Толерантність (від лат. від tolerantia – «терпимість»; «допуск») – це здатність до поважного прийняття усієї різноманітності форм самовираження кожної окремої особистості та спільнот, приязнь до диверситивності світу незалежно від расових, національних, політичних, культурних, гендерних, ціннісносмислових та інших особливостей, а також намагання порозумітися не лише зі “своїми”, а й тими, хто видається іншим.
Відомий афоризм, що приписують авторству Вольтера, який відображає глибоке розуміння важливості чути та розглядати дійсність із альтернативних ракурсів звучить так:
«Я не згоден з тим, що ви говорите, але віддам своє життя, захищаючи ваше право висловити свою думку».
Життя з культурним, релігійним, ідеологічним, життєстильовим різноманіттям неминуче створює ситуації, у яких люди стикаються з переконаннями, цінностями, смаками та практиками, які вони не схвалюють або вважають дивними. У таких ситуаціях люди можуть обирати не чинити супротиву до того, що видається незрозумілим, дивакуватим чи неприйнятним особисто для них (тобто терпимість), або відкидати це та здійснювати тиск на тих осіб, кому це до душі (проявляти нетерпимість). Оскільки толерантність не є вродженою якістю особистості, вона набувається у процесі виховання та соціалізації поруч із побудовою індивідуальної системи цінностей, на що базовий вплив здійснює батьківська сім’я.
У 1995 році за рішенням ЮНЕСКО 16 листопада був оголошений Міжнародним днем толерантності.
Виміри толерантності
•Онтологічний: толерантність виступає не лише умовою мирного співбуття з іншими, але і сприяє укоріненості у події, відкритості принципово новому досвіду і взаємодіям, які рухають людство уперед.
•Гносеологічний компонент толерантності полягає в усвідомленні людиною, прийнятті і урахуванні складності, багатовимірності як самої життєвої реальності, так і варіативності її сприйняття різними особами, а також неможливість зведення усього різноманіття поглядів до однієї «універсальної істини».
•Аксіологічний компонент акцентує, що толерантність є одним із найважливіших соціально синтезуючих елементів-добрив та складовою адаптивної ціннісної системи на рівні особистості та соціуму.
•Етичний вимір підкреслює, що властивістю толерантності є моральна активність.Толерантність має «межу», оскільки в житті соціуму завжди є об’єктивно нетерпиме, пов’язане із заподіянням шкоди. Відповідно межі толерантності розглядати через дихотомію добра й зла та етику соціальної відповідальності.
Концепція міжкультурної толерантності Майкла Уолцера
(«Про терпимість», США, 1997 р.)
На думку політичного філософа Майкла Уолцера, толерантність є універсальним етико-соціополітичним ідеалом, значення якого полягає у захисті самого життя, адже «переслідування інакодумства часто призводить до смерті», а також у забезпеченні конструктивного функціонування різноманітних спільнот, у яких ми усі живемо. Його концепція міжкультурної толерантності розкриває сутність поміркованого плюралізму, за яким умови для толерантності та громадянського миру забезпечується не індивідуалізмом, а участю в групах зі збереженням групових відмінностей культурного порядку. Хоча толерантність як терпимість уможливлює існування відмінностей, М. Уолцер перестерігає від такого явища сьогодення як “постмодерністське бродяжництво”, коли люди розривають зв’язки зі своєю культурою, носіями якої є, й намагаються скласти свою ідентичність з уламків різних культур. Таких осіб він називає «волоцюгами», а «етноцид» визначає як інтолерантність на рівні спільнот, що є наслідком абстрактної толерантності на рівні індивідів.
Інтолерантність та гіпертолерантність як антиподи толерантності
Гіпертолерантність – надмірна толерантність, псевдотолерантність, що проявляється у недоречній поблажливості, неперебірливості, вседозволеності, які пов’язані з моральною пасивністю, незрілістю, індиферентністю.
Британсько-австрійський філософ К. Поппер звернув увагу на парадокс імплементації толерантності: “Необмежена терпимість призводить до нетерпимості”.
Звідси толерантність має бути терплячою до всього, окрім нетолерантності. Вона потребує рішучості у подоланні того, що суперечить її меті.
Інтолерантність – нетерпимість, урахування інтересів та схвалення цінностей і світогляду лише своєї групи (або лише власних індивідуальних).
Інтолерантність виникає з переконань особистості або групи в тому, що їхня система вірувань, цінностей, інтересів, спосіб життя є вищими, кращими, єдино правильними стосовно палітри виборів інших груп, осіб.
Серед проявів інтолерантності на рівні великих соціальних груп : етноцентризм, шовінізм, расова та гендерна дискримінація, геноцид тощо.
Згідно “гіпотези контакту” Г. Олпорта існує прямий взаємозв’язок між інтенсивністю комунікації, що відбувається між представниками окремих субнаціональностей у межах однієї нації та рівнем соціальної напруги між ними. Тому найкращим способом досягнення порозуміння між потенційно конфліктними спільнотами є кількісне збільшення контактів між ними. Чим частіше відбувається комунікація – тим вищим буде рівень згуртованості та толерантності. Адже чим краще люди з різними поглядами, традиціями та потребами пізнають один одного, починають розуміти, то менш дивними та ворожими видаються один для одного.
Водночас, як наголошує у своїй роботі “Коли ми повинні бути толерантними? Про конкуренцію бачення світу, цінностей і теорій” німецький соціолог Ю. Габермас, у суспільстві не буде колективної згоди між представниками різних частин населення, якщо толерантність буде виражатися односторонньо, на користь лише певної когорти.
Чинники формування толерантності
• На макрорівні – це політична, правова, соціокультурна й інші системи суспільства, що конструюють загальноприйняті правові норми, домінуючі цінності та світогляд, прийняті у конкретному націокультурному середовищі, у якому зростає та живе людина, а також заданий із-зовні «соціальний ідеал» особистості.
• Чинники мезорівня – ціннісно-нормативні системи, вироблені в групах, куди входить людина, і які є для неї суб’єктивно значущими (етнічні, релігійні, професійні, вікові тощо та моделі поведінки, схвалювані всередині них).
• На мікрорівні – особистий життєвий досвід комунікації та взаємодії з різними людьми, притаманний конкретній особі стиль дитячо-батьківських відносин, сформованої у неї у ранньому дитинстві прив’язаності (надійної, безпечної, емоційно теплої). Найважливішим чинником мікрорівня виступає позитивна ідентичність особистості.
Толерантність – це і людська чеснота, риса особистості, й суспільна цінність, що підтримує стабільність соціуму та взаємодії на різних його щаблях.
✎ Водночас толерантність – це діалектика прийняття та заперечення, причому таким чином, що одне передбачає інше, принаймні частково. Наприклад, толерантна до людей іншої раси особа буде водночас нетолерантною до явища расизму.
✎ Толерантна особистість – доброзичлива, терпима до відмінностей, спроможна співпереживати, яка знає свої достоїнства й недоліки, готова до активного розширення власного досвіду і критичного діалогу, морально активна та небайдужа, усвідомлює, що світ і соціальне середовище багатомірні, а отже, і погляди на цей світ різні, не повинні зводитися до одноманітності або бути на чиюсь користь.
