Анна Бречко

 Що таке щастя з точки зору тіла та мозку

Щастя часто уявляється як абстрактне поняття — емоція, настрій, стан душі. Але насправді воно має цілком конкретну фізіологічну основу. Щастя — це біохімічний процес, який відбувається в тілі: результат роботи гормонів, нервової системи, мозку, серця. Це тілесне явище, яке ми відчуваємо шкірою, диханням, м’язами, теплом. Доступ до щастя починається з контакту з тілом.

Щастя — це не те, що «треба собі уявити», а те, що ми можемо підтримати на тілесному рівні. І особливо це важливо в умовах війни, коли психіка виснажена, а тіло — єдине, що залишилось з нами в контакті.

Чотири головні “гормони щастя” і як вони працюють

З погляду біології, щастя — це сукупність нейрохімічних процесів, які запускають виділення певних гормонів. Тобто, коли ми кажемо “я щасливий/щаслива”, це означає, що в крові циркулюють серотонін, дофамін, окситоцин,  ендорфіни — і тіло реагує відповідно.

Ці гормони впливають на частоту серцебиття, м’язовий тонус, ритм дихання, глибину сну, апетит, відчуття безпеки та тепла. Іншими словами — тіло відгукується на щастя, як на особливий режим.

І навпаки: ми можемо підтримувати своє тіло так, щоб воно створювало умови для появи щастя. Це й буде тілесний шлях до нього.

Серотонін: стабільність, впевненість і спокій

Відповідає за сон, апетит,  стабільний настрій, відчуття впевненості, задоволення. Його рівень падає при стресі, недосипанні, виснаженні, ізоляції. 

Недолік серотоніну — це часто втома, дратівливість, апатія.

Дофамін: мотивація, відчуття радості і рух

Він активується, коли ми очікуємо винагороду, прагнемо до чогось, досягаємо мети. Саме він дає відчуття “я можу”, “я хочу”, відповідає за інтерес. Дофамін дає “іскру”, драйв до дії.  

Але його легко виснажити — наприклад, постійним скролінгом соцмереж або надмірною стимуляцією. Тоді виникає залежність, і, відповідно, відчуття нещастя.

Окситоцин: зв’язок і довіра

Це гормон прив’язаності,  близькості. Його вироблення активується через дотики, обійми, співпереживання, спільність.  А також під час близьких розмов, турботи та догляду за іншими людьми чи тваринами. 

Для нас, українців у час війни, окситоцин — це біологічна основа солідарності й тепла, що підтримує психіку.

Ендорфіни: знеболення і піднесення

Їх ще називають природними опіатами. Вони зменшують фізичний і емоційний біль. Підвищують відчуття радості під час фізичної активності, танців. Виділяються під час руху, сміху, сліз, творчості.

Як війна, стрес і хронічна тривога виснажують гормональну систему

Наші гормони щастя — не нескінченний ресурс. Постійна тривога, життя в небезпеці, втрати, нестача сну та харчування — все це змінює роботу нервової системи і порушує баланс гормонів.

• При хронічному стресі активується кортизол — гормон стресу або виживання, який пригнічує вироблення серотоніну і дофаміну.
• Замороженість або “виключення” (часто після травми) — це не психологічна лінь, а захисна реакція тіла.

Це означає: якщо тобі не радісно, якщо немає сил — з тобою все в порядку. Це нормально. Це тілесна відповідь на ненормальні умови.

Чому важливо повертатися в тіло. Як це про щастя

Тіло — це наш дім. Повернення до відчуттів — перший крок до відновлення контакту із собою. Щастя не можна змусити — але до нього можна наблизитися, якщо дати собі відчувати, дбати про тіло. Створити для нього середовище — так, як створюють умови для цвітіння саду. Не тиснути, не змушувати, а піклуватися про ґрунт, світло й вологу. І тоді воно відгукнеться.

• Коли я в тілі, я розрізняю: я змерзла чи мені сумно?
• Я можу сказати: “мені хочеться спати”, “мені потрібна пауза” — замість того, щоб просто відчувати себе “недостатньо сильною”.

Це повертає автономію. І дає шанс на щастя — не ефемерне, а щоденне, маленьке, справжнє.

Рух і  фізичне навантаження — найпростіший спосіб покращити хімію щастя

Тіло створене для руху. Коли ми рухаємось, виділяються всі чотири гормони щастя. І це не обов’язково має бути спорт. Головне – давати тілу привід виробляти та використовувати енергію. Фізичне навантаження — це безпечний спосіб “злити” надмір знервованості, агресії, тривоги. Тіло, яке рухається, буквально вивільняє накопичений стрес. Рух — це тілесний вихід для емоцій, які важко проговорити.
В тілі з’являється нова енергія, і думки вже не такі липкі.

Фізична активність стабілізує роботу вегетативної нервової системи (баланс між збудженням і заспокоєнням). Це допомагає: краще спати, швидше заспокоюватись після стресу, легше переносити емоційні хвилі.

У стані травми й безпорадності ми часто втрачаємо відчуття контролю, впливу на своє життя, а значить і самоцінності. Але коли тіло робить щось — мозок реєструє: я дію, я рухаюся, я існую, значить — ще не все втрачено.

Фізична дія — це дія в реальному часі, а не фантазіях чи тривозі. Вона повертає нас у “тут і зараз”, де можна почати з чогось маленького.

Що допомагає:

• Прогулянки 20-30 хвилин на день (на природі, навколо дому, будь-де)
• Танці (навіть на самоті на кухні, але якщо разом з кимось – краще)
• Невеликі вправи на розтягнення, пілатес чи йога
• Плавання, не обов’язково виснажливе, головне – в задоволення

Практика “рух без примусу”:

• Увімкни спокійну музику.
• Заплющ очі.
• Дозволь тілу рухатися, як хочеться. Навіть якщо це — ледве помітне похитування або хитання плечима.

Вправа “У світі тварин”

• Поміркуй, сила якої тварини тебе надихає
• Спробуй уявити себе в її тілі
• Відтвори рух, поставу, ходу
• Спробуй прозвучати як ця тварина
• Прислухайся до себе (в тілі тварини) – рухайся за інстинктом

Твій рух — це твоя свобода. А свобода — це частина щастя.

Сон, їжа, тепло — базові, але недооцінені регулятори гормонального фону, перші сходинки турботи про щастя

Ми часто думаємо, що нам потрібно “мотивація” чи “позитивне мислення”. Але насправді — спочатку сон і їжа.

Сон

• Сон відновлює рівень серотоніну. Хронічне недосипання — пряма дорога до тривожності й депресії. Гормон сну – мелатонін, це  потужний антиоксидант і природний модулятор імунітету. Він є природним снодійним, відповідає за глибокий рівний сон, під час якого організм отримує додаткові сили, відновлюється та омолоджується. Мелатонін називають еліксиром здоров’я, краси та довголіття, здатним продовжувати молодість та покращувати якість життя.

1. Вкладатися спати до 23 години, коли тіло виробляє мелатонін. 
2. Вимикати світло та монітори, екрани гаджетів за годину до сну (це також сприяє виробленню мелатоніну). Подбати про темряву (штори, маска на очі).
3. Лягати спати в провітреному приміщенні з оптимальною температурою повітря (16-19 градусів).
4. Добре, якщо буде тиша. Якщо тиша лякає –  можна підтриматись звуками медитацій, білого шуму, дощу.
5. Останній прийом їжі – за 2-3 години до сну
6. Бажано дотримуватися графіку сну, і не збивати його сильно на вихідних.

Хороший сон знижує рівень кортизолу, регулює вироблення серотоніну та дофаміну.

Їжа, вода

• Їжа – джерело будівельних матеріалів для гормонів щастя. Дієта, бідна на білки, жири та вітаміни групи В, знижує стійкість до стресу, підвищує тривожність та ризик депресії. Кожен гормон потребує “своєї їжі”: продукти з триптофаном (яйця, риба, банани, горіхи), допомагає виробленню серотоніну. Для дофаміну важливі буряк, броколі, зелений чай, м’ясо. Окситоцин – це про задоволення, це їжа, що смакує,  в приємній компанії та за відповідних ритуалів.

1. дотримуйся золотого правила – в кожному прийомі їжі мають бути біки, жири та повільні вуглеводи
2. обов’язково пий воду (30-40 мл на 1 кг маси тіла)
3. старайся не впадати в крайнощі – як голод (= тривога) так і переїдання (перевантаження для мозку та шлунку) шкідливі для твого тіла
4. усвідомлене, повільне прийняття їжі, смакування – особливе задоволення. Перекус на ходу – крайній випадок
5. за можливості контролюй кількість вживання кофеїну та алкоголю.

Тепло, комфорт

• Тепло (гарячий чай, плед, ванна для ніг) — це сигнал для тіла: «я в безпеці».

Це все – прості правила. Можливо, їх не завжди легко виконувати, але хоча б деякі з них взяти до уваги варто. Піклуйся про себе, як про вразливу, але цінну істоту. Бо ти — і є ця істота, що потребує турботи та теплого ставлення до себе.

Дихання та прості тілесні практики — безкоштовні та завжди доступні

Дихання — єдиний процес, який ми можемо як контролювати, так і віддавати на автопілот. Це міст між тілом та психікою. Воно напряму впливає на вегетативну нервову систему. Часте поверхневе дихання активує нашу захисну систему “бий або біжи”. Коли ми дихаємо глибоко, повільно, спокійно – активується інша частина нервової системи, посилаючи сигнал мозку: “я в безпеці. все в порядку”, навіть якщо зовні все не так спокійно. Рівень кортизолу зменшується, зростає тілесна база щастя – рівень окситоцину, ендорфіну та дофаміну. Усвідомлюючи, як ми дихаємо, ми наче кидаємо якір у “тут і тепер”, а це дозволяє повернутись до себе, навіть якщо охоплюють панічні думки, тривога та страх. Дихання – це те, що завжди з тобою та під твоїм контролем.

Дихальна практика 4-7-8:

• Вдихай носом 4 секунди
• Затримуй дихання 7 секунд
• Повільно видихай ротом 8 секунд
• Повтори 4–6 разів

Практика “я тут”:

• Поклади руку на груди або живіт
• Скажи подумки: “Я тут. Моє тіло дихає. Я жива.”
• Повторюй кілька разів. Особливо у важкі моменти.

Тілесні практики для заспокоєння:

• Сканування тіла — щоденна практика помічання тіла зсередини: від маківки до п’ят.
• Заземлення — стояти босоніж, відчути вагу тіла, контакт із землею.
• Розслаблення щелепи і плечей — дає сигнал нервовій системі про зниження загрози.
• Легкий самомасаж живота — стимулює блукаючий нерв, знижує тривожність.

Практика “Контакт через дотик”

• Обійняти себе, повільно притискаючи руки.
• 30 секунд тиску — і мозок починає виділяти окситоцин.
• Це допомагає навіть тим, хто давно не торкався інших.
  

Мікро-рух

• Потягування, колові рухи плечима, розтирання рук.
• Мозок сприймає це як «я живий».
• Дуже цінно при апатії чи замороженості.
  

Соціальний контакт: окситоцин і відчуття “я не один/одна” – один з найголовніших чинників щастя

Щастя — це не лише про внутрішній стан. Це ще й про стосунки. Ми — соціальні істоти. Дотик, присутність, визнання — це базова тілесна потреба.

• Обійми: навіть самі з собою (“обійми себе міцно” — не просто фраза, а техніка).
• Погляд в очі, розмова, телефонний дзвінок — активують окситоцин.
• Терапевтичний контакт — це теж джерело щастя, бо створює безпечний простір.
• Важливо бути чутливою до себе – брати та давати стільки, скільки є потреба. 
• Усамітнення – не дорівнює самотність. Важливо давати собі час та простір побути на самоті, але прагнути не потонути у самотності.
• Добре, якщо є людина, яка може почути та побачити тебе. Це як свідчення – “я існую, мій досвід важливий”.
• Відчуття приналежності спільноті – базова потреба людини. Важливо мати такі групи – родина, колеги, компанія, друзі по інтересам тощо.
• Волонтерство та благодійність – потужні способи соціально підтримати власне почуття щастя. Давати іншим іноді приносить набагато більше задоволення, ніж собі.

Взагалі важливо пам’ятати – щастя народжується в контакті, коли є хтось, хто здатен бути з нами поруч за будь-яких обставин. Відновлювати зв’язки, з іншими людьми, з собою, з життям – це шлях до зцілення та щастя.

Чому не завжди треба “бути щасливим” — і як це допомагає психіці

Іноді щастя — це не “радість”, а відсутність болю, можливість дихати, тиша в голові. І цього достатньо.

Справжнє щастя — не про постійний захват, а про автентичність. Про дозвіл собі бути живим, з усім спектром станів. Про емоційну включеність у власне життя.

• Я можу бути втомленою — і це не робить мене слабкою
• Я можу плакати — і бути щасливою, що ще здатна відчувати
• Щастя — це і про відсутність болю, і про внутрішній спокій, присутність.
• Це тілесне відчуття: “мені можна бути тут”, “я в безпеці”, “я – є”
• На війні щастя стає більш глибоким: змога побачити сонце, обійняти доньку, зробити чай.
  

Це щастя бути — не здаватися кимось, а бути собою. Це глибше за позитив.

Тілесне щастя — це не про постійний екстаз. Це про тонке налаштування, розгорнення до себе, про чутливість і турботу. Особливо в часи, коли зовнішній світ ламається — тіло може стати опорою, джерелом стабільності й навіть ніжності.

Піклуючись про тіло, ми дбаємо не лише про м’язи чи гормони — ми повертаємо собі відчуття гідності, поваги, присутності. Ми не можемо контролювати все, що відбувається навколо, але можемо створити маленький простір безпеки всередині себе.

І якщо ти хочеш глибше познайомитися з цим тілесним шляхом, розгорнути його у власному темпі — я поруч. У моїй практиці гештальт-терапії є місце для тіла, відчуттів, підтримки й правди.

Запрошую тебе, якщо ти відчуваєш відгук. Але навіть без зустрічі — я бажаю тобі залишатися в контакті з собою. Це вже багато.

«Ти щаслива?» — це запитання звучить дивно, коли поруч лунають сирени. Коли хтось із близьких на фронті, коли хтось — під окупацією або назавжди у пам’яті. Але парадокс у тому, що саме під час війни питання щастя звучить не просто гостро — воно звучить правдиво.

І саме під час війни багато хто з нас почав шукати й, подекуди, навіть знаходити справжнє, не глянцеве, не театральне, а своє щастя.

Ця стаття не про те, як змусити себе радіти, коли боляче. В ній я хочу поділитись своїм досвідом і як терапевта і людським про те, як шукати сенс, коли немає сил, як переживати щастя, коли йде війна і над головою літають шахеди та ракети, і майже щоночі волає сирена..

Про те, як терапія, присутність, спільнота і навіть гнів можуть стати ґрунтом для глибокого, справжнього, неочікуваного щастя.

Коли щастя — неприйнятне

Після 24 лютого 2022 року багато українців зіткнулися з емоційним конфліктом: «Я не маю права бути щасливим, поки гинуть інші». Це внутрішній заборонений імператив. Він логічний. Етичний. Але він і руйнівний, якщо в ньому зависнути надовго.

Багато людей несвідомо чинять опір самій ідеї щастя під час війни. Це зрозуміло: ми всі хочемо бути чесними, поважати біль, і часто не знаємо, як бути з радістю, коли навколо стільки втрат. Ось деякі помилкові переконання:

«Це знецінення болю — говорити про щастя, коли хтось страждає»

Це поширене переконання — і воно базується на співпереживанні. Але співчуття не означає, що я маю перестати жити. Якщо я не дозволяю собі жодної радості, я втрачаю силу підтримувати інших. Щастя — це не відмова від болю, а здатність його вміщати, не втрачаючи себе.

«Це егоїзм — бути щасливим, коли йде війна»

Бути живим — не егоїзм. Війна — це не лише руйнування, а й випробування на людяність. І якщо я залишаюсь людиною, я несу в цей світ щось протилежне до війни. Щастя в часи війни — це тихий опір руйнації.

«Я не можу бути щасливим — це неможливо в таких умовах»

Це звучить як правда, коли ми в гострій травмі. Але життя не стоїть на паузі. Іноді «щастя» — це не тільки стан радості, а відчуття «я ще тут». Це може бути дуже тихим, простим відчуттям: я живий. Я дихаю. І навіть цього іноді достатньо, щоб не зламатися.

«Як бути щасливим, якщо інші загинули?»

Це питання провини вцілілого. І воно дуже глибоке. Але знову ж — чи зробить чиюсь смерть менш болісною те, що я відмовляю собі в житті? Ми не зраджуємо пам’ять — ми її втілюємо, коли продовжуємо жити зі змістом і вдячністю. Іноді найкраще, що ми можемо зробити для тих, кого втратили — це жити.

Дозвіл на щастя

В гештальт-терапії ми кажемо: почуття мають йти за реальністю. Якщо ти бачиш красу — тіло природно відгукується радістю. Якщо втрачаєш — болем. Але коли ми ставимо внутрішні обмеження типу «я не маю права це відчувати», ми блокуємо життя. І воно починає мститися апатією, агресією до себе, вигорянням або навіть психосоматикою.

Під час війни дуже легко знецінити моменти радості. Але якщо ми це зробимо — ми втратимо ще й себе. І тоді перемога буде не повною, а то і взагалі стане неможливою.

Що таке щастя у часи катастроф?

Сучасні дослідження психології свідчать: щастя — це не про відсутність болю, а про наявність сенсу, зв’язку та впливу на своє життя. Це підтверджує і логотерапія Віктора Франкла, і сучасні позитивні дослідження, зокрема роботи Мартіна Селігмана.

Щастя у часи катастроф — це не «все добре». Це —

я ще живий,

я поруч із тими, хто важливий,

я роблю щось, що має сенс,

я ще здатен сміятись, коли можу.

Одна клієнтка якось сказала: «Я була щаслива і навіть трохи забула, що йде війна, коли ми в бомбосховищі співали пісень з сусідами. Це було якесь дикою мірою абсурдно, але дуже живо». Ця парадоксальність — частина нашого виживання. Ми народжені не тільки для боротьби, а й для зв’язку. Ми маємо вибудовувати не тільки свою індивідуальність, але і приналежність до певної групи, що в часи цієї війни стає чи не найголовнішим чинником підтримки та сили. Наша єдність та взаємодопомога. 

Тіло пам’ятає: фізіологія щастя навіть у стресі

Під час хронічного стресу тіло переходить у режим виживання. Кора головного мозку гальмується, а активуються глибші структури: мигдалина, гіпоталамус, стовбур мозку. Але навіть у цьому стані моменти безпеки й тепла запускають гормони щастя — окситоцин, серотонін, дофамін.

Навіть короткий дотик, тепле слово, сміх із дитиною чи собакою, смак улюбленої страви — все це допомагає «виплисти» зі стану замороження чи гіпертривоги.

Гештальт-фраза «контакт — є лікування» тут звучить особливо глибоко. Через контакт тіло згадує, що життя — це не тільки виживання, а й бути-у-собі.

Щастя — це коли тіло на мить згадує, що воно більше не в небезпеці. І дозволяє собі жити.

Пошук сенсу: навіщо я тут?

Коли ми втрачаємо звичне, з’являється потреба у переосмисленні. Саме тому під час війни багато хто змінив фах, повернувся до мрій, переїхав, розлучився чи, навпаки, одружився. Сенс — один з головних фундаментів внутрішнього благополуччя, особливо у кризові часи.

У моїй практиці це виглядає так: люди приходять у відчаї, а виходять з ясністю. Вони не «вилікували» біль — вони знайшли, як з ним жити. Як рухатись. Як перетворити його на точку опори.

Сенс не знімає біль, але дає йому напрям.

Щастя, яке спирається на сенс, — це вже не емоція, а стан. Це відчуття, що моє життя не даремне, навіть коли воно складне.

Коли великі сенси руйнуються, людині дуже важливо знайти хоч якийсь новий — не обов’язково глобальний. У гештальт-підході ми не шукаємо «сенс життя загалом», а працюємо з тим, що зараз дає відчуття змістовності. Це може бути:

• турбота про дитину,
  
• плетіння сіток або волонтерство,
  
• навчання нового,
  
• підтримка друга.
  

Важливо ставити собі запитання: «Що для мене має значення саме зараз?»
Навіть проста відповідь: «Важливо зберегти себе, щоб потім допомагати» — уже може дати внутрішню опору.

Сенс часто не приходить через роздуми, а народжується в дії. У русі. У включеності. У живому досвіді.

Спільнота як джерело сили

Війна дуже швидко показує, хто є хто. І вона так само швидко створює нові зв’язки — щирі, прості, без зайвого. Сусіди, волонтери, побратими, випадкові знайомі у черзі на евакуацію — всі ці люди стають частиною нашого щастя, хоч ми й не одразу це усвідомлюємо.

Відоме дослідження Harvard Study of Adult Development (яке триває вже понад 80 років) стверджує: головний чинник щасливого життя — це якість стосунків.

Навіть якщо все інше розвалюється — бути поруч з тими, хто відчуває тебе, — це вже щастя. І у цьому багато хто відкрив Україну по-новому.

Внутрішня війна: гнів, провина, сором

На війні не тільки зовнішній ворог. Багато людей зіштовхуються з внутрішніми війнами:

«Чому я тут, а не там?»

«Чи я достатньо роблю?»

«Я не можу більше — це нормально?»

Гештальт-підхід тут не дає універсальних відповідей, але дозволяє бути з цими питаннями без саморуйнування. Дати їм місце. Дати собі співчуття.

Ми можемо бути пораненими, виснаженими, злими — і все одно вартими любові. І це вже щастя — не бути ідеальним, але бути прийнятим.

Провина вцілілого, емоційне вигорання, гіпервідповідальність — усе це потребує не осуду, а співчуття. І підтримки. І саме тут щастя набуває нового змісту: воно не проти болю, воно з ним поруч.

Творчість як спосіб контакту з життям

Коли все руйнується, створення чогось нового — навіть дрібного — повертає людину до себе. Малювання, музика, писання віршів або щоденника, фотографія, навіть вирощування квітів на підвіконні — це все не про втечу, а про збереження душі.

У гештальт-терапії творчість — це природна функція психіки: знаходити нові способи бути в світі. Через мистецтво ми не тільки висловлюємо біль чи надію — ми стаємо творцями, а не лише жертвами.

Навіть просте ведення особистого щоденника з питаннями:

• «Що сьогодні дало мені силу?»
  
• «Що я помітила/помітив у собі нового?»
  
• «Де я сьогодні відчула/відчув щось живе?» — допомагає краще витримувати складне.
  

Щастя — це дія

У гештальт-терапії ми не даємо порад типу «будь щасливим», але ми запрошуємо до дослідження свого внутрішнього світу та дії. Щастя не приходить у вакуум. Воно виникає, коли людина робить вибір бути живою.

Щастя — це іноді:

вийти на вулицю під дощем,

обійняти дитину,

подякувати воїну,

підтримати себе, коли всі сили на нулі.

Це — малі щоденні кроки. Не для «досягнення успіху», а щоб не втратити себе.

Точка опори — всередині

Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Але ми знаємо, що всередині кожної людини є ресурс, що сильніший за страх. Це пам’ять про те, ким ми є. І ким хочемо бути.

Щастя під час війни — це здатність дихати у моменті, не знецінювати світло, коли навколо темно, залишатися людиною, коли нелюдськість здається нормою.

Практичні способи підтримувати себе і відчувати життя під час війни

У гештальт-підході щастя — це не щось абстрактне чи остаточне. Це відчуття живості, контакту з собою, з іншими і з навколишнім світом. Навіть під час війни в нас залишаються маленькі можливості відчувати цю живість. Нижче — кілька способів, які допомагають людям знову відчувати себе, зменшувати внутрішнє розщеплення  і вловлювати щось схоже на щастя.

1. Повертатися до тіла

Коли ми постійно в напрузі або в горі, тіло ніби «застигає» або «зникає з досвіду». Відновлення зв’язку з тілом — це повернення до життя. Запит себе:

• Чи я зараз дихаю? Яке в мене дихання — глибоке, поверхневе?
  
• Що я зараз відчуваю тілом — холод, тепло, напругу, дотик тканини?
  

2. Називати речі своїми іменами

Не потрібно вдавати, що «все добре». Щастя не приходить через заперечення болю. Навпаки, біль, який визнано, перестає бути перепоною до радості. У гештальті ми працюємо з тим, «що є»: «Я боюсь», «Мені боляче», «Я втомився» — і це створює простір для чогось більшого. Інколи тільки після фрази «Мені страшно» з’являються сльози, а за ними  – полегшення.

3. Маленькі опори і звички

Навіть коли великий сенс розбитий, ми можемо опертись на щось мале і стабільне:

• Ранкова кава з улюбленої чашки.
  
• Прогулянка навколо будинку.
  
• Той самий порядок дій перед сном, щоденна рутина.
  

Це не втеча від реальності — це укорінення в ній.

4. Контакт з іншими

Іноді найважливіше — це просто бути поруч. Навіть мовчки. Якщо є хтось, із ким можна побути в тиші — це вже підтримка. Якщо немає — можна знайти контакт у формах, які зараз доступні: голосові повідомлення, зустрічі онлайн, групи підтримки, психотерапія. Людям не потрібно багато слів. Їм потрібно, щоб їх хтось бачив.

5. Ділитись, якщо є чим

Досвід щастя часто народжується в момент, коли ми комусь щось даємо — не з обов’язку, а з бажання. Це може бути крихітна дія: поділитись хлібом, теплом, словами, увагою. Важливо не виснажувати себе, а ділитися тим, чого в нас самих зараз хоч трохи є.

6. Дозволити собі радість

Навіть коли поруч біль — ми не стаємо менш людяними, якщо посміхнулися. Посмішка — це не зрада, а сигнал: я ще живий. Дитячий сміх, пелюстка квітки, промінь сонця, жарти друзів — це все не «недоречно», це їжа для душі, яка допомагає вижити.

Психотерапія як простір підтримки

Не завжди достатньо лише самодопомоги. Часом нам потрібно, щоб хтось пройшов цей шлях поруч. Психотерапія — це не тільки про «лікування травм». Це ще й про:

• безпечний простір, де можна говорити вголос найглибші страхи,
  
• підтримку в пошуку власного способу та темпу зцілення,
  
• валідацію почуттів,
  
• відновлення довіри до себе.
  

Гештальт-терапія працює не лише зі словами, а з тілом, емоціями, зупинками, символами. Це глибока робота, яка допомагає не просто вижити, а з часом — знову жити.

Війна змінює нас. Вона розкриває глибини болю, але водночас — і глибини любові, стійкості, турботи. Ми починаємо гостріше відчувати життя, у його найпростішому прояві: подих, дотик, слово, погляд. І навіть у найтемніші часи ми шукаємо світло. Це світло — всередині. У здатності бути в контакті з собою, помічати інше, дякувати, плакати, сміятися.

Щастя під час війни — це не стан, а рух. Не відмова від болю, а довіра до життя, яке триває. І якщо ви читаєте ці рядки — це означає, що в вас ще є простір для цього руху.

Можливо, ви захочете пройти цей шлях не самі. Я давно досліджую тему щастя, працюю як гештальт-терапевт і можу бути поруч на цьому шляху— дбайливо, без оцінки, у вашому темпі. Якщо відгукується — запрошую. Якщо ні — просто  чуйте та бережіть себе. 

Відчувати щастя за війни — не абсурд і не зрада. Це частина нашого виживання, нашого спротиву, нашої людяності. Це наш спосіб сказати світові: «Ми живі. Ми не зламались. Ми здатні любити. І ми переможемо».

І навіть якщо щастя не приходить щодня — ми можемо робити певні кроки, створювати простір, у якому воно колись оселиться. Можливо, тихо. Але назавжди.