Весна… Усі на неї чекають, усі її люблять. Весна! Початок всього. Альфа і Омега. Ну ок, Альфа після Омеги. Бо зима – це ніби як кінець всьому. Навіть результат апокаліпсису називають – ядерна зима. І пишу я це взимку – саме тоді, коли, як ніколи, хочеться весни, і очікування наростає з кожним днем, наче мильна бульбашка, що росте, збільшуючись у розмірі, чи вітрила, що напинаються опісля тривалого й набридлого штилю, або – як та бульбашка гейзера в Ісландії.
Отож саме зараз очікування весни стає майже солодко нестерпним. Як передоргазмічний стан. І сама природа нахабно розкута і зухвало еротична, на межі фолу. Оце от все: вибух бруньок, що луснули зеленню вирви-око, ядучі пахощі перших квітів, білі пелюстки і золотавий пилок тичинок на носі. І все, що до цього часу носило означення “зимового” заступить вже “весняне”: весняне сонце, весняний вітер, весняний дощ, весняна погода…
Весняна. То й про мене також. Не лише тому, що народилася навесні. Адже з неймовірним нетерпінням щороку на неї очікую, а тоді вона мене щораз, наче вперше, “яблуневоцвітно” зачаровує і пробуджує по свинцевонебесній, останніми роками, зимі. Трошки з сумом зауважуєш, як швидко вона промайне: “…Вона летіла хутко, мов стокрила…” (Л. Українка).
Навесні здається, що життя лише починається – попереду яскравий ягідний червень, гарячий запашний липень, зорепадний відпадний серпень, а за ними забуяє врожайна осінь із золотими променями на павутинні “бабиного літа”.
Від передчуття прийдешніх розкошів березневий час неначе завмирає у дзвінкому від цвірінькання, непрогрітому ще несміливим сонцем повітрі, у джерельному хлюпанні під черевичками, у тонкій льодяниковій кризі рештків зимових холодів, у пронизливих пахощах тюльпанів та мімоз, у діловитій заклопотаності надривного репету котів, у прихованих усмішках в кутиках вуст.
Із білих снігів, із чистого аркуша починається новий рік. Так-так! Саме навесні, з 1-го березня, а не 1-го січня, до мене приходить справжнє відчуття, що Новий рік розпочався.
Весна має три чудових пори – танення снігів і бурульок, розквіт перших квітів та бруньок, і нарешті – травень, молода зелень.
Хай там що, а весна дає надію. Коли весна таки надходить.
Бувають весни, яких не помічаєш…
А буває так, що весну в нас… крадуть.
От як минулого року її вкрав супостат. У всіх нас. Вдруге. Першого разу то був чотирнадцятий рік. І цю весну теж…обіцяє. А я так на неї чекаю!
Ну як можна вкрасти …якусь пору року? – запитую себе. Таке ж ніби лише в казках трапляється, ні? Цікава штука мозок, особливо під час внутрішнього діалогу. Не питається. Сам спершу заморочить, спантеличить і він же, самопасом чи “як Біг пошле”, пірнає по відповіді як не у пам’ять, так у ваше підсвідоме, ще аби куди. Намацає та й хутенько навспак до вас зі здобиччю: саме в казках, піснях чи переказах, ба ще наскельному живописі за допомогою метафоричних, асоціативних тощо форм, радше нагадує дивовижно химерний код, котрий вже нащадки намагаються розкодовувати, людство з давніх-давен закарбовувало не лише уявлення про світобудову, побут, звичаї та звички, окремі характерні особливості народу, але також локальні або ж глобальні трагічні події, спричинені природним чи штучним втручанням. Та й сучасні митці вправно продовжують цю сталу традицію.
Властиво, піду щось у всемережжі пошукаю, на кшталт казки. Досі їх люблю. Чомусь вбила в пошуковик “Украдене сонце”. Тю! Чому сонце? Про весну ж ідеться! Думка сягнула в уяву по першу-ліпшу образну асоціацію, а я просто не встигла запручатися і так найпершою виявилося сонце. Ну нехай, вже аж цікаво, що з того вийде. І що ж ви думали? Сучасна, просто щойно писана авторська казка, чи то пак сценарій, для малечі в навчальних закладах — “Вкрадене сонце”… і діти з ліхтариками бігають, рятують Сонечко, віковічна битва добра зі злом. Супостата – переможено, Сонечко – врятовано. Все ж педагоги в нас… дай їм боже здоров’я і многая літа!
Або ще ось натрапила на збірку Віталія Трохимчука “Украдене сонце (війна антиподів)”, вийшла у 2019-му. Теж тематика переосмислення нашого буремного сьогодення.
Як бачимо, тема вкраденої весни, яко сонця, а насправді ж сенси достоту значно ширші й глибші, ворохобить не лише мою уяву, воно витає в повітрі. Останні дві знахідки також підтверджують, що саме двічі і саме 14-го й 22-го років у нас вкрали весну-сонце. Одночасно дивує і ні. Либонь, якщо пошукати інші згадки, усна й письмова творчість нагадає нам ще більше таких випадків в нашій Історії. Ще у В.Стуса є однойменний вірш – віршована інтерпретація нашої Історії, як докір нам, що чубимося між собою, не спроможні єднатися навіть перед смертельною загрозою. Розкішний вірш, але мені трошки не про те йдеться в контексті нашої теми, та й дуже сподіваюся, що не наробимо тепер тих самих помилок, що ми дорослішаємо.
Втім на тему весни, вже не сонця, не можу не поцікавитися і теж натрапляю на кілька віршів під назвою “Украдена весна”. Видається, що за авторства Олени Горголь-Ігнатьєвої ніби чула, його ще начитали наші пречудові актори театру й кіно наприкінці березня 2022 року під музичний супровід ДахиБрахи, що ще більшої драматургії надало. Туманно пригадую, адже почувалася тоді скажено тривожно. І цього разу теж від перегляду відео велетенські сироти повиступали, а очі на мокрому місці. Кажуть, березень невірний: то сміється, то плаче. Чується так, ніби в нас безупинний той березень, разуразний, адже дійсно так є, що то сміємось, то плачемо і так по колу, безугавно. Сльози – це добре, в здорових межах, певна річ. З лікувальною метою, як то кажуть. Та й сміху теж стосується – в здорових дозах. Іноді навіть необхідно давати собі в цьому попуск. Вільна самотерапія, так би мовити. Отак помалу-поволі, в різний час і з різних причин, зокрема трагічних, хапаюся за все, що хоч трішки може розрадити, а вже згодом дійсно приносить справжнє задоволення й не слабко захоплює: від велопрогулянок й різноманітного рукоділля – до музики, кіно, мультів, цікавезних лекцій ( “цікавезні”? Ну, раз мені вони ще видаються “цікавезними”, гадаю стріха ще на місці). З власного досвіду зауважу, що це все великою мірою є ефективним і дає свої позитивні плоди. Головне, на мою суб’єктивну думку, дати собі цілковито розчинитися у тому хобі, що на нього припав ваш вибір, потрапити, так би мовити, “у потік” (ще називають такий стан цілковитої зануреності — Флоу), тоді мозок не встигатиме поглинатися негативними, травматичними думками, коли ви йому з такою щедрістю пропонуватимете щось дуже приємне, навіть смачне для його поживи. Відтак психіка й сама радо підкаже на чию користь робити вибір вашому мозку, де вам буде безпечніше, комфортніше, затишніше і в решті здоровіше.
А що, як весна ось-ось надійде, а ти на неї не чекаєш? В житті буває так, що і навесні ніякого пробудження не настає. Часом видається, що весна вже нічого не пробудить. Інколи так і стається. Коли, немов суцільне провалля. То, буває гніваєшся, то впадаєш у відчай, почуваєшся пригнічено, переслідує безсоння або постійно щось триґерить тощо, а все разом призводить до відсутності сил на найменшу дрібничку, найгірше, коли втрачаєш сенс життя. Коли здаєшся, досягаєш дна, і там вирішуєш – чи відштовхнутися знову, чи боротися, борсатися, і знову жити?…
Де брати тих життєвих сил, коли навколо все руйнується і часом завмирає, разом з тобою і, здається, кінця-краю тому не видно?
Вже не вперше мені дають підказку і натхнення наші воїни, неперевершені у своєму оптимізмі попри всі складнощі, котрі їм доводиться долати щодня, попри весь трагізм війни і їх безпосереднє перебування у тому пекельному вирі, а можливо і завдячуючи цьому, вони не припиняють нас дивувати просто таки дистильованими чеснотами: силою духу, розмахом думки, спроможністю мріяти, вмінням усміхатися й “усміхати” інших. Де брати сил? Ось тут і брати! Лише погляньте, як вперті й наполегливі цивільні, від волонтерів і аж до діточок, теж часто волонтерів зауважмо, надають сил і наснаги нашим воїнам, а вони вертають нам у сто разів більше! Таке, немов би перетікання енергії в замкнутому циклі.
“Я не ставлю на собі хрест. Я хочу бути щасливою!” – ці слова вигукнула прекрасна й тендітна дівчина, військовослужбовиця Анастасія Блищик в першому своєму інтерв’ю по трагічній загибелі коханого Олександра.
Як і Олександр Махов, вона теж була журналісткою і от тепер, як і він, теж вступила до війська. Каже, що так легше. Легше переносити втрату. Кожен шукає свого шляху. Головне — діяти. Та попри все, ця дівчина-блищик, дівчина-лелітка здатна віднайти свою весну і неодмінно дочекається, адже що ще так життєствердно може пролунати, як не от це — “Я хочу бути щасливою!”?
Ну, а кожна справжня Весна наповнює Жінку легкою піднесеністю, передчуттям нового. Свіжим ковтком прозорого повітря, хоч кришталевими келихами пий. Під бурхливий акомпанемент музики весни – радісний галас пташок. Весна дарує пахощі перших ніжних пролісків і зворушливу пухнастість сон-трави, свічада крижаних озерець талого снігу і відображення в них несміливих поглядів, сяючих відбитком надії, пробудження після холодної зими і паростки сподівань, бруньки крил за спиною і закоханість у життя.
Кохання-бо і є закоханістю в життя. Хіба ні? В життя у біологічному сенсі – злиття жіночого і чоловічого початку у прагненні до продовження людського роду. А Жінка – то і є Весна.
