Спектр-презентація Галини Середи

В своїх первинних біологічних формах потреба – є стан організму, який виражає його об’єктивну необхідність у чомусь, що лежить поза його межами.

Будь-яка жива система для розвитку та підтримання своєї внутрішньої динамічної рівноваги має бути включена в більш широку систему взаємодії з оточуючим світом.

Сталість (біохімічна, фізіологічна, психічна) називається гомеостазом. Будь-яке відхилення в системах організму від рівня нормальної життєдіяльності включає механізми, що повертають його в стабільний стан.

Ми можемо розглянути механізм виникнення потреби та її задоволення на прикладі реакції організму на зміну температури.

Під час підвищення зовнішньої температури середовища, одночасно піднімається і температура тіла. Відгуком організму на ці зміни буде збільшення потовиділення, уповільнення м’язової активності.

До певного моменту вегетативна нервова система діє самостійно і ми навіть не помічаємо змін. Але, якщо вегетативний механізм не справляється, то ми починаємо усвідомлювати почуття перегріву (млявість, запаморочення, спрагу тощо).

“Як впоратись з емоціями?” – часте питання, яке я чую від клієнтів. Пропоную поговорити про те, чи потрібно справлятись з тим, що є невід’ємною частиною нашого психічного і соціального життя, та розглянути шляхи покращення свого емоційного стану.

В повсякденному житті ми стикаємось з ситуаціями, де прояви емоцій не завжди є бажаними та вчасними. Іноді, через свою надмірність, емоції можуть порушувати діяльність, або їх зовнішні прояви можуть руйнувати взаємини з оточуючими.

При цьому, нормальний, назвемо його «позитивний», емоційний фон сприяє підвищенню результативності фізичної, психічної,  інтелектуальної діяльності та  покращенню спілкування.

Кожна емоція в певних ситуаціях є необхідною та ефективною, але в деяких буває  недоречною та деструктивною.

Наприклад, емоція тривоги або страху в новій незнайомій ситуації є дуже корисною, адже обережність, пильність, звуження уваги, зміна фізіологічного стану дають змогу бути готовим до потенційної небезпеки.

В той же час, надмірна стривоженість призводить до ірраціональності мислення, що заважає досягненню цілей.

Наявність конфліктів в житті людини є неминучою. Наші інтереси, переконання,  бажання обов’язково вступають у протиріччя з інтересами чи переконаннями інших людей.

Людина та оточення являють собою нерозривне ціле, і наші внутрішні протиріччя так само, як і зовнішні, є невід’ємною частиною нашого життя.

Нам доводиться обирати між власними полюсними бажаннями, між бажаннями та обставинами, між прагненням відповідати очікуванням інших та протестом до цього. Зустрічаються конфлікти між власними цінностями.

Внутрішні конфлікти відображають різноманітні проблеми людських взаємовідносин, пошуку власного «Я», оптимальних шляхів самовираження, самоствердження, визнання та любові.

Конфлікти можуть бути конструктивними та деструктивними.

Конструктивні конфлікти сприяють мобілізації ресурсів, трансформують особистість, зміцнюють здатність спиратись на себе.

Питання: «Що є реальним?», «Яким чином я сприймаю та інтерпретую реальність?» цікавили мене з юності. Я була і залишають в захваті від влаштування людського організму, розуму та психіки. А ще мені близькі філософські та духовні  вчення, що трактують реальність по різному, а не лише в матеріальному ключі.

Ця стаття — спроба зібрати ці роздуми в цілісну картину.
Я розгляну, як працює наше сприйняття з точки зору нейробіології: як органи чуття збирають сигнали із зовнішнього світу, як мозок їх обробляє, і що врешті ми називаємо «реальністю». А далі буде місце й філософському погляду.

Органи чуття — вхідні двері реальності

Наше сприйняття зовнішнього середовища починається з органів чуття. Зазвичай ми опираємося одразу на кілька почуттів, адже жодне з них не працює повністю автономно. Вони постійно взаємодіють між собою, формуючи узгоджену картину світу.

Про великий інтерес до теми  мотивації говорить попит на різноманітні книги, семінари  та тренінги розвитку, досягнення цілей, самовдосконалення.

В цій статті я спробую розкрити тему мотивації в повсякденному житті з практичної сторони, спираючись на теорію самодетермінації.

Теорія самодетермінації – психологічний підхід, що розглядає питання  мотивації людини, авторами якого є американські психологи Едвард Десі та Річард Райан. Згідно з цією теорією, внутрішня мотивація людини базується на трьох  потребах: 

Потреба у приналежності та причетності – прагнення до встановлення надійних взаємовідносин з людьми.

Потреба в самодетермінації (автономії, можливості вибирати) – виражається у прагненні почувати себе творцем своїх дій та вчинків, усвідомленні власних можливостей, відчутті контролю над тим, що відбувається.

Потреба в компетентності – бажання людини бути ефективною в певних сферах життя, досягати результатів, демонструвати навички і відчувати зростання та розвиток.

Що таке «Я»?
Чи можемо ми точно сказати, хто ми є? Ми щодня думаємо, відчуваємо, приймаємо рішення, ми рідко ставимо під сумнів саму основу нашого існування. «Я» здається чимось очевидним і знайомим, але коли ми починаємо аналізувати його природу — стикаємось із чимось дивним, невловимим і багатовимірним.

Я – це відчуття прикріпленості до тіла, яким ми володіємо і розпоряджаємось, за допомогою якого сприймаємо світ. Це почуття персональної ідентичності, розтягнене у часі  від наших перших спогадів і далі в уявне майбутнє. Все це пов’язано в єдине ціле — це наша самосвідомість.

«Я» — це динамічна, багатовимірна система самосприйняття, переживання себе як суб’єкта досвіду, яка охоплює тілесний, ментальний, соціальний та духовний виміри.

Емоції – це психічні процеси та стани, що супроводжують всі прояви життєдіяльності людини і є одним із головних механізмів регуляції поведінки та психічної діяльності індивіда.

Емоції позначають значущість явищ та ситуацій для життя людини.

Проявляються емоції у формі переживань, основними з яких є: сум гнів, страх , відраза, задоволення, інтерес (здивування).

Різні погляди на механізми виникнення емоцій

На сьогодні існує така величезна кількість досліджень, емпіричних спостережень, теорій, пов’язаних з емоціями, що важко коротко і ясно описати цю тему.

Вивченням емоцій займаються такі науки як нейрофізіологія та нейропсихологія, соціальна психологія, когнітивна психологія, психологія особистості, клінічна психологія і, звичайно, всі школи психотерапії, кожен під своїм кутом бачення.

Моя зацікавленість темою дзеркальних нейронів почалась через досить виражену  здатність мимоволі повторювати певні рухи та емоції інших людей.

Спостерігаючи посмішки людей, навіть ті, що не адресовані мені особисто, я ловила себе на відчутті м’язового напруження в щоках і усвідомлювала, що я також посміхаюсь.

Я завжди відкривала рот, коли годувала дитину з ложки. І я переживаю дискомфортні тілесні прояви, коли спостерігаю живу істоту, що відчуває біль.

Чим же пояснити цю дивовижну тенденцію налаштовуватись на емоційний на фізичний стан іншої людини?

Багато хто з нас сприймає пам’ять як надійне сховище, у якому зберігаються всі події нашого життя — точно, послідовно й незмінно. Насправді ж це уявлення не відповідає дійсності. . Ми не просто відтворюємо події у спогадах, а щоразу ніби заново їх створюємо.

У цій статті йтиметься про те, як працює пам’ять, чому наші спогади часто викривлюються, як виникають хибні спогади і чи можемо ми взагалі довіряти тому, що пам’ятаємо. Це спроба зазирнути в складний і подекуди парадоксальний феномен — нашу пам’ять.

Ми звикли думати, що наш спосіб бачити світ — природний і послідовний. Але насправді те, як ми мислимо й структуруємо знання, значною мірою задається ззовні.

З дитинства нас навчають бачити світ певним чином, керуватись загальноприйнятими правилами й інтерпретувати події у звичній логіці.

І з часом ці засвоєні способи починають здаватися єдино можливими.

Проте існують й інші способи думати. Іноді вони здаються дивними або нелогічними, іноді — несподівано простими. Вони не завжди вписуються у звичну систему аргументів і висновків. Але саме завдяки ним з’являються нові ідеї, погляди, рішення.

У 1960-х роках мальтійський дослідник і письменник Едвард де Боно запропонував поняття латерального мислення — як спробу описати один із таких способів.

Перфекціонізм — це прагнення до досконалості, установка на досягнення ідеальних результатів, що часто супроводжується страхом помилок і самокритикою.

Термін походить від латинського perfectio — «досконалість». У психології його почали активно вживати у XX столітті для опису рис особистості, які можуть як сприяти успіху, так і викликати тривожність, прокрастинацію та вигорання.

Перфекціонізм є одним із доволі частих запитів у терапії.  Люди приходять зі скаргами на втому, з відчуттям хронічного незадоволення своєю ефективністю та результативністю, або із розчаруванням  та злістю  на інших.

Головним персонажем у їх історіях виступає внутрішній критик – наполегливий, контролюючий та безжальний, що не заспокоюється ні на роботі ні вдома. «Можна було краще» – думка, що супроводжує будь-яку діяльність.

Цікаво, що навіть тоді, коли люди скаржаться на свій перфекціонізм, визнають, що він виснажує, заважає жити, отруює стосунки й краде радість,   в більшості випадків, вони продовжують   плекати та цінувати цю якість, і всіма способами (часто неусвідомлено) саботують будь-які посягання на неї.

Екстремальні ситуації — це моменти, коли звичний порядок життя руйнується. Вони приходять раптово, вибивають із рівноваги, загрожують безпеці й ставлять людину перед необхідністю діяти на межі власних можливостей. Війна, стихійні лиха, аварії, насильство — усе це досвід, який залишає глибокі сліди у нашій психіці.

У екстремальних умовах людина може втрачати здатність мислити логічно, приймати рішення, контролювати емоції. Реакції тіла й свідомості, такі як страх, заціпеніння, паніка, агресія тощо, є природною відповіддю організму на небезпеку.

Саме тому психологічна допомога в екстремальних ситуаціях має особливе значення — вона спрямована не стільки на «лікування», скільки на підтримку базового відчуття безпеки й повернення контролю над власними діями та проявами.

Сьогодні, коли українці щодня стикаються з наслідками війни, тема психологічної підтримки у кризових подіях набуває виняткової актуальності.

Тема психічної травми є надзвичайно актуальною, особливо в реаліях сьогодення. Ми живемо в умовах глибокої нестабільності, щоденних викликів, а для багатьох — і прямої небезпеки.

Повномасштабна війна в Україні поставила мільйони людей перед реальністю  втрати життя свого та близьких, насильства, вимушеного переселення, руйнування дому.

У таких умовах психіка стикається з подіями, які значно перевищують її здатність до звичного опрацювання. 

Тому важливо говорити про психічну травму — щоб дати людям розуміння, що з ними відбувається, зняти стигму, пов’язану з таким досвідом, усвідомити глибину проблеми й знайти реальні шляхи підтримки та зцілення.

Захисні механізми психіки — поняття, яке по-різному інтерпретується в межах різних психологічних шкіл. Для психоаналізу це переважно несвідомі процеси, спрямовані на зниження внутрішнього конфлікту та збереження цілісності «Я».

У когнітивно-поведінковому підході йдеться радше про автоматизовані шаблони мислення, що допомагають уникнути дискомфорту.

Гуманістична психологія розглядає захист як прояв самозбереження особистості у відповідь на загрозу аутентичності.

Таким чином, саме наукова парадигма, уявлення про психіку та природу людини визначає, як кожен напрямок трактує явище захисного механізму.

Життя людини являє собою безперервний потік активності. Активність  стосується не лише зовнішніх проявів, а також психічних процесів, таких як мислення, сприйняття, уявлення, почуття тощо.

Головні «мотиваційні» питання направлені на з’ясування того, з якою ціллю, навіщо людина здійснює ту чи іншу дію.

Мотивація – це сукупність факторів, механізмів та процесів, що забезпечують виникнення (на рівні психічного відображення) спонукання до дії та задають направленість поведінці людини.

Проблемам мотивації та мотивів людини займалась велика кількість науковців. Безліч літератури на тему мотивації супроводжується і різноманітністю поглядів. Психологія налічує більш ніж п’ятдесят теорій мотивації!

Спільним недоліком наявних поглядів є відсутність системного підходу до дослідження процесу мотивації, внаслідок чого будь-який фактор, що впливає на виникнення поштовху до дії та прийняття рішення, визначається як мотив.

Ми перебуваємо у взаємодії з іншими людьми від моменту народження і протягом усього життя. Для більшості з нас ця сфера соціальних зв’язків є однією з найважливіших.

У цій статті ми зосередимося на стосунках у парі — особливій формі взаємодії, де ми проводимо разом значну частину часу, реалізуємо спільні плани та проєкти, бачимо і показуємо одне одному найрізноманітніші свої стани — від найкращих до найважчих.

Перебування у стосунках займає  значні відрізки нашого життя, іноді довжиною в роки, і надзвичайно важливо, щоб ідучи поруч ми відчували себе щасливими, наповненими та збалансованими.

Рано чи пізно кожна людина стикається з темою віку.

Для когось вона постає через фізичні зміни чи обмеження, для когось — у моменти переосмислення життєвих сенсів, а для когось — у формі кризи, пов’язаної з певним етапом життя.

Водночас досвід старіння не завжди прив’язаний лише до пізніх років. Відчуття швидкоплинності часу, роздуми про зрілість чи тривоги щодо майбутнього можуть з’являтися і в молодому віці.

Старіння — це явище, яке має багато вимірів. Біологія і нейронауки описують його як природний процес змін у тілі та мозку.

Соціальні науки підкреслюють роль культурних уявлень, стереотипів і очікувань. А психологія звертає увагу на внутрішні переживання: як ми сприймаємо власний вік і як ставимося до неминучих змін.

Велика частина запитів, із якими люди приходять до психотерапевта, стосується невдоволення собою. Ми часто бачимо свої помилки, слабкі місця, невдалі рішення, порівнюємо себе з іншими й відчуваємо роздратування або сором.

Це природна частина людського досвіду — зустріч із власною недосконалістю. І хоча вона властива кожному, саме це усвідомлення часто викликає напругу.

Цікаво, що протилежна позиція — повне задоволення собою — теж не завжди є проявом прийняття. Іноді за нею стоїть заперечення, ігнорування або демонстративна впевненість, яка приховує вразливість.

Ми намагаємось бути кращими, приховати те, що здається «зайвим» або «неправильним», і водночас відчуваємо втому від постійної боротьби з собою.

Бажання подобатись іншим — природне. Люди завжди жили в соціумі, і наше виживання  залежало від приналежності до групи. Бути прийнятим означало мати захист, підтримку, спільність.

Це прийняття може приходити по-різному: хтось здобуває його харизмою, хтось силою чи хитрістю. Але в дитинстві зазвичай є лише один шлях: підкоритись правилам тієї групи, від якої залежить твоє життя. Сім’я, садок, школа — всюди є закони, за якими “хороші” діти отримують любов, а “погані” — покарання, осуд або відчуження.

Бажання бути “хорошими”, зручними, прийнятними настільки вростає у наш спосіб існування, що ми навіть не помічаємо, як страх втратити любов і схвалення починає керувати нашими вчинками. Ми поступаємось своїми бажаннями, стримуємо почуття, мовчимо там, де хочеться говорити, усміхаємось, коли всередині злість. І що більше намагаємось бути зручними — то далі віддаляємось від себе.

Зазвичай, коли ми чуємо слово «залежність», уявляємо пристрасть до речовин — алкоголю, нікотину чи наркотиків. Та залежність може виникати не лише від хімічних речовин, а й від певних форм поведінки — азартних ігор, шопінгу, соцмереж чи навіть спорту.

Газлайтинг — це форма психологічного насильства або маніпуляції, коли одна людина систематично змушує іншу сумніватися у власному сприйнятті реальності, пам’яті чи розсудливості, з метою отримати контроль або владу над нею.

Газлайтинг може виглядати як постійне заперечення очевидного, перекручування фактів, применшення почуттів («ти перебільшуєш», «тобі здалося»), або навмисне створення плутанини.

Це часто трапляється в аб’юзивних стосунках, але також може мати місце на роботі, у родині чи навіть на рівні соціальних груп.

Є теми, що як фон, супроводжують нас упродовж усього життя, навіть коли ми не говоримо про них уголос. Це думки про смерть і самотність, про свободу і відповідальність, про сенс того, що ми робимо й куди йдемо. Кожен зустрічається з ними по-своєму — у хвилини втрат, рішень, змін, у роздумах про минуле чи майбутнє.

Екзистенційні теми це те, що виходить за межі нашого розуміння. Це не проблеми, які можна розв’язати, і не стани, які можна змінити чи полегшити. Ми просто стикаємось із тим, що перевищує наш досвід і знання — із даностями, що не мають остаточних відповідей.

Які асоціації викликає у вас слово «агресія»? Роздратування, злість, гнів, напад, сила , направлена на руйнування? У повсякденному уявленні агресія майже завжди має негативний відтінок. Часто люди її бояться, намагаються стримати, звинувачують себе за прояви гніву чи злості. 

В цій статті я хотіла б познайомити вас із баченням гештальт-терапії на агресію.  У гештальт-підході агресія розглядається як життєва енергія, що дозволяє діяти, змінюватися, вступати в контакт та взаємодіяти з оточенням.

Гештальт-терапія — це напрям психотерапії, що спирається на ідеї кількох наукових та філософських підходів: гештальт-психологію, теорію поля Курта Левіна, екзистенційну філософію, а також філософські практики Сходу.

Соціальна психологія охоплює величезний діапазон явищ, механізмів і питань, що стосуються життя людини. Вона досліджує, як ми впливаємо одне на одного, як формуються уявлення про себе й інших, як  ми поводимось у групах, як приймаємо рішення, підкорюємось, протестуємо, підтримуємо чи відкидаємо. Навіть перелічити всі ракурси, з яких можна подивитись на людину в соціальному контексті, не вдалось би в межах однієї статті.

Мені ж хотілося б зосередитись на одному з найважливіших аспектів — впливі соціального на особисте, а точніше на їх нерозривному  зв’язку. Людина є частиною соціуму, якими б індивідуальними рисами вона не відрізнялась від інших. Її досвід формується у стосунках, її поведінка розгортається в контексті, її уявлення про себе й світ так чи інакше проймаються взаємодією з оточенням.

Симптом – (грец. Symptoma – ознака, випадок) – окрема ознака хвороби, феномен, що не спостерігається у здорового організму. Симптом проявляється об’єктивно чи суб’єктивно,  у відчутті зміни стану організму або його функції.

Переважна більшість людей в нашому суспільстві звикла жити у медичній парадигмі, згідно з якою кожній події можна знайти пояснення, причини і наслідки нерозривно пов’язані.

Але крім того, що симптоми можуть бути прямим наслідком несприятливих зовнішніх чи внутрішніх умов життєдіяльності людини, трапляються випадки, коли появі симптому не можна знайти об’єктивних пояснень.

Загальноприйнятого визначення самооцінки не існує і на сьогоднішній день. Я пропоную розглянути це поняття, як утворення, що має три рівні:

• Оцінка людиною себе (перший рівень)

Вважається, що приблизно в 2-3 роки дитина починає усвідомлювати себе окремою від інших і світу, формується її самосвідомість. Вперше з’являється психічне новоутворення: «Я».

• Оцінка людини значимою особою чи декількома особами (другий рівень)

Оскільки людина не живе сама, уявлення про себе нерозривно пов’язане з іншими. Оцінка людини оточуючими – є необхідною складовою формування особистості дитини, зворотній зв’язок допомагає дитині скласти враження про світ та себе в цьому світі.

 Все наше життя складається з безкінечної кількості малих та великих, простих та складних рішень.  Необхідність робити вибір торкається всіх сфер нашого життя, таких як спосіб життя, особисті відносини, дружба, виховання та здоров’я дітей, освіта, кар’єра, політика, релігія та ін.

Тема вибору тісно переплітається з темою  свободи вибору. Свобода вибору — одна з ключових у філософії та психології, бо саме вона стосується нашої відповідальності, автономії, здатності приймати рішення та формувати власне життя.

Вибір дозволяє нам отримувати від життя те, що потрібно і те, чого ми хочемо, займатись саме тією діяльністю, яка найбільше задовольняє нас. Здатність вибирати пов’язана з  потребою та бажанням  керувати власним життям,  свідомі прийняття рішень надають нам відчуття самостійності і  впевненості.

Горе — одне з найсильніших переживань, яке може спіткати людину. Воно проходить крізь усе: тіло, розум, пам’ять, уявлення про світ. Найчастіше воно залишає глибокий слід і назавжди змінює того, хто його пережив.

Причиною горя завжди є втрата чогось надзвичайно важливого. Це може бути смерть близької людини, розрив важливих стосунків, зруйновані надії чи сенси, втрата здоров’я, дому. Горе вказує на місце наших найглибших цінностей: любові, вірності, прив’язаності, безпеки, сенсу життя, приналежності, честі.

Його можна порівняти з глибокою раною. Вона болить, іноді гостро, іноді через певний час, ноді поступово загоюється, а іноді лишається відкритою чи проривається знову в несподівані моменти. Те, як людина проходитиме свій шлях горювання, залежить від багатьох чинників — обставин втрати, глибини прив’язаності, підтримки, попереднього досвіду, навіть фізичного стану.

Тема сенсу — одна з найскладніших для осмислення й описання. Вона виходить за межі логіки, охоплюючи внутрішній досвід людини, її почуття, віру, сумніви, пошуки. Сенс вплітається в кожен вимір нашого життя — у вибори, вчинки, стосунки, у спосіб, яким ми сприймаємо себе та світ. Від нього залежить наш душевний стан, відчуття рівноваги й навіть фізичне самопочуття.

Спробуймо доторкнутися до цього явища, поговорити про нього, замислитись, без прагнення знайти остаточну відповідь.

Походження слова «сенс»

Слово сенс походить від латинського sensus — «відчуття», «сприйняття», «розуміння». У первісному значенні воно стосувалося не абстрактних ідей, а здатності відчувати світ — через органи чуття, через досвід. Згодом це слово почало позначати також внутрішнє осягнення — «те, що ми розуміємо в глибині себе».

 Думаю, багатьом із нас знайомий стан, коли ми відкладаємо на потім виконання важливих справ, а виконуємо незначні задачі, які зовсім не є необхідними.

Коли ми маємо вирішити  задачу, яка викликає спротив, нудьгу, відразу, втому або стикаємось з відчуттям власної некомпетентності, виникає спокуса ухилитись від неї.

Прокрастинація –  (procrastination  – затримка, відкладання) це особливість людської поведінки, що полягає у відкладанні необхідних справ та переключенні уваги на незначні побутові завдання або розваги.

Прокрастинація може проявлятись в різних сферах та аспектах життя: в побуті, навчанні, робочій діяльності,  прийнятті рішень та досягненні цілей, а також в сфері здоров’я (відкладання фізичних вправ, здорового харчування, повноцінного сну).

Проблема стресу була і є однією з найбільш актуальних для  переважної кількості людей. Численні дослідження у різних областях науки та практики доводять, що у сучасних людей відбувається зниження рівня адаптації до різноманітних кризових факторів.

Вперше термін «стрес» використав  американський психофізіолог Уолтер Кеннон, описуючи його як реакцію на загрозу «бий або біжи». У 1936 році канадський вчений Ганс Сельє сформулював свою теорію стресу.

Саме тоді він вперше опублікував статтю, в якій описав загальний адаптаційний синдром і визначив стрес  (від англ. Stress – тиск, навантаження, натиск) – як неспецифічну (загальну, універсальну) реакцію організму на фізичний чи психологічний вплив, що порушує гомеостаз.

Сельє вважав, що стрес — це універсальна фізіологічна реакція організму на будь-який виклик, незалежно від його природи. Натомість сучасне розуміння стресу більше пов’язане з психосоціальним контекстом і суб’єктивним сприйняттям ситуації як загрозливої чи надмірної.

Страх,  усвідомлюємо ми це чи ні, має вагомий вплив на наше життя. Він забарвлює нашу картину світу, формує рішення, управляє вчинками, ускладнює життя або рятує нас.

Ця стаття — спроба подивитися на страх, як на складну, важливу та корисну емоцію. Ми поговоримо про те, як страх працює, чим може заважати, а чим допомагати. І головне, спробуємо розібратись, як навчитися жити зі своєю “найстрашнішою” емоцією повноцінно, без втеч і заперечень.

Страх — одна з найдавніших емоцій, що виникає у ситуації небезпеки, і яка притаманна більшості живих істот.

За виникнення біологічної реакції страху відповідають найстаріші з еволюційної точки зору структури мозку, зокрема так званий «рептильний мозок» — комплекс глибинних відділів, що включає стовбур мозку та деякі частини лімбічної системи.

Ми часто чуємо про так звану зону комфорту. Це стан, коли життя стає передбачуваним: знайомі умови, звичні обов’язки, усталений розпорядок. Тут немає загроз і викликів, але водночас — мало простору для нового досвіду. Коли ж постає питання виходу за ці межі, більшість людей стикається з відчуттям напруги, тривоги або навіть опору. Водночас саме такі моменти можуть ставати початком важливих змін і відкривати нові можливості.

Що таке зона комфорту

Зона комфорту — це стан психологічної та фізичної стабільності. Він виникає тоді, коли людина діє у звичному для себе ритмі, не стикається з новими викликами й відчуває відносну передбачуваність майбутнього.

У цьому просторі легко орієнтуватися: ми знаємо, чого чекати від людей і ситуацій, маємо відпрацьовані рішення, які були ефективні раніше.

Варто зауважити, що зона комфорту не завжди означає справжній комфорт. Часто це радше звичний стан, до якого ми пристосувалися. Він може навіть містити певний дискомфорт, але залишатися «безпечним» завдяки знайомості. Це схоже на ситуацію, коли людина довго сидить у незручному кріслі: спина затікає, тілу неприємно, проте вставати й змінювати позу здається складніше, ніж залишатися як є.

В Україні вже четвертий рік триває повномасштабна війна. Мільйони людей пережили досвід, який ще донедавна здавався неймовірним: обстріли, втрати, евакуації, життя у невизначеності.

Крім того, що люди зазнають фізичних втрат — руйнування майна, втрата здоров’я, свого та близьких,  не менш значущими є й психологічні наслідки.

Війна залишає глибокий слід у внутрішньому світі людини, і одним із проявів цього може бути посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) .

Саме тому важливо говорити про посттравматичний стресовий розлад. Це явище може торкнутися військових, волонтерів, переселенців, цивільних — усіх, хто опинився в умовах надзвичайного стресу.

Розуміння того, що собою являє ПТСР, допомагає не тільки краще піклуватися про власний стан, а й підтримати близьких.

Ми всі інтуїтивно розуміємо, що таке свідомість. У повсякденних розмовах це поняття здається простим і знайомим. Але варто спробувати дати точне визначення — і завдання стає набагато складнішим.

Коли люди говорять про свідомість, вони часто мають на увазі різні речі. Для когось це стан притомності, здатність переживати те, що відбувається. Для інших — це відчуття власного “я” та внутрішня присутність. Хтось вкладає у поняття свідомості здатність міркувати, робити вибір або рефлексувати над своїми думками й діями. Дехто пов’язує свідомість із суб’єктивним досвідом — тим, що означає відчувати смак, дотик, емоцію. Є ті, хто розуміє її як можливість усвідомлено спрямовувати увагу і керувати поведінкою.

Через цю різноманітність значень навіть фахівці не мають одного універсального визначення. Свідомість — це не одна річ, а ціла низка процесів, які ми об’єднуємо цим  словом.

Ціль — це орієнтир, до якого спрямовується наша увага та енергія. Вона не завжди має чіткі контури, але завжди задає напрямок.

Зазвичай ми говоримо про ціль в контексті досягнення бажаного результату: отримати роботу, навчитися чомусь, заробити певну суму, створити стосунки. Але цілі можуть виглядати абсолютно по-різному. Це може бути конкретна річ, яку можна побачити чи виміряти, — дім, книга, поїздка. А може — щось більш абстрактне, але не менш значуще: навичка, риса характеру, внутрішній стан.

У цій статті ми спробуємо розібратись, звідки народжуються наші цілі. Чи справді вони — наші? Чи, можливо, ми засвоїли їх від когось, прийняли як належне, не ставлячи запитань? Ми подивимось, як формується бажання досягати чогось, чи всі цілі варті того, щоб вкладати в них сили, і як відчути, що мета справді має сенс саме для нас.

Що таке «суще», «буття», що означає «існує»? Здається, кожен інтуїтивно розуміє ці слова, але дуже важко дати їм чітке визначення. Цими питаннями займається філософія — з давніх часів і до сьогодні.

Філософія окреслює рамки нашого бачення світу, визначає, що ми вважаємо реальним, істинним, значущим. Вона лежить в основі будь-якого способу пізнання, як фундаментальний спосіб бачити світ. Те, що ми називаємо знанням, не є нейтральним — воно завжди формується в певному філософському контексті.

Чому психологія так тісно переплетена з філософією? Психологія, особливо глибинна, гуманістич0на, екзистенційна чи феноменологічна, розглядає людину не як набір функцій або реакцій, а як унікальну істоту з власиним баченням світу, із неповторним досвідом, який має  індивідуальний сенс.

Наша індивідуальність і наше психічне життя в значній мірі визначаються особистою філософією — світоглядом, способом дивитись на світ і на себе в ньому, вірою у те, як влаштоване наше існування.

Бажання володіти речами — природна людська властивість. Через предмети ми облаштовуємо простір навколо себе, створюємо відчуття стабільності, безпеки й порядку. Речі допомагають нам закріпити власну присутність у світі, зберегти спогади, виразити себе.

Водночас усе більш природним здається інший спосіб життя — коли ми намагаємося споживати свідомо, не витрачати ресурси даремно, дбати про довкілля й про внутрішню легкість, яка з’являється, коли навколо залишається лише необхідне.

Ця стаття буде цікава тим, хто відчуває труднощі з розставанням із речами й помічає, що їх стає дедалі більше. У ній переплітаються кілька рівнів — це і про звичку відкладати життя «на потім», і про нереалізовані можливості, і про внутрішні заборони, які ми носимо в собі.

А ще, якщо придивитися уважніше, у цій темі можна побачити відбиток більш глибоких, майже екзистенційних питань — про час, зміни, пам’ять і здатність відпускати.

Я не прибічниця безкінечного самовдосконалення. Якщо ви шукаєте спосіб ніколи не помилятись — ця стаття, скоріше за все, не для вас. Я б хотіла поговорити про інше – як навчитися приймати свої помилки, поважати їх, бути їм вдячними. Як знайти внутрішній спокій у тому, що ми часом робимо щось недосконало.

У сучасному світі помилка часто має негативне забарвлення. Вона звучить як щось, чого слід уникати, виправити або приховати. Ми звикаємо соромитись власних промахів, боятися оцінки, вимагати від себе бездоганності.

Ставлення до помилок може визначати те, як ми оцінюємо та проживаємо себе. Коли ми не дозволяємо собі помилятись, з часом ми починаємо ототожнювати себе зі своїми недоліками: я помилився, отже, я недостатньо розумний/розумна, уважний/уважна, здатний/здатна. Почуття провини і сорому починають супроводжувати наші дії та впливати на наші вибори.

Панічна атака – це стан швидко наростаючого відчуття тривоги та страху, навіть жаху, що супроводжується серцебиттям, нестачею повітря, відчуттям дереалізації, слабкістю, тремтінням у всьому тілі тощо. Іноді, коли нервова система не витримує напруги, можуть включатись механізми саморегуляції (плач, втрата свідомості, блювота та ін.)

Тривалість панічної атаки зазвичай 5-35 хвилин.

Сприйняття ситуації є викривленим: страх проявів та симптомів організму переживається, як надмірний, а самі симптоми  – небезпечними для здоров’я та життя.

Це, насправді, не відповідає дійсності.