Марія Макуха

Маю 17 років досвіду роботи в індивідуальному консультуванні та психодіагностиці. Працюю з індивідуальними запитами та з парами. Також консультую англійською. ВЕду терапевтичні та навчальні групи. Магістр психології КНУ Шевченка, аспірантура на кафедрі медичної психології і психодіагностики. Маю сертифікації та акредитації у гештальт-підході як терапевт, супервізр і тренер базових навчальних програм. Також маю сертифікати у процесуальному підході та у методі Brainspotting. Супервізор для консультантів на німецькій платформі з кризового консультування Krisenchat. До повномасштабного вторгнення працювала у центрі практичної допомоги захисникам України "Aхios". Маю великий досвід в роботі з військовими, зокрема у їх адаптації до цивільного життя. Маю спеціалізації з сексології, роботи з підлітками, з парними та сімейними стосунами. Також маю підготовку і досвід в роботі з психологічною травмою, тривожними станами, запитами на професійне самовизначення, творчими кризами та з LGBTQ особами.

Компас сорому

4

Вперше я почула про концепцію «компас сорому» на семінарі з психодрами на тему сексуальності від Інари Ердманіс (Inara Erdmanis) у 2015 му.

Попри те, що в англомовних джерелах ця концепція згадується доволі часто, серед українських психологів вона маловідома.

Психіатр Дональд Натансон (Donald Nathanson) вперше сформулював цю ідею у 1992 році у своїй книзі “Shame and Pride” («Сором і гордість»).

Він виділив чотири основні типи людських реакцій в обходженні з соромом. Сором – це, напевно, найважча емоція, спрямована на себе, пов’язана зі сприйняттям себе як поганого і небажаного.

Високий рівень сорому пов’язаний з низкою психічних порушень та іншими психологічними проблемами, включаючи депресію, тривожність, розлади особистості та знижену самооцінку.

Компас реакцій сорому

Модель Натансона включає в себе такі реакції подолання сорому (копінг-стратегії):

  • Відсторонення (Withdrawal)
  • Атака на себе (Attack Self)
  • Ухилення (Avoidance)
  • Атака на інших (Attack Others)

Натансон описав сором як реакцію на переривання таких емоційних станів як інтерес-збудження або задоволення-радість, коли ми натикаємося на перешкоди для можливості виконувати наші бажання.

Він розглядав сором як прожектор, що висвітлює усі наші недоліках і невдачі.

У світлі цього прожектора дуже некомфортно, тому замість того, щоб спрямувати енеогію на відновлення або перегляд своєї ідентичності, люди намагаються вибратися з нього, використовуючи скріпти, описані чотирма напрямками компаса.

Скріпт – це набір правил, які ми маємо щодо того, як ми інтерпретуємо та реагуємо на різні сцени (сцена – це комбінація «стимул-афект-реакція»).

Відсторонення

Тут у сприйнятті людини сором має реальні підстави, і реакцією стає відсторонення від ситуацій, у яких є ризик з ним зустрітися, мінімізувати його вплив.

Стратегії можуть включати ізоляцію, втечу, замикання у собі і розрив зв’язків (втрата зв’язків є найбільшою проблемою у цій стратегії).

В той час як негативні емоції та думки є пов’язаними з цією реакцією, людина, яка замикається у собі, може явно не розпізнавати почуття сорому.

Натансон сформулював депресію в термінах відсторонення від почуття сорому. Він вважав що атипова депресія є наслідком переживання тривалого сорому, а класична  /меланхолійна депресія є результатом поєднання сорому зі страхом покарання (почуття провини).

Атака себе

Ця реакція також включає в себе сприйняття сорому як такого, що має причини. Агресія спрямовується всередину себе.

Це виражається у самокритці та самоприниженні. Зневага та відраза до себе посилюють ефект сорому.

Замість того, щоб замикатися в собі, люди, яким притаманна ця реакція, мотивовані терпіти сором заради збереження стосунків, що може призвести до підлаштування під очікування інших та конформізму, аби зменшити вірогідність переживання  сорому у майбутньому.

Як відсторонення, так і атака на себе є інтерналізуючими стратегіями, що включають визнання негативних емоцій і прийняття послання сорому як валідного.

Ухилення

Ухилення передбачає заперечення послання сорому та негативного сприйняття себе. Це контрастує з відстороненням, коли ці повідомлення приймаються, і в результаті відбувається уникання відповідних ситуацій).

Люди, які використовують цю реакцію, радше намагатимуться відволіктися, аби викликати у себе натомість нейтральні або позитивні почуття. Вони також мотивовані мінімізувати свідоме переживання сорому.

Стратегії відволікання можуть включати секс, вживання психоактивних речовин або заняття з метою пошуку гострих відчуттів, або речі, які викликають у нас гордість.

В інтерв’ю «Behavior Online» Натансон сказав: «Сором розчиняється в алкоголі і виводиться кокаїном та амфетамінами».

Вважається, що з чотирьох напрямків компаса скріпти ухиляння найбільш схильні діяти поза отямленим усвідомленням. Одна з проблем цієї стратегії полягає в тому, що вона заважає нам зрозуміти, що сором намагається нам сказати.

Атака інших

Нападки на інших мають на меті їх знецінення, у намаганні підвищити власну самооцінку. Це може включати звинувачення або приниження, та доходити до крайнощів, таких як фізичне насильство та сексуальний садизм.

Натансон вважав, що в другій половині ХХ століття домінуюча культурно очікувана реакція сорому змістилася на ухилення та натаку на інших.

«Ми перейшли від культури ввічливості та шанобливості до культури нарцисизму та насильства, все це слід розуміти як зміни в сценарних реакціях на афект сорому» (у Behavior Online).

Шкала компаса сорому

Еллісон і його колеги розробили шкалу «Компас сорому» (COMPASS OF SHAME SCALE або CSS) для вимірювання того, наскільки людині притаманний кожен з чотирьох способів реагування.

Шкала включає в себе ряд ситуацій і чотири варіанти відповідей для кожної з них, що відповідають чотирьом стилям подолання сорому.

Наприклад, для ситуації: «Коли, виконуючи якесь завдання я помічаю, що мої сили або навички є недостатніми», варіанти відповідей такі:

  • «Я поводжуся таким чином, ніби це не так». (ухилення/AV)
  • «Я злюся на себе за те, що я недостатньо вправний». (атака на себе/AS)
  • «Я перестаю цим займатися». (відсторонення/WD)
  • «Я дратуюся на інших». (атака на інших/AO)

В кінці статті наведена перекладена мною версія опитувальника. 

Актуальність

Адекватна самооцінка забезпечує людям більшу психологіну стійкість і краще відновлення після емоційно складних ситуацій та криз.

Було виявлено, що бали за шкалами «Компас сорому» щодо відсторонення, атаки на себе та атаки на інших негативно корелюють із самооцінкою, а це означає, що більша схильність до цих реакцій на сором пов’язана зі зниженою самооцінкою.

Результати, які видає пошук Google, свідчать про те, що ця модель практично застосовувалася у кількох різних контекстах, особливо щодо кримінальних правопорушень та відновного правосуддя.

Процес відновного правосуддя дозволяє виражати сором та інші складні емоції, що призводить до зниження їх інтенсивності та дозволяє перейти до більш констуктивних способів.

Ви схильні відчувати сильний сором? Чи здається якась із цих точок компаса стратегією подолання труднощів для вас?

ШКАЛА «КОМПАС СОРОМУ»

01234
ніколизрідкаінодічастомайже завжди

A. Коли, виконуючи якесь завдання я помічаю, що мої сили або навички є недостатніми:

0 1 2 3 4

1. Я поводжуся таким чином, ніби це не так. (AV)

0 1 2 3 4

 2. Я злюся на себе за те, що я недостатньо вправна/ий. (AS)

0 1 2 3 4

3. Я перестаю цим займатися. (WD)

0 1 2 3 4

4. Я дратуюся на інших. (AO)

B. У ситуації змагання коли я порівнюю себе з іншими:

0 1 2 3 4

5. Я критикую себе. (AS)

0 1 2 3 4

6. Намагаюся щоб мене не помітили. (WD)

0 1 2 3 4

7. Відчуваю неприязнь до інших. (AO)

0 1 2 3 4

8. Я прибільшую свої досягнення. (AV)

C. У ситуаціях, коли я почуваюся невпевнено чи маю сумніви в собі:

0 1 2 3 4

9. Я уникаю інших.  (WD)

0 1 2 3 4

10. В мене виникає бажання звинуватити інших за те, що я так почуваюся. (AO)

0 1 2 3 4

11. Я дію більш впевнено, ніж почуваюся насправді. (AV)

0 1 2 3 4

12. Я дратуюсь на себе. (AS)

D. В моменти, коли я невдоволена/ий своїм зовнішнім виглядом:

0 1 2 3 4

13. Я виміщаю це інших людях. (AO)

0 1 2 3 4

14. Я роблю вигляд, що мені байдуже. (AV)

0 1 2 3 4

15. Я відчуваю роздратування до себе. (AS)

0 1 2 3 4

16. Я сторонюся інших людей. (WD)

E. Коли я попадаю у незручну ситуацію на людях через власну помилку:

0 1 2 3 4

17. Я приховую свою ніяковість за допомогою жарту. (AV)

0 1 2 3 4

18. Мені хочеться себе стукнути. (AS)

0 1 2 3 4

19. В мене виникає бажання стати невидимкою. (WD)

0 1 2 3 4

20. Я дратуюся на людей, котрі це помітили. (AO)

F. Коли я почуваюся самотньою/ім чи покинутою/им:

0 1 2 3 4

21. Я звинувачую себе. (AS)

0 1 2 3 4

22. Я віддаляюсь від інших. (WD)

0 1 2 3 4

23. Я звинувачую інших. (AO)

0 1 2 3 4

24. Я цього не показую. (AV)

G. Коли я відчуваю, що інші невисокої думки про мене:

0 1 2 3 4

25. Мені хочеться не попадатися їм на очі. (WD)

0 1 2 3 4

26. Я хочу вказати їм на їх неправоту. (AO)

0 1 2 3 4

27. Я переконую себе що не маю причин почуватися погано. (AV)

0 1 2 3 4

28. Я зосереджуюся на своїх недоліках. (AS)

H. Коли мені здається, що інші в мені розчаровані:

0 1 2 3 4

29. Я злюся на них за їх надто високі очікування від мене. (AO)

0 1 2 3 4

30. Вдаюся до жарту, аби приховати свої почуття. (AV)

0 1 2 3 4

31. Я докоряю собі. (AS)

0 1 2 3 4

32. Намагаюся усунутись з тієї ситуації. (WD)

I. Коли я відчуваю, що хтось мене відштовхує:

0 1 2 3 4

33. Я намагаюся відволіктися, аби себе втішити . (AV)

0 1 2 3 4

34. Я роздумую над власними недоліками (AS)

0 1 2 3 4

35. Я їх уникаю. (WD)

0 1 2 3 4

36. Я злюся на них. (AO)

J. Коли інші вказують мені на мої помилки:

0 1 2 3 4

37. Я відчуваю, наче я не в змозі нічого зробити правильно. (AS)

0 1 2 3 4

38. Я хочу втекти. (WD)

0 1 2 3 4

39. Я вказую на їхні помилки. (AO)

0 1 2 3 4

40. Я відмовляюся визнавати свої помилки. (AV)

0 1 2 3 4

K. Коли я зазнаю приниження:

41. Я ізолюю себе від інших. (WD)

0 1 2 3 4

42. Я серджуся на людей за те, що через них так почуваюся. (AO)

0 1 2 3 4

43. Я прикриваю своє приниження тим, що дуже зайнята/ий. (AV)

0 1 2 3 4

44. Я злюся на себе. (AS)

0 1 2 3 4

L. Коли я відчуваю провину:

45. Я перекидаю свої почуття назад, тим, хто змусив мене так себе почувати. (AO)

0 1 2 3 4

46. Намагаюся цього не відчувати, наче це не про мене. (AV)

0 1 2 3 4

47. Я себе зневажаю. (AS)

0 1 2 3 4

48. Мені хочеться зникнути. (WD)

0 1 2 3 4

Джерела:

Yelsma, P., Brown, N. M., & Elison, J. (2002). Shame-focused coping styles and their associations with self-esteem. Psychological Reports, 90(3, part 2), 1179-1189.

Автор

  • Маю 17 років досвіду роботи в індивідуальному консультуванні та психодіагностиці. Працюю з індивідуальними запитами та з парами. Також консультую англійською. ВЕду терапевтичні та навчальні групи. Магістр психології КНУ Шевченка, аспірантура на кафедрі медичної психології і психодіагностики. Маю сертифікації та акредитації у гештальт-підході як терапевт, супервізр і тренер базових навчальних програм. Також маю сертифікати у процесуальному підході та у методі Brainspotting. Супервізор для консультантів на німецькій платформі з кризового консультування Krisenchat. До повномасштабного вторгнення працювала у центрі практичної допомоги захисникам України "Aхios". Маю великий досвід в роботі з військовими, зокрема у їх адаптації до цивільного життя. Маю спеціалізації з сексології, роботи з підлітками, з парними та сімейними стосунами. Також маю підготовку і досвід в роботі з психологічною травмою, тривожними станами, запитами на професійне самовизначення, творчими кризами та з LGBTQ особами.

    Переглянути мареріали Магістр психології, гештальт-терапевт, супервізор, тренер.

Профорієнтація підлітків

726

У широкому сенсі, профорієнтація – це допомога підліткам та, й дорослим краще зрозуміти себе самих і зробити оптимальний вибір освіти або кар’єрного шляху.

Під час наших консультацій ми рухаємося до професійного вибору з двох сторін:

  1. Зі сторони внутрішнього світу людини: її рис, особливостей, здібностей, її професійного світогляду та очікувань від роботи.
  2. Зі сторони зовнішнього світу: умов ринку праці, сучасних професій, освіти.

Найчастіше процедура профорієнтації складається з проходження профорієнтаційного тесту та розгорнутої консультації фахівця.

Методики профорієнтації в Україні

Серед представлених в Україні професійних методик, що відповідають сучасним реаліям та запитам є «Магеллано  Університет», «Стажери» (починаючи з 13 років і до 18 років).

Для старших підлітків та дорослих є методика SDS-5 (Self Direct Search).  

Якщо йдеться про вибір подальшої освіти після школи, зазвичай рекомендується спільна консультація, де профорієнтаційна бесіда, на основі тестового звіту, проводиться із самим підлітком та, як мінімум, з одним з його/її батьків/опікунів.

Міра залученості дорослих у профорієнтацію

Мене часто запитують — якою має бути міра залученості батьків/опікунів у вибір професії дитиною?

Перш за все, це баланс відповідальності дитини та дорослого. Дитині з цим далі жити, на батьків, зокрема, лягають відповідні фінансові рішення.

Авторитарна участь дорослих у профоорієнтації

Одна крайність – це коли дорослий вважає за краще не брати до уваги думку підлітка з цього приводу, як ніби не суттєву.

Батьки безапеляційно, іноді в ультимативній формі нав’язують дитині свій вибір професії та навчального закладу: – “Підростеш, порозумнішаєш, подякуєш”.

Водночас індивідуальні особливості дитини враховуються мінімально або взагалі ігноруються.

У такій ситуації типовими є два варіанти:

  • підліток може стати в бунтівну позицію і зробити вибір «на зло», намагаючись максимально дистанціюватися від батьків.
  • дитина може впасти у стан безпорадності – «Однаково мене не почують», й пасивно прийняти рішення, яке вибрали батьки.

Байдужа участь дорослих у профорієнтації

Друга крайність – це коли батьки самоусуваються, віддаючи вибір професії повністю на розсуд підлітка і на милість долі. Буває, що така позиція спричинена негативним досвідом зі старшою дитиною, коли жорстка позиція призвела до небажаних наслідків.

Оптимальна участь дорослих у профорієнтаційних процесах

Оптимально, коли між цими двома варіантами є золота середина. Коли батьки намагаються допомогти дітям вибрати професію з урахуванням їх індивідуальних психофізіологічних особливостей та інтересів.

Аби так траплялося частіше, важливо розуміти, що може ставати цьому на заваді. Серед таких факторів варто згадати наступні.

Чинники профорієнтації

Мода й популярність професії

Якийсь час було дуже популярно вступати на юристів, економістів. В результаті, водночас випустилася величезна кількість відповідних фахівців, що призвело до їх надлишку на ринку праці. Велика кількість молодих людей пережили розчарування і були вимушені перекваліфіковуватися.

Приблизне уявлення

Дуже приблизне уявлення про зміст майбутньої професійної діяльності, про можливі перспективи і професійні обмеження.

Наприклад, зараз багато підлітків кажуть, що хочуть стати менеджерами. А менеджером чого – багато хто не має уявлення.

У класифікаторі професій безліч варіантів, але чіткого розуміння, чим майбутні менеджери будуть займатися нема. І, відповідно, уявлення про умови праці, рівень зарплати тут може бути дуже приблизним.

Сімейні традиції

Часто є спокусою і для батьків, і для дитини, оскільки «у нас же медична династія» або «в нас у родині професура». Тут є ризик пасивно піти протореною доріжкою, не особливо розбираючись у власних прагненнях.

Часом важливі для повноцінного життя вибори можуть здійснюватися не з інтересів та потреб підлітка, а з невротичної потреби відповідати очікуванням значущих старших.

Матеріальна сторона

Багатьом дітям із мого покоління казали, що «юристом станеш – будеш забезпечена, друг тата візьме тебе у свою фірму».

Особливо це буде видно, коли батьки пережили 90-ті, пережили бідність, коли матеріальна сторона була надважливою.

Не завжди отримання диплому вищого навчального закладу гарантує одразу статус чи матеріальну винагороду. При цьому, насправді у наш час, отримання профтехосвіти одразу дає змогу перейти на свої хліби і стати незалежною від родини, або ж досить швидко отримати додаткову кваліфікацію.

Вплив однолітків

Коли підлітки роблять щось за компанію із друзями: вступають до навчальних закладів під впливом дружби й лише через деякий час розуміють, що це не зовсім те, що їм хотілося.

Орієнтація на ідеалізований образ

Захоплення людиною, але часто без розуміння, чим саме вона займається, які є задачі, з чого складається робочий день, про перспективи працевлаштування, оплати. Це може бути й позитивним моментом, оскільки є можливість більш детально розпитати людину про її діяльність, попросити спробувати щось робити.

А також, зовнішнє враження про професії, вибір всупереч або на зло кому-небудь, недостатнє врахування власних здібностей, ігнорування медичних протипоказань, відсутність запасних варіантів вибору

Внутрішній голос у профорієнтації

Значну роль грає те, що діти чують від значущих старших, адже це стає згодом їх внутрішнім голосом. Дитина батьків/вчителів дізнається яка вона: що я можу, що я вмію, на що я здатна, чого я в цьому житті варта.

Цей голос також може стати “внутрішнім критиком”, який знецінює, позбавляє сил, або, навпаки, голосом підтримки й рішучості.

Батьки можуть так само слабко орієнтуватися у світі сучасних професій, який тип роботи, які задачі потрібно буде виконувати.

Профорієнтація разом

Тоді напевно найпростіша, але найдієвіша порада, це розбиратися в усьому разом. Разом читати про ці професії, разом створювати списки, дивитися сайти учбових закладів. Й таким є найдієвіший спосіб оптимальне на той момент рішення і зберегти добрі стосунки.

Детальніше про профорієнтацію можна почитати у наступній статті про типи професійної спрямованості і профорієнтацію дорослих.

Підбір фахівців

Скористайтеся спеціальним розділом веб-платформи або для з’ясування можливості консультації з авторкою публікації — надсилайте запит:

    Автор

    • Маю 17 років досвіду роботи в індивідуальному консультуванні та психодіагностиці. Працюю з індивідуальними запитами та з парами. Також консультую англійською. ВЕду терапевтичні та навчальні групи. Магістр психології КНУ Шевченка, аспірантура на кафедрі медичної психології і психодіагностики. Маю сертифікації та акредитації у гештальт-підході як терапевт, супервізр і тренер базових навчальних програм. Також маю сертифікати у процесуальному підході та у методі Brainspotting. Супервізор для консультантів на німецькій платформі з кризового консультування Krisenchat. До повномасштабного вторгнення працювала у центрі практичної допомоги захисникам України "Aхios". Маю великий досвід в роботі з військовими, зокрема у їх адаптації до цивільного життя. Маю спеціалізації з сексології, роботи з підлітками, з парними та сімейними стосунами. Також маю підготовку і досвід в роботі з психологічною травмою, тривожними станами, запитами на професійне самовизначення, творчими кризами та з LGBTQ особами.

      Переглянути мареріали Магістр психології, гештальт-терапевт, супервізор, тренер.

    Чи час для прощення?

    736

    Загалом, я з повагою сприймаю моральний імператив “прощати”, адже прощення має потужну силу зцілення та примирення.

    Це не викликало б питань, аби не усі ті псевдодуховні настанови, якими рясніють блоги, журнали, книги, де прощення розглядається як панацея від болю, образ і «шлях до щастя», без найменшої згадки про безліч ситуацій, людей, етапи життєвої травми, коли ця порада не є корисною.

    Такі поради приймають відверто образливу форму, припускаючи, що якщо ми не можемо пробачити, то чіпляємося за минуле, акцентуємо увагу на негативі, ховаємо камінь за пазухою, жадаємо помсти, маємо адреналінову залежність, «залипли» в позиції жертви, зайняли захисну позицію, стаємо у позу «ніколи не пробачу»..

    А мали б натомість випромінювати добро і милосердя. Такі судження не просто нівелюють справжній біль, вони ще й знецінюють спроби інтелектуального аналізу травм, які багато хто переживає.

    Крім того, ставлення, що стоїть за такими висловлюваннями, може присоромлювати, змушуючи людину повірити в те, що в природному процесі одужання від образи або зради щось не так. І прощення  ̶  це не перший (може навіть не другий і не третій) етап.

    Насправді, багато людей не прощають просто тому, що ще не час, їм просто потрібен певний період, щоб пройти власний шлях, набратися сил. І це має сенс.

    На жаль психологи бувають дуже антипсихологічними. Прощення може бути не найкращими ліками для всіх і повсякчас. Насправді від нього можна навіть занедужати.

    Досить доброю ілюстрацією тут можуть бути слова однієї жінки: «У той період, коли в цьому житті вже ніщо мене не тримало, моя нова терапевтка надзвичайно мені допомогла. Коли я стала розкривати їй справжню історію того, що зі мною вчинили, вона НЕ говорила про прощення».

    6 ПРИЧИН НЕ ПРОЩАТИ, ПОКИ..

    По-перше, не прощати поки ті, хто спонукають до прощення, ігнорують той факт, що образа, природним чином, супроводжується гнівом і потребує інтеграції. Її не потрібно викорінювати як хвороботворну бактерію.

    Всупереч поширеним помилкам, гнів містить у собі природну силу, що дає людині змогу захистити себе, знизити ймовірність отримання травми у майбутньому, знайти внутрішню силу і впевненість в собі.

    Дослідження показали, що надто велика готовність прощати може підірвати самооцінку й спричинити більші проблеми у стосунках і вибір менш прийнятних партнерів.

    Ідея в тому, що певна міра прояву вашого гніву може бути цілющою і продуктивною. 

    Ще одна цитата з життя від однієї мудрої жінки: «Я відмовилася від ідеї Великого Прощення. Щоразу, коли я чула чергову версію проповіді в стилі: «Дозволь собі зцілитися!», або «Ти завдаєш собі болю тим, що тримаєш образу і не прощаєш!» — я не могла зрозуміти, як це може стосуватися того мого родича, який сексуально знущався з мене.

    Нарешті, я сказала собі: «Та пішов він!» — буває що я злюся, а буває, що спокійна».

    Друга причина не прощати оскільки

    По-друге, спонукання людей позбавитися гніву, випереджаючи природний хід процесу,— гнітить і несе шкоду.

    Коли гнів або бажання помсти придушуються, вони інтеріоризуються (заходять всередину).

    Що в цьому поганого?

    Гнів, спрямований всередину, часто проявляється як потужна, болісна, руйнівна внутрішня критика і діє як сіль на рану, яку ми хотіли б загоїти.

    Крім того, пригнічений гнів може стати причиною депресії, проблем у стосунках та зі здоров’ям: серцево-судинних симптомів, головного болю, порушень травлення, захворювань шкіри, тощо. 

    Третя причина не прощати, якщо

    Якщо ми радимо людині пробачити, поки рана ще свіжа, ми ризикуємо проігнорувати біль, котрий вона проживає. Наче очевидно: намагання переконати людину швидко пробачити демонструє душевну черствість, однак, розуміють це не всі.

    У кожного свій власний спосіб і темп опанування заподіяного болю і зради, залежно від сили заподіяного болю, особливостей психіки людини та реакції інших, з якими вона цим болем ділиться.

    Спонукати до прощення, без чуйності до цих деталей, не є корисним, натомість додає болю та сорому.

    Протягом якого періоду рана «ще свіжа»? — Буває, що це дні, буває місяці, а буває й роки.

    4. Четверта причина не прощати, адже

    Порада пробачити нівелює цінність протистояння кривдникові. Якщо прощення можна отримати занадто легко, це підвищує ймовірність того, що людина, яка завдала вам болю, зробить це знов, адже так культивується відчуття безкарності.

    Саме про це свідчать дані дослідження професора James K. McNulty , а саме: ті, хто легко прощає своїх партнерів, котрі завдали кривди, вдвічі частіше стають жертвами повторного насильства.

    З огляду на це, протистояння кривднику може покращити життя не лише особисто вам, але й допомогти зробити світ безпечним і для інших.  

    Уявіть собі, що цькування, насильство, образи та дискримінація можуть бути значно зменшені, якщо не повністю усунені, якщо їм протидіяти через конфронтацію.

    Навіть на базовому рівні, якщо просто оприлюднити той факт, що хтось завдають страждань іншим  ̶  це вже може привести до змін. Адже стільки несправедливості відбувається лише тому, що про неї мовчать.

    Аналогічну динаміку ми зараз спостерігаємо на рівні глобальних подій: до початку повномасштабного вторгнення росії  в Україну, світова спільнота довго заплющувала очі на численні принципів міжнародного права кремлівським режимом, аби «не будити лихо».

    А до цього, саме через уникання своєчасної конфронтації з нацистським режимом, зміг вирости і зміцніти у своїх намірах той потужний монстр, котрий завдав світові стільки горя і руйнувань.

    П’ята причина не прощати

    Також залежить від того, хто просить пробачення. Навряд чи варто пояснювати, що кривдник, що просить вибачення у своєї жертви, найімовірніше, робить це не з щирої турботи про її інтереси. Але це те, що відбувається всюди.

    Чи варто вірити настановам людини, яка переконує вас пробачити кривдника, якщо вона йому співчуває, та/або фінансово з ним пов’язана?

    Це може бути один з батьків, який каже вам пробачити іншого, релігійна установа, яка вважає, що вам потрібно пробачити священнослужителя, політик, зацікавлений у просуванні своєї  кар’єри, друг, який не в змозі компенсувати принесені збитки, або просто людина, для якої ваш кривдник є ближчим за вас.

    Скрізь, де є конфлікт інтересів, будьте пильні і пригальмуйте, перш ніж намагатися пробачити.

    Шоста причина не пробачати, якщо

    Якщо рекомендація пробачити або не звертати уваги адресована групі, яка зазнавала тривалого гноблення, це часто є проявом невігластва і викликає підозри.

    Безліч постів та статей та промов закликають прощення, але не здатні звернутися до травм, викликаних стійкими суспільними упередженнями та маргіналізацією.

    Замість того, щоб звертати увагу на ці хвороби суспільства, щодо прощення говорять так, ніби це є суто індивідуальний процес: одна людина пробачає іншу.

    Процещення та соцільна психологія

    Певним чином, традиційні уявлення про прощення ігнорують деякі найглибші травми сучасності, і такі поради можна розцінювати як незнання, і навіть співучасть, якщо поглянути на історію взаємин між расами, стàтями та інших питань різноманітності.

    По-перше, це нівелює визначні успіхи жінок, чорношкірих, ЛГБТ, євреїв, інвалідів та інших маргіналізованих груп, які взяли зерна образи та гніву і трансформували їх у соціальну дію. Вони не просто практикували прощення.

    Вони використовували енергію своєї люті, свою жагу до відплати, свій гнів, аби здійняти руки і голос на благо багатьох, зокрема для розвитку більш справедливого устрою суспільства.

    По-друге, це ігнорує той факт, що потужні упередження все ще існують, а травми, які вони завдають, ще не є простими пережитками минулого. Чи маємо ми прощати кривдників, поки вони продовжують завдавати шкоди? Сьогодні українці знають відповідь на це питання, як ніхто.

    Нарешті, ця порада пробачити часто походить від окремих осіб або груп, котрі або мають більшу владу у суспільстві, або зацікавлені в усуненні приводів для виявлення власної провини або у виправленні бід, від яких багато хто постраждав.

    Не варто ігнорувати історію діянь минулих поколінь, наслідки яких лягають на інших, історію, котра досі живе. В цьому випадку заклики до прощення можуть містити несвідому надію на те, що можна позбутися почуття провини, не виправляючи наслідків.

    Дивно, що не для усіх іще очевидно що не час закликати українців до прощення і примирення. Нещодавно українським фейсбуком став гуляти напрочуд влучний термін – «токсичний пацифізм». 

    Чорношкірі психіатри Лліам Грієр і Прайс Коббс висвітлили цю проблему у своїй плідній роботі Black Fury, заявивши: «Найбільша небезпека, яку ми бачимо, полягає в тому, що недобросовісні люди можуть використовувати психотерапію як засіб соціального контролю, щоб переконати пацієнта прийняти свою долю».

    Прощення може бути солодким і цілющим, і це є правдою. Але перш ніж радити прощати, необхідно прийняти до уваги міру і різноманітність травм, а також характер людини або групи, якій ви це радите.

    Якщо ми пропагуємо прощення як універсальну практику, то демонструємо сліпоту і нечулість, і ця нечулість діє як сіль на рани і присоромлює тих, кому прощати ще не час.

    ПІДБІР ФАХІВЦІВ

    Скористайтеся спеціальним розділом веб-платформи або для з’ясування можливості консультації з авторкою публікації — надсилайте запит:

      Джерела:

      1. Laura B. Luchies, Eli J. Finkel, James K. McNulty, Madoka Kumashiro, “The doormat effect: When forgiving erodes self-respect and self-concept clarity.” Journal ofPersonality and Social Psychology, Vol. 98 (2010): 734–749. [2] William H. Grier and Price M. Cobbs, Black Rage. (Eugene, OR: Wipf & Stock Publishers, 2000).
      2. David Bedrick, J.D., Dipl. PW “Forgiveness? – Thank you, not now”

      Автор

      • Маю 17 років досвіду роботи в індивідуальному консультуванні та психодіагностиці. Працюю з індивідуальними запитами та з парами. Також консультую англійською. ВЕду терапевтичні та навчальні групи. Магістр психології КНУ Шевченка, аспірантура на кафедрі медичної психології і психодіагностики. Маю сертифікації та акредитації у гештальт-підході як терапевт, супервізр і тренер базових навчальних програм. Також маю сертифікати у процесуальному підході та у методі Brainspotting. Супервізор для консультантів на німецькій платформі з кризового консультування Krisenchat. До повномасштабного вторгнення працювала у центрі практичної допомоги захисникам України "Aхios". Маю великий досвід в роботі з військовими, зокрема у їх адаптації до цивільного життя. Маю спеціалізації з сексології, роботи з підлітками, з парними та сімейними стосунами. Також маю підготовку і досвід в роботі з психологічною травмою, тривожними станами, запитами на професійне самовизначення, творчими кризами та з LGBTQ особами.

        Переглянути мареріали Магістр психології, гештальт-терапевт, супервізор, тренер.

      Завершення психотерапії

      397

      Відверто кажучи, не кожна терапія приходить до хорошого завершення за всіма правилами.

      Думки про те, щоб піти з терапії, природно виникають у моменти, коли бракує коштів, або ви вже перекопали увесь матеріал, що лежав на поверхні, а те, що лишилося, здається занадто складним, щоб навіть думати про це. Часом терапевт помиляється і є спокуса просто раптово зникнути, ніц не пояснюючи.

      Звернення до терапевта – це значно ширша тема, ніж може здатися з першого погляду, з безліччю нюансів, що матимуть велике значення для того, яким буде ваш досвід терапії загалом. Розглянемо питання, що здаються мені важливими.

      Скільки має тривати терапія?

      Однозначної відповіді немає. Деяким допомагає навіть один сеанс, інші продовжують перебувати в терапії десятиліттями і не планують закінчувати, адже для них це прекрасний досвід. Є сенс продовжувати терапію доти, доки вона вам допомагає.

      Сама постановка цього питання вже доволі підступна. Проведемо аналогію зі ставленням до фізичного здоров’я. Можливі два підходи: «модель хвороби» і «модель здорового способу життя» (психотерапевт Райан Хоус називає це «illness model» і «wellness model»). У моделі хвороби людина звертається за медичною допомогою, якщо почувається погано або отримує травму.

      Після одужання потреба спілкуватися з лікарем зникає. У велнес-моделі відносно здорова людина бажаючи поліпшити свою, загалом непогану, фізичну форму, починає регулярно тренувати своє тіло й неабияк з того тішиться. Було б дивно, тут казати: «Ти вже у чудовій формі, може, годі ходити у спортзал?».

      У питаннях психічного здоров’я ці дві моделі також доречні. Люди знаходять терапію для лікування певних розладів: фобій, залежностей, панічних атак, наслідків травми, депресії, тощо.  Але до психотерапевтів також ідуть з бажанням поліпшити своє, в цілому, хороше життя, стати «кращою версією себе».

      Багатьом важливо вдосконалювати свої комунікативні навички, більше радіти інтимній близькості, знаходити нові сенси, краще розуміти свої почуття та бажання, розкривати свій творчий потенціал, бути хорошими батьками, досягати кар’єрних цілей тощо.

      Думка про те, що з людиною, яка звертається до психотерапевта, щось не так, безповоротно відходить у минуле.

      А що, якщо я просто вирішив піти, нічого не пояснюючи?

      Для випадків, коли хтось раптово і непомітно зникає з відносин, як привид, хоча ніщо не віщувало, в англійській мові є влучний термін під назвою «goasting» (гоустинг). Це наче піти з вечірки «по-англійськи» , не вдаючись до тривалих прощань чи тостів.

      Часто саме так люди залишають значущі стосунки, не усвідомлюючи або не бажаючи помічати емоційний шлейф, що тягнеться позаду.

      Люди схильні прагнути до приємного й уникати болючого. Багатьом прощання дається непросто: почуття втрати, провини та інші труднощі. На відміну від романтичних чи дружніх відносин, у клієнтів є ще одне раціональне виправдання для зникнення з терапевтичних відносин: «Це не справжні відносини.

      Я плачу їй/йому. Я можу піти, коли мені заманеться, без необхідності пояснювати». І це, частков,о правда. Ви в праві припинити терапію в будь-коли, за винятком ситуацій, коли терапія призначена за рішенням суду, як це має буває у деяких країнах.

      Чому не варто «зникати» з психотерапії

      Ось кілька аргументів, чому.

      У терапії клієнт має можливість говорити все, і це лише на користь

      В інших сферах життя може бути нечемним сказати: «так для мене не працює, я думаю піти». Вміння чесно говорити про стосунки є одним з ключових для терапії, і тут є більш ніж доречним

      Хороші фінали у житті стаються нечасто

      Розлучення, розставання, сварка, переїзд, звільнення, смерть… Це не те, що приємно переживати і пам’ятати.

      Та все ж, хороші фінали трапляються: останній абзац в кінці завершеної книги, випускний після довгого періоду навчання… Тоді кінець подорожі ̶ це свято звершень, в якому поєднані гіркота прощання й солодкість передчуття нового.

      Ви отримаєте значно більше від терапії, якщо зможете довести її до значущого завершення, а не перервати.

      Важка тема

      Іноді бажання покинути терапію виникає, коли ми надто близько підходимо до важкої теми. Наприклад, рання травма або аб’юзивна ситуація, коли ми торкаємося болючого абсцесу, де стрягне ця скалка.

      Якщо ви відчуваєте, що ще не готові про щось говорити, варто про це повідомити, скориставшись правилом «стоп». Хороший терапевт не форсуватиме події, знаючи, що на все свій час, пам’ятаючи про переваги просування малими кроками.

      Осад від порушення комунікації

      З власного досвіду та досвіду колег знаю, що порушена комунікація завжди лишає осад і питання: «що сталося, про що я не знав?», «чи я помилився?».

      Є проблема, яку хотілося б усунути, але без контакту це неможливо. Уявіть, як це було б, якби хірург почув: «Пересадка серця не вдалася, ми втратили пацієнта. Тіла немає, ми ніколи не дізнаємося, що сталося.

      На сьогодні до вас записані іще троє». Час від часу стикатися зі схожим досвідом – це ціна, яку платять психотерапевти за вибір професії.

      Щоби дати цьому раду, у терапевтів для цього є своя терапія і супервізія, але для клієнта це втрата хорошого, якісного завершення, втрачена можливість проявити себе, отримати досвід подолання криз у відносинах.

      Уникнути занурення в складний психічний матеріал можна, але важливі трансформації рідко проходять безболісно.

      Як клієнт дізнається, що час завершувати терапію?

      Завершувати має сенс тоді, коли цілі терапії досягнуті або коли стало ясно, що досягти їх з цим терапевтом не вийде.

      Це легко визначити, якщо прийти в терапію з конкретною метою, наприклад, побороти страх польотів літаками. Або, ви хотіли покращити свою комунікацію з партнером, і в результаті, ви вже опанували конструктивних способів розв’язання протирічь.

      Проте, часто цілі терапії не є настількі визначеними, як, наприклад, зниження тривожності або підвищення самооцінки.

      На цьому етапі клієнт може прийняти рішення про припинення терапії, якщо вважає результат достатнім для того, щоб впоратися зі своїми труднощами в повсякденному житті, і більше не потребує регулярних сеансів.

      Перед тим, як попрощатися з клієнтом, терапевт може порекомендувати скоротити частоту зустрічей на певний період: зустрічатися раз на два тижні або рідше для підтримки стійкого результату. Звісно, клієнт може повернутися, якщо знову відчує потребу.

      Буває й так, що з конкретним терапевтом складно досягти бажаного результату. Наприклад, стає ясно, що проблема клієнта вимагає специфічних знань і навичок, яких не має терапевт.

      Це може бути розлад харчової поведінки, залежність чи інша проблема, що вимагає відповідної спеціалізації.

      Хороший терапевт розуміє свої обмеження, може розпізнавати і визнавати, коли його методи не працюють, і, з дотриманням етичного кодексу, відверто каже про це і намагається перенаправити клієнта до того, хто може допомогти.

      Однак терапевту не треба квапитися з висновками і приймати рішення самостійно, якщо здається, що робота не приносить результатів. Варто запитати клієнта, що він отримує від терапії і чи вважає вона/він її корисною. Відповіді можуть стати несподіванкою навіть для досвідчених фахівців.

      Можна просто «не зійтися характерами». Особисте неприйняття може суттєво завадити ефективній терапії. Можуть виникати розходження у взаєморозумінні, довірі, емпатії, цінностях… У будь-якому разі, варто спробувати це обговорити, і якщо це не допомагає, є сенс завершити.

      Але і тут все не так просто. Наприклад, тема вашого запиту на терапію пов’язана з вашою історією конфлікту з чоловіками, і у вас виникла конфліктна ситуація з чоловіком-терапевтом.

      Тут мало б сенс залишитися, аби набратися досвіду в проходженні і вирішенні конфліктної ситуації, адже саме ці терапевтичні відносини можуть стати хорошою лабораторією для вашого завдання.

      Або ви відчуваєте себе ніяково в контакті з психотерапевтом, коли прийшли працювати над своєю соціофобією – це чудова нагода проробити свої труднощі.

      Але якщо ви приходите в роботу зі страхом висоти, а у вас є напруга в контакті з психотерапевтом, ймовірно, рішення піти буде слушним.

      Якщо ви відчуваєте, що це погана терапія, просто йдіть. Тривожним сигналом є те, якщо у вас є відчуття, що терапевт використовує вас для якихось своїх емоційних чи інших потреб: поводиться звабливо, порушує кордони, ігнорує ваші інтереси, говорячи про щось своє, не дотримується конфіденційності, за винятком окремих випадків, передбачених законом…

      Просто повідомте терапевту, що ви розчаровані, що ви не в безпеці з ним та/або що ця терапія ні до чого не призводить, і це рішення остаточне. Можна просто написати йому про це.

      Робіть те, що вам підказують ваші органи чуття, що для вас найкраще. Це ваші час та гроші.

      Якщо порушення серйозні та шкідливі, варто повідомити про це етичну комісію. Вони, зазвичай, є у професійних спільнотах, до яких належать терапевти. Про таку можливість краще дізнатися заздалегідь.

      Превентивність завершення терпапії

      Якщо це хороша терапія, варто завчасно почати говорити про майбутнє завершення. Вам може видатися дивним, що терапевт говорить про правила і перспективи завершення на першому сеансі, та це має сенс.

      Добре, якщо терапевт зможе дати вам приблизне уявлення про те, скільки сеансів може знадобитися для досягнення результату. Це вносить ясність і зменшує напругу неминучих питань, що висять у повітрі.

      Також нормально, навіть корисно час від часу звертатися до теми завершення терапії. Наприклад, сьогодні ви, буквально, тягли себе на терапію силоміць, так не хотілоя.

      Це дуже корисний матеріал для обговорення під час сесії, який може бути цінним для спільної розробки плану подальшої роботи та остаточного підсумку.

      Ви можете обумовити дату фінальної сесії і якісно спланувати закінчення. І нормально, якщо в цьому випадку крапка виявиться комою, підсумком проміжних результатів, віхою, що позначає пройдений шлях.

      Непоодинокі випадки, коли бажання завершити і напруга, що виникає при контакті з терапевтом, є сигналізує про те, що ви підходите до важливої теми, а не про те, що терапія не допомагає.

      Типова динаміка терапії є такою, що спершу спостерігається ряд симптоматичних поліпшень, ви помічаєте, що процес іде, та потім настає «плато»: ви вже розповіли все, що могли, з усім попрацювали, і більш нічого суттєвого не відбувається, може з’явитися нудьга і роздратування.

      Зазвичай, якщо вдається пройти цей етап і залишитись у терапії, через певний час стається «раптовий» якісний стрибок, прорив у глибокі теми, починаються важливі особистісні трансформації. Але кожен сам обирає, наскільки глибоко він готовий зануритися.

      Зрілий, добре розвинений терапевт готовий поважати ваше рішення піти і здатний опановувати своє пораненому Его,  свої невиправдані очікування та імпульс відреагувати.

      Фінальний сеанс психотерапії

      Коли призначається дата завершення, це завжди вносить новий матеріал для терапії. Тому часу на таку роботу треба виділити вдосталь.

      Думка про те, що терапія добігає кінця, викликає спогади про інші розлуки та завершення в житті клієнта. Таким чином з’являється можливість говорити про них, торкатися найглибших екзистенційних питань, сенсів та цінностей.

      Ми обговорюємо пройдений шлях, досягнуті цілі, життя після терапії. Тут є місце для смутку про неможливе і прийняття того, щодо чого ми безсилі.

      Одним з найбільш разючих відкриттів для мене за час моєї роботи терапевтом було те, як часто люди не мають такого досвіду. А позитивний досвід завершення – один із найцінніших подарунків, які психотерапія може дати.

      Консультація щодо завершення терапії

      При потребі проконсультуватися з приводу окресленої у статті тематики із авторкою публікації, надсилайте запит:

        Автор

        • Маю 17 років досвіду роботи в індивідуальному консультуванні та психодіагностиці. Працюю з індивідуальними запитами та з парами. Також консультую англійською. ВЕду терапевтичні та навчальні групи. Магістр психології КНУ Шевченка, аспірантура на кафедрі медичної психології і психодіагностики. Маю сертифікації та акредитації у гештальт-підході як терапевт, супервізр і тренер базових навчальних програм. Також маю сертифікати у процесуальному підході та у методі Brainspotting. Супервізор для консультантів на німецькій платформі з кризового консультування Krisenchat. До повномасштабного вторгнення працювала у центрі практичної допомоги захисникам України "Aхios". Маю великий досвід в роботі з військовими, зокрема у їх адаптації до цивільного життя. Маю спеціалізації з сексології, роботи з підлітками, з парними та сімейними стосунами. Також маю підготовку і досвід в роботі з психологічною травмою, тривожними станами, запитами на професійне самовизначення, творчими кризами та з LGBTQ особами.

          Переглянути мареріали Магістр психології, гештальт-терапевт, супервізор, тренер.

        Психологія керування автомобілем

        1 005

        Психологія дорожнього руху (англ. Traffic psychology) і (нім. Verkehrspsychologie) — психологічна дисципліна, що вивчає взаємозв’язки між поведінкою учасників дорожньо-транспортної середовища і психічними процесами, які цю поведінку зумовлюють.

        Іноді, як синонім, використовується поняття «психологія транспорту».

        Головною метою психології дорожнього руху є застосування відповідних теоретичних знань для поліпшення пересування і мобільності людей за допомогою розробки і організації різних заходів, що запобігають дорожньо-транспортним пригодам, та сприяють формуванню безпечної поведінки учасників дорожнього руху (згідно з правилами), через їх навчання і мотивацію.

        Фахівці з психології дорожного руху

        Психологи дорожнього руху послуговуються наявними знаннями з нейропсихології, нейрофізіології та когнітивної психології.

        Цих фахівців цікавлять особливості сенсомоторної регуляції, швидкість реакції, стійкість та обсяг уваги, пам’яті, просторовий інтелект, здатність до ефективного планування подорожі, прогнозування руху інших учасників, тощо.

        Також вивчається вплив на прийняття рішень на дорозі таких чинників як наявність/відсутність досвіду, стрес, стан сп’яніння, вплив відволікаючих факторів, втома, а також другорядних справ (розмови по мобільному телефону, користування навігатором, тощо).

        Поведінка під час ДТП

        Поведінка учасників дорожнього руху найчастіше вивчається в контексті аварії, що вже сталася.

        Фахівці проводять детальний аналіз можливих причини ДТП та психологічних особливостей її учасників на момент події.

        В ідеалі, отримані висновки, мають вплив на внесення змін у планування дорожньої інфраструктури (наприклад, підсвітка та підвищення пішохідних переходів), конструкції транспортних засобів, стандартів навчання водіїв та відповідної правової регуляції. 

        Знання з таких осфер, як соціальна і когнітивна психологія використовуються в психології дорожнього руху для розробки різних освітніх кампаній у сфері дорожньої безпеки, терапевтичних і реабілітаційних програм (зокрема для постраждалих у ДТП).

        Мотивація поведінки водіїв

        Психологія транспорту вивчає, зокрема, різні типи мотивації водія. Виділяють три основні:

        • резонну або плановану поведінку;
        • імпульсивну або емоційну поведінку (як приклад “road rage”);
        • звичну (стандартну) поведінку (наприклад, ігнорування пасків безпеки).

        Офіційне навчання психології дорожнього руху має місце у ряді європейських країн, включаючи Німеччину, Австрію, Польщу, Словаччину, Чехію, Румунію, тощо. У більшості випадків таке навчання існує як післядипломне, на основі базової психологічної освіти.

        Також існую міжнародна асоціація психологів дорожнього руху Traffic Psychology International (TPI) https://traffic-psychology-international.eu/

        Діагностичні методики психології дорожного руху

        Особливе місце посідають детально розроблені комп’ютерні тестові методики для водіїв.

        Найбільш відомим у народі є “Idioten Test”, який мають проходити у Німеччині водії-порушники, аби відновити втрачені права.

        Насправді, найчастіше використовується програмне забезпечення австрійської компанії SCHUHFRIED,щорозробляє тести та проводить дослідження в галузі психології дорожнього руху вже понад 50 років.

        Психодіагностичні методики дорожнього руху в Австрії

        Віденська тестова система (VTS) включає солідну батарею цифрових тестів, що вимірюють:

        • Когнітивні якості: передбачення руху, пам’ять, логічне мислення, здатність до планування
        • Сенсомоторні властивості: стресостійкість, зорове сприйняття, периферійний зір, швидкість реакції тощо
        • Особисті характеристики: агресивність, психічна стабільність, прагнення гострих вражень і схильність до ризику, самоконтроль, зокрема стосовно вживання психоактивних речовин,
        • тощо

        Категорії водіїв, котрі підлягають тестуванню на предмет придатності до керування транспортним засобом це водії, котрі набрали критичну кількість штрафних балів і стоїть питання вилучення або поновлення їх водійських прав:

        • водії похилого віку;
        • такі, у яких діагностовано певні неврологічні порушення;
        • професійні перевізники (тестування тут застосовується для профвідбору);
        • водії екстренних служб (швидка допомога, поліція, пожежна тощо.)

        За тими самими принципами розробляється тестовий інструментарій для оцінювання компетенцій машиністів потягів, цивільних та військових пілотів та операторів різної складної техніки.

        Психодіагностичні методики дорожнього руху у Великобританії

        У Великобританії державне Driver & Vehicle Standards Agencyо особливу увагу приділяє вивченню сприйняття водієм небезпеки, на яку необхідно своєчасно та адекватно зреагувати, збавивши швидкість чи виконавши інші необхідні дії.

        Для цього у підготовці та оцінюванні компетенцій водіїв широко використовується комп’ютерна версія “Hazard Perception Test” у вигляді добірки відеороликів, що симулюють різні ситуації на дорозі.

        З демоверсією можна ознайомитися тут: https://www.safedrivingforlife.info/free-practice-tests/

        Психодіагностичні методики дорожнього руху у Великобританії

        У 2017-2018 р.р. фахівці Національної Психологічна Асоціації, у співпраці з Центром Громадського Здоров’я при МОЗ України створили робочу групу для вивчення міжнародного досвіду  щодо психологічної оцінки/тестування водіїв і заходів по роботі з ними, зокрема з використанням психологічних знань і методів.

        Проводилася апробація європейських комп’ютерних тестових методик, проте нажаль, з об’єктивних причин, дана ініціатива була поставлена на паузу

        ПІДБІР ФАХІВЦІВ

        Скористайтеся спеціальним розділом веб-платформи або для з’ясування можливості консультації з авторкою публікації — надсилайте запит:

          Автор

          • Маю 17 років досвіду роботи в індивідуальному консультуванні та психодіагностиці. Працюю з індивідуальними запитами та з парами. Також консультую англійською. ВЕду терапевтичні та навчальні групи. Магістр психології КНУ Шевченка, аспірантура на кафедрі медичної психології і психодіагностики. Маю сертифікації та акредитації у гештальт-підході як терапевт, супервізр і тренер базових навчальних програм. Також маю сертифікати у процесуальному підході та у методі Brainspotting. Супервізор для консультантів на німецькій платформі з кризового консультування Krisenchat. До повномасштабного вторгнення працювала у центрі практичної допомоги захисникам України "Aхios". Маю великий досвід в роботі з військовими, зокрема у їх адаптації до цивільного життя. Маю спеціалізації з сексології, роботи з підлітками, з парними та сімейними стосунами. Також маю підготовку і досвід в роботі з психологічною травмою, тривожними станами, запитами на професійне самовизначення, творчими кризами та з LGBTQ особами.

            Переглянути мареріали Магістр психології, гештальт-терапевт, супервізор, тренер.