Агресія і гнів є різними концепціями, хоча вони можуть мати спільні точки дотику.
Агресія — це більш загальний термін, що означає будь-яку форму поведінки або дії, спрямовану на завдання шкоди, образи, контроль або вразити іншу особу або об’єкт.
Гнів є однією з емоцій, яка може викликати агресивну поведінку. Гнів — це сильне емоційне переживання, яке виникає внаслідок образи, роздратування, розчарування чи інших подразників.
Гнів може бути реакцією на агресію з боку інших, але це також може бути реакцією на страх, безпорадність або невдоволення. Гнів сам по собі є емоцією і може виражатися внутрішньо або зовнішньо, включаючи гнівну мову, жести, або інші вирази.
Я люблю гнів.
Це прекрасне почуття.
В ньому маса сили та енергії.
Енергія ця, спрямована в правильне річище, може гори звернути.
Не вірите?
Спробуйте, будучи в сильному гніві, побігати. Та пробіжите незнамо скільки, навіть не задихавшись, у темпі, вам геть не властивому.
Гнів — потужний генератор адреналіну тому що.
Але … щоб гнів став ресурсом — до дії, до змін — треба щонайменше його собі дозволити.
А передовсім — визнати.
Ви думаєте, це так легко?
Взагалі ні.
Мамочка і пасивна агресія
З дитинства ми чуємо заборону на відчування не тільки соціально неприйнятних почуттів, але часом і взагалі будь-яких. Я не голодна — поїж, мені тепло — ні, я сказала, тобі холодно (це коли МАМІ холодно), я не хочу цілувати бабусю — тобі ПОВИННО БУТИ встидно за це, я хочу ляльку — ні, ти її не хочеш. Хлопчики не плачуть, дівчатка не скачуть (ну то я так, до рими).
Коротше, ми повинні бути чемними, слухатися дорослих (спойлер: «дорослими» для нас будуть потім всі навколо… крім нас самих), не перечити… загалом, усміхаємося і махаємо (с).
Ми вчимося реагувати на почуття і в першу чергу, на почуття злості — за моделлю, яку створює для нас значущий дорослий: не дозволяючи собі їх і, більш того, заперечуючи їх в самому собі, не відчуваючи й не називаючи їх.
Злитися на мамочку, та де ж це можливо?
А ви думаєте, від того, що ми заперечуємо злість, вона зникає?
Вона є. Але викликає страшенне почуття вини.
Ну, бо згідно з заданим форматом та у рамках, створених мамочкою, її НЕ ПОВИННО бути — і це стає частиною нашого базового конструкта.
Що відбувається з запереченим і невідреагованим гнівом?
(Якого є тим більше, що більше ми відмовляємо йому у праві бути, щоб відповідати мамочкиній картині «хороші діти так не роблять».)
Стиснуті щелепи, та так, що аж м‘язи на обличчі збільшуються, а з зубів емаль стирається,
затиски в шиї й плечах, від яких опускаються руки в масажиста,
вся психосоматика:
болі в животі, закрепи, виразкова хвороба,
порушення ендокринної системи, розлади харчової поведінки, перш за все заїдання гніву,
шкірні захворювання – екземи, дерматози й дерматити,
бронхіальна астма,
часто – алергічні реакції…
Про найгірше, що може чекати, і говорити не хочу.
І про те найгірше, що може бути остаточним проявом аутоагресії.
А ще — самопошкоджуюча поведінка : я злюсь(навіть якщо ми не називаємо цю емоцію, то підсвідомість не обманемо) — а злитися не можна — за це має бути покарання — тому покараю себе сам. Це — гризіння нігтів, розколупування шкіри, видирання вій, все, що називається мудрим словом дерматиломанія.
Ну, або звиклою поведінкою стає пасивна агресія.
Ми її ані не помічаємо в собі, ані не визнаємо.
Бо це би знову було про вину — адже насправді пасивна агресія — про гнів на когось, до кого вона звернена, а за гнів, ви ж пам‘ятаєте, мама в нашій голові каже «ай-яй-яй».
Наприклад, ми — мовчимо.
Що таке мовчанка?
Для дитини це єдиний спосіб дати відсіч контролюючій, повчаючій або все забороняючій мамі.
Мама біситься — чого ти все мовчиш? А в дитини — такий спосіб «покарати» її. Сюди, в мою мовчанку — мамочка не залізе. Тут — вона мене не досягне.
Мовчимо в сім‘ї.
Не докричатися до нас.
Партнер, якому по сто раз треба повторювати щось (а він немов не чує) — жертва маминого виховання.
Він і чує не вас, а свою мамочку, коли ви ото щось йому бубните.
І стаєте жертвою його мовчання, мовчання як невидимої зброї, яка точно відчувається як агресія.
А докажи.
Трикутник Карпмана і невисловлений гнів
До речі, про жертву. Оте все про трикутник Карпмана — жертва, рятівник та агресор (а відповідно всі співзалежні відносини) — це про невиражений, невисловлений, часто неназваний гнів, якому вперто відмовляють у праві на існування.
Пасивна агресія — я злюсь за щось на тебе.
Або на себе. Наприклад, за те, що заздрю тобі (так-так…все це складно…) — але забороняю собі це чи заперечую в собі це.
То я хапну тебе тихцем.
Так, що «а ти докажи».
Іронія — недоречні жартики, яких «ти просто не розумієш» — пасивна агресія.
Сарказм — в‘їдливий, який просто розмазує тебе по стінці — то теж вона. Хоча якщо ти людині раз за разом говориш про те, наскільки тобі неприємно таке слухати, а вона продовжує — то це вже вповні собі активна агресія.
Знецінюючі й критично оцінюючі зауваження — привіт, мій скритий гнів.
Ще один напівлегальний спосіб переробки гніву — плітки, або ж обсудження чи, ще краще, осудження інших. Солодко ж як!
Або сповіщення комусь неприємної новини.
Коротко кажучи, паскудна це штука.
Який вихід у ситуації невисловленого гніву?
А що краще? Який інший вихід, спитаєте ви.
Експлозія неконтрольованого гніву, коли всі навколо змітаються вибухом твого адреналіну, що врешті знайшов вихід?
Вихід — там, де вхід …до мене на консультування
( уффф.. от і зрезюмувала… цілком навіть неочікувано для самої себе).
Приходьте. Розбиратимемося з вашим гнівом.
Спробуємо зробити його енергію екологічно чистою і поставити її на службу вашому життю.
Що думаєте? Як воно у вас зі злістю?
Як вважаєте, це негативна емоція чи ні?
