Саморегуляція

Ознака психічного здоров’я – вміння турбуватися про себе.

Чим краще ми знаємо себе та свої способи реагування, тим легше нам зрозуміти, що з нами відбувається в складних ситуаціях і ефективно підтримувати себе.

Турбота про себе – це не егоїзм, а базова психічна гігієна. Шалений темп життя призводить лише до перенавантаження нервової системи.

Все важчим стає заспокоєння, відновлення тіла і саморегуляція. Тим часом все більше з’являється психічних розладів особистості та різних порушень.

Ми часто відчуваємо примус щось робити, бо власне нервова система не дозволяє нам посидіти на місці, зупинитися і залишитися в теперішньому моменті.

Відправною точкою для змін такого укладу речей є пізнання себе, своїх реакцій, рис особистості, функціонування в різних ситуаціях.

Процес знайомства з нашою нервовою системою – це про те, щоб помічати, що нас активізує, а що заспокоює. Іншими словами напруга і розслаблення є двома кінцями континууму активації нервової системи.

Якщо ми перебуваємо в стані сильного стресу протягом місяців чи навіть років і відчуваємо певне збудження більшу частину часу, однозначно одне заняття йогою чи один похід до психолога не змусять нас увійти в постійний стан розслаблення та спокою.

Отже, що ми можемо зробити для саморегуляції?

Треба допомогти організму та нервовій системі впоратися зі стресом. Яким чином ми можемо це робити?

Підтримувати себе, докладаючи зусиль для регуляції нервової системи та відновлення гомеостазу.

Варто пам’ятати, що для того, щоб тіло почало розслаблятися, нам необхідно почуватися в безпеці. Саме тому дуже важливо є усвідомлення власного стану, власних потреб та вміння їх задовольняти.

Також, спираючись на Е. Берна і його модель трьох Его-станів людини, може допомагати діалог дорослого і внутрішнього батька з «внутрішньою дитиною».

Важливо, щоб дорослий підтримував, а не карав і оцінював. Дуже часто самостійно зробити це складно, особливо якщо у вас були саме караючі та оцінюючи батьки в дитинстві.

Тут варто звернутись до психолога, який зможе вам в цьому питанні допомогти.

Що таке саморегуляція?

Саморегуляція – це здатність регулювати рівень збудження нервової системи та дбати про підтримання достатніх запасів життєвої енергії.

Це також здатність помічати відчуття, що виходять з тіла, емоції, почуття, думки, спостерігати за ними та контролювати їх потік.

Це також усвідомлення того, що нам допомагає, що нас живить і зміцнює, а що забирає життєву енергію.

Важливо також знати, які методи боротьби зі стресом, напругою та дискомфортом для нас найкращі та в яких ситуаціях.

Ключове значення має усвідомлення того, що з нами відбувається на рівні тіла, розуму, емоцій і здатність плавно переходити між станами комфорту та стресу, скутості і розслаблення, щастя і смутку.

Ефект саморегуляції

Правильна саморегуляція формує психічну стійкість, завдяки якій ми можемо прийняти та засвоїти те, що є важким, те, чого б ми воліли не відчувати і не переживати.

Пітер Левін, світовий експерт з психотравми, в своїй книзі «Голос, якому не потрібні слова» стверджує, що плавне проходження поміж різними емоційними станами, без затримки дуже довго на якомусь із них, є ознакою психічного здоров’я.

Якщо ми кажемо про вміння турбуватися про себе і розвитку навичок саморегуляції, варто зазначити що тіло займає найголовнішу роль в цьому процесі.

Перші ознаки того, що наша нервова система переходить в стан підвищеної активності якраз з’являються в тілі – частішає пульс, холонуть або пітніють руки, зникає почуття голоду або навпаки хочеться їсти, крутить живіт тощо.

Спробуйте одразу, читаючи цю статтю, оцінити наскільки сильно збуджено ви себе почуваєте зараз.

Візьмемо за основу шкалу від 1 до 10, де один – це повний комфорт, відчуття безпеки, соціальної причетності, інтерес до навколишнього світу; а десять – максимальне перенавантаження, відчуття безнадійності, нечуттєвість, замороженість, відчуття нереальності.

Також можна використовувати чудову метафору світлофора, створену Інгрід Регенас, спеціалістки по інтегральному здоров’ю, роботі з тілом, коучем.

  • зелене світло свідчить про низький рівень збудження (від 1 до 3 балів),
  • жовте світло каже вже про підвищення (від 4 до 7),
  • червоне – то вже високий рівень збудження нервової системи (від 8 до 10).

Добре було б постійно функціонувати з ввімкненим зеленим світлом, але то скоріше неможливе, бо в житті кожного стаються такі ситуації, коли рівень нашого збудження підскакує навіть до найвищого показника.

В ці моменти викаються захисні реакції організму «бій або біжи», росте рівень адреналіну, організм мобілізує сили, щоб дати ради з реальною чи не дуже реальною загрозою.

Наслідки нестачі саморегуляції

Коли ми дуже довго знаходимось в стані підвищеної збудженості, напруги, ми перебуваємо на найвищому, червоному рівні.

Перевантаження, повна відсутність енергії до дій, відчуття безнадії, втрата віри, впливу на власне життя – це невелика кількість ознак, що вам потрібна допомога.

Важливо зазначити, що на третій рівень ми можемо потрапити і одразу, коли відчуваємо, що не можемо впоратися з чимось – це катаклізми, війни або накопичення багатьох важких травмуючих подій протягом короткого часу.

Психологи рекомендують виробити звичку перевіряти кілька разів на день – наприклад, вранці після пробудження, в обід і перед сном – в якій зоні ми знаходимось: комфорту чи збудження.

Завдяки такому регулярному контролю рівня стресу можемо швидко проаналізувати, що з нами відбувається і протягом дня не перенапружувати себе.

Психологічна допомога

Якщо навіть цю просту вправу на самоусвідомлення зробити важко, ви не розумієте, що ви відчуваєте, не розрізняєте своїх емоцій і немає сил з цим розбиратися – рекомендуємо вам звернутись до спеціалістів за допомогою і потурбуватись про себе.

Чим краще ми знаємо себе і свої способи реагування, тим легше нам зрозуміти, що відбувається з нами в складних ситуаціях.

Дитяча асертивність або “безпечне ні”

Асертивність є невід’ємною частиною безпечного дорослішання. Як підтримати дитину між її власними потребами та розумінням потреб інших?

Як її підтримати так, щоб дитина могла говорити про свої потреби? В цій статті ви знайдете відповіді на ці питання.

Асертивність – це здатність з гідністю і впевненістю відстоювати свої інтереси, при цьому не зневажаючи чужих прав.

Тобто, це відкрита, пряма поведінка, яка не має на меті завдати шкоди іншим людям.

І це дуже корисна і важлива навичка, яка служить користь не тільки самій дитині, але й всьому оточенню.

Однак це не вроджена компетентність. І саме тут потрібно багато батьківської підтримки в розвитку дитини з раннього віку.

“Слухняна дитина”

Але якщо починати спочатку, то ми можемо зіткнутись з однією проблемою, яка існує в суспільстві. І це є поняття «слухняна дитина».

Цей термін розуміється багатьма, як покірна, спокійна, та що виконує накази та контролюється батьками дитина. Іншими словами, можна сказати, що вона вчиться задовільнять потреби інших, а не свої власні.

І часто самі батьки хочуть, щоб дитина слухалась і виконувала те, що вони кажуть, бо на їх думку, це буде добре для неї самої.

Повідомлення «будь ввічливий» частіше означає – не створюй проблем, не турбуй мене своїми маленькими проблемками, ділися іграшками, не захищайся, не став незручних питань, не злись, не сумуй, поважай старших і не супереч їм, і врешті не висловлюй свої потреби та емоції.

Таке довготривале приховування та придушення власних емоцій негативно врешті позначається на психічному та фізичному стані дитини.

Дитину позбавляють можливості проявляти наполегливість, показувати своє Я, навіть якщо воно незручне для дорослих.

Без підтримки з боку батьків такого прояву наполегливості є великий ризик, що в небезпечних чи спокусливих ситуаціях, з якими дитина зустрінеться у своєму житті, вона обере хибний шлях.

Наприклад, коли друг буде підбивати на крадіжку чи вжиття алкогольних чи інших речовин – не зможе сказати НІ і піти.

Розвиток дитячої асертивності

Фахівці з психічного здоров’я загалом та дитячі психологи зокрема, виділяють три важливі стовпи розвитку асертивності дитячої особистості:

  1. Відчуття самоцінності
  2. Самостійність
  3. Самовираження

Відчуття власної цінності

Найважливіший і перший крок – це вибудовування у дитини відчуття власної цінності. Це відчуття виникає з факту самого існування дитини і безумовної любові батьків до неї. Завдання батьків  – приймати кожен етап розвитку дитини та пристосовувати свої вимоги та очікування до здібностей дитини. Те, як ми відносимось до дитини, що робимо і які слова кажемо, впливає на її почуття самовартості.

Наприклад, батьки можуть показати дитини, що вони завжди бачать, помічають та слухають свою дитину наступними словами: «Я тебе бачу», «Що ти думаєш?», «Спробуй ще раз», «Ти зможеш», «Добре, що ти це робиш», «Бачу, як ти стараєшся», «Дякую, що розповідаєш мені про це», «Ти важливий», «Кохаю тебе не дивлячись ні на що»…

Варто при цьому пам’ятати, що дитині потрібні обійми, турбота і підтримка. Тоді побічні проблеми, як непослух, замкнутість, неслухняність уходять самі по собі, або не з’являються взагалі.

Самостійність дитини

Другим важливим чинником в психічному розвитку дитини і зокрема, асертивності, про яку ми кажемо – є самостійність дитини.

Маленька людина мусить розуміти, що може приймати рішення. Що вона може обрати улюблений фрукт, чи вибрати в що буде вдягнена, або якою іграшкою хоче гратися.

Розвитку самостійності сприяє задавання питань зі сторони дорослих: «Чому так вибрала?», «В що хочеш пограти?», «Чому для тебе це так важливо?”. Батькам необхідно віддати відповідальність дитині в тих сферах, де це можливо зробити. Звісно поважаючи і власні потреби і засади безпеки дитини.

Довіряючі дитині питання, які вона може вирішити (в залежності від її віку), дорослі убезпечують себе від неповаги зі сторони дитини і взагалі неповаги до дорослих.

Самовираження дитини

Третім стовпом в будуванні асертивності дитини є вміння виражати власну думку і дбати про особисті кордони. Дитина повинна вміти сказати «ні».

Тільки, якщо з раннього дитинства, як тільки дитина почала розмовляти, у неї була можливість відмовлятися від того, що їй не подобається або пояснювати свою власну точку зору – тоді цих проблем не виникне і в дорослому житті.

Підсумки

Батькам важливо вчитися поважати думку своєї дитини, яка може бути відмінна від їхньої і вміти вислухати її.

Батькам варто пам’ятати, що їх важливим завданням є щоб його дитина стала дорослою людиною, яка має глибоку повагу до самої себе, яка вміє просити про те, що їй треба.

Не боїться відмовляти і може вільно виражати свою думку.

Найліпший варіант, коли дорослі демонструють таку поведінку щоденно, а діти мимоволі цьому навчаються, наслідуючи наш приклад.

Але якщо такої навички немає, то її можна і варто розвивати, наприклад разом з психологом.

Психологія життя в умовах невизначеності

До початку пандемії наше життя було більш менш зрозумілим і стабільним. У нас була велика привілея – планувати.

З кожним роком невизначеність лише множиться. Багато хто задається питанням – як планувати, якщо невідомо, що буде завтра.

Тож, що робити в такі непередбачувані часи? Давайте подивимось на це питання трошки з іншої сторони. З боку діяльності нашого розуму.

Прийняття рішень та інформація

Не складно прийняти рішення, коли ми маємо достатньо інформації і не маємо емоціонального включення в справу.

Чим менше того чи іншого, тим більше шансів на помилку і занурення в емоційні вирії.

Данієль Канеман зробив величезний внесок у дослідження того, як функціонує наш розум під час прийняття рішень в умовах невизначеності. Він постулює існування двох систем у нашому розумі.

  • Перша – це інтуіційна система, яка пов’язана з нашими почуттями і керується скоріше підсвідомими процесами. Вона швидко активізується, не менш швидко реагує і діє і не потребує від нас багато сил та ресурсів.
  • Друга система – це система свідомого мислення. Вона припускається менше помилок, але і вимагає при цьому багато енергії для функціонування. Тому наш стандартний спосіб функціонування – всередині першої системи. До другої ми звертаємось лише тоді, коли розуміємо, шо щось іде не так.

Покажу вам як це працює на прикладі простої задачі. І так, увага, є п’ять машин, які за п’ять хвилин виготовляють 5 деталей. Скільки часу знадобиться ста машинам, щоб виготовити сто деталей?

Розум миттєво знаходить відповідь: сто. Деякі з нас так і зупиняться на цій відповіді. Інші можуть подумати, що щось тут не так і передивляться завдання знов.

І знайдуть, що відповідь – п’ять. Ця проста вправа ілюструє процес, з яким ми часто стикаємось щодня.

Перша, інтуітивна система пропонує рішення, яке відповідає шаблону: «п’ять-п’ять-п’ять» у першому випадку, отже в другому «сто-сто-сто». Тільки навмисне використання системи свідомого мислення дозволяє нам знайти правильну відповідь.

І тут ми приходимо до болісного висновку: ми не такі раціональні, як ми думаємо. Наше почуття ідентичності є продуктом роботи другої системи, але перша система смикає нас, як за ниточки.

Канеман підсумовує то влучною метафорою: «Друга система, а отже і наша ідентичність, є як актор другого плану, який переконаний в тому, що грає головну роль».

От така, вона психологія життя. Ці дослідження принесли Канеману Нобелівську премію.

Підтверджувальне упередження

Наша перша система не тільки швидка і схильна до помилок, вона ще достатньо упереджена. В психології ми це називаємо підтверджувальне упередження.

Це тенденція шукати або інтерпретувати інформацію таким чином, щоб вона підтверджувала власні переконання чи гіпотези.

Так, якби ми задавали собі питання на скільки безпечно літати літаками і в пошуковій системі забивали питання «авіакатастрофи».

Це працює в дві сторони – досвід, який узгоджується з нашими переконаннями, також легше запам’ятовується.

В результаті, маючи якесь переконання, ми найбільш схильні дотримуватись його і шукати йому докази, ніж змінити думку.

Виходить, що ми живемо в твердому переконанні, що робимо виважені, тверезі вибори. Тим часом наша раціональна частина нас самих, то лише прикриття, така собі накидка на швидку і інтуїтивну систему, яка власне і керує більшу частину нашого життя.

Але чого відбувається саме так? Сферою першої системи – є почуття та емоції. Сферою другої – слова та ідеї.

Давайте на прикладі побачимо як це працює. Висловлювання другої раціональної системи звучало би так:

«Регулярні візити до стоматолога допоможуть мені зберегти мої зуби здоровими».

Але перша система одразу згенерує уявлення, як ми сидимо в стоматологічному кабінеті з широко відкритим ротом, до нас наближається машинка з жахливим пискливим жужінням.

Що із цього виграє? Відповідь очевидна. Уявлення ситуації призводить до набагато сильніших емоцій, ніж зосередження на словах.

Як приймати тверезі рішення в часи нестабільності?

Є кілька речей, які ми можемо зробити для себе. Розуміючи процес роботи нашого розуму, ми можемо спробувати використовувати нашу першу систему собі на користь.

Що для цього можна робити?

  • Створіть собі умови для прийняття рішення.
  • Поспіх і втома грають у команді першої системи. Про це знають продавці, які переконують нас прийняти рішення вже зараз, бо вже завтра акція закінчиться. Друга система потребує відпочинку. Тож, не поспішаємо з рішенням, а даємо собі час все обдувати.
  • Переконайся, що розглянуто всі аргументи.
  • Підтверджувальне упередження працює як упереджений суддя, який прийняв рішення ще до початку слухання. Приймаючи рішення, варто запитати себе: «Чи є якісь аргументи, які я пропускаю?». Це розширить нас кругозір і змусить працювати другу систему.
  • Напишіть всі за і проти щодо кожного із можливих рішень. Перша система використовує уяву, друга система використовує слова. Запис аргументів є додатковим способом її активації.
  • Розширюйте свій часовий діапазон для прийняття рішення.

Підсумки

Завдання першої системи досягнути найбільш емоційного ефекту і на ньому затриматись.

Саме тому ми будемо уявляти, як ми сидимо перелякані у дентиста, замість того, щоб уявити себе через тиждень усміхненого і зі здоровими зубами.

Задаючи собі питання, що буде пізніше – через годину, день, тиждень, місяць після ситуації, о якій думаємо, можемо собі допомогти оминути першу систему.

Підготовлені таким чином ми збільшуємо шанси зробити тверезий вибір, спираючись на ресурси іншої системи.

Тобто, наше завдання не боротися. Наше завдання зробити емоційну систему нашим союзником і використовувати її ресурси нам на благо.

Зрада і стосунки

Невірність у стосунках – чи є шанс на відновлення довіри?

Що таке зрада?

Щоб відповісти на це питання, спочатку перед нами постає непросте завдання з’ясувати саме визначення слова «зрада».

Давайте розмірковувати разом, бо цифрова ера робить це завдання ще складнішим, тому що діапазон контактів збільшується і шляхи контактування також.

  • Чи використання Тіндера є зрадою?
  • Або наявний таємний обліковий запис на Фейсбуці?
  • Відправлені колезі свої фото?
  • Еротичний танець?
  • Поцілунок?
  • Секс?
  • З якої точки починається зрада?

Дійти до точних відповідей і цифр здається неможливим, бо навіть тема сексу в нашому суспільстві є стеретипізованою і формальною в розмові.

Пам’ятаєте, цей анекдот, що кількість названих партнерок у чоловік треба поділити на три, а кількість партнерів у жінок помножити на три.

Відносність зради

Більшість психологів сходиться на думці, що кожна пара повинна сама для себе з’ясувати, що для них двох вважається зрадою, що є нормою, а що нейтральним варіантом, але все одно «спиш сьогодні на дивані».

Більшість таких питань з’ясовуються в моменти криз, іноді стає зрозуміло, коли вже занадто пізно.

Бельгійська психотерапевтка Естер Перель у своїй книзі «Скок у гречку. Переосмислення подружніх зрад», описує три виміри, коли намагається окреслити певні рамки невірності.

  1. Таємничість
  2. Сексуальна алхімія
  3. Емоційність

Перша умова роману – це таємниця

Він завжди розквітає в підпіллі основних стосунків з ілюзією, що ніколи не побачить світ. Роман – це ризик, адреналін – попадешся чи ні?

На жаль, як це часто буває, інша сторона таємниці ще темніша, бо побудована на великій і меншій брехні, що періодично призводить до життя з нищівним почуттям провини, сорому та ненависті до себе.

Сексуальна алхімія

Бо не завжди в романі можна говорити прямо про секс, але еротика присутня завжди. Пам’ятаєте, у фільмі «Гордість і упередження» є сцена, де герої проходять повз один одного і кінчики їх пальців ледь не торкаються.

Скоріше там і не було прямого дотику, але глядач не сумнівається в еротичності цього моменту.

Фантазія про поцілунок може бути такою ж захоплюючою, як і сам фізичний контакт. Тому що серцевиною роману є пристрасть, бажання бути в центрі уваги, відчуття, що мене нарешті хочуть, обожнюють, цінують і розуміють.

Це іноді додає більше енергії в житті, ніж сам акт фізичного контакту.

Саме тому коли одна сторона каже, що «в цьому зв’язку ні до чого такого ні дійшло», інша сторона відчуває, що щось відбувається.

Емоційна залученість

Майже в кожному романі ми можемо побачити емоційну складову. І тут справи ускладняються. До недавніх часів, поняття «емоційна зрада» не існувало.

Але зараз ми часто можемо почути: «Краще б ти з нею переспав, ніж довіряв їй наші проблеми».

Таким чином, надання доступу до наших найінтимніших куточків внутрішнього світу для багатьох буде почуття, яке каже про невірність.

Відносини після зради

Звісно, що зрада партнера, то завжди шок. Іноді зрада – це прояв кризи, іноді спроба знайти втрачену частину себе або довести свою привабливість.

Іноді зрада походить корінням в родинні системи. Бувають дуже болючі зради, які трапляються в чутливі моменти – весілля, народження дитини чи смерть родичів.

Але це завжди шок для стосунків. І для когось це стане відправною точкою для побудови нових відносин з тим самим партнером, а для когось початком кінця.

Зрозуміти зраду, не значить її виправдати, але це важливо, якщо пара хоче залишитись разом.

До психотерапевта йдуть пари, які б хоча б на деклараційному рівні хочуть працювати над своїми стосунками. Часто це бажання супроводжується двоякими почуттями – сумнівів і небажання до вирішення і налагодження ситуації.

Пара, яка приходить до психолога знаходиться в кризовому стані і психолог мусить негайно приступити до розгляду випадку.

Людина, яка дізналась про те, що її зрадили, найчастіше відчуває сильний емоційний біль. Буває, що вона не може не їсти, ні спати, охоплена одночасно і втратою і люттю.

Для зрадженого – це шок до глибини душі. За одну мить все, що він думав, що знає про людину, виявилось лише частиною реальності.

Найчастіше зраджений хоче знати всі подробиці і деталі, а сила емоційних реакцій може залежати від того, скільки тривав роман, наскільки був глибокий емоційний зв’язок і хто опинився тою особою, з якою зраджували.

Партнер, який зраджував — теж переживає в цей час багато складних емоцій. Люди, які зраджують не часто планують, щоб їх роман став публічним, але в цей момент «оприлюднення» весь їх світ руйнується, що може призводити до відверто відчайдушних дій, щоб все повернути як було. Обидва партнери можуть одночасно кричати образи і вимагати відійти, і благати не залишати їх.

Відновлення довіри після зради

Врешті, що робити, аби відновлювати довіру, якщо пара хоче зберігати стосунки? Питань тут багато, але виділимо головні і особливо важливі.

Перше – це робота з відчуттям приниження зрадженого партнера. Часто люди кажуть, що таке не пробачать і відносини не продовжать.

Але в практиці не все так легко і просто, як в теорії. Часто люди переживають багато приниження, а ще й треба йти до психолога, що може це відчуття посилювати.

Додайте до цього тиск оточення з їх «добрими порадами» і можна уявити як складно такій людині витримувати ці емоції.

Друге питання – це розуміння того, скільки подробиць повинна знати зранена особа.

Це принесе більше користі чи навпаки? Чи є ця інформація важлива для відновлення довіри?

Всі ці питання розглядаються з кожною парою індивідуально і спільно приймається рішення, які взагалі питання можна обговорювати і з ким, а які навпаки тільки шкодять відновленню пари.

Особливим питанням – є відміна слова «довіра» і багато питань пов’язане з нею.

Як відновити довіру? Чи зможу я довіряти коли-небудь? Чи без довіри можуть існувати стосунки?

Зраджену людину може лякати перспектива жити постійно підозрюючи і піддавати сумніву все, що робить партнер. Невірна сторона теж може хвилюватися, що її завжди контролюватимуть.

Психологічна допомога

Відновлення довіри – це процес, який, ймовірно, займе місяці, а то й роки. І хоча скоріше за все ваші стосунки ніколи вже не будуть як були до роману, але багатьом парам вдається відновити почуття довіри та безпеки.

Але найголовніше важливим фактором у процесі побудови довіри є розуміння обома сторонами причин, чому взагалі сталася зрада.

Роман, який трапився в вашій родині, може навчити вас багатьом цікавим речам в стосунках – що є для вас важливим, що цінним, чого прагнемо, а що неприпустиме.

Шкода, що багато важливих розмов про стосунки стається вже по факту зради.

Можливо, якщо б ми розмовляли зі своїми партнерами чесно і відверто, то до зради ніколи б не дійшло.

Батьківська поведінка

Батьки звісно хочуть пишатися своїми дітьми. І вони хочуть пишатися собою ще більше. Тому мало говорять про сором. Що не означає, що його не існує.

Погодьтеся, непроста ситуація, коли вдома живе підліток. Або кілька підлітків одночасно.

Підліток — це людина, яка змінюється швидко, несподівано і дивно як для себе, так і для батьків.

Від дитини до підлітка

Малюк щойно був милою дитинкою, яка шепелявила через дірки, залишені зубами. Щоранку обіймалися, любили разом дивитися фільми, хотіли поїхати з батьками у відпустку, оцінили дріжджовий пиріг, спечений на неділю.

Дитина носила худі з мультфільмів і мала натуральне волосся. Іноді капризувала, але в цілому давала себе любити.

І ось та сама дитина незабаром вступає в період статевого дозрівання, і все ускладнюється.

Ми все одно любимо їх більше за життя, і готові зробити все, що завгодно, щоб лише наша дитина була щасливою.

Але у нас підвищується тиск, коли вона бурчить, грюкає дверима, дивиться тупо, не хоче йти до дідуся з бабусею, забуває винести сміття, відмовляє в усіх проханнях.

Раптом батьки відчувають, що все виходить з-під контролю. Все життя вчили їх чистити зуби і носити чистий одяг, як раптом дитина перестає піклуватися про гігієну, в той час як потові і сальні залози починають працювати.

Вчили, що варто бути добрим, посміхатися і вітатися з сусідами, але раптом дитина не помічає оточуючих, настільки вона зосереджена на собі, своїх справах, думках і переживаннях.

Починаються експерименти із зовнішністю: кольорове волосся, дивний макіяж, маніфести одягу. У більш просунутому варіанті — порвані колготки, бойові черевики, тонни ланцюгів, нігті зафарбовані чорним лаком.

Це природний, хоча і дратуючий час, щоб знайти свою особистість. Кімната стає закритою зоною і зоною зараження – запліснявілі чайні чашки, засунуті за ліжко пакети з під чипсів, незастелене ліжко.

Поведінка батьків

«Мені не подобається мій син», — колись ніяково сказала одна жіночка. «Я його дуже люблю, але останнім часом він мені не подобається».

І тут у кожного виникають різні думки і почуття. Але це викликає велике захоплення, коли людина має сміливість в цьому зізнатися. Бо насправді це природньо і давайте про це поговоримо далі.

Чи можна батькам соромитися своєї дитини? Як він поводиться, виглядає, пахне, що говорить?

Батьківський сором

Сором — це емоція, вона не хороша і не погана, вона просто з’являється, і все, що ви можете зробити, це помітити її.

Сором — це сигнал того, що ми боїмося бути засудженими. Він торкається всього найголовнішого, проникає наскрізь — капає нам у вуха нудним голосом:

«Ой, погана ти людина. Ні, ще більше – ти погана мати (батько). Виховання підвело. Подивись, в інших діти краще виховані. Хіба мій не може бути таким? Соромно, соромно».

Через цей страх перед осудом виникає напруга в батьків і тиск, спрямований на дитину.

Щоб їм стало краще, слід більше старатися. Виглядати «по-людськи», добре вчитися, відповідати ввічливо, взагалі берегти себе.

Батьки говорять про це як словами критики, так і невербальними повідомленнями: виразом невдоволення на обличчі, стиснутими губами, підвищеним голосом.

Все це призводить до повідомлення: «Я не оцінюю тебе добре. Мені не подобається, ким ти стаєш».

Підлітковий сором

Усе це відбувається в період життя дитини, коли воно складається здебільшого зі сорому.

Коли підліток дуже чутливий до критики; коли найбільше піклується про схвалення однолітків, тому що відчуває сильну потребу належати до групи.

Він намагається відгородитися від батьків, що не означає, що вони перестають бути для нього важливими.

Дитина-підліток ще не знає, хто він, тому йому простіше розпізнати, ким він не є — він не схожий на своїх батьків.

І якщо вони виявляють глибоке розчарування дитиною, тим більше дитина відвертається від них. З болем, бо їхня критика все-таки болить.

У результаті чим сильніший тиск чинять батьки, тим більший опір вони зустрічають. Закони фізики також застосовуються до людських стосунків.

Дорослішання підлітка

Крім того, дитина-підліток дорослішає. Його мозок перебудовує нейронні зв’язки, він хоче спати, іноді розум завмирає, йому важко зосередитися, є проблеми з певними навичками, такими як оцінка та прогнозування ризику.

Статеві гормони змінюють зовнішній вигляд і реакції організму, що може бути приємно, а іноді викликати збентеження.

Тіло росте некоординовано — подовжуються кінцівки, змінюється центр ваги, людина стає незграбною в рухах і може не подобатися собі.

З цього погляду підлітковий вік ніколи не був легким, але зараз, в епоху соціальних медіа, це просто жахливо.

«Я виглядаю гірше, щось пішло не так, я зазнала невдачі (за хвилину фотографія, що задокументує вашу невдачу, може стати вірусною). З мене будуть сміятися, ніхто не захистить. Приходиш додому, а там знову щось вимагають. Ставлять оцінки, зводять рахунки, допитують. Вони не бачать моїх почуттів. Я відчуваю, що не можу їм догодити. Мене взагалі ніхто не вважає успішною людиною».

Батьківська поведінка та самооцінка підлітка

Не дивно, що самооцінка підлітка падає на саме дно. Батьки іноді використовують аргумент: «Я повинен слідкувати за ним і вимагати з нього певні речі.

Якщо я відпущу цю ситуацію, він перестане вчитися, а потім не поступить до коледжу, не влаштується на хорошу роботу і змарнує своє життя».

Так кому змарнує? Собі? Чи вам, батьки? Не підкріпить образ «хорошої мамочки».

Важко супроводжувати підлітка в його розвитку. Правда – це виклик. Період статевого дозрівання дітей зазвичай пов’язаний з природною кризою в житті батьків.

Будинок вибухає конфліктами, важко знаходити компроміси.

Психологічна допомога

І тут би я рекомендувала наступне – якби дорослі не намагалися довести, що вони чудові батьки, вимагаючи гарні оцінки і таке подібне, вони могли б зосередитися на тому, що потрібно дитині  і що вона зараз відчуває.

Їх не хвилювало б те, що говорять люди, зовнішність і речі, які насправді не мають значення.

Замість того, щоб муштрувати підлітка, вони намагалися б його зрозуміти. Вони б запитали, як вони можуть йому допомогти або знайти підліткового психолога.

І приходячи на консультацію думали б не «Боже, я погана мати не впоралась, бо нам потрібен психолог, що скажуть люди».

А раділа б, що «Яка я класна мама, що мені вдалося допомогти дитині в той спосіб, який для нас всіх найкращий!».

Душевна травма

Колись слово травма (інколи, “душевна травма”) прийшло в психологію з медицини і так міцно закріпилось, що вже навіть в побутовій розмові ми можемо зі сміхом розповідати про свою чергову психологічну травму, яку отримали від батьків чи соціуму.

Цікаве порівняння зробив польський професор, психіатр, психотерапевт Яцек Бомба. В одній із своїх статей він звернув увагу на те, що в травматологічній хірургії — травма означає причину змін, які потребують лікування, а не сам наслідок травми.

То в психотерапії це стосується і одного і іншого. Більше того, тілесні ушкодження внаслідок механічного ушкодження, навіть серйозного, не впливають на організм нащадків потерпілого, тоді як наслідки душевної травми позначаються на психіці наступних поколінь.

Що таке душевна травма?

Перш ніж відповісти на це запитання, слід зазначити, що діапазон того, що ми називаємо психічною травмою, останнім часом незмірно розширився.

Наукова концепція травми дещо зношена через неправильне використання цієї ідеї. Це чітко проілюстрував Бен Шепард, історик з Оксфордського університету.

Під час конференції про наслідки травм упродовж Другої світової війни, організованої Нідерландським інститутом військової документації в Амстердамі, Шепард процитував анекдот про викладача, який назвав травмою збій освітлення в кімнаті, де він проводив заняття зі студентами.

Сумно, коли під час лекції або коли автобус запізнюється, несподівано гасне світло. Але це повсякденні неприємності, з якими більшість із нас стикається різними способами захисту або подолання.

Щонайменше сто років психологія намагається знайти відповідь на питання, від чого залежать наслідки важких, неприємних відчуттів і переживань які часто загалом називають “душевна травма”

Почалося з військових неврозів у солдатів Першої світової війни. Суперечка йшла про те, чи міг сам шок (як тоді називали бойову травму) бути причиною симптомів цього неврозу.

Психоаналітики слідом за Фрейдом стверджували, що воєнний невроз виникає лише у тих солдатів, які перенесли травму раннього дитинства.

Після Другої світової війни Антоні Кепінський, відомий психіатр, гуманіст і філософ, сформулював концепцію синдрому KZ, тобто посттабірного синдрому, який виникає у колишніх в’язнів концтабору.

Передбачалося, що цей досвід, значно перевершуючи повсякденні життєві негаразди, мав патогенний вплив на колишніх в’язнів.

Пізніше творці категорії діагностики посттравматичного стресового розладу визначили умови, яким стрес має відповідати, щоб вважатися травматичним.

Неможливо не помітити кардинальної різниці між лампочкою, що перегоріла в лекційній аудиторії, і перебуванням в Аушвіці.

Два десятиліття тому психопатологія розширила визначення травми за критерієм тривалості дії стресора, тобто фактора, що викликає стрес.

Вона також звернула увагу на період життя, в якому він працює.

Фізичне та психічне насильство, сексуальне насильство та нехтування чиїмись основними потребами вважалися травмуючими, особливо якщо вони мали місце в дитинстві.

Травма у психології

Суперечка про воєнні неврози нещодавно повернулася в новій формі. Психологічні та психіатричні дослідження дали результати, які призводять до іншої постановки питання.

Оскільки не лише люди, які вижили Освенцімі відчувають наслідки травми, тоді чому це відбувається?

Психологи запропонували концепцію стійкості. Це пояснює, чому ви можете пережити травму неушкодженим і навіть використовувати її для власного розвитку.

Варто зазначити, що остання думка суперечить загальноприйнятому розумінню травми, яка назавжди залишається в людині, яка її переживає.

Відповідь намагалися знайти в результатах природничих досліджень, які мають вищий статус у науці. Вони порівняли розмір гіпокампу у ветеранів війни у ​​В’єтнамі та їхніх братів, монозиготних близнюків, які не воювали у В’єтнамі.

Під час травматичного стресу звивина кори головного мозку, звана гіпокампом, зменшується.

Дослідження показало, що ветерани, які страждають на ПТСР, тобто посттравматичний стресовий розлад, мають менший розмір гіпокампу, ніж ті, у кого не було ПТСР, але менший розмір цієї коркової звивини також був характерний для їхніх братів-близнюків, хоча вони не були не на війні.

Таким чином, обґрунтованість твердження про те, що психічна (душевна) травма спричиняє скорочення гіпокампу, була поставлена ​​під сумнів.

Однак розмір гіпокампу виявився ознакою, що визначає сприйнятливість до наслідків травми.

Травма і стрес

Важливо, що психологи та нейронауки погоджуються, що люди по-різному реагують на стрес.

Цілком ймовірно, майже напевно, що травматизм стресу не є простим наслідком його незвичайності чи сили чи навіть тривалості.

Однак це залежить від індивідуальних особливостей людини. Стійкі люди стикаються зі стресом навіть вище середнього.

Є також ті, для кого стрес повсякденного життя може бути травматичним. Таких людей називають вразливими або вразливими.

Радіоактивний об’єкт, тобто з “покоління в покоління”

До результатів монозиготних американських близнюків, один з яких воював у В’єтнамі, а інший ні, шукали відповіді на питання про можливість успадкування наслідків травми.

Цю проблему називають передачею травми від покоління до покоління. Шляхи цього повідомлення шукали, посилаючись на досягнення науки.

Довгий час використовувалися лише результати досліджень впливу середовища, яке зазнало травми і зараз виховує наступне покоління, або інакше – людей цікавили способи, якими гени передають риси від покоління до покоління.

Зміни, спричинені травмою, у геномі тварини, яка отримала експериментальні травми, навіть досліджували, що принесло певні результати.

Хоча передача травми здається очевидною, вона також непомітна. Це подібно до роботи радіоактивного об’єкта, який викликає радіоактивність інших об’єктів, на які він впливає.

Цю містку метафору використала ізраїльський психолог Іоланда Гімпель – містка, оскільки включає напр. важкість розповісти іншим про травматичний досвід.

Говоріння викликає емоції страждання і водночас породжує усвідомлення страждань слухачів.

Метафора радіоактивності також включає стійкість пережитої травми та необхідність збереження соціальної пам’яті про неї.

Вона фіксує особливу позицію втрати, яка спричиняє горе, через яке неможливо подолати, і водночас надає пережитим травмам значущої позиції у формуванні ідентичності – як індивідуальної, так і колективної.

Дослідження проводились і в Польщі, наприклад Кшиштоф Швайца про наслідки пережитої батьками травми для дітей та онуків. Вони стосувалися напр. діти тих, хто пережив Голокост.

В основному вони не підтверджують гіпотези про успадкування ПТСР.

З іншого боку, вони вказують на певні способи впоратися з тягарем знань про травматичний досвід їхніх батьків, спільний для наступних поколінь.

Психоаналітики протягом кількох повоєнних десятиліть не помічали патогенного впливу травми Голокосту.

Натомість вони звернули увагу на важливість нерозкритих страждань травмованих батьків для розвитку їхніх дітей.

Дослідження психоаналітиків, таких як Гіллель Кляйн, зазвичай проводяться на окремих людях за допомогою якісного аналізу.

Вони зазвичай призводять до більш насичених, різноманітних і не взаємовиключних висновків.

Наприклад, британсько-ізраїльський психоаналітик Ота Дрезнер, донька тих, хто пережив Голокост, народилася у Вроцлаві, описує в нещодавно опублікованому інтерв’ю, що мовчання батьків про пережиту травму так само обтяжує дитину, як і розповіді їй про свій досвід і втрати. .

Жертви відновлюють вплив

Нові шляхи дослідження відкрили нейробіологічні дослідження. Відзначено взаємозв’язок між розвитком зв’язків між префронтальною корою і правим мигдалином і взаємодією матері та дитини на першому році життя.

Вважається, що ці нейронні зв’язки є важливі для регуляції афектів, особливо тривоги; це означає їх участь у подоланні стресу.

Вивчали важливість гармонії дивитися один одному в очі. Спокій і уважність матері вже в ранньому періоді життя беруть участь у формуванні стійкості її дитини.

(душевна) Травма матері

В інших дослідженнях, цього разу щодо факторів, що підвищують ризик дитячої травми, зазначалося, що таким фактором є травма, яку пережила мати.

Яким чином травма матері може збільшити ймовірність травми її дітей?

Шукаючи відповідь на це запитання, звертали увагу на дефіцит здатності розпізнавати наміри іншої людини за виразом її обличчя.

Матері, які страждають на посттравматичний розлад, повідомляють про свої наміри щодо своїх дітей менш чітко, ніж інші матері. Таким чином вони можуть підвищити ймовірність того, що їхня дитина зазнає травми.

Тобто, існує декілька концепцій: концепція культурної трансмісії травми, концепція її біологічної трансмісії та концепція впливу посттравматичних розладів матерів на розвиток їхніх дітей.

Остання ґрунтується на результатах емпіричних досліджень.

Якщо взяти до уваги критиковану, але очевидну тенденцію розширити критерії травматичного досвіду, щоб ідея універсального повсякденного стресу зникла, припущення полягає в тому, що стійкість населення знизилася.

Відповіді немає на питання про те, який вплив має досвід попередніх поколінь на зростання вразливості. Не видається, що цю гіпотезу можна емпірично перевірити, що є умовою включення її в респектабельний дискурс.

Концепція травми відрізняється від попередніх концепцій дистресу чи реакції тим, що вона вводить необхідний елемент: жертву.

Бути жертвою не обмежується травмою, спричиненою людиною. Жертвами також є люди, які зазнали травм, які називають природними, наприклад, землетрусу, повені чи виверження вулкана.

Це не означає, що наука не використовувала поняття жертви до того, як інтенсивно займалася травмою.

Був навіть такий напрямок, який називався віктимологією. Вона шукала особистісні характеристики людей, які стали жертвами насильства, нещасних випадків і навіть злочинів. Нині його критикують, звинувачують у перекладанні відповідальності за нещастя з кривдника на жертву.

Підсумки

Незважаючи на інтерес до понять стійкості та посттравматичного зростання, детермінізм все ще домінує в обговоренні травми.

Безпорадність, безвихідь, відсутність автономії сприймаються як риси людей, які постраждали від будь-якої травми.

Такого розвитку мислення про наслідки травми боявся Антоній Кепінський. Повернення відчуття суб’єктивності та впливу на хід подій, що є метою психотерапії постраждалих від душевної травми, могло б, можливо, зупинити передачу травми від покоління до покоління.

Психокорекція після розлучення

«Розставання — це все, що нам потрібно знати про пекло».

Емілі Дікінсон.

В багатьох статтях, які можна знайти в інтернеті, пишуть, що головне зберігати спокій, що все пройде і заднім числом ви зможете подивитись на все, що відбувалось під іншим кутом.

Звісно, це дуже легко сказати. Але коли зашкалюють емоції, коли травмоване «его» придумує найжахливіші сценарії зробити іншому боляче…що робити тоді?

Юристи та психотерапевти сходяться на думці, що мирне розлучення трапляється лише в романтичних комедіях, і не обов’язково через злу волю партнерів, а тому, що розлучення – це втрата, і після неї, як і з будь-якою втратою, потрібно сумувати.

Розлучення і минуле

Звичайно, багато залежить від того, скільки тривали стосунки, чи ви розлучаєтесь без дітей, чи через рік після весілля, усвідомивши, що це була помилка, чи через 20 років, з дитиною.

Іноді розлучення є результатом того, що люди просто змінилися і чекали чогось іншого від стосунків.

Важливо, зберігати хороші спогади, не звинувачувати, не вживати слів: «Тому що ти завжди» або «Тому що ти ніколи».

Ви повинні бути достатньо сміливими, щоб визнати, що ви любили свого партнера таким, яким він був, і це не змінилося. Змінилися ми й обставини. Це дозволяє зберегти самоповагу.

Тут немає універсальних істин, тому що люди і стосунки різні, у кожного своя історія, а розлучення мають стільки спільного, що кожне стає драмою.

Однак це легше пережити, коли ми усвідомлюємо і приймаємо, що кожен у житті має щось втратити.

Розлучення і майбуття

Також варто пам’ятати, що розставання має бути пов’язане з майбутнім, а не з минулим.

Люди повинні розлучатися, щоб будувати краще майбутнє в нових обставинах, а не перекреслювати минуле, яке вони створили разом зі своїм партнером.

Ви не можете заплямувати всі свої спогади або звести наклеп на людину, яку колись кохали.

Звичайно, я говорю про нормальні стосунки, в яких люди просто в якийсь момент виявляють, що у них більше немає багато спільного, що вони змінилися.

Іноді в цьому ніхто не винен. Нас змінюють зовнішні обставини, ми змінюємося самі під впливом думок, переживань, прочитаного.

Розлучення може стати кроком до майбутнього і здійснення мрій.

Якщо ми вирішуємо, що відносини нас більше не задовольняють, не дають нам крил, то розставання здоровіше для всіх, особливо для дітей.

Розлучення і діти

Перебування в таких стосунках для так званого блага дітей ніколи не приносить їм користі. Діти відчувають фальш і нервозність.

При розлученні батьки часто обирають стратегію маніпулювати дітьми, відіграючи свої образи і біль на іншого партнера.

Звісно, що тут найкраще, що можна було б зробити, це пам’ятати, що розлучаєтесь ви – жінка і чоловік, але точно продовжуєте залишатися мамою і татом для вашої дитини.

Добрий сценарій для дитини: поговорити про це з нею (в залежності від віку підбираючи слова), пообіцяти, що в її емоційному житті нічого не зміниться, крім того, що вона матиме два будинки та подвійну відпустку.

З татом і мамою, але в різний час і в різних місцях. Це може спрацювати. Важливо також подбати про те, щоб вона ніколи не чула від обох партнерів поганого слова про тата чи маму.

Так, боляче прийняти той факт, що дитині було добре з вашим колишнім чоловіком чи дружиною і вона вам захоплено про це розповідає.

Тому долаючи шари болю, гніву чи навіть ненависті, ми повинні дозволити дитині висловлювати любов до другого з батьків і ділитися з ним їхніми печалями та радощами.

І якщо з цим всім важко справлятися, то добрим було б звернутися до психолога і можливо до дитячого психолога теж.

Розлучення і переживання

Пережити розлучення важко. Відчуття втрати повертається з наступними днями народження, святами, спільними датами.

Хороша новина полягає в тому, що це (те, що вам спричиняло дискомфорт) нарешті закінчилося.

Звичайно, найпростіше, коли ви зустрінете потрібну людину і створите другу сім’ю. Але зараз, коли важко, знайдіть підтримку і не залишайтесь на самоті.

Якщо все ж таки ви вирішили, що більше не можете бути разом, то що варто робити, щоб цей етап пройшов простіше?

  • По-перше, варто дистанціюватись один від одного.

У фізичному сенсі. Роз’їхатись,  не жити разом, не потрапляти один одному на очі перший час. Коли ви живете разом, важкі теми завжди витають у повітрі, чи то в ліжку, чи то за обідом, і все може викликати вибух. Агресія і сварки виключають розмову, а це основа. Важко в перші моменти.

  • По-друге, деякі спеціалісти рекомендують обирати собі юристів, які зможуть представляти ваші інтереси.

Це закономірне, логічне явище, щоб не наробити біди, коли емоції ще занадто потужні.

  • По-третє, краще звернутися до психолога і пройти психокорекцію, аніж брати поради у родичів чи підігрівати ненависть до іншого через спільних друзів.

Звісно, що у розлученні завжди буде так, що когось ви втратите із ваших спільних друзів, а хтось залишиться так би мовити «на вашій стороні».

Але краще коли і ті, і інші залишають про кожного із вашого партнерства добру пам’ять.

Підсумки

Загалом, розлучитись без всього абсурду, яким ми звикли бачити в нашому суспільстві доволі складно.

Згадати лише дитинство і як ми сварилися з друзями. Ворог і всім про це розповім.

Або якщо більше не друзі, то і вітатися з тобою не буду. Культура вирішення конфліктів в нашому суспільстві залишає бажати кращого.

Звідси і багато психологічних травм, які ми зазнавали ще з самого дитинства і які пов’язані зі стосунками.

Навчитися розлучатися мудро – це завдання не для всіх, але спроможні на нього по-справжньому дорослі люди, а не ті малі діти у дорослих тілах.

Психологія жінки

Сила жіночого кола підтримки

Нам потрібні інші не лише, щоб відчувати себе щасливими, але й, що особливо важливо, щоб вижити.

Сьюзен Пінкер описала якось «ефект селища», де показала важливість спільноти для тривалості та якості життя, посилаючись на спостереження жителів Сардинії.

Це одне із небагатьох місць у світі, де середня тривалість життя чоловіків та жінок однакова.

Пінкер доводить, що ні здорове харчування, ні позитивне ставлення до життя не є настільки важливими для довголіття, як підтримка щоденних контактів з іншими людьми.

Деякі американські вчені та психологи вивчали протягом багатьох років вплив різних факторів на смертність.

  • Вони враховували дієту, фізичні вправи, здоров’я, сімейний стан, куріння чи вживання алкоголю.
  • Кожні сім років відбувалась перевірка, який з факторів найбільш сприяє зниженню ризику смерті.

Перші два місця незмінно посідали соціальна інтеграція та близькі стосунки. Близькі стосунки були визначені з людьми на яких ми можемо розраховувати, коли потребуємо підтримки – родичі, партнери, друзі.

До першої категорії відносились всі інші взаємодії людини з іншими протягом дня. Такі повсякденні відносини виявляються найважливішими факторами довголіття.

Вітання та посмішки, розмови про погоду, дітей чи футбол – сприяють покращенню якості життя та його тривалості.

І хоч місць взаємодії з іншими людьми є безліч, важливо проговорити саме про жіночі спільноти, які є потужним інструментом розвитку і підтримки жінки.

Якщо ви були колись на терапевтичній групі, то могли побачити, що всі учасники сидять в колі.

Або згадати будь-який фільм, де показували спільноти підтримки.

Коло має магічний ефект ще з давніх часів. Коло нас об’єднує. В колі ми стаємо рівними, вчимося не оцінювати один одного чи давати поради.

Тут ми можемо розкриватися, показувати захват, гордість чи захоплення, гнів чи біль, страх чи безпорадність.

Коло створює простір, де кожну людину уважно слухають, де вона може розкривати свої делікатні сторони себе і не боятися осуду.

У колі ми відмовляємось від конкуренції. І одностатеве коло допомагає підсилити жіночу енергію, побудувати спільноту переживань, відчути споконвічні сестринські зв’язки.

Коли в мене питають, що робити жінці, яка хоче змінити своє життя, вийти зі складних стосунків, переїхати в іншу країну, почати свій бізнес тощо – я кажу – «йдіть в терапевтичні групи для жінок або шукайте жіночі клуби на ту тематику, яка вас цікавить».

Жіноча підтримка у групі

Група – це безпечне місце, де ми можемо відчути близькість і підтримку. Повільність і свобода самовираження дозволяють поглибити контакт із собою та власною силою, а також по-новому вступити в стосунки з іншими.

Хоч кожен із нас різний, історія і слова, якими ми ділимось, зворушують нас, активізують емоції, думки та асоціації.

Пригадую зустріч, під якого одна учасниця зізналась, що її дратують її діти і вона втомилась. А потім перескочила на іншу тему, бо як потім зізналась, боялась осуду зі сторони інших мам.

Але одна за іншою, учасниці підтримували цю тему, ділилась зі своїми почуттями, як іноді важко виховувати дітей, доглядати за ними, пам’ятати  при цьому про інших членів родини і саму себе.

Можливо це було перший раз в житті, коли жінки мали змогу говорити про такі речі вголос і не боятися, що буде далі.

На групі можна почути різні історії – важких, руйнівних стосунків з колишнім чи нинішнім партнером, непрості відносини з батьками чи дітьми, власні переживання в різних сферах життя.

Або навпаки – ділитися радістю і змінам, які відбуваються на краще. Постійний ритм слухання і обміну особистими історіями дозволяє вам пережити власні втрати, страхи чи сором.

Те, що відбувається в колі, змінює наше повсякденне життя. І за моїми спостереженнями – дуже часто в кращу сторону.

Психологічна допомога жінкам

Коли мене питають, як турбуватися про власне здоров’я чи психічній рівновазі, мені на думку приходять чотири засади:

  1. Потурбуйтесь про свій здоровий сон;
  2. Потурбуйтесь про своє здорове харчування;
  3. Потурбуйтесь про те, щоб  в житті було достатньо фізичного руху;
  4. Потурбуйтесь про соціальні відносини.

Це чотири пункти вітальності, які точно зроблять ваше життя краще. І якщо про перші три нам точно відомо, то соціальні відносини  і їх вплив на наше життя мало досліджується і озвучується в суспільстві.

Кожному з нас потрібен хтось поруч, на кого ми зможемо спиратися в складну для нас хвилину.

Для жінок підтримка набуває особливого значення