Ірен Шатінська

Здоров’я

1 117

Частина 1.

– Іди лікуйся!

Іди лікуйся, – кажуть особи… від яких вам давно варто було піти.

Попий валер‘янки! – кажуть ті, з якими … з якими що ви до сих пір робите? Чому досі – з ними?

Але сьогодні я не про токсичні стосунки.

Швидше про токсичні стосунки із собою.

Що є здоров‘ям?

Ну, відразу преамбула: якщо ви перебуваєте в контакті з людиною, яка дозволяє собі говорити вищезгадані слова, ви не є в психологічно здорових стосунках, а отже і самі не є здоровими.

Але, певно, ви це і так знаєте…

З іншої сторони – здоров‘я, як не дивно, не лише те, що об‘єктивно є оптимумом існування – а і те, що для вас особисто не є джерелом дискомфорту.

З одним уточненням – що це не йде на шкоду оточенню.

Тому, як я колись писала, на мою думку, нема дисфункційних пар, навіть якщо вони б‘ються щодня – і їм так пасує (що б вони потім сусідкам не розказували) – але якщо пара має дитину, і такі відносини в дитини на очах – тут мене як психолога починає ковбасити, терміново хочеться створити курси перед-батьківства, розвести по психологам такі пари і насильно їх терапевтувати, запихаючи їм по дорозі основи психологічної грамотності…

На жаль, так воно не працює.

Тому – а перевірте-но себе по критеріям психологічного здоров‘я!

Суб’єктивно здоров’я проявляється у почутті оптимізму, тілесного та психологічного благополуччя і радості життя.

Які механізми чи критерії забезпечують психологічне здоров‘я?

1. Прийняття відповідальності за своє життя

(Так, не тільки читати фейсбук. А і, прочитавши і зрозумівши щось про себе, почати щось із власним психологічним неблагополуччям робити)

До цього пункту – про відповідпльність за воасне життя, я, втім, ще повернуся.

2. Дотримання власних інтересів

Емоційно здорові люди зазвичай насамперед дотримуються особистих інтересів і ставлять їх хоча б трохи вище за інтереси інших людей. Вони можуть до певної міри жертвувати собою заради інших, але ніколи не на шкоду собі.

3. Прийняття себе

Психологічно здорові люди зазвичай раді тому, що вони живі, приймають себе вже тільки тому, що живуть – і насолоджуються цим.

Вони не оцінюють свою внутрішню значимість якимось зовнішніми досягненнями і тим більше тим, що думають про них інші.

Це про стійку особисту ідентичність, тобто стале переконання про позитивний образ себе, здорове ставлення до себе, прийняття себе у цілісності, тобто поєднання в одній особистості, в собі різних проявів.

Я можу бути добра і зла, ощадлива і щедра, наївна і довірлива, лінива і вийнятково працездатна, мати рацію і помилятися.

Це не лише про протилежності, але і про час: я була дитиною, а є бабусею – а якщо пощастить, то буду нею неодноразово))

Коли ми здатні бути толерантними до себе і сприймати себе цілісними з усіма нашими різноманітними та суперечливими якостями, у своїх трансформаціях дорослішання та старіння, у своєму тілесному вираженні, то ми здатні робити те саме і для іншого – і це є серйозною підтримкою на шляху життєвих змін і випробувань.

4. Здатність любити іншу людину

І це не про закоханість і бачення якогось вимишленого образу перед тобою, який нічого спільного з реальністю не має.

Це – любов без ідеалізації, а відтак знецінення, здатність бути щирою і відданою людині, яка має свої темні сторони і недоліки.

І така здатність до цілісного сприйняття іншого дає силу витримати розчарування, що настає після зачарованої закоханості, і тоді замість відкидання, коли раптом партнер стає неідеальним, відчувати попри те – близькість.

Це здатність говорити правду іншому, не орієнтуючись на збереження власного ідеального образу в його очах.

5. Здатність вибирати безпечні стосунки. 

Відносини з безпечною прив’язаністю – про те, що людина зберігає всередині стійкий образ іншого і її почуття до неї (нього) – стійкі, однакові день у день.

Така прихильність дозволяє бути передбачуваним у своїй поведінці у відносинах, не витрачати сили на моніторинг і контроль, будуючи ці відносини кожен раз заново.

У безпечній прихильності – кожен із партнерів впевнений: якщо я вчора тебе любив, то й сьогодні я тебе люблю, і тому можеш не дбати про це, не «заслуговувати» на це, а йти і займатися власним розвитком. Я не ревнуватиму тебе, не переживатиму, що ти підеш і не вернешся.

У таких відносинах багато енергії для розвитку обох партнерів, оскільки кожен з них почувається в теплі та безпеці.

6. Здатність до автономії та опори на себе

(Якщо йде мова про відносини, це найважливіше, на мою думку).

Емоційна, фізична, фінансова безпека та самостійність, яку забезпечує собі людина, робить її більш критичною при виборі партнера, знижує толерантність до насильства і є «профілактикою» співзалежності.

Два самостійні партнери роблять життя один одного легшим, а не важчим.

***

Частина 2

– Що мені робити з моїм чоловіком?

(Жінкою)

Він (вона) п’є (б’є, гуляє, шопиться, грає в танчики, додайте своє)

– А ви як, самі ж ви – як?

– Зі мною все нормально!!!

Продовжимо про критерії психологічного здоров’я?

Пам’ятаєте, я розказувала попередньо про те, що відношення до роботи – рівно як і з партнером, може бути свідченням психічного нездоров’я?

Так от.

Наступна ознака психологічно здорової людини –

7. Здатність працювати, творити та створювати

Здатність виносити напругу – вивозити) – та виконувати робочі обов’язки тривалий час не лише робить нас функціональними у зовнішньому світі, а – якщо говорити про пару – робить кожного учасника повноцінним, самостійним партнером.

І це звільняє відносини від тягаря завдань з особистої реалізації іншого чи обслуговування чиїхось комплексів.

Від непідйомної вимоги (потреби партнера) «організовувати чиєсь дозвілля».

Його (частіше таки її) дозвілля.

(І вже не дай нікому Боже організовувати/заповнювати собою дозвілля власних батьків на пенсії)

Пари, де хтось працює, а іншому скучно.

І він наярює щогодини, питаючи, де ти і коли вже будеш вдома.

І взагалі.

Ти маєш коло мене сидіти.

Далі.

8. В нас усіх як здорових людей повинна бути частка веселої грайливої дитини

Цікавської та допитливої.

Здатність грати, жартувати і бути несерйозними, здатність проводити час, зосередившись на відчуванні, задоволенні, у фантазія та грі збагачує кожного з нас, а відсутність отої ірраціональної частини в нас,

зосередження лише на думанні та робленні – збіднює і висушує людину, і звісно, її відносини.

Ну і так – філософське почуття гумору.

Це не істеричний сміх без причини.

Це спокійно-відсторонене відношення до всього, що діється – погляд на все трохи з примруженим оком.

9. Опора на внутрішню мораль

Не на все, мабуть, треба реагувати з спокійною півусмішкою.

Здорова людина – це людина з чітким моральним компасом, причому етику поведінки вона визначає, керуючись власними цінностями – це про так звану постконвенційну моральність, коли ми обираємо щось робити або чогось не робити не тому, що якщо зробиш (не) так – ганьбитимуть, не тому, що за це похвалять, і не тому, що так заведено і так треба, а тому, що я так вважаю, і знаю, що так воно – добре, і це мій моральний центр створює етику мого життя і моїх відносин.

10. Здорова людина має навик і звичку самопізнання 

Аналіз своїх фізичних та психологічних особливостей, і синтез – саморозуміння та прийняття себе як внутрішньо інтегрованої особистості – усього, притаманного їй як унікальній індивідуальності.

І все це дає їй вміння жити у сьогодні.

Приймати повноту життя у собі і повноту себе в житті.

11. Реалістична та міцна самооцінка – базовий критерій психологічного здоров‘я

(Чи знаєте ви, яка самооцінка вважається «правильною»?

Занижена? Ні ні, звісно ж ні!

Завищена? Ну ні. Висока?

ТЕЖ НІ!

Адекватна).

Будується вона не (с)тільки завдяки нашим досягненням та відповідній реакції – визнання їх оточенням.

Це – відсутність жорстокої критики себе, що її ніхто поруч з вами не може компенсувати, і яка породжує у відносинах незадоволеність.

Вона створює таку ситуацію, при якій що би не робив партнер, що би не казав вам – всього недостатньо, ви продовжуєте себе недооцінювати і ганьбити – і це фруструє людину поруч: значить, моєї любові для нього/неї не важлива (я – недостатній)

Крім того, надійна самооцінка, впевненість у собі звільняє відносини від тривоги, яка виникає з можливими емоційними провалами людини, що ставиться до себе погано.

Ці провали можуть призводити до депресій або розладів харчової поведінки, запоїв, ба навіть зрад – щоб переконатися (ще і ще раз) у власній привабливості.

Всі це, очевидно, руйнівне і для самої людини, і для стосунків загалом.

Ніхто не зобов‘язаний заповнювати собою твою внутрішню порожнечу, піднімати твою самооцінку, знову і знову заповнювати емоційну прірву, що ніколи не заповниться, бо вона бездонна.

За всім цим – до психолога.

А потім вже думати про партнерство.

Якщо воно має бути здоровим.

Частина 3

ФБ смішить нас мемчиками на кшталт «як швидко всі із вірусологів перекваліфікувалися в політологи».

Мені не завжди смішно.

Мені сумно, коли люди на повному серйозі заявляють про себе «я [ж] теж психолог», не маючи хоча би (!) академічної освіти, яка включає понад 60 дисциплін.

Ні, якщо вони цілком віддають собі справу в тому, що їх рівень психології – це життєва мудрість, то все ок.

Але якщо ні, і ця заявка всерйоз?…

то ні, шановний, ти не психолог.

Психолог, крім того, що це покликання – це ПРОФЕСІЯ.

Підтверджена, крім сертифікатів – дипломом.

Так як і я не лікар, хоча – ганьба мені – часто заявляю в кабінеті лікаря, який хоче пояснити мені щось із, скажімо, фізіологічних процесів: так-так, я це знаю, я і сама лікар, хоча і ветеринарний.

Ех, ми всі, люди, такі люди…

Але я – я хоча б ветеринарний, але все ж – лікар…

До чого ж оцей вступ?

Читання інстапсихологів та інсталікарів не робить нікого психологом чи лікарем.

Це і зрозуміло.

Біда в іншому.

Якщо ми не спеціалісти, ми просто-напросто не маємо критеріїв для того, щоб відрізнити справжні поради від інстациганщини.

От в тому моменті сумно за тих, хто читає і вірить у лікування фуфломіцинами.

(Лікування душі – теж. Всякими «диханнями маточкою»).

І тому, дорогі, от вам далі критерії – так-так, ПСИХІЧНОГО здоров‘я!

Це –

12. Наукове мислення

Можливо, несподівано, але це – про нашу тривожність.

Ті, хто є більш здоровими – а отже, менш тривожними – здатні до більш об’єктивного, реалістичного та наукового мислення, ніж тривожніші.

Менш тривожні люди не так легко, як тривожні, піддаються всьому магічному, обіцянкам зцілення за ціну купівлі одного вебінару і іншим пасткам «позитивного» мислення.

І, отже, як наслідок цього, черговий критерій здоррв‘я це –

13. Антиутопізм

Адекватність суб‘єктивного сприйняття об‘єктивній реальності.

Здорові люди здатні до критичного мислення, можуть тестувати реальність, їм не властиве магічне мислення і ілюзія всемогутності.

Здорові люди приймають як факт те, що їм ніколи не вдасться отримати все, чого вони хочуть, або позбутися всього, що завдає біль.

Вони не тратять сили на нереалістичу боротьбу за тотальне щастя, досконалість та радість або за повну відсутність тривоги і депресії.

І, що очевидно, таким людям властива

14. Висока толерантність до фрустрації

Вони переживають невідповідність очікувань дійсності як неминучу частину процесу життя.

Вони приймають власну та чужу недосконалість,

даючи собі та іншим право на помилки,

не схильні засуджувати себе та інших, я якщо і засуджують щось, то лише неприйнятні вчинки.

15. Гнучкість

О, це про оте гордовите «я як починаю читати книжку, то ніколи не кину, хоч яка нудна вона буде» – і пишатися тим.

От яка я вперта.

От яка послідовна. От яка ….

Емммм…

Ригідна.

Закостеніла в свої переконаннях.

У світі, який щосекундно змінюється з нейміврним прискоренням, лишатися ригідним – самогубство.

Здорові та зрілі люди мають гнучке мислення, готові змінюватися, не фанатичні – вони плюралістичні та толерантні у своїх поглядах на інших людей та змінювану реальність.

Вони не встановлюють жорстких і постійних правил ні собі, ні інших.

І вони –

16. Толерантні до невизначеності

Вони схильні визнавати і приймати ідею про те, що ми живемо у світі ймовірностей, де не існує і, можливо, ніколи не буде абсолютної визначеності.

І для них життя в такому ймовірнісному та невизначеному світі скоріше, зачаровуюче, ніж жахливе.

Вони не прихильники хаосу – але вони не вимагають і не очікують точного знання про те, що принесе їм майбутнє і що з ними трапиться.

Ну і, очевидно у цьому кластері вибраних мною на сьогодні критеріїв здорової людини- це

17. Відповідальність за свої емоційні розлади

Здорові люди не звинувачують інших людей або соціальні умови у власних, неадекватних і часом навіть саморуйнівних думках, почуттях і діях.

Ми всі родом із різних умов, різних сімей, різного часу, різного достатку, різних травм.

Але існує прекрасне твердження.

Те, що з нами зробили – минуле, якого ми не змінимо.

Питання в тому, що МИ з цим зробимо.

Наше теперішнє і майбутнє- у наших руках.

Звісно, у тій мірі, яка дана нам Творцем.

***

Частина 4

18. Прийняття себе

Уяви собі – на планеті Земля щодня вмирає сто тридцять тисяч людей. А тебе серед них немає.

Ти – радий цьому?

Ти – радий собі?

Здорові люди зазвичай раді тому, що вони живі, і приймають себе вже тільки тому, що живуть і можуть насолоджуватися цим.

Вони не звіряють щохвилини відповідність їхньої внутрішньої значимості зовнішнім досягненням і тим більше не роблять критерієм цінності свого існування думка інших про них.

Вони мають свідомість індивідуального буття, і як наслідок – усвідомлено вибудовану ієрархію цінностей

19. Для них характерна здатність до здорового ризику

Сміливість іти назустріч своєму страхові.

Емоційно здорові люди можуть і будуть робити те, що вони хочуть,незважаючи на можливість невдачі.

Але!

Прохання не плутати сміливість з нерозсудливістю, адреналінозалежністю та парасуїцидальною поведінкою на кшталт паркура, отого переплигування з даху на дах.

Я сміливо починаю нове.

Я розумно уникаю небезпеки для життя.

Я ціную своє життя.

20. Відтермінований гедонізм

Гедонізм – прагнення до щастя – і уникнення болю.

Здорові люди прагнуть насолод дня сьогоднішнього, проте не перестають думати про майбутнє: вони не ідуть на безрозудні вчинки, що дають моментальну насолоду, хвилинне задоволення, якщо це загрожує втратами у дні завтрашньому.

Вони-бо припускають, що їм ще доведеться пожити якийсь час))

21. Творчість

Творчість як ВСЕ те, що є проявом психіки назовні.

Не обов‘язково картини малювати))

(Як я)

Ми почуваємося більш здоровими і щасливими, коли є щось, що поглинає нас – і є чимось зовнішнім по відношенню до нас самих, хоча б один сильний творчий інтерес або заняття настільки важливе, що є значною частиною нашого життя.

22. Соціальний інтерес

Людина – соціальна істота.

Ознака здоров‘я – соціальний інтерес, коло спілкування,

а, окрім того – повага як до себе у соціумі, так і до інших у ньому.

Якщо ви думаєте, що можна жити в соціумі та бути вільним від нього, то

навряд чи вдасться створити світ, у якому ви самі могли б жити комфортно та щасливо.

Вміння володіти собою, керувати власним життям та при цьому взаємодіяти з іншими і надавати перевагу кооперації над конкуренцією, здатність до розуміння та прийняття інших.

23. Довіра до процесу життя

Переконаність у власній окейності та в тому, що світ на загал також окейний, іншими словами, базова довіра до процесу життя, а ще -цікавість до зовнішнього світу.

24. Відповідність реакцій 

Як фізичних, так і психічних — силі та частоті зовнішніх стимулів.

Здатність відновлюватися після стресу адекватними способами — без наркотиків чи регресу, без відігравання стресу на партнері, без очікування на компенсацію ним втрат чи трактування його як об’єкта для відігравання люті чи помсти.

Здатність витримувати сильні емоції без руйнівної діяльності чи то по відношенню до себе, чи до інших.

Гнучкі та адекватні психологічні захисту, які є адаптабельні, тобто змінюються і відрізняються від ситуації до ситуації, можуть бути скориговані або самі йдуть з часом або зі зміною контексту.

Психологічні захисти – заперечення, усунення радіоналізація сублімація, регрес тощо – призначені для захисту психіки, але не повинні ставати підміною реальності.

25. Баланс між брати і давати:

Орієнтованістю на себе і на інших, егоїзмом і альтруїзмом.

Надмірний альтруїзм знеструмлює та виснажує, надмірний егоїзм залишає нас самотніми.

І, звісно, тут нема правила: у кожного з нас власна норма потреби соціального життя та широти ближнього кола.

Але таки одне правило – спочатку маску собі, а тоді вже тому, хто поруч (обов’язковим є і перший, і другий пункт) – лишається незмінним.

26. Ну і last but ніяким чином не least

Вітальність – здатність почуватися живим. Ну так, я вже наче про це писала.

Та от трохи інше.

Вітальність як повнота переживання себе, як результат доступності до свого інтрапсихічного матеріалу.

Чим більше ми відчуваємо, що хочемо, чим більше усвідомлюємо наші потреби, чим більше мріємо або фантазуємо, то більшою енергією ми наповнені. Без цієї енергії людина почувається порожньою і мертвою, її відносини неживі, функціональні, нудні.

Якщо в одному партнері 80% вітальності, отої енергії життя (не плутати з маніакальним радикалом і тим більше з біполярним розладом) – а у другому 20 – то для живішого партнера такі зв’язки руйнівні: цією енергетикою поділитися неможливо, і в стосунках сума 80 і 20 ніколи не дасть сто, ніколи не стане 50 та 50, не перерозподілиться – а залишиться все тими ж фруструючими для ОБОХ 80 і 20.

Фруструючими – бо тОму, в кого вітальності менше, не стане за бажанням партнера її більше і він, скоріш за все, почувається достатньо комфортно зі своїми двадцятьма, а вимагання «давай! Давай! Вставай! Поїхали!пішли!зробимо!» цілком йому лишні….

Чи можна лишатися в здорових стосунках при такому розкладі? Так, якщо ви обоє погодитися визнати особливості отої життєвої енергетики, рівня вітальності обох і не будете насильно ламати іншого і дозволяти ламати себе.

Якщо ви ті 80% і вам не ок, точно не давайте «закопатм» себе заживо.

Можливо, варто скористатися тими потенціями тихого озера, затишної галявини, опори сталості, які посідає отой/ота, хто має 20 відсотків?

Або шукати рівню собі, бо в парі Лебідь і Рак програють обидва…

Підсумки

Коли величезний пост-з-продовженнями про те, що таке пси здоров’я – згідно Ненсі МакВільямс, Альфреду Еллісу та Всесвітній Організації Здоров’я – дописаний, то тепер ще від мене.

Коротко.

Щось перегукується.

Щось повторюється.

А щось певно ні.

Отже.

Що таке психічне здоров‘я?

Це шлях Особистості, шлях Автора замість бігу по трикутнику жертва-переслідувач-рятівник.

Автономність – вміння бути самому, прекрасно давати собі раду і забезпечувати самого/саму себе всім необхідним.

Замість випрошувати, вимагати, вижебрувати.

Вміти і приймати, і відмовлятися з достоінством.

Почуття власноі гідності, доцільності, сенсовності та умісності – і відмова від стосунків або обставин, де ви себе таким не почуваєте.

Вміння тримати баланс між роботою і відпочинком і між брати та давати.

Гнучкість і вміння адаптуватися до змінюваних обставин.

Вміння жити в радості. Хай би що.

Гумор.

Гра(йливість).

Пошана до свого тіла як безцінної і унікальної посудини для дарованого нам відрізку існування безсмертноі душі – і розрізняти поняття бодіпозитив і «ні, це не здороОво».

Втім! Завжди пам‘ятати про кордони.

І якщо хтось вважає, що його тіло його діло, то він, знаєте, таки має рацію.

Він обирає бути хворим? – це не ваша зона відповідальності, правда?

Отже – та і без «отже» – вміння вибудовувати здорові кордони – одна з підставових скілів психологічно здорової людини.

Вибирати іжу, друзів та думки – якщо вже емоціі не можемо вибрати.

Ну і філософське ставлення до життя.

Це коли між бути правим чи щасливим ти обираєш бути щасливим

І в суперечках ти не суперечишся.

Нащо? Тебе ж і так ніхто не переконає, поки ти не переконаєшся сам, правда?

То з чого ти вирішив, що переконаєш іншого?

І навіщо воно тобі, га?..)

Адекватна самооцінка.

Контакт з реальністю і радикальне прийняття її.

Толерантність до всього нового та незвичного, навіть якщо воно тобі не подобається.

Прийняття неперервності свого життя і себе у ньому.

У всіх незрозумілих ситуаціях – вибирати себе.

Бо як ти вибереш іншого, хто ж вибере тебе?..

І наостанок.

Порада.

Якщо тобі більш ніж один раз ненав’язливо радять піти проконсультуватися до психолога – не вагаючись, йди.

Якщо тобі ХОЧ ОДИН раз хтось заявить «Іди лікуйся!» – не відкладаючи, йди.

Геть від тої людини.

Ну і так во, якщо вже без жодної науковості.

Людина, яка почуває себе щасливою, не роблячи при цьому нещасними інших – здорова

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Я-концепція: сприймання себе людиною

1 588

    Всі ми, люди, навіть ті, що не дуже схильні до рефлексії, маємо якусь думку про себе, образ себе, концепцію нашого Я.

У психології це так і називається –

Я-концепція: сприймання людиною самої себе.

   Я -концепція  – це динамічне, тобто таке, що розвивається і змінюється, уявлення про  образ власного Я,

усвідомлення своїх властивостей, самооцінка, розуміння свого способу взаємодії зі світом.

Це:

Я-реальне – те, якими ми себе уявляємо,

Я-ідеальне – те, якими ми хотіли би бачити себе,

та Я-дзеркальне – те, якими є, на нашу думку, нас бачать інші.

   Я-реальне , в нашій уяві , практично співпадає з Я-дзеркальним. Ми думаємо , що інші бачать нас приблизно такими, якими ми бачимо себе.

Але… численні дослідження показали, що це далеко не так. Оцінка нас оточенням суттєво від нашої власної відрізняється.

   На мою думку,  певним критерієм, звіркою Я-концепції, показником її істинності   є людина навпроти нас.

Ні, ні, не те, що про нас думають (чи не думають).

А ті, ХТО  є поруч з нами.

Наше оточення, воно чітко показує нам   різницю  між Я-реальним і Я-дзеркальним,  є маркером того, хто ми є для людей.

Люди поруч творять нашу референтну групу – середовище, до якого ми належимо, де нас акцептують, яке ми вважаємо своїм і нас там приймають, як свого.

Це – реальна референтна група.

А є ще й ідеальна, яка існує у наших мріях і фантазіях; це місце, де ми бажали би, щоб нас приймали, до якого би хотіли належати.

   Якщо люди, які в даний момент поруч , нас не влаштовують, спитаймо себе, чому ж  вони поруч з нами?

Для чого?

Про що?

Що вам у них не подобається?

Чому ж так?

Що ж.Тому, що саме їх, а не інших, ми на цей момент заслуговуємо і притягуємо.

 Навіть якщо ми знаємо про себе, що ми розумні,  майже геніальні, що ми, милі, ласкаві всередині , такі добрі, майже мати Тереза, няшечки, сонечки і котики, а нас бачать зовсім іншими , то… то робімо висновки.

Іншими ми і є в очах світу.

  Самопрезентація – те, що ми демонструємо іншим – не про те.

Вона завжди дещо маніпулятивна; через неї ми, з певним наміром і метою,  свідомо або несвідомо  показуємо саме те  (і тільки те), що хочемо показати.

Зараз же я веду мову про страшенну несправедливість:  ми знаємо (або думаємо),  що ми такі  (а не інакші)- а світ вперто відмовляється це бачити. А Всесвіт вперто дає нам оточення-дзеркало, яке нам … не подобається.

Ми , можливо, бачимо себе по потенціалу, закладеному у нас. Але інші нас бачать – по вчинкам.

  Не варто ображатися на світ.

Ніхто не зобов‘язаний копатися в глибинах наших душ.

Люди орієнтуються в своїх оцінках на те, як ми себе ведемо, а не на наш внутрішній світ, не на наші переживання, ціннісні критерії та причини тої чи іншої поведінки.

Тим, хто нас оточує, як правило, не цікаво, наскільки і чому саме така,  а не інша поведінка є адаптивною  (чи навіть єдино можливою) з огляду  на нашу внутрішню картину світу, системи цінностей та мотивацій,

А кожен із нас, унікальний та неповторний,  прагне до розуміння, до того, щоб його бачили справжнім.

  І це одна з причин, не найголовніша, але й не найостанніша,  чому люди йдуть  до психолога.

Психолог – це той, хто в силу професії в наших душах копатися якраз повинен.

Хороший психолог, будучи по-перше, аналітиком, а по-друге, власне, навченим цьому , розбирається у феноменологічному світі людини. Він

занурюється  у глибини наших

переживань і намагається розібратися в них, уникаючи суджень та висновків , що є упередженими і спотворюють сприйняття і розуміння  картини світу клієнта.

Коротше, задружує наших тарганів між собою.

  Психолог – це та людина, яка намагається зрозуміти особистісний світ, а не встановлює, чи і чим він відрізняється, наприклад, від норми.

Він розуміє,  що поняття «норма» – це  для кожного з восьми мільярдів нас, людей, – один  з безмежної кількості моментів у континуумі «здоров‘я – хвороба».

Або, за словами Людвіга Бінсванґера, психіатра та засновника екзистенціальної психології, «немає єдиного простору і єдиного часу, а є стільки часів і просторів, скільки існує суб’єктів».

   І психолог є тим, хто допомагає приводити наш внутрішній світ у конгруентність , згідність, співзвучність  з його зовнішнім вираженням.

  І він же з‘ясовуватиме з нами, як потенції втілити  у дійсність.

   Тоді те, чим ми є, буде тим, що ми демонструємо, – а люди бачать.

І , о диво. Якщо люди поруч  перестають бути нашим відображенням – вони якось дивовижно самовидаляються  з нашого життя і зникають в голубій далечині.

Але є й інший цікавий момент.

Люди поруч, які не влаштовували раніше,  раптом починають влаштовувати. Наче за змахом чарівної палички змінюється їхня поведінка, їхні реакції і навіть їхнє світобачення.

Ви розумієте, що хтось поруч став іншим.

Змінив своє відношення до вас.

Змінився сам.

І це також відображає вас.

Значить, міняєтеся ви.

І, в принципі, це те, що робить психотерапія.

Ми стаємо іншими.

Точно – добрішими до себе і кращими для себе.

Ми перестаємо грати чужі ролі по чужим сценаріям,  робити вигляд і  підлаштовуватися під чужі думки. Ми  більше не боїмося себе, не стидаємося проявлятися собою справжнім.

Ми розвиваємося.

Ми ідемо вперед.

Потенціал перетворюємо у вчинки.

Ми змінюємося – і світ змінюється навколо нас.

   Ми набираємося сміливості і відваги бути собою. Ми даємо собі на це  право – і не важливо, диваки ми, мрійники, генії а чи психотики

   (кажуть , краще бути компенсованим психотиком, ніж некомпенсованим невротиком)

    і без огляду на те, наскільки ми комусь подобаємося.

   Це насправді нелегко.    Зате це робить нас вільними.

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Психологія підлітків

1 680

Підлітки

«Хочу привести до вас свою дитину».

Не знаю, що частіше чує психолог — цю фразу чи «зробіть щось з моїм чоловіком».

Не знаю, чому вона така стала.

Все було добре.

Що його так змінило?

Вона мене не слухається.

Він замкнувся в собі.

Вони цілими днями в телефоні.

Я не можу собі дати з нею ради.

Нічого не хоче. Вчитися перестав.

Пискує весь час!

Ви здогадалися, про який вік іде мова?..

Правильно.

Це — підлітки.

Дорогі мої.

Є добра новина і погана.

З якої почати?…

Почну таки з доброї. З ними все ок.

(Як правило).

Це просто вік.

Так.

Але ні.

Це — не просто вік.

Це — по-своєму найскладніший вік у житті.

Вік переходу.

Ми наче б то всі знаємо про підлітковий вік?

А що ми, власне кажучи, знаємо? Знаємо – про гормони.

А чи знаємо про те, що це – вік нестерпно складних екзистенційних питань, питань настільки складних, що на них і дорослий не вміє знайти відповіді?

І насправді вони, а не гормональна перебудова, є тим, що зумовлює перебіг тих складних років.

Здивую вас.

Якщо раніше підлітковий вік умовно вважався періодом з 12 до 15 років, то зараз його межі сильно розширилися: вважається, що він може початися в 8-9 років, а кінець його затягається до 25-ти, а в деяких країнах його краєм називають 30 років.

Чи потрібна консультація психолога?

А тепер — погана новина. На консультування таки треба. Батькам.

Але яка ж це погана новина?

Це — один з ресурсів кризи підліткового віку! Переживання його батьками може справити те, що вони мають шанс піти на консультування до психолога або навіть у терапію, яка, можливо, давно була їм вкрай необхідна — і це дасть шанс покращити якість свого життя, життя в парі й, звісно, відносини з дитиною.

Дитиною?..

Спробуйте сказати підлітку, що він дитина.

(забігаючи наперед, скажу: той, хто вже минув підлітковий вік і вступив у юнацтво, знову починає розуміти, що насправді він іще дитина.

Але.

Не.

Підліток.)

Отака особливість цього періоду.

Бути нормальним у підлітковому віці, сказав Зігмунд Фройд, — це само по собі ненормально.

Хто ми такі, щоб сперечатися з Фройдом?..

Знаєте, що з 12-ти років вікова психологія перестає бути психологією дитинства і стає, генерально, психологією дорослості?..

Головний симптом підліткової кризи

Кожний віковий період характеризується великими й малими кризами. Криза — це перехідний і переломний період, час, коли щось старе відходить, а нове з‘являється. Кожній кризі відповідає те, що ми називаємо центральним психологічним новоутворенням (соррі за термінологію, більше не буду).

Отож, і це новоутворення, і водночас головний симптом підліткової кризи — ПОЧУТТЯ ДОРОСЛОСТІ.

Дорогі друзі батьки, це закон психологічного розвитку.

Прийміть це як даність.

Я дорослий! — каже собі підліток.

Собі — і всьому світу. Щоб, якщо і сам в цьому не до кінця переконаний, на всяк випадок, проте, сповістити йому, світові, про своє переконання про себе. В першу чергу — батькам.

Одне з найбільших протиріч цього періоду — підлітки не вважають самі себе дітьми, а батьки, ті не вважають їх дорослими.

Ти ще нічого не вирішуєш! Ти дитина! Як ми сказали, так і буде! (такого роду повідомлення, в слушності яких батьки абсолютно переконані, повірте, тільки посилюють протидію підлітка і поглиблюють розщелину між вами).

А нам — важко і незрозуміло. Ну тільки що, ну оце ж дослівно вчора, вона була слухняною, лагідною дитиною!…

Що, що її (чи його) так змінило?..

Я зараз почну трохи з середини.

Не про те, що його змінило.

А про те, що його турбує.

Не в першу чергу, але і точно не в останню — зовнішній вигляд.

Дуже часто підліток відноситься до себе надкритично, не забуваймо теж, що тіло перебудовується, можуть бути й акне, і ноги-руки, які раптом стали непропорційними та «бесформенно» причепленими до тіла, може бути збільшення ваги за рахунок гормональної перебудови…

Наші підлітки дуже, дуже докладно розглядають себе в дзеркало і дуже критично відносяться до себе: їм важливо виглядати привабливо в очах друзів — як своєї, так і протилежної статі, а воно — он як…

У підлітків часто буває дисморфоманія (чесно, це мій тут останній термін): суб‘єктивна, невиправдана думка, що з його тілом щось «явно» не те, стурбованість невідповідності свого тіла нормам та ідеалу.

Це ще підвищує тривожність, незадоволеність собою…

А тут збоку: вчися! Вчися! Чому ти нічого не робиш?!!!

Повірте — це не більше як фоновий шум десь там.

В підлітка — важливіші проблеми.

Підліткова егоцентричність

«Він взагалі про нас не думає!

Вона взагалі на нас не зважає!»

Точно.

Так і є.

Нічого не вдієш — так і повинно бути.

Підлітки егоцентричні.

Розвиток рефлексії спричинює підвищений інтерес до себе – а може, навпаки: підвищений інтерес до себе сприяє розвитку рефлексії.

Вони — весь час перед уявною аудиторією.

Й увесь час в центрі всезагальної уваги. У своїй уяві.

Вони приміряють на себе цю увагу і думають про те, якими виглядають.

Відчайдушно хочуть бути прийнятими у «зграю», і думка інших про них важливіша, ніж своя.

Але про себе, проте, думають безперервно.

Думають про зовнішність, розглядають кожен прищик.

Багато їдять.

І багато сплять.

Батьки, дорогі мої, це фізіологічна потреба, а не лінь!

Але фізіологічні зміни, зовнішність — це, ясна справа, далеко не все, що їх хвилює.

Екзистенційна криза підліткового періоду

Як я вже писала — це велика екзистенційна криза. Уявіть собі, як важко від дитини стати не-дитиною, сприйняти, зрозуміти все те, що навколо, визначити себе, своє місце, відповісти собі, навіщо цей світ і ти в ньому…

Ще ж вчора все було просто, ясно і щасливо!..

А нині…

Хто я? Куди мені йти? Чого я хочу? Які в мене прагнення, які мої цінності?

Прагнення бути як всі, бути частиною «зграї» суперечить прагненню бути собою, бути індивідуальністю — і страхом вибиватися, страхом бути осміяним.

А ви кажете йому, поговори зі мною?..

Та що ви розумієте взагалі??

От пішли в магазин.

Ви чуєте: я хочу цей светр.

А ви що?.. А ви — одягаєте їх у те, що подобається вам. А ви розумієтеся на сучасних трендах, які міняються мало не щоденно? Ви знаєте, в чому ВСІ ходять? Це не ви будете посміховиськом для однокласників (а нічого гіршого в цьому віці нема).

Це не ви будете «отстоем»!

Так, светр має бути такий, як хоче ваш син, точно такий, ні, не МАЙЖЕ такий, ні, не схожий, ні, не треба йому кращого!!! Бо ВСІ — всі, хто для нього рахуються! – ходить в ТАКОМУ.

А ви кажете, розказувати вам щось.

Та як, коли ви елементарного не розумієте:

ЙОМУ.

ТРЕБА.

ЦЕЙ.

СВЕТР.

Так що говорити батькам про щось — та ви жартуєте!.. В них одне на умі: вчись. Зроби порядок. Будь таким. Не будь сяким. Подивись на… Що ти собі думаєш?…

Поговорити про проблеми? Щоб почути знецінююче — які там у тебе проблеми… от у нас, дорослих…

Повірте — проблеми реальні, хоча б по інтенсивності їх переживання.

Вони по суті своїй самотні зараз, хоча провідним видом діяльності (соррі за термін) вважається (знов термін) — інтимно-особистісне спілкування.

Не з вами.

Нічого не вдієш.

Самооцінка міняється кілька разів на день.

Проблеми — щогодини.

Настрій — як львівська погода: від ейфоричного сонечка до льодяної зливи.

То — вони особливі й прийшли, щоб змінити світ…

То — але ні, вони нічого не варті, і жизнь боль і нащо жити взагалі.

Вони — такі як всі…

Але ні, вони унікальні й особливі, майже безсмертні, і це майже точно.

А ще вони часом уявляють себе знайдами та підкинутими у власні сім’ї.

Якими вони не хочуть бути, то це такими, як власні батьки.

Вони хочуть бути собою… але для цього їм треба зрозуміти, хто ж вони є.

Це період нонконформізму і максималізму.

Ви хочете і далі формувати його, як дитину — а він уже майже сформований.

Ви хочете скеровувати його, не розуміючи, що він у муках шукає ВЛАСНУ дорогу.

Ви перестаєте бути його ідеалами.

Підлітковий період — час, коли Боги-батьки падають зі своїх п‘єдесталів

( не переживайте. У вас є шанс колись туди повернутися — хоч вже не в якості Богів , а просто тими, в кого є чому повчитися і на кого вартує рівнятися. Але тільки шанс.

Про це — пізніше).

Проблема поглиблюється , оскільки цінності сучасних підлітків сильно відрізняються від тих, котрі мали їх батьки. Чим ми можемо їх зацікавити? Те, що вміємо ми, їм не потрібно. Вони вміють багато іншого, потрібнішого для них — про що ми маємо лише віддалене поняття.

У батьків є влада, а влада – це те, що заважає нарощувати самоповагу.

Дорогі мої, від того, як ви цією владою розпорядитеся, залежить дуже багато.

По-друге, для вас.

А по-перше…

Те, що відбувається з підлітком, те, як він проживає кризу цього віку, може вплинути на все його життя.

Кажете, казна-що роблять в інтернеті?

Зависають у соцмережах?

Щось там читають. ..З кимось говорять…

Переписуються…

Десь у свому світі…

Дорогі мої, вони не просто «туплять» в неті.

Вони шукають свої відповіді.

Своїх людей.

У діалогах, у переписці, у текстах пісень, у своїх мріях …

Вони шукають себе.

Дозвольте їм.

Дозвольте їм приміряти себе до світу, а світ до себе.

Не тільки зерняткові треба набухнути й набратися сили, щоб вистрелити ростком. Не тільки гусені треба якийсь час побути в коконі, щоб вибухнути метеликом.

Не смикайте їх. Насильно траву рости не змусиш.

Підліток у психолога: про що йтиметься?

…І все-таки, батьки привели підлітка, і так, часом він сам прийшов.

І про що ж із ним, раз я пишу, що треба з батьками?..

Оооо, з ним є про що.

З ним — про всі екзистенційні «С», як я це називаю.

Про самовизначення.

Про сенси.

Про самотність.

Спрямування себе.

Сум.

Страждання.

Самореалізацію.

Смерть.

Вони не говорять про це такими мудрими словами, і я теж ні

(це я тут для вас стараюся😇)

Ми говоримо про все це тими словами, які знаходять вони — будь-якою мовою, якою вони хочуть говорити.

І так, ми говоримо і про ситуацію у сім‘ї: які бачать шляхи досягти взаєморозуміння, які ресурси тут можна задіяти, як говорити, щоб почули й зрозуміли, і що їм взагалі це все дасть.

Які ж вони класні!.. Як я їх люблю!

Що потрібно, а чого не можна робити з підлітком?

А тепер більше про і для батьків.

Чого не можна робити з підлітком?

Перш за все не можна робити його своїм конфідентом, плечем для виплакування своїх проблем.

Тільки ваших йому переживань бракувало! Ваші проблеми — їх теж має вирішувати він?..

Він, може, і не відмовиться — він же дорослий!

(Ні.)

Відмовтеся ВИ від цієї думки.

Будь ласка, відмовтеся.

Дитина не повинна вирішувати проблеми між батьками. В ЖОДНОМУ ВІЦІ.

(Так, і коли виросте, теж)

Це — увага, термін, вибачте-дякую — називається інверсією – перекручуванням – сімейних ролей.

Підлітки — не ваші конфіденти (сповідники), не ваші психологи, не дружочки, не подружечки й не порадники вам, а також (пам’ятайте) — не бесплатні цілодобові няньки молодшим братам і сестрам (це, нагадаю, не їхні діти).

Вони цілком слушно розраховують, що всі ці ролі для них в силу вашого батьківства виконуватимете ви.

Далі.

Ми хочемо від підлітка дорослості, але що саме ми маємо на увазі?

Хочемо дорослої відповідальності, не вручаючи при цьому йому жодних дорослих прав.

Так воно не працює.

Де відповідальність – там і права, а коли нема права ні на що, нема права голосу — то не чекайте, що підліток (як і будь-хто інший, до речі))) стрімголов побіжить виконувати ваші вимоги.

Адже він отримує подвійне послання:

«Ти маєш взяти на себе відповідальність» / «Слухай, що я тобі кажу!»

І тут перейду до питання «що робити».

Секрет і сюрприз.

Те саме, що робити зі всіма ближніми й дальніми, всіх вікових категорій і ступенів [не]спорідненості, якщо хочемо мати з ним/нею/ким завгодно стосунки, тобто якщо нам на цих стосунках залежить.

Слухати. Уважно.

Приділяти ЧАС.

Не абияк, у чверть вуха. Вслухуватися і вчуватися в те, що каже вам людина.

Слухати не тільки вухами, але й серцем.

Бути вислуханим і почутим — безцінно для кожнісінької людини, від двохлітки до старця, від найкращої подруги до випадкового попутника в поїзді.

Ваш підліток – не вийняток.

Якщо його слухатимете — з вами говоритимуть.

І що йому при цьому потрібне, окрім (і замість) мудрих порад?

Прийняття.

Безоцінкове.

Не критикуюче.

Не маєте слів для підтримки — мовчіть. Неосудливо, не з «піджатими губками».

Вам не подобається, у вас є власна думка? («А я що, не маю на неї права?»)

Звісно, маєте.

І на критику, і на оцінку.

У своїй голові. Хто ж вам заборонить.

Лиш мовчіть.

Ну або…вирішуйте самі для себе, що важливіше — висказати власну непідтримуючу думку чи мати з дитиною добрі стосунки.

Власну — іншу — думку висказуйте там, де про неї питають.

І, нарешті — домовлятися.

Повторю ще раз — як і з будь-ким іншим.

Нема іншої ради, нема інших методів взаємодії між людьми

(ми ж не говоримо про маніпуляторні прийоми впливу), крім як домовлятися — словами через рот.

Домовлятися про делегування — передачу йому — дорослості, з одної сторони. Від нас — йому.

І делегування відповідальності. Теж від нас — йому.

В тій мірі, в якій він хоче і може це прийняти.

Знайдіть в собі мужність відмовитися від звичного сприйняття своєї дитини як продовження себе — від думки, що вона це ви, а ви це вона. Період злиття скінчився.

Знайдіть мужність зрозуміти, що передані вами гени й те, що вона стільки років «їла ваш хліб» не роблять її вашою власністю. Прийміть її іншість. Прийміть її індивідуальність. Прийміть її прагнення знайти себе.

Червоною ниткою у психології підліткового віку йде послання батькам: головне для них у цей час ЗБЕРЕГТИ КОНТАКТ З ДИТИНОЮ, не втратити з нею відносини.

Якщо ми проживемо з нашим підлітком цей період у добрий спосіб, ми отримаємо на виході – при переході в юнацький вік — людину, яка буде близька нам, стосунки з якою будуть сповнені взаємоповаги.

Втрачений у цьому віці, контакт не повертається і втрачається назавжди.

Принаймні так кажуть.

Я, зрештою, не погоджуюся.

Я оптимістично вважаю, що поки людина жива, НІЩО не втрачене остаточно.

І завжди можна пробувати виправити те, в чому налажали.

Ще одне: вони, може, на вас не зважають, та це не заважає їм помічати те, що робиться навколо.

Якщо у вас у сім’ї все в міру: мама не валяється неробою, дивлячись серіали — але і не приходить щодня, змучена до смерті після роботи;

якщо вдома порядок — але не обсесійне підтирання кожного відбитка пальця за тобою, як тільки ти до чогось приторкнувся;

якщо є спокійна віра в Бога, а не фанатична релігійність —

you name it, тобто приклади назвіть самі — все буде добре.

Якщо в чомусь царює нав‘язливий перебір і обсесійність — дуже вірогідно, що ваші нащадки сформують поведінковий антисценарій.

Втовкмачувати й вчити, що так воно єдино вірно — дорога в нікуди.

Діти куди розумніші: вони бачать, що насправді є стільки різних «вірно», скільки людей на світі — і виберуть своє.

І нарешті: все описане мною — це так званий нормативний перебіг кризи.

А всі норми на те й норми, щоб не бути стовідсотковим непохитним правилом.

Не обов‘язково і батьки, і діти так потерпатимуть від того вікового періоду.

Там, де панувала взаємна повага, де відносини з дитиною змалку будувалися на спокійному прийнятті й любові, на довірі й толерантності, і таким же чином будувалися стосунки між батьками, і в цьому дитина зростала – та криза минає теж спокійно і безболісно.

Але … якщо ваша сімейна історія — не оця казкова, то – до кого іти, ви знаєте, правда?😉

І ще одне, наостанок.

Дорогі мої, пам‘ятайте —

як би не вели себе ваші підлітки, що б вони не витворяли – ми їм дуже потрібні, які б зовнішні прояви не були цьому запереченням.

Вони мають в нас свою опору, бачать в нас той острів безпеки, на якому завжди можна вкритися від шторму. Вони розраховують на нас. Ми потрібні їм. Їм потрібно знати, що ми у разі чого — є. Що вони — не самі в цьому страшному світі.

Їм потрібна наша любов.

І вони нас дуже люблять.

Друзі, і ті дорослі, і ті, які щойно минули цей вік — діліться думками!

З чим погоджуєтеся, а з чим посперечаєтеся?

Автор

Самопрезентація людини

2 916

Самопрезентація — це не тільки й не стільки коротка розповідь, наприклад, спікера про себе з трибуни.

Це те, що ми показуємо світу про себе. Те, як ми хочемо, щоб нас сприймали, це те наше Я, яке ми хочемо продемонструвати іншим.

У цій статті, спираючись на свій досвід практикуючого психолога, я розгляну стратегії, способи й цілі самопрезентації та певні пастки нашої поведінки, які є причиною непорозумінь між людьми.

Але спершу, для тих читачів, хто вже визначився з потребою звернутися до фахівця-психолога з метою удосконалення навичок для успішної самопрезентації інформую що звертатися із цією темою можна до мене безпосередньо через профайл.

Самопрезентація — це невіддільна частина нашої повсякденної взаємодії з іншими людьми, і вона глибоко вкорінена в психологію особистості.

Особистісна психологія досліджує те, як ми представляємо себе перед іншими та впливаємо на їхнє сприйняття нас.

Зі зміною різних рис особистості, як-от темперамент, якості, звички та здібності, наш спосіб самопрезентації також еволюціонує.

ЩО МОЖЕ ВПЛИВАТИ НА САМОПРЕЗЕНТАЦІЮ?

Також відіграють значущу роль у процесі самопрезентації:

  • Архетипи особистості. Можуть визначати наші цінності, стан та механізми, що стоять за нашою поведінкою.
  • Емоції особистості. Здатні впливати на те, як ми взаємодіємо з іншими.
  • Пізнавальна сфера особистості. Дозволяє нам розвивати нові способи самопрезентації та адаптуватися до різних ситуацій.
  • Характер і типи особистості. Визначають, як ми виступаємо перед громадськістю, а різні психотипи особистості — можуть мати різний підхід до самопрезентації.
  • Внутрішні конфлікти, феномени та інстинкти: можуть впливати на те, як ми представляємо себе та сприймаємо інших.

ДЛЯ ЧОГО МИ ОБИРАЄМО ТУ ЧИ ІНШУ СТРАТЕГІЮ?

Самопрезентація — це прояв наших мотивацій і спрямованості особистості. Вибір стратегії демонстрації світові того, ким ми є, здійснюється нами часто свідомо, але великою мірою й неусвідомлено, залежно від рівнів особистості і внутрішніх конфліктів, які ми можемо переживати.

Обираючи якусь зі стратегій, ми цілком напевно чогось прагнемо, наприклад:

  • схвалення нас соціумом
  • похвалитися
  • підвищити власну привабливість, набути впливу і влади
  • щоби світ нас полюбив
  • домогтися чогось від інших

Якщо коротко, завжди для заспокоєння, чи то пак задоволення, тих чи інших своїх потреб.

Зауважу, що серед іншого пізнавальна сфера дозволяє нам розвивати нові стратегії самопрезентації та адаптуватися до різних ситуацій.

ЯКІ СПОСОБИ ПРЕЗЕНТУВАТИ СЕБЕ МИ ОБИРАЄМО?

Для презентації себе ми можемо обрати найрізноманітніші способи, як-от:

  • Самопросування, самореклама  – хвалькуватість, демонстрування знань та вмінь.(Прямолінійно і відразу впадає в око).
  • Благання – демонстрація слабкості та залежності (Я бідний-нещасний, а ви всі повинні цим перейнятися і мені допомагати)
  • Випинання своїх чеснот. Також і у вигляді лицемірної скромності. (Парадокс? Ні.)
    «В мені нема нічого особливого, я такий як всі» насправді має на меті зовсім інше, ніж визнання себе сірою масою.

(Чуємо підтекстом: подивись, який я скромний! Подивись, як я стараюсь себе не випинати, не те, що інші! – чуємо ми. А що за цим стоїть насправді? Правильно. Приховане послання тут – «я кращий за інших»).

І, нарешті, як на мене, найпідступніша зі всіх самопрезентацій

  • Втирання в ласки, інґраціація. (Про що це?) Та, мабуть, кожен знає. Про “виражати згоду”. Про “лестити”, демонструвати прихильність.

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПІСЛЯ САМОПРЕЗЕНТАЦІЇ ТА В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ПАСТКА?

А далі, вже після того, як наша самопрезентація відбулася, будь-хто, хто демонструє світові якісь свої риси та характеристики, має право очікувати, що світ ставитиметься до нього згідно з тими демонстрованими якостями, очікувати від інших належного визнання чеснот, певного ставлення та оцінки.

Ніби все й так. Чи не для того ж і демонстрація?

І тут є власне та пастка.

Адже в психології міжособистісних взаємин діє ще один закон.

Люди теж очікують від нас того, що ми їм презентуємо, що про себе ми їм показуємо.

Той, хто приховано чи явно сповіщає про наявність у себе якихось певних якостей і чеснот, в очах і очікуваннях світу зобов’язаний і справді бути таким, яким він себе проголошує.

Ось, наприклад, якщо людина проголошує себе безпомічною і безпорадною – ми їй допомагаємо, але, навіть роблячи це від щирого серця, сподіваємося на вдячність – або принаймні не на невдячність. А саме її ми часто отримуємо.

Отож розглянемо ще кілька прикладів:

  •  Безпорадний? Будь ним! Ми цього чекаємо. А безпорадний раптом показує гострі зуби. І часом вишкірені на нас.
  • Вдячність? О ні. Людська натура не в стані довго витримувати почуття вдячності.
  • Мудрий? Чекаємо безперечних істин в останній інстанції. А отримуємо часом шаблони, перенесені з власного життєвого досвіду, спроби нав’язати нам свою реальність і абсолютне невміння вчутися в реальність нашу.
  • Мудрий старець? Еммм… іноді просто старець.
  • Розумний? То ми й сприймаємо його таким. Поки не побачимо його текст з трьома граматичними помилками в одному слові.
  • Авторитет? Вау….. ну, авторитет же! Усезнавець. Всемогутній. А потім, несподівано – виявляється, сам себе надмухав той роздутий авторитет. Сам надувся… і сам здувся.

Ну і про те, що, як для мене, найнеприємніше.

Інґраціація — втирання в ласки

І така ж хороша людина… і зі всім погоджується… і погляди твої розділяє… і допомогти наче б завжди готова… і вислухати… і добра-добра…

Добренька така. Без мила самі знаєте куди. Інколи так тонко, що й не зрозумієш відразу.

Аж поки не допне свого. Поки не визбирає собі і не використає всі ті ресурси, які їй тільки й були від вас потрібні, і адьйо… а ви ще довго, нічого не розуміючи, дивитеся, слідом мало не біжите і кричите: Агов! Ти куди?!.. Я ж тут!!..

А виявляється, все просто: ви вже використані й викинуті за подальшою вашою непотрібністю.

Розчарування, втім, від кожної зі стратегій самопрезентації обопільне. Тобто для нас – для інших людей, для того, на кого була скерована така, а не інша презентація себе – зрозуміло чому: людина, яку ми сприймали одною, так би мовити, не справдила наших очікувань, але ж, повторюсь, це те, що вона за замовчуванням повинна була зробити.

Ми взаємодіяли з нею певним чином, а вона виявилася насправді зовсім іншою – і ми відчуваємо себе пошитими в дурні.

Але і для того, хто демонструє себе таким, а не іншим чином, насправді все це так собі. Оскільки, коли маска скинута – а ніхто не витримає в ній, не показуючи себе справжнього, ціле життя – розчарування тих, чиїм очікуванням ми хотіли відповідати, часом таке сильне, що сила протидії може стати, всупереч закону Ньютона, значно сильнішою, ніж сила дії.

Наприклад, відкидання особи, яка так старалася вкрастися в ласки, може бути дуже далеко і назавжди.

І отут мені також йдеться про любов.

Як хотілось би мені порадити всім закоханим показувати одне одному не тільки свої плюси, але і мінуси в час отого «гострого періоду», періоду рожевих окулярів і зміненого стану свідомості, aka закоханості.

(що неможливо).

Бо.

Бо потім з’ясовується:

– що хтось насправді не такий вже бідненький котик, котрий потребує ласкавої руки господаря і нічого понад те;

– що отой бідненький насправді потребує значно більше, а часом все – або проживе прекрасно і без свого спасителя;

– що насправді, всупереч тому, що колись притакувалось кожному слову, ви не погоджуєтеся одне з одним в дев’яти питаннях із десяти;

– що чиєсь хобі у вигляді риболовлі чи футболу для іншого насправді не таке надцінне, як здавалося колись – коли захоплено під час трансляцій в унісон кричали «Гоооол!», або любовно пакували канапки з чаєм на риболовлю.

Сильна, самодостатня особистість здатна ефективно володіти своєю самопрезентацією, використовуючи свої уміння і навички. Вона розуміє, як впливати на інших, використовуючи свою діяльність і творчість.

Отож, самопрезентація є процесом, що постійно еволюціонує та адаптується до змін в нашому житті. Вона віддзеркалює наші потреби, цінності і бажання, а також відображає, як ми розуміємо себе та інших.

ЯК ПСИХОЛОГ МОЖЕ ДОПОМОГТИ З САМОПРЕЗЕНТАЦІЄЮ?

Психолог може грати особливу роль у допомозі з самопрезентацією, працюючи з клієнтом над розвитком різноманітних навичок та стратегій. Ось кілька способів, якими психолог може бути корисним:

1. Самовідчуття і розуміння.

 Психолог може допомогти клієнту краще зрозуміти свою особистість, виявити сильні та слабкі сторони, ідентифікувати цінності та мотивації. Це перша крок у покращенні самопрезентації.

2. Розвиток комунікативних навичок.

Психолог може надавати підтримку у розвитку ефективних комунікативних навичок, таких як асертивність, вміння слухати та емпатія. Ці навички допоможуть взаємодіяти з іншими більш успішно.

3. Робота над емоціями.

Психолог може допомогти клієнту управляти своїми емоціями та стресом у ситуаціях самопрезентації, що може покращити якість їх виступів.

4. Самопідсилення.

Психолог може навчити методик підвищення впевненості в собі, що є важливим аспектом ефективної самопрезентації.

5. Адаптація до різних ситуацій.

Психолог може допомогти клієнту розробити стратегії самопрезентації, які враховують конкретні вимоги різних ситуацій, будь то співбесіди про роботу, публічні виступи чи особисті відносини.

6. Зворотний зв’язок та самовдосконалення.

Психолог може надати об’єктивний зворотний зв’язок щодо ефективності самопрезентації та співпрацювати з клієнтом у покращенні її результатів.

Загалом, психолог може стати цінним партнером у розвитку навичок самопрезентації, допомагаючи особистості розкрити свій потенціал, досягти бажаних результатів в різних сферах життя та уникнути небажаних пасток.

Завершуючи, самопрезентація відображає складний і різноманітний аспект психології особистості. Вона містить множину чинників, як-от темперамент, здібності, якості, риси особистості, емоції, архетипи, рівні особистості та інші аспекти. Самопрезентація також взаємодіє з мотивацією, цінностями й внутрішніми конфліктами особистості.

Здатність до успішної самопрезентації є важливою та може бути розвинутою завдяки умінням та навичкам, а допомога психолога дозволить підняти їх на якісно інший щабель.

Характер і типи особистості впливають на те, як ми представляємо себе, і різні психотипи можуть мати різний підхід до самопрезентації. У підсумку, самопрезентація – це динамічний процес, який відображає наші потреби, цінності та внутрішні перетворення. Вона є необхідною у сучасному суспільстві, оскільки впливає на наші взаємини з іншими та вплив наших власних рішень та досягнень.

ПІДСУМКИ

Самопрезентація є важливим аспектом взаємодії людини зі світом і іншими людьми. Вона глибоко впливає на психологію особистості та стосується таких ключових аспектів, як темперамент, здібності, якості особистості та звички. Наш спосіб самопрезентації відображає наші мотивації, цінності та внутрішні конфлікти.

Архетипи особистості та риси особистості визначають нашу спрямованість та впливають на спосіб, яким ми представляємо себе. Емоції особистості відіграють ключову роль у взаємодії з іншими та формуванні самопрезентації. Сильна особистість, володіючи різними уміннями та навичками, здатна керувати своєю самопрезентацією та використовувати її для досягнення своїх цілей.

Пізнавальна сфера особистості дозволяє нам розвивати нові способи самопрезентації та адаптуватися до різних ситуацій. Характер і типи особистості також впливають на нашу самопрезентацію, і різні психотипи можуть мати різний підхід до цього процесу, а відтак і різну стратегію.

Усі ці аспекти відображають складний і варіативний характер самопрезентації, яка постійно змінюється та адаптується до нових ситуацій та внутрішніх змін у нашому житті.  

Автор

Статеве життя в шлюбі

1 555

Статеве життя в шлюбі.

Тема номер раз у всіх закритих жіночих і змішаних групах.

Тако во, я вам дещо розкажу.

Чому воно так, спочатку, що бажання вухами лізе, наче ж уже всім відомо.

Хімія мозку, яка не залежить від нашої волі, яка нічого спільного з нашим думаючим мозком, отими префронтальними ділянками лобних часток, не має, яка, та хімія, стається на рівні рептильного мозку, і наше мислення – в тому числі критичне – вона відбиває начисто, на все і на всіх все одно, це стадія зміненого стану свідомості.

Ну, це якщо вам повезе і у вас таке було. Бо воно круто насправді, чого вже там.

Ну припустімо.

Припустімо, було.

Не було аж такого, то все одно , сподіваюся, і відрази не було: фізична близькість була , гмм, не небажаною і приносила якісь приємні відчуття. Може, навіть оргазм, хтозна)))

А потім що,

а потім друга стадія шлюбу, а потім раптом бачиш справжню, а не ту, котра зображувалася, в тому числі нашим запаленим мозком, людину перед собою, і може, вона тобі не так щоб сильно подобається.

А ти вже вагітна.

(Ну, наприклад).

Або потім бах і третя стадія шлюбу, і один з пари – або обидва – пішли розвиватися в сторону збільшення себе і зменшення своє частини участі в парі, зменшенні того злиття, також відомого під назвою закоханість (коли сeкс був під кожним деревом, в машині, в під‘їзді тощо).

А потім ті феромони зникають.

І приходить печаль.

В залежності від того, хто з пари завжди був ініціатором, печаль має різний перебіг.

В одному з варіантів перебігу, де мужчина – це мужчина, і він був той, хто хотів, а жінка – та, що відповідала на бажання, тобто він брав, вона давала – у жінки починає завжди боліти голова абощо.

Вона давати – тобто приймати мужчину – насправді більше не хоче.

Там сeксу є шанс лишитися.

(Якщо можна це назвати сексом).

Якщо лібідо чоловіка не знижується, то може бути як в тому анекдоті: «як будеш мене той во-во, то не буди».

Якщо ініціатором сeксу була завжди жінка, все ще більш печально.

І там ще два можливих сценарії.

Один із них –

той, де  сексу надають іншу роль, крім задоволення для обох, там, де сeкс – це «він мене хоче» означає «він мене любить» або «я маю владу над ним»

Влада, агресія, векс- явища взаємоповʼязані.

І це зовсі не про те, що агресією сексу можна добиватися. Боже збав.

(Хоча якщо це гра/результат домовленості/є згода на таку гру в обох дорослих, то вповні собі має право на існування).

Мова зовсім не про це.

Агресія як вітальна сила, секс, заробляння грошей. енергія життя – це про прояв людини назовні, «дозвіл» на таку проявленість, потентність –  явища одного порядку, і вони добре розвинуті у тих анекдотичних Вовочок, отих трійочників, що то потім доларовими мільйонерами стають.

І геть не розвинуті в так званих «дітей вчителів», де система заборон і повинностей, оте наше Супер-Его таке тісне, що тобі вдихнути не дає, де табуйоване будь-яке стукати, грюкати, пукати, де справжні дівчатка не те-то, а справжні хлопчики не се-то, де на агресію табу, де відрізається та жива і здорова частина дитини, яка про «хочу», де хлопчик «кастрований» мамою, а тато відсутня або безлика фігура.

От про яку я агресію, а зовсім не про те, щоб бити жінку і змушувати до сексу.

Вертаючись до жінки, якій у близькості відмовляють.

Жінка іде тоді до подруги або до терапевта і скаржитися: він мене більше не хоче! Я його і так, і так! А він – ніяк!

Звісно, образи, сльози, злість.

А потім нічого, або звикає і залишається в стосунках, бо те, що об’єднує, є більше, ніж те, що роз’єднує,

або іде до іншого, котрий знов «хоче – значить любить», де вона як жінка знов має владу.

А другий сценарій –

жінка «розхотіла».

І чоловік тиняється, не знає, як почати, чи починати і що взагалі з тим робити.

Сигнали від жінки недвозначні: не рухай мене.

Відбувається так у жінки не тільки тому, що феромони зникли.

Зникла емоційна близькість.

Зникло почуття безпеки. Зникло або і ніколи не було, почуття, що тебе взагалі чують.

Виникла емоційна прірва, що розширюється з кожним днем.

Жінка перетворюється в крикливу маму, чоловік – в пасивно-агресивного «неслухняного сина».

Можливо, якщо сeкс все ж ініціюватиме (вміє або навчиться це робити) чоловік, то, косо криво аби живо, статеве життя пари якось триватиме.

З найбільш цікавих порад, що я читала, була така – кожен з пари, а особливо!!! жінка повинна мати власний простір, де її ніхто не буде чіпати.

Згадались опочивальні вельмож – кожен мав свою спальню.

Може, це і підтримує бажання?

Зрештою, кожен з пари там мав своє життя, а чоловік, здається, в тому числі і сeксуальне.

Ну то для різноманітності часом можна і з жінкою.

Всі байки про те що «я поправилася і тому він не хоче мене», «розтяжки, і я стала неприваблива» – байки, це або самообман в пошуках причини і знаходження її на рівні наче б очевидної,

або брехня (і насправді підла) з боку чоловіка, щоб пояснити, чому він більше не хоче.

(Спойлер- і не схоче, хоч до якого рівня  схудни).

Хто хоче, жодна вага його не змусить не хотіти.

Хто любить, той не бачить кілограмів.

Там, де в парі є емоційна близькість, нема проблем з вагою, зі зморшками та розтяжками.

А якщо жінка стала мамою – сестрою –

квартирною сусідкою, то все як в анекдоті:

Іде по вулиці красуня дівчина, вся така, ноги від корінних зубів, волосся до попи, коротше, ви зрозуміли. Назустріч – два чоловіки. Облизуються, захопленими поглядами проводять.

Один такий – ооо, що б я віддав, щоб з нею переспати!..

А другий:

Ага… а уяви собі, що є хтось, кому вона так остогидла, що й дивитися на неї не може…

Так що … Неправда все це про еротичну білизну і про загадковість.

Не дуже я вірю і в теорію – «створіть для себе штучну дистанцію».

Романтичні побачення?

З «мамою»?.. ха.

Еротична білизна?

З «братом»?.. ха-ха.

Створення «дистанції»?

З сусідом по квартирі?

То вона – емоційно – і так вимірюється в парсеках, так що три ха-ха.

Я знаю пари,

де сeкс не зникає десятиріччями.

(І це, до речі дуже цементує шлюб)

Ніхто там в еротичніі білизні не ходить, ніхто паузи, відсторонення та вимишлену дистанцію не створює. А все є.

От просто жінка завжди бажана, в будь-якому вигляді

А жінка – без метеликів в животі вже, звичайно, але теж – так, вона його хоче.

Знаєте, я  вирішення проблеми бачу тільки в одному.

Парна терапія.

Відновлення емоційного зв‘язку, почутості.

Важливості.

Підтримки.

Теплоти.

Потрібності.

Побаченості.

Включеності. Тоді – можливо, але це не точно – вернеться і бажання

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Маркери психологічного нездоров’я

981

Ми всі народжуємося вже кимось.

З певним набором генів. Схильними до чогось більше, до чогось менше.

З темпераментом і різними наче характеристиками, зовнішніми і внутрішніми.

З успадкованими рисами, як всі біологічні істоти.

Але.

Людина – істота біопсихосоціальнодуховна, і «біо» – лише один із чинників того, ким вона стає.

Якщо ви не чули про науку епігенетику, то все, що треба знати про неї: потужні баобаби і деревця-бонсай виростають з ідентичних наборів генів. А потім…

Умови за яких зростає дитина та повторюваність сценаріїв

Умови, дорогі мої, умови, вони творять дива.

Мало є того, що не можна було б зіпсути неправильним поводженням з дитиною у ранньому віці.

Але це працює і навпаки: дуже мало і того, чого б не можна було виправити любов‘ю, ласкою, ніжністю, прийняттям, турботою, підтримкою та духовним проводом.

А щоб могти все це дати дитині, спочатку треба навчитися дати це собі. Лий не лий з пустого дзбану – нічого звідтам не наллється.

І перше питання в мене, якби я вела передбатьківські науки, було б, не що ви хочете дати вашій дитині, а – що можете?

І чи ви самі вже посідаєте це?..

Що в нашому житті НЕ ТАК, як мало би бути – а ми про це і не здогадуємося?

Проблеми у відносинах.

Живемо… і не знаємо навіть, що є проблеми.

Що не «у всіх так».

Що таке сімейні сценарії, сімейні трансгенераційні травми, співзалежні відносини, все те, що ми несемо, приймаючи отой перехідий кубок нещастя з рук батьків і передаючи його дітям?

Дочки виростають, зневажаючи батька – лише для того, щоб вийти заміж за його точну копію.

Вони жаліють або зневажають свою матір – але стають нею.

Що ми знаємо про цикли насильства у сімейних системах?

Або «тихе» насильство – мовчання?

Про те, що повторюються з покоління до покоління з разючою послідовністю?

Що знаємо про речі цілком неочевидні?

Як, наприклад, дієта мами може перетворюється на обсесивно-компульсивну поведінку її дочки?

Як невірність батька, яку всі заминають та оминають мовчанкою, стає емоційно прірвою, порожнечею, яку дитина згодом заповнює всіми -ізмами та -маніями?

Звідки потім – проблеми з довірою, проблеми з прихильністю, проблеми з ідентичністю, звідки оте почуття порожнечі, ізоляції, відчуження та розпачу — тріщини в душі, які неможливо залатати?..

І як потім ті люди з діркою всередині шукатимуть знову і знову, іноді все своє життя, способи заповнити її – і ніколи не заповнюючи…

Послухайте.

Перш ніж перейти до розповіді про різного роду розладів із того ж МКХ-10: невротичних –

тривожно-фобічних, панічних, обсесійно-компульсивних, конверсійних,

афективних – маній та депресій, не торкаючись навіть межових та психотичних – а хочу про це все писати, не лиш тому, що задумала книгу, а для того, щоб вивести хоча б моїх читачів із омани, наче достатньо подивитися пару вебінарів про «низькі вібрації» або «навізуалізувати» собі щось, або піти до «коуча» (такого після тижневого курсу «навчання»), і буде вам щастя – щоб ви, дорогі, зрозуміли: психологія – це наука, і психолог без глибокої освіти – це профанація професіі.

І ви, якщо без знань, куди ж треба, попадаючи не туди, куди треба, можете не лише розчаруватися, але й ретравмуватися так, що спеціаліст потім довго вас «реставруватиме».

Вертаюся до тих усіх складнотермінів.

Що за цими зрозумілими лише спеціалісту словами?

І що може свідчити про наше психологічне нездоров’я?

Які маркери свідчать про наше психологічне нездоров’я?

А маркери такі.

У відносинах це – постійна дупа(закреслено) негативні переживання у стосунках з партнером, сварки, відсутність прямих послань «словами через рот», пасивна агресія як домінуючий стиль поведінки, брехня, напівправди, недомовки, маніпуляції.

Та і просто – відсутність доброти, прийняття, підтримки…

Ну і той факт, що сценарії ці повторюються, причому з різними людьми.

У стосунках з батьками – несепарованість, а знайте, це не лише залежність, це і контрзалежність – ізоляція від батьків.

Проблеми у відносинах з дітьми – іноді такі самі, як були з батьками.

Іноді (гордо) – власні посмилки: спрацьовує або батьківський сценарій – або антисценарій.

Жорстоке поводження з дітьми, інфантильна позиція по відношенню до власної дитини, «конкурування з нею за увагу мами.

Відсутність емоційної близькості з дитиною.

Вирішення своїх пси проблем за рахунок дитини, інверсія батьківсько-дитячих ролей (дитина – мама власній мамі, дитина – емоційний партнер власному татові).

Це – заборона на сепарацію, інвалідизація дітей, тривога при їх дорослішанні, відсутність якісних змін у відносинах з дітьми по мірі їх дорослішання.

Це – неможливість налагодити конструктивний контакт з дорослими дітьми.

Це – неможливість або небажання подбати про себе при виході дітей з дому.

Ізоляція, гордо названа «самодостатністю».

Це – невміння будувати дружні відносини, відсутність друзів.

Відмова від соціальних контактів в силу нездатності налагоджувати теплі, щирі відносини з людьми.

Це токсична так звана дружба, повторювані сценарії: наприклад – бажання злиття, ідеалізація – а потім знецінення кожного наступного друга, яке, звісна річ, закінчується розривом.

Функціональний підхід до дружби.

Відсутність сексуальних зв’язків або сексуальна неперебірливість, проміскуітет, підміна сексом почуття прив’язаності, секс як пошук безпеки та приналежності, всі складнощі сексуального характеру – аноргазмія, еректилна дисфункція, неможливість відчути збудження, алібідозність, імпотенція.

Це – порушення стосунків із собою.

Постійний знецінюючий діалог, дорікаючий, ганьблячий внутрішній критик.

Низька самооцінка – або ж неадекватно висока.

Почуття нікчемності – або грандіозності.

Комплекс неповноцінності і те, що йде з ним на пару – гіперкомпенсація його через фальшиву манію власноі величі.

Магічне мислення, відсутність критичного мислення щодо себе, неадекватний рівень домагань.

Відсутність рефлексії своїх вчинків, поведінки, інтересу до власного внутрішнього життя.

Нерозуміння своїх почуттів та потреб.

Нудьга на самоті і невміння проводити час наодинці із собою.

Агресія щодо інших, аутоагресія у вигляді самопошкоджуючиоі поведінки, вживанні психоактивних речовин, поганоі іжі, не слідкування за зовнішнім виглядом, шкодування на себе грошей, ставлення себе на останнє місце в своєму житті.

Не є нормальним стан психіки, якщо маємо труднощі з роботою.

У широкому сенсі це – постійна зміна роботи, почування себе не на свому місці. Трудоголізм (втеча в роботу), уникання роботи;

невротичний (постійно змінюваний) пошук все іншої роботи або все нових захоплень, маніакально- депресивні стани «я можу все – я не можу нічого», відсутність позитивноі динаміки у власному розвитку, обсесійно-компульсивне зациклення на «треба» і «мушу», перфекціонізм, застрягання і фіксація на неважливих дрібницях.

У вузькому сенсі – це неможливість сконцентруватися, зосередити увагу, погане запам‘ятовування, неможливість витримувати робочу напругу, прокрастинація та саботаж, почуття себе не на своєму місці, невротичний пошук ідеального «місця призначення»

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор

Пізнавальні процеси психіки

171

Почнемо з простого запитання. Що таке пізнання? Слово просте, а сенс глибокий, мов річка, що
виносить на берег каміння спогадів, вражень, думок.

Пізнання — це не просто процес, це життя в його найпотаємніших закутках. Це коли ти вчишся світ бачити, чути, відчувати, коли торкаєшся до знань, ніби до живої тканини буття.

Думаєте, це про запам’ятовування формул і дат? Аж ніяк.

Пізнання — це про те, як розгортається реальність перед твоїми очима. Як ти вчишся розрізняти відтінки кольорів на листі, чути музику в шумі вітру, розуміти, чому люди посміхаються, навіть коли їм боляче.

Це коли ти бачиш, як капає дощ із даху, й думаєш не про вологість, а про те, що в світі завжди є місце для змін.

Пам’ять. Як вона працює? Запитання, що блукає коридорами свідомості. Чи не пам’ятаєш ти інколи
те, чого ніколи не було? Чи не ловиш себе на думці, що найсильніші спогади — ті, що просочені
емоціями, ароматами, дотиками?

Пам’ять — це не скринька для сувенірів. Це майстерня, де мозаїка життя складається з уламків переживань.

Інколи здається, що ми пам’ятаємо надто мало. А потім приходить ніч, і в її тиші зринають обличчя,
голоси, слова — ті, що вважаєш давно забутими.

Пам’ять вибіркова, вона зберігає те, що стало важливим. Але водночас вона зрадлива: згадуєш більше емоції, ніж факти. Забуваєш імена, але пам’ятаєш тепло чи холод у голосі.

Мислення — ось воно, поле бою. Тут борються сумніви та переконання, народжуються ідеї та
страхи. Це те місце, де запитання завжди важливіші за відповіді.

Бо що є істина? Щось незмінне, дане раз і назавжди? Чи, може, шлях пошуку, де кожна нова думка змінює напрямок руху?

Ми думаємо постійно — свідомо й підсвідомо. А що як не думати? Чи можливо це взагалі?

Та є ще уява. Ось де ховається чарівність пізнання! Ти бачиш не лише те, що є, а й те, що могло б
бути. Мрієш, вигадуєш, створюєш світи, де можливо все.

Уява — це не втеча від реальності, а спосіб її розширити. Скільки разів ти уявляв, як усе буде, і скільки разів дійсність перевершувала очікування чи ставала гіркішою за найсміливіші припущення? Уява — це міст між сьогоденням і майбутнім.

А ще є увага — тонка нитка, що з’єднує думки в єдину мережу. Пильна чи розсіяна, вона визначає,
що залишиться у твоїй свідомості.

Вона — це прожектор, що освітлює деталі, залишаючи решту в тіні. Але хіба ти помічаєш її, коли все гаразд? Тільки коли увага тікає, ти відчуваєш її вартість.

Зосередитися — значить оволодіти моментом, вхопити його за хвіст і не відпускати.

Пізнавальні процеси — це танець між зовнішнім світом і внутрішнім «я». Спостереження, аналіз,
висновки.

Але чи можна сказати, що вони мають кінець? Людина пізнає себе все життя, а що більше
знає, то глибше відчуває свою недосконалість.

Оце і є парадокс пізнання — чим більше розумієш, тим більше запитань виникає. Наче море: чим далі запливаєш, тим глибшими стають води.

І коли думаєш, що вже зрозумів усе — приходить життя й сміється тобі в обличчя. Бо пізнання — це
не кінцева мета, а подорож, де найцінніше — сам шлях.

І що більше ти заглиблюєшся, то краще розумієш себе, інших, світ навколо.

Але є й інший бік. Бо пізнання — це не лише світло. Це й тінь. Коли дізнаєшся правду, якої не хочеш.
Коли усвідомлюєш слабкості й страхи.

Коли бачиш обмеженість своїх переконань. Пізнання змінює, але зміни — не завжди легкі. Іноді краще було б не знати. Але хіба можна відмовитися від знання, коли воно вже проросло в свідомості?

І все ж — пізнання веде вперед. Воно відкриває простори для зростання. І навіть якщо відповіді не
завжди приємні, вони дають силу бачити реальність такою, якою вона є. Пізнання — це виклик і дар.

Важкий і безцінний одночасно. І найважливіше тут — не перестати питати. Бо саме в запитаннях
ховається рух. А рух — це життя.

Пізнавальні процеси — це ключ до саморозуміння, інструмент для розвитку особистості, основа для
прийняття рішень та формування особистих цінностей. Це нескінченний пошук себе у світі, де
відповідей завжди менше, ніж питань.

Клік на картинці веде на мій профайл, звертайтеся

Автор

Психотравми

560

Ми всі народжуємося вже кимось.

З певним набором генів. Схильними до чогось більше, до чогось менше.

З темпераментом і різними наче характеристиками, зовнішніми і внутрішніми.

З успадкованими рисами, як всі біологічні істоти.

Але.

Людина – істота біопсихосоціальнодуховна, і «біо» – лише один із чинників того, ким вона стає. 

Якщо ви не чули про науку епігенетику, то все, що треба знати про неї: потужні баобаби і деревця-бонсай виростають з ідентичних наборів генів. А потім…

Умови, дорогі мої, умови, вони творять дива.

Мало є того, що не можна було б зіпсути неправильним поводженням з дитиною у ранньому віці.

Але це працює і навпаки:

дуже мало і того, чого б не можна було виправити любов‘ю, ласкою, ніжністю, прийняттям, турботою, підтримкою та духовним проводом.

А щоб могти все це дати дитині, спочатку треба навчитися дати це собі. Лий не лий з пустого дзбану – нічого звідтам не наллється.

І перше питання в мене, якби я вела передбатьківські науки, було б, не що ви хочете дати вашій дитині, а – що можете?

І чи ви самі вже посідаєте це?..

Що в нашому житті НЕ ТАК, як мало би бути – а ми про це і не здогадуємося?

Проблеми у відносинах. 

Живемо… і не знаємо навіть, що є проблеми.

Що не «у всіх так».

Що таке сімейні сценарії, сімейні трансгенераційні травми, співзалежні відносини, все те, що ми несемо, приймаючи отой перехідий кубок нещастя з рук батьків і передаючи його дітям?

Дочки виростають, зневажаючи батька – лише для того, щоб вийти заміж за його точну копію. 

Вони жаліють або зневажають свою матір – але стають нею.

Що ми знаємо про цикли насильства у сімейних системах?

Або «тихе» насильство – мовчання?

Про те, що повторюються з покоління до покоління з разючою послідовністю?

Що знаємо про речі цілком неочевидні?

Як, наприклад, дієта мами може перетворюється на обсесивно-компульсивну поведінку її дочки?

Як невірність батька , яку всі заминають та оминають мовчанкою, стає емоційно прірвою, порожнечею, яку дитина згодом заповнює всіми -ізмами та -маніями?

Звідки потім – проблеми з довірою, проблеми з прихильністю, проблеми з ідентичністю, звідки оте почуття порожнечі, ізоляції, відчуження та розпачу — тріщини в душі, які неможливо залатати?..

 І як потім ті люди з діркою всередині шукатимуть знову і знову, іноді все своє життя, способи заповнити її –

і ніколи не заповнюючи…

Послухайте.

Перш ніж перейти до розповіді про різного роду розладів із того ж МКХ-10: невротичних –

тривожно-фобічних, панічних, обсесійно-компульсивних, конверсійних,

афективних – маній та депресій, не торкаючись навіть межових та психотичних – а хочу про це все писати, не лиш тому, що задумала книгу, а для того,  щоб вивести хоча б моїх читачів із омани, наче достатньо подивитися пару вебінарів про «низькі вібрації» або «навізуалізувати» собі щось, або піти до «коуча» (такого після  тижневого курсу «навчання»), і буде вам щастя –

щоб ви, дорогі, зрозуміли: психологія – це наука, і психолог без глибокої освіти – це профанація професіі.

І ви, якщо без знань, куди ж треба, попадаючи не туди, куди треба, можете не лише розчаруватися, але й ретравмуватися так, що спеціаліст потім довго вас «реставруватиме».

Вертаюся до тих усіх складнотермінів.

Що за цими зрозумілими лише спеціалісту словами?

Що свідчить про наше психологічне нездоров’я?

Маркери такі.

У відносинах це – постійна дупа(закреслено) негативні переживання у стосунках з партнером, сварки, відсутність прямих послань «словами через рот», пасивна агресія як домінуючий стиль поведінки, брехня, напівправди, недомовки, маніпуляції.

Та і просто – відсутність доброти, прийняття, підтримки…

Ну і той факт, що сценарії ці повторюються,

причому з різними людьми.

У стосунках з батьками – несепарованість, а знайте, це не лише залежність, це і контрзалежність – ізоляція від батьків.

Проблеми у відносинах з дітьми – іноді такі самі, як були з батьками

Іноді (гордо) – власні посмилки: спрацьовує або батьківський сценарій – або антисценарій.

Жорстоке поводження з дітьми, інфантильна позиція по відношенню до власної дитини, «конкурування з нею за увагу мами.

Відсутність емоційної близькості з дитиною.

Вирішення своіх пси проблем за рахунок дитини, інверсія батьківсько-дитячих ролей (дитина – мама власній мамі, дитина – емоційний партнер власному татові)

Це –

Заборона на сепарацію, інвалідизація дітей, тривога при їх дорослішанні, відсутність якісних змін у відносинах з дітьми по мірі їх дорослішання.

Це неможливість налагодити конструктивний контакт з дорослими дітьми.

Це неможливість або небажання подбати про себе при виході дітей з дому,

Це – невміння будувати дружні відносини, відсутність друзів. 

Ізоляція, гордо названа «самодостатністю»

Відмова від соціальних контактів в силу нездатності налагоджувати теплі, щирі відносини з людьми.

Це токсична так звана дружба, повторювані сценарії: наприклад – бажання злиття, ідеалізація – а потім знецінення кожного наступного друга, яке, звісна річ, закінчується розривом.

Функціональний підхід до дружби.

Відсутність сексуальних зв’язків або сексуальна неперебірливість, проміскуітет, підміна сексом почуття прив’язаності, секс як пошук безпеки та приналежності, всі складнощі сексуального характеру – аноргазмія, еректилна дисфункція, неможливість відчути збудження, алібідозність, імпотенція.

Це – порушення стосунків із собою. 

Постійний знецінюючий діалог, дорікаючий, ганьблячий внутрішній критик.

Низька самооцінка – або ж неадекватно висока.

Почуття нікчемності – або грандіозності.

Комплекс неповноцінності і те, що йде з ним на пару – гіперкомпенсація його через фальшиву манію власноі величі.

Магічне мислення, відсутність критичного мислення щодо себе, неадекватний рівень домагань.

Відсутність рефлексії своїх вчинків, поведінки, інтересу до власного внутрішнього життя. 

Нерозуміння своїх почуттів та потреб. 

Нудьга на самоті і невміння проводити час наодинці із собою. 

Агресія щодо інших, аутоагресія у вигляді самопошкоджуючиоі поведінки, вживанні психоактивних речовин, поганоі іжі, не слідкування за зовнішнім виглядом, шкодування на себе грошей, ставлення себе на останнє місце в своєму житті.

Не є нормальним стан психіки, якщо маємо труднощі з роботою.

У широкому сенсі це – постійна зміна роботи, почування себе не на свому місці. Трудоголізм (втеча в роботу), уникання роботи;

невротичний (постійно змінюваний) пошук все іншої роботи або все нових захоплень, маніакально- депресивні стани «я можу все – я не можу нічого», відсутність позитивноі динаміки у власному розвитку, обсесійно-компульсивне зациклення на «треба» і «мушу», перфекціонізм, застрягання і фіксація на неважливих дрібницях.

У вузькому сенсі – це неможливість сконцентруватися, зосередити увагу, погане запам‘ятовування, неможливість витримувати робочу напругу, прокрастинація та саботаж, почуття себе не на своєму місці, невротичний пошук ідеального «місця призначення».

призначення».

Клік на картинці веде на мій профайл, звертайтеся

Автор

Когнітивні помилки і терапія

864

Когнітивні помилки

Читання думок

Пам‘ятаєте анекдот:

⁃ Рибонька, передай на квиточок.

⁃ Ах, рибонька?… Рибонька значить щука, щука – значить зуби, зуби – значить хижак, хижак – значить собака, собака – значить с*ка…

⁃ Люди! Він мене с*кою обізвав!

Як працює наш мозок і що з цим робити?

Так само, як наше тіло реагує автоматично на певні завчені речі – наприклад, ми позасвідомо повертаємо голову наліво, а потім направо, переходячи дорогу – так і наш мозок вивчено реагує на деякі речі (стимули, називаємо ми їх), «минаючи», так би мовити, осмислення цих речей; не те щоб задумавшись, ми маємо звідкись виринувшу думку про щось, що відбувається, і схожі думки з‘яляються у схожих ситуаціях.

Від того, наскільки ці автоматичні думки мають багато або мало спільного з реальністю, часто залежить якість нашого життя.

Когнітивних помилок, тобто помилок нашого мислення, нараховується… близько 200 видів!

Анекдот, який я оце щойно розказала, є лише однією з них – помилкою під назвою

«Читання думок».

Ми приписуємо людям своє бачення. Ми переміщаємо свої власні думки в голови інших.

Ми дофантазовуємо, що саме подумав співбесідник, коли він сказав те чи інше.

Ми домислюємо навіть тоді, коли він і рота не відкрив – ооо, та тоді ми домислюємо ще більше!

Він/вона мовчить. Значить, образилася.

Не похвалив. Значить, розлюбив.

І нема тому кінця.

Він, напевно, подумав. Вона, напевно, вважає, що.

Воно б і що з того?.. Ну от такі ми, люди, що поробиш.

Так, але ні.

Бо справа в тому, що ми не лише поміщаємо свої думки в чужі голови, але і діємо потім згідно «прочитаних» нами думок співбесідника!

Ми відповідаємо у нашій поведінці щодо іншого згідно з нашими думками про те, що він наче б то подумав.

Діємо так, ніби він це сказав.

А співбесідник що?

А він – ні сном ні духом!

А він не розуміє, що сталося.

Як ото в анекдоті вище: «Люди!!!… він мене обізвав!» – а чувак такий стоїть – шо?

Уявіть собі цю ситуацію в житті.

Жінка перестає говорити з чоловіком, бо він промовчав на рахунок чогось. Не знаю, – манікюру свіжого.

«Він мене не любить», робить висновок жінка шляхом заплутаних умовиводів з цього мовчання.

Ходить набурмошена. А чоловік не розуміє, що сталося.

Що з тим робити?

Говорити.

Як то влучно кажуть, словами.

Через рот.

В словосполученні «вона, мабуть, подумала/він, мабуть, вважає»

ключове слово -«мабуть».

Думають, як правило, зовсім не те, не так, а часто – і не про нас взагалі.

Все, що треба зробити – задавати питання. «Любий, мені зараз здалося чи ти дійсно мене свідомо проігнорував?»

«Чи ти справді думаєш, що я…»?

Якщо це відгадування чужих думок є фоновим і ніяк не впливає на життя, то і не заморочуймося.

Якщо ж воно стає фігурою, тобто чимось, на чому ми зосереджуємося, що є центром нашої мислємєшалки, румігації (пережовування) думок, якщо це «відчитане» впливає на те, як ми відносимося до людини і що, в свою чергу, про неї думаємо – прояснюймо неясне.

Не намагаймося відгадувати чиїсь думки.

Звертаймо увагу на думки у голові власній: про що і чому я зараз подумав, який досвід я переніс сюди, чи це досвід про спілкування саме з цією людиною чи, можливо, таки з кимось іншим і чи не краще спитати в цієї людини, я правий чи помиляюся?

Звісно, спитати можна не завжди. Якщо мова йде не про найближчих, часто це нереально.

Але реально – навчитися відстежувати у себе таке «читання думок» інших. Це – скіл. Тобто, по-старому, навичка.

Навчитися зупиняти себе простими словами: я не знаю, про що ця людина думає.

Цього досить, щоб перестати накручувати себе на вигадані (і найчастіше неіснуючі)думки інших щодо нас.

Це – така похибка нашого мислення, з якою ми можемо справитися досить легко.

Якщо захочемо.

І це – добра новина.

Генералізація

– Мене ніхто заміж не бере!

⁃ А ти вже у ВСІХ спитала?

Такий напівжарт, почутий від тренера на одному з моїх навчань, став моєю улюбленою приказкою для ілюстрації ще одної нашої когнітивної – мисленнєвої – помилки під назвою «генералізація».

Всі – ніхто,

завжди – ніколи,

всюди – ніде.

«Всюди» настільки подібне на «ніде», – – що їх практично неможливо розпізнати».

Це, з властивою йому іронією, каже Террі Пратчетт.

Вдумайтеся в оце.

Правди в словах цих нема.

Слова-абсолюти, які ми, не задумуючись, вживаємо, зовсім не такі безневинні, як може здатися.

Коли людина раз за разом говорить собі: «от зі мною так завжди», « в мене ніколи нічого не виходить», тобто вдається до надузагальнень, вона раз за разом дає своєрідний наказ своєму мозку, створює для нього звиклу колію автоматизму: раз завжди, «думає» мозок, – що ж, не буду розчаровувати свого господаря – так і зробимо вчергове.

(«Мені завжди все вдається» – теж, звісно, максималістичне переконання, що попахує інфантильним магічним мисленням, але вже краще так. Хоча насправді – краще не.😊)

Цю ж категоричність -«все або нічого» можна віднести до чорно-білого мислення, яке називають дихотомічним, тобто поділеним надвоє: або-або, чи, як казали давні римляни, tertium non datur – третього не дано.

Але про це буде далі.

Як пастка генералізації впливає на наше щодення?

Коли подружня пара свариться, то – всі ми знаємо – рідко ця сварка має інтеліґентну, конструктивну форму.

Починається з дрібниці: «Ти посуд не прибрала» – але вже наступні слова : «Ти НІКОЛИ посуд не прибираєш!!!!»

Ну, або: «Я тобі говорила! – ти мене не чув?», але далі вже йде:»Я для тебе пусте місце, ти НІКОЛИ мене не слухаєш!»

Ти ЗАВЖДИ чуєш тільки себе!

Як мені ВСЕ надоїло!

НІХТО на мене не звертає уваги!

Знайомі фрази, еге ж?

І тут ми питаємо у клієнтів:

Чи справді ніколи він вас не чує? Давайте згадаємо ті випадки, коли вас чули.

Чи справді нікому ви не потрібні? Давайте перечислимо всіх, кому таки так.

Чи все вам надоїло? Назвімо речі, які вам хочеться робити.

Ми розвертаємо їх до реальності.

Ми заставляємо той поїзд автоматичних думок для початку – зупинитися.

Нема жодних «ніколи» і «завжди», поки ми живі, кажемо ми.

Давайте пошукаємо разом ті Десь і Колись.

Тих Дехто і те Дещо.

Давайте шукати їх щодня.

Давайте навчимося зосереджуватися на них.

Для чого?

Як вже сказала, мозок, якому раз за разом нав’язувати ті слова-абсолюти, за роки нав’язувань навчився їх – тобто поняття і світопогляд, які вони насправді репрезентують – так і сприймати.

Як щось певне, як щось незворотнє.

І підтримує нас в негативних – але неправильних, ілюзорних- помилках, і так ми бачимо своє життя: відносини, обставини, можливості, така наша дійсність.

А якщо фокусуватимемо увагу на іншому, нам – з часом – вдасться переспрямувати поїзд наших думок, нашого сприйняття світу – на інші рейки.

Без абсолютів.

Де все відносне і все може статися.

Персоналізація/звинувачення

Знаєте, є такий вираз: для танго потрібно двоє.

Або ще: Одна долонька не хлопає.

Це, друзі, про відповідальність за відносини – за всі аспекти відносин.

Які ж когнітивні помилки, властиві нашому способу сприймання, що їх ми не помічаємо,

підстерігають нас тут?

Це – схильність мислити одною з категорій:

персоналізації або

звинувачення.

Що таке персоналізація?

Я, я і тільки я винна в тому, що…

-що дитина має проблеми,

-що шлюб розпався,

-що хтось погано до мене відноситься…

-що мене покинули, обдурили …

і так далі, і тому подібне.

Коли я вперше прийшла в терапію – саме таке переконання було причиною мого запита.

Переді мною намалювали коло, в яке запропонували вписати всіх тих, хто в принципі брав участь в процесі.

Їх виявилося не менше десяти

(насправді сильно більше)

Чи ж ми живемо у вакуумі?

Не применшуймо і не заперечуймо вклад інших у все, що стосується будь-якої інтерперсональної сфери, тобто області міжлюдських відносин.

А погляньмо ще на певну цікавинку в цьому.

Підсвідомо ми схильні трактувати оце – парадоксально – як свою «заслугу» (!!!)

(«я така хороша, правильна, адже нікого, крім себе не виню»)

Але подивімося на таке крізь іншу призму:

чи не беремо ми, персоналізуючи

все, що стається, на себе роль Бога («тільки Я на все впливаю»=ілюзія всемогутності:

від мене залежить ВСЕ)?..

Помилка нашого мислення під назвою «звинувачення» – другий полюс гойдалок.

Винні всі, крім нас. Ми – ніколи.

Ми відмовляємося взяти на себе свою долю відповідальності.

Це все він!

Це все вона!

Це все вони!

А я такий мімімі. Білий, пухнастий, невинна жертва.

Еммм.

Так не буває.

А якщо навіть чомусь так і є

(ну припустимо) , то є різні способи сприйняття дійсності – і ми можемо обирати те, як реагуємо на те, що він(вона, воно) з нами зробили.

Можемо сказати: він мене розізлив, вона мене образила: а можемо, беручи відповідальність за свої емоції на себе, сприйняти по-іншому: це я розізлилася, це я образився. І з такої активної позиції, активного способу дії, на відміну від пасивного «він/вона/воно мене…»

можна щось робити. Міняти, наприклад.

Себе. Або – своє оточення. Обирати тих, з ким нам варто спілкуватися, обирати свою поведінку, свої реакції – список чималенький.

Посередині ж між цими двома крайнощами – є простір для рівноваги.

Важливо вміти розрізняти, де насправді проходить межа,

бо рівновагу віднайти не так-то просто.

Не досить не робити з себе Бога і перестати звинувачувати себе у всіх бідах світу (або у всіх, що відбуваються в нашому житті).

Треба мати на увазі, що є

немало бажаючих маніпулятивно навішувати на нас «вашу долю відповідальності» там, де ми не відчуваємо жодної – зате чітко бачимо, що маніпулятори брати на себе їхню долю відповідальності не мають жодного наміру.

Гарна метафора з … цеглою: спробуйте прикласти до мене цеглу і побачите, що з цього вийде. Чи довго вона на мені триматиметься?.. так і відповідальність, якої я не відчуваю.

Відповісти: я на себе (до себе) цього не приймаю.

Краще вголос, але і подумки підійде.

У всіх аспектах відносин – якщо ми в них взагалі зацікавлені – бажано пам’ятати про правило десяти кроків: пройди свої десять кроків із двадцяти назустріч іншому, і не спіши робити отой одинадцятий.

Як часто-густо, і тут йде мова про баланс.

Баланс між тим, за що брати відповідальність на себе – та тим, щоб віддавати її тому, кому вона насправді, крім нас, належить.

І, звичайно, тут нікуди без самоаналізу та рефлексїї:

як розмежувати одне з іншим,

як зрозуміти, коли це дійсно наша відповідальність, а коли нам хочуть всучити чужу

(свою, чию ж іще).

Як знайти оту точку рівноваги між відповідальністю за всі біди світу – та пошуком винних в усіх, крім себе.

Але ви розумні, ви розберетеся.

А якщо складно – до психолога.

Катастрофізація

Ну що? Гайда далі про помилки

нашого мислення?

Скільки, дорогі мої, інформацїї в стрічках про всякого роду «все пропало»!

А скільки ще кожному з нас приходить у приватні повідомлення!

Скільки людей навкруги просто таки живуть апокаліптичними прогнозами, пережовують їх, щедро обдаровують ними всіх бажаючих і небажаючих їх слухати!

Все пропало! ..

Нічого, що прогнози не здійснюються – наступного дня можна знайти купу нових, не менш захопливих, які дозволять знову підкріплювати свою тривожність і обдаровувати нею оточення.

Катастрофізація – це коли за кожною найнезначнішою подією ви передбачаєте і прогнозуєте Армаґеддон, смакуєте його у всіх подробицях, з закочуванням очей і модулюючи ці подробиці з достойною захоплення акторською майстерністю, що досягається роками вправляння , а що Армаґеддон не приходить – то це такоє. Свої нерви ви як слід полоскотали, фоновий рівень власної

(а заодно і оточуючих) тривожності – підвищили, чекаємо, що цікавого принесуть завтрашні новини!

Вважається, що таким чином люди захищають себе від такої неминучої екзистенційної даності, як смерть.

На підсвідомому рівні це «звучить» так: поки я буду весь час за щось хвилюватися, насправді зі мною нічого не станеться.

Ілюзія. Смерть станеться все одно.

Але точно не станеться іншого: повноцінно прожитого життя.

На жаль, такі люди отруюють дні не лише собі, а й всім, хто поруч.

Зокрема, своїм дітям.

Тут, на жаль, порада одна. Якщо ви – дитя такого середовища, з цим – тільки до психолога. Самим відслідкувати це і перемогти – нелегко.

А мами з цим до психолога, як правило, не ходять.

У цю ж розповідь віднесу ще одне фальшиве когнітивне переконання, котре заважає нам жити.

Це – так зване ПЕРЕДБАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО.

Ми чомусь і звідкись точно знаємо, що з нами станеться.

Я точно не здам іспит. Не сподобають його мамі. Не зароблятиму ніколи стільки, скільки сусід.

І всілякі інші «нічого в мене не вийде».

Такі обмежуючі і підрізаючі крила думки ведуть до чого?

Правильно.

Нема чого і зусилля прикладати.

Я невдаха.

Не здам – нема чого і вчити,

не вийде – нема чого і пробувати.

Частково саме з цих думок «ростуть ноги» у феномена самовтілюваного пророцтва.

Адже «Не здам» – нема навіщо і вчити – і не вчу – відповідно і не здаю: ну, я так і знав. (Вишенка на торті- звинуватити викладача:я так і знав, що він мене завалить!)

А навіть якщо і вчити. ..

Відкрию «секрет»: знайте, друзі, вчити на фоні стресу – а такі думки – це, звісно, джерело неабиякого стресу – це вчити в нікуди. «Гормон стресу» кортизол (підвищений його рівень) має здатність, крім інших неприємних ефектів, блокувати процеси запам‘ятовування.

Впевнені , що ЗНАЄТЕ, що вас чекає? Камон, люди.

Ми самі будуємо дні нашого життя. Своїми думками і діями.

А на що не можемо повпливати – то і не можемо. Нема на то ради. Невизначеність і непрогнозованість – це ще дві екзистенційні даності, з якими всім нам доводиться жити – і цього ми не вибираємо.

.Але от якість життя в цих константах ми можемо визначати і обирати самі.

Вирішувати нам.

Знецінення позитивного

– Ну і що, що вона їсти готує, дитиною займається і прибирає. І всі жінки так роблять! А от в сусіда жінка – при цьому ще й бізнес-леді!

– Ну і що, що ти круглий відмінник, а от в моєї подруги – син ще й всі олімпіади виграє, а ти досі жодної!

Подумаєш, тисячу баксів в місяць заробляєш.

А от він – десять тисяч.

Ну й що, що в Єгипет з‘іздили. Інші он на Мальдіви.

Знайомі такі життєві установки? Знайомі такі люди?

Це члени вашої сім‘ї?

А може, це ви?..

Чергову когнітивну помилку –

ЗНЕЦІНЕННЯ ПОЗИТИВНОГО – ми робимо, коли не надаємо значення ніякому хорошому досвіду, жодним добрим вчинкам та послугам, які нам зробили, нічому важливому у нашому житті.

І ще одна помилка, дуже близька до цієї – те, про що кажемо НЕГАТИВНИЙ ФІЛЬТР.

Ми фокусуємося лише на темній стороні подій, відкидаючи потенційну їх користь.

Запрошений, наприклад, гість не прийшов.

Ну не прийшов – ну, трапляється, ні?

Але ж ні!

«Все, він мене ігнорує – я нікому не потрібен».

«Я стільки наготувала – а прийдеться тепер викидати».

І так завжди, і так у всьому.

Що би не сталося – бачення лише поганого.

Темних сторін неміряно. (Коли вказуєш світлу – навіть слухати не хочуть. Але про це трохи нижче).

В позитивній психотерапії Пезешкіана є поняття позитивної реінтерпретацїї.

Ми розглядаємо кожну подію в її цілісності, у двох її полюсах, виходячи з того, що кожен факт реальності несе в собі і плюси, і мінуси , або, співвідносячись з вищенаписаним, і мінуси – але й плюси.

Реінтерпретувати можна геть усе. Лінь, наприклад – це інтуїтивно обраний моїм організмом принцип необхідного йому енергозбереження.

П‘янство – не що інше як найшвидший шлях зняття непомірних емоційних навантажень.

Такі приклади, звісно, трохи гіперболізовані, але суть позитивної реінтерпретації відображають якнайкраще.

Вертаючись до вищезгаданих ситуацій:

Не прийшли гості? – ура, я незаплановано можу повалятися і почитати, раз вже вечір вільний!

І прибирати за ними не треба буде!

Наготувала і ніхто не прийшов? Ура, два дні матимемо що їсти і не треба коло плити стояти!

Хто на чому фокусується, той таке й має.

Свідомість формує буття. А не навпаки. Ага, з Карлом Марксом сперечаюся.

Людина МОЖЕ обирати, якою себе почувати – щасливою чи нещасливою.

Якщо хоче, помітьмо. Якщо не хоче – ніхто її не змусить)))

Що робити, коли ви зловили себе на цих двох помилках мислення? Як допомогти собі самому?

Беремо блокнот.

Сідаємо і пишемо

(Подумки – не рахується, друкувати – теж)

Описуємо кожну подію сьогоднішнього дня, яка має для вас значення, тобто ту, що зачепила (в негативному сенсі).

Можемо спочатку «вижалітися» блокнотові про те, що жизнь боль – знімаємо емоційну напругу,

А потім по пунктах виписуємо всі можливі – потенційні – позитивні сторони ситуації.

Всі шанси і шансики кожної кризи і кризулечки.

(Бо якщо ще хто не знає, китайською мовою слово «криза» і «шанс» пишеться однаковими ієрогліфами. Я китайської на разі не вчила, чи це дійсно так, не знаю, але вірю. Ну, принаймні звучить красиво).

І так пишемо щодня. І так – настільки довго, наскільки потрібно для того, щоб сформувалася звичка, тобто щоб мозок не проклав собі нові рейки мислення: роблення інших висновків з тих самих фактів, в обхід старих негативних, що заважають жити.

І кожного дня – хваліть себе за це. Яка я розумничка, кажіть собі в різні способи. А краще – напишіть. Самі собі придумайте систему винагородження: це важливо.

Психолог у випадку таких помилок мислення потрібен чому?

Не в останню чергу тому, що нам важко побачити себе зі сторони, нам не видно сліпих плям нашої свідомості, не помітно фільтрів, крізь які ми дивимося на світ ( і сприймаємо його у викривленому нашим мисленням спосіб).

Ми до них звикли, і нам здається, що це норм.

Тільки життя чогось якесь нездале і невдале.

Ну і процес утворення цієї нової колії для думок відбудеться з допомогою психолога значно швидше і простіше.

Повинність

– Пішли погуляємо!

– Я б охоче, але ні… вдома стільки роботи, треба прибрати, треба їсти зварити, попрати, з дітьми уроки поробити…

– Поїдеш з нами на вихідні в Карпати?

– Та я б залюбки… але шеф попросив доробити дещо, то мушу ж допомогти, раз треба…

Я стараюсь, я хороший, отже світ повинен бути хорошим.

Події – повинні ставатися тоді такі, як ми очікуємо.

Люди – такими, як ми вважаємо, що вони повинні бути.

А в першу чергу ми самі. Ми повинні. Або повинні були.

Старатися, робити щось… Або не робити чогось…

Я повинна бути відмінницею.

Я повинна завжди слухатися.

Я повинна бути найкращою.

Я повинна відповідати – чиїмось ідеалам, чиїмось очікуванням, я повинна бути така, як хочеться іншим.

Тоді я хороша.

Тоді мене є за що любити.

Бо люблять же хіба просто так?

Ніііі. Тільки ЯКЩО.

Але взамін – мені повинні. Любити, знову ж.

Знайомо?.

Сприймаємо і трактуємо кожну подію на основі чітких уявлень про те, як воно повинно бути:

ПОВИННІСТЬ -«долженствование»- ще одна помилка мислення.

Ох..

Погнали далі.

Мислення «все або нічого», максималізм, чорно-біле мислення.

Кожна робота повинна бути зроблена ідеально – або нема чого її робити взагалі.

Я маю виглядати ідеально – або не йти нікуди взагалі.

Жити в найдорожчому готелі – або навіщо і їхати кудись.

Добре, лишімо два останні приклади в спокої. Не хочете йти і їхати?- та як скажете😁.

Але з отою роботою – або на всі сто або ніяк – воно таки частіше виходить «ніяк».

Ну бо ніяк не виходить.

Чомусь.

Ми відкладаємо її з дня на день (привіт, перфекціоналізм, привіт, прокрастинація!), бо все чекаємо на момент, коли почуватимемося в силах зробити її ідеально – причому критерїї ідеальності ми встановлюємо собі самі, найстрогіший – і майже завжди єдиний критик – це сама собі людина.

І знову ж: я неідеальний для нас завжди означає я – поганий.

А що, це справді так?..

Навішування ярликів

Людина наділяє безумовними, глобальними характеристиками себе та інших людей: «Я невдаха», «Він козел».

«Вона … собака жіночої статі»

Причому нерідко – судячи за одним-єдиним вчинком. Навіть поглядом.

Сказали – як проштампували.

Тавро поставлене, табличка почеплена, і з місця нашої оцінки не зрушити нас і асфальтовкладальним катком.

Гляньмо на будь-яку із ситуацій, описаних в цьому та попередніх постах, з точки зору двох різних людей.

Обхляпала когось машина, наприклад.

Типове помилкове мислення:

Я роззява! Це все я винний! Куди мої очі дивилися?

(персоналізація)

Як я піду таким на роботу? Наді мною всі будуть сміятися! – «Читання» думок.

Треба йти переодягатися! Я повинен завжди виглядати на всі 100%! –

Повинність

(долженствование)

Ну все, як почався день, так він і продовжиться. Сьогодні все йтиме наперекосяк!

(Передбачення майбутнього).

Ах ти! .. Козел! Хам! (і думки ненавидячі про «козла»і «хама» крутяться в голові довгенько. Ну, бо як пробачити такому.)

– навішування ярликів.

Це кінець! Треба бігти додому, переодягатися, не можу ж я так іти на роботу, я запізнюся, мене шеф звільнить, він має таку жорстку позицію щодо запізнень, о Боже, на що я буду сім‘ю утримувати!..

– катастрофізація:

(Тут я може трохи переборщила. Але не дуже, повірте. Таких людей хмара.)

А як подумає інша людина?

Ех, не повезло, мабуть він не побачив калюжу… Буває. Висохне, щіткою струшу, ніц не сталося.

Подумаймо, як складеться день першого і як – другого?

Очевидно, в першого – день піде наперекосяк.

А інший? Та він через п‘ять хвилин і думати про те, що сталося, забуде.

Ще раз: чому ми називаємо все це когнітивними помилками, помилками мислення?

Бо не те, що трапляється, не події як такі викликають наші емоції (а отже, наш настій і є, відповідно, поведінку), а думки про те, що сталося – докорінно невірно прокладені в мозку шляхи причинно-наслідкового зв‘язку.

Такий спосіб мислення стає звичним, і діємо ми автоматично, не відслідковуючи хід наших думок – ми не можемо аналізувати і приймати рішення щосекундно, ми робимо це на основі зафіксованого нами фільтру сприймання.

А як наслідок -псуємо собі життя.

Ці думки формують хронічну тривогу, занепокоєння і дратівливість, а це, в свою чергу, може провокувати появу тривожного розладу, неврозу і навіть депресію.

Відслідковуючи такі спотворення і навчаючись бачити помилкові стратегії реагування, можемо позбутися від них, почати мислити більш раціонально, а отже, уникнути хронічного емоційного напруження і труднощів у спілкуванні .

Як?

А так.

Кожного разу, відловлюючи в себе подібні думки, зупиняймо себе питанням: чи не може бути інших висновків (а отже, наслідків) з тих підстав, з яких ми їх виводимо?

Ну, а якщо не вдається побачити себе зі сторони – так, ми самі для себе, на жаль, «сліпі» плями – ну то ви вже знаєте, куди вам, правда?

Когнітивно-поведінкова терапія і Сократівське мислення

Знаєте, що таке Сократівський діалог?

Класна , між іншим, річ. Рекомендую у кожній дискусії!

Метод ненасильницької трансформації реальності😁

Це – переконування когось або пояснення чогось, використовуючи лише слова співбесідника.

Сократ – кажуть – вів такі діалоги зі своїми учнями, навчаючи їх мудрості без нав‘язування, без повчальності і зверхньості, з позиції рівного з рівним.

А при чому тут психолог, спитаєте?..

А ми такі собі Сократи з нашими клієнтами. Ведемо діалоги.

Шукаємо разом непослідовності, бездоказові і суперечливі судження – тобто оті всі когнітивні помилки та ірраціональні переконання, описані мною вище.

Розвінчуємо це і корелюємо.

Всі оті «мене ніхто не любить», «я – помилка»,

«я повинна»,

«він козел».

Давайте таки спробуємо щось із ними зробити. От просто тут і зараз.

Хоча би придивимося до того, як це приблизно працює.

Як ми це спростовуємо, і що далі.

Крок за кроком.

Питання за питанням – перевіряючи реальністю і розширюючи бачення.

Що насправді відбувається, коли одне з тих численних когнітивних спотворень або фантазій – наша автоматична думка?

Почнімо з того, що будь-які з таких думок живуть-поживають собі в кожному з нас, особливої шкоди не завдаючи.

А шкодити вони починають тоді, коли натрапляють на щось, що є нашими інтроектами, переконаннями, установками – тим «заковтнутим» в дитинстві.

Тим всім, у що ми віримо, у чому впевнені – не задумуючись над цим і цього не усвідомлюючи.

«Я нікчема», наприклад.

Ну звідки дитині «знати», що вона нікчема?

Як думаєте?..

Прааааавильно.

Голос мамусі дорогої.

(«нічого в тебе не виходить, в тебе завжди все не як у інших, ні на що ти не здатний.»)

Ну і наш «нікчема» намагається все життя довести щось.

Не мамі, собі! (ні).

Старається.

Спішить.

Робить сто справ зразу, береться за все.

І не встигає.

Все шкереберть, з рук валиться, «ти нікчема», сичить в голові голос мами.

Або тата.

Або бабусі якої, най вона нам сто двадцять років здорова буде.

Тривога, злість на самого себе посилюються за кожною невдачею.

І зростає відчуття «нікчемності».

Замкнуте коло.

Що ми робимо з цим усім?

Що ж. Насамперед визначаємо проблему.

Наприклад, хтось постійно не встигає зробити все заплановане (а справ при цьому планує – щодоби на 25 годин). Крутиться рефреном у голові:

«В мене НІ НА ЩО немає часу!»

Що ми відчуваємо?

Страх.

Паніка-паніка: життя минає, а я нічого не встигну.

Тривога.

Зробив не так, не те, не тоді. Не похвалять(знову).

Звинуватять в чомусь(знову).

Знову невдаха, знову нікчема.

Трясуться руки.

Все з них летить.

Ну ок (насправді ні)

Питає Сократ (голосом психолога):

Скільки (на вашу думку), відсотків правди в цьому?

А скільки – ні?

Що ви насправді встигаєте?

А давайте перерахуємо все, що таки встигаєте

( будете здивовані, чесно).

А що саме ви не встигаєте?

Наскільки це важливо?

Що станеться, якщо ви не встигнете це зробити?

І так крок за кроком, оцінюючи твердження клієнта – або свої, якщо це самоаналіз – ми робимо їх ревізію, перевірку шляхом конфронтації з реальністю, ми розглядаємо з усіх боків можливі, навіть найгірші, реальні наслідки (що буде, якщо) і … декатастрофізуємо їх.

Енергія почуттів, які викликають автоматичні думки – страха, злості, тривожності – перетворюється в енергію діяльності, в енергію руху.

Вона стає нашим помічником, і допоможе нам мобілізуватися для конструктивних дій.

Процес переформатування думок ми називаємо рефреймінгом –

створенням інших рамок для того, що і як ми думаємо.

Гляньте-но, як краще?

«Я невдаха» чи «це мені поки що не вдається»?

(заодно помічаємо нашу зона розвитку – те, що ми поки що не вміємо/не можемо – туди і спрямовуємо рух)

«Він ідіот» чи «він нерозумно поступив» ?

(дає можливість вибору. Якщо просто відразу «Ідіот»- то навіщо він нам, а якщо просто зробив десь помилку, то, може, варто ще один шанс дати?)

«Ніхто мене не любить» чи «я нарахувала N людей, які мене точно люблять»?

(а заодно і дозволила собі бути не доларом, щоб кожному подобатися)

«Я повинен це зробити» чи «я сам вибиратиму, що і кому я повинен і що робитиму!»

(о, тут просто величезний ресурс енергїї вивільняється! Скільки ж ми можемо всього зробити з позицїї вільної волі , а не примусу!)

« От так завжди зі мною!» чи «іноді зі мною таке трапляється»?

(як і з кожним. Геть позицію

Жертви)

«Все пропало» чи «часом в житті йде не все так, як нам би хотілося»

(або, як то говорять – не буду на мові оригіналу, бо схоже, банять тепер за все, що не просто літери алфавіту – г***о трапляється – такє життє. Філософська така позиція дорослого)

А потім що?

Складаємо ПЛАН!

План дій, план змін, план того, що ми будемо робити, а що ні, і як саме.

Ага, і найголовніше: а коли почнем?

Зробити новий спосіб оцінювання ситуацїї звичкою.

Довести її до автоматизму.

Ну то а психолог нащо?

Так же гарно усе розписано, бери та й роби!

А ні.

Поясню, чому гуру після трьохмісячних курсів «психології», які «гарантують» зцілення за три дні, можуть іти в ліс.

Нейронні зв‘язки в нашому мозку формувалися, щоб стати отими автоматичними, приблизно стільки часу, скільки вам років. І на те, щоб їх змінити, теж часу піде…відповідно багато.

Уявіть собі машиніста поїзду, що звик їздити по одній колії і роками собі на автоматі повертав туди, куди завжди.

А потім проклали нову колію. І треба отой автоматизм – ті повороти – змінювати.

І кожен раз зупинятися перед перемиканням колїї, щоб їхати в іншу сторону.

Коли треба перемикати стрілки на колїї – на перших порах це робиться в ручному режимі.

А психолог стоїть, як вартовий, і коли бачить, як ви ідете і намагаєтеся повернути не туди, прямувати звичним шляхом – махає червоним прапорцем і переводить стрілки щоразу разом з вами.

Поки вони не почнуть

клацати автоматично.

Ну і …ні, насправді це не все.

А так, одна з технік одної з модальностей

Клік на картинці веде на мій профайл з прямими контактами

Автор

Емоції особистості

938

ЧИ ПОТРІБНО СТРИМУВАТИ ЕМОЦІЇ?

Всі чули фразу «Треба стримувати свої емоції», еге ж?..

Мені, за кожним разом, коли прозвучить, вона дуже ріже вуха.

Серйозно?.. Треба стримувати?..

Гммм.

З’ясуймо разом, що стоїть за цією сентенцією, сенс якої здається начебто простим і зрозумілим. Почати доведеться здалеку.

Наш – людський – мозок складається з трьох частин.

(Насправді будова його надскладна, тут я зупинюся, вочевидь, тільки на тому, що стосується нашої теми).

Перша з них стовбурова. Це частина, якій 100 мільйонів років, яка є вже у рептилій (часом стовбур мозку так і називають – рептильний мозок) і яка, серед іншого, відповідає за життєво важливі безумовні рефлекси: дихання та серцебиття. Ну, тобто нема цієї частини – нема і життя.

Друга частина мозку, яка утворилися значно пізніше – це лімбічна система, «стара кора» – палеокортекс. Вона молодша від стовбура мозку – їй всього лиш 20 мільйонів років. Це утворен- ня, яке сформоване вже тільки у ссавців – від нижчих до homo sapiens, і відповідає вона – серед іншого – за наші емоції. Лімбічна система – це наш емоційний мозок.

Це вони, емоції, давали нам упродовж тих 20 мільйонів років виживати й розвиватися за еволюційною програмою.

Завдання лімбічного мозку захистити нас від небезпеки й задовольнити наші базові потреби, тільки не на фізичному, а на емоційному рівні.

Емоції безпосередньо впливають на діяльність всього нашого організму, на рівень гормонів, це вони припиняють у разі потреби діяльність травних органів, що звільняє запаси енергії для інших частин організму, прилив крові від шлунка до органів, які беруть участь у м’язовій діяльності; це вони впливають на силу серцевих скорочень, глибоке дихання; розширення бронхів.

Людські емоції формуються соціальними факторами. Ким би ми були без задоволення, радості, сумування, люті, страху, схвильованості, провини, сорому, захоплення, відрази і, і, і…

Ну і, нарешті, та частина мозку, яка зовсім молода. Це неокортекс, нова кора – їй лише півтора мільйона років, і найвищого свого розвитку вона досягла у людини. Тут «народжуються» емоції, тут вони певним чином оцінюються й імпульс, як результат цієї оцінки, надходить в кору головного мозку. Яка і «вирішує», що нам з тим робити.

До чого такий вступ?

Якщо по суті, то для того, щоб ми перестали себе картати та сварити за те, що «знову я не стримав емоцій».

Давайте ще раз, щоб вже точно не забути. Стовбурова частина – первинна. Нема її – нема і життя. Емоційна частина утворилася значно пізніше по тому, а кора головного мозку – порівняно зовсім недавно.

Що сильніше, як думаєте?

Нема ради. Структури, яким 100 млн років, реагують сильніше, ніж ті, яким 20 млн, а ті, яким 20 млн – без сумніву, потужніше, ніж ті, яким всього лиш 1,5 млн.

Знаємо вислів «мене накрили емоції», «переповнена емоціями»? Вони взяті не зі стелі. Метафорично так воно і відбувається. Емоції – сильніші й потужніші, ніж контроль за ними з боку кори головного мозку – наших сірих звивин, і в момент, коли емоційне поле високо заряджене, контроль з боку неокортексу практично не здійснюється. Емоції, якщо їх напруження високе, мають над нами більшу владу, ніж те, чим ми, теоретично, повинні б їх контролювати.

КОНТРОЛЮВАТИ ЕМОЦІЇ – МОЖНА ВЧИТИСЯ

(І треба, взагалі-то).

Стримувати емоції?..

Натягніть на кран, з якого тече вода, надувну кульку та герметично закріпіть її. І уявіть, що відбувається далі. Вода тече, кулька роздувається, а потім яяяяк… побачили, правда?..

Отак і з тими стримуваними емоціями. Рвонуть так, що все живе в діаметрі… ну кому як пощастить… буде довго ще отямлюватися.

А якщо панцир міцний, самовладання дресується роками (я про отих так званих «неемоційних» людей)? Тобто, якщо уявити не натягнуту на кран з водою кульку, а якусь поставлену на нього заглушку, то рано чи пізно система рвоне досередини. І це вже буде куди гірше.

І що ж з усім тим робити? Куди це подіти?

Для початку – зрозуміти, що це нормально. Що ми маємо на емоції повне право.

 Звісно, ми таки є гомо сапієнс, і, як такі, маємо вплив на прояв емоцій. Виховання та самовиховання, самоконтроль, володіння собою – все це так, все це є (або мало б бути).

Ось тільки не завжди.

Якщо емоційна напруга по шкалі від нуля до десяти близька до десяти, то володіти собою ми перестаємо. Стара кора перемагає нову. Коли зашкалюють емоції, нема такої сили, яка б цей процес стримала.

Ну, і?..

Спробуймо подумки намалювати термометр емоцій з позначками від нуля до десяти.

Коли все через край – ближче до десяти – якомога швидше «виходимо» з ситуації, іноді в прямому сенсі виходимо – чи навіть вибігаємо – за двері.

А найкращий з придуманих досі способів – навчитися робити паузу. Подумки порахувати до шести. Повільно. За цей час наше людське начало, неокортекс, повинно б встигнути взяти гору над тваринним єством, і… так, от тоді стає можливим контроль емоцій. Тоді є шанс усвідомити ситуацію і, в міру своєї розумності, нею керувати. Навички вийти з ситуації, навички правила шести секунд ми можемо розвивати, тренувати й закріплювати на рівні звички. Варто лише сильно захотіти.

А якщо вже не вийшло відступитися від ситуації, якщо взяти паузу шести секунд не вдалося… ну що ж. Дозвольмо емоціям бути. Інколи нема на то ради. Визнаймо тоді їх у собі. Назвімо їх. І дозвольмо собі їх відчувати та проживати.

Ні, ми не повинні бути увесь час на позитивчику. Ми не зобов’язані весь час бути радісними, щасливими та безтурботними. Ми маємо право на гнів, сум, тривогу, злість… навіть на заздрість і ревнощі ми маємо право. В цьому – наша єдиність. Нема нічого в природі, що трималося б купи на одних лише плюсах. Баланс плюсу і мінусу – от що є запорукою цілісності, і нашої, людської – теж. Так що – виражаймо свої емоції. Це наша здорова, невід’ємна і прекрасна частина.

А якщо навчимося робити це в екологічний спосіб – то ми взагалі молодці.

Клік на картинці веде на мій профайл

Автор