Травма відторгнення (Rejection trauma/ emotional trauma from rejection) – це коли наближатися до іншого не має сенсу, бо він все одно покине або відкине мене. Бо я це знаю, це мій досвід. Кожного разу, коли ви щось знаєте наперед і впевнені, що саме так і відбудеться, – це говорить травматичний досвід.
Тоді, щоб не бути відторгнутим, як варіант захисту, я знецінюю іншого в контакті. Роблю його та те, що він може дати не цінним. Бо не цінне не страшно і не шкода втрачати. “Терапевт не моя мама/батько, я не зможу отримати від нього нічого, як від батьків. І взагалі терапевт тут, бо це його робота. Це не справжні стосунки..”
І тоді майбутнє відторгнення, яке має обов’язково відбутися згідно з досвідом клієнта, не буде таким болючим. “Не дуже й хотілося” – пам’ятаєте таке в дитинстві? Коли не отримав чогось, але не можна показати біль та розчарування. Тому я зроблю це не цінним.
І до того, навіть і не спробую наблизитись до іншого та створити контакт, бо надто страшно втрачати. Тоді залишаюся один, з незадоволеними потребами, але в уявній безпеці – інший мене не відторгне, мені не буде боляче.
Що таке травма відторгення?
Поняття психічної травми було введене австрійським лікарем і психоаналітиком Йозефом Брєєром та Зигмундом Фройдом в кінці XIX століття. Цей термін використовувався, щоб описати наслідки сильних психічних потрясінь з довготривалим впливом на психіку пацієнтів. Нижче кілька визначень травми відторгнення.
Травма відторгнення — це емоційна рана, що з’являється в людини внаслідок пережитого відкидання або ізоляції, особливо в ранньому віці.
Пітер Левін, доктор філософії з медичної біофізики та психології, у своїй книзі «Зцілення від травми» пише, що травма може виникати внаслідок різних стресових подій, включаючи відторгнення, і впливає на емоційний та фізичний стан людини.
Франц Руперт, німецький клінічний психолог, у книзі «Травма, зв’язок та сімейні розстановки» каже, що травма відторгнення може призвести до розщеплення особистості на «Я» «що вижило» та «травмоване» і це впливає на подальші стосунки та психічне здоров’я людини.
Роберт Столороу, американський психолог, у праці «Травма та людське існування» зазначає, що досвід відторгнення може призвести до глибоких екзистенційних криз та впливає на сприйняття людиною власного буття.
Щодо походження терміну “травма відторгнення”, не можна зазначити конкретного автора. Однак, поняття “психічна травма” було вперше запропоноване німецьким професором неврології Альбертом Ейленбургом у 1878 році для опису емоційного шоку.
Згодом різні психологічні школи та терапевти розвивали концепцію травми відторгнення, досліджуючи її вплив на особистість та розробляючи методи терапії для подолання її наслідків.
Більш детально про цей феномен можна прочитати у вище зазначених книгах. Також рекомендую до прочитання книгу відомого канадського психолога Ліз Бурбо – “5 травм, які заважають бути самим собою” (Lise Bourbeau “Les 5 blessures qui empêchent d’être soi-même”, 2000, Canada).
Травма відторгення у різних терапевтичних напрямках
Різні психотерапевтичні підходи трактують та працюють з цією травмою по-різному:
Психоаналітичний підхід: вважає, що травма відторгнення формується через ранні дитячі переживання, коли дитина відчуває брак любові або прийняття з боку батьків. Це може призвести до розвитку внутрішніх конфліктів та впливати на подальші стосунки в дорослому житті.
Терапія спрямована на виявлення та опрацювання цих несвідомих конфліктів.
Гештальт-терапія: розглядає травму відторгнення як незавершену ситуацію, що перешкоджає особистісному зростанню. Терапевт допомагає клієнту усвідомити та завершити ці ситуації, інтегруючи досвід відторгнення в цілісну картину свого життя.
Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ): Фокусується на виявленні та зміні негативних думок і поведінкових патернів, пов’язаних із травмою відторгнення. Мета – навчити клієнта розпізнавати та коригувати деструктивні мисленнєві процеси, що виникають внаслідок пережитого відторгнення.
Як це виглядає в терапії?
Звичайно клієнт не приходить до мене і не каже: «Доброго дня, в мене травма відторгнення. Давайте працювати». Хоча така історія інколи можлива з терапевтами у навчанні або з клієнтами з досвідом терапії, які вже знають щось про себе та свою життєву історію і як вона вплинула на них.
Дзвіночками, які сигналізують про можливу наявність будь-якої дитячої травми, буде клієнтська сімейна історія, скарги клієнта та первинний запит. В історії клієнта навіть те, як проходила вагітність матері, впливає на те, як склалося його подальше життя. Наявність в клієнта того, що називаємо – сімейна дисфункція, про яку я вже писала в кількох своїх статтях.
Тобто історія, коли дитина не мала відповідної батьківської підтримки та піклування, яка склалася в «неблагополучний досвід дитинства», буде підґрунтям, на якому може (а може й ні) сформуватися травматичний досвід клієнта.
Або, наприклад, якщо мати клієнта з якихось причин була емоційно відсутня (наприклад, важкі пологі та післяпологова депресія, відсутність допомоги в піклуванні про дитину, відсутність часу або можливостей відновити свій фізичний та емоційний стан, погані відносини з батьком дитини та багато інших аспектів).
Вона могла чудово виконувати материнську функцію, але емоційний зв’язок з дитиною був слабкий або взагалі відсутній.
Робота з дитячим травматичним досвідом в терапії займає доволі багато часу і цей термін цілком індивідуальний. Він залежить від багатьох аспектів: готовності клієнта працювати, його захисних механізмів, наскільки сформована довіра та безпека в клієнт-терапевтичних відносинах та багато інших.
Тому на питання клієнта до мене, як гештальт терапевта – скільки часу займе терапія? – скоріш за все не буде чіткої відповіді, бо це не можна передбачити, бо це живий процес, обумовлений багатьма чинниками.
Точно можу сказати, що на преконтакт або встановлення довірчої та безпечної атмосфери йде зазвичай близько 10 сесій, але, знов-таки, це суто індивідуально.
Чи може подія або травматичний досвід не стати травмою?
Психологічна травма виникає, коли людина переживає подію, яка перевищує її можливості адаптуватися і викликає сильний емоційний стрес. У своїй книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман зазначає, що такі ситуації, як насильство, знущання в сім’ї або політичний терор, руйнують базове відчуття безпеки та довіри до навколишнього світу.
Вона підкреслює, що травматичний досвід може призвести до тривалих психологічних наслідків, таких як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія та тривожність.
Герман також розглядає процес відновлення, який включає етапи безпеки, пригадування та оплакування, а також возз’єднання з повсякденним життям. Цей підхід допомагає зрозуміти, як глибокі емоційні рани можуть бути зцілені через структурований терапевтичний процес.
Тобто простими словами, якщо в психіки людини/дитини був час, допомога та ресурс опрацювати стресову подію, були застосовані відповідні конструктивні механізми адаптації, вона може не стати травмівною. Тому вище написала, що подія може стати травматичним досвідом, а може й ні.
Формування травми та вплив на розвиток особистості
Травма відторгнення зазвичай формується в ранньому віці, коли дитина починає усвідомлювати свою потребу у зв’язку, любові та прийнятті. Цей процес має певні етапи, які залежать від віку та типу взаємодії з оточенням.
Усі ці етапи тісно пов’язані з потребою дитини в прийнятті та безумовній/безоцінковий любові. Якщо ці потреби не задоволені, формується травма відторгнення, яка може впливати на стосунки, самооцінку та здатність довіряти іншим у дорослому житті.
У книзі Еріка Еріксона «Дитинство і суспільство» (“Childhood and Society”, Erikson, 1950) автором викладена концепція розвитку особистості через 8 етапів, де кожен етап пов’язаний з певними кризами, що визначають подальший розвиток особистості.
Наприклад, ранній дитячий вік (0–1 рік). В цей період відбувається формування базової довіри до світу. Якщо в дитини нема емоційної доступності або тепла з боку батьків (наприклад, байдужість, холодність або нестача контакту).
Вона може відчувати себе небажаною або не вартою любові, уваги, що призводить до базової недовіри до оточення та світу, переживання самотності та відкинутості.
Раджу книгу до прочитання для отримання більш детальної інформації щодо етапів та задач розвитку дитини на кожному з них.
З огляду на вище викладене можна скласти уявлення наскільки важлива наявність емоційного підтримуючого контакту дитини з відповідальними дорослими протягом всього її життя.
В цьому контексті не можу не згадати стрічку “Parenthood” (1989) — це комедійно-драмедійний фільм, який розповідає історію великої родини, що стикається з різними труднощами, пов’язаними з батьківством і вихованням дітей.
Фільм слідкує за кількома поколіннями родини Брейтманів, зокрема за різними батьками, які намагаються знайти баланс між любов’ю, турботою та власними амбіціями.
У центрі уваги — стосунки між батьками та дітьми, а також питання, як сучасне батьківство змінюється під тиском соціальних і особистих проблем.
Персонаж, якого грав Кіану Рівз сказав фразу, над якою я надовго замислилася тоді:
“Тобі потрібно мати ліцензію, щоб купити собаку чи водити машину. Чорт, для того, щоб ловити рибу, теж потрібна ліцензія! Але будь-який дурень може стати батьком.”
Це дійсно так! Адже роль, яку відіграє кожен з батьків або значущих дорослих дитини, в її житті не можна навіть оцінити. Від контакту, який склався з батьківськими фігурами, залежить все подальше життя дитини.
Чи була сформована безпечна прив’язаність, чи має дитина довіру до світу та людей? Бо на початку життя батьківські фігури уособлюють собою для дитини весь світ і всіх людей в ньому.
Теорія привязаності Д.Боулбі та її звязок з травмами дитинства
Згідно з цією теорією, існує кілька видів прив’язаності, які формуються в ранньому дитинстві і впливають на те, як людина будує стосунки в дорослому віці:
- Безпечна прив’язаність: дитина відчуває довіру до батьків або опікунів, отримує підтримку та захист, завдяки чому в дорослому житті легше будує здорові стосунки.
- Тривожна-амбівалентна прив’язаність: формується через нестабільну реакцію опікунів; дитина боїться бути залишеною, що проявляється у надмірній потребі в увазі та підтвердженні любові в дорослому віці.
- Уникаюча прив’язаність: виникає, коли батьки емоційно відсторонені або ігнорують потреби дитини; у результаті людина уникає емоційної близькості та залежності.
- Дезорганізована прив’язаність: результат травматичного досвіду або страху перед опікунами/батьками; проявляється у хаотичній поведінці та труднощах у стосунках.
Хоча ці види прив’язаності формуються в дитинстві, вони можуть змінюватися під впливом життєвого досвіду. Власне це також одна з тем для роботи в терапії, а також місце здивування та багатьох складних переживань клієнта в разі усвідомлення, який вплив має його/її дитячий досвід на якість стосунків в теперішньому.
Що подивитись про травму відторгнення?
Стрічка “The Hours” (2002) доволі важка психологічно, але має зірковий склад (Ніколь Кідман, Джуліана Мур, Меріл Стріп) та дає багато тем для роздумів.
У цьому фільмі одна з головних героїнь, Вірджинія Вулф (грає Ніколь Кідман), має емоційно відсутні стосунки з матір’ю, що впливає на її психологічний стан і життя.
Її стосунки з матір’ю є частково основною причиною її депресії та самотності, що, в свою чергу, позначається на її творчості та сприйнятті світу. Але це не єдина тематика стічки – вона дуже багатогранна.
“The Lovely Bones” (2009) – у фільмі Сюзанна Салмонд переживає смерть своєї дочки Сюзанни і стає емоційно відстороненою, бо вона не в змозі впоратися з горем і не отримує достатньо підтримки в цьому.
Вона намагається уникати емоційних зв’язків і живе в ізоляції, що призводить до її відчуження від інших членів родини, включаючи втрату емоційного контакту з сином.
«Джон» (1969) – документальна стрічка, яку я вже радила в одній зі своїх статей. Вона про експеримент проведений за участю дитини, щоб продемонструвати як працює теорія прив’язаності та власне, що відбувається з дитиною, коли порушується її зв’язок з матір’ю.
Ці фільми добре ілюструють, як емоційна відсутність або не залученість батьків може глибоко вплинути на життя, розвиток і психічний стан дитини, призводячи до почуття самотності, непотрібності та труднощів у встановленні здорових відносин з оточуючими зараз і в майбутньому.
