Що таке латеральне мислення
Ми звикли думати, що наш спосіб бачити світ — природний і послідовний. Але насправді те, як ми мислимо й структуруємо знання, значною мірою задається ззовні.
З дитинства нас навчають бачити світ певним чином, керуватись загальноприйнятими правилами й інтерпретувати події у звичній логіці.
І з часом ці засвоєні способи починають здаватися єдино можливими.
Проте існують й інші способи думати. Іноді вони здаються дивними або нелогічними, іноді — несподівано простими. Вони не завжди вписуються у звичну систему аргументів і висновків. Але саме завдяки ним з’являються нові ідеї, погляди, рішення.
У 1960-х роках мальтійський дослідник і письменник Едвард де Боно запропонував поняття латерального мислення — як спробу описати один із таких способів.
Він був лікарем, психологом, викладав у провідних університетах і багато років досліджував природу творчості та мислення.
У своїх книгах де Боно намагався показати, що думати можна не лише прямолінійно, крок за кроком, а й інакше — обходячи рамки, змінюючи кут погляду, порушуючи звичні зв’язки між речами.
У більшості ситуацій ми звикли користуватися логічним мисленням. Його структура доволі чітка: ми маємо вихідні дані, формулюємо припущення, послідовно аналізуємо і приходимо до висновків.
Кожен наступний крок спирається на попередній, ніби шар за шаром зводиться конструкція.
Де Боно називав це мислення вертикальним: думки шикуються одна на одній, утворюючи вежу. Чим точніше підібрані елементи, тим стійкішою буде структура.
Цей спосіб мислення добре працює там, де потрібно дотримуватись правил, бути послідовним і логічно обґрунтованим.
Але іноді саме така структура заважає побачити щось нове — вона обмежена рамками заданого. І тоді на допомогу може прийти інший підхід.
Латеральне мислення де Боно називав горизонтальним. У ньому думки — не складені в одну лінію чи вежу, а ніби розкидані на площині.
Вони створюють не конструкцію, а малюнок, візерунок. У такому способі мислення немає потреби чітко дотримуватись логічного ланцюга. Ідеї можуть з’являтися не з очевидних передумов, а з випадкових зв’язків, візуальних асоціацій, провокацій.
І хоча в повсякденному житті ми найчастіше користуємось саме логічною послідовністю, є ситуації, де саме «обхідний шлях» виявляється продуктивнішим.
Ці два види мислення, логічне та латеральне, не виключають один одного. Навпаки, у поєднанні вони дозволяють ширше бачити ситуацію, виходити за межі стереотипів і більш творчо підходити до розв’язання задач.
Обмеження логічного мислення
Переваги логічного мислення очевидні: воно дозволяє структурувати інформацію, знижує ризик помилок, допомагає будувати чіткі аргументи й досягати прогнозованих результатів.
Саме завдяки логічному мисленню ми можемо перевіряти гіпотези, оцінювати причинно-наслідкові зв’язки, приймати обґрунтовані рішення.
У багатьох сферах — від математики до права, від технічних наук до повсякденного планування — цей тип мислення є просто незамінним.
Але попри свою глибину, послідовність і загальновживаність, логічне мислення має й певні обмеження.
Логіка діє лише в межах заданих умов, вона працює з тим, що вже відоме, й рідко виходить за межі усталеного.
Щоби запустити логічний процес, потрібно мати вихідні дані — певну основу, з якої починається аналіз. Логіка схильна йти второваними стежками, навіть коли вони ведуть не туди, куди потрібно.
Логічне мислення часто не помічає того, що лежить поза рамками формулювань. Воно фільтрує хаос і неоднозначність, надаючи перевагу впорядкованості.
Та в житті не все піддається впорядкуванню.
Багато ситуацій вимагають не стільки чіткого аналізу, скільки нових точок зору — здатності побачити неочевидне, поставити під сумнів очевидне, або просто зупинитись і дозволити з’явитися чомусь несподіваному.
Ще одна межа логічного мислення — його передбачуваність. Воно веде відомим маршрутом, і саме тому рідко відкриває щось нове.
Винаходи, прориви, нестандартні рішення часто народжуються не з послідовного аналізу, а з помилок, випадкових асоціацій, інтуїтивних здогадок, гри з ідеями.
У цьому сенсі логіка, хоч і надійна, — не завжди єдина відповідь. Її варто доповнювати чимось гнучкішим, відкритішим до ризику й невизначеності.
Чому ми віддаємо перевагу знайомим способам мислення
Будь-яка ідея прагне бути підтвердженою: ми шукаємо не стільки істину, скільки підтвердження того, у що вже схильні вірити.
Людям загалом властиво триматися того, що знайоме. Це створює відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності.
Ми легше довіряємо тим рішенням, які вже спрацювали раніше, ніж тим, які виглядають дивно або йдуть у розріз із поширеними уявленнями.
Звичний спосіб мислення дає змогу не витрачати час і сили на сумніви — він здається природним продовженням усього, що ми вже знаємо.
Багато речей ми визнаємо очевидними, навіть не замислюючись, що для людей іншої культури, іншого часу чи навіть просто іншого покоління ці речі можуть виглядати зовсім інакше.
Вважаючи певний спосіб міркувань єдино правильним, ми часто не помічаємо, що мислимо не фактами, а звичками.
Наприклад, у філософії довгий час панувала ідея, що істина — це те, що не викликає сумніву. Але вже сама ця установка — культурно зумовлена, а не універсальна.
Те саме стосується і нашого повсякденного життя. Ми готуємо страви «так, як прийнято», не тому що це єдиний спосіб, а тому що він знайомий.
Ми виховуємо дітей, орієнтуючись на моделі, які самі засвоїли.
Ви помічаєте, скільки зараз книжок присвячено особистісному розвитку, самовдосконаленню, покращенню себе?
Як багато текстів про те, як бути ефективнішим, заробляти більше, виглядати краще, приймати «правильні» рішення?
Ці ідеї масово сприймаються як щось безумовно істинне, як напрям для життя.
Але ж насправді це лише віяння часу — модель, яка добре монетизується. Це вигідно, коли мільйони людей прагнуть підвищити статус, купити більше речей, відповідати певному образу успіху.
Це підтримує величезну індустрію — від косметичних процедур до онлайн-курсів і коучингу.
Та все це показує, наскільки ми схильні приймати загальноприйняте як даність, як щось об’єктивне.
Це простежується і в науці. Іноді дослідник десятиліттями поглиблює одне й те саме питання, покращує техніки, уточнює формулювання — але не ставить під сумнів вихідну модель.
Нові ідеї здаються надто радикальними, або такими, що не мають чітких доказів.
Історія знає приклади відкриттів, які не визнавались роками, саме тому, що не вкладалися у прийняту схему.
Часто перешкодою нестандартному мисленню стає страх. Страх помилитися, страх бути висміяним, страх виглядати дивно або непрофесійно.
Коли ми діємо в межах загальноприйнятого, ми не викликаємо зайвих запитань. Це соціально безпечна зона.
До того ж, нестандартне бачення часто не пропонується нам як можливий вибір. У дитинстві нас навчають знаходити «правильну відповідь».
Нам рідко кажуть: «А тепер придумай щось зовсім інше, навіть якщо це виглядає дивно». У результаті, ми просто не маємо внутрішнього досвіду такого мислення, не розглядаємо його як повноцінний ресурс.
І хоча в дорослому житті ми стикаємось із ситуаціями, які вимагають гнучкості, часто намагаємося розв’язати їх старими способами — просто тому, що інші не приходять у голову.
Виховання та система освіти: стандартизація мислення
Виховання і освіта — це, безумовно, необхідні речі. Вони дозволяють людині увійти в світ знань, культури, соціальної взаємодії.
Щоби зробити ці знання доступними для великої кількості дітей, потрібна стандартизація.
Систематизація інформації, наукова база, знайомство з різними напрямами мистецтва, техніки, історії — усе це відкриває перед дитиною можливості: отримати базові знання, спробувати себе в різних ролях, знайти свої інтереси й здібності.
Але поруч із цим є й інша сторона: стандартизована система майже завжди тягне за собою набір механізмів, які не сприяють живому мисленню.
Система оцінювання
Замість пошуку й самовираження діти зосереджуються на тому, як отримати правильну відповідь. Помилка стає чимось, чого варто уникати.
Але ж саме помилки часто запускають нове бачення або змушують шукати інший підхід.
Заохочення вже відомого
Школа часто винагороджує не креативність, а точність. Добре, якщо учень правильно відтворює те, що було сказано.
Набагато рідше заохочується спроба подивитися на тему нестандартно або поставити незвичне запитання.
Субординація й авторитет
Система влаштована так, що вчитель — це джерело знань, а учень — той, хто сприймає. Навіть коли вчителі відкриті й доброзичливі, сам формат навчання закріплює підкорення певній логіці, а не пошук власного бачення.
Вчителі не дозволяють собі відходити від загальноприйнятого, а тому не можуть або не наважуються дати учням іншу перспективу.
Орієнтація на конформізм. Оскільки школа – це маленький соціум, часто в ній панують ідеї: краще не виділятись, не сперечатись, не виглядати надто оригінальним.
Прагнення бути «як усі» стає мовчазною умовою спокійного існування в системі.
Один темп для всіх
Освітній процес орієнтований на середній рівень. Уніфікований темп не залишає простору для індивідуальної глибини.
Недостатньо місця для гри й експерименту
Простір для фантазії, асоціацій, дивних запитань, спонтанних відкриттів — у кращому разі залишається на перерву чи позаурочний час.
Але саме гра і експеримент часто є основою нестандартного мислення.
І навіть якщо вчитель прагне підтримати креативність, сама структура системи — з її розкладом, планами, нормативами — не дуже цьому сприяє.
У закладах освіти дітей навчають «правильному» баченню речей та явищ — в межах панівної парадигми та усталених ідей.
Як виникають нові ідеї
Нові ідеї рідко з’являються з нічого. Часто це результат повільного накопичення знань, досвіду, вражень. Ми читаємо, спостерігаємо, слухаємо, згадуємо — і наче нічого не відбувається.
Але в певний момент ця кількість перетворюється на якість.
Щось «складається», виникає новий зв’язок між, здавалося б, розрізненими речами — і народжується несподіване рішення, нова гіпотеза або просто інакший погляд.
Інколи це трапляється як інсайт — короткий спалах, який важко пояснити. Людина довго перебуває у глухому куті, не бачить виходу, а потім раптом з’являється інша перспектива.
Асоціативність теж має свою роль. Уява пов’язує елементи, які раніше не з’єднувались.
Спогад про дитячу гру може допомогти зрозуміти складну технічну задачу, випадкова фраза з кіно — наштовхнути на формулювання статті чи назву книги.
Помилка, неправильний хід, дивне рішення — усе це може стати початком нового шляху, якщо не відкинути його одразу.
Багато відкриттів сталися випадково. Дослідники часто прагнули одного, а натрапили на інше. Але мали достатньо відкритості, щоб це «інше» побачити й не знецінити.
Нова ідея рідко з’являється в умовах тиску, контролю і правильності. Вона потребує простору, гри, дозволу на невизначеність.
І хоча такі процеси здаються спонтанними, насправді здатність бачити під іншим кутом — це те, чому можна вчитись. Латеральне мислення не є даром одиниць, воно розвивається, якщо свідомо створювати для нього умови.
Розвиток латерального мислення
Ця стаття не є практичним посібником із розвитку латерального мислення. Швидше, мені хотілося б разом із вами поміркувати про саму можливість альтернативи.
Про те, що будь-яке бачення ситуації чи задачі — це лише один із варіантів, який ми обрали, часто навіть не усвідомлюючи цього. Але завжди існує шанс обрати інший — подивитись трохи збоку, змінити ракурс, дозволити собі нестандартне.
Ось які підходи до розвитку латерального мислення пропонував Едвард де Боно:
Виявлення домінуючих або поляризуючих ідей
Звертати увагу на ті ідеї, які автоматично сприймаються як «очевидні» або «єдині правильні». Це перший крок — помітити, що саме обмежує наше бачення.
Пошук різних підходів до ситуації
Навіть коли рішення здається очевидним, запитати себе: а як іще можна було б на це подивитись? Що, якщо змінити контекст, змінити умови або змінити мету?
Послаблення жорсткого контролю вертикального мислення
Дозволити собі на певному етапі не бути логічним, не вимагати від думки негайної користі або доведення. Дати простір грі, провокації, несподіваності.
Використання випадковості
Навмисне вводити випадкові елементи — слова, образи, об’єкти — і дивитися, як вони можуть вплинути на хід міркувань. Іноді саме випадковість відкриває новий напрям.
Окрім свідомих підходів, про які писав де Боно, розвивати латеральне мислення допомагає будь-яка діяльність, у якій є місце для гри, уяви й несподіваних поєднань.
Творчі практики, такі як малювання, письмо, імпровізація, рольові ігри, конструювання з нестандартних матеріалів, дозволяють тренувати здатність виходити за межі звичного.
Важливо не стільки вміти «правильно» щось зробити, скільки дозволити собі робити це по-різному, пробувати, змінювати напрям, бути уважним до випадковостей і неочевидних рішень.
Іноді навіть проста зміна звичної послідовності дій чи маршруту відкриває новий спосіб думати.
Здатність мислити нестандартно тісно пов’язана з психологічною гнучкістю. Вона зменшує кількість наших проекцій (уявлень про те, як має бути) і послаблює очікування від себе та інших.
Це допомагає переносити невизначеність, залишаючись у живому контакті з тим, що відбувається.
Мислення, що допускає альтернативу, відкриває новий простір для бачення ситуації, для вибору дій, для побудови стосунків.
Воно не гарантує простих рішень, але дозволяє розглядати більше варіантів і бачити їх там, де раніше були лише тупики. Така внутрішня гнучкість не лише сприяє творчості, а й поглиблює та розширює наше сприйняття світу.
