“Важливо, щоб людина, що перебуває під впливом травми, могла змогу отримати відчуття, що в чогось є початок, середина та закінчення і що це закінчення існує”
Пітер Левін
Спостереження, яке свого часу спіткало мене у моїй власній терапії, а тепер час від часу приносять мої клієнти – «я вмію виживати, але я зовсім не вмію жити. До того ж, я не знаю як це взагалі – жити життя без очікування якогось триндеця щохвилини».
Ще одне спостереження, яке народжується в клієнтських роботах, частіше в темі співзалежності, звучить приблизно так – як тільки життя мого партнера/близької людини стає хоч трохи краще, потроху вирівнюється з піке, він/вона знов організує собі якусь халепу.
Або клієнт може помічати такий перебіг подій у власному житті.
Тож сьогодні пропоную трохи поговорити про травму і як з нею живеться. Але почнемо здалеку, аж з біології. Я була дуже здивована, коли знайшла відображення вище згаданого феномену – звички жити та виживати там, де зазвичай вижити неможливо.
Екстремофіли – що це й до чого?
Виявляється, існують організми, які здатні виживати та розмножуватися в умовах, які є надзвичайно небезпечними для більшості інших форм життя – це екстремофіли.
Вони можуть існувати в екстремальних температурах (як надгарячих, так і дуже холодних), під високим тиском, у кислому чи лужному середовищі, або у середовищі з високою концентрацією токсичних речовин.
Перше відкриття таких організмів сталося в 1970-х роках, коли вчені виявили бактерії, що жили в гарячих джерелах на дні океану, де температура перевищувала 100°C.
Екстремофіли часто знаходяться на межі виживання: деякі з них, наприклад, термофіли, живуть у киплячих джерелах або вулканічних кратерах, а інші, як психрофіли, можуть витримувати надзвичайно низькі температури, близькі до замерзання.
Вони також можуть існувати в сильно засолених водах або в середовищах з високим рівнем радіації.
Екстремофіли мають унікальні механізми адаптації, які дозволяють їм виживати в умовах, що загрожують іншим живим організмам.
Більшість екстремофілів не можуть нормально існувати в стандартних умовах, оскільки їхні біологічні процеси та структури оптимізовані для життя в екстремальних середовищах.
Наприклад, термофіли, які зазвичай живуть при високих температурах, можуть втратити свою стабільність і функціональність при температурі, що наближається до нормальних для більшості організмів.
Ось такий невеличкий екскурс у життя мікроорганізмів. Нічого вам не нагадує? Мені – так.
Саме існування людини, що має психологічну травму, яка адаптувалася до неї, навчилася жити в несприятливих умовах і будь-які спроби вийти за межі звичного світу стають для неї великим випробуванням.
Психологічна травма – що це?
Ось кілька визначень психологічної травми від різних авторів:
Judith Herman (1992) у своїй книзі “Trauma and Recovery” визначає психологічну травму як «реакцію на події, які порушують основні почуття безпеки і контролю над власним життям».
Вона вважає, що травма може мати довготривалі наслідки для психіки, включаючи посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), втрату ідентичності та зниження здатності до емпатії.
Bessel van der Kolk (2014), автор книги “The Body Keeps the Score”, описує психологічну травму як «фізіологічну та психологічну відповідь на надзвичайно загрозливий або шокуючий досвід», який порушує здатність людини безпечно впоратися з наслідками події.
Він підкреслює важливість впливу травм на мозок, особливо на структури, що відповідають за емоційне регулювання.
Frank Ochberg (1992), психолог, визначає психологічну травму як «порушення емоційного здоров’я, яке виникає в результаті переживання або свідчення насильства чи іншої екстремальної ситуації, що ставить під сумнів відчуття безпеки та здатність контролювати своє життя».
John Bowlby (1969), в рамках своєї теорії прив’язаності, розглядав психологічну травму як результат «порушення або втрати близької емоційної прив’язаності» (наприклад, втрати батьків або неможливості отримати підтримку в момент потреби), що може впливати на розвиток особистості та соціальні стосунки в майбутньому.
В цих визначенях можна побачити різноманітні аспекти психологічної травми — від порушення відчуття безпеки та контролю до фізіологічних і емоційних наслідків, які можуть зберігатися довгий час.
Але основний аспект, на мою думку, це відсутність часу або ресурсів психіки, щоб обробити травмівну подію. Саме тоді маємо ПТСР та інші розлади.
Травматичний фактор тривалого впливу
В цьому випадку психіка людини може реагувати по-різному, в залежності від характеру стресу, особистісних рис та ресурсів людини, але в загальному це зазвичай призводить до більш глибоких і тривалих наслідків.
Психіка може реагувати через механізми адаптації, які допомагають людині справлятися з постійним стресом, але ці механізми можуть бути не завжди здоровими. Ось кілька основних способів, як психіка може справлятися з тривалим стресом:
1. Психологічне сприйняття і когнітивне спотворення/викривлення реальності
У відповідь на тривалий стрес людина може почати сприймати свою ситуацію як незмінну і безвихідну. Такі думки можуть поглиблювати відчуття безпорадності.
За словами Марти Селігмана (теорія “навченої безпорадності”), коли людина стикається з тривалим стресом і не бачить способу змінити ситуацію, у неї може знизитися мотивація та віра в свою здатність впливати на обставини.
2. Розвиток стійкості та адаптація
Деякі люди можуть розвивати певну психологічну стійкість (resilience), що допомагає їм зберігати функціонування в умовах хронічного стресу.
Це може включати в себе здатність пристосовуватися до труднощів, зберігати позитивний погляд на життя та шукати підтримку в інших.
Концепція стійкості пов’язана з можливістю змінювати свою реакцію на стрес і знаходити ресурси для відновлення, навіть в умовах тривалих труднощів. І це саме випадок екстремофілів (тому я про них і згадала)
3. Психосоматичні розлади
Тривалий стрес може мати фізіологічні наслідки, і психіка може реагувати на постійний травматичний вплив через психосоматичні розлади.
Наприклад, люди можуть відчувати хронічну біль, проблеми з шлунково-кишковим трактом, головні болі або розлади сну.
Це є проявом того, як тривалий стрес може проявлятись на фізичному рівні, оскільки психіка знаходиться у постійному напруженні (це ніби ввімкнений електрогенератор на вулиці або кілька, – спочатку його чутно, він гучно гуркотить, а з часом цей звук стає фоном.
Але коли його вимикають, видихаєшь з полегшенням. Тобто напруження було, але з часом ви перестаєте його помічати).
4. Втрата емоційної регуляції
При тривалому стресі часто виникає емоційна виснаженість або дистимія — стан постійного емоційного вигоряння. Це може проявлятися в депресивних симптомах, агресії або, навпаки, у відчутті емоційної тупості та апатії.
Judith Herman (1992) у своїй роботі зазначала, що коли людина переживає постійний або тривалий стрес, це може призвести до «втраченого відчуття ідентичності», оскільки повторюваний травматичний досвід руйнує відчуття безпеки та самоцінності.
5. Психологічне «обезболення» через «механізми захисту»
Людина може почати використовувати механізми психологічного захисту, такі як заперечення, регресія або проекція. Це може допомогти тимчасово зменшити внутрішній конфлікт і страждання, але зазвичай ці механізми не дозволяють людині повноцінно справлятися з травмою.
Які ці механізми захисту можуть проявлятися в терапії?
Найчастіше до мене приходять клієнти з дисфункціональних сімей з травмою неблагополучного досвіду дитинства – цей термін використовує Бессель Ван Дер Колк у своїй книзі «Тіло веде лік».
Це саме той випадок тривалого знаходження дитини у небезпечному, несприятливому та травмівному середовищі фізичного насилля або нехтування, де вона так чи інакше пристосовується жити, бо не має іншого виходу.
В терапії такий дорослий може зазначати власну здатність справлятися з будь-яким триндецем, але при цьому відчувати тотальну розгубленість і страх, за межами звичної історії життя.
Психіка цього дорослого формувалася в межовому середовищі – тут нема нічого передбачуваного.
Ти не знаєш що і звідки «прилетить». Коли батьки будуть в гуморі та ласкаві, а коли ні.
Тут нема зрозумілих правил і меж, дитина зростає в постійній напрузі, тривозі і очікуванні, що щось станеться. Розслабитися неможливо.
Такий дорослий в терапії окрім тотальної втоми буде відмічати неможливість зупинитися та відпочити. Іноді спроба відпочити, банально полежати на дивані, може навіть призводити до панічних атак та нападів тривожності. Це реальний кейс з моєї практики.
Ще одна характерна риса майже всіх клієнтів, що мали досвід неблагополучного дитинства/перебування під впливом тривалого стресу – це або доволі сильно розвинена здатність до емпатії або, навпаки, емоційна замороженість.
Ця здібність до емпатії – відчуття настрою іншого за невербальними ознаками, виразом обличчя та ін., колись рятували дитині життя, а тепер є дорослий, який відчуває переживання іншого, як власні та не має доступу до своїх переживань.
Один з механізмів захисту психіки в таких умовах – «викрутити тумблер переживань на максимум».
Що це значить? Помічатися будуть тільки максимально емоційно насичені події (умовно – загроза життю або щось неймовірно приємне).
Якщо дитина буде переживати весь спектр почуттів у дисфункційній сім’ї, вона просто не виживе.
В запитах на терапію прояв цього способу справлятися звучить як – я не відчуваю життя, все чорно-біле, помічаю лише пікові події, емоційні гойдалки або екстремальні види спорту, як спосіб життя, навіть селфхарм.
Єдиний спосіб відчути життя та помітити що ти живеш, можливий через переживання максимальної інтенсивності. Тобто, є чорне та біле, але нема відтінків.
Якщо психіка людини не змогла впоратися з травмою, її наслідки можуть проявлятися у психічних захворюваннях, які потребують якісної діагностики фахівцем та медикаментозної підтримки. Тому зазвичай психолог співпрацює з лікарем-психіатром.
Чому так важко вийти з кола травми?
“Травма шукає повторення” (від англ. “The trauma seeks repetition”) — ця концепція відображає ідею, що людина, яка пережила травму, може несвідомо повторювати або потрапляти в ситуації, схожі на травматичний досвід, у спробах зрозуміти або завершити нерозв’язану травму.
Ця цитата, належить Петру Левіну — відомому психотерапевту, який спеціалізувався на травматичних розладах і розробив методи лікування травм через тілесно-орієнтовану терапію.
Левін зазначає, що травма часто не усвідомлюється на рівні свідомості, але психіка намагається «пережити» ситуацію знову, що може проявлятися в повторенні небезпечних, стресових або травматичних ситуацій у житті.
Це не є навмисним бажанням відтворити травму, але швидше механізмом захисту та спробою психіки знайти вирішення для неї.
Цю ідею також можна знайти в роботах Judith Herman (у книзі “Trauma and Recovery”) та Bessel van der Kolk (у “The Body Keeps the Score”), де вони описують, як травмовані люди можуть повторно опинятися в умовах, що нагадують їм про пережиту травму, намагаючись її «переробити».
Тому в психотерапії працюємо перш за все на усвідомлення того, що відбувається у житті клієнта тут і зараз: що він робить і для чого, які потреби має і як їх задовільняє, які використовує способи організації та переривання контакту та багато інших аспектів, які підтримують усвідомленість клієнта.
Що почитати?
Щиро раджу книги, які згадувались вище «Тіло веде лік» Бессель Ван Дер Колк та «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман – обидві в українському перекладі.
Що подивитись?
“Дівчина, яка зникла” (The Glass Castle, 2017)
Стрічка заснована на автобіографії письменниці Джанет Валлс і розповідає історію її дитинства, проведеного в дисфункціональній сім’ї, де батьки не могли забезпечити базові потреби та стабільність.
Батько — харизматичний, але алкоголік і мрійник, а мати — художниця, яка не бажала приймати відповідальність за родину. Через постійну бідність і нестабільність сім’ї, Джанет та її брат і сестра переживали безліч травмуючих ситуацій.
“Реквієм за мрією” (Requiem for a Dream, 2000)
Фільм важкий, але як є. Бажано мати достатньо ресурсу на перегляд. Головні герої стикаються з різними формами залежності (від наркотиків, телевізійних шоу, харчових розладів), що поступово руйнують їхні життя.
Хоча він не зосереджений лише на посттравматичному стресі, він добре зображує, як повторювані стресові ситуації та втрати можуть призвести до психічних травм і неконтрольованих спроб знайти вихід.
Герої цього фільму намагаються справитися з реальністю через ілюзії, але кінцевий результат — це їхня повна дезадаптація.
“Складки часу” (A Beautiful Mind, 2001)
Ця стрічка базується на реальній історію математика Джона Неша, який був хворий на шизофренію.
Хоча це не класична історія посттравматичного стресу, фільм досліджує, як людина може справлятися з психічними травмами, пов’язаними з важким захворюванням і його наслідками для особистості та оточення.
Джон Неш, незважаючи на численні труднощі та галюцинації, знаходить способи адаптуватися та продовжувати працювати.
Усі ці фільми піднімають важливі питання про те, як психіка може реагувати на стрес, травму та шляхи відновлення, навіть якщо це вимагає значних зусиль і боротьби.
