ЗАПЕРЕЧЕННЯ
Наша психіка – не лише унікально розумна, але й винятково хитра.
Наша психіка – то, звісно, не річ в собі, яка не підлягає пізнан- ню, але є в ній чимало всього, чию дію ми спостерігаємо, але як воно утворюється
(звідки береться, таке хитре?)
не знаємо.
Але бачимо, що воно є.
У ситуаціях, які їй складно або й неможливо витримати, наша
психіка захищає сама себе
(а ми про те і не здогадуємося)
Є поняття, яке так і називається – захисні механізми психіки.
Їх вперше «побачив» та описав герр Фройд, а потім розвивала і доповнювала його дочка Анна, а потім ще і ще… ці механізми переставляли місцями, трохи перейменовували… але для всіх вчених, що досліджували психічні феномени, була очевидна їх наявність.
Що ж воно таке?
Всі механізми психічного захисту заперечують або викривляють реальність – і роблять це на несвідомому рівні. Ми не спеціально «вмикаємо» оті механізми, ми навіть не розуміємо, що вони є.
Один із них – це ЗАПЕРЕЧЕННЯ.
Це ситуація, в якій ми відмовляємося визнавати щось, не усвідомлюємо,
(не хочемо усвідомлювати)
що відбулась чи відбувається якась подія, стався якийсь факт. Ні, ми знаємо, що воно є, але зі свідомості це усуваємо.
Коли реальність стає нестерпна для нас, ми несвідомо тим чи іншим способом її блокуємо – не допускаємо до думок, до сприй- няття, відгороджуємося від неї та захищаємося.
Як ото дитина пхає голову під ковдру і вважає, що вона неви- дима, про що кажуть – як страус, голову в пісок.
Більше того, ми з піною на устах заперечуватимемо очевидність цих фактів, дію цієї реальності. І наше відмежування від цього – також не визнаватимемо…
Що таке насправді заперечення чи уникнення реальності й коли воно вмикається? І що, власне кажучи, ми захищаємо та- ким чином?
А от що. Ми оточуємо себе бетонною стіною неприйняття всього, що може знищити наш вигаданий, наш ідеальний Я-образ, тобто власну думку про себе, яку самі ж ми і створили
(і таку, що існує лише у нашій фантазії).
Все, що є загрозою цілісності нашого уявного образу себе са- мих, ми просто заперечуємо.
Бо жити зі зруйнованим образом «я» нестерпно боляче, нестерпно боляче усвідомлювати власну неідеальність тому, хто не приймає себе реального, в усій своїй повноті, і ми уникаємо всьо- го, що цей образ ставить під загрозу, захищаємо себе від тих, хто його може порушити (самим фактом свого існування), взагалі викреслюємо їх з життя.
З метою самозбереження.
Що ми заперечуємо? Факт того, що хтось пішов з нашого життя і ніколи більше не повернеться.
Що ми комусь стали непотрібні.
Людей, які нас переростають.
Що хтось має більше.
Що хтось став кимось більшим, ніж ми.
Ох, та будь-що – все, що в наших очах применшує нашу цінність..
Кожному з нас важливо зберегти позитивний образ нашого
«Я». Насамперед – для себе самого.
Заперечення – це теж і про невизнання своїх емоцій – тих, про які ми прекрасно знаємо, що вони не є соціально схваленими, тих так званих негативних.
Злість? – ні, праведний гнів!
Заздрість?? Ну що ви! Ну, якщо вже… нууу, це ж біла заздрість! (а заздрості насправді дуже багато. І не білої ані разу).
Плітки?… ні-ні-ні. Ми називаємо це – «Ну про щось же треба говорити?..»
Оговорення, засудження??? Та яке!!!… це ми просто «висловлюємо власну думку»!
Гординя? Неправда, ми просто горді!
(Хоча мало що знаходиться так далеко одне від одного, як гор- диня і гордість)
Людина хоче бути ідеальною. Або хоча б здаватися. Іншим…
Або хоча б самій собі.
А для того, щоб бути ідеальним, доводиться дуже старатися.
За цими стараннями – безперервний контроль, що зводить з розуму, переповнює тривогою і не дає зітхнути без того, щоб оцінювати себе з боку і порівнювати з іншими людьми. Від цього втомлюєшся страшенно. Це вимучує і тягне енергію.
А відносини з людьми не можуть бути щирими апріорі.
Нескінченна гра – щоб люди не здогадалися про те, як ти до них ставишся насправді й ким ти є насправді.
Нескінченна гра перед самим собою – щоб не подивитися собі справжньому в очі.
Цей механізм – як і інші захисні механізми психіки – допома- гає нам вижити.
Чи це добре?
З одного боку, без сумніву, так. Час від часу ми «захищаємо- ся» абсолютно всі. Захисні механізми, як запобіжники, усувають або послаблюють напруження від негативних емоцій. Але… вони не вирішують самої проблеми, від якої ми так [без]успішно ховаємося – вони її найчастіше ускладнюють.
Так що з іншого боку…
Якщо все життя зводиться до постійних захистів від реальнос- ті, то, не сперечатимуся – можна прожити його і так.
Ніколи не ставши його, власного життя, автором.
Ми так і залишатимемося у своїх захистах, коконах неперебу- вання у реальності, у своєму фальшивому «Я», глушачи себе, заздрячи іншим і заперечуючи самим собі цю заздрість,
(і лицемірно засуджуючи заздрість в інших. Але це вже інший механізм захисту.
Так, їх є ще багатенько).
В неприйнятті себе в своїй цілісності.
А на другому полюсі, альтернативою, є розвиток нашої цілісності, інтеграція всіх своїх сторін в єдину і неповторну індивідуальність.
Ми ще (часом) йдемо до психолога, коли нас зовсім перестають влаштовувати взаємини з дружиною/чоловіком, батьками, ді- тьми чи інші наші стосунки з людьми.
Та насправді ми забуваємо, що всі ці стосунки – лише наслідок наших взаємин із самим собою, контакту з собою, а якщо уточни- ти – власне, відсутність такого контакту.
Ми не чуємо самих себе, ми заглушуємо голос нашого тіла – а воно першим б’є тривогу, що щось недобре відбувається, ми не слухаємо голосу нашого страху, ми відкидаємо нашу недосконалість, неідеальність, нашу Тінь, не розуміємо необхідності інте- грації всіх наших частин в Єдність.
Ще раз – добре це чи погано? Власне, психологія загалом уни- кає оперування цими двома поняттями в чистому вигляді. Немає доброго і недоброго, а є те, що добре чи недобре для кожної конкретної людини.
Людина, якій пасує сидіти, внутрішньо (і не тільки) набурмо- шеною, оточеною захистами, озброєною проти всього того, що не вкладається в її бажану картину світу і бачення бажаної
(ідеальної ж!)
себе в цій картині, та, яка не зуміла віднайти в ній себе справ- жню, не схотіла чи не змогла з’єднати свою Персону (маски, які одягаємо для людей, для світу) і свою Тінь в єдину Самість – хто ж їй, цій людині, заборонить лишатися саме такою?.. 🙂
А можна…
Можна і по іншому.
Можна розвивати те, що дано тобі і тільки тобі. А всім нам без
винятку щось дано.
І йти в любові, натхненні й здійсненні свого власного шляху… Стати Творцем.
