієнтських роботах та моя особиста думка з цього приводу і вам необов’язково її поділяти.

«Сексуальність — це прерогатива молодих». У медіа, рекламі та поп-культурі сексуальна жінка майже завжди молода, з «ідеальним» тілом. Старших жінок рідко зображують як бажаних або таких, що самі відчувають бажання. Це створює хибне уявлення, що після певного віку сексуальність втрачає значення і взагалі втрачається.

 «Після 40–50 жінка має займатися онуками, а не особистим життям»
Суспільство часто очікує, що старша жінка “заспокоїться”, перестане бути сексуально активною і переключить увагу на сімейні обов’язки. Будь-який прояв еротичності в цьому віці може сприйматися як “недоречний” або навіть “смішний”.

 «Жінка повинна виглядати молодо, щоб бути сексуально привабливою»
Існує стійкий тиск з боку індустрії краси: зморшки, сиве волосся, зміни тіла – все це наче «виключає» жінку зі сфери бажаного. Через це багато жінок відчувають сором за своє тіло і втрачають контакт із власною сексуальністю, хоча бажання близькості лишається. Або йдуть в гонитву за молодістю за допомогою усіх наявних засобів. Ці стереотипи не лише обмежують жінок, а й позбавляють їх права на повноцінне сексуальне самовираження впродовж усього життя (наприкінці є кілька фільмів саме в цю тематику).

          Але щоб не висвітлювати тему тільки з одного боку, нижче наведу кілька прикладів соціальних стереотипів та очікувань щодо чоловічої сексуальності.

«Чоловік завжди має хотіти сексу». Стереотипна модель маскулінності нав’язує ідею, що сексуальне бажання у чоловіка має бути постійним, незалежно від віку, самопочуття чи емоційного стану. Всі відхилення від цієї норми (наприклад, зниження лібідо або втома) часто сприймаються як «слабкість» або загроза мужності, що може викликати сором і страх втрати статусу.

«Чоловіки з віком стають сексуально неповноцінними». Хоча суспільство частіше дозволяє старшим чоловікам залишатися у ролі сексуально активних, існує потужний тиск щодо потенції та фізичної сили. Проблеми зі збудженням або ерекцією в середньому чи старшому віці сприймаються як втрата чоловічої сутності, а не як природна частина життєвого циклу. Це породжує тривогу й змушує чоловіків уникати тем сексуальності у зрілому віці.

«Старший чоловік – «молодець», якщо має молодшу партнерку» – моє улюблене. Існує двозначне ставлення до сексуальності старших чоловіків: з одного боку, їх сексуальність може романтизуватися (стереотип «успішного мачо» з молодою жінкою), з іншого — глибший емоційний або тілесний контакт у власному віці часто знецінюється. Це звужує чоловічу сексуальність до зовнішньої активності та демонстрації статусу, а не справжнього інтимного досвіду.

Відношення суспільства до оберненої ситуації — коли старша жінка має стосунки з молодшим чоловіком — суттєво відрізняється від того, як сприймається аналогічна поведінка у чоловіків, і часто супроводжується негативною оцінкою або іронією.

Стигматизація та осуд. У багатьох культурах зв’язок між старшою жінкою та молодшим чоловіком часто викликає подив, іронічні коментарі або навіть зневагу. Жінку можуть називати «хижачкою» або припускати, що вона «купила» чоловіка. Такий зв’язок рідко романтизується – на відміну від чоловічого прикладу, де «зрілого мачо» з молодою жінкою часто хвалять або сприймають як ознаку успіху.

Підваження жіночої сексуальності. Суспільство неохоче визнає право жінки старшого віку на сексуальне бажання та активність – особливо, якщо це бажання спрямоване на молодшого партнера. Її сексуальність сприймається як щось «неприродне», що робить виклик суспільним нормам або таке, що виходить за межі «пристойності». Таким чином, прояв бажання розцінюється не як ознака зрілості чи свободи, а як порушення соціального порядку.

Ігнорування емоційної глибини таких стосунків. Такі пари часто сприймаються крізь призму стереотипів: мовляв, це лише про фізичне, і не може бути серйозного чи емоційно глибокого зв’язку. Насправді ж, як і в будь-яких стосунках, мотивація та почуття можуть бути щирими й багатогранними, але суспільство схильне зводити такі союзи до поверхневого пояснення. Може бути й інакше, звичайно, але загальний погляд суспільства на цю історію саме такий.

Таким чином, у випадку старшої жінки з молодшим партнером сексуальність часто не лише не підтримується, а й піддається сумніву або осуду, що знову вказує на гендерно-нерівні стандарти у сприйнятті вікової сексуальності.

Тема сприйняття та взагалі існування сексуальності у старшому віці доволі не популярна до обговорення або стає причиною багатьох запеклих дискусій, де «має залишитися тільки один» правильний спосіб проживання себе та своєї сексуальності. Цей невеличкий огляд має виключно психоедукаційний напрям та запрошує до роздумів на тему.

Що почитати?

«Гендер і сексуальність» (хрестоматія), ред. В. Гайденко (2023). Збірка сучасних праць із гендерних та феміністських досліджень, уперше перекладених українською. Охоплює соціальні конструкції гендера, сексуальність, біомедичні й культурні підґрунтя вікових стереотипів.

«Психологія сексуальності», Зигмунд Фройд (український переклад). Класичний і фундаментальний текст психоаналізу, у якому Фройд вперше формулює теорію психосексуального розвитку, включно з дитячою сексуальністю, підсвідомими мотиваціями, сексуальними відхиленнями, нормами та табу.

Що подивитися?

«Історія матері» / The Mother (2003, реж. Роджер Мішелл). Драматичний британський фільм, який досліджує теми вікової сексуальності, самотності та внутрішнього бунту. Головна героїня – літня жінка, яка після смерті чоловіка несподівано починає стосунки з молодим чоловіком – коханцем власної доньки. Її сексуальне пробудження й пошук близькості кидають виклик суспільним очікуванням та віковим стереотипам. Фільм доволі важкий, але глибоко і чуттєво показує, що бажання, потреба у любові та тілесність не мають вікових меж.

«За розрахунком» / Gold Digger (2019, BBC). Британський драматичний мінісеріал у 6 серіях, що досліджує стосунки між літньою заможною жінкою та значно молодшим чоловіком. Головна героїня, Джулія, після довгих років у тіні чоловіка й дітей, закохується в молодого письменника Бенджаміна. Їхні стосунки викликають підозру з боку її родини, яка підозрює його у «золотошукацтві». Серіал порушує теми вікової дискримінації, сексуальності жінки після 60, довіри та права на особисте щастя незалежно від думки суспільства.

«Американська краса» / American Beauty (1999), режисер Сем Мендес. Нагороди: «Оскар» за найкращий фільм.

У центрі 40-річний чоловік, який переживає кризу середнього віку та захоплюється подругою своєї доньки. Фільм досліджує тему втрати сенсів, сексуального бажання, вікового конфлікту й абсурдності очікувань від чоловіків у “традиційній” родині.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Сором у психології

485

Пірнаючи в глибину свого сорому я зустрічаю багато привидів минулого.

Зазвичай, це батьки або батьківські фігури. Там також багато різних супроводжуючих почуттів – страх власне сорому, власної недоречності, інаковості, не достатності та багато іншого.

Сором народжується в контакті з іншим та проживається також.

Тоді з’являється досвід, що ти не “помер від сорому, не провалився скрізь землю”, а прожив його поруч з іншим, не був відторгнутий та залишився в контакті. І тоді сором вже не зупиняє тотально, ти вже знаеш що далі є життя і можна рухатись.

Це цінний новий досвід, який можна отримати в терапії, якщо на нього наважитися.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Що таке сором?

Ось трохи різних визначень. Брене Браун визначає сором як інтенсивне болісне відчуття або досвід віри в те, що з нами щось не так і через це ми не заслуговуємо на любов та належність.

Джерело: Brown, B. (2012). Daring Greatly. У її концепції сором — це глибинне переживання негідності, яке прямо впливає на самооцінку та стосунки.

Сильван Томкінс описує сором як афект, який виникає у відповідь на перервану позитивну афективну взаємодію, зниження задоволення чи інтересу.

Джерело: Tomkins, S. S. (1962). Affect Imagery Consciousness, Vol. 1. Томкінс підкреслює біологічну природу сорому як реакції на злам позитивного контакту чи очікування.

Майкл Льюїс говорить про сором, як самосвідомий емоційний стан, який вимагає здатності до самоспостереження та оцінки себе очима іншого.

Джерело: Lewis, M. (1992). Shame: The Exposed Self. У цьому підході сором пов’язаний із усвідомленням соціальної оцінки й залежить від того, як ми вважаємо, нас сприймають інші.

Як сором переживається тілесно?

Сором проявляється як раптове зниження тонусу, енергії та залученості. Людина буквально “в’яне”. Tomkins, S. (1962). Affect Imagery Consciousness.

Тілесні реакції наступні:

  • опущення голови або плечей
  • погляд вниз, уникнення зорового контакту
  • зменшення м’язового тонусу
  • відчуття «зменшення» себе в просторі

Меріон Вудман (Marion Woodman) – представник тілесно-орієнтованої аналітичної психології пише, що сором робить тіло «застигшим», блокує потік енергії, особливо в області грудей, шиї, живота.
Woodman, M. (1982). Addiction to Perfection.

Тілесні реакції:

  • внутрішній спазм у ділянці грудей («сховатися всередину»)
  • сором червоніє в обличчі, стискає шлунок
  • поверхневе дихання або затримка дихання

Бессель ван дер Колк (Bessel van der Kolk), що працює з нейропсихологією травми, характеризує хронічний сором, як той, що активує вегетативну нервову систему, викликаючи реакції “замороження” або “зменшення” себе.
Van der Kolk, B. (2014). The Body Keeps the Score.

Тілесні реакції:

  • відчуття скутості, ніби «тіло перестає бути своїм»
  • сором часто викликає розрив між тілом і самосприйняттям
  • можлива дисоціація, німота, внутрішнє заціпеніння

Якщо узагальнити маємо наступні переживання:

Сором – це емоція, яка буквально «стискає» тіло. Він проявляється через:

  • згорблення, зниження тонусу
  • уникнення зорового контакту
  • напругу в ділянці обличчя, грудей, живота
  • бажання зникнути з простору (зменшити тілесну присутність)
  • затримку або поверхневе дихання
  • відчуття приливу крові до обличча – наче воно горить

Звідки береться сором?

Сором – це складна соціальна емоція, яка виникає на перетині біологічних, психологічних і культурних факторів. У своїй основі він є захисною реакцією нервової системи на загрозу соціального відторгнення або втрати належності.

Як зазначає нейропсихіатр Бессел ван дер Колк, сором активує ті ж самі ділянки мозку, що й фізичний біль, і може викликати реакції “замри” або “зникни” (Van der Kolk, 2014).

Біологічно сором еволюційно пов’язаний із потребою в безпеці та приналежності до групи. Сильван Томкінс (1962) описує сором як афект, що виникає у відповідь на раптову втрату позитивного контакту або соціального зв’язку.

Така емоція є сигналом: “з тобою щось не так, тебе можуть виключити з групи”, тому вона гальмує поведінку й змушує переосмислити власні дії.

Разом з тим, досвід виховання відіграє ключову роль у формуванні хронічного сорому. Коли дитина зростає в атмосфері постійної критики, приниження або емоційного відкидання, вона починає вважати себе “неправильною” не лише за вчинки, а в самій сутності.

Джон Бредшоу (1988) назвав це “токсичним соромом” – глибинним переконанням у власній дефектності.

Культурні та соціальні норми також формують сором через порівняння себе з ідеалізованими стандартами. Як показує Брене Браун (2012), сором зростає у середовищі, де недосконалість сприймається як особистісна провина, а не як частина людського досвіду.

У підсумку, сором народжується там, де є розрив між потребою бути прийнятим і досвідом відторгнення чи осуду. Це робить його не лише психологічною реакцією, а й глибоко тілесним і міжособистісним переживанням.

Функціїї сорому

З усього вищенаписаного сором виглядає доволі руйнівним переживанням. Чи то справді так? Чи можливо є якійсь позитивний вплив?

Отже, сором може виконувати адаптивну функцію, коли виступає як внутрішній моральний компас. У помірності він допомагає нам усвідомлювати соціальні межі, емпатійно ставитися до інших і коригувати свою поведінку після помилок.

Такий сором є короткотривалим, не руйнує самооцінку і не ставить під сумнів власну цінність як людини.

В той час, як токсичний сором виходить за межі здорової саморефлексії – він формує переконання: «зі мною щось фундаментально не так». У такому стані людина не просто почувається винною — вона відчуває себе негідною любові, підтримки чи успіху.

Межа між корисним і руйнівним соромом полягає в тому, чи здатна людина розмежовувати дію і самоцінність.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Вплив переживання сорому на психіку

Сором, особливо коли стає хронічним і внутрішньо засвоєним не обмежується окремим досвідом – він формує стабільне відчуття “я недостойний”, яке пронизує самооцінку, стосунки, життєві вибори.

Людина може уникати можливостей, які відповідають її потенціалу, бо вже наперед вірить, що зазнає осуду або невдачі.

Особливо руйнівною є здатність сорому створювати, так званого, внутрішнього критика. Це той постійний голос у голові, що засуджує, знецінює, принижує (зазвичай це голос когось з батьків або бітьківських фігур).

Цей голос часто виникає з батьківських або соціальних послань, які були некритично засвоєні в дитинстві: «не висовуйся», «ти нічого не вартий», «ти занадто…».

У дорослому віці цей внутрішній критик стає невидимим суддею, що заважає формувати здорову самооцінку та підтримуючі стосунки.

Хронічний сором — це не лише емоція, а система сприйняття себе, яка потребує свідомої корекції через емпатію, психотерапію та новий досвід прийняття.

Сором, як переживання, блокує можливість контакту з іншим. Тобто, коли людина соромиться вона зупинена цим почуттям і, наприклад, не взмозі попросити про допомогу або будь-що, вона не може проявлятися назовні.

Коли формується почуття сорому?

Це відьувається на ранніх етапах психічного розвитку – приблизно у віці від 1,5 до 3 років.

Це відповідає періоду, коли в дитини активно розвивається самосвідомість, здатність розпізнавати себе як окрему істоту, а також з’являється розуміння соціальних очікувань і реакцій інших людей.

Цей період критичний, оскільки саме тоді реакція батьків, вихователів та середовища на дії дитини формує у неї перше уявлення про «добре» і «погане» в контексті не лише вчинку, а й власної особистості.

Якщо дитину соромлять замість того, щоб коригувати поведінку з повагою, формується глибинне переживання власної недостойності, що згодом може перетворитися на хронічний або токсичний сором.

Сором vs. Провина

Доволі часто в терапевтичній роботі з клієнтами виявляється, що клієнт не може чітко вирізнити що саме він переживає у певній ситуації – сором чи провину.

Відрізнити сором від провини часто важко, бо обидві емоції виникають у відповідь на помилки чи соціальні порушення і можуть супроводжуватися схожими почуттями дискомфорту.

Крім того, у багатьох людей через виховання чи травматичний досвід провина може швидко переходити в сором, коли замість оцінки вчинку починають оцінювати себе як особистість.

Через це межа між «Я зробив помилку» і «Я – поганий» стає розмитою, що ускладнює усвідомлення власних емоцій.

Сором і провина – це схожі, але принципово різні емоції, які виконують різні психологічні функції.

Провина стосується поведінки: «Я зробив щось погане», і часто мотивує до виправлення вчинку або вибачення.

Натомість сором пов’язаний із ідентичністю: «Я поганий, зі мною щось не так», і призводить до замкнення, уникання та зниження самооцінки.

Провина сприяє відновленню стосунків, бо базується на здатності брати відповідальність, тоді як сором ізолює і створює внутрішнє відчуття дефектності.

Наприклад: якщо дитина зламала чашку, провина – це думка «Мені шкода, я зробив помилку. Як мені відшкодувати/виправити це?», а сором – «Я незграбний, мене не можна любити»

Вправа-дослідження себе:

Вправа на дослідження вашої індивідуальної історії, в якій ви зростали та виховувалися. Вона доволі проста, але піднімає багато спогадів (принаймні в мене, і не всі з них приємні). Треба продовжити речення:

  1. Мені така донька/син як ти…
  2. В кого ти такий/така…
  3. Зараз повернемося додому і ти в мене…
  4. Допоки ти живеш у моєму домі..
  5. Не пхай свій ніс…
  6. Всі діти як діти, а ти…
  7. Подивись на себе, ти як…
  8. Можеш збирати свої речі та…
  9. Ти мені все життя..

Впевнена, що кожному буде що додати до цього переліку речень. Бо окрім всього іншого, там закладене ще і почуття сорому, якщо продовження речень мають негативний зміст.

А ще пропоную трохи замислитися тим, в кого вже є діти – яке продовження цих речень напишуть вони? 

Вправа: «Вияви голос сорому»

Усвідомлення голосу сорому. Впродовж дня або якогось проміжку часу, або виконуючи/плануючи якусь справу, зверни увагу на внутрішні думки, які тебе засуджують, принижують або змушують відчувати себе неповноцінним/ною.

Це і є «голос сорому» – часто він звучить як критика або вимоги: «Ти не достатньо добра», «Ти заслуговуєш на це». Зверни увагу, чий це голос? (батько, мати або хтось інший).

Записування. Візьми аркуш і запиши ці фрази або думки. Це допомагає вивести сором із підсвідомості в усвідомлене поле.

Аналіз і дистанціювання. Запитай себе: Чи правда це? Чи належить цей голос мені, чи це залишок чужих очікувань? Спробуй подивитися на нього, як на окрему частину себе, а не як на всю свою сутність.

Що почитати про сором?

Удо Баєр, Габріела Фрік-Баєр «Сором. Соромитися та бути присоромленим». Автори досліджують, як сором постає та еволюціонує – від захисту до руйнівного психологічного феномену.

Використовують терапевтичний підхід і приклади з практики, допомагаючи читачу розпізнати токсичний і адаптивний сором.

Маріо Якобі «Сором та витоки самоповаги». Це одна з небагатьох праць, цілком присвячених вивченню феномену сорому як універсального людського афекту.

Автор, юнгіанський аналітик, розкриває глибинну природу сорому як емоції, що істотно впливає на формування самооцінки та внутрішній світ особистості.

Книга вирізняється багатим психотерапевтичним матеріалом, включаючи реальні клінічні випадки. Автор пропонує цілісне бачення проблеми, спираючись на сучасні психоаналітичні дослідження, і водночас викладає складні ідеї простою, живою мовою.

Високий рівень ерудиції, наукова точність і образність викладу роблять книгу цінною як для фахівців, так і для широкого кола зацікавлених читачів.

Що подивитися на тему сорому?

«Сором» / Shame (2011). Драма (18+) розповідає історію Брендона – зовні  успішного чоловіка, життя якого насправді наповнене самотністю, внутрішньою порожнечею та глибоким соромом, який він намагається приглушити через сексуальну залежність.

Сором тут показаний як емоційна пастка, що не дозволяє встановлювати близькі зв’язки, підтримувати сталі стосунки та приймати себе.

Стрічка містить візуально сильну метафорику сорому – уникання, холод, повторення деструктивних патернів.

«Маленька міс Щастя» / Little Miss Sunshine (2006). Історія про незвичну родину, яка вирушає на конкурс краси разом зі своєю маленькою донькою.

За кумедними й драматичними епізодами приховано глибокі переживання сімейного сорому, нездійснених очікувань, страху бути “невдалим” чи “недосконалим”.

Кожен герой фільму стикається зі своїм соромом – і в процесі подорожі знаходить спосіб прийняти себе та інших.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Самооцінка особистості

321

Буду писати банальні речі, але можливо комусь вони зараз будуть доречні.

Банальне – неможливо кохати іншого, якщо не кохаєш себе. Це не про нарцисичну “закоханість у власне відображення у дзеркалі”. Це про стрижень – я подобаюсь собі таким/такою як є, з усіма своїми випуклостями та впадинками, з усіми не ідеальностями.

Наче нічого нового? Але не так це легко, як здається.

Це ота сама внутрішня опора або самоопора, яку ніхто і ніяк не може похитати, зламати або знецінити.

Її не похитне необачний або знецінюючий коментар або погляд у ваш бік, бо самооцінка всередині, а не назовні. І не залежить від схвалення або не схвалення інших. Коли вона винесена назовні, кожен перехожий може на неї повпливати.

Ось така історія. Працюємо з нею в терапії. Це не так просто, як здається. Але зусилля варті того.

То ж, пропоную поговорити про самооцінку та самоцінність.

Що це? Де воно є? Та де його взяти, якщо нема?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Нижче визначення самооцінки від Роберта Бернса (Robert Burns) — американського психолога, фахівця у галузі педагогічної та соціальної психології.

Він є автором широко відомої праці «Розвиток Я-концепції і виховання» (The Self Concept in Theory, Measurement, Development and Behaviour), в якій він проаналізував формування самооцінки в контексті міжособистісної взаємодії, навчального процесу та виховання.

Самооцінка — це загальне ставлення особистості до себе, яке формується на основі досвіду соціальних взаємодій і визначає, наскільки індивід приймає чи не приймає себе. У своїй концепції Бернс наголошує, що самооцінка є динамічною структурою, яка змінюється під впливом значущих інших (батьків, вчителів, ровесників) та життєвого досвіду.

Карл Роджерс (Carl R. Rogers) – американський психолог-гуманіст, один із засновників гуманістичної психології. Створив концепцію «Я» (Self-concept), яка відіграє центральну роль у розумінні особистості. Автор клієнт-центрованого підходу в психотерапії.

Його визначення самооцінки таке – самооцінка – це компонент «Я-концепції», який відображає, наскільки особа себе цінує. Здорове функціонування особистості передбачає узгодженість між реальним «Я» та ідеальним «Я».

Роджерс вважав, що самооцінка формується під впливом досвіду прийняття або неприйняття особистості значущими іншими. Коли є гармонія між реальним образом себе та ідеальним образом, самооцінка є стабільною і позитивною.

Ось цей аспект я б пропонувала розглянути більш детально. Бо, дійсно, дитина зростає в родині та всі знання про себе з перших днів життя отримує від дорослих, які піклуються про неї.

Етапи становлення самооцінки особистості (з урахуванням сучасних підходів)

Раннє дитинство (0–3 роки): формування базового емоційного ставлення до себе:

На цьому етапі дитина ще не має чіткого уявлення про себе, однак формується відчуття власної безпеки та значущості через взаємодію з тими дорослими, що єю опікуються. Джон Боулбі (теорія прив’язаності) вважав, що емоційна прив’язаність до матері або іншого значущого дорослого формує фундамент майбутньої самооцінки — через досвід того, чи є “Я” гідним любові (Bowlby, 1969). Тут ми кажемо, що дорослий «віддзеркалює» дитину. З того, як дорослий реагує на дитину, вона дізнається яка вона.

Дошкільний вік (3–6 років): емоційно забарвлене уявлення про себе:

Діти починають усвідомлювати себе як окрему особистість, і їхня самооцінка формується через соціальне підкріплення (похвалу, осуд, увагу дорослих). Діана Баумрінд у своїх дослідженнях показала, що стиль виховання батьків (авторитетний, авторитарний, поблажливий) суттєво впливає на розвиток самооцінки (Baumrind, 1967).

Молодший шкільний вік (6–10 років): когнітивне осмислення себе:

Діти починають активно порівнювати себе з іншими, важливою стає шкільна успішність та соціальний статус у групі однолітків. Сьюзан Хартер розробила модель багатовимірної самооцінки, в якій вказувала, що саме в цьому віці діти починають розрізняти самооцінку в різних сферах (успішність, зовнішність, соціальна компетентність тощо) (Harter, 1985).

Підлітковий вік (11–16 років): криза ідентичності, рефлексія, самосприйняття:

Самооцінка стає нестабільною через пошук власної ідентичності. Молодь порівнює реальне «Я» з ідеальним, виникають внутрішні суперечності. Ерік Еріксон у теорії психосоціального розвитку зазначав, що головним завданням підліткового віку є формування цілісного образу себе (Erikson, 1968).

Юність та рання дорослість (17–25 років): стабілізація та реалістичне самосприйняття:

На цьому етапі формується більш адекватна самооцінка, яка спирається на реальний досвід, життєві досягнення, автономні цінності. Карл Роджерс підкреслював, що зріла самооцінка пов’язана з інтеграцією особистого досвіду, автономії та внутрішньої згоди із собою (Rogers, 1961).

Дорослість (після 25 років): динамічна саморегуляція та адаптація:

Самооцінка змінюється під впливом життєвих подій, соціальних ролей, професійної реалізації. У зрілої особистості вона більш стійка та автономна. Майкл Керніс (Kernis, 2003) описує поняття автентичної самооцінки — тобто такої, що ґрунтується на глибокому саморозумінні, відкритості до самокритики та відповідності внутрішніх і зовнішніх проявів.

Тобто, теоретично і в ідеальних умовах самооцінка особистості має формуватися згідно з етапами наведених вище. Але, життя накладає свої корективи та «не так все сталося, як гадалося», на жаль. Тому тема самооцінки та самоцінності є однією з основних, з якою майже кожну сесію стикаюся в клієнтських роботах, незалежно від теми основного запиту. Наприклад,  «Чи можу я собі дозволити це? Чи я достатній для чогось або когось?» або постійне порівняння себе з іншими – іноді це мотивує до самовдосконалення, але в більшості випадків, навпаки – гальмувати розвиток. Бо: «Та куди мені до них?»

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Що ж може спричинити наявність низької самооцінки?

Негативний досвід у ранньому дитинстві

Якщо дитина не отримує достатньої емоційної підтримки, безумовного прийняття й уваги з боку батьків або значущих дорослих, формується базове відчуття меншовартості.

Джон Боулбі (1969) в межах теорії прив’язаності підкреслював, що відсутність надійної емоційної прив’язаності призводить до формування негативного образу себе як «небажаного» чи «невартого любові». Що це може бути?

Наприклад, народження дітей погодків в родині або навіть наявність одного малюка, в умовах коли мати не отримує достатньо підтримки від оточення.

Мати втомлена, роздратована, виснажена і просто фізично не в змозі надавати необхідну дитині емоційну складову, прийняття та любов, бо сама її не має.

Також, це може бути хвороба матері (наприклад, післяпологова депресія) або якісь несприятливі сімейні обставини, які впливають на стан матері. Тобто, все починається з перших днів життя дитини. І тому підтримка матері в цей період є дуже важливою.

Критичне або принижувальне виховання

Низька самооцінка часто виникає у дітей, яких регулярно критикують, порівнюють з іншими або знецінюють. Це формує внутрішнього критика і спотворене самосприйняття. Карл Роджерс (1961) вважав, що у разі умовного прийняття дитини (тобто коли любов і схвалення залежать від її поведінки), вона засвоює негативні уявлення про себе та знижує власну самоцінність.

Мабуть, ця історія в терапії найчастіша. Клієнт може бути вже дорослою людиною, мати власних дітей та інше, а подумки він все ще критикує і шпиняє себе за кожну, навіть маленьку, невдачу або недостатньо хорошу дію. Вже може не бути на цьому світі його/її батьків, а він/вона все ще продовжує їх «добру справу» – «виховати справжню людину». І карає себе за кожен промах або те, що в очах батьків, могло б їм бути.

Тут передаємо привіт радянським часам, бо «не треба хвалити дитину, бо розбеститься та загордиться. Треба частіше критикувати, щоб не задавався» – в мене було так. Завжди був «син/дочка» маминої подруги», яка краще за мене. Впевнена, тут у вас також є своя історія.

Соціальне порівняння і невдачі в соціалізації (особливо в підлітковому віці)

Негативне сприйняття себе формується через постійне порівняння з іншими (особливо в соціальних мережах, у сучасних умовах). Підсилюється відчуттям неприйнятності чи соціального виключення. Сьюзан Хартер (1999) досліджувала, як підлітки формують самооцінку у різних доменах. Вона виявила, що діти з негативним соціальним досвідом (відторгнення, булінг, низький соціальний статус) мають вищий ризик заниженої самооцінки.

Насправді, це є темою навіть не для окремої статті, а для кількох книг. Бо, працюючи з дітьми та підлітками, бачу наскільки питання формування в них самооцінки та самоставлення залежить від образів, які транслює інфосередовище.

Повторювані невдачі та низька самомотивація

Людина, яка постійно зазнає невдач у значущих для неї сферах (навчання, кар’єра, міжособистісні стосунки), починає сумніватися у власній спроможності. Альберт Бандура (1997) підкреслював, що відчуття низької самоефективності знижує віру в себе, що безпосередньо пов’язано зі зниженням самооцінки.

Ця тема також дуже часта в роботі з школярами, бо приходять вже зі знанням про себе «я тупий, ні на що не здатний» і це знання в них не взялося з повітря. Питаю «Звідки ти це знаєшь?» і отримую сумні історії навчання та «підтримки» оточення.

Перфекціонізм і завищені очікування до себе

Самооцінка знижується, коли особа постійно не відповідає власним (нереалістичним) стандартам або стандартам, нав’язаним середовищем. Пол Г’юїтт та Гордон Флетт (1991) виділили деструктивний перфекціонізм як фактор, що сприяє хронічно низькій самооцінці, тривожності та депресії.

Звідки береться перфекціонізм та завищені очікування від себе – треба досліджувати в кожному окремому випадку, бо однієї відповіді тут не буде. Можливо, то ідея та очікування батьків, які все життя говорили дитині про її талановитість, виключність та прагнули за рахунок дитини отримати визнання в соціумі, яке не змогли свого часу отримати особисто. Тобто, наче і хвалили, але занадто і дитина була перевантажена очікуваннями від неї.

Таких історій в мене дуже багато в практиці. Наприклад, коли дівчинку віддають на танці (мати, яка все життя мріяла танцювати, але не мала хисту або можливості). І дитина танцює, їй навіть це може подобатися, але варто їй тільки десь схибити та батьківська фігура готова її знищити, бо вона соромить її або ще щось. І певна, знайома багатьом історія з музичною школою, яку відходив, приніс батькам диплом і більше ніколи не підходив до інструменту. В моєму оточенні є такі.

Травматичні або критичні життєві події

Насильство, відкидання, приниження, втрата значущих осіб — усе це може спровокувати стійке зниження самооцінки. Джудіт Герман (1992) у дослідженнях посттравматичного досвіду зазначає, що одна з найбільш стійких змін після психологічної травми — це негативне, знецінене ставлення до себе.

Але, за наявності достатньої підтримки ззовні, можна впоратися з наслідками травматичної події. Головне – зробити крок і попросити/звернутися по допомогу. І це не соромно, це навпаки – дуже сміливий крок, на який складно наважитися. Але це і є перший крок до себе!

Що почитати про самооцінку особистості?

Книга “Шість стовпів самооцінки” Натаніель Бранде.
Ця книга розглядає шість ключових практик, що формують здорову самооцінку: усвідомленість, самоприйняття, відповідальність за себе, цілеспрямованість, самопідтвердження та цілісність. Автор поєднує теоретичні концепції з практичними вправами для щоденного застосування.

Робочий зошит із самооцінки. Ширальді Ґленн Р. Цей практичний посібник містить вправи, приклади з психотерапевтичної практики, техніки когнітивно-поведінкової терапії та емоційної саморегуляції. Підійде для самостійної роботи або як допоміжний матеріал у консультуванні.

Що подивитися на тему самосприйняття та самооцінки?

“The Pursuit of Happyness” / «У гонитві за щастям» (2006). Цей фільм розповідає реальну історію Кріса Ґарднера – батька-одинака, який переживає фінансовий крах, бездомність і відчай. Незважаючи на складні обставини, герой не втрачає віри в себе і поступово відновлює власну гідність.

Фільм яскраво демонструє, як внутрішня самоцінність і наполегливість допомагають людині подолати соціальну стигматизацію та зовнішні труднощі. Стрічка доволі життєстверджувальна, має багато різних фокусів. На мою думку, варта уваги. Мене вразив монолог героя Віла Сміта, де він каже: «Синку, на шляху до мрії не слухай нікого, навіть мене».

“Little Miss Sunshine” / «Маленька міс Щастя» (2006). Цей фільм –  справжня перлина, що вирізняється щирістю, тонким гумором і душевним теплом. Історія про незвичну родину, яка вирушає в дорогу заради мрії маленької Олів взяти участь у конкурсі краси, наповнена емоційними моментами, які змушують і сміятися, і плакати.

У центрі сюжету — конфлікт між зовнішніми стандартами “успіху” та прийняттям себе таким, як є. Фільм з гумором і глибоким змістом розкриває ідею, що самооцінка не повинна залежати від чужих очікувань.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Образ тіла

1 987

Образ тіла та розлади харчової поведінки

  • Я хочу полюбити себе… Хочу насолоджуватися своїм тілом, бути розкутою, розслабитися…
  • Добре, а що тобі подобається у своєму тілі?
  • Нуу..в мене завеликі коліна, забагато зморшок на руках, високий лоб..
  • Але ж я спитала, що тобі подобається в собі?

Це невеличкий уривок моєї розмови з моїм терапевтом колись, який я дуже добре пам’ятаю і згадую кожний раз, коли мої клієнти (і жінки, і чоловіки) приносять тему образу свого тіла та своїх стосунків з ним.

То ж, як у вас зі своїм тілом?  Поговоримо?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Поняття про «образ тіла»

Поняття «образ тіла» (body image) означає уявлення людини про власне тіло – його зовнішність, розміри, форму, а також ставлення до цих уявлень: прийняття чи неприйняття, задоволення або незадоволення.

Автором терміна вважається Пауль Шильдер (Paul Schilder) –  австрійський психіатр, невропатолог і психоаналітик. У 1935 році він опублікував класичну працю “The Image and Appearance of the Human Body”/ Образ та зовнішній вигляд тіла людини, де вперше системно розглянув феномен образу тіла з точки зору нейропсихології, психоаналізу та феноменології. Ці дослідження продовжував також Пітер Д. Слейд (Peter D. Slade). Він є відомим дослідником у галузі психології, зокрема у вивченні розладів образу тіла, включаючи тілесну дисморфію (body dysmorphic disorder, BDD) та порушення харчової поведінки. Він широко публікувався на тему когнітивно-поведінкових моделей формування образу тіла.

Коли і як формується образ тіла?

Формування образу тіла починається з народження, але емоційно забарвлене, соціально обумовлене ставлення до нього формується переважно в дошкільному та шкільному віці, а в підлітковому — проходить інтенсивну трансформацію під впливом зовнішніх чинників.

Раннє дитинство (0–3 роки): формування тілесної схеми

На цьому етапі формується базове відчуття “Я-тіла”, коли дитина починає розпізнавати себе як окрему істоту. Жан Піаже вказував, що сенсомоторна стадія розвитку (0–2 роки) включає набуття первинних знань про власне тіло через рух і сенсорний досвід. Джерело: Piaget, J. (1952). The Origins of Intelligence in Children. На сьогодні Жан Піаже визнається одним із провідних дослідників у галузі когнітивного розвитку дитини. На основі спостережень за інтелектуальним розвитком трьох власних дітей він розробив теоретичну модель, яка описує послідовні етапи формування інтелектуальних і формально-логічних структур мислення у дітей.

Люди, в кого є досвід спостереження за маленькими дітьми в цьому віці – від народження до 3 років, могли помічати, як малі хаотично розмахують ручками, а потім знаходять своє ушко, ніжку, ніс, хапаються за нього. Спочатку не усвідомлено, а потім вже розглядують і досліджують своє тіло. Тут зазвичай батьки бувають збентежені тим, що дитина також торкається і досліджує свої статеві органи. Тоді залежно від реакції дорослих, цей досвід або стає частиною дослідження себе або першим досвідом соромлення та залякування: «Ти що таке робиш?». Дитина запам’ятовує перелякані очі дорослого, його суворе обличчя і з’являється асоціація – я поганий, моє тіло погане або щось накшталт. Бо нічого «такого» свідомо дитина у віці до 3-х років робити не може. Але торкатися статевих органів в більш старшому віці дитина може, щоб заспокоїти себе, перебуваючі у стані тривоги. Але це тема для іншої статті.  Моєю метою тут і надалі є показати роль відповідальних дорослих у цих процесах.

Дошкільний вік (3–6 років): зародження образу тіла

У цей період дитина вже може описати частини свого тіла, малює фігуру людини, порівнює себе з іншими. Формується первинний образ тіла, який поєднує когнітивне знання (що в мене є руки, ноги, голова) та емоційне ставлення до свого вигляду. Джерела: Schilder, P. (1935). The Image and Appearance of the Human Body. Stipek, D., Recchia, S., & McClintic, S. (1992). Self-evaluation in young children.

Ставлення до свого вигляду дитина в цьому віці також бере спираючись на те ставлення/віддзеркалення, яке вона отримує від значущих дорослих. Це може бути: «Яке в тебе красиве волосся! В тебе очі красиві, як у тата! Ти така гнучка!» та ін. А може бути так: «В тебе завеликий лоб, треба його прикривати волоссям. Тобі не можна таку зачіску, в тебе завеликі вуха» та інше. І наче дорослий хотів, як краще, але дитина пам’ятатиме це і нестиме далі це знання про себе, якщо не знайдеться інша значуща людина, яка зробить інше віддзеркалення і дитина побачить себе іншою.

Молодший шкільний вік (6–10 років): соціальне порівняння

У цей період значного впливу набуває оцінка тіла з боку оточення – батьків, однолітків, учителів. Діти починають порівнювати свою зовнішність із зовнішністю інших, зростає чутливість до зовнішньої оцінки, що впливає на самооцінку. Джерело: Harter, S. (1999). The Construction of the Self: A Developmental Perspective.

Підлітковий вік: критична фаза

Це період найбільш інтенсивного формування ставлення до свого тіла. Через гормональні зміни та вплив соціальних норм образ тіла стає ключовим компонентом особистої ідентичності. Негативне сприйняття власного тіла в цьому віці пов’язане з ризиком розладів харчової поведінки, тривожності та депресії. Джерело: Cash, T. F., & Smolak, L. (2011). Body Image: A Handbook of Science, Practice, and Prevention.

          На кожному з цих етапів оточення має велику та значущу роль у формуванні в дитини, а потім в дорослого знання про себе та своє тіло. Тут в терапії спливає багато клієнтських історій про цькування іноді власними ж близькими, яке потім мало продовження в колі однолітків. Як наслідок таких історій може бути доволі широкий спектр порушень психіки, з якими ми працюємо спільно з психіатрами. Але основні і найчастіші порушення, це розлади харчової поведінки, як зазначалося вище. Тому трохи про це також.

Розлади харчової поведінки та образ тіла

Наше тіло росте і формується за рахунок їжи, яку ми споживаємо. То ж стосунки з їжею є дуже важливими і формуються вони з перших днів нашого життя одночасно з формуванням стосунків матір’ю – з однією з найважливіших фігур в житті дитини. Протягом першого року життя ці стосунки – запорука виживання для дитини.

Розлади харчової поведінки (РХП) – це психічні розлади, що характеризуються стійкими порушеннями харчової поведінки та пов’язаними з нею емоціями й думками, які негативно впливають на фізичне здоров’я, психологічне функціонування та соціальне життя людини. Джерело: American Psychiatric Association (APA). (2013). Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders (5th ed.; DSM-5).

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Основні види РХП за DSM-5:

DSM-5 (англ. Diagnostic and Statistical Manual of mental disorders, fifth edition – Діагностичний і статистичний посібник із психічних розладів 5-го видання) – нозологічна система, «номенклатура» психічних розладів, що використовується у США з 2013 року.

Анорексія нервова (Anorexia Nervosa) – Характеризується відмовою підтримувати нормальну масу тіла, інтенсивним страхом ожиріння, спотвореним образом тіла. Часто супроводжується повною відмовою від їжі, надмірним фізичним навантаженням, порушенням менструального циклу у жінок. Джерело: DSM-5, APA (2013) та Fairburn, C. G. (2008). Cognitive Behavior Therapy and Eating Disorders.

Булімія нервова (Bulimia Nervosa) – Повторювані епізоди переїдання з наступними компенсаторними діями (викликання блювання, прийом проносних, голодування). На відміну від анорексії, маса тіла зазвичай перебуває в межах норми або коливається. Джерело: DSM-5, APA (2013)
та Hoek, H. W., & van Hoeken, D. (2003). Review of the prevalence and incidence of eating disorders.

Психогенне переїдання (Binge Eating Disorder) – Періодичні епізоди неконтрольованого споживання великої кількості їжі без подальших компенсаторних дій. Часто пов’язане з емоційним дистресом, ожирінням і низькою самооцінкою. Джерело: Wilfley, D. E., Wilson, G. T., & Agras, W. S. (2003). The clinical significance of binge eating disorder.

Атипові та інші специфічні розлади харчової поведінки (OSFED, Other Specified Feeding or Eating Disorders) – включають прояви, які не повністю відповідають критеріям анорексії чи булімії, але все ж завдають серйозної шкоди (наприклад, атипова анорексія, нічне переїдання тощо). Джерело: DSM-5, APA (2013).

РХП часто супроводжуються депресією, тривожністю, обсесивно-компульсивними симптомами. Причини розвитку — біологічні (генетика, нейробіологія), психологічні (перфекціонізм, низька самооцінка), соціальні (культурні стандарти краси).

В терапії РХП психотерапевт обов’язково співпрацює з психіатром та медичними працівниками, які спостерігають за фізичним станом клієнта. У випадку, коли маса тіла клієнта є критичною, спочатку невідкладне звернення до лікарів та перебування у стаціонарі за необхідності, поки фізичний стан пацієнта не нормалізується (вага прийде в норму та інші медичні показники). Психотерапія в такому випадку надається з огляду на фізичний стан пацієнта. Моя особиста думка, що у випадку РХП ніколи не буде достатньо тільки психотерапії (будь-який підхід)  – тут має бути кропітка співпраця пацієнта, його близьких та лікарів відповідного фаху. Близьким такого пацієнта також бажано мати психотерапевтичну підтримку хоча б в рамках психоедукації, щоб краще розуміти що відбувається.

Нижче пропоную подосліджувати себе.

Вправа на дослідження свого образу тіла

Намалюйте контур власного тіла на аркуші — не обов’язково точно, головне передати загальне уявлення про себе. Після цього потрібно зафарбувати або позначити частини тіла трьома кольорами:
– зеленим – ті, які подобаються або викликають позитивне ставлення;
– синім – ті, до яких ставлення нейтральне;
– червоним – ті, які не подобаються або з якими є внутрішній дискомфорт.

За бажанням, можна додати до малюнка слова, асоціації або символи, які виникають у зв’язку з певними частинами тіла. Після виконання вправи пропоную обдумати наступні питання:

– Що було легко або складно зображати?
– Які частини тіла найбільше привернули увагу і чому?
– Які емоції викликає малюнок загалом?
– Чи є частини тіла, ставлення до яких хотілося б змінити?

Ця вправа допомагає краще усвідомити, як саме сприймається власне тіло, які частини викликають прийняття, а які — напругу чи відторгнення. Вона створює безпечний простір для дослідження ставлення до себе та може стати першим кроком до формування більш прийнятного та турботливого образу тіла.

Що почитати про образ тіла?

У книзі «Більше ніж тіло. Ваше тіло — знаряддя, а не прикраса» Лексі та Ліндсі Кайт пропонують дієві рекомендації, що виходять за межі традиційного бодипозитиву. Вони розглядають різноманітні чинники, які формують наше ставлення до власного тіла — від впливу медіа й культури фітнесу до внутрішньої саморефлексії та навичок самоспівчуття. Авторки акцентують увагу на тому, як самооб’єктивація поступово проникає у повсякденне життя, послаблюючи відчуття цінності та автентичності. Ця книга стане корисним ресурсом для тих, хто прагне переосмислити власне тіло та розпочати шлях до більш здорового й цілісного сприйняття себе.

«Розлад харчової поведінки у підлітків» надає практичні методи боротьби з анорексією, булімією та психогенним переїданням» авторка Лорен Мюльхайм описує ефективну програму, розроблену на основі підходу сімейної терапії Модслі — методу, спеціально адаптованого для роботи з підлітками, які мають розлади харчової поведінки.

Посібник пропонує чіткі інструкції для батьків щодо підтримки дитини у відновленні здорового харчування. Зокрема, він допомагає стабілізувати режим прийому їжі, поступово розширити раціон, сформувати корисні харчові звички, а також засвоїти стратегії подолання труднощів і запобігання повторному розвитку симптомів.

Що подивитися про стосунки з тілом?

Увага, всі стрічки не рекомендовано до перегляду вразливим та пацієнтам в ремісії.

Фільм «До кісток» (To the Bone, 2017). Він розповідає історію 20-річної Еллен (Лілі Коллінз), яка бореться з анорексією. Після кількох невдалих спроб лікування вона потрапляє до нетрадиційної групової терапії під керівництвом нестандартного лікаря Вільяма Бекхема (Кіану Рівз). Доктор Бекхем використовує незвичні методи, щоб допомогти пацієнтам усвідомити свої проблеми та знайти мотивацію для одужання.

Документальний фільм «Життя на межі» (Thin, 2006), знятий Лорен Грінфілд, розповідає про життя жінок, які проходять лікування від анорексії, булімії та компульсивного переїдання в центрі Renfrew Center у Флориді. Стрічка показує щоденні виклики, з якими стикаються пацієнтки, зосереджуючись на їхніх переживаннях, стосунках, харчових ритуалах і терапії. Фільм вирізняється своєю прямотою та відвертістю, не романтизуючи хворобу, а натомість демонструючи її складність і реальну небезпеку.

Художній фільм «Кістки красуні» (Starving in Suburbia, 2014) розповідає про підлітку на ім’я Ханна, яка поступово занурюється в небезпечний світ проанорексичних онлайн-спільнот. Прагнення до ідеального тіла, тиск з боку балетного середовища та вплив соціальних мереж призводять до стрімкого розвитку анорексії. Фільм демонструє, як під зовні безпечними гаслами «самоконтролю» та «мотивації» приховується глибока психологічна криза. Ця стрічка може бути корисною для підлітків, батьків та педагогів як засіб розуміння прихованих механізмів розладів харчової поведінки.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Вибір як джерело змін

1 535

«Бути чи не бути» (англ. To be, or not to be) — початкові слова знаменитого монологу Гамлета в однойменній п’єсі Шекспіра.

Впевнена, – це знайома майже кожному фраза та переживання. Коли треба робити вибір, а ти застигаєш, заклякаєш і німієш. Або як пан Гамлет складаєш вірша про свій стан та переживання, або…варіантів багацько і в кожного, в кожному випадку свій.

Щобільше, в кожному віці будуть різні стани, способи як ми робимо або не робимо вибір (і це також вибір).

Щодо процесу  психотерапії, поділюся секретом, про який говорить Р. МакМаллін (когнітивний психотерапевт) в одній зі своїх книг – «Є одна істина, яку багато терапевтів вже знають, але не часто говорять про неї назагал.

Попри те, що для того, щоб до неї дійти треба 10 років практики з тисячами клієнтів,  більшість терапевтів не обговорюють її у своїх книгах та не згадують у розмовах з колегами..Що ж це за істина?

Все просто – клієнти не змінюються до тих пір, поки вони не будуть вимушені це зробити».

Отакої..то це я не хочу змінюватися? То мене все влаштовує? То це я винна чи відповідальна за своє життя і те, що в ньому відбувається? Це думки, які раз повз раз приходили мені в голову, коли я була клієнтом в терапії.

Вони викликали багато обурення та нерозуміння. Деякі відповіді я все ще шукаю. А деякі вже є і доволі зрозумілі.

Бо психотерапія це шлях до себе. І це не марш-бросок (пізнай себе за 10 сесій), це марафонська дистанція. І на шляху буде і є багато перехресть, де ти маєш вибрати, як у казці: «Прямо підеш — коня загубиш, наліво підеш — себе загубиш, направо підеш — і себе загубиш, і коня».

Пропоную пороздивлятися тему виборів та те, як ми їх робимо.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Вибір – що це?

Класичне визначення (когнітивна психологія):

“Вибір — це процес прийняття рішення між двома або більше альтернативами, який ґрунтується на оцінці їх цінності, переваг і наслідків.” Leon Festinger, 1957, Theory of Cognitive Dissonance.

Фестінгер вказував, що вибір спричиняє когнітивний дисонанс, особливо якщо альтернативи привабливі в однаковій мірі.

Поведінковий підхід (біхевіоризм):

“Вибір — це поведінковий акт, що є наслідком підкріплення певної реакції на стимул серед можливих варіантів.” B.F. Skinner, 1953, Science and Human Behavior.

Скіннер вважав, що вибір формується як наслідок минулих підкріплень і реакцій.

Гуманістичний підхід:

“Вибір — це прояв особистої свободи й відповідальності, через який індивід реалізує свій потенціал і визначає шлях самореалізації.” Carl Rogers, 1961, On Becoming a Person.

Роджерс підкреслював, що вибір – це акт внутрішньої автентичності, коли людина слухає «власне Я».

Екзистенційний підхід:

“Людина приречена на свободу – вона завжди має вибір, навіть якщо цей вибір стосується її ставлення до обставин.” Jean-Paul Sartre, 1943, Being and Nothingness.

Хоча Сартр — філософ, його підхід широко використовується в екзистенційній психології (наприклад, Франклом). Вибір — це акт свободи та відповідальності перед собою.

Ось такі маємо концепції вибору. Але вибираючи якийсь один варіант, ти автоматично відмовляєшся від іншого або інших.

Також, кожен з виборів має свої наслідки. І ось тут і трапляється зупинка, і доволі часто без зовнішнього впливу і навіть при його наявності, вибір зробити не сила.

Людина стопориться і може провести в цій точці доволі багато часу, іноді все життя. Але, пам’ятаємо, не робити вибір – це теж вибір.

Точка неврозу або зупинений вибір

Загальне визначення (в контексті психотерапії):

“Точка неврозу — це внутрішній конфлікт або ключовий момент в особистій історії, де особистість сформувала дезадаптивний спосіб реагування на біль, тривогу чи фрустрацію.” Це узагальнене визначення на основі підходів Фрейда, Перлза, Юнга та сучасної практичної психотерапії.

В гештальт-терапії (Ф. Перлз):

“Невроз виникає як застиглий гештальт — незавершена ситуація, що повторюється в теперішньому як фіксований спосіб реагування. Точка неврозу — це саме те місце, де процес був перерваний.” Fritz Perls, 1969, Gestalt Therapy Verbatim. Точка неврозу — це той момент, де контакт із реальністю був заміщений захисним механізмом.

Тобто, точка неврозу часто локалізується в моменті, коли людина не змогла зробити автентичний вибір — через внутрішній конфлікт, страх або травматичний досвід. Неможливість обрати стає не просто психологічною дилемою, а початком формування симптоматичної поведінки.

Точка неврозу як “заморожений вибір”

У момент, коли людина мала прийняти якесь рішення (наприклад, проявити себе, захистити межі, визнати почуття, змінити ситуацію), щось заблокувало свободу вибору.

Це можуть бути різні почуття та переживання – страх, провина, сором, внутрішній конфлікт (як добре і як погано чинити, наприклад).

Вона не зробила вибір, а витіснила потребу (зробила вигляд – не дуже й хотілося). Там і формується “точка неврозу”.

Людина не могла або не наважилася зробити вибір — і замість дії сформувався симптом.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Невроз як уникнення вибору (Екзистенційний підхід):

Віктор Франкл, Ролло Мей та інші вважали, що невроз — це наслідок втечі від відповідальності за свободу вибору. Людина уникає вибору, бо боїться наслідків, і живе в “підвішеному” стані, який згодом викликає тривогу, апатію, депресію та інші стани.

У гештальті: незавершений гештальт — це зупинений вибір Фриц Перлз би сказав, що кожна незавершена ситуація — це вибір, який не був доведений до кінця.

Наприклад, людина хотіла сказати “ні”, але промовчала. Хотіла змінити щось — але зупинилась через страх. Там і залишається “петля”, яка щоразу повторюється в нових ситуаціях.

І тут неможливо не додати фразу, про травматичний досвід – травма шукає повторення. Тобто підсвідомо людина намагаеться зайти на ще одне коло, повторити ситуацію травми і сподівається на позитивний фінал – «закрити гештальт».

Як ми уникаємо прийняття рішення?

Ірвін Ялом у своїй «Екзистенційній терапії» (1980) дуже глибоко розглядає тему уникання вибору як однієї з ключових форм втечі від екзистенційної відповідальності.

Він пише про механізми, через які людина уникає свободи, а отже — уникає прийняття рішень, що й веде до екзистенційного неврозу. Ось вони:

Когнітивне інформаційне викривлення

Людина звертає увагу на інформацію, яка збільшує цінність бажаного для неї варіанта або зменшує цінность не бажаного, і вона не помічає інформацію, згідно якої значення небажаної альтернативи зростає, а бажана стає менш привабливою.

Наприклад, людина хоче звільнитися з роботи й відкрити власну справу, тому читає лише історії успіху підприємців і надихається мотиваційними порадами. Водночас вона ігнорує факти про ризики, фінансові труднощі та невдачі бізнесів.

Таким чином, вона перебільшує цінність бажаного варіанту та зменшує значущість небажаного.

Суррогатний замінник

У стані невиносимої фрустрації людина утримується від прийняття рішення до тих пір, поки не знаходить хоча б сурогатний «замінник» тому, що при виборі буде неминуче втрачене. Дуже часто таке трапляється в стосунках.

Коли в одного з партнерів є бажання їх завершити, але при цьому не хочется втрачати, те, до чого він звик у цих стосунках – секс, близкість, спілкування тощо.

Така ситуація може тривати доволі довго, але як тільки знаходиться людина, яке задовільнить якусь з цих потреб, розрив відбувається доволі швидко, бо був знайдений той самий «замінник».

Ілюзія обумовленості (compulsive determinism)

Людина переконує себе, що вона повністю обумовлена минулим, біологією або суспільством і не має свободи вибору. « Я такий, бо мене так виховали. Я не можу інакше». Це форма зняття відповідальності.

Делегування вибору (externalization)

Людина проектує контроль назовні: на батьків, партнера, начальника, систему. Так зникає потреба щось обирати — бо “все вирішується без мене”.

Людина уникає робити вибір допоки рішення не буде прийняте за неї зовнішніми обставинами. Один з варінтів такого підходу – покластися на долю.

Бажання перекласти відповідальність за прийняття рішення на іншого можна побачити в психотерапії, коли терапевт наділяється рисами мудрої та всезнаючої людини, яка має всі відповіді та знає що робити.

Вибір через безвибір (decision by default)

Це стан, коли нічого не обирається прямо, але життя все одно “вибирає” за людину — через бездіяльність. Людина уникає активного вибору, тому що боїться помилитися, і просто пливе за течією.

Втеча у захворювання

Дуже розповсюджений підхід, бо почуття, які зупиняють у точці вибора настільки сильні і так активно ігноруються людиною, що формується тілесний симптом. Найбільш «популярні» – депресія, мігрені, гіпертонія та гіпотонія, сердцево-судинні та шлунково-кишкові розлади.

Втеча у безпомічність та провину або самозречення (self-effacement)

Людина приводить багато прикладів яка вона не розумна, як багато помилкових рішень приймала в житті і доводить терапевту, що тепер не має права приймати самостійні рішення. І тоді знов йде спроба перекласти відповідальність за прийняття рішення на іншого.

Людина применшує своє значення, вірить, що не має права обирати, бути незалежною, діяти. Часто йдеться про занижену самооцінку або внутрішню заборону на силу. «Я не настільки важливий, щоб щось вирішувати. Хай інші знають краще».

Регресія до залежності (regression to dependency)

Людина шукає зовнішню фігуру (батька, партнера, Бога, терапевта), яка б приймала рішення замість неї. Це спосіб зняти тягар свободи.

Життя “за інерцією” (living in bad faith / “дурна віра”)

Людина уникає усвідомлення своєї свободи, звалюючи відповідальність на обставини, інших людей, долю, минуле тощо. «Це не я так вирішив — це просто так склалося». Людина ніби живе “за сценарієм”, не дозволяючи собі вийти за межі звичної ролі.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що почитати про те, як ми робимо наші вибори?

«Мислення швидке й повільне», Деніел Канеман. Ця книга пояснює, як два типи мислення — інтуїтивне (швидке) та аналітичне (повільне) — впливають на наші рішення. Канеман розкриває, чому ми часто діємо нераціонально та як уникнути когнітивних пасток.

«Вибір. Прийняти можливе», Едіт Еґер. Мемуари відомої психотерапевтки та колишньої в’язні Аушвіцу, які поєднують особисту історію з глибокими роздумами про свободу вибору навіть у найскладніших обставинах. Книга доступна українською мовою.

Книги Ірвіна Ялома – «Коли Ніцше плакав» . Через вигадані зустрічі лікаря Брейєра з Ніцше, Ялом досліджує свободу, відповідальність і необхідність приймати болючі рішення. Центральний момент — екзистенційна терапія, що закликає до автентичного вибору навіть у стражданні.

«Екзистенційна психотерапія» — це одна з головних праць Ірвіна Ялома, де він систематизує своє розуміння глибинної психотерапії, базованої на екзистенційній філософії. Це не художній твір, а фундаментальна професійна книга, але вона орієнтована не тільки на психологів, психотерапевтів, а також на тих, хто замислюється над сенсом життя.

Що подивитися про вибір в житті людини?

«Mr. Nobody» / Пан Ніхто (2009, реж. Жако Ван Дормель). Хлопчик мусить вибрати, з ким залишитися — з мамою чи з татом. Уся історія це розгортання можливих життів, що могли статися залежно від цього вибору.  Тема: параліч вибору, ефект «що було б, якби…»

«Sliding Doors» / Обережно, двері зачиняються (1998). Фільм показує два паралельні життя жінки: одне — коли вона встигла на поїзд, інше — коли ні. Ідея: як дрібні рішення змінюють долю.

«The Truman Show» / Шоу Трумана (1998). Людина живе в штучному світі, доки не вирішує зробити свій перший справжній вибір — і вийти з нього.  Тема: вибір свободи навіть ціною невідомого. І трохи фантастики, щоб відпочити.

Серіал Russian Doll / «Російська матрьошка» (2019–2022). Надя святкує свій день народження в Нью-Йорку… і раптом потрапляє в часову петлю: вона помирає знову і знову, щоразу повертаючись до тієї ж ночі. З кожним циклом вона намагається зрозуміти, що саме змушує її помирати, переосмислює своє життя, травми, стосунки, шукає сенс — чому їй “дарували” цю петлю.

Ну і «День сурка», як без нього?

Автор

Батько в житті дитини

1 689

Останнім часом часто поле приносить тему батьківства та ролі батька у житті дитини. Дорослі згадують своє дитинство або діти говорять про своє життя і те, як впливає на нього фігура батька або її відсутність – фізична або емоційна.

Особливо ця тема гостро відчувається в історії дисфункційної сімейної системи. Тобто такої, де дорослі, з якихось причин, не впоралися зі своїми обов’язками та функціями щодо забезпечення благополучного існування їх дитини.

Є багато книг та статей на тему стосунків дитини з матір’ю та їх важливості, але істотно менше літератури на тему впливу батька та його ролі в житті дитини (будь-якої статі).

Почала писати і згадала жарт на цю тему, який почула доволі давно. Це наче й жарт, але наче й ні: «Головне у вихованні дитини – правильно вибраний тато».  Маю доволі багато прикладів з життя, які підтверджують цю тезу. Хоча це звичайно, доволі однобоке сприйняття процесу. Бо обидва батьки мають бути включені в процесі виховання дитини.

Однак, я б не сказала, що порівну, бо це неможливо. Але, на кожному етапі дорослішання дитини, з нею має бути той дорослий, який потрібен саме зараз. І в різному віці це різні фігури і різна щільність присутності у житті дитини.

Що знаю про це я? Маю досвід розлучення та виховування сина без батька, маю протилежний досвід – молодший син зростає в присутності батька. Дійсно, це різні історії, але жодна з них не легше одна одної. Маю певні власні спостереження, як повпливала ця історія на кожного з моїх синів. То ж маю багато цікавості до теми «тато та дитина».

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Сім’я – діада, тріада

Отже, все починається з того, що з’являється пара – чоловік жінка (діада, їх двоє). Вони мають романтичні почуття один до одного, а згодом в них народжується дитина.

І замість двох, їх стає троє (тріада). В цій системі стосунків з’являються нові роли – мама, тато, дитина, в діаді – це партнери.

В сімейній системі вибудовуються нові способи взаємодії, партнери набувають нового досвіду у виконанні нової ролі – батьків та піклування про дитину.

Діада “мати-дитина” в перший рік життя

У перший рік життя дитина є біологічно й психологічно залежною від матері. Саме діада мати-дитина є первинним осередком розвитку психіки дитини.

Джон Боулбі – Теорія прив’язаності:

  • У книгах, зокрема “Attachment and Loss”, Боулбі описує, що емоційна близькість з матір’ю формує базу для майбутніх стосунків і довіри до світу.
  • Мати — головна фігура безпеки. Дитина переживає світ через її доступність і чутливість.
  • Порушення діади або холодність матері можуть викликати тривожну або дезорганізовану прив’язаність.

Дональд Віннікотт:

  • Вводить поняття “достатньо хороша мати” (good enough mother).
  • Підкреслює, що в перші місяці мати “адаптується” до потреб дитини майже повністю — завдяки цьому дитина починає сприймати світ як безпечний.
  • Якщо мати відсутня або емоційно недоступна, дитина формує захисні механізми, які можуть порушувати автентичний розвиток.

Роль батька в перший рік життя дитини

Фройд, Лакан, Махлер:

Батько з’являється як “фігура третього”, що вводить дитину в соціальний світ, але частіше — після періоду симбіозу з матір’ю (Фройд, “Три нариси про теорію сексуальності”, Лакан — “Ім’я Батька”).

Протягом першого року життя дитини батько зазвичай виконує опосередковану роль, підтримуючи материнську фігуру, забезпечуючи її стабільність та ресурсність.

Відповідно до Маргарет Малер, перший рік — це фаза нормального симбіозу, і лише з 8–9 місяців починається відокремлення-індивідуація, де вже потрібна третя фігура (батько).

Материнська фігура вважається центральною в перший рік, бо саме вона забезпечує афективну регуляцію, чутливість до сигналів дитини та безпеку (Д. Віннікотт – “достатньо хороша мати”).

Батько має менше активну роль у ранні місяці, але його емоційна підтримка матері та поступове входження у життя дитини з 6–9 міс. має великий вплив на майбутнє почуття довіри (Боулбі, Лакан).

У першому році формується тип прив’язаності, що вплине на всі подальші стосунки (Боулбі). Про це можна більш детально прочитати в його книгах на цю тему.

Все вище зазначене є теоретичні викладки і вони про те, як воно має бути в ідеальному світі. Але реальний світ дуже відрізняється. З мого досвіду, принаймні у пострадянському просторі, батько є доволі віддалений від дитини, вихованням займалися у більшості своїй жінки, а чоловік залучався, як останній аргумент, коли дитина не слухалася.

Тобто, батьком дитину здебільшого банально лякали. Звісно, є й інші історії, але це те, з чим стикаюся в клієнтських історіях – відсутній, віддалений або не помітний за маминою постаттю батько.

Що тотально мене здивувало свого часу, це ставлення до батьківства в Європейських країнах. З недавнього, це була Польща. В той рік, коли я з дитиною була там у вимушеній імміграції. Коли ми вийшли на дитячий майданчик – я була єдина мама з дитиною, бо решта були саме батьки з одним або двома дітьми. І вони чудово давали всьому раду.

Роль батька (Fathering)

У перші роки життя батько часто відіграє другорядну роль у порівнянні з матір’ю, але в міру дорослішання дитини його залученість має зростати.

Батько — носій меж, структури, відокремлення, допомагає дитині вийти з тісної діади «мати-дитина» та інтегруватися в соціум. Батько – це межі, правила та знання про навколишній світ. Ламб М. «The Role of the Father in Child Development» — визначає важливість батьківської участі на всіх етапах.

Д. Віннікотт — писав про роль батька як “третього”, хто допомагає дитині вийти з симбіозу з матір’ю. Матір поступово відпускає, дозволяючи дитині ставати більш самостійною. Симбіотичний зв’язок має змінюватися на підтримуючу, але автономну присутність.

Тобто після першого року життя, коли дитина стає все більш незалежною від матері, первинна діада батьків (чоловік-жінка) має відновлюватися. А зазвичай, цього не відбувається. Головною має бути діада партнерів, яка була з самого початку, а дитина то є третій, про якого вони піклуються і вона формує тріаду з батьками на період свого зростання.

Але дуже частно можна спостерігати діаду – мати та дитина впродовж всього життя дитини і десь на узбіччі батько, який більше не є частиною первинної діади.

Відновлення або підтримка пари “батько-мати”

  • Зменшення фокусу на дитині дає змогу парі знову фокусуватися одне на одному.
  • Якщо цього не відбувається, виникає ризик “розчинення” одного з батьків у ролі матері/батька, що веде до емоційної дистанції або розриву між батьками.

Вірджинія Сатір вказувала, що здоров’я подружніх стосунків є фундаментом для психоемоційного розвитку дитини.

Мюррей Боуен (теорія сімейних систем) говорив про необхідність зрілої диференціації всіх членів системи.

Тут маю цитату з чудової книги Джеймса Холліса “Під тінню Сатурна”:

“Сину потрібно, щоб батько сказав те, що йому потрібно знати, щоб жити “там”, у зовнішньому світі та залишатися у згоді зі самим собою. Син має бачити, як живе батько, як він бореться, проявляє емоції, переживає невдачі, падає, знову підводиться, залишаючись при цьому людиною.”

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Едипова криза та роль батьків в її проходженні дитиною

Едіпова криза/конфлікт (не плутаємо з комплексом!) — це термін з психоаналізу, це психосексуальний етап розвитку дитини, під час якого вона переживає емоційний конфлікт, пов’язаний з любов’ю до батька протилежної статі та суперництвом із батьком тієї ж статі (Freud, S. (1905). Three Essays on the Theory of Sexuality).

Ця фаза є важливою для формування статевої ідентичності, розвитку моральності та інтеграції в соціальні норми.

  • Анна Фрейд підкреслювала роль захисних механізмів, які допомагають дитині впоратися з напруженням цієї кризи.
  • Жак Лакан інтерпретував едіпову кризу як момент входження дитини в символічний порядок (мову, закон, культуру), де “закон батька” встановлює межі дозволеного.
  • Ерік Еріксон пов’язував її з етапом “ініціативи проти провини” (3–6 років), коли дитина вчиться ініціювати дії, але також відчуває провину за свої імпульси.

Психологічне значення Едипової кризи:

  • Формує моральні орієнтири, базові поняття добра і зла.
  • Дитина вчиться регулювати свої бажання, приймати соціальні правила.
  • Через ідентифікацію з батьком своєї статі закладається основа ґендерної ідентичності.

Вікові межі:

  • Початок: 3 роки
  • Завершення: приблизно до 6 років

Це відповідає фрейдівському фалічному етапу психосексуального розвитку. У віці 3–6 років дитина починає усвідомлювати різницю між статями та розвиває перші романтичні почуття до батьків.

Основні характеристики:

  • Ідеалізація батька протилежної статі (наприклад, хлопчик — до матері)
  • Суперництво або ревнощі до батька своєї статі
  • Поява перших уявлень про сексуальність
  • Розвиток сорому, провини, заборонених бажань
  • Становлення моралі та совісті

Роль батька:

  • Батько як “фігура закону” (за Лаканом) допомагає дитині вийти з симбіозу з матір’ю
  • Допомагає дитині усвідомити межі та соціальні норми
  • Сприяє формуванню ґендерної ідентичності
  • Дитина ідентифікується з батьком своєї статі як способом розв’язання внутрішнього конфлікту

Джерело: Lacan, J. (1977). Écrits: A Selection

Цей конфлікт дитина (будь-якої статі) має програти. Вона має побачити, що її батьки це пара і її роль в тріаді – це роль дитини, а батьки, це два дорослих, які є парою, але люблять дитину і піклуються про неї. Але головна пара – це діада батьків.

Повторна едіпова криза (підліткова):

Деякі автори (наприклад, Н. Мак-Вільямс, М. Міллер) вказують на можливість повторної активації едіпової динаміки у підлітковому віці – приблизно 12–15 років. Це період повторної актуалізації тем індивідуальності, статевості, сепарації від батьків та формування власної автономії.

Основні характеристики:

  • Повторна активізація питання статевої ідентичності
  • Емоційна сепарація від батьків
  • Ідеалізація / девальвація батьків

Роль батька:

  • Має підтримати сепарацію та індивідуалізацію, залишаючись при цьому емоційно доступним (не відкидаючи дитину)
  • Стати партнером у діалозі

Цей конфлікт дитина має виграти. Тут батьки визнають її дорослішання, окремість, бажання власного шляху. Роль батька набуває особливої ваги, адже на цьому етапі дитина завершує процес сепарації з батьками (руйнує іделізовані образи батьків), формує власну ідентичність, у тому числі статеву та соціальну. Ось як описується роль тата в цьому процесі:

Батько у цей період часто виступає як представник соціуму:

  • Він символізує зовнішні правила, структуру, дисципліну;
  • Його поведінка, ставлення до роботи, емоцій, жінок — стає моделлю для наслідування (для сина) або об’єктом переосмислення (для доньки) – як має відноситися чоловік до жінки. (McWilliams, N. (1994). Psychoanalytic Diagnosis).

Суперництво та ідентифікація (для хлопців):

  • Хлопець у підлітковому віці часто вступає у суперництво з батьком, змагаючись за статус, авторитет, а також за увагу матері (не в прямому еротичному значенні, а символічно). І тут також перевіряється міцність первинної діади батька та матері, наскільки вони пара.
  • Завданням цього етапу є подолати конфлікт і внутрішньо ідентифікуватися з батьком — визнати його силу, але при цьому зберегти власну суб’єктність.  (Blos, P. (1967). The second individuation process of adolescence.)

Переоцінка образу батька (для дівчат):

  • У дівчинки може повторно активуватися романтична ідеалізація батька, або навпаки — виникнути гнів, розчарування, якщо у дитинстві не отримала достатньо уваги чи тепла.
  • Цей період важливий для відокремлення жіночої ідентичності від стереотипів, перенесених із образу батька. (Chodorow, N. (1978). The Reproduction of Mothering.)

Сепарація та автономія:

  • Батько (разом із матір’ю) має дозволити підлітку помилятись, робити власні вибори, формувати автономні судження.
  • Його задача — не контролювати, а підтримувати, визнаючи дорослість дитини та її окремість. (Mahler, M., Pine, F., & Bergman, A. (1975). The Psychological Birth of the Human Infant).

Батько у підлітковому віці – це фігура виклику і прийняття.Він або стає партнером у дорослішанні, або ж – фігурою, з якою доведеться боротися довгі роки (внутрішньо чи зовні), щоб вибороти свою ідентичність.

Що подивитися про роль батька в житті дитини?

Тема батьківства спливає у будь-якій книзі, стрічці. Але є ті, в яких цей фокус наданий особливо яскраво.

“Dead Poets Society” / Спільнота мертвих поетів, (1989). Вона про авторитет батька, заборона самовираження, трагічний результат неможливості бути почутим. Головний герой, Ніл, прагне самовираження (акторська кар’єра), але стикається з суворим батьком. Його бунт закінчується драматично, що підкреслює важливість ролі батька в підлітковій сепарації. Ця стрічка вразила мене найсильніше мабудь з усіх, що я бачила. Акторський склад та гра – неперевершена.

“Boyhood” / Юність, (2014). Фільм слідкує за хлопцем від дитинства до юності. Батько – фігура з перервами, нестабільна, але зрештою — важлива для формування чоловічої ідентичності.

“Billy Elliot” / Біллі Елліот, (2000). Батько спершу агресивно не приймає вибору сина (балет), але згодом трансформується. Фільм — про долання конфлікту між очікуваннями батька та власним шляхом дитини.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

«Я нічого не відчуваю» або захисні механізми психіки

598

Поговоримо трохи про важливість визнання/легалізації/називання почуттів.

Коли я потрапила в терапію як клієнт, найбільш бісячим було питання – що ти відчуваєш?

– Нічого! Відстаньте від мене!

Але, перефразовуючи анекдот – «ти їх не відчуваєш, а вони є». Почуття є. Непомічені, не названі, не визнані як такі, що є. Що тоді відбувається?

Я якось живу, але щось мені погано, щось муляє і взагалі все не так.

Зазвичай, важко віднайти та назвати умовно “погані” почуття – злість, обурення, роздратування, заздрість та інші.

Дуже часто важко визнати їх наодинці з собою, не кажучи вже про терапевта поруч, або направити ті почуття адресно, до кого вони виникли. Зазвичай бо, це найближчі люди.

І тоді ці почуття киплять і вирують всередині, не знаходячи виходу. Якщо це агресія, сильна злість, а скривдити близького не можна, ці почуття з усією силою звертаються на себе.

“Як я можу відчувати таке до матері, батька, чоловіка, дитини…? Що зі мною не так?”

Все так, бо це частина життя. Почуття мають право жити і бути будь-які. Важливо підібрати їм форму і знайти спосіб екологічного вираження.

Неможливо вибрати не відчувати якесь одне почуття, бо відключаються або притупляються всі. Так само працює анестезія. То ж – що нам допомагає нічого не відчувати? Як це працює? І навіщо?

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Захисні механізми психики – що це?

Механізми захисту психіки — це несвідомі психологічні стратегії, що допомагають особистості зменшити тривогу, стрес або внутрішній конфлікт, спричинені неприйнятними думками, почуттями чи імпульсами.

Термін «механізми захисту» вперше ввела Зигмунд Фрейд у своїй психоаналітичній теорії, а його донька, Анна Фрейд, детально розробила і класифікувала їх у своїй роботі “The Ego and the Mechanisms of Defence” (1936).

Захисні механізми дозволяють людині пристосовуватися до складних життєвих ситуацій, проте їх надмірне використання може призводити до психологічних проблем. Тобто, – що занадто, то не здраво.

          Зазвичай в світогляді кожного є умовно «хороші» та «погані» почуття. «Хороші» почуття приємно переживати і ти при цьому також хороший.

Це може бути, наприклад, – кохання, прихильність, радість, здивування, ніжність, переживання себе важливим, потрібним, сильним та інше. «Погані» почуття переживати неприємно, страшно, соромно.

Це може бути, наприклад, злість, заздрість, сум, гнів, огида та інші. В кожного свій перелік.

Ці почуття відчувати неприємно в більшості випадків. І, за замовченням, існує думка, якщо я відчуваю погані почуття, то я погана людина. Ніхто не хоче бути поганим. Чи не так? То психіка віднайшла спосіб задовольнити цю потребу.

Первинні та вторинні механізми захисту психіки

Розподіл механізмів психологічного захисту на первинні та вторинні був детально описаний у працях Анни Фрейд (“The Ego and the Mechanisms of Defence”, 1936) та розширений у подальших дослідженнях психоаналітиків, зокрема Джорджа Вайлланта (“Adaptation to Life”, 1977).

Первинні (примітивні) механізми захисту:

Ці механізми більш характерні для ранніх етапів розвитку особистості та спостерігаються в дитинстві або в умовах важкого стресу. Вони є менш адаптивними та можуть призводити до викривленого сприйняття реальності.

До первинних механізмів належать:

Заперечення (Denial) – відмова сприймати реальність (A. Freud, 1936). Приклад, «Я не злюся, я добра і хороша людина»

Проєкція (Projection) – приписування власних неприйнятних імпульсів іншим (Z. Freud, 1894). Приклад, «Який він злий, він так на мене дивиться. Так може дивитися тільки зла та підступна людина»

Ідеалізація/Знецінення (Idealization/Devaluation) – перебільшення або применшення значення об’єкта (Kernberg, 1967). Приклад, «Дай мені свою машинку погратися? – Ні. – Ой, то й не треба. Вона така стара та страшна, що я й гратися не буду!»

Розщеплення (Splitting) – поділ об’єктів або людей на “повністю хороших” чи “повністю поганих” (Klein, 1946).

Приклад, «Як я можу любити його/її після того, як вона/він це зробила?». В цей момент один поганий вчинок перекреслює все те хороше, що було до цього. Так зване, чорно-біле мислення.

Дуже добре розкрита в роботах Мелані Кляйн тема материнської фігури. Про те, що, загалом, задача психіки -зібрати «погану» та «хорошу» матір в один цілісний обєкт і вміти мати справу з тим, що один і той же обєкт може бути одночасно і хорошим, і поганим.

Вторинні (зрілі) механізми захисту:

Ці механізми більш адаптивні, оскільки допомагають ефективно інтегрувати конфліктні емоції та зберігати психологічну рівновагу. Вони розвиваються в підлітковому та дорослому віці.

До вторинних механізмів належать:

  • Раціоналізація (Rationalization) – пояснення власних імпульсів чи поведінки прийнятними логічними причинами (A. Freud, 1936).
  • Сублімація (Sublimation) – перенаправлення неприйнятних імпульсів у соціально схвальні види діяльності (Z. Freud, 1905).
  • Інтелектуалізація (Intellectualization) – відсторонене, раціональне аналізування емоційно заряджених ситуацій (A. Freud, 1936).
  • Гумор (Humor) – використання жартів для подолання стресових ситуацій (Vaillant, 1977).

Цей поділ є ключовим для розуміння розвитку особистості та рівня її психологічної зрілості.

Як це виглядає в терапії?

Один з принципів, на який спирається Гештальт терапія це «Тут і зараз», тобто терапія фокусується на поточному моменті та переживаннях клієнта. Як казав Фріц Перлз: «Минуле існує тільки в тому, як воно проявляється зараз».

Головна мета терапії – допомогти клієнту усвідомити свої почуття, думки та тілесні реакції, навчитися помічати свої потреби, емоції та способи взаємодії з оточенням.

Згідно з принципом цілісності (гештальту) – особистість розглядається як єдине ціле – думки, емоції та тіло взаємопов’язані. Нерозв’язані емоційні конфлікти формують незавершені гештальти, які потрібно завершити.

Ось тут і з’являється питання, з якого я почала цю статтю: «Що ти відчуваєш?».  Перша відповідь клієнта найчастіше – нічого. Бо в більшості нема звички звертати уваги на почуття. З різних причин.

В когось це сімейна історія, де почуття висміювались, знецінювались і щось відчувати взагалі вважалося ознакою слабкості. Особливо в чоловічих історіях.

«Не реви, ти ж не дівчинка!». В більшості випадків, клієнтський досвід такий, що всі твої почуття та переживання будуть використані проти тебе іншим.

Одне з моїх послань від сімейної системи «Ніколи не показуй чоловіку/хлопцю, що ти зацікавлена або (не дай, Боже) закохана – він висміє тебе та кине». Тобто, приховуй свої почуття, якщо не хочеш стати посміховиськом.

Думаю, не треба говорити як таке послання впливає на майбутні парні стосунки. 

Емоційне насилля доволі розповсюджене на пострадянському просторі. Згідно з моїм дослідженням, що я провела цього року для своєї дипломної роботи, 42% опитуваних зазнали важкого емоційного насилля, порівняно з 17% відсотками опитуваних, що зазнали важкого фізичного насилля у своєму дитячому досвіді (до 18-річного віку). 

(Оксфордський словник психології (Coleman, 2009): “Емоційне насильство – це поведінка, спрямована на контроль, маніпуляцію чи підрив емоційної стабільності іншої людини, зокрема через вербальні образи, ізоляцію, залякування чи приниження.”)

Тому в терапії дуже часто стикаюся з тим, що почуття для клієнта – річ доволі загрозлива в його досвіді та краще та безпечніше робити «pocker face» і нічого не відчувати, ніж віднайти свої почуття і, таким чином, стати вразливим. Показати іншому своє «рожеве незахищене черевко». Страшно, соромно, небезпечно.

Терапія – це місце, де клієнт отримує новий досвід, відмінний від того, що в нього вже сформований за роки життя.

Це досвід існування безпечного простору, де можна бути, відчувати поруч з іншим і бути прийнятим в будь-яких проявах – умовно «хорошим» і «поганим». Звучить досить банально, але це зовсім інша реальність – кажу з власного клієнтського досвіду.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Емоційний інлелект – що це? Навіщо?

Емоційний інтелект (EI, EQ) — це здатність людини розпізнавати, розуміти, керувати та виражати власні емоції, а також розпізнавати та впливати на емоції інших людей.

Емоційний інтелект (EQ) безпосередньо впливає на здатність людини усвідомлювати, розуміти, виражати і регулювати почуття. Він визначає те, як ми проживаємо свої емоції, наскільки добре їх усвідомлюємо і чи можемо екологічно ними керувати.

Даніель Голман (Daniel Goleman), один із головних дослідників цієї теми, визначає емоційний інтелект як “здатність розпізнавати власні почуття та почуття інших, мотивувати себе і керувати емоціями в собі та у своїх взаємодіях” (Goleman, D. (1995). Emotional Intelligence: Why It Can Matter More Than IQ). 

Ключові складові емоційного інтелекту за Голманом:

  1. Самоусвідомлення – здатність розпізнавати власні емоції та розуміти, як вони впливають на поведінку.
  2. Саморегуляція – вміння контролювати імпульсивні реакції та адаптуватися до змін.
  3. Мотивація – внутрішній стимул до досягнення цілей, наполегливість.
  4. Емпатія – здатність розуміти та враховувати почуття інших людей.
  5. Соціальні навички – ефективне управління взаєминами, здатність до співпраці.

Тобто це ті складові, що власне потрібні для успішної комунікації та стосунків у будь-якому контексті.

Приклади

Людина з розвиненим EQ здатна чітко розпізнавати свої почуття (злість, радість, страх, сором тощо) та розуміти, що саме їх викликало.

Приклад: Якщо людина відчуває тривогу, вона може ідентифікувати, що це через невизначеність перед важливою подією, а не просто “щось не так”.

Толерантність до емоцій: емоційний інтелект допомагає приймати навіть неприємні почуття (злість, сум, розчарування), а не заперечувати їх або придушувати.

Приклад: Замість того, щоб уникати болю після втрати, людина з високим EQ дозволяє собі прожити цей досвід, усвідомлюючи, що це природна реакція.

Регуляція емоцій: EQ дозволяє управляти емоційними реакціями та виражати їх у конструктивний спосіб.

Приклад: Замість того, щоб кричати на колегу через стрес, людина може зробити паузу, проаналізувати свої почуття та виразити занепокоєння спокійніше.

Емпатія та розуміння почуттів інших: Розвинений емоційний інтелект дозволяє вловлювати емоції інших людей, співпереживати їм та правильно інтерпретувати їх поведінку.

Приклад: Якщо друг дратується без причини, людина з високим EQ може зрозуміти, що це, можливо, через втому чи особисті проблеми, а не через неї особисто.

Здатність трансформувати почуття: EQ дозволяє перетворювати негативні переживання на досвід та ресурс.

Приклад: Замість того, щоб впадати у безсилля після невдачі, людина може навчитися з цього досвіду і знайти мотивацію для розвитку.

Емоційний інтелект визначає те, як ми проживаємо свої почуття – усвідомлюємо, приймаємо, регулюємо, а також як використовуємо їх для розвитку і взаємодії з іншими.

Чим вищий EQ, тим більше людина здатна повноцінно відчувати та проживати свої емоції, не втікаючи від них і не придушуючи.

Гарні новини в тому, що в багатьох школах вже зявивстя такий предмет і діти його вивчають змалку. І це дає підстави сподіватися, що ставлення до переживань та емоцій людини, їх доречності та умовної правильності, у суспільстві зміниться.

Що почитати про почуття та механізми захисту психіки?

“Емоційний інтелект”, Даніель Голман. Один із класичних творів про емоційний інтелект, що пояснює, як важливо розуміти і керувати своїми емоціями, а також як емоції впливають на наші стосунки та професійне життя.

«Історія емоцій. Походження людини (розумної) емоційної»? книга британського культуролога Річарда Ферт-Ґодбіхера, що досліджує, як емоції впливали на формування людської цивілізації та як наше розуміння почуттів еволюціонувало протягом історії.

Спираючись на дані психології, нейронауки, філософії та історії, Ферт-Ґодбіхер демонструє, що багато ключових моментів в історії людства були зумовлені не лише раціональними рішеннями, але й глибокими емоційними переживаннями.

Він простежує, як змінювалося сприйняття емоцій від античності до сучасності, охоплюючи різні культури та континенти.

«Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід» від Ґаліт Атлас — відомої психотерапевтки та психоаналітика, яка досліджує міжпоколінні травми та їхній вплив на життя людей.

Її праці допомагають читачам краще розуміти себе, свої емоції та шлях до внутрішньої свободи. Книга написана на основі реальних історій її клієнтів та їхніх запитів.

Розкриває приховані почуття та спогади, які наша свідомість або витісняє, або спрощує, а також допомагає усвідомити деталі сімейної історії, про які ми навіть не здогадуємося, адже підсвідомо залишаємося відданими тим, кого любимо.

Що подивитись?

 «Легенди осені» (Legends of the Fall, 1994) – сімейна сага, де герої страждають через невміння відкрито проживати почуття. Дійсно, інколи обставини змушують мовчати про свої почуття, але чи завжди це рятує ситуацію у тривалому проміжку часу?

Тут можна за цим поспостерігати. Чудовий акторський склад в цьому тільки допоможе.

Важкий, але цікавий з усіх боків – «Джокер» (Joker, 2019) – історія людини, яка через довгі роки придушення болю та гніву перетворюється на монстра/психічно хворого.

«Сяйво» (The Shining, 1980) – придушена агресія та нездатність говорити про почуття доводять головного героя до божевілля.

Good Will Hunting (1997) – геніальний математик із важким минулим не може довіритися нікому та не вміє говорити про свої почуття. Один з моїх улюблених. Акторський склад та гра – неперевершена.

«Перерване життя» (Girl, Interrupted, 1999) – історія дівчини, яка потрапляє в психіатричну лікарню через емоційну нестабільність, викликану придушенням почуттів. Фільм отримав Оскар у 2000 році та найкраща жіноча роль другого плану (Анджеліна Джолі), Золотий глобус, 2000 рік.

Ці фільми демонструють, що невисловлені емоції можуть призводити до депресії, агресії, руйнування особистості чи навіть психічних розладів.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Автор

Селфхарм або самоушкоджуюча поведінка

595

Були часи, коли ніхто і слів таких не знав. «Ну роблять собі підлітки якусь фігню, то й хай, потім само пройде».

Пам’ятаю, коли вже в універі, якось бачила в компанії, як хлопці (типу по приколу) різали лезом або палили собі руку цигаркою «на слабо», або утримували руку над палаючою свічкою – хто довше протримається.

Мене це тоді дуже лякало і було незрозуміло навіщо. Потім якось побачила такі опіки на руці у подруги, вона тоді переживала важкий період в стосунках с хлопцем. Зараз стикаюся з такими історіями в своїй практиці, як психолог.

Зазвичай це підлітки. Налякані, розгублені, тихі, які намагаються злитися з фоном, з простором кімнати. Такими я їх бачу.

А за дверима кабінету батьки – розгублені, налякані, не взмозі зрозуміти, як це могло статися з їх дитиною.

На момент, коли дитина потрапляє в терапію, стосунки з обох боків вже достатньо напружені і там багато обурення, образ та інших складних почуттів.

Кожен випадок унікальний, тому якогось єдиного рішення або унікальної стратегії нема і бути не може. 

То ж пропоную розібратися з поняттями та подосліджувати причини самоушкоджуючої поведінки.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Селфхарм – що це?

Самоушкоджуюча поведінка / self harm (з англ. – нанесення собі шкоди) – це навмисне заподіяння шкоди власному тілу без суїцидальної мети, яке зазвичай виконується для тимчасового зниження емоційного дистресу або контролю над негативними почуттями (Favazza, 1998).

Така поведінка може включати порізи, опіки, удари, отруєння чи інші форми самопошкодження. Вона часто асоціюється з розладами настрою, тривожністю, посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) або межовим розладом особистості.

Джерело: Favazza, A. R. (1998). The coming of age of self-mutilation. Journal of Nervous and Mental Disease, 186(5), 259-268.

Самоушкоджуюча поведінка (селфхарм) найчастіше зустрічається серед підлітків і молодих дорослих, особливо серед осіб із емоційною нестабільністю, високим рівнем стресу або психічними розладами, такими як депресія, тривожні розлади та прикордонний розлад особистості.

Джерело: Klonsky, E. D. (2007). The functions of deliberate self-injury: A review of the evidence. Clinical Psychology Review, 27(2), 226-239.

Селфхарм, як прояв дезадаптації

Наша психіка має, так звані адаптивні механізми, – це внутрішні процеси, які сприяють збереженню емоційної стабільності, допомагають долати стресові ситуації та ефективно взаємодіяти з оточенням.

Вони охоплюють як усвідомлені стратегії, такі як планування, пошук соціальної підтримки та когнітивна переоцінка, так і несвідомі механізми, наприклад, сублімацію, раціоналізацію чи використання гумору.

Тобто, якщо в людини достатньо розвинені механізми адаптації психіки, вона скоріш за все впорається зі стресовою подією з мінімальними втратами.

Або буде просити про допомогу, або переосмислить ситуацію, або відреагує на неї певним чином і в психіки вистачає ресурсу її переробити.

Джерело: Nock, M. K. (2009). Why do people hurt themselves? Psychological Science, 18(2), 78-83.

Мета адаптивних механізмів психіки:

  1. Зниження рівня стресу та тривожності – допомагають людині регулювати емоційний стан і уникати емоційного перевантаження.
  2. Підтримка психологічної рівноваги – сприяють збереженню стабільного самоусвідомлення та позитивного образу себе.
  3. Оптимізація соціальної взаємодії – допомагають будувати конструктивні стосунки з іншими людьми, зменшуючи конфлікти та агресію.
  4. Формування стійкості до труднощів – розвивають гнучкість мислення та поведінки, що дозволяє адаптуватися до змін у житті.
  5. Запобігання психічним розладам – зменшують ризик розвитку депресії, тривожних розладів і емоційної нестабільності.

Адаптивні механізми є важливими для психологічного благополуччя та можуть розвиватися через психотерапію, усвідомленість і тренування навичок емоційної регуляції.

Селфхарм як прояв дезадаптації відображає невміння або неспроможність людини конструктивно справлятися зі стресом, емоційним болем або внутрішніми конфліктами.

Це може бути відповіддю на глибоку фрустрацію, почуття безвиході або складнощі у вираженні емоцій.

Самопошкодження часто виконує функцію регуляції емоцій, оскільки фізичний біль тимчасово зменшує психічне напруження (Klonsky, 2007). Воно також може виступати формою самопокарання або способом комунікації, коли людина не може висловити свій стан словами (Gratz, 2003).

З точки зору адаптації, селфхарм є деструктивним механізмом, що не сприяє вирішенню проблем, а лише тимчасово полегшує стан, посилюючи вразливість особистості та знижуючи рівень соціальної підтримки.

Причини самоушкоджуючої поведінки в підлітків

Всі негаразди дитини, у будь-якому віці, є симптомом сімейної системи і того, що в ній відбувається або не відбувається.

Тобто, що мається на увазі, – якщо в родині, між її членами є напружені стосунки, конфлікти, непорозуміння або все це є і ніяк не прояснюється, емоції та напруження між членами родини нікуди не діваються і дитина їх відчуває та відреаговує як вміє. 

Тому це не з дитиною щось не так, а вся система зазнає якоїсь дисфункції і з цим розбираємося в терапії.

Але, є таке поняття в терапії – ідентифікований пацієнт, або, простіше кажучи – цап-відбувайло в родині. І тоді, запит звучить як – з ним/з нею щось не так, зробіть що-небудь.

Тому, ще раз наголошую – у випадку психотерапії дитини, робота все одно ведеться з усією сімейною системою і це є запорукою благополучних прогнозів в терапії.

То ж, що стає причиною саморуйнівної поведінки в підлітків?

Конфлікти

Конфлікти в родині, конфлікти між батьками відкриті або приховані (холодна війна) сприяють аутоагресивній поведінці дитини.

Пам’ятаємо, при дитячу «всемогутність» – якщо батьки сваряться, то я винний/а, бо це ж я щось зробив не так.

Дефіцит уваги/піклування/побаченності від батьків

І тоді, селфхарм може бути деструктивним способом привернути їх увагу. Так само, як хвороба дитини, може бути соматизацією психологічного стану.

Бо в досвіді дитини є історія – коли я хворію, батьки припиняють сварки, за мною доглядають, купляють смаколики, цікавляться моїм станом та інше.

Все це дитина робить не усвідомлено. У випадку селфхарму, можуть бути різні причини та мотивації, наприклад, – хай вони побачать, як мені погано, бо вони не вірять мені, коли я про це кажу.

Підвищені вимоги від оточуючих

А також близьких або значущих людей у житті дитини. Наприклад, батьки чекають великих досягнень від дитини, хороших оцінок, високого рейтингу у навчанні серед однолітків.

Це, на жаль, є в кожному кейсі, з яким я працювала.

Приниження

Коли на дитину кричать, ображають словесно, погрожують, маніпулюють. В цьому випадку дитина дуже не часто може дати відсіч дорослому з багатьох причин.

Наприклад, страх втратити прихильність, банальний страх не отримати грошей на якісь свої потреби, страх фізичного насилля збоку дорослого та багато іншого.

Також дитина переживає сором і приниження, бо не може себе захистити і всі ці почуття не знаходять виходу, їх не можна адресувати людині, до якої вони виникли.

І щоб відчути хоч якесь полегшення, дитина вдається до саморуйнівної поведінки.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Страх майбутнього, який нема з ким роздіти

Я й дотепер пам’ятаю свій страх і розгубленість в 15-16 років, коли закінчується школа і попереду «велике, щасливе» життя.

А там нема нічого крім страху. Бо я нічого про нього не знаю, не знаю про себе, куди вступати, куди я хочу, і нема з ким про це поговорити, крім таких же само розгублених друзів.

І тихо заздрити тим, в кого батьки вже «домовилися» і вони вже знають де будуть вчитися.

Непорозуміння з однолітками

Однією з задач підліткового віку є знайти себе та своє місце в колі однолітків і коли тут щось не вдається, це дуже важко переживається підлітком.

Особливо, коли нема з ким розділити свої почуття.

Це звичайно не всі причини, які можуть призводити до саморуйнівної поведінки в підлітків, в кожному випадку будуть свої індивідуальні особливості.

Воєнний контекст самоушкодження

Ще один момент, на якому хочу наголосити, – військові дії в нашій країні, які тривають. Це наша об’єктивна реальність і про її травмівний щоденний і щосекундний вплив на психічний стан свій та дітей ми маємо пам’ятати.

Тобто, наразі сумарна кількість стрес-факторів, які визначають наш психологічний стан, зашкалює. Жоден з нас до цього не був готовий і наша психіка щодня переживає величезне навантаження.

У випадку підліткового віку маємо – війну, втрату друзів, школи та звичного кола спілкування – у випадку імміграції, поступове дорослішання з усіма його кризами, гормональний шторм як біологічний аспект дорослішання плюс будь-який з вище зазначених факторів або кілька з них одразу.

Підсумки

З цим всім впоратися одному несила. Тому наша задача, як дорослих, вчасно побачити що щось не так та надати допомогу дитині.

Запорукою успіху роботи з дитиною в психотерапії, у будь-якому підході, є залученість батьків в цей процес.

Головне, що мають розуміти батьки, це те, що дитина, яка потрапила в терапію стане максимально незручною для них.

В неї з’являться якісь особисті кордони, які прийдеться вчитися бачити та поважати. В неї буде купа незручних питань, на які прийдеться відповідати або принаймні бути відкритим до діалогу. І багато іншого. 

Жива дитина – це незручна дитина. На мою думку, добре побудований контакт з дитиною вартує тих незручностей.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що почитати про селфхарм?

Книга української авторки, психологіні Анни Просветової «Як говорити з дітьми. Щоб вони слухали, чули і розуміли».

Це практичний посібник для батьків, педагогів і всіх, хто спілкується з дітьми. Авторка, психологиня, пояснює, як налагодити ефективну комунікацію з дитиною без крику та примусу, будувати довірливі стосунки та розвивати емоційний інтелект.

У книзі багато реальних кейсів, порад і технік, які допомагають дітям краще висловлювати свої почуття та чути дорослих.

Книга «Йди геть зі свого шляху! Як подолати 40 проявів саморуйнівної поведінки», авториМарк Гоулстон, Філіп Голдберг.

Марк Ґоулстон, лікар з 20-річним стажем, пояснює, чому іноді нам так подобається страждати та як розірвати це згубне коло. Книга допомагає розпізнати та подолати деструктивні звички, які заважають особистісному зростанню та щастю.

Автори пояснюють, як негативні думки, страхи, прокрастинація та самосаботаж впливають на життя, і пропонують практичні поради та техніки, що допоможуть змінити ці моделі поведінки.

Що подивитися про самоушкоджуючу поведінку?

Стрічка «To Write Love on Her Arms»/ Написати любов на її руках, 2012. Фільм заснований на реальній історії Рене Йо, яка бореться із депресією, залежністю та самопошкодженням.

Після важкої ночі вона опиняється в реабілітаційному центрі, де поступово знаходить підтримку та силу боротися зі своїми демонами.

Стрічка показує, як важливо приймати допомогу, знаходити надію та долати саморуйнівні звички. Фільм надихає та привертає увагу до проблем психічного здоров’я.

«Тринадцять» (Thirteen, 2003). Це жорстка психологічна драма про підлітковий бунт, саморуйнування та пошуки себе.

Головна героїня Трейсі, зразкова учениця, знайомиться з популярною, але проблемною Еві, яка вводить її у світ вечірок, наркотиків, крадіжок і селфхарму.

Прагнучи прийняття, Трейсі поступово втрачає контроль над собою та своїм життям, що руйнує її стосунки з матір’ю.

Фільм чесно показує небезпечний вплив оточення, психологічні травми та кризу підліткового віку.

Автор

Аб’юзивні відносини

2 194

Останнім часом якось дивно склалося, що я дивилася кілька поспіль стрічок і всі вони так чи інакше торкалися теми аб’юзивних стосунків, а саме – домашнього насилля.

Ця тема доволі табуйована в суспільстві, про неї не заведено говорити назагал, як про щось соромне та не дуже реальне, або притаманне тільки так званим «неблагополучним» родинам.  Тому вирішила трохи поговорити про це.

Пам’ятаю, років 8 тому, побачила свою подругу з синцем. Ми знаємо одна одну з народження, дружили наші батьки. Я була дуже здивована почути, що це зробив її чоловік, бо вони посварилися і, з її слів, – вона його довела.

Я була шокована, бо знаю подругу як впевнену в собі, енергійну жінку, яка точно може за себе постояти і я це неодноразово бачила. Те, що сталося, не вкладалося в мою голову. Але вона не чула нічого з того, що я їй казала.

На щастя, це був поодинокий випадок і згодом цей шлюб закінчився розлученням. Але я дуже довго ходила приголомшена тою подією, бо стан, в якому я побачила свою подругу, ніяк не був їй притаманний, я вперше її такою побачила.

Навіть не переляканою, а зламаною, з опущеними долу очима, тиху та наче неживу. Тоді я не мала жодного стосунку до психології та можливо то був один з випадків, які потім додалися до моєї мотивації навчатися на психолога.

Мене не полишали одвічні питання – Чому? та Хто винний? Тож розберемося з поняттями.

Клікайте, щоби побачити інші статті, профайл, фото, події та повний спектр фахової експертизи

Аб’юзивні стосунки – що це?

Аб’юзивні стосунки (англ. Abusive relationships, to abuse – кривдити, ображати, завдавати шкоди) – це відносини, у яких одна зі сторін систематично використовує фізичне, емоційне, психологічне, фінансове або сексуальне насильство для контролю та маніпуляції іншою людиною.

Така поведінка може включати приниження, ізоляцію, загрози, газлайтинг, економічний тиск або фізичну агресію.

Основна риса аб’юзивних стосунків – це дисбаланс влади, коли одна людина домінує, а інша змушена підкорятися через страх, залежність або маніпуляції. Це може призводити до глибоких психологічних травм та відчуття безвиході у жертви.

То ж це не тільки про домашнє насилля – простими словами – коли хтось з родини б’є іншого. Не давати грошей або маніпулювати ними відносно партнера або іншої близької людини, ставитися зневажливо, ігнорувати емоційні потреби, погрожувати будь-яким чином – це все входить до поняття аб’юзу.

В практиці стикаюся з тим, що тільки домашнє насилля, тобто побиття близької людини, вважається насиллям і дає привід постраждалій особі задуматися чи те, що відбувається нормально і можливо шукати допомоги.

Згідно з дослідженнями фахівців, що працюють з дітьми постраждалими від сексуального насилля, одна з причин, з якої вони не говорили про це близьким – бо думали, що це норма і в інших також так, або не були впевнені, що відбувається щось не те.

Тобто, коли партнер ображає словесно, принижує гідність іншого, ігнорує його тим, чи іншим чином, маніпулює грошима або чимось іншим, але не б’є – це ще не привід для тривоги, чи все ок в цих стосунках?

Бо, цитую: «Але ж він/вона мене не б’є (або мою дитину)».  Ні, це привід звертатися по допомогу, бо насилля існує не тільки фізичне, а й емоційне, сексуальне, слова з певним аб’юзивним або принижуючим змістом – це також є насилля.

Газлайт – що воно таке?

Вище, серед ознак аб’юзивних стосунків прозвучало таке дивне слово. Термін «газлайтинг» (gaslighting) походить від назви п’єси «Gas Light» (1938) британського драматурга Патріка Гамільтона.

У 1944 році вийшла голлівудська екранізація п’єси під назвою «Gaslight» (Газове світло), яка значно популяризувала цей термін.

У сюжеті чоловік маніпулює своєю дружиною, змушуючи її сумніватися в реальності. Він навмисно приглушує світло газових ламп у будинку, а коли дружина звертає на це увагу, заперечує, що щось змінилося. Через серію подібних маніпуляцій жінка починає вважати себе божевільною.

Поняття «газлайтинг» описує психологічну маніпуляцію, при якій кривдник змушує жертву сумніватися у власному сприйнятті, пам’яті та здоровому глузді.

Автор визначення: Психолог Робін Штерн у книзі «Ефект газлайтингу» (The Gaslight Effect, 2007) пояснює цей феномен як форму емоційного насильства, що підриває впевненість людини у власній реальності та робить її більш вразливою до контролю.

Газлайтинг часто використовується в аб’юзивних стосунках, роботі, соціальних відносинах та навіть політиці.

Як це виглядає в терапії?

Це питання клієнта – я нормальний/на? Це я нормально реагую? А це я не занадто тут? Або всі питання типу – як правильно? 

Навіть маючи свідків події, газлайту важко опиратися. Але зазвичай, газлайт, якщо він є в сімейній системі, це звичний спосіб взаємодії в ній. Як спосіб уникнення конфлікту через його усунення таким дивним чином.

Наприклад, – А чого це ти? Нічого ж страшного не сталося? І далі можна скільки завгодно і як завгодно доводити, що «ти не верблюд», це не має ніякої дії на маніпулятора, бо в його реальності, дійсно, нічого не сталося.

Перший рік моєї особистої терапії пішов на відновлення моєї можливості спиратися на реальність і довіряти своїм відчуттям і почуттям. Що те, що я відчуваю, є дійсно так.

Здавалося б, яка дурня, як це можна не довіряти собі – якщо тобі погано, то погано. Ні, бо газлайтер каже, що тобі все здалося, і насправді все добре.

Це тільки ти такий/така неправильна, з тобою щось не так, бо всім іншим – добре.

Як це виглядає в дитинстві? – це підміна понять. Наприклад, дитина кричить та злиться, а дорослий каже: «Ну не засмучуйся! Не треба так засмучуватися!»

Це і є підміна понять – дитина запам’ятовує цей стан, як смуток, а не злість. І у дорослому житті буде спиратися саме на цей досвід, якщо в дитинстві поруч не опиниться інший дорослий, який назве речі своїми іменами.

Тому й кажемо, що дорослий має контейнувати емоції дитини (називати їх, вчити проживати та бути поруч з дитиною).

Коли не можна спиратися та довіряти своїм почуттям, своєму тілу, своїм проявам, людина навчається спиратися на думку іншого, який точно краще знає, що вона відчуває і як жити це життя.

Згадується анекдот: «Мама кличе дитину додому, а вона питає – Мамо, я замерз чи хочу їсти?» Бо мама знає краще.

І це клієнт, який приходить в терапію і питає – а як правильно? або «Я правильно роблю?», бо нема свого правильно та неправильно, мені так добре, а так – ні, бо це знання в когось.

Що зупиняє потерпілих від насилля говорити назагал?

За останні п’ять років в Україні спостерігається тривожна тенденція зростання кількості звернень щодо домашнього насильства.

Важливо зазначити, що офіційна статистика може не відображати повної картини, оскільки багато випадків залишаються непоміченими через страх, стигму або недовіру до правоохоронних органів.

І це те, про що я чую в роботі від клієнтів. Хтось мовчить, хтось звертався до правоохронних органів та зазнав недовіри, знецінення та звинувачення в тому, що сталося, замість підтримки та справедливого розгляду справи.

Віктимблеймінг (англ. victim blaming) – що це?

Віктимблеймінг – це явище, при якому відповідальність за злочин або насильство частково або повністю покладається на саму жертву, а не на кривдника.

Автори визначення та дослідження

Поняття віктимблеймінгу широко досліджувала американський психолог Мелвін Лернер у теорії «віри в справедливий світ» (Just-World Hypothesis).

Він стверджував, що люди схильні вважати, ніби кожен отримує те, на що заслуговує, що призводить до звинувачення жертв у їхніх стражданнях.

Таким чином, віктимблеймінг можна розглядати як механізм психологічного захисту, який допомагає людям уникати страху перед випадковими нещастями, перекладаючи відповідальність на самих жертв.

Форми віктимблеймінгу:

Прямий: “Вона сама винна, що стала жертвою, бо вдягалася надто відверто”.

Прихований: “Йому не варто було йти тією вулицею вночі, це небезпечно”.

Системний: Нерідко проявляється в медіа, суспільних судженнях чи навіть в офіційних заявах правоохоронних органів.

Віктимблеймінг особливо поширений у випадках сексуального насильства, домашнього насильства, булінгу та інших форм агресії. Він сприяє стигматизації жертв і ускладнює отримання допомоги.

Клікайте, щоби заприятелювати та/чи сконтактуватися у Facebook

Вторинна віктимізація

Також, крім вище зазначеного, існує так звана вторинна віктимізація – потерпілій особі приходиться несчисленну кількість разів розказувати, як все сталося у подробицях і знову проживати цей жах.

Це ситуація, коли жертва злочину або насильства стикається з додатковими психологічними або соціальними травмами через негативне ставлення суспільства, правоохоронних органів, медіа або навіть близького оточення.

Основні прояви вторинної віктимізації:

  • Звинувачення жертви (віктимблеймінг) – «Ти сама винна, що це сталося».
  • Недовіра з боку правоохоронців або судової системи – сумніви в словах потерпілого, відсутність належного розслідування.
  • Повторне переживання травми під час розповіді про подію – жертва змушена знову і знову деталізувати свій досвід у поліції, суді, медіа.
  • Стигматизація – суспільний осуд, уникання або дискримінація через те, що людина стала жертвою насильства.

Вторинна віктимізація може призводити до глибших психологічних травм, розвитку депресії, тривожних розладів і навіть повторного насильства. Тому важливо забезпечувати етичне ставлення до постраждалих і підтримку на всіх рівнях.

Вихід з аб’юзивних стосунків – який?

Вихід із аб’юзивних стосунків – складний процес, який потребує внутрішньої сили, підтримки та розуміння динаміки насильства. Ось ключові стратегії, що базуються на дослідженнях відомих психологів:

1. Усвідомлення циклу насильства

Ленор Вокер (Lenore Walker), авторка концепції «Циклу насильства» (The Battered Woman Syndrome, 1979), описала три основні фази:

  • Напруження – зростання агресії, критика, контроль.
  • Вибух – акт насильства (фізичного, психологічного чи економічного).
  • Медовий місяць – вибачення, примирення, тимчасове «ідеальне» ставлення.

Усвідомлення цього циклу допомагає жертві зрозуміти, що насильство не зникне саме по собі. Що це не був «останній раз», а буде наступний.

2. Відновлення самооцінки та боротьба з віктимізацією

Джудіт Герман (Judith Herman) у книзі «Trauma and Recovery» (1992) наголошує, що аб’юзивні стосунки руйнують особисту автономію. Перший крок – повернення контролю над власним життям через:

  • Усвідомлення, що відповідальність за насильство лежить на кривднику.
  • Роботу над почуттям провини через психотерапію.
  • Оточення себе людьми, які підтримують, а не звинувачують.

3. План безпеки (Safety Plan)

Треба розробити детальний план виходу, що включає:

  • Безпечне місце для тимчасового перебування (родичі, кризові центри).
  • Документи та гроші в легкодоступному місці.
  • Номери телефонів служб допомоги (поліція, гарячі лінії).
  • Кодування повідомлень для друзів, які можуть допомогти в критичний момент

4. Робота над травмою через терапію

Пітер Левін (Peter Levine), автор підходу Somatic Experiencing, радить опрацьовувати травму через роботу з тілом:

  • Практики усвідомлення відчуттів.
  • Розвиток навичок саморегуляції (медитація, дихальні техніки).
  • Відновлення довіри до власних відчуттів і потреб.

Елен Батлер-Басс (Ellen Bass) у книзі «The Courage to Heal» рекомендує писати особисті історії виходу з насильства як частину терапії.

5. Соціальна та правова підтримка

Соціальна ізоляція – головний фактор, що утримує жертву в аб’юзі. Важливо:

  • Розірвати ізоляцію, встановити контакт із підтримуючими людьми.
  • Звернутися в спеціалізовані організації (гарячі лінії, юридичні консультації).
  • Подати заяву в поліцію у разі загрози життю.

Вихід з аб’юзивних стосунків – це довготривалий процес, який включає психологічну, соціальну та юридичну роботу.

Він потребує як внутрішньої роботи над собою, так і підтримки ззовні. Дослідження показують, що жертви, які мають підтримку та план дій, значно швидше й успішніше залишають токсичні відносини.

Якщо вам потрібна конкретна допомога, є гарячі лінії підтримки та організації, які можуть надати допомогу.

В України почали з’являтися прихистки для постраждалих від домашнього насилля, куди можна звернутися і отримати підтримку та безпечне місце, де можна зупинитися та відновитися, розробити подальший план дій.

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами, звертайтеся!

Що подивитися про аб’юзивні відносини?

Всі стрічки, що зазначені нижче не рекомендуються до перегляду особам, що мають досвід домашнього насильства та знаходятся у вразливому стані.

  • «It ends with us»/Це закінчится на нас або “Покинь, якщо кохаєш”, 2024.

Стрічка дуже яскраво показує як насильство від батьківської системи переходить до дітей. Закінчення її хоча і фантазійне, але життєстверджуюче. Воно про те, що вихід з токсичних стосунків є, за умови достатньої усвідомленності та підтримки.

  • «Lost flowers of Alice Hart»/Втрачені квіти Еліс Харт, міні-серіал, 2023.

Стрічка важка, з відвертими сценами насилля, але це, нажаль, частина реальності. Чесно зображене життя жінок, що постраждали від насилля в родині, як це повпливало на їх життєві вибори та життя загалом.

  • «Big little lies»/Велика маленька брехня, серіал, 2017.

Він легше, ніж попередні стрічки, але одна з сюжетних ліній саме про домашнє насилля.

Що почитати про аб’юзивні відносини?

«Жінки, які кохають до нестями», Робін Норвуд.

Це книга про токсичні стосунки, зокрема про аб’юз, і досліджує, чому люди залишаються в них, навіть знаючи, що це шкодить. Норвуд пропонує практичні поради, як позбутися руйнівних патернів.

«Покинь нарциса назавжди. Як вийти з аб’юзивних і токсичних стосунків», Сара Девіс.

Ця книга допомагає розпізнати нарцисичні та токсичні стосунки, пропонуючи стратегії для їх завершення та відновлення після них.

Ці книги мають практичний підхід і можуть допомогти знайти шлях до відновлення після складних стосунків. Також в інших моїх статтях є багато книг про травму, на які посилалася вище.

Автор