«Мене гвалтував мій батько.
Я усе життя мовчала.
Вам кажу це першій»
Найстрашніше признання, яке може почути психолог.
Найстрашніша з можливих дитячих травм.
Найгірше, що може статися з дитиною в сім‘ї – це сексуальне насилля.
Інцест.
Тема, про яку написано страшні автобіографічні речі.
Для початку: сексуальне насилля – це не обов‘язково секс з проникненням.
Це також і його спроби.
Ґрумінґ – ласки, що межі нормальних явно переходять, погладжування статевих органів – або змушування дитини робити це дорослому.
Це і така інцестуозна поведінка, яка не включає контакти з тілом дитини: агресор, який займається мастурбацією у присутності дитини, або ексгібіціоніст, або той, хто переконує дитину сфотографуватися оголеною, – усі ці акти розцінюються як інцест.
Ознака інцесту – те, що робиться, повинно триматися в таємниці.
Батько, що обіймає і цілує доню або сина, не робить звісно, нічого поганого.
Погане – таємне.
Таємне – погане.
До інцестуальних відносяться і такі «невинні» речі, як підглядання за дитиною, коли вона роздягнута, і будь-якого роду репліки (типу жарти) сексуального характеру, якщо від того дитина почувається некомфортно, стидно, незручно.
Це те, що дитина робить з відчаєм.
Звідкись знаючи, що це неправильно
Найгірше, коли вона робить це з радістю, спочатку «приручена» звірюкою, а потім використана – із запевненнями, що це гра/любов/і це круто.
Це щось, що робить дитину назавжди зламаною.
Дитина, як би не казали про неі, що вона гнучка та сильна, справиться – не така.
Вона може справитися з багатьма речами.
Але не з цією.
Дитина розуміє, що відбувається щось протиприроднє.
Дитині можуть розказувати, що її так сильно люблять, так люблять. Що це і є любов.
(Але хай вона буде нашою маленькою таємницею).
Відтоді ій може на все життя любов асоціюватися з брудом, встидом, нечистістю і гидкою таємницею, а перед усім з безпорадністю і безвідмовністю.
Зі мною так можна.
Я ніхто.
Я сміття.
Це самопроживання заторкує всі сфери життя людини.
Фізичне насилля – побої – можна хоча б легалізувати.
Вони соціально засуджуються.
Про сексуальне насилля говорити практично неможливо.
По-перше, дитина не усвідомлює, тим паче не розуміє, що відбувається, вона намагається усунути це з пам‘яті, і відтак і дорослий може пам’ятати про це так наче відчуттями дитини
А що це було? Ґвалтування? Любов? Він не хотів нічого поганого? Хіба ні?
(Це може бути і вона, «любляча мама» із сином.
Інцест не має гендеру).
Про сексуальне насилля не розказують.
Часом до кінця життя.
Не розказують мамі.
Тому що «це наш маленький секрет, а мамі не сподобається, що я тебе люблю сильніше, ніж її».
Тому що не розуміють, що відбувається, але розуміють – щось таке, що дуже стидне, і говорити про це не можна.
За статистикою, 90% жертв інцесту ніколи нікому не говорять про те, що сталося або про те, що відбувається. Вони мовчать не тільки тому, що бояться, що їм завдадуть шкоди, а й у великій мірі тому, що бояться «розвалити сім’ю», якщо вони звинуватить одного з батьків. Інцест жахливий, але не менш жахлива думка, що на тебе ляже відповідальність за руйнування сім’ї. Вірність сім’ї є неймовірно цінністю для дітей, хоч би якою гнилою була ця сім‘я.
Але не в останню чергу діти не розказують,
бо знають – їм не повірять.
Найгірше що може трапитися серед всього жахіття – коли мама знає, що відбувається з дитиною – і мовчить. І нічого не робить
І вдає, що не відбувається нічого
Бо мамі страшніше кинути чоловіка, втратити сина/свата/брата, ніж врятувати власну кровинку.
Дитина віддається в жертву картинці «ми хороша сім‘я».
Дитина знищена двічі.
І знищує себе все життя.
Діти, які є жертвами сексуального аб’юзу в сім’ї, дуже рано розуміють, що готовність людей вірити їм і близько не така, як готовність вірити їх агресорам.
Звідси – назавжди недовіра до світу загалом.
Про сексуальне насилля у сім‘ї розказати неможливо.
Це правда, яку не приймають.
Це те, що усвідомити, прийняти і переробити неможливо.
Тому у жертв інцесту ці події усуваються глибоко в дальні шари свідомості – проте їх руйнівна дія триває усе життя.
Жахіття в тому, що люди не знають, як реагувати на те, у чому признається дитина.
Смерть можна відплакати.
Шок можна пережити.
Для проживання будь-якого виду травми є соціальні та психологічні протоколи.
А для насилля всередині сім‘ї – нема.
Визнати таке – значить знищити ідентичність всього, що становило життя людей, в чиїй родині це трапилося.
Повна неможливість прийняти факт інцесту призводить до того, що «неможливістю» стає його жертва.
А дитина?
Буває так, що вона любить того нелюда.
Вона розуміє, що відбувається щось не те, але не розуміє, що.
Вона ж робить це з любові.
Не завжди – але часто.
Вона думає, що любов, вона от так і виглядає. Із заткнутим ротом.
Із біллю. З встидом – повторюю, дитина розуміє, що відбувається те, що відбуватися не повинно.
В переліку травм дитинства інцест стоїть на окремому «чільному» місці.
Всі інші травми: смерть, розлученні, фізичні побої, стресові події нашого життя мають право на вираження, говоріння про них, легітимацію («це було так») і валідизацію («ти мав право відчувати саме те, що ти відчував»)
Всі решта травм мають, так би мовити, соціальні протоколи, якісь наче прокладені стежки,, якісь опори – так сталося, я знаю, що я відчуваю, і це правильно, і я пройду через це.
Я знаю, як це провідчувати, прогорювати, прожити.
Інцест повністю табуйований.
Він не дає ніяких легальних процесів проживання, він не дає жодного правильного чи навіть неправильного виходу з болі, жаху розгубленості, встиду – а часом до цього примішується почуття солодкого забороненого плоду, а найчастіше почуття амбіваленті – бо що, коли це родич, якого ти любиш?
Не той псевдобатько, котрий алкоголік, тиран, фізичний насильник і загроза для цілої родини, а наче тихий та добрий, ще й подарунки даруючий родич, якого дитина щиро любить.
А дитині кажуть – то я тебе так люблю. То наш маленький секрет.
Дитина ЗАВЖДИ знає, що шось не так.
І куди їй з цим?
До мами?
Ха.
Вона ТОЧНО знає – тут інтуїція працює на всі сто: мама не повірить.
(Не кажучи про те, що далеко не зі всім дитина в принципі біжить до мами, особливо в родинах неблагополучних.
То скоріше мама до дитини там біжить за заспокоєнням)
А може, дитина відчуває або і знає – мамі і так про все відомо.
І нічого не робить
І всі вдають, що нічого не відбувається.
Дитина лишається сам на сам з бідою.
Для того, хто пережив сексуальне насилля, дорога в життя заказана.
Живе оболонка.
Часом красива, часом навіть зовнішньо успішна.
всередині – порожнеча.
Я не знаю, хто я.
Соціальні труднощі, селфгарм, труднощі з навчанням, аддикції, розлади харчової поведінки, різного роду девіації, тобто відхилення, збочення на межі тих, які ще не караються законом.
Чим довше триває сексуальне насилля, тим менше шансів в дитини стати адекватним членом суспільства, влитися в нормальне життя.
Але І ОДНОГО ЕПІЗОДУ ДОСТАТНЬО, щоб почуття самоцінності, самооцінка, відношення до себе були на рівні плінтуса.
Я – брудне ніщо.
Але доросла вже дитина не розуміє, чому з нею щось не так.
Жертви інцесту, які не були змушені до цього силою, зазвичай недооцінюють шкоду, яку їм завдали, тому що не усвідомлюють, що емоційне насильство так само деструктивне, як і фізичне.
Дорослі, вирослі з цих дітей, дисоціюють, відщеплюють те, що з ними відбулося, і часто ніяк не пов‘язують свої проблеми з тим, що з ними зробили в дитинстві.
Насилля в підлітковому віці спричинює розвиток комплексного ПТСР. Проте воно має і більше шансів на зцілення: воно видиме. Його можна назвати. А отже, це ідентифікований матеріал, з яким можна працювати.
Насилля над дитиною – часто невидиме, неназване, занадто страшне для того, щоб бути названим, і відтак психіка захищає крихке его дитини як може – в першу чергу через механізми усунення («не пам‘ятаю нічого»), заперечення(«цього не було»або «нічого аж такого не було»), і третій – ізоляцію.
Він сам-одненький з цим. Замкнутий у своїй страшній таємниці. Відокремлений нею від усіх. Інший. Брудний.
Всі соціальні наслідки – ті самі, що і в того, хто зазнав інцесту в свідомому віці, але причини невидимі, а тому неідентифіковані, і, отже, не зрозуміло, що з чим робити: все неочевидно.
Порушений причинно-наслідковий звязок, причому ступінь порушеності дорослій вже людині незрозуміла.
Перш за все таким порушенням є ненависть до себе.
Дитина посідає до певного моменту егоцентричне мислення, вважаючи себе причиною того, що відбувається з нею і навколо неі.
Зґвалтована дитина, не маючи можливості звернути агресію на насильника, думає, що в усьому винна вона.
Ця ідея – «Я САМА винна» – в‘їдається в свідомість на всіх рівнях.
Вибач, пише потім в рекомендованих психологами листах доросла вона, я тебе, мабуть, сама спровокувала…
(Сама!!! у 3-4 роки!!!)
Вона бачить себе брудною, розпусною, зіпсованою, глибоко неповноцінною.
Звісно, ні про яку ніжність і доброту до себе мови нема.
Гидке для тої людини і іі тіло, і душа.
Внутрішні голоси знецінюючі і критичні.
Звісно, з позиції отіеї гидливості до себе, неповноцінності, нічого-не-вартості вибудовуються відносини з іншими. І, звісно, іншим дозволяють на будь-яке відношення до себе, такого гнилого та гидкого, нічого не вартого.
Дуже часто наслідком інцесту може бути сексуалізація – обмін сексу на будь-що інше, крім сексу (а саме такий обмін, сексу на секс – єдино правильний)
Для них секс може стати платою за.
За все. За стосунки, подарунки, зв‘язок, близькість (чи її ерзац)
Засобом для зменшення напруги, тривоги, маніпуляції, закритті потреб в увазі.
В будь-якому з цих випадків секс відбувається при дисоціації тіла і свідомості: я десь там, а тіло моє не зі мною,
очевидні труднощі з оргазмом через неможливість отого цілісного переживання себе в сексуальному акті.
Сексуальна насилля забирає всі опори, попирає всі мислимі і немислимі кордони, і не лишає нічого, на що б можна було опертися при збиранні себе в цілісність.
Остаточна зрада.
Так красномовно називає Сьюзен Форвард у книзі «Токсичні батьки» сексуальний абьюз зі сторони батьків.
Це найбільш жорстокий і такий, що виходить за рамки людського розуміння, досвід, емоційно знищуюче порушення базової довіри, коли ті, хто покликаний захищати, стають переслідувачами, а реальність – повною брудних секретів в‘язницею.
Одним з найгірших міфів про інцест був той, що більшість свідчень про інцест не наче б відповідає дійсності. Це фантазії самої дитини, породжені її сексуальною тривожністю. Цей міф був створений Зігмундом Фройдом, і з початку 20 століття ним було просочене викладання та психіатрична практика. У своїй психоаналітичній практиці Фройд зіштовхнувся зі стількими свідченнями сексуального аб’юзу над дівчатами з респектабельних віденських сімей, що вирішив, що така кількість випадків не може бути реальною. Щоб пояснити це, він вирішив, що все відбувалося у фантазії його пацієнток. Внаслідок помилки Фройда тисячам, або й мільйонам жертв дитячого сексуального аб’юзу було відмовлено і досі відмовляється у довірі та підтримці, які їм так необхідні, навіть тоді, коли вони набираються мужності звернутися за допомогою до терапевта.
До середини 80-х років минулого століття ця тема була настільки табуйована суспільством, що коли про неї нарешті стали говорити, стало ясно, що інцест має характер епідемії.
І уявіть собі всіх, які зґвалтовані і знищені цим, змушені були жити в повному мовчанні, віддалившись якомога далі від сім‘ї і від самого себе. В ворожому оточенні, де ніхто тобі не йме віри: більш того, якщо ти наважилася розказати – як правило, ти стаєш недоторканим, з яким невідомо що робити, більмом на оці, вічним нагадуванням батькам про власну нікчемність – тебе випихають на марґінес сім‘ї.
Ці сім‘ї можуть бути геть різними. Зовнішня респектабельність, побожність про людське око, інтеліґентність – не є жодною гарантією того, що в ній таке не станеться.
Інцест ніколи не відбувається у відкритих, комунікативних сім’ях, де всі члени сім’ї вільно виражають любов і прихильність. Навпаки, інцест трапляється у тих сім’ях, де є велика емоційна ізоляція, секрети, емоційна депривація, стрес та взаємна неповага. У багатьох сенсах інцест означає процес розвалу всієї сім’ї, але той, хто відповідає за інцест, це агресор, і тільки він.
Чи є вихід?
Є.
Тут точно не підійде самотерапія.
З цим точно до спеціаліста.
Довга, кропітка робота по відновлення своєї зґвалтованої душі, зв‘язку зі своїм тілом, самоцінності, гідності, людинськості, суб‘єктності.
Дивовижно.
Починається ця робота часто з того, що буває зробити найтяжче: з гніву.
З прийняття, не механічно-дисоційовано, а справжнього, того факту, що те, що було вчинено над дитиною, це наруга, розбещення, насильство – і відтак нарешті ненависті на нелюда, який вчинив оте все.
Зцілення починається з називання речей своїми іменами.
З відчування.
З розмороження.
Дівчино.
Хлопче.
Не лишайся сам із цим.
Не закривай на це очі.
Не передавай ту травму своїм дітям.
Не неси цю непомірну ношу сам.
Позбався від неї. Прийшов час
