Всі ми, люди, навіть ті, що не дуже схильні до рефлексії, маємо якусь думку про себе, образ себе, концепцію нашого Я.
У психології це так і називається –
Я-концепція: сприймання людиною самої себе.
Я -концепція – це динамічне, тобто таке, що розвивається і змінюється, уявлення про образ власного Я,
усвідомлення своїх властивостей, самооцінка, розуміння свого способу взаємодії зі світом.
Це:
Я-реальне – те, якими ми себе уявляємо,
Я-ідеальне – те, якими ми хотіли би бачити себе,
та Я-дзеркальне – те, якими є, на нашу думку, нас бачать інші.
Я-реальне , в нашій уяві , практично співпадає з Я-дзеркальним. Ми думаємо , що інші бачать нас приблизно такими, якими ми бачимо себе.
Але… численні дослідження показали, що це далеко не так. Оцінка нас оточенням суттєво від нашої власної відрізняється.
На мою думку, певним критерієм, звіркою Я-концепції, показником її істинності є людина навпроти нас.
Ні, ні, не те, що про нас думають (чи не думають).
А ті, ХТО є поруч з нами.
Наше оточення, воно чітко показує нам різницю між Я-реальним і Я-дзеркальним, є маркером того, хто ми є для людей.
Люди поруч творять нашу референтну групу – середовище, до якого ми належимо, де нас акцептують, яке ми вважаємо своїм і нас там приймають, як свого.
Це – реальна референтна група.
А є ще й ідеальна, яка існує у наших мріях і фантазіях; це місце, де ми бажали би, щоб нас приймали, до якого би хотіли належати.
Якщо люди, які в даний момент поруч , нас не влаштовують, спитаймо себе, чому ж вони поруч з нами?
Для чого?
Про що?
Що вам у них не подобається?
Чому ж так?
Що ж.Тому, що саме їх, а не інших, ми на цей момент заслуговуємо і притягуємо.
Навіть якщо ми знаємо про себе, що ми розумні, майже геніальні, що ми, милі, ласкаві всередині , такі добрі, майже мати Тереза, няшечки, сонечки і котики, а нас бачать зовсім іншими , то… то робімо висновки.
Іншими ми і є в очах світу.
Самопрезентація – те, що ми демонструємо іншим – не про те.
Вона завжди дещо маніпулятивна; через неї ми, з певним наміром і метою, свідомо або несвідомо показуємо саме те (і тільки те), що хочемо показати.
Зараз же я веду мову про страшенну несправедливість: ми знаємо (або думаємо), що ми такі (а не інакші)- а світ вперто відмовляється це бачити. А Всесвіт вперто дає нам оточення-дзеркало, яке нам … не подобається.
Ми , можливо, бачимо себе по потенціалу, закладеному у нас. Але інші нас бачать – по вчинкам.
Не варто ображатися на світ.
Ніхто не зобов‘язаний копатися в глибинах наших душ.
Люди орієнтуються в своїх оцінках на те, як ми себе ведемо, а не на наш внутрішній світ, не на наші переживання, ціннісні критерії та причини тої чи іншої поведінки.
Тим, хто нас оточує, як правило, не цікаво, наскільки і чому саме така, а не інша поведінка є адаптивною (чи навіть єдино можливою) з огляду на нашу внутрішню картину світу, системи цінностей та мотивацій,
А кожен із нас, унікальний та неповторний, прагне до розуміння, до того, щоб його бачили справжнім.
І це одна з причин, не найголовніша, але й не найостанніша, чому люди йдуть до психолога.
Психолог – це той, хто в силу професії в наших душах копатися якраз повинен.
Хороший психолог, будучи по-перше, аналітиком, а по-друге, власне, навченим цьому , розбирається у феноменологічному світі людини. Він
занурюється у глибини наших
переживань і намагається розібратися в них, уникаючи суджень та висновків , що є упередженими і спотворюють сприйняття і розуміння картини світу клієнта.
Коротше, задружує наших тарганів між собою.
Психолог – це та людина, яка намагається зрозуміти особистісний світ, а не встановлює, чи і чим він відрізняється, наприклад, від норми.
Він розуміє, що поняття «норма» – це для кожного з восьми мільярдів нас, людей, – один з безмежної кількості моментів у континуумі «здоров‘я – хвороба».
Або, за словами Людвіга Бінсванґера, психіатра та засновника екзистенціальної психології, «немає єдиного простору і єдиного часу, а є стільки часів і просторів, скільки існує суб’єктів».
І психолог є тим, хто допомагає приводити наш внутрішній світ у конгруентність , згідність, співзвучність з його зовнішнім вираженням.
І він же з‘ясовуватиме з нами, як потенції втілити у дійсність.
Тоді те, чим ми є, буде тим, що ми демонструємо, – а люди бачать.
І , о диво. Якщо люди поруч перестають бути нашим відображенням – вони якось дивовижно самовидаляються з нашого життя і зникають в голубій далечині.
Але є й інший цікавий момент.
Люди поруч, які не влаштовували раніше, раптом починають влаштовувати. Наче за змахом чарівної палички змінюється їхня поведінка, їхні реакції і навіть їхнє світобачення.
Ви розумієте, що хтось поруч став іншим.
Змінив своє відношення до вас.
Змінився сам.
І це також відображає вас.
Значить, міняєтеся ви.
І, в принципі, це те, що робить психотерапія.
Ми стаємо іншими.
Точно – добрішими до себе і кращими для себе.
Ми перестаємо грати чужі ролі по чужим сценаріям, робити вигляд і підлаштовуватися під чужі думки. Ми більше не боїмося себе, не стидаємося проявлятися собою справжнім.
Ми розвиваємося.
Ми ідемо вперед.
Потенціал перетворюємо у вчинки.
Ми змінюємося – і світ змінюється навколо нас.
Ми набираємося сміливості і відваги бути собою. Ми даємо собі на це право – і не важливо, диваки ми, мрійники, генії а чи психотики
(кажуть , краще бути компенсованим психотиком, ніж некомпенсованим невротиком)
і без огляду на те, наскільки ми комусь подобаємося.
Це насправді нелегко. Зате це робить нас вільними.
