У контексті терміну “співзалежність” часто мається на увазі трохи ширше поняття “психологія співзалежної поведінки”, тлумаченню основних психологічних аспектів котрої і присвячена ця заснована на практичному досвіді публікація.
Що ж таке співзалежність?
Співзалежність – це термін, який використовували в контексті психотерапії хімічно залежних клієнтів (алкоголіки, наркомани) у 1970-х роках у США, в лікувальних центрах штату Міннесота.
Він з’явився в результаті вивчення природи хімічних залежностей, їхнього впливу на людину і впливу, який чинить захворювання хімічно залежного на його оточення. І в цій ситуації співзалежними називали членів сім’ї залежного.
У багатьох випадках термін співзалежність використовують, щоб описати поведінку людини в дисфункціональних стосунках, де одна людина підтримує хворобливий стан іншої (найімовірніше, абсолютно неусвідомлено).
Дисфункція (від лат. dys – поганий, утруднений + functio – дія, здійснення), тобто порушення діяльності. Тоді дисфункціональними відносинами можна назвати ті, в яких порушено здорове функціонування учасників цих відносин.
Наприклад, одна з фраз, яку часто використовують для опису таких стосунків, – “як валіза без ручки: і нести тяжко, і кинути шкода” (адже стільки було вкладено в ці стосунки) і людина продовжує в них залишатися з тієї чи іншої причини.
Хто і від кого залежить?
У тих запитах, з якими до мене звертаються клієнти, співзалежність має вигляд часто як стан емоційної, фінансової або навіть фізичної залежності від значущого іншого (партнера, батьків).
Наприкінці 1930-х років цей поведінковий патерн було вперше описано Карен Хорні в її книзі “Невротична особистість нашого часу”, де вона досліджувала клієнтів, які мали схильність чіплятися, залежати від інших людей, щоб впоратися з власною, не завжди усвідомленою, тривогою.
Співзалежність поруч із хімічно залежним (алкоголіком, наркоманом)
Тривога, яку переживає співзалежний партнер поруч із залежним, переплітається з іншими складними переживаннями.
Це сором і провина за поведінку близької людини в стані алкогольного сп’яніння, наприклад; страх того, що він/вона може зробити або робить у цьому стані, бажання контролювати залежного за будь-яку ціну.
У цьому часто полягає місія і життєве завдання співзалежного, це стає сенсом його/її життя.
В історії співзалежного так склалося, що свої цілі, інтереси, потреби або не встигли сформуватися (якщо це дитина поруч із батьками, які п’ють), або стали не важливими, неможливими для реалізації, оскільки поруч з’явився залежний – партнер, наприклад.
Такі діти з малого віку спостерігають дисфункцію сімейної системи, де один або обоє батьків не виконують свої обов’язки дорослого в сім’ї. У даному випадку, через алкоголізацію одного з батьків.
В цей час другий дорослий зайнятий “порятунком” залежного партнера – він несе його на собі додому або, що часто буває, контролює кількість випитого партнером під час застілля, або ж випиває за нього (дуже часта історія дружин залежних) сподіваючись, що цього разу все буде інакше.
І це те місце, де майбутній дорослий, спостерігаючи за тим, що відбувається в батьківській сім’ї, отримує модель співзалежної поведінки, яку потім використовуватиме у своїх стосунках.
Співзалежність у стосунках, де немає залежного
У моїй практиці найчастіше у співзалежні стосунки потрапляють клієнти з алкоголізованих сімейних систем, і це не обов’язково батьківська сім’я, це може бути наявність залежного глибше в сімейній системі (бабусі, дідусі).
Далі співзалежний патерн просто передається “у спадок”. І тоді співзалежність виглядає як повна поглиненість і підпорядкованість співзалежного інтересам, цілям, емоційному стану значущого іншого.
Співзалежний одержимий ідеєю “заподіяти добро”, виправити, навчити, розкрити очі і так далі своєму партнеру, батькам. Це вічна і виснажлива боротьба за те, щоб виявитися правим, щось довести значущому іншому і ось тоді тільки життя налагодиться.
Він/вона нарешті зрозуміє, скільки я для нього зробив/зробила, і ось тоді він/вона буде мені безмежно вдячний, і ще дуже важливо, що він/вона визнає, що був винний в ситуації, яка склалась. У співзалежних стосунках обов’язково має бути винний.
Вихід зі співзалежних стосунків
Найдивовижніше і найскладніше питання для співзалежного в терапії це – а чого ти хочеш?
Воно ставить у глухий кут, злить – як я можу чогось хотіти, якщо поруч людина, яку треба рятувати? От тільки-но вона виправиться, я одразу почну жити, а поки що ніяк не можна.
Таке ось послання сімейної системи. Тобто співзалежний поведінковий патерн формується в ній на рівні поколінь.
А вихід там, де і вхід – повернутися до себе, до віднаходження та задоволення своїх бажань і потреб.
Чому я залишаюся в цих стосунках?
Це питання мені ставить фактично кожен клієнт після того, як приведе мені масу аргументів чому так і чому не може бути інакше. Найчастіше звучить страх самотності та надцінність поточних стосунків попри їхню дисфункціональність, а подекуди й загрозу для життя свого чи дітей.
Коли стосунки, нехай навіть далекі від бажаних, стають надцінністю? Коли немає можливості або права, або людина чимось зупинена вийти у світ, до інших людей і створити там контакти з іншими людьми. Вона може бути зупинена страхом повторення минулого негативного досвіду, ідеєю, що світ і люди в ньому небезпечні – у кожного клієнта своя історія.
Тоді поточні стосунки стають надцінністю, оскільки їх більше немає з ким будувати. У цьому місці страх самотності зростає в рази разом із цінністю партнера. У комплекті зі страхом прояву в зовнішній світ, отримуємо замкнуте коло. Як діти вчаться ходити і в якийсь момент бояться відпустити опору, так і людина судорожно тримається за “синицю в руці”, адже вона “краща, ніж журавель у небі”.
У цьому випадку в досвіді клієнта зазвичай немає близьких і довірчих стосунків зі значущими дорослими, любов і увагу дорослого доводилося завойовувати власною гарністю (поведінка, навчання, інше). Треба було бути постійно кращим за “сина маминої подруги”. Тут повністю втрачається фокус на собі і зміщується він у бік бажань і потреб значимого іншого. Ти краще знаєш, що хоче інший і що йому важливо, але абсолютно нічого не знаєш про себе і свої потреби і, відповідно, ще менше про те, як їх задовольнити (якщо раптом випадково вдалося їх виявити).
Тут і виникає та сама напруга і тривога – я хочу чогось, це дивно і страшно, і я не знаю, що з цим робити – переключуся я краще на іншого (партнера, дитину), адже я точно знаю, що йому потрібно і як. Тут і виникають співзалежні стосунки – я не можу жити своє життя, це надто лякає і тривожить, адже я нічого не знаю про себе, – тоді я буду жити життя іншого.
Що можна почитати про співзалежність?
На мій погляд, Беррі та Дженей Вайнхолд, що є відомою сімейною парою та авторами книжок із саморозвитку та розв’язання конфліктів, і саме вони досягли успіху в розгляді теми співзалежних стосунків, їхніх витоків та особливостей розвитку. Це пара психотерапевтів, які є організаторами та керівниками Тренінгового центру сім’ї та Колорадського інституту вирішення конфліктів та творчого керівництва.
Їх книга “Звільнення від співзалежності”, окрім чудово поданого теоретичного матеріалу, містить також вправи, які можна виконати самому або з партнером, щоб прояснити для себе конфліктні моменти у відносинах і знайти способи поговорити про це та обговорити можливі шляхи виходу з конфлікту. Вправи, наведені в книжці, однозначно допоможуть краще зрозуміти себе, свої потреби і які з них можна реалізувати з партнером, а які все ще звернені до батьківської фігури, яка вже навряд чи зможе їх задовольнити.
Тут клієнт приходить до місця злості, а потім горювання про те, що не трапилося в батьківській сім’ї, про те, що батьки йому не дали і вже не зможуть дати. Після того, як всі етапи горювання пройдено, стає можливим пошук де, як і з ким ця потреба може бути задоволена і в якому обсязі. І це не обов’язково партнер у стосунках. Бо в ідеальному світі у стосунки ми йдемо не для того, щоб закрити дефіцити (недоотримане від батьківської фігури), а за близькістю.
Співзалежність це погано?
Що важливо розуміти – співзалежні стосунки це не погано і не добре, це не жах-жах, – це те, що клієнт отримав у спадок від своєї сімейної системи. А далі, в процесі розвитку можна продовжити перебувати в цьому патерні або освоїти нові.
За співзалежністю йде так званий контрсценарій – контрзалежність. Звучить це приблизно так – тільки не як у батьків. І тоді всі прагнення клієнта спрямовані на те, щоб не бути як його значущі дорослі. Тато пив, а я ніколи не спробую алкоголь. Батько/мати злився і конфліктував, а я ніколи не виявлю ознак агресії. І так далі.
Це один з етапів. Який наступний?
Незалежність. Звучить приблизно як – я все можу сам і мені ніхто не потрібен. З мого досвіду – тут зникає страх самотності. Оскільки це, як правило, один із базових страхів співзалежних – я не виживу один. На цьому етапі виявляється, що виживу і, більше того, я відмінно справляюся сам. Дуже опорне місце, але тут теж є наступний етап.
Взаємозалежність
Місце, де я усвідомлюю, що не можу бути автономним, що в якісь моменти мені потрібен інший/інші, і я так само можу бути їм потрібен, але водночас я не втрачаю себе в цих стосунках і не розчиняюся в них, оскільки вже опановано етапи контрзалежності та незалежності. На цьому етапі я можу по-різному і мені доступні набагато більші можливості, ніж тільки в моделі співзалежності. Оволодіння всіма цими моделями стосунків дає свободу регулювати де, як і з ким, в яких стостунках я хочу і можу бути.
Що можна подивитися про співзалежні стосунки?
Як виявилося в моєму переліку (для роботи з дорослими дітьми алкоголіків, де однією з провідних тем є співзалежність) є доволі багато фільмів і серіалів. Один із найбільш наочних це:
“Історія матері одиначки” / Maid, 2021 мінісеріал.
Тут можна поспостерігати і дисфункцію сім’ї (мати головної героїні – наркоманка, що не втримується в реміссі), і співзалежні стосунки доньки та матері – не можу лишитися, і не можу піти.
Одна з важливих гілок сценарію, як донька будує свої стосунки з протилежною статтю, з сіблінгами і зі світом, як до останньої секунди сподівається, що мати припинить вживати і стане тією матір’ю, про яку вона мріяла.
Фільм доволі складний емоційно, але дуже реалістичний.
Бабусин дім / Grandma’s house, 2010, міні-серіал, Англія.
У рев’ю він описаний як комедійний – сміх і справді є, але для тих, хто виріс у дисфункціональній сімейній системі, це сміх крізь сльози.
Мені фільм відгукнувся радянським простором, повною відсутністю кордонів у сімейної системи, неможливістю жити своїм життям, оскільки твої значущі інші вже точно краще знають, як треба жити.
У цьому серіалі співзалежність показана у всій красі – старше покоління точно знає, як треба жити молодшому, що робити в житті і які вибори правильні.
А за кадром можна побачити їхнє порожнє, позбавлене сенсів життя, яке супроводжує страх і заздрість до молодих, що ще мають шанс вирватися з родинного патерну.
Sex education
Однозначно рекомендую до перегляду. Серіал точно легший за перші два і там порушено дуже багато важливих тем, крім співзалежності. Це і дитячо-батьківські стосунки, насамперед, це і проблеми підліткової сексуальності, і стосунки із сіблінгами, і багато іншого.
Щодо співзалежних стосунків, це лінія подій Maeve Wiley – її стосунки з матір’ю, у школі та особливо з хлопцями.
Можна спостерігати, як дисфункція сім’ї Мейв (відсутність батька, мати наркоманка в ремісії час від часу) впливають на все її життя, включно з самореалізацією, самооцінкою, самоцінністю та стосунками зі світом.
Можемо спостерігати її вибори і мотивацію, як легко їй фокусуватися на інтересах інших і жити ними, забуваючи про себе.
Синдром рятувальника
У всіх цих фільмах яскраво продемонстрований синдром рятувальника, характерний для співзалежних стосунків.
Звучить як – я все вмію, я все зможу, серце моє не камінь (хто пам’ятає таку пісню часів радянського союзу).
Тут співзалежний, не шкодуючи живота свого, лягає на вівтар значимого іншого (партнер, дитина).
Але є один момент – його ніхто про це не просив, – ніхто не просив про жертву, хай би що це було.
Що далі? Далі праведний гнів співзалежного – я стільки для тебе зробив, а ти? (негарна людина, не оцінив, не вдячний і так далі).
У цьому місці я частіше працюю з дітьми, які приходять в терапію в неоплатному боргу перед батьками, які зробили для них усе і навіть більше.
Тільки є одна проблема – їх ніхто про це не просив. Але це вже інша історія.
