Будуємо самооцінку

Загальноприйнятого визначення самооцінки не існує і на сьогоднішній день. Я пропоную розглянути це поняття, як утворення, що має три рівні:

  • Оцінка людиною себе (перший рівень)

Вважається, що приблизно в 2-3 роки дитина починає усвідомлювати себе окремою від інших і світу, формується її самосвідомість. Вперше з’являється психічне новоутворення: «Я».

  • Оцінка людини значимою особою чи декількома особами (другий рівень)

Оскільки людина не живе сама, уявлення про себе нерозривно пов’язане з іншими. Оцінка людини оточуючими – є необхідною складовою формування особистості дитини, зворотній зв’язок допомагає дитині скласти враження про світ та себе в цьому світі.

Цей вид самооцінки формується під впливом очікувань оточуючих.

  • Оцінка себе з точки зору моральних норм суспільства, в якому живе людина (рівень №3)

Це розташування людиною себе на шкалі стандартів, ідеалів, світогляду суспільства.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Види самооцінки

Сприйняття людиною себе неможливе без врахування всього, що оточує нас. Ми сприймаємо себе та світ навколо себе кожну хвилину в загальному полі.

Це означає, що ми по різному будемо сприймати та оцінювати себе, відчувати різний ступіть самоповаги і самоцінності в різних умовах, поряд з різними людьми, перебуваючи в різних фізіологічних та емоційних станах.

Отже, не існує сталої самооцінки! (В гештальт терапії  існує бачення, що тривале і незмінне ставлення до себе та світу скоріше є проявом недостатньої пластичності психіки та низьку здатність до творчого пристосування.

Певні сумніви в своїх проявах та перевірка відповідності з відгуком середовища  – ознаки усвідомленості та здатності розвиватись).

В залежності від амплітуди коливань уявлень про себе і світ (від впевненості та самоповаги до відчуття недостатності та неповноцінності), самооцінку можна розділити на:

  • стабільну
  • нестабільну.

У випадку, коли людина знаходиться на одному з полюсів, можна говорити про неадекватну самооцінку.

Проявами неадекватної самооцінки можуть бути як безпосередні скарги та симптоми (почуття власної неспроможності, надмірна пасивність, почуття безплідності своїх зусиль, сором’язливість), так і ті, що розташовані на іншому полюсі , свого роду захисні механізми (наприклад, хвастощі, зарозумілість, демонстративність, надмірна суворість та регламентованість поведінки).

Самоповага та самоцінність

В цій статті я буду розглядати той вид самооцінки,  синонімами якої можна вважати самоповагу або самоцінність.

Самоповага є фундаментальною потребою людини, що вкрай важлива для адаптації людини в соціумі, оптимальної взаємодії з оточуючими та самореалізації. 

Самооцінність – це впевненість в своїй здатності думати та приймати основні життєві виклики, а також впевненість в своєму праві на щастя та успіх, відчуття того, що ми варті, заслуговуємо, маємо право проголошувати свої потреби та бажання, досягати значимих для нас результатів та пожинати їхні плоди. 

Отже, сутність самооцінки (самоповаги та самоцінності) в тому, щоб довіряти власному розуму та твердо знати, що я  варта/вартий щастя. 

Як впливає неадекватна самооцінка на існування

Основою нестабільної самооцінки є відчуття, що зі мною щось не так,  я  недостатньо (привабливий, розумний, успішний, талановитий… підстав своє), власної неадекватності, неповноцінності, відсутність самоприйняття, довіри та любові до себе. 

Коли потреба у самоповазі подавлена,  при певних умовах може виникати тривожність, депресія, низькі результати в навчанні та професії, страх близькості, залежності, сімейне насилля, співзалежність, розлади сексуальної сфери, стани апатії, відсутності сенсів тощо.

Неадекватна самооцінка призводить до того, що вчинками людини править не радість буття, а страх. Страх визнання певної «правди» про себе, страх невдач, страх відповідальності тощо.

Через страх зіткнутись з реальністю та поборотись за місце під сонцем, ми часто стаємо заручниками негативного уявлення про себе, навішуємо на себе ярлики, такі як «посередність», «лузер», «слабак» і починаємо підлаштовувати своє існування під ці шаблони.

Стратегією нашого життя стає уникнення ризику та небезпеки, частим наслідком є постійна тривожність та бажання залишатись в зоні комфорту та безпеки.

Прикладом проблем в  побудові теплих близьких стосунків є неможливість людини повірити в те, що партнер буде любити та поважати її, адже вона сама  не відчуває себе вартою любові та поваги.

У результаті, людина, що не переживає самоцінності намагається (часто неусвідомлено) знайти підтвердження того, що її не люблять, чим і руйнує стосунки. Ще одним варіантом є вибір партнера, який рано чи пізно відштовхне та знехтує. 

Людина, яка не впевнена, що може виділятись, проявляти креативність та творчий потенціал, ризик та сміливість, може застрягнути в своєму кар’єрному зростанні.

Через страх виглядати некомпетентною чи недостатньо розумною, людина ховає яскраві ідеї та винаходи від значимого оточення.

Отримавши підвищення, невпевнена в собі людина буде неусвідомлено саботувати своє право залишатись на цій посаді, а втративши статус, підтвердить своє переконання, що вона не була варта цього підвищення, або те, що з нею завжди так вчиняють.  

Але нерідко занижена самооцінка є суттєвим мотивом та «пальним» для досягнення високих результатів. Основною ознакою таких успіхів є почуття незадоволення, відсутність наповнення та радості від здійсненого.

Ніщо не приносить почуття «достатньо»! Головне питання:  що саме рухає нас до досягнень? Це радість самореалізації та самовираження або ж страх невдачі чи бажання довести свою гідність?

Можна сказати, що здорова та стабільна самооцінка дає можливість підтримувати баланс в нашому житті,  нестабільна ж може призвести у попадання в замкнене коло: не отримую бажаного, тому що низька самооцінка, і я не почуваю себе повноцінним/повноцінною, оскільки не отримую бажаного.

Значення здорової самооцінки в сучасному світі

За останні кілька десятиліть зміни в світі набули грандіозних масштабів. Інтелектуальна праця стала домінуючою формою діяльності.

В умовах глобальної економіки, що характеризується дуже швидкими змінами в усіх сферах життя, науково-технічним прогресом, дуже високим рівнем конкуренції,  виникає  потреба у все більш високому рівні освіти та  кваліфікації працівників.

На будь якому рівні управління є запит на такі особистісні якості, як персональна відповідальність, саморегуляція поведінки, креативність, ініціативність.

Щоб адаптуватись оптимальним чином до змін і не ототожнювати себе з думкою оточуючих, нам необхідно спиратись на знання, хто ми є, знайти опору всередині себе, орієнтуватись на власні цінності, вчитись робити власні усвідомлені вибори.

Ніхто не буде заперечувати переваг здорової самооцінки, адже покращення самооцінки є частим запитом на психотерапію. Можна сказати, що саме ця якість є найбільшою опорою і безперечно впливає на якість нашого життя. 

Почуття власної гідності є нашим імунітетом до  сприйняття складних ситуацій, неприємностей та невдач. Чим більш стійкою є наша самооцінка, тим більш вільно ми самовиражаємось, проявляємо амбіції у різних аспектах нашого життя (емоційному, духовному, творчому, інтелектуальному, кар’єрному, соціальному тощо). 

Здорова самооцінка та почуття  цінності себе дають можливість ставитись до оточуючих з повагою та довірою.

Результатами досліджень доведено, що добре розвинене почуття власної цінності, індивідуальність та незалежність корелюють в першу чергу з щедрістю, доброзичливістю, взаємодопомогою та вмінням взаємодіяти в соціумі. 

І нарешті, самоцінність – є фундаментом побудови щасливих особистих стосунків, що є доведеним науковим фактом.  

Звичайно, адекватна самооцінка не гарантує, що людина не зіткнеться з тривогою чи депресією через складні життєві обставини. Однак спостерігається більша стійкість і витривалість до стресових факторів та більша швидкість відновлення сил та ресурсів.

Основні фактори, що впливають на формування адекватної самооцінки:

 Характеризуючи витоки нашої самооцінки, можна розділити фактори, що впливають на її формування на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні фактори

  • біологічні фактори;
  • вплив сімейного оточення на формування дитячого его;
  • виховання;
  • ставлення більш широкого соціального кола.

Оскільки аналіз обставин минулого та пошук причин проблеми ніяк не допоможе тут і зараз змінити ситуацію, ми не будемо розглядати зовнішні фактори, а сфокусуємось на тому, що може стати практичним інструментом.

Внутрішні фактори

  • Рівень усвідомленості;
  • Здатність мислити;
  • Повага до реальності та фактів;
  • Цілісність особистості;
  • Чесність перед собою;
  • Сприйнятливість до нового знання;
  • Готовність бачити та виправляти помилки;
  • Вміння прислуховуватись до думки інших.

Рівень самооцінки визначається тим, які вибори людина робить та як діє в контексті своїх знань та цінностей!

Як допомагає психотерапія в роботі з самооцінкою та самоцінністю

 Відомий канадсько-американський психотерапевт та письменник Натаніель Бранден запропонував програму, що включає шість практик, які суттєво впливають на зміцнення самооцінки.

Практика усвідомленого життя

Це – активний розум, уміння жити в моменті, прагнення розрізняти свої емоції та стани, усвідомлення блоків та  свого бажання уникнути болісних точок, вміння отримувати зворотній зв’язок від оточуючих, сприйнятливість до нових знань, готовність до переоцінки, вміння використовувати помилки для особистісного зростання.

Треба зазначити, що ключовими умовами є зацікавленість своїм життям та здатність помічати.

Практика самоприйняття

Це – відмова воювати із самим собою, бути «на своїй стороні», установка на самоцінність. Це – егоїзм в самому благородному сенсі цього слова.

Більш глибокий рівень прийняття – це усвідомлення того, що ми є тими, хто ми є! Це – відмова розглядати будь-яку частину себе (думки, емоції, тіло, дії), як дещо інорідне.

Самоприйняття – це обов’язкова умова змін та розвитку (якщо вам цікаво, почитайте «Парадоксальну теорію змін» Арнольда Бейссера).

Також важливо пам’ятати, що будь-які вчинки, думки чи емоції відбуваються в певному контексті, у відриві від якого немає можливості сформувати ставлення.

Прийняття не означає, що ми не можемо бажати змін або мріяти. Воно лише означає, що ми там, де ми є, і немає сенсу заперечувати чи ігнорувати те, що нам не подобається в собі.

Практика самовідповідальності

Це – прагнення контролювати своє життя завдяки прийняттю відповідальності за свої вчинки, за досягнення своїх цілей.

Тобто прийняття того факту, що я відповідаю за своє життя та добробут.

Практика самоствердження

Самоствердження – це повага до своїх бажань, потреб, інтересів, цінностей, а також пошук відповідних форм їх прояву в реальності.

Самоствердження не передбачає войовничої або занадто агресивної  поведінки. Воно означає готовність стояти за себе та відкрито проголошувати себе тим, хто я є.

Практикувати самоствердження означає жити, говорити та діяти, виходячи з власних глибинних переконань, почуттів та правил.

Щоби поважати свої бажання та боротись за свої цінності необхідні усвідомленість та мужність.

Практика цілеспрямованого життя

Жити цілеспрямовано – означає зосередити сили для досягнення обраних цілей.

Наші цілі допомагають нам задіяти наші здібності, заряджають енергією наше існування.

Практика особистісної цілісності

Цілісність – це поєднання в одну картину наших ідеалів, вірувань та поведінки.

Коли наша поведінка протирічить нашим переконанням, ми втрачаємо довіру до себе.

Якщо врахувати все, що написано вище, стає зрозумілим, що відчуття самоцінності торкається абсолютно кожної сфери життя людини.

Можна сказати, що це почуття є в базовій прошивці. І, на мій погляд, змінити ці базові налаштування можливо лише з трансформацією всієї особистості на рівні цінностей, життєвої філософії, самосприйняття. Отже, процес довготривалий, але вартий зусиль!  

Моєю стратегією в психотерапевтичному процесі є насамперед побудова стосунків з клієнтом на засадах того, що життя кожної людини є цінним, апріорі.

Не потрібно мати перелік якостей, щоб бути вартим позитивної оцінки ( я можу набувати цих якостей, знань, умінь та інструментів з внутрішнього поклику, але не для підкріплення права на цінність свого існування та самоповаги). 

Одним з аспектів роботи є прийняття того факту, що самооцінка, самоефективність і навіть самоцінність протягом життя зазнають змін під впливом важких ситуацій та викликів.

І фокусом роботи стає не підкріплення ідеї власної безпомилковості і впевненості в тому, що людина здатна подолати будь-яку перешкоду.

Фокусом психотерапевтичного процесу стає усвідомлення того, що клієнт здатен навчатись всьому необхідному для подолання проблем, формування здатності аналізувати помилки, робити їх частиною свого досвіду та фундаментом для подальшого руху.

В процесі психотерапії у клієнта є можливість переоцінити засади, що формують самооцінку та самоцінність. Кожна людина варта любові та поваги незалежно від її ефективності в певних сферах життя.

Безперечно, неможливо розглядати самооцінку у відриві від контексту моралі та загальноприйнятих ціннісних суджень.

І самоповага не може ґрунтуватись на фантазіях, відірваних від реальності. Але поступово формується самосприйняття, ядром якого є довіра до власних почуттів, виборів, дій та переконань.

Внутрішні установки типу: «Я маю заслужити право бути щасливим» або «я недостатньо …, у порівнянні з іншими» замінюються на: «Я рухаюсь своїм шляхом, в своєму темпі, згідно з власними цінностями!»

Особисто я точно не є прихильником ідей створення ідеального тіла, підвищення ефективності, прокачки розумових здібностей, пам’яті та здобуття корисних навичок.

На мій погляд заклики «зробити себе кращим, щоб бути щасливим» є хибними в своїй основі. Я вірю, що прямо зараз у кожної людини вже є все, щоб бути щасливим.

І ті паттерни поведінки, особливості та риси, що заважають нам відчувати радість та задоволення від буття є нашим способом на сьогодні пристосуватись до обставин.

Головне моє послання до вас: Ваше життя є цінним! Все, що нам потрібно, вже є всередині нас!

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Як ми вибираємо

 Все наше життя складається з безкінечної кількості малих та великих, простих та складних рішень.  Необхідність робити вибір торкається всіх сфер нашого життя, таких як спосіб життя, особисті відносини, дружба, виховання та здоров’я дітей, освіта, кар’єра, політика, релігія та ін.

Тема вибору тісно переплітається з темою  свободи вибору. Свобода вибору — одна з ключових у філософії та психології, бо саме вона стосується нашої відповідальності, автономії, здатності приймати рішення та формувати власне життя.

Вибір дозволяє нам отримувати від життя те, що потрібно і те, чого ми хочемо, займатись саме тією діяльністю, яка найбільше задовольняє нас. Здатність вибирати пов’язана з  потребою та бажанням  керувати власним життям,  свідомі прийняття рішень надають нам відчуття самостійності і  впевненості.

Коли людина немає вибору – це майже нестерпно, але через надвелику кількість можливостей, проявляються і негативні аспекти. Прийняття рішень стає все більш складним через величезну кількість альтернатив. Як не парадоксально це звучить, надмірний асортимент товарів та послуг, різноманітність варіантів  у будь-якій сфері життя обмежує нашу  свободу вибору, забираючи час і сили, змушуючи сумніватись у будь-яких рішеннях.

Нам би хотілось, щоб працював алгоритм прийняття рішень, такий як збір інформації, обробка та зважування варіантів, оптимальний вибір. Однак, не все так просто!

Профайл з контактами після кліку відкривається в новій вкладці, звертайтеся!

Фактори, що впливають на вибір людини

Людська психіка знаходиться під впливом величезної кількості конкуруючих систем (потреб, бажань, потягів, досвіду, сумнівів, протиріч). Фільтрація і відсіювання зайвої інформації – одна з основних функцій свідомості.

Можна сказати, що абсолютно все впливає на наш вибір. Умовно, спробую розділити фактори на 3 окремі групи: нейрофізіологічні фактори, соціальні та особистісні.

Нейрофізіологічні фактори вибору

Ця група охоплює біологічні основи поведінки, зокрема роботу мозку, гормональну регуляцію та генетичні особливості.

Активність різних ділянок мозку, таких як префронтальна кора чи амігдала, безпосередньо впливає на процес прийняття рішень — від раціонального аналізу до емоційних реакцій.

Крім того, рівень нейромедіаторів (наприклад, дофаміну чи серотоніну) може визначати схильність до ризику, імпульсивність або стійкість до стресу.

Також важливу роль відіграють інстинкти, фізіологічні потреби та навіть тимчасові стани організму — як-от втома чи голод.

В кожен момент одночасно активними є різні осередки мозку, що відповідають за різноманітні аспекти фізичних та психічних процесів. Нейрони утворюють величезні мережі, і сприйняття будь-чого викликає активність та збудження в центрах зору, слуху, нюху, пам’яті та ін. 

Кожен нейрон сам по собі не має відношення до об’єкту вибору, оскільки в різний час кожен нейрон несе іншу інформацію, об’єднуючись з нейронами в інші мережі. Але те, чого ми хочемо в цю секунду – утворює унікальну схему активності нейронів.

В той самий час активною може бути і інша мережа нейронів, що представляє собою опозицію, чи іншу привабливу можливість. Таким чином, існує конфлікт між різними можливостями.

Навіть, коли людина обирає щось одне, вона зустрічається з наступними конфліктами: що робити з обраним, або відчуває конфлікт втрачених можливостей. Людина сперечається із собою, схвалює себе чи сварить.

Емоції та фізичний стан радикально впливають на прийняття рішень. Експериментально доведений взаємозв’язок тіла та мозку у процесі акту вибору. Сигнали про фізичний стан дозволяють оцінити обстановку і розрахувати подальші дії.

Адже вибір безперечно буде різним в ситуації безпеки чи небезпеки, голоду чи ситості, сорому або комфорту.

Фізіологічні реакції, наприклад мобілізація організму в небезпечних ситуаціях (прискорення пульсу, тонус м’язів, розширення зіниць, потовиділення, викид гормонів стресу в кров), запускаються автоматично і, у в більшості випадків,  будуть переважати над всіма іншими. І хоч, зазвичай, сигнали нашого тіла досить непомітні, вони все одно впливають на наш вибір.

Чим більшу емоційну цінність має об’єкт, тим більш очевидним є вибір для людини.

 Одним із біологічних факторів, що впливають на прийняття рішень є стан наших мозкових систем, що відповідають за функції організації та планування діяльності (префронтальна кора головного мозку). До моменту, поки префронтальна кора не сформована, у дітей та підлітків рішення приймаються імпульсивно, без оцінки наслідків.

Прийняття рішень буде також залежати від нашої мотивації та вольових процесів.  Наша воля  це –  обмежений ресурс. Проводились експерименти, в яких піддослідних просили стримувати емоції певний час.

Виявилось, що самоконтроль вимагає багато енергії, тобто чим більше людина стримує свої почуття, тим швидше закінчиться її вольовий ресурс.

Чи знайома вам ситуація, коли після жорсткої дієти, наприклад, бажання поїсти стає нездоланним, і за тиждень ми набираємо більше ваги, ніж втратили під час дієти.

Роберт Сапольскі, відомий американський нейробіолог, вважає, що свобода вибору — це ілюзія, адже всі наші рішення зумовлені нейробіологією, генами, середовищем і попереднім досвідом.

На його думку, ми не маємо повного контролю над своїми вчинками, бо вони є результатом складних біологічних і психологічних процесів, які від нас не залежать.

Існує низка досліджень, які доводять зв’язок між відчуттям відрази та політичними поглядами людини, зокрема схильністю до консервативності.

Ці дослідження показали, що люди, які сильніше реагували відразою на фізичні чи моральні подразники (неприємні запахи, зображення або порушення соціальних норм), частіше мали більш консервативні погляди: більше підтримували традиційні цінності, суворіші соціальні норми або навіть більш жорстку міграційну політику.

Це пояснюється тим, що відраза —  еволюційно сформований механізм захисту від небезпеки (наприклад, хвороб), а люди з вищою чутливістю до неї можуть бути більш схильними уникати всього «чужого» чи «незрозумілого», що й перекладається на політичну поведінку.

Висновками цих експериментів можна вважати те, що наші вибори народжуються на межі духовного та тілесного.

Особистісні (індивідуальні) фактори вибору

Особистість є фільтром, через який індивід сприймає ситуацію, робить вибір та ухвалює рішення.

До цієї категорії належать психологічні характеристики, які формуються в процесі індивідуального розвитку. Це, зокрема, риси характеру, тип темпераменту, установки, рівень емоційної зрілості, когнітивні структури, попередній досвід і пам’ять.

Наприклад, люди з високим рівнем тривожності  частіше обирають  уникати ризику, а ті, хто має досвід успішного подолання труднощів, більш схильні приймати складні рішення.

Особистісна мотивація, цілі та актуальний емоційний стан також відіграють суттєву роль у виборі, який робить індивід.

Окреме місце серед особистісних факторів займають цінності та переконання — стійкі внутрішні орієнтири, які визначають, що для людини є важливим, правильним чи бажаним.

Цінності та переконання впливають як на довгострокові життєві вибори (професія, стосунки, стиль життя), так і на повсякденні рішення та оцінку ситуацій.

Згідно з теорією базових цінностей, люди, для яких пріоритетом є, наприклад, безпека й стабільність, ухвалюють значно обережніші рішення, ніж ті, для кого головною цінністю є самореалізація чи новизна.

Переконання та цінності впливають на інтерпретацію світу — вони можуть підсилювати або, навпаки, обмежувати здатність до змін та самостійного вибору.

Соціальні фактори вибору

Людина не існує поза соціальним контекстом, тому соціальні впливи — ключовий компонент формування вибору. Сюди входять родинне та культурне виховання, очікування суспільства, норми поведінки, вплив значущих осіб (друзів, авторитетів), а також інформаційне середовище — зокрема медіа,  реклама та пропаганда.

Соціальний тиск, потреба в приналежності до групи чи прагнення до схвалення можуть суттєво коригувати навіть внутрішньо суперечливі рішення.

Пріоритетність варіантів

Кожне наше рішення  базується на минулому досвіді та ситуації тут і зараз. Але також певний внесок має передбачення майбутнього результату. Людина, роблячи вибір, враховує, яку винагороду вона отримає.

Задоволення біологічних потреб – це очевидна винагорода, первинне підкріплення. Але рушієм дій людини часто є вторинне підкріплення, що базується на наших уявленнях та концепціях. І часто людина може нехтувати біологічними потребами, надаючи перевагу абстрактним ідеям.

Кожен з варіантів вибору має певну цінність для нас, яку ми визначаємо, прогнозуючи розвиток ситуації та зважуючи величину потенційної винагороди. Винагорода може бути, як матеріальним благом, так і почуттям задоволення, схвалення, корисності, полегшення тощо. І найчастіше, в пріоритеті для нас будуть наші почуття по відношенню до рішень, які ми приймаємо.

Щоб наші передбачення були ефективними, організм безперервно оцінює актуальну ситуацію і звіряє отримані результати з очікуваннями. Дофамін допомагає корегувати очікування: у випадку успіху виділяється більше дофаміну, в ситуації, що не відповідає очікуванням – виділяється менше дофаміну.  Завдяки цьому процесу, розставляються пріоритети різних варіантів вибору.

Важливо зазначити, що доступним варіантам тут і зараз зазвичай віддається перевага, адже існує велика спокуса миттєвого задоволення та бажання отримувати все і одразу.

Саме це є причиною зловживання алкоголем чи наркотичними речовинами, адже яскраві стимули теперішнього переважають над образами майбутнього.

Не залежати тотально від спокуси отримати тут і зараз бажаного, допомагають конкуруючі системи нашого мозку. Так, є можливість зупинити себе від зайвого шматка солодкого, думками про стрункість тіла, або бажання зміцнити свої м’язи переможе лінь йти на пробіжку.

Таким чином, коли людина опиняється перед вибором з кількох можливостей, йде підрахунок та співвіднесення внутрішніх та зовнішніх даних, щоб отримати максимальну винагороду. І ця винагорода абсолютно не є універсальною і сталою.

Чи завжди вибір має бути найкращим?

Вміння обирати починається із чіткого усвідомлення власних бажань та цілей. Одні люди приймають рішення швидко та впевнено, для інших — кожен вибір перетворюється на складний і емоційно насичений процес.

Важливим чинником у прийнятті рішень є установка: обирати найкраще з можливого чи те, що є «достатньо добрим». Особи, які прагнуть бути певними, що зробили «ідеальний» вибір, витрачають значні ресурси — час, енергію, емоції — на дослідження всіх можливих варіантів, а згодом нерідко сумніваються у своєму рішенні.

Дослідження показують, що така стратегія — максималізм — пов’язана з нижчим рівнем задоволеності життям та меншою оптимістичністю порівняно з тими, хто керується принципом «достатньо добре».

Останні мають чіткі внутрішні орієнтири та приймають рішення згідно з ними, не прагнучи абсолютної оптимальності.

Наприклад, психолог Баррі Шварц у своїх роботах підкреслював, що максималізм часто веде до парадоксу вибору — замість задоволення зростає тривога й сумніви.

Герберт Саймон, американський економіст та соціолог, у середині минулого століття запропонував концепцію: «стратегія помірного», згідно з якою,  якщо врахувати всі витрати (час, фінанси, емоції), саме «стратегія помірного» призводить до максимально вигідних результатів.

Що робити, коли важко вибрати?

Ось декілька порад,  які можуть стати вам у нагоді:

  • Спробуйте зменшити кількість альтернативних варіантів до двох, орієнтуючись на важливість та пріоритетність.
  • Намагайтесь бути активними у прийнятті рішень: усвідомлюйте, що ви вибираєте, а не робіть автоматичні, традиційні дії, переосмислюйте свої цілі та створюйте нові, більш прийнятні варіанти.
  • Вчіться бути задоволеними «достатньо хорошим», і результати будуть приносити більше задоволення.
  • Намагайтесь зробити рішення остаточними. Остаточні рішення зменшують сумніви та покращують наші суб’єктивні переживання стосовно зробленого вибору.
  • Практикуйте вдячність. Впевнена, комусь це здається дивним, іншим відгукнеться, але розмірковування над тим, що обставини життя могли б скластись набагато гірше, дозволяє помічати більше можливостей, менше жалкувати та відчувати розчарування, частіше отримувати  задоволення.
  • Помічайте свої завищені очікування. У порівнянні з очікуванням найкращого варіанту чи результату, реальність часто виявляється тьмяною.
  • Уникайте порівнянь з іншими, адже кожна  людина є  неповторною! Зосередьтесь на тому, що приносить щастя саме вам!

Вибір в гештальт-терапії

Однією з головних цінностей у гештальт-терапії є здобуття свободи вибору. Щоб зрозуміти, що саме мається на увазі під цією свободою, і що може її обмежувати чи блокувати, важливо звернутися до глибшого — філософського — рівня.

Протягом життя ми «обростаємо» звичками, концепціями, переконаннями, віруваннями, поглядами, що допомагають структурувати себе та світ, переживати все навкруги сталим та зрозумілим. Спираючись на ці  внутрішні координати,  ми приймаємо рішення.

Але вибір має і більш глибоке вимірювання. Це – можливість вийти за рамки  сталого «Я». Вибір – це здатність обирати (вчинки, слова, відносини, ставлення), усвідомлюючи свої бажання, погляди, але не бути зв’язаними ними.

Поясню свою думку на спрощеному прикладі. Людина, до якої звертаються по допомогу, може усвідомлювати внутрішній обов’язок відповісти згодою, через виховання, переконання («Не можна кинути в біді інших», «Я – погана людина, якщо відмовляю») , або може стикатися з  небажанням, почуттями спротиву, втоми, роздратування тощо.

Вибір передбачає свободу від «мушу» або «повинен», це – можливість тут і зараз рухатись у будь-якому з можливих напрямків.

 Наші вибори відображають те, ким ми є зараз. Гештальт-підхід наголошує, що психіка — це процес, ми не є тією самою людиною постійно, а весь час змінюємось.

Робота в терапії допомагає позбутись жалю за здійснені вибори в минулому та бути відкритими до нових виборів та змін.

Гештальт-терапія розглядає вибір як процес, що відбувається одночасно на рівні практичного щоденного досвіду й на глибшому екзистенційному рівні.

Вибір  — це не лише дія, а й спосіб бути в контакті з собою та світом, приймаючи відповідальність за власне життя в кожному конкретному моменті.

Профайл з контактами після кліку відкривається в новій вкладці, звертайтеся!

Психологічна допомога в екстремальних ситуаціях

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Як пережити горе

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Психічна травма

Тема психічної травми є надзвичайно актуальною, особливо в реаліях сьогодення. Ми живемо в умовах глибокої нестабільності, щоденних викликів, а для багатьох — і прямої небезпеки.

Повномасштабна війна в Україні поставила мільйони людей перед реальністю  втрати життя свого та близьких, насильства, вимушеного переселення, руйнування дому. У таких умовах психіка стикається з подіями, які значно перевищують її здатність до звичного опрацювання. 

Тому важливо говорити про психічну травму — щоб дати людям розуміння, що з ними відбувається, зняти стигму, пов’язану з таким досвідом, усвідомити глибину проблеми й знайти реальні шляхи підтримки та зцілення.

Що таке психічна травма?

Поняття психічної травми трактується по-різному залежно від наукової школи чи терапевтичного підходу.
У психоаналізі травма пов’язана з витісненими емоціями та несвідомими конфліктами, які формуються в ранньому дитинстві й впливають на поведінку.
Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) розглядає травму як джерело дисфункціональних переконань і спотвореного сприйняття реальності, що призводить до тривоги, уникання чи деструктивної поведінки.
Медичний підхід (зокрема психіатрія та нейронауки) фокусується на фізіологічних реакціях: зміні роботи мозку, надмірній активності мигдалеподібного тіла, гормональному дисбалансі — тобто розглядає травму як порушення біохімічної рівноваги.

Гештальт-терапія розглядає психічну травму як сукупність непережитих почуттів, пов’язаних із травмуючою подією, які продовжують впливати на людину в теперішньому. Травма проявляється на всіх рівнях функціонування — емоційному, когнітивному, тілесному та поведінковому; вона може змінювати уявлення людини про себе й світ, спотворювати сприйняття реальності, впливати на рішення та вчинки.

Втім, попри ці відмінності, більшість фахівців сходяться на тому, що психічна травма — це глибока емоційна або психологічна рана, яка виникає у відповідь на подію (або серію подій), що перевищує здатність людини її опрацювати чи інтегрувати в особистий досвід.

У науковій і популярній літературі поряд із терміном «психічна травма» часто використовуються синоніми — «психологічна» та «емоційна» травма. Хоча всі три поняття стосуються внутрішнього травмуючого досвіду, вони мають різні смислові акценти.
Психічна травма — це найширше поняття, що охоплює порушення цілісності психіки внаслідок надто інтенсивного або шокового досвіду.
Психологічна травма зазвичай вживається в контексті змін у мисленні, переконаннях, поведінці та свідомих реакціях.
Емоційна травма акцентує насамперед на сильних почуттях — болю, страху, сорому чи гніві, які залишають глибокий слід у внутрішньому світі людини.

Причини психічної травми

Причини психічної травми можуть бути різними за масштабом, формою і тривалістю, але всі вони мають спільне: це певний досвід, який виявився надмірним для психіки людини у конкретний момент її життя.

Іноді це очевидні події: аварія, напад, стихійне лихо, війна, смерть близької людини. Травма в таких випадках з’являється раптово, залишаючи в пам’яті шоковий слід. Проте іноді її витоки приховані в повсякденному досвіді, що повторюється знову й знову: приниження в дитинстві, емоційне нехтування, знецінення, життя в умовах постійного стресу чи тривоги. Такий досвід не завжди помітний зовні, але може глибоко поранити — не за один момент, а повільно, крапля за краплею.

Важливо, що сама подія — не єдиний чинник, який визначає виникнення психічної травми. Те, як людина сприймає подію, її вік, психоемоційна стійкість, попередній досвід та наявність підтримки відіграють не меншу роль.

Для однієї людини складна ситуація може бути викликом, із яким вона впорається, а для іншої — причиною глибокого надлому.

Є й інші, менш очевидні причини. Наприклад, травматичним може бути не лише те, що сталося, а й те, чого не було: любові, захисту, прийняття. Іноді психіка страждає не лише від болю, а й від ігнорування та порожнечі.

Психічна травма — це передусім суб’єктивне переживання. Не існує універсальної міри, за якою можна точно визначити масштаб події чи глибину її емоційного впливу. Те, що для однієї людини може бути незначним подразником, для іншої — руйнівним досвідом.

Психічна травма у гештальт-підході

У гештальт-терапії психічну травму розуміють як досвід, який виявився занадто сильним, надмірним, неприйнятним для психіки в момент свого виникнення. Почуття, що виникають у таких ситуаціях — страх, жах, безпорадність, сором, гнів, — мають настільки велику амплітуду, що людина просто не встигає або не здатна їх повністю пережити.

Замість того, щоб пройти свій природний цикл — виникнення, усвідомлення, переживання і завершення, — ці почуття ніби «завмирають» всередині.

Така емоція чи досвід  не інтегрується в загальну тканину життя, а залишається окремим, застиглим фрагментом, який продовжує впливати зсередини.

Давайте розберемо, як саме утворюється травма. У кожної людини є базові потреби — в любові, безпеці, прийнятті, значущості,  є уявлення про те, як влаштований світ і як у ньому функціонувати. Коли ці потреби грубо ігноруються або фруструються, або коли реальність різко суперечить нашим уявленням, психіка не встигає адаптуватися.

Виникає розрив — між очікуванням і фактом, між потребою і неможливістю її задовольнити, що супроводжується величезним об’ємом почуттів. І саме цей розрив часто стає місцем формування травми.

Можна уявити, що на місці зіткнення психіки з травматичним досвідом утворюється гора. Це гора непережитих почуттів, неасимільованого досвіду, деформованих уявлень про себе і світ. Проблема в тому, що ця конструкція — масивна і статична, вона не змінюється з часом.  

Нажаль, ця гора є не просто фоном, вона стає центром внутрішнього ландшафту. Немає жодного місця, звідки її не видно. Усі реакції, рішення, стосунки, почуття, способи мислення, оцінка минулого, планування майбутнього, механізми захисту переплетені із травматичним досвідом. Травма не є подією минулого — вона є структурою теперішнього. Навіть, якщо людина не помічає цю гору, вона живе в її тіні.

Прояви психічної травми

Психічна травма може проявлятися на різних рівнях — емоційному, поведінковому, тілесному та когнітивному. Її наслідки не завжди очевидні, але вони суттєво впливають на повсякденне функціонування людини.

  • Емоційні прояви. Людина може відчувати постійну тривогу, страх, провину, сором або злість, часто без чіткої зовнішньої причини. Ці емоції можуть бути надмірно інтенсивними або, навпаки, «застиглими» — коли психіка, щоб захистити себе від болю, ніби «заморожує» почуття. Проблема в тому, що це захисне відключення не вибіркове: разом зі страхом чи соромом блокується й доступ до радості, ніжності, любові. Людина ніби втрачає здатність по-справжньому відчувати.
  • Поведінкові реакції. Травма значно впливає на  взаємовідносини з оточуючими людьми, викликає уникання певних ситуацій, замкненість, соціальну ізоляцію або, навпаки, агресивність. У деяких випадках людина вдається до саморуйнівної поведінки (переїдання, вживання алкоголю, самопошкодження) як до способу знеболення.
  • Фізичні симптоми. Тіло часто «говорить» про те, що психіка не може виразити словами. Це можуть бути порушення сну, апетиту, хронічна втома, напруження в тілі або психосоматичні прояви — різноманітні симптоми без медичних підстав.
  • Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це клінічна форма реакції на важку травму. До його симптомів належать флешбеки (раптове емоційне повернення у травматичну ситуацію), підвищена збудливість, проблеми зі сном, уникання нагадувань про подію та відчуття емоційного оніміння. ПТСР потребує фахової психотерапевтичної підтримки.
  • Віктимізація (перетворення на жертву). Травматичний досвід часто змінює сприйняття себе та своїх меж. Людина може (переважно неусвідомлено) опинятися в ситуаціях, де існує високий ризик повторної травматизації. Травма «переписує» уявлення про норму, про власну цінність і право на захист. Глибинними механізмами віктимізації часто є неусвідомлене самопокарання як наслідок провини або сорому («Мене знецінюють, бо я нічого не варта/вартий», «Я заслуговую на це») або спроба надати логіки та послідовності травматичному досвіду, щоб зберегти цілісну картину світу («Якщо насильство трапляється з тими, хто слабкий або нікчемний — значить, я такою/таким і є.»  У результаті формується вразливість до подальших аб’юзивних чи принижувальних взаємодій.

Наслідки психічної травми

Психічна травма залишає слід не лише в момент переживання, а й у майбутньому — впливаючи на особистість, стосунки та якість життя. Її наслідки можуть проявлятися по-різному, залежно від природи самої травми, підтримки, яку людина отримала (або не отримала), та ресурсів психіки.

Короткострокові наслідки включають дезорієнтацію, емоційне спустошення, тимчасову втрату довіри до світу та інших людей, труднощі з концентрацією, відчуття відчуженості, відчуття прірви. Це може тривати від кількох днів до кількох місяців після події.

Довгострокові наслідки впливають на особистісний розвиток, життєві сценарії, глибинні переконання про себе й інших. Часто формується тривожність, емоційна гіперчутливість або навпаки — емоційна холодність. Людина може уникати близькості, не довіряти іншим, відчувати себе «непридатною» до нормального життя або не мати чіткого уявлення про власну ідентичність.

Залежно від індивідуальних особливостей та контексту, психічна травма може розвиватися за різними сценаріями:

  1. Адаптація через захисні механізми. У деяких випадках психіка справляється з надмірним досвідом за допомогою захисних механізмів. Людина пристосовується жити з травмою, будує життя навколо неї. Це можна порівняти з неправильно зрощеною поламаною кінцівкою: можлива деформація, але функція збережена;  іноді дає про себе знати болем, обмеженням руху чи вразливістю. Така адаптація забезпечує виживання, але часто обмежує внутрішню свободу та повноту життя.
  2. Дезадаптація або порушення цілісності. Травма може значно порушити функціонування на фізичному, психологічному та соціальному рівнях. Вона привносить постійне страждання, знижує якість життя, руйнує стосунки, зменшує здатність довіряти, любити, працювати, радіти. У таких випадках людина потребує професійної допомоги, аби повернути відчуття безпеки, довіру до себе та світу.
  3. Посттравматичне зростання. Парадоксально, але іноді саме проживання й осмислення глибокої травми може стати поштовхом до внутрішніх змін. Людина переосмислює свої цінності, глибше розуміє себе та інших, починає інакше ставитися до життя. Це не означає, що травма — «корисна», але навіть такий руйнуючий досвід, такі болісні переживання можуть бути джерелом сили, творчості, духовності –  нового життя.

Життя після травми: шлях до зцілення

Психічна травма— це внутрішня катастрофа. Несправедливість, біль або втрата розривають душевну тканину, яку не завжди вдається відновити. Це зустріч із тим, що в певний момент перевищило наші сили, ресурси, здатність впоратись. І ця зустріч завжди унікальна, дуже особиста.

Немає правильного чи неправильного способу реагувати на травму. Перше, що важливо зрозуміти людині, яка пережила травматичний досвід: вона зробила все, що могла на той момент!

Те, як ми діяли (чи не діяли), як реагували, завмирали чи боролися, –  не свідчить про нашу силу чи слабкість. Це була стратегія виживання, яку обрала наша психіка, щоб зменшити втрати. Це був наш спосіб творчого пристосування до неможливого і саме він врятув нас.

Травма може статись із будь-ким. Вона не є наслідком того, що зі мною щось не так, мого «неправильного» вибору. У світі трапляються речі, які не мають пояснень, несправедливість та біди трапляються.

Психіка людини гнучка, але й вона має межі. І коли ці межі порушуються — з’являється рана. Ми не винні в тому, що з нами трапилось. Але ми можемо поступово взяти відповідальність за те, як із цим жити далі.

Повернення до себе після травми — це шлях. Він не лінійний, іноді повільний, іноді болісний, але можливий. І на цьому шляху важливо:

  • Не залишатись наодинці. Ізоляція — природна реакція після травми, але саме контакт із людьми, які можуть підтримати, дає сили на відновлення. Це можуть бути близькі, друзі, терапевт, підтримуючі групи, спільноти — ті, хто готові бути поруч без осуду і тиску. Інші люди можуть стати джерелом ресурсу, стабільності, дзеркалом, у якому ми знову побачимо свою цінність.
  • Дати собі час і  набратись терпіння. Травма — це не те, що «проходить саме». Але вона трансформується, коли є простір, у якому можна прожити почуття, дозволити собі відчувати біль, злість, сором, провину — і врешті-решт відпустити.
  • Звертатись за професійною допомогою. Психотерапія — це не крайній захід. Це простір, де можна поступово повертати собі контроль, переробляти досвід і вибудовувати нові способи бути в світі. Підходів багато: когнітивно-поведінкова терапія, EMDR, тілесно-орієнтована терапія, гештальт — важливо знайти той, що відгукується саме вам.
  • Прийняття і прощення. Травма перестає бути руйнівною тоді, коли з’являється здатність прийняти факт того, що вже не змінити, і, у свій час,  пробачити себе та інших. Це непростий шлях: на нього може піти все життя, і людина має право не обрати прощення — залишитись з образою або навіть з бажанням помсти. Але саме прийняття й прощення дозволяють нам не застрягати в минулому, а рухатись далі — з меншим болем і більшою внутрішньою свободою.

Зцілення — це не повернення до того, як було «до травми». Це рух до нової внутрішньої цілісності, яка включає досвід болю, але більше ним не визначається.

Психічна травма залишає відбиток на всьому нашому житті. Ми не можемо викреслити з нього травмуючу подію,  її переживання чи наслідки. Але ми можемо навчитись жити далі — не заперечуючи минулого, а включаючи його в особисту історію. Ми можемо враховувати цей досвід, робити з нього висновки, ставати глибшими, сильнішими, знаходити радість і внутрішній баланс попри пережите.

Прокрастинація. Що робити, коли не хочеш робити?

 Думаю, багатьом із нас знайомий стан, коли ми відкладаємо на потім виконання важливих справ, а виконуємо незначні задачі, які зовсім не є необхідними.

Коли ми маємо вирішити  задачу, яка викликає спротив, нудьгу, відразу, втому або стикаємось з відчуттям власної некомпетентності, виникає спокуса ухилитись від неї.

Прокрастинація –  (procrastination  – затримка, відкладання) це особливість людської поведінки, що полягає у відкладанні необхідних справ та переключенні уваги на незначні побутові завдання або розваги.

Прокрастинація може проявлятись в різних сферах та аспектах життя: в побуті, навчанні, робочій діяльності,  прийнятті рішень та досягненні цілей, а також в сфері здоров’я (відкладання фізичних вправ, здорового харчування, повноцінного сну).

Дивним феноменом є те, що така «бездіяльність» не приносить відчуття відпочинку, а  навпаки, погіршує емоційний фон та виснажує, супроводжується почуттям провини.

Цей стан, в той чи іншій мірі, трапляється з кожним з нас, але проблемою його можна вважити тоді, коли  прокрастинація стає звичкою або починає впливати на особисте, соціальне чи професійне життя людини.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Причини прокрастинації

  • Стрес, тривога
  • Страх невдачі, перфекціонізм
  • Страх відповідальності, страх не відповідати очікуванням
  • Проблеми в мотиваційній сфері, недостатній самоконтроль
  • Відсутність інтересу
  • Екзистенційний дискомфорт

Фактори, що обумовлюють виникнення прокрастинації

Почнімо з того, що наша діяльність керується певною мотивацією. Мотивація – це комплекс психофізіологічних процесів, що спонукають нас до дії.

Прокрастинація проявляється у складності на етапі  переходу від наміру до дії.

Розглянемо, як діяльність стає важливою для нас та як мотивація змінюється протягом процесу діяльності.

Успішність діяльності, отримання користі від результату як чинники прокрастинації

За теорією суб’єктивної очікуваної корисності (Л.Севідж), більш привабливою для нас є діяльність з високою вірогідністю успіху. Суб’єктивна корисність та успішність діяльності  залежать від особистих цінностей, сприйняття нами невизначеності та ризиків.

Внутрішня цінність діяльності визначається тим, наскільки вона нам цікава, приносить радість та задоволення. Зовнішня цінність пов’язана з винагородою, користю.

Імовірність успіху визначається також тим, наскільки ми впевнені у своїх силах та переконані у своїх здібностях. Канадський психолог Альберт Бандура вважав, що людина оцінює свої шанси на успіх, виходячи з аспектів:

  • Очікування відносно результатів
  • Очікування від власних компетенцій
  • Самоефективність
  • Впевненість в собі

Якщо хоча б один з цих аспектів має низькі показники, то імовірність успіху нижча. У прокрастинаторів більш низькі очікування від власних компетенцій. Відповідно, така людина має менше досвіду успішно завершених справ. Часто люди, схильні до прокрастинації відчувають себе низькоефективними і поступово втрачають віру в свої сили.

Час до отримання винагороди як чинник прокрастинації

Фактично, навіть значна винагорода, яку можна отримати у майбутньому, не дає відчуття задоволення тут і зараз. В той час, як задоволення, що можна отримати швидко, такі як сон, їжа, соціальні мережі, комп’ютерні ігри, стають більш привабливими.

Можна сказати, що прокрастинація – це віддання переваги близьким цілям на шкоду довготривалим, а значимість винагороди тим більша, чим ближча вона за часом. Мотивація зростає ближче до дедлайну, оскільки наближається час отримання винагороди.

І тоді прокрастинацію можна визначити, як конфлікт мотивацій. Незалежно від наших свідомих установок, співвідношення між різними видами мотивації виявляється таким, що в пріоритеті є відносно неважливі справи з близьким строком винагороди.

Особистість людини як чинник прокрастинації

Досліди довели, що люди зі схильністю до прокрастинації мають слаборозвинені риси вольової сфери особистості, такі як дисциплінованість, цілеспрямованість, організованість, терпіння, рішучість та ін.

Люди, що часто прокрастинують, мають складності у фокусуванні та легко піддаються спокусам.

На думку деяких авторів, прокрастинація може проявлятись найчастіше у випадках, коли людина дуже переживає за результат і боїться робити помилки, або коли людина майже не піклується про результат, а ставиться до діяльності легковажно.

Побудова особистої стратегії у подоланні прокрастинації

Однією з найважливіших умов змін – це внутрішнє бажання та готовність змінювати щось в своєму житті. Ці зміни мають бути цінними, а рішення змінюватись – усвідомленим.

Іншими словами, нам необхідно чітко розуміти для чого я хочу припинити прокрастинацію, а також підготувати підґрунтя для інакшої поведінки.

  • Складання списків цілей, ціни, що ми платимо за відкладання та користі, що ми отримуємо, діючи зараз (пошук оптимальної мотивації)

Канадський психолог та письменник Тімоті Пітчел пропонує почати роботу з прокрастинацією  зі складання списку справ, які ми відкладаємо на потім та ціни, яку ми платимо за відкладання.

Завдяки аналізу цих даних, є можливість оцінити, що ми втрачаємо,  як впливає прокрастинація на рівень щастя, фінанси, відносини з людьми, час, здоров’я та ін.

Одночасно, має сенс скласти список цілей і того, яку користь ми можемо отримати, якщо почнімо діяти зараз, а не пізніше. Наприклад, навчатись зараз, щоб вступити в університет, отримати посаду. Або займатись фізичними вправами, щоб не мати в майбутньому проблем зі здоров’ям, зайвої ваги тощо.

  • Робота з емоціями

Як вже зазначалось вище, людині притаманно прагнути відчувати задоволення тут і зараз, піднімати собі настрій та уникати складних емоцій та станів.

Важливим моментом у роботі з прокрастинацією є визнання свого бажання уникнути негативних емоцій, а також формування здатності перебувати в стані фрустрації, витримувати його.  

Це  дає можливість усвідомлювати та регулювати емоційний стан, помічати та переживати більш широкий спектр почуттів  та вибирати емоції на яких можна концентруватись.

Людина одночасно переживає декілька почуттів, які до того ж змінюються безперервно. Переживаючи страх або безсилля, поряд можна помітити інтерес, бажання конкурувати або будь-яке інше почуття, на якому можна сфокусуватись.

Техніки, направлені на подолання прокрастинації

Тайм-менеджмент

  • Ставити конкретні цілі. Чим більш туманна та невизначена ціль, тим менше шансів її досягти.
  • Оцінити свої можливості виконати задумане, визначити пріоритети, значення, важливість діяльності.
  • Розбивати цілі на чіткі, доступні для огляду етапи.
  • Визначати часові рамки.
  • Корегувати план протягом процесу виконання діяльності.

Зараз ви можете за цією схемою письмово або подумки скласти план діяльності, яку ви відкладаєте. Розділіть цей план на етапи та визначте дедлайни. Прислухайтесь до себе, чи змінилось щось у вашому відношенні до цієї роботи.

Розрахунок часу

Якщо порахувати, скільки часу ми витрачаємо на яку діяльність, це може стати приводом переоцінити поточний стан речей. Можливо виявиться, що багато часу витрачається на перебування в гаджетах, а можливо – у вас просто дуже багато справ.

Якщо фіксувати на що ви витрачаєте свій час  протягом одного-двох тижнів, цього буде достатньо, щоб зрозуміти середній розподіл часу. Аналізуючи дані, спробуйте оцінити, чи вас задовольняє такий розподіл.

Наприклад, ви ставите собі запитання: «Скільки часу я присвятив/ла роботі (спорту, дозвіллю, сім’ї тощо)?», « Чи задоволений/а я результатом?»

При аналізі даних хронометражу, люди, схильні до прокрастинації будуть мати більші, ніж хотілось би цифри в категорії «Час, що витрачений непродуктивно».

Доречно звернути увагу, в які години ви найбільш продуктивні (ранок, день, вечір) і планувати необхідні справи на ці години.

 «П’ятихвилинний план» або «Просто почни»

Домовтесь із собою, що ви будете працювати лише п’ять хвилин. Коли п’ять хвилин закінчяться, ви вирішуєте знову, чи готові працювати ще п’ять хвилин.

Дослідження доводять, що найскладніше –  це почати щось робити, але почавши, продовжувати легше.  Коли ми починаємо діяти, все виявляється не таким об’ємним та «трагічним», як нам здавалось.

Початок роботи над задачею змінює сприйняття та відношення до неї, а також уявлення людини про себе.

Після початку роботи ми відчуваємо, що краще контролюємо ситуацію, а рух до цілі додає задоволення та зацікавленості.

 Робіть по 1 елементу  або «Їжте слона частинами»

Не потрібно виконувати весь запланований об’єм одразу. Вивчіть одне слово, зробіть один телефонний дзвінок, напишіть одне речення. Навіть маленькі зміни важливі!

Коли ми маємо намір зробити невеличкий відрізок, ми не відчуваємо тягаря масштабності та складності поставленої задачі.

Організуйте робочий простір

Якщо ви стикаєтесь з прокрастинацією на робочому місці, бажано заповнити його лише необхідними речами. 

Чим більше в робочій зоні відволікаючих та зайвих предметів (звуків, людей),  тим більше розсіюється увага.

Домовляйтесь з оточуючими

Іноді, робити щось разом з іншими простіше, ніж самому, наприклад ходити в спортивний зал, на пробіжку, на курси.

Деяким людям простіше мотивувати себе, коли вони відчувають залученість до спільної справи. Також для когось гарним мотиватором виступають парі та челенджі.

Візуалізуйте результат

Визначайте конкретні цілі, а потім уявляйте поетапно добре виконану роботу. Дослідження показали, що якщо ми думаємо про цілі абстрактно, діяльність, спрямована їх досягнення, здається не дуже терміновою та важливою.

Чим більш конкретними є цілі, тим більш конкретними є плани та більш своєчасними є дії .

Помістіть себе в майбутнє, де ви вже успішно впорались із задачею. Різновидом цієї вправи є гра у того, хто не прокрастинує.

Мені дуже подобаються подібні вправи, оскільки вони розхитують наші жорсткі уявлення про себе, свою поведінку, способи взаємодії з оточуючим світом.

Слідкуйте за емоціями та енергією

Перебування в складних емоціях не привід відмовлятись від справ. Адже, як емоції впливають на результативність діяльності, так і, навпаки, діяльність може змінювати наш емоційний стан.

Але, якщо енергії мало, не треба вимагати від себе більше, ніж дозволяє ваш ресурс.

Мушу визнати, що я з певною долею скепсису дивлюсь на безліч книг, подкастів, методик, що гарантують нам ефективну перемогу над прокрастинацією.

Мені подобаються вправи, я згодна з результатами досліджень, що доводять певні особливості поведінки та закономірності функціонування нашої психіки. Але хочу зазначити, що не завжди це працює в силу багатьох обставин.

Пам’ятайте, що кожен з нас є унікальною особистістю, отже вибирайте способи та техніки, які підходять  саме вам, враховуйте свою готовність, стан, ресурсність.

Робота з прокрастинацією в психотерапії

Раціонально-емоційна поведінкова терапія

Робота з прокрастинацією можлива з використанням раціонально-емоційної поведінкової терапії. Автор цього підходу, Альберт Елліс, вважав, що наш емоційний стан та поведінкові реакції (і прокрастинація є однією з дисфункціональних поведінкових реакцій) залежать від наших когнітивних установок.

Це означає: те, як ми сприймаємо ситуацію, інтерпретуємо її,  визначає наш емоційний стан та формує поведінку.

Головною ідеєю цього методу є вибудовування нового, більш адекватного та продуктивного мислення.

Для цього необхідно взяти відповідальність за свій емоційний стан (сумбур, непродуктивність, безсилля тощо), відслідкувати ірраціональні думки та поведінку.

Ірраціональні думки  – це наші переконання, наприклад, що ми маємо бути неперевершеними, що помилятись не можна або соромно, що наша самоцінність залежить від посади чи статусу.

На наступних етапах ірраціональні думки та поведінка ставляться під сумнів, критично оцінюються та починається формування продуктивних думок та більш гнучкої життєвої позиції.

Позитивна психотерапія

Якщо ми фокусуємось на чомусь одному, все інше випадає з поля нашої уваги. Якщо ми фокусуємось на незадоволенні, яке викликає систематичне відкладання справ на потім, ми не помічаємо те, що є гарним та успішним.

Представники напряму позитивної психотерапії вважають, що для боротьби з прокрастинацією, не потрібно знати причину цієї особливості поведінки чи звички.

Методом роботи з прокрастинацією є терапія, орієнтована на рішення. Сутність цього методу полягає у фокусуванні на пошуку рішень, а не на аналізі проблеми.

Задачею позитивної психотерапії є орієнтація на творчий потенціал особистості та створення умов, що дозволяють покращити якість життя та підвищити стресостійкість.

На думку психологів набагато корисніше спиратись на ситуації, де ми досягли успіху.

Гештальт-терапія

Прокрастинація в гештальт-терапії не розглядається, як ізольована проблема. Все в нашому житті тісно пов’язано і переплетено. Можна сказати, що ппрокрастинація є симптомом проблеми, що лежить на більш глибокому рівні.

В терапії є можливість дослідити це явище у контексті вашого конкретного життя.

Мені близька ідея про те, що ми знаходимось в певній точці свого життя саме такими, якими маємо бути. Все, що сьогодні ми відчуваємо, думаємо, робимо є нашими способами взаємодіяти зі світом.

Визнання поточного стану речей дає можливість зрозуміти, що саме такими способами ми намагаємось досягти або отримати.

І якщо клієнт приходить із запитом: «Як позбавитись прокрастинації», головною моєю стратегією  є дослідження, яке місце і яке значення ця поведінка має в житті людини.

Можливо – це неусвідомлений протест проти внутрішніх вимог, переконань на кшталт «Я повинен/на бути, досягти…».

Можливо – це захисна реакція психіки на стресові та травмуючі події. Можливо це – внутрішній конфлікт, де усвідомлені та неусвідомлені потреби вступають у протиріччя.

Основні напрями роботи з подібними запитами полягають в усвідомленні справжніх бажань, потреб, цілей, намірів людини та визнанні відповідальності за свої вибори.

Важливим аспектом роботи  з прокрастинацією є формування нових, більш гнучких механізмів творчого пристосування.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Вихід із зони комфорту

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Мистецтво визначати цілі

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Помилки – шанс навчитись

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці: