Галина Середа

Потреби людини

1 178

В своїх первинних біологічних формах потреба – є стан організму, який виражає його об’єктивну необхідність у чомусь, що лежить поза його межами.

Будь-яка жива система для розвитку та підтримання своєї внутрішньої динамічної рівноваги має бути включена в більш широку систему взаємодії з оточуючим світом.

Сталість (біохімічна, фізіологічна, психічна) називається гомеостазом. Будь-яке відхилення в системах організму від рівня нормальної життєдіяльності включає механізми, що повертають його в стабільний стан.

Ми можемо розглянути механізм виникнення потреби та її задоволення на прикладі реакції організму на зміну температури.

Під час підвищення зовнішньої температури середовища, одночасно піднімається і температура тіла. Відгуком організму на ці зміни буде збільшення потовиділення, уповільнення м’язової активності.

До певного моменту вегетативна нервова система діє самостійно і ми навіть не помічаємо змін. Але, якщо вегетативний механізм не справляється, то ми починаємо усвідомлювати почуття перегріву (млявість, запаморочення, спрагу тощо).

Ці дискомфортні почуття спонукають нас до дії: ми п’ємо воду, роздягаємось, шукаємо тінь, намагаємось охолодитись. Так звані «негативні» емоції дозволяють відчути, оцінити актуальну потребу та вжити заходів для повернення до норми.

Таким чином, потреба відчувається як негативний стан, стан необхідності, недостатності; а позитивної характеристики потреба набуває лише в результаті отримання необхідного.

Важливо зазначити, що прагнення до рівноваги стосується функціонування цілої системи, або навіть систем, а не одного якогось параметру. Можна сказати, що потреби – це сигнали про те, що потрібно системам організму для ефективного функціонування.

Потреби – це неусвідомлені або усвідомлені чуттєві центри різної сили збудження (що я відчуваю) та предметної усвідомленості (що мені потрібно), які енергетично активізують механізми для реалізації певної функції (енергія для досягнення).

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

З точки зору чуттєвого усвідомлення, потреби – це емоційні центри, що створюють різні відтінки почуттів від невиразних бажань до пристрастей, які змінюють фізіологічні параметри, настрій, активність.

З енергетичної позиції, потреби – це центри з різними енергетичними потенціалами (слабкий, помірній, великий).

А з точки зору предметної усвідомленості потреба – це посередник між функцією організму та зовнішнім середовищем: предметами, умовами, станами, що необхідні для реалізації певної функції.

Отже, розглядати потребу, як певне психічне утворення,  доцільно з таких позицій:

  • Яку функцію позначає потреба (яку сферу чи систему обслуговує потреба).
  • Яким енергетичним потенціалом наділена потреба.
  • Який предмет чи умова необхідні для реалізації функції.
  • Які механізми включаються для реалізації функції.

Трансформація, пов’язана з потребою може здійснюватися двома шляхами:

  • зміна власних якостей та поведінки під умови оточуючого середовища;
  • зміна оточення для себе.

Вивчення потреб тісно переплетено з теоріями мотивації поведінки, оскільки вони пояснюють, що спонукає та направляє діяльність.

Класифікація потреб

Загальноприйнятим є поділ потреб людини на біологічні ( потреба в їжі, статева потреба, самозбереження і т.д) та соціальні або вищі (потреба в діяльності, грі, творчості і т.д.).

Але ця констатація є недостатньою, адже потреби не можуть розглядатись у відриві від умов та способу життя людини.

У людини потреби вступають у ієрархічні співвідношення та не визначаються лише їх біологічними значеннями. Так звані вищі потреби не накладаються на біологічні, утворюючи ніби наступний шар. Не можна сказати, що задоволення вищих потреб можливе лише після задоволення біологічних. В житті людини зустрічаються ситуації, коли, наприклад, моральні потреби перевішують біологічні.

Пропоную розглянути поліфункціональну систему класифікації потреб:

  1. Рівень біохімічного функціонування організму. На цьому рівні відбувається саморегуляція організму, що не усвідомлюється людиною (організм сам регулює обмін речовин в клітині, кров’яний тиск, газообмін і т.п.)
  2. Рівень автономних функцій. Кожен орган або система функціонує на автономному рівні. Сюди можна віднести потреби в харчуванні, диханні, теплі, фізичній цілісності організму, а також потреби у мисленні, уяві, пам’яті, емпатії, естетичному сприйнятті тощо.
  3. Рівень соціогенних функцій (спільна узгоджена діяльність багатьох систем,  самосвідомість). До цього рівня відносяться потреби у приналежності, розумово-пізнавальній діяльності, праці, самореалізації та ін.

Таким чином, результат діяльності одних функціональних систем послідовно формує потреби наступного, більш високого рівня функціонування організму людини. Взаємозалежність потреб працює в обох напрямках.

Наприклад, потреба в справедливості може придушити потребу у харчуванні, яка відповідає за самозбереження. Але іноді, дуже сильне відчуття голоду може заблокувати моральні потреби.

Всі потреби так чи інакше представлені в людській свідомості і переживаються нами, як фізіологічний стан та психічний стан. В кожен певний момент часу в свідомості виділяється домінуючий в організмі процес, який підпорядковує собі інші функції та види діяльності.

Наприклад, в момент, коли людина зайнята розв’язанням проблеми та не помічає нічого навколо, то функція мислення є домінантною в свідомості, а інші системи функціонують автоматично.

У випадку, коли людина усвідомлює голод, системи організму націлені на сигналізацію про потребу, вивчення оточуючої обстановки, пошук способів її задоволення.

Але, навіть коли одна потреба є домінантною, зовнішні  та внутрішні феномени також представлені у свідомості. І тоді, якщо людина, що відчуває голод і націлена на пошук магазину чи ресторану, отримає довгоочікуване повідомлення, домінуюча потреба може змінитись.

Оскільки зміни (зовнішні та внутрішні) відбуваються безперервно, трансформується наша самосвідомість, то на кожному етапі розвитку та життя у людини формується певна ієрархія потреб.

Потреби в роботах Абрахама Маслоу

Якщо запитати будь-кого, що таке потреби, майже всім спаде на думку «Піраміда потреб» Маслоу. І, звичайно, я не можу не згадати його.

Абрахам Маслоу – американський психолог,  який все своє життя досліджував можливості розвитку людини та її вдосконалення. Він зіграв значну роль у виникненні гуманістичної та трансперсональної течій в психології.

Основними предметами його досліджень та філософії були питання самоактуалізації, мотивації, творчості та щастя людини.

Перше і головне положення, на яке спирається теорія мотивації А.Маслоу полягає в тому, що особистість являє собою організоване, інтегроване ціле (холістичний підхід). Згідно з цим підходом, не існує потреби якоїсь системи організму, існують потреби всієї особистості в цілому.

Маслоу одним із перших поставив під сумнів думку, що всі потреби працюють за принципом функціонування фізіологічних потреб.

Він зазначав, що наші повсякденні бажання – є засобами досягнення цілей; бажання позначають наші глибинні, фундаментальні потреби. Наприклад, бажання мати автомобіль в своїй суті може означати потребу в повазі та любові оточуючих.

Якщо від бажання ставити питання: «Для чого це мені?», а далі ставити це питання до кожної наступної відповіді, то рано чи пізно з’явиться дещо, що не потребує обґрунтування – базова потреба.

Вивчаючи мотивацію поведінки людини, науковець дійшов висновку, що людина майже ніколи не буває абсолютно задоволена (хіба що відносно або частково).

Потреби, на його думку,  організовані ієрархічно, за ступенем домінування (але мова йде не про арифметичну сукупність, а про модель, де в кожній коробочці може бути три інших, а в цих трьох – по десять менших і т.д.)

Ієрархія потреб, запропонована А.Маслоу

Базові потреби:

  1. Фізіологічні потреби. Маслоу не заперечував, що фізіологічні потреби домінують над всіма іншими, але припустив, що будь-яка фізіологічна потреба та відповідна поведінка можуть слугувати каналами для потреб іншого роду. Наприклад, людина, яка вважає себе голодною, в дійсності може потребувати підтримки, довіри, а не вітамінів та протеїнів.
  2. Потреби в безпеці (захищеності, стабільності, залежності, захисті; відсутності страху та тривоги; потреби в структурі та порядку). В критичних ситуаціях практично все стає менш важливим, ніж безпека. В більш широкому аспекті потреба в безпеці проявляється в прагненні людини до науки,  релігії та філософії, оскільки вони дозволяють організувати всесвіт та суспільство в єдине логічне ціле.
  3. Потреби в любові та приналежності. Потреба в любові проявляється, як у бажанні давати, так і приймати любов.
  4. Потреба в повазі. Майже всі люди мають потребу в стабільній, обґрунтованій самооцінці, в почутті власної гідності та в повазі оточуючих.
  5. Потреба в самоактуалізації. Це – бажання людини реалізувати себе, проявити свій потенціал. Можливість задовольнити потреби цього класу з’являється лише після попереднього задоволення фізіологічних потреб, потреб у безпеці, любові та повазі.
  6. Когнітивні базові потреби. Допитливість, навчання, філософствування, експериментування – потреби, задоволення яких надає суб’єктивне відчуття радості, а результатом стає певний досвід.
  7. Естетичні потреби. За Маслоу, це клас потреб, про які не так багато відомо, але  принаймні деякі особистості мають естетичні потреби дійсно базового характеру.

Маслоу зазначав, що існує багато факторів, що визначають поведінку людини, крім потягів, бажань та потреб. Він висунув гіпотезу, сутність якої полягає в тому, що  підвищена стійкість до фрустрації потреб залежить від своєчасного задоволення потреб в ранньому віці.

Таким чином, люди, які почували себе сильними та захищеними в ранньому дитинстві, зберігають почуття сили та впевненості в складних та небезпечних ситуаціях.

В своїх роботах Маслоу називає теорію базових потреб теорією цілей і основних цінностей організму. Він припускає, що задоволення або фрустрація потреб тісно пов’язані з формуванням багатьох рис характеру.

Також науковець пов’язує рівень задоволення потреб з рівнем психічного здоров’я та свободи.

Теорія базових потреб не протиставляє біологічне духовному, нижчі потреби вищим, а припускає, що всі (!) потреби мають однакову природу.  

Автор виводить ієрархію в основі якої лежить принцип відносного домінування. Так, потреба в безпеці сильніша, ніж потреба в любові, а фізіологічні потреби сильніші, ніж потреба в безпеці і т.д.

Вищі потреби – клас різноманітних потреб, що мають особливості:

  • З’являються пізніше в ході онтогенезу.
  • Менш значимі для виживання.
  • Не вимагають швидкого задоволення.
  • Задоволення вищих потреб має значення, як для збереження життя, так і для розвитку особистості.
  • Задоволення вищих потреб призводить до суб’єктивного відчуття щастя, внутрішнього багатства.
  • Задоволення вищих потреб вимагає більшої кількості обов’язкових передумов (більше часу, міжособистісних взаємозв’язків, засобів, проміжних цілей і т.і.).
  • Для виникнення вищих потреб необхідні сприятливі зовнішні умови (економічні, політичні, сімейні, освітні і т.д.).
  • Зазвичай, у випадку, коли задоволені і вищі і нижчі потреби, людина здатна віддавати перевагу вищим потребам: готовність жертвувати, вести аскетичний спосіб життя, переносити депривацію нижчих потреб, здатність ризикувати безпекою заради цінностей.
  • Задоволення вищих потреб має позитивні соціальні та громадянські наслідки (відданість, доброзичливість, громадянська усвідомленість, індивідуалізм).
  •  Функціональна автономія – вище може проявитись лише на основі нижчого, але зміцнившись, може стати відносно незалежним.

Як висновок, наведу цитату А.Маслоу з його книги «Мотивація та особистість»: «Благо полягає не лише в тому, щоб вижити, але благом для особистості є також розвиток шляхом повного проявлення всього, що є властивим людині, в напрямку реалізації своїх потенційних можливостей, більшого щастя, безтурботності, високих переживань, більш глибокого та адекватного пізнання реальності.»

Потреби людини з позиції теорії поля

Я б хотіла торкнутись теорії поля К.Левіна, оскільки саме на неї спирається гештальт-терапія, розглядаючи потреби людини.

Курт Левін – німецький та американський психолог, що був новатором та фахівцем у сфері соціальних наук. Він глибоко займався темою мотивації поведінки людини.

Теорія Поля стала новим серйозним кроком в поясненні поведінки, згідно з якою протікання діяльності цілком зводиться до конкретної сукупності умов, що існують в даний момент поля. Поняття «поле» охоплює фактори як зовнішньої (оточення), так і внутрішньої (суб’єкт) ситуації.

Для пояснення поведінки Левін розробив дві моделі, що доповнюють одна одну: модель особистості та модель оточення. Структурними компонентами цих моделей є обмежені області, що розташовані поряд одна з одною.

Вони мають різні значення, але їх взаємодія базується на принципі гомеостатичної регуляції: врівноваження напруги в полі.

Модель особистості

Особистість представляє собою систему, що складається з чисельних областей, які не перетинаються одна з одною. Кожну цю область можна визначити, як потребу (ціль дії, прагнення або бажання).

За своїм положенням ці області (потреби) розділяються на центральні та периферійні. Центральні мають більшу значимість цілей, вони є ближчі до «Я» людини.

Як видно з назви, вони знаходяться всередині моделі та не мають доступу до зони взаємодії з оточуючим середовищем (можна назвати їх неусвідомлені потреби), де відбувається процес задоволення потреби.

Ступінь напруження кожної потреби різний, і за принципом гомеостазу, система прагне врівноважитись, розрядитись.

Модель оточення

Левін намагався представити оточуючий світ, як психологічне поле, яке також складається з областей, що відповідають за можливі дії та події. Об’єкти та явища середовища мають різну «привабливість» для людини (валентність).

Психологічна ситуація, представлена в моделі оточення є – життєвим простором суб’єкта і складається з психо- біологічних явищ.

Обидві системи нерозривно взаємопов’язані: стан потреби та зовнішні області можливої реалізації потреби. Якщо існує потреба, в життєвому просторі є і те, що може задовольнити цю потребу.

Левін виходить з того положення, що у суб’єкта, як мінімум, має бути уявлення про бажаний (той, що задовольнить потребу) предмет або явище. Іншими словами, сама наявність та привабливість  об’єктів зовнішнього середовища в свою чергу теж можуть викликати потреби.

Не дивлячись на те, що в теорії поля є місця, що викликають дискусії та критику,  необхідно наголосити на важливості нового погляду на функціонування психіки.

Головним, на мій погляд, є те, що суб’єкт (особистість) не є автономним, а нерозривно пов’язаний із зовнішнім світом. Все, що існує  – є елементами поля, і наші потреби виникають не всередині нас, а в полі.

Робота з потребами в гештальт-терапії

В гештальт-терапії робота з потребами займає одне з головних місць. Психотерапія допомагає усвідомити свої потреби, знайти спосіб іх задоволення, або  переживати стан фрустрації, коли задоволення неможливе.

Складність полягає в тому, що не всі потреби нами усвідомлюються;  наша психіка ховає те, що може викликати біль, розчарування, сором. Людина може піклуватись про оточуючих, але не помічати, що таким способом вона просить турботи про себе.

Або прагнення людини досягти успіху може в своїй суті бути не потребою в самореалізації, а неусвідомленим бажанням отримати визнання від батьків.

Ще одним приводом розібратись з неусвідомленими потребами є ймовірність появи соматичних симптомів. Наше тіло та психіка  є нерозривним цілим.

Коли потреба не усвідомлена, ми не маємо можливості задовольнити її прямим способом, але її актуальність та зарядженість не зникають.

І тоді тіло аварійним способом повідомляє нам про наявність важливого місця в нашому житті. (Більш детально я буду розглядати цю тему в статті «Симптоми – мова тіла»).

Усвідомлення своїх потреб допомагає розібратись у собі, своїй поведінці, способах взаємодії з оточуючими, а також дає можливість поліпшити свій фізичний та душевний стан, знайти джерела енергії для підвищення рівня життя та самоактуалізіції.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Автор

Сприйняття реальності

481

Питання: «Що є реальним?», «Яким чином я сприймаю та інтерпретую реальність?» цікавили мене з юності. Я була і залишають в захваті від влаштування людського організму, розуму та психіки. А ще мені близькі філософські та духовні  вчення, що трактують реальність по різному, а не лише в матеріальному ключі.

Ця стаття — спроба зібрати ці роздуми в цілісну картину.
Я розгляну, як працює наше сприйняття з точки зору нейробіології: як органи чуття збирають сигнали із зовнішнього світу, як мозок їх обробляє, і що врешті ми називаємо «реальністю». А далі буде місце й філософському погляду.

Органи чуття — вхідні двері реальності

Наше сприйняття зовнішнього середовища починається з органів чуття. Зазвичай ми опираємося одразу на кілька почуттів, адже жодне з них не працює повністю автономно. Вони постійно взаємодіють між собою, формуючи узгоджену картину світу.

Класично виділяють п’ять основних почуттів: зір, слух, дотик, смак і нюх. Але сучасні науковці говорять і про інші типи чуттєвого досвіду: почуття рівноваги, температури, часу, болю, внутрішніх сигналів тіла (інтероцепція), сприйняття магнітних і електричних полів тощо. Деякі дослідники нараховують до 30 і більше окремих типів відчуттів.

Людина, як і будь-яка інша жива істота, здатна сприймати лише обмежену частину навколишнього світу. І те, що ми вважаємо «реальністю», — це лише її фрагмент, доступний нашому мозку через інструменти-органи чуття.

Сенсорні системи людини функціонують у певному діапазоні, що стає особливо очевидним при порівнянні з іншими організмами. Наприклад, бджоли здатні бачити ультрафіолетове світло, недоступне людському зору, а кажани та дельфіни орієнтуються у просторі за допомогою ультразвуку — частот, які людина не чує. Ці приклади демонструють, що кожен вид сприймає світ по-своєму, залежно від особливостей свого організму, і жоден не охоплює існуюче навколо у повному обсязі.

Зір — як ми бачимо?

Зір — наш головний сенсорний канал. Більшість інформації про світ ми отримуємо саме через очі. Але, попри це, наше зорове сприйняття далеко не таке повне, як може здаватися.
Очі сприймають світло (електромагнітні хвилі) у дуже вузькому діапазоні: приблизно від 380 до 740 нанометрів. Це лише крихітна частина всього спектра. Ми не бачимо ні ультрафіолет, ні інфрачервоне випромінювання — усе це поза межами нашої здатності до сприйняття.

До того ж, чітко ми бачимо лише невеличку ділянку простору в центрі нашого поля зору, усе інше, периферійне поле,  є розмитим. Проте ми цього зазвичай не помічаємо, адже мозок «домальовує» загальну картину: він доповнює фрагменти, підставляє знайомі образи, ґрунтуючись на нашому досвіді, знаннях і очікуваннях. Те, що ми вважаємо повною, стабільною візуальною реальністю, — насправді результат складної обробки й інтерпретації, а не просто «фотографія» того, що ми бачимо.

Слух — як ми сприймаємо звуки?
Наш слуховий апарат вловлює коливання повітря в діапазоні частот приблизно від 20 до 20 000 герц. Звукові хвилі проходять через вушний канал, змушують коливатися барабанну перетинку та ланцюжок кісточок у середньому вусі, що передають вібрації до внутрішнього вуха. Там волоскові клітини перетворюють їх на електричні сигнали для мозку.

Проте існують звуки з вищими або нижчими частотами, які ми не чуємо — наприклад, ультразвук, що його вловлюють кажани, або інфразвук, який сприймають деякі тварини.

Одночасно у навколишньому середовищі присутня велика кількість звуків. Але ми чуємо їх вибірково: мозок «відфільтровує» усе другорядне, залишаючи у фокусі уваги лише те, що здається важливим, знайомим або емоційно значущим. Іноді ж певний звук проривається крізь цей фільтр — наприклад, несподіваний шум або знайомий голос серед натовпу — й одразу привертає нашу увагу.

Дотик — як ми відчуваємо світ через шкіру?
Шкіра — найбільший орган чуття — містить різні рецептори, які реагують на тиск, температуру, біль і вібрації. Вони дозволяють нам розпізнавати текстури, тепло чи холод, а також захищають від пошкоджень. Але наша чутливість розподілена нерівномірно: кінчики пальців дуже чутливі, тоді як, наприклад, спина — значно менш. Ми також не завжди усвідомлюємо всі дотики — деякі сигнали фільтруються мозком як неважливі.

Смак — як ми розрізняємо смаки?
Смакові рецептори на язику сприймають п’ять основних смакових відчуттів: солодке, солоне, кисле, гірке та умамі (смак білка). Вони надсилають сигнали до мозку, де формується відчуття смаку. Але смак — це не лише язик: нюх значно посилює сприйняття їжі, і без нього смак стає біднішим. Крім того, ми не здатні відчути всі хімічні речовини — деякі залишаються «невидимими» для нашого смакового апарату.

Нюх — як ми розпізнаємо запахи?
У носі розташовані нюхові рецептори, що реагують на молекули запаху, які потрапляють у носову порожнину разом із повітрям. Ці рецептори надсилають сигнали до мозку, де формується уявлення про запах. Людина здатна розрізняти тисячі запахів, але навіть тут є межі: ми вловлюємо лише ті молекули, які можуть зв’язатися з нашими рецепторами, а багато хімічних сполук залишаються для нас непомітними.


Сучасна людина постійно шукає способи розширити межі власного сприйняття. Ми створюємо прилади, що дозволяють бачити інфрачервоне чи ультрафіолетове світло, чути звуки поза межами людського слуху, синтезувати нові смаки та запахи, відчувати дотик у віртуальній реальності. Усе це не просто покращує функції органів чуття, це  розширює саму нашу реальність, відкриваючи нові рівні взаємодії зі світом. А разом із цим змінюється і наш спосіб самосприйняття, бо те, що ми можемо відчути, безпосередньо формує те, ким ми себе вважаємо.

Як мозок створює реальність: інтерпретація сигналів

Органи чуття — це лише перший крок у складному процесі пізнання світу (який є матерією та енергією). Вони збирають сирі дані: хвилі світла, звуки, запахи, температурні зміни та перетворюють їх на електрохімічні сигнали.  Але щоб ці сигнали перетворилися на усвідомлену картину реальності, їх має обробити головний мозок.

Один з відомих прикладів: людині, сліпій від народження, зробили операцію і фізично відновили зір. Очі працювали, але мозок не міг інтерпретувати нову інформацію. Людина бачила світ як хаотичну мозаїку візуальних вражень та фрагментів, які не мали сенсу. Сам по собі сенсорний сигнал не має значення, він набуває сенсу лише тоді, коли ми пов’язуємо його з досвідом, діями, контекстом.

Те саме стосується й інших органів чуття. Відчуття смаку, запаху чи звуку стають “зрозумілими” лише тоді, коли ми вміємо їх зіставляти з іншими сигналами та внутрішніми уявленнями.

Тож реальність, яку ми відчуваємо, — це не просто набір даних, а результат складного процесу навчання та інтерпретації.

Різні типи сенсорної інформації надходять у мозок з різною швидкістю. Наприклад, звук обробляється швидше, і все ж ми не відчуваємо затримки чи фрагментарності у сприйнятті світу.

Мозок синхронізує всі сигнали, що надходять ззовні аби створити враження безперервного потоку подій. Усвідомлення подій приходить лише після їхнього сприйняття, тож наша реальність це те, що вже відбулось.

Суб’єктивна реальність: ми не переживаємо світ однаково

Процес інтерпретації включає не лише роботу аналізаторів, він також залежить від пам’яті, уваги, досвіду, емоційного стану тощо. Тобто ми не просто сприймаємо реальність — ми її конструюємо, використовуючи те, що відчуваємо, у поєднанні з тим, що ми вже знаємо, чого очікуємо, чого боїмося або до чого прагнемо.

Те, як ми сприймаємо й тлумачимо реальність, значною мірою залежить від контексту. Наприклад, один і той самий звук у темному провулку та в театрі буде сприйматися зовсім по-різному. Тобто наші очікування, попередній досвід, емоційний стан і навіть культура впливають на те, як ми інтерпретуємо сенсорну інформацію.

Світ, який ми відчуваємо, — це не точне відображення об’єктивної реальності, а її інтерпретована версія. Мозок перетворює зовнішні сигнали (феномени) у впорядковану картину — ту, яка має для нас сенс. Саме так народжується свідомий досвід: з поєднання зовнішньої інформації, минулого досвіду та внутрішніх потреб.

Цікаво, що не вся інформація потрапляє у свідоме поле. Багато сигналів ми просто ігноруємо або не помічаємо. Мозок, як уважний редактор, вирішує, що зараз важливо, а що можна пропустити. На це впливають наші потреби, мотивація, інтереси тощо. Тобто ми не просто сприймаємо світ, ми вибираємо, що саме сприймати — свідомо чи несвідомо.

Реальність, яку ми переживаємо, — це завжди суб’єктивне явище.

Найяскравіше це видно у випадках, коли сприйняття радикально змінюється. Наприклад, під впливом психоактивних речовин мозок починає по-іншому обробляти сигнали, або навіть створює їх без зовнішніх подразників. Люди можуть бачити кольори, яких не існує, чути голоси, відчувати час як розтягнутий або стислий. Для стороннього спостерігача це може здатися “нереальним”, але для самої людини — це на сто відсотків реальний досвід.

Галюцинації чи змінені стани свідомості — це  прояви того, наскільки гнучким і залежним від мозкової активності є наше сприйняття світу.

Фізичні хвороби також змінюють сприйняття. Під час хвороби COVID-19 багато людей відчували спотворення нюху: знайомі запахи раптом ставали чужими, неприємними або зовсім зникали. І хоча зовнішній світ не змінився, внутрішня картина реальності — зовсім інша.

Наша реальність змінюється кожної миті — разом із фізичним та психічним станом, емоціями, віком. Навіть проста втома, голод або емоційне виснаження можуть зробити реальність тьмяною, загрозливою чи тривожною — хоча нічого зовні не змінилося. Але ми схильні не помічати цих змін та надавати перевагу ілюзії стабільного, зрозумілого світу — бо саме це створює відчуття безпеки та впорядкованості.

У кожен момент життя ми “бачимо” реальність інакше, ніж у попередній.  Ми не живемо в одному незмінному світі — ми живемо у світі, який постійно змінюється разом із нами.

У певному сенсі, наше сприйняття — версія реальності, сконструйована мозком. Ми не бачимо світ “таким, яким він є”, ми бачимо його “таким, яким можемо і звикли його бачити”.

Філософський погляд

 Чи можемо ми взагалі довіряти тому, що називаємо “реальністю”? – це  одвічне питання, відповідь на яке шукали філософи, науковці та мислителі всіх часів.

Філософія реальності — величезна область, яка включає суперечки про те, що є справжнім, як ми можемо це пізнати і чи взагалі існує щось поза межами нашого сприйняття.

Ще Платон вважав, що світ, який ми сприймаємо, — це лише тінь справжньої, ідеальної реальності. У його знаменитій “алегорії печери” люди бачать лише тіні на стіні й вважають їх єдиною реальністю, не здогадуючись про істинне джерело світла — світ ідей.

Через кілька століть Іммануїл Кант підкреслював, що ми ніколи не можемо пізнати “річ у собі”, тобто об’єктивну реальність, безпосередньо. Ми знаємо лише те, як ця реальність з’являється нам через призму наших відчуттів і мислення. За Кантом, ми живемо не в самій реальності, а в її “збірці”, яку формує наш розум.

У ХХ столітті засновник  феноменології Едмунд Гуссерль запропонував звертати увагу не на сам об’єкт, а на досвід сприйняття. Реальність, з цієї точки зору, — це те, що являється нам у досвіді. А отже, реальне і суб’єктивне — невіддільні.

Позитивізм і науковий реалізм, з іншого боку, наполягають на тому, що існує об’єктивна реальність, яка піддається пізнанню через спостереження, експерименти й логіку.

Проте навіть у науці сьогодні не все так просто: квантова фізика ставить під сумнів класичне уявлення про об’єктивність. Частинка може існувати у кількох станах одночасно — допоки не буде виміряна. Виходить, що сам факт спостереження впливає на результат. То чи можемо ми говорити про реальність без спостерігача?

Багато мислителів сучасності визнають, що наш досвід — це продукт складної взаємодії тіла, мозку, культури й індивідуального життєвого шляху. І якщо реальність — це те, що ми переживаємо, то кожна людина живе в своїй реальності, яка не тотожна жодній іншій.

Моя реальність: особистий погляд

Після всіх цих роздумів я ловлю себе на думці, що для мене сьогодні реальність — це не стільки об’єктивна даність, скільки колективне уявлення, з яким ми погоджуємося. Ми віримо, що речі є такими, якими ми їх називаємо й описуємо. У цьому сенсі реальність — це домовленість.

Ми створюємо концепції, пов’язані між собою ідеї, які допомагають впорядковувати світ та дозволяють нам жити в більш-менш спільному просторі свідомості. Я не можу сказати, що це добре чи погано — радше зручно. Але в такому разі ми починаємо бачити світ не таким, яким він є, а таким, як нас навчили його бачити.

У цьому контексті мене цікавить передусім дослідження самого механізму примусового формування моєї реальності та спроби знайти можливість не бути повністю прив’язаною до загальноприйнятої картини світу. Я приймаю свої обмеження як людини, мого тіла та розуму, але водночас вважаю важливим розширювати внутрішній простір можливого — той простір, у якому може народжуватись інакше бачення.

Питання «що таке реальність?» не має остаточної відповіді. Але саме це робить його настільки важливим. Воно тримає нас у зацікавленості, змушує мислити критично, сумніватися, досліджувати — не лише світ довкола, а й наші внутрішні способи його бачити.

Автор

Латеральне мислення

158

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Автор

«Я» – не дорівнює мій мозок

268

Що таке «Я»?
Чи можемо ми точно сказати, хто ми є? Ми щодня думаємо, відчуваємо, приймаємо рішення, ми рідко ставимо під сумнів саму основу нашого існування. «Я» здається чимось очевидним і знайомим, але коли ми починаємо аналізувати його природу — стикаємось із чимось дивним, невловимим і багатовимірним.

Я – це відчуття прикріпленості до тіла, яким ми володіємо і розпоряджаємось, за допомогою якого сприймаємо світ. Це почуття персональної ідентичності, розтягнене у часі  від наших перших спогадів і далі в уявне майбутнє. Все це пов’язано в єдине ціле — це наша самосвідомість.

«Я» — це динамічна, багатовимірна система самосприйняття, переживання себе як суб’єкта досвіду, яка охоплює тілесний, ментальний, соціальний та духовний виміри.

«Я» пов’язано з тілом, біографією та соціокультурним оточенням. Мозок, тіло, розум, особистість та суспільство нерозривно пов’язані між собою.

Нейронауки пояснюють самовідчуття та самоусвідомлення як результат надскладних взаємодій між мозком і тілом — безперервних процесів нервової системи, які формують і змінюють особистість кожної миті.

Послідовне злиття цих миттєвих станів у єдину часову лінію створює відчуття самості — цілісного, безперервного переживання себе, внутрішньої єдності та ідентичності.

Усвідомлене сприйняття людини відбувається в двох вимірах: сприйняття зовнішнього світу та внутрішнє сприйняття – переживання себе, своїх думок, образів, тілесних відчуттів.  Переважно, за ці процеси відповідає лобно-тім’яна сіть мозку та таламус.

Але насправді вчені наголошують: особистість та самоусвідомлення є результатом цілісної, узгодженої роботи всього організму в контексті його середовища.

Ким би не було наше «Я», воно завжди заявляє про себе, як про суб’єкт досвіду. Незалежно від того, висловлюємо ми істинне чи хибне судження, переживаємо реальний чи уявний досвід — завжди існує хтось, хто переживає, сприймає, усвідомлює. Це і є наше «Я».

Попри те, що відчуття «Я» часто зводять до роботи мозку, насправді воно має щонайменше три взаємопов’язані аспекти:

Ментальний – це думки, спогади, уявлення, почуття, емоції та внутрішній наратив, завдяки якому ми розуміємо себе як особистість.

Тілесний – наша самосвідомість невіддільна від тілесного досвіду, відчуттів, інстинктивних реакцій та звичок, сформованих у взаємодії з довкіллям.

 Духовний – це наш екзистенційний шар, сфера сенсів, цінностей і глибинної ідентичності. До духовного виміру можна віднести переживання, що не можуть бути повністю описані словами, що виходять за межі відомого та пізнаного.

 Саме поєднання цих трьох площин формує цілісне переживання «Я».

Ментальне «Я»

Однією з ключових особливостей нашої особистості є історія, яку ми розповідаємо про себе. Цей наратив — спосіб відповісти на запитання «Хто я?». Він формується з фрагментів пам’яті, уяви й емоційного досвіду. Це не просто хронологія фактів, а значуща інтерпретація подій, що допомагає нам побачити своє життя, як цілісне.

Власна історія зміцнює відчуття індивідуальності та унікальності. Вона дає людині внутрішню опору, адже без неї ми ризикуємо втратити орієнтири й почуття себе.  Припускаю, що люди тримаються за власну історію не лише для того, щоб пояснити собі, ким вони є, а й  для отримання соціального визнання цієї історії.  Визнана історія стає свідченням того, що я існую, я реальний і не розчиняюсь у хаосі.

Наші найсильніші спогади, особливо ті, що пов’язані з переломними моментами, стають «опорними точками» — емоційно насиченими вузлами сенсу, довкола яких вибудовується ідентичність.

Проте сам по собі досвід ще не стає частиною особистості — він потребує форми, у якій може бути осмислений і збережений. Такою формою є мовлення. Саме в мовленні наратив отримує життя: у внутрішньому діалозі, спогадах, розповідях іншим. Мова — це не просто засіб комунікації, а простір, у якому внутрішній досвід оформлюється в історію. Через мовлення ми не тільки описуємо себе,  ми себе створюємо.

Мовлення відкриває можливість для самоусвідомлення у часі: ми озираємось у минуле, переосмислюємо теперішнє і проектуємо майбутнє. У мові ми інтегруємо різні частини себе й розділяємо їх з іншими, творячи не лише особисту історію, а й спільний простір значень.

Тож наше ментальне «Я» може проявлятись у різних формах — у внутрішніх образах, у фрагментах пам’яті, емоційних тонах, інтуїтивних уявленнях про себе. Але саме мовлення надає цим елементам структуру й зв’язність. Воно стає головним інструментом, через який ми осмислюємо досвід, формуємо наратив і вибудовуємо відчуття цілісного «Я». У цьому сенсі більшість проявів нашого ментального життя виникає і розгортається в мовному середовищі — у словах, які ми адресуємо іншим або собі.

Емоції є глибинним шаром нашого ментального Я. Вони визначають, як ми сприймаємо світ, як інтерпретуємо досвід і як будуємо стосунки з іншими. Емоційна складова особистості — це той фон, на якому проявляються думки, пам’ять і уявлення про себе. Вона вплітається в наратив, впливає на вибір слів, інтонації, оцінки.

Часто саме емоційне забарвлення події визначає, чи стане вона частиною нашої особистої історії. Ми не просто пригадуємо факти — ми переживаємо їх наново, емоційно підкреслюючи те, що важливе. Емоції допомагають нам відчути значущість, та цінність події, вони є маркерами наших індивідуальних потреб та цінностей.

У цьому сенсі емоційна складова не є чимось доданим до особистості — вона є її внутрішнім пульсом, тим, що наповнює досвід живим змістом. І навіть тоді, коли ми намагаємось говорити про себе раціонально, тон розповіді, вибір акцентів і сенс, який ми вкладаємо в слова, майже завжди забарвлені емоційно.

Культурний контекст теж відіграє значну роль: культура задає форми і теми, в яких ми будуємо свою історію. Вона задає орієнтири, в яких ми осмислюємо власне життя, конструюємо свою ідентичність. Через це наша особистість завжди частково є соціальною конструкцією — вона народжується у взаємодії з оточенням.

Соціальний аспект є однією з найсильніших складових нашого ментального «Я». Це наші  ролі і статуси, які ми приймаємо у суспільстві. Часто, відповідаючи на питання «Хто я?», люди називають перш за все свою професію, соціальний статус чи роль у родині.

Ці соціальні ідентичності відіграють ключову роль у формуванні нашого уявлення про себе, оскільки вони задають орієнтири для поведінки, очікувань і взаємодії з іншими. Саме через соціальні ролі ми конструюємо та підтверджуємо своє «Я» у контексті навколишнього світу.

Можна сказати, що ментальне «Я» – це знання людини про себе, яке формується і змінюється з досвідом. Це самосприйняття, що виникає на перетині пам’яті, мови, емоцій, соціального та культурного контексту.

Усі ці ментальні процеси: пам’ять, уява, відчуття, емоції, осмислення, фізично відбуваються в мозку. Саме він забезпечує їх функціонування: координує сенсорні потоки, поєднує емоції з мовленням, вибудовує часові послідовності подій.

Однією з його ключових функцій є формування припущень — мозок постійно моделює, що відбувається навколо, і звіряє ці моделі з реальністю, коригуючи їх на основі зворотного зв’язку. Завдяки цьому механізму мозок постійно уточнює «версію світу» та «версію себе».

Це складна, блискуча система, якою я не можу не захоплюватися. І водночас — це лише інструмент, який дозволяє нам бути свідомими, мислячими, емоційними істотами. Він створює передумови для нашого «Я», але не зводиться до нього.  І хоч він творить умови для самосвідомості, особистість завжди виходить за межі нейронної тканини.

Тілесне «Я»

Є аспекти «Я», що передують будь-якій розповіді. Ще до того, як ми вчимося говорити, мислити словами чи осмислювати досвід, ми вже відчуваємо себе собою. Наше «Я»  вкорінене в тілі, в афективних і сенсорних переживаннях, у ритмі дихання, напрузі м’язів, у відчутті себе зсередини. Це первинний рівень самості, допонятійний, але водночас надзвичайно виразний. У ньому ми не розповідаємо про себе — ми є.

Тілесне «Я» часто залишається у фоні, через притаманну сучасній людині активність розумової діяльності. Але саме воно створює фундаментальне відчуття присутності в світі.

Відчуття тілесності, відчуття буття в тілі – це ключовий аспект того, хто ми є.

Отже, наше «Я» не зводиться лише до розуму і когнітивних процесів. Існує важливий вимір тілесності — досвід, що не завжди усвідомлюється, але є невід’ємною частиною особистості. Саме тіло слугує основою для взаємодії з навколишнім світом і зберігає в собі минулий досвід у вигляді рухових навичок, звичок і інтуїтивних реакцій.

Вчені, які досліджують пацієнтів із хворобою Альцгеймера, помічають, що навіть при значних порушеннях пам’яті і втраті здатності формувати та розповідати зв’язні історії, у людей зберігається тілесне відчуття себе. Вони можуть відчувати біль, задоволення, тривогу, як «свої» — це свідчить про те, що існує прекогнітивна, або до-розумова, форма самосвідомості, що вбудована у тіло. Тобто тілесна особистість продовжує функціонувати, навіть коли когнітивні здібності ослаблені.

Особливо чітко значення тілесного «Я» проявляється в досвіді деперсоналізації (це стан, коли людина відчуває себе відстороненою від власного тіла та особистості). У такі моменти виникає відчуття нереальності або втрати контакту з собою, ніби свідомість відокремлена від тіла, а реальність — штучна або тьмяна.

Люди з деперсоналізацією часто описують це, як втрату живого зв’язку з буттям. У таких станах саме тілесне відчуття — наприклад, напруження м’язів під час фізичних вправ, дихання, ритмічний рух — може стати єдиним способом «повернутись до себе». Лише через фізичну активність, тілесну присутність і стан потоку у людей є можливість відновити хоча б тимчасовий зв’язок зі своїм «Я».

Соціолог П’єр Бурдьє ввів поняття габітусу — системи внутрішніх структур і схильностей, що формуються через тривалі соціальні практики й звички, і які закарбовуються в нашому тілі. Габітус — це «тілесна пам’ять», яка автоматично спрямовує наші дії і реакції, часто поза свідомим контролем. Наприклад, рухи під час гри на музичному інструменті або спортивні навички виконуються без роздумів — це прояв габітусу.

Якщо наша ментальна особистість проявляється у вигляді характеру, стилю мислення та індивідуальних емоційних реакцій, то габітус можна розглядати як нашу тілесну особистість — індивідуальність, що втілена в рухах, поставі, жестикуляції, звичному способі бути у світі.

Тож тілесне «Я» — це не просто фізична оболонка, а динамічна система навичок, реакцій і відчуттів, що зберігають у собі наш індивідуальний і соціальний досвід. Вона підтримує відчуття існування, буття навіть тоді, коли розумова діяльність обмежена.

Історично наука тяжіла до дуалізму, в якому розум і душа возвеличувалися, а тіло розглядалося лише як механічний посудина. Сьогодні цей підхід поступається місцем розумінню втіленості — інтегрованої взаємодії мозку, тіла і середовища, що формує цілісне «Я».

Духовне «Я»

Цей вимір особистості найменш зрозумілий, найменш досліджений і, можливо, найінтимніший. Він виходить за межі психології й науки загалом, а є ближчим  до філософії, духовних традицій і містичного досвіду.

Багато людей, які практикують медитацію, зупинку внутрішнього діалогу, знайомі зі відчуттям потоку, містичними переживаннями чи зміненими станами свідомості, зазначають, ніби особистість тимчасово розчиняється. Проте це не відчуття порожнечі або втрати себе. Навпаки, виникає відчуття присутності та  приєднання до чогось більшого, до джерела енергії та вітальності.

Можна сказати, що саме тут знаходиться «серцевина» нашого «Я» — не те, що можна описати словами, а те, що залишається, коли всі описи відпадають.

Такий досвід не можна повторити на замовлення, не можна відтворити в лабораторії чи описати повністю. Він завжди глибоко індивідуальний, цілісний і поза межами раціонального аналізу. Але ми не можемо ігнорувати цей вимір, бо він — джерело внутрішньої опори, сенсу, відчуття живої глибини. Навіть якщо ми рідко його торкаємось, він впливає на те, ким ми себе вважаємо і як проживаємо своє життя.

І хоча немає нічого більш близького та знайомого, пізнання природи «Я» залишається однією з найбільших загадок.

«Я» — це надзвичайно складна і багатовимірна структура. Ми можемо розглядати його з позицій нейронаук, психології, соціології чи філософії. Кожна з цих рамок відкриває лише один із аспектів — мозок як інструмент обробки досвіду, мова як форма, в якій живе наша історія, емоції як маркери значущості, тіло як відправна точка сприйняття, культура як контекст, а духовність — як  глибина буття.

Але жодна з цих рамок не здатна вмістити «Я» повністю. Ми змушені переміщуватись між ними, шукаючи нові способи опису, щоб хоча б наблизитись до розуміння. Бо «Я» не існує лише в мозку, не зводиться до наративу чи соціальних ролей, не обмежується тілом.

У центрі всіх цих шарів — відчуття себе, глибоке і неповторне. Його неможливо пояснити до кінця, але його не можна і заперечити. Посеред усіх змін завжди залишається той, хто переживає досвід присутності, хто є точкою дотику до реальності та буття.

Автор

Що таке свідомість

172

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Автор

Як впоратись з емоціями

1 015

“Як впоратись з емоціями?” – часте питання, яке я чую від клієнтів. Пропоную поговорити про те, чи потрібно справлятись з тим, що є невід’ємною частиною нашого психічного і соціального життя, та розглянути шляхи покращення свого емоційного стану.

В повсякденному житті ми стикаємось з ситуаціями, де прояви емоцій не завжди є бажаними та вчасними. Іноді, через свою надмірність, емоції можуть порушувати діяльність, або їх зовнішні прояви можуть руйнувати взаємини з оточуючими.

При цьому, нормальний, назвемо його «позитивний», емоційний фон сприяє підвищенню результативності фізичної, психічної,  інтелектуальної діяльності та  покращенню спілкування.

Кожна емоція в певних ситуаціях є необхідною та ефективною, але в деяких буває  недоречною та деструктивною.

Наприклад, емоція тривоги або страху в новій незнайомій ситуації є дуже корисною, адже обережність, пильність, звуження уваги, зміна фізіологічного стану дають змогу бути готовим до потенційної небезпеки.

В той же час, надмірна стривоженість призводить до ірраціональності мислення, що заважає досягненню цілей.

Так само, конструктивне значення гніву проявляється в усвідомленні свого дискомфорту, направленні  уваги та зусиль на зміни в своєму житті та взаємовідносинах з оточуючими.

Але надмірні прояви ворожості у невідповідних ситуаціях руйнують взаємовідносини, блокують ефективність діяльності, шкодять самопочуттю.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Різниця між емоціями та почуттями

Перед тим, як переходити до способів управління своїм емоційним станом треба розібратись чим відрізняються емоції та почуття.

Емоція – це безпосередня реакція на подію, наявну або майбутню. Емоції виникають миттєво і,  зазвичай, більш менш схожі у всіх людей. Мова йде про базові емоції, такі як гнів, печаль, радість, відразу, інтерес та страх.

Почуття – це опосередкована реакція, стійке емоційне відношення,  продовження наших думок та концепцій. Почуттів набагато більше, ніж емоцій.

Почуття та емоції можуть не співпадати. Цілком природньо відчувати гнів до людини, яку ми любимо.

Кожна емоція та почуття мають свої функції, знання яких допомагає нам розібратись у власних потребах та наблизитись до балансу у психічному та емоційному стані. Але не завжди людина має доступ до переживання та усвідомлення власних почуттів.

Способи поводження зі своїми почуттями та емоціями

Відсутність зовнішніх проявів емоцій не означає, що людина не відчуває їх. Ймовірною причиною може бути бажання приховати переживання, стримування емоцій або нерозуміння своїх емоційних станів. Розберемо яким чином та наскільки глибоко люди здатні переживати почуття.

Ці способи залежать від ступеня чутливості, усвідомленості, наявності свободи вибору та здатності переживати.

Ігнорування

Іноді усвідомлювати та переживати певні почуття дуже важко. І тоді душевний біль, страх або токсичний сором змушують нас ігнорувати ці почуття,   робити вигляд, що їх не існує.

Зустрічається розлад, що називається алекситимія – невміння диференціювати те, що відбувається на рівні почуттів, називати та вносити в контакт свої переживання.

Розрізняють первинну алекситимію, у випадках, коли дитину не навчили розрізняти власні емоції, та вторинну, коли мав місце травматичний досвід.

Люди, які не мають можливості переживати та виражати  свої почуття, страждають, мають складності в стосунках та мотиваційній сфері.

Часом вони «виражають» власні переживання через соматичні прояви, навіть хвороби.

Відігравання

У випадку, коли чутливість присутня, але недостатній рівень усвідомлення, способом поводження зі своїми почуттями є дії.

Замість того, щоб усвідомлювати сором, який виникає під час самовираження (будь-якого пред’явлення себе світу), ми або діємо епатажно, або вибудовуємо стіну усамітнення чи зверхності, щоб не наближатись  до інших людей.

Або, у випадку заздрості, замість усвідомлення цього почуття, ми можемо знецінювати особу, якій ми заздримо.  

Відреагування

Відреагування спостерігається у ситуаціях, коли у людини збережена чутливість та усвідомленість, але немає свободи вибору.

Ми можемо усвідомлювати свої почуття та емоції і навіть говорити про них оточуючим, але ніби зберігаємо статус кво, вибираємо звичний спосіб реагування та взаємодії.

Але почуття мають в повній мірі переживатись нами, і трансформації в житті можливі лише на цьому рівні.

Переживання

Емоції є частиною поведінки та досвіду людини. Якщо ми дозволяємо почуттям проявлятись, переживаємо їх фізично, усвідомолюємо стани, в яких ми знаходимось, то емоції втрачають свій енергетичний заряд і змінюються на інші.

Саме процес переживання є дає можливість  людині відчути себе в потоці життя.

——————————————————————————————————————–

Мені здається доцільним розглядати питання керування емоціями в двох напрямках. 

До одного напрямку я б віднесла управління емоційними станами, що є нашими звичними способами взаємодії з оточуючим світом.

Другий напрямок методів роботи ефективно застосовувати, коли людина змушена переживати великий об’єм почуттів через зіткнення з ситуаціями травмуючого характеру.

Робота з емоціями, як зі звичними способами взаємодії з оточуючим світом

Існують дослідження, що емоції та звички пов’язані між собою. Люди формують певні механізми для того, щоб справлятись з неприємними емоціями.

Ці захисні механізми включаються автоматично кожен раз у схожих ситуаціях і провокують передбачувані думки, бажання та дії.

Прикро, але ці програми дуже сильно впливають на сприйняття та розуміння сигналів, що надходять.

Зупинимось на тому, як наші емоційні реакції стають повторюваними та звичними. Причиною може виступати те, що наш мозок постійно намагається зекономити енергію.

Вважаючи певну поведінку ефективною, він формує звичку. Ще одним шляхом формування стереотипної емоційної поведінки є механізм творчого пристосування.

Завдяки своїй пластичності, психіка знаходить оптимальний спосіб поведінки в конкретній ситуації.

Згодом цей спосіб закріплюється і систематично використовується, хоча змінились і ситуація, і людина.

Робота з емоціями починається з підвищення рівня власної усвідомленості. Достатньо часто ми не замислюємось над причинами своєї поведінки, що обмежує наші можливості контролювати свої дії та емоційні прояви.

Для зміни типової емоційної реакції необхідно:

Знайти сильну мотивацію. Щоб переоцінити наявну поведінку та захотіти змін, необхідно усвідомити, що може бути мотивом, вартим та вагомим. Це може бути бажання підвищити якість свого життя, зберегти або покращити стосунки, самореалізація, здоров’я і т.д.

Практикувати. Рефлексія та робота над своїм емоційним станом має забирати певний час та потребує зусиль. Практичними методами роботи можуть бути:

  • Ведення щоденника почуттів.
  • Практика усвідомленості – перебування в моменті та усвідомлення  почуттів дає можливість помітити перші ознаки зміни емоційного стану та своєчасно запобігти розвитку неконтрольованої чи шаблонної реакції.
  • Відключення (відволікання) – зосередження уваги на сторонніх об’єктах та ситуаціях.
  • Переключення– направлення свідомості на якусь цікаву справу або діяльність.
  • Зниження значимості події, діяльності або результату – один з прийомів когнітивної психології, сутністю якого є уявлення про альтернативні результати події. Розмірковуючи над ймовірними гіршими результатами, можна усвідомити, що наявний стан не є критичним.
  • Отримання додаткової інформації, що знижує невизначеність ситуації.
  • Розробка додаткової стратегії на випадок невдачі.
  • Відкладання на деякий час досягнення цілі, у випадку неможливості зробити це за наявних умов.
  • Фокусування уваги на своїх ресурсах та досягненнях.

Використовувати. Кожен день ми стикаємось з конфліктними ситуаціями, спокусами, бажанням побути в ролі жертви або спасителя. І це поле, де у нас є можливість взаємодіяти зі світом новим способом, активно формувати власні реакції та стратегії поведінки.

Робота з гострою емоційною реакцією та великим об’ємом почуттів

Складно керувати думками, мовленням та діями, особливо, коли ситуація є гострою та несподіваною. Але не лише у випадку гострої ситуації високої інтенсивності спостерігаються складності у проживанні «важких» емоцій.

Тривала ситуація низької інтенсивності також може призводити до зміни емоційного стану, відчуття непереносимості, відчаю, розгубленості тощо.

Зараз багато запитів поступає від людей, що довго знаходяться в стані невизначеності через війну, еміграцію, негативний інформаційний фон.

Окрім явних симптомів, таких як безсилля, високий рівень тривоги, порушення сну, роздратованість або, навпаки, сльозливість, депресивні епізоди, тілесні напруження і т.д., виникають також прояви глибинних змін світогляду.

Найважче, виявляється, зустрітись з речами, яким не можна знайти назву та які неможливо полагодити.

Мова йде про переживання, пов’язані зі смертю, віковими та екзистенційними кризами, втратою сенсів, самотністю, невизначеністю, відповідальністю за свої дії та вибори.

Якщо ви відчуваєте важкість, розгубленість через великий об’єм почуттів та емоцій, але ще не дійшли до психотерапевта, то ось перелік способів самодопомоги:

Прослуховування улюбленої музики

Вивчення емоційної значимості окремих елементів музики, таких як ритм та тональність, показало здатність викликати певні емоційні стани людини.

Мінорні мелодії викликають «депресивний» ефект, швидкі пульсуючі ритми діють збуджуюче, спокійні та повільні ритми – заспокоюють.

Підберіть музику, що найбільше підходить до вашого стану. Не завжди необхідно піднімати собі настрій.

Іноді, для того щоб складні почуття (печаль чи горе) «розрядились», необхідно дати внутрішній дозвіл погорювати, і відповідна музика може стати каталізатором.

Спорт та фізична активність

Відомим фактом є позитивний вплив фізичної активності на організм в цілому та на психічний стан зокрема.

В першу чергу це пов’язано з виробленням ендорфіну та серотоніну, речовин, які покращують настрій, зменшують біль та сприяють саморегуляції організму.

Щоденні вправи – є гарним способом протидії стресу та тривозі, поліпшення фізичного стану, сну та покращення емоційного фону.

До цього ж пункту віднесемо прогулянки та подорожі, які крім фізичного насичення організму, забезпечують нас задоволенням та естетичними переживаннями.

Дотримання режиму дня

Ця, на перший погляд, дивна порада допоможе вам у випадку переживання розгубленості та тривоги.

Організація розпорядку власних активностей та справ сприяє поліпшенню самопочуття, запобігає стресу та надає відчуття контролю над певними процесами в своєму житті.

Гелотологія – сміхотерапія.

Встановлено, що сміх позитивно впливає на психічні та фізіологічні процеси. Він подавляє біль, оскільки під час сміху вивільняються катехоламіни (адреналін, норадреналін, допамін) та ендорфіни.

Сміх зменшує стрес та його наслідки, знижуючи концентрацію стресових гормонів та побічно підвищує сексуальність.

Крім того, експресивні прояви емоцій сприяють розрядці нервово-емоційної напруги. На одній з психотерапевтичних конференцій я відвідала майстер-клас ізраїльського психолога Ленні Равіча.

Якщо ви відчуваєте, що сміх є цілющим, вважаю вам сподобається підхід цього автора, що висвітлений в його книзі «Гумор як психотерапія».

Нейрографіка

Це метод арт-терапії, який дозволяє змінити своє ставлення до ситуації, поліпшити свій емоційний фон через малювання.

Сутність методу полягає у перетворенні міцних нейронних зв’язків у мозку, що відповідають за  шаблони поведінки, емоційні реакції, ставлення, поняття та концепції,  у нові, тобто у трансформації звичних способів реагування.

Малюючи свій стан чи проблеми у вигляді фігур та ліній, людина формує нове ставлення, змінює нейронний код.

Актуалізація емоційної пам’яті та уяви

Цей прийом використовується, як складова частина саморегуляції і полягає у викликанні певного емоційного стану, що ми переживали раніше.

Ви можете уявити себе в захищеному місці, де ви переживали приємні почуття.

Опис переживань

Дуже корисним може бути спосіб вербалізації почуттів через написання листів, щоденників, списків «за та проти».

Завдяки опису, з’являється можливість назвати власні почуття, усвідомити свій стан та трохи «вигрузити»  на папір напруження та важкість.

Дихальні вправи та техніки «заземлення»

Найбільш доступні способи регулювання емоційної напруги. Сутність цих технік полягає в поверненні до переживання себе в тілі.

Часом, перебуваючи у стресових ситуаціях,  відчуваючи страх або тривогу, ми втрачаємо відчуття опор, поринаємо у хаос думок.

Відчуття твердої поверхні під ступнями та сідницями, спини, що спирається на стіну, концентрація на власному диханні, спостереження конкретних предметів в полі зору, відчуття структури матеріалів під пальцями і т.і. знижують тривогу та повертають відчуття безпеки тут і зараз.

Аутогенне тренування, прогресивна релаксація, психорегулююче тренування 

Методики розслаблення м’язів для зняття емоційної напруги. Вважається, що психічна енергія, що не мала можливості розрядитись через дію та емоцію, залишається в тілі у вигляді м’язового напруження та болю.

Ці методики допомагають заспокоїтись, покращити фізіологічний стан організму, зняти фізичне та психічне напруження, прискорити відновлювальні механізми.

Перегляд фільмів, читання, творчість, заняття улюбленими справами

Сюди можна віднести абсолютно все, що додає ресурсу. Присвячення часу собі, турбота про тіло та душевний стан – є способами прислухатись до власних бажань, зробити собі приємне, приділити увагу, відновитись.

Цей перелік можна продовжувати. Ви можете дізнаватись більше про методики, що відгукнулись, підбирати способи, що є дієвими саме для вас.

Але треба зазначити, що самодопомога не може зрівнятись в ефективності з живим спілкуванням.

На думку гештальт-терапевтів, психіка людини існує в контакті. І тому, якщо у вас є така можливість, бажано переживати важкі стани не наодинці, а поряд з другом,  рідною людиною, в групі небайдужих людей.

Робота з емоціями в психотерапії

Можна сказати, що однією з цілей психотерапії є підвищення рівня усвідомленості та отримання можливості вільно робити вибір.

Спираючись на чутливість, здатність розпізнавати всі нюанси переживань та емоцій, усвідомлюючи свій стан (складності, захисні механізми, поточну життєву ситуацію, ресурсність тощо), кожен з нас має шанс перестати бути лише «реакцією» на обставини, але вибирати свої дії, відношення, прояви.

Емоції з одного боку є цінним орієнтиром, оскільки дають нам можливість відслідкувати потребу, усвідомити те, що є важливим в нашому житті.

А з іншого боку, самі емоції і почуття є предметом терапії.

Здатність переживати в повній мірі свої емоції та почуття є  шляхом до усвідомленого життя, до вміння бути присутнім в моменті, до прийняття свого існування в різноманітності його проявів.

Автор

Дзеркальні нейрони

578

Моя зацікавленість темою дзеркальних нейронів почалась через досить виражену  здатність мимоволі повторювати певні рухи та емоції інших людей.

Спостерігаючи посмішки людей, навіть ті, що не адресовані мені особисто, я ловила себе на відчутті м’язового напруження в щоках і усвідомлювала, що я також посміхаюсь.

Я завжди відкривала рот, коли годувала дитину з ложки. І я переживаю дискомфортні тілесні прояви, коли спостерігаю живу істоту, що відчуває біль.

Чим же пояснити цю дивовижну тенденцію налаштовуватись на емоційний на фізичний стан іншої людини?

Що таке дзеркальні нейрони

Нервові клітини головного мозку, що керують власними процесами (діями та почуттями), і які активізуються при спостереженні аналогічного процесу іншої людини називаються дзеркальними нейронами.

Відкриття дзеркальних нейронів

Ще до відкриття явища резонансу і безпосередньо дзеркальних нейронів, проводились досліди, метою яких було вивчення та реєстрація  мімічного відгуку (мимовільної неусвідомленої м’язової реакції) на показ фотографій з різними виразами обличчя.

На лоб та щоку піддослідних були прикріплені датчики, які реєстрували найменшу активність лицьових м’язів.

У випадку, коли з’являлось фото з посмішкою, реєструвався рух вилкового м’яза, що бере участь в утворенні посмішки.

При спостереженні фото із загрозливим чи роздратованим виразом обличчя, активувався м’яз, що зморщує лоб.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

І хоча умовою експерименту було стримування  будь-яких проявів емоцій, результати довели наявність спонтанного відображення (віддзеркалення) проявів емоцій іншої людини, що не піддаються контролю нашої свідомості.

Починаючи з 80-х років ХХ століття Джакомо Різолатті, директор Інституту фізіології Пармського  університету, займався зі своєю командою вивченням питань про те,  як головний мозок управляє плануванням та виконанням цілеспрямованих дій.

Спочатку експерименти проводились з мавпами, а з часом сфера дослідів розширилась  на людей.

У 1996 році, досліджуючи мозок мавп, Різолатті ідентифікував командний нейрон, який кодував план певної дії. Кожен раз, коли мавпа виконувала цю дію (тягнулась до горіху), акція починалась з біоелектричного сигналу цієї нервової клітини.

Науковці помітили, що ця ж нервова клітина активізувалась і тоді, коли мавпа спостерігала аналогічну дію інших мавп.

Як працюють дзеркальні нейрони

Якщо не заглиблюватись в наукові терміни, то механізм роботи дзеркальних нейронів такий: в корі головного мозку, в різних його відділах, існують нейрони, які програмують дію і прогнозують результат цієї дії. Це командні нейрони. Вони дають команду руховим нейронам активізуватись.

Треба зауважити, що не лише спостереження може викликати резонанс. Подібний ефект викликають і звуки, типові для певної дії, процес уявлення цієї дії, а також синхронне відтворення дії, що спостерігається.

Командні нейрони не завжди активізують дію. Іноді команда або програма може залишатись лише планом, думкою про дію. Виконання безпосередньо дії, програма якої виникла при спостереженні за діями іншого, залежить від нашого вибору.

А от явище резонансу ми не можемо контролювати чи запобігти йому.

Інтуїція

Система дзеркальних нейронів запускає програму внутрішнього моделювання, що дає змогу прояснити наміри опонента. Таким чином явище дзеркального відображення дій інших у власній психіці дозволяє передбачити поведінку людей в короткочасній перспективі. Саме це передбачення ми  називаємо інтуїцією.

Іноді навіть сприйняття незначної частини дії запускає в психіці особи, що спостерігає (незалежно від її волі) процес прогнозування результату.

Відповідно, дзеркальні нейрони не лише роблять спонтанно (!) зрозумілими дії, які спостерігаються, але й поєднують сприйняті фрагменти в ймовірну послідовність дій.

Це передбачення дії базується на минулому досвіді і відповідає певному соціальному оточенню. І саме через власний досвід відбувається інтерпретація подій.

Виходячи з цього твердження, а також через те, що ситуації часто є багатозначними та допускають декілька варіантів розвитку подій, покладатись лише на інтуїцію не варто.

Бажано враховувати своє передбачення, але й спиратись на критичне мислення.

Як впливає явище резонансу на нашу поведінку

Дії завжди пов’язані з потребами та мотивацією людини. Мозок реєструє стан організму під час реалізації будь-якої дії та прогнозує (уявляє), як організм буде себе почувати у випадку виконання цієї дії.

Саме ця інформація, що надходить від сенсорних систем, що прогнозують стан організму, є причиною того, що ми діємо переважно безпечно для себе.

Нейробіологічний резонанс не обмежується лише моторними та сенсорними аспектами. Процеси відображення включають в себе також сприйняття сигналів від внутрішніх органів та віддзеркалення емоційного стану.

Прикладом такої реакції була активація центру відрази у ситуації, коли людина спостерігала за іншими, що нюхали огидну речовину, хоча сам спостерігач неприємного запаху не відчував.

Також виявилось, що при спостереженні акту заподіяння болю іншому, в мозку спостерігача активуються нейрони, що реагують на власне відчуття болю.

Враховуючи те, що система резонансу – це наш власний набір програм реагування на життєві обставини, то можливість вибору – це дозвіл чи блокування однієї програми дій чи почуттів. Прийняття рішень про те, яка стратегія поведінки (програма) буде активізована, визначається наступними критеріями:

  • Фізичний та психічний стан організму;
  • Бажання зберегти відносини і прихильність значимої особи/осіб;
  • Питання соціального статусу або соціальної адаптації

Як ми бачимо, дзеркальні системи людини схильні до інтуїтивної тенденції соціального пристосування. Суспільні тенденції дуже сильно впливають на формування думки людини. Саме це прагнення приналежності до групи підвищує ризик маніпуляцій політичного та економічного спрямування.

В етичному аспекті протистояти резонансним явищам так само важливо, як і вміння проявляти емоційний резонанс.

Все, що ми бачимо, залишає в нас сліди. Впливати може як краса, так і картини насилля і катастроф. На мій погляд, дуже важливим на сьогодні є  формування вміння фільтрувати те, що потрапляє в поле нашої уваги, притримуватись ментальної вибірковості.

Емпатія

Людям властиво швидко розуміти, що відбувається з іншою людиною. Це – властивість створювати внутрішню модель психіки іншої людини.

Здатність співпереживати та співчувати завдяки резонансу нервових центрів допомагає при встановленні контакту та налагодженні емоційного взаєморозуміння.

Емоційна сторона болю реєструється нервовими клітинами поясної кори головного мозку ( поясна кора – частина лімбічної системи, яка бере участь у формуванні і обробці емоцій, процесах навчання і пам’яті).

 В процесі досліджень Уільяма Хатчинсона вдалось ідентифікувати клітини в поясній звивині, які активувались лише тоді, коли піддослідним завдавали болю уколом у кінчик пальця.

Наступним етапом експерименту було спостереження за аналогічною процедурою стосовно іншої людини. У піддослідних при спостереженні активувались ті самі нервові клітини, які реагували на власний біль.

Оскільки поясна звивина є головним емоційним центром головного мозку, то дзеркальні нейрони виявлені у ній, являють собою систему нервових клітин співчуття та емпатії.

Дзеркальні нейрони болі та співчуття також супроводжуються явищем інтуїтивного передбачення. Ситуація очікування болю викликає в мозку резонансну реакцію.

Здатність проявляти емпатію та співчуття залежить від ступеня розвиненості систем відображення.

Якщо в дитинстві людина не отримує достатньо уваги до своїх проявів та почуттів від близького оточення, це знижує шанси на формування системи емоційного резонансу.

Функціонування системи дзеркальних нейронів на ранніх етапах розвитку

Новонароджена дитина вже має базовий генетичний набір, що забезпечує здатність вже через декілька днів після народження здійснювати перші процеси дзеркального відображення.

Однією з найважливіших умов повноцінного розвитку людини є оточення. Без партнера не розвиваються реакції резонансу.

А оскільки наш мозок видаляє все, чим він не користується, то необхідно від народження забезпечувати дитині процеси дзеркального відображення адекватного спілкування.

Спостереження та імітація створюють в мозку дитини внутрішні робочі моделі. Ці моделі мають наступні завдання:

  • Опис типових оптичних ознак, за допомогою яких можна розпізнати дію, що відбувається або готується;
  • Опис цільових або кінцевих станів;
  • Опис послідовності дій, яка необхідна для досягнення цих станів;
  • Опис фізичного відчуття при виконання дії;
  • Опис афективно-емоційного контексту, що пов’язаний з виконанням дії.

Поступово з дуже обмеженого набору імітаційних можливостей дитини виникає спектр комунікаційних навичок, що постійно розширюється.

Наступні етапи розвитку дозволяють дитині, завдяки ігровій діяльності, ознайомитись з безкінечною кількістю послідовних рухів і взаємодій.

Починаючи з віку 1.5 роки фаза імітації, якщо вона достатньо підтримана іграми, веде до розвитку тієї системи дзеркальних нейронів, яка пізніше дозволить розкритися всьому спектру інтуїтивного розуміння (передбачення) дії.

Все це дає дитині змогу максимально адаптуватись до оточуючого світу, звичайно якщо засвоєні в сім’ї  моделі поведінки та емоційного реагування відповідають устрою більш широкого оточення.

Емоційний зв’язок та почуття прихильності в контакті сприяють продукуванню ендогенних опіоїдів. Ендогенні опіоїди – це нейромедіатори, такі як ендорфін, що зменшують больові відчуття, впливають на емоційний стан.

Таким чином дзеркальні відображення в ранньому дитинстві забезпечують психічне та фізичне щастя, а також надають перше інтуїтивне відчуття соціального зв’язку.

Діти, які  не відчували достатньо уваги, ніжності через відсутність досвіду дзеркального відображення, не мають власних  нейробіологічних програм, що дозволяють їм відчувати та появляти співчуття та симпатію.

Крім того, з часом  спостерігаються серйозні недоліки у формуванні почуття власної гідності, здатності будувати стосунки та набувати необхідні для життя компетенції.

Мовлення та дзеркальні нейрони

Той факт, що центр мовлення в мозку розташований в премоторній зоні кори (ця зона відповідає за програми уявлень про дії), спонукає науковців до припущення, що мовлення в своїй основі є вербальним розмірковуванням про дію або план дій.

Мовлення є частиною резонансної системи, завдяки якій, в результаті спостереження за діями інших, в нас активуються сценарії дій.

Цікаво, що розвиток моторики та звукоутворення відбувається паралельно. Жести переважно виражають намір чи дію і поступово узгоджуються з мовленням.

Отже, процеси розуміння дитиною світу та розвиток мовлення мають взаємний зв’язок з безпосередньо пережитим фізичним досвідом дій та уявлень про дії.

Підґрунтям для формування мовлення є діяльність, чуттєвий досвід та емоційний контекст. І органічний розвиток мовлення можливий при умові, що міжособистісні стосунки забезпечують накопичення дитиною досвіду діяльності та взаємодії.

Закоханість

Закоханість є дуже інтенсивною формою нейробіологічного та психологічного резонансу.

Переживаючи любов, ми «зчитуємо» почуття, емоційний стан, бажання коханої людини, відображаємо дзеркально ці прояви жестами, вчинками та відчуваємо резонанс і симпатію.

Закоханість відбувається спонтанно, інтуїтивно, без роздумів та полягає в особливій формі настройки уваги двох людей на спільну ціль. Особливість цього типу спільної уваги в тому, що фокус уваги знаходиться на них самих, тобто вони самі є центром їх спільної уваги.

Сприймаючи іншого, ми звичайно маємо справу з його образом, який ми створюємо на базі власних переживань та емоцій. Тобто в сприйняття партнера ми вкладаємо багато власного матеріалу.

Щоби зрозуміти інших, ми активізуємо ті самі нейрональні системи, завдяки яким ми переживаємо власні почуття та емоції, і це наш єдиний спосіб емоційного розуміння.

Приписування коханій людині якостей, якими можливо вона не володіє (проекція), є абсолютно зрозумілим механізмом з точки зору нейробіології та психології. Але рано чи пізно закохані неминуче стикаються із розбіжністю своїх уявлень та реальними проявами партнера.

Однією з побічних дій закоханості є втрата власної ідентичності (злиття або конфлуенція). Це відбувається внаслідок бажання бути якомога ближче до партнера в його поглядах, намірах та переживаннях, а також через страх сварок та розчарувань.

Дисбаланс спостерігається, коли лише один партнер налаштовується на іншого. Тривалий дисбаланс в парі шкодить не лише стосункам, це може призвести до психологічних та навіть соматичних проблем.

Для пар, любов яких пройшла, характерна відсутність дзеркального відображення один одного. Коли замало регулярної спонтанної спільної уваги, втрачається емоційний контакт.

Значення дзеркального резонансу для соціального життя людини

Здатність людини помічати позу, вираз обличчя, погляди, жести допомагає орієнтуватись в ситуації, прогнозувати подальший розвиток подій. Еволюційно це обумовлено в першу чергу необхідністю бути готовим до появи небезпеки.

Але також це полегшує комунікацію, налагодження зв’язку та розпізнавання намірів оточуючих людей.

Соціальна увага є однією з біологічних та соціальних потреб людини. Увага оточуючих викликає викид дофаміну ( відповідає за переживання задоволення, зменшує больові відчуття) та  окситоцину (викликає задоволення, знижує почуття тривоги та страху, стимулює почуття спокою та довіри). Крім того соціальні зв’язки формують почуття приналежності до групи.

Система дзеркальних нейронів являє собою програму соціальної орієнтації, завдяки якій ми можемо передбачати події в нашому оточенні. І втрата цієї орієнтації означає для людини непередбачуваність та небезпеку.

Виключення людини із соціуму означає втрату моделей відображення поведінки, що демонструють приналежність до соціального простору. Реакція розгубленості на відсутність дзеркального зворотного зв’язку проявляється навіть у новонароджених

У ситуаціях позбавлення людини соціальних взаємозв’язків, в мозку відзначається активізація больових центрів, тих самих, що відповідають за фізичний біль

Емоційний резонанс в психотерапії

Процеси емоційного резонансу в  психотерапії  мають принципове значення. Емоційне налаштування на співрозмовника грає важливу роль, як метод психотерапії.

Крім того, самі дзеркальні відображення можуть виступати предметом терапії, адже бажання розібратись зі своїми почуттями та розуміти почуття інших є досить частими запитами на психотерапію.

Основними проявами проблемного функціонування системи емоційного резонансу є:

  • Невміння встановлювати контакт з іншими людьми;
  • Складність в оцінці почуттів та бажань інших людей;
  • Виснаження через порушення балансу віддачі та отримання у людей з яскраво вираженою здатністю до емоційного резонансу;
  • Проблеми з відчуттям власної ідентичності;
  • Фрустрація потреби у приналежності;
  • Проекція, як механізм переривання контакту;
  • Проблеми, що пов’язані із сприйняттям та розумінням власних емоцій (алекситімія) тощо.

Треба зазначити, що існують психотерапевтичні школи, що працюють в польовій парадигмі.

Це означає, що клієнт та терапевт є складовими єдиного недиференційованого поля і фокусом терапії є не стільки контекст, тема або запит, з якими звернувся клієнт, скільки безпосередньо відносини та почуття, що виникають в процесі взаємодії.

Мова йде і про видимі феномени, такі як поза, жести, мова тіла, і такі резонансні явища, як почуття, думки, фізичні прояви та стани, що виникають в контакті.

І як би дивно це не звучало для людей, що не мали досвіду психотерапії, саме ця взаємодія двох людей, побудована на щирості, увазі, симпатії є найбільш трансформуючою.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Автор

Феноменологія

156

Поки стаття в процесі написання, звертайтеся до авторки напряму через прямі контакти у профайлі після кліку на картинці:

Автор

Азбука емоцій

1 472

Емоції – це психічні процеси та стани, що супроводжують всі прояви життєдіяльності людини і є одним із головних механізмів регуляції поведінки та психічної діяльності індивіда.

Емоції позначають значущість явищ та ситуацій для життя людини.

Проявляються емоції у формі переживань, основними з яких є: сум гнів, страх , відраза, задоволення, інтерес (здивування).

Різні погляди на механізми виникнення емоцій

На сьогодні існує така величезна кількість досліджень, емпіричних спостережень, теорій, пов’язаних з емоціями, що важко коротко і ясно описати цю тему.

Вивченням емоцій займаються такі науки як нейрофізіологія та нейропсихологія, соціальна психологія, когнітивна психологія, психологія особистості, клінічна психологія і, звичайно, всі школи психотерапії, кожен під своїм кутом бачення.

У науковців немає спільної точки зору стосовно ролі, яку грають емоції в житті людини.

Найпоширенішим поглядом на виникнення та функціонування емоцій є класичний, згідно з яким емоції є продуктом еволюції; вони були необхідні для виживання, адже емоції складають ядро мотиваційної структури поведінки людини.

В спокійних умовах, коли базові потреби задовольняються, поведінка людини є звичайною, а емоційний фон рівним.

У несприятливих умовах, коли людина змушена боротись за життя, взаємодія мотивації, потреб та емоцій виявляється надзвичайно ефективною.

Послідовники цього погляду вважають, що емоції універсальні для людей будь-якого віку, культури, умов життя.

Ми звикли до класичного причинно-наслідкового способу мислення, де події оточуючого світу викликають реакції (в тому числі емоційні) всередині нас.

Але визначити значення емоцій у адаптаційній поведінці живих істот набагато складніше, ніж здається.

Деякі автори ототожнюють емоції з різноманітними потребами живих організмів, деякі – з мотивацією ( у сенсі потягу, спонукання, бажання).

Фізіологи поєднують емоцію з поняттями інстинкту або рефлексу.

Так, емоційний компонент присутній в процесі задоволення та незадоволення потреб, але неможливо заперечити той факт, що одна і та сама потреба може викликати найрізноманітніші емоції.

Наприклад, людина, яка відчуває спрагу, тобто має потребу у відновленні водно-сольового балансу, може прийти у відчай у пустелі, відчути радість, отримавши довгоочікувану порцію води, або розгніватись, зустрівши перешкоду на своєму шляху до бажаного.

Теорія конструювання емоцій

Протягом останніх десятиліть з’явився інший погляд на природу виникнення емоцій: теорія конструювання емоцій.

Згідно з ним емоції виникають в конкретному середовищі, як комбінація фізичних проявів тіла та пластичності мозку, і пов’язані з культурою та вихованням.

Основною ідеєю цього напрямку є те, що емоції не є вродженими і безумовними атрибутами особистості людини.

Емоціям навчають за допомогою слів. З дитинства люди чують, як використовуються певні слова, наприклад «страх» чи «злість» в конкретних ситуаціях.

Згідно з теорією конструювання емоцій, мозок формує гіпотези і створює психічну модель світу на даний момент.

Мозок використовує минулий досвід, організований у вигляді понять для того, щоб керувати нашою поведінкою на надавати сенсу нашим відчуттям.

Наскільки я розумію цю ідею, не існує реальних предметів та явищ світу, існують поняття про предмети та явища в свідомості кожної людини, а також спільна соціальна реальність (те у що вірять всі).

І завдяки здатності мозку моделювати світ та прогнозувати найближчий момент, людина не реагує на подразники з оточення, а підбирає емоцію, реакцію, модель поведінки, відповідно ситуації, тобто конструює свою реальність.

Значення ситуації у формуванні емоції

Наше розпізнавання та розуміння емоцій дуже сильно залежить від контексту. Проводились дослідження, результати яких показали, що емоції не мають універсального виразу обличчя.

Наприклад, відчуваючи щастя ми можемо посміхатись, ридати, кричати, стрибати та плескати в долоні або завмерти в нерухомості.

В різноманітних ситуаціях у людини одна і та сама категорія емоцій викликає різні реакції тіла.

Рухи обличчя, мова тіла та фізіологічні прояви  змінюються під час переживання, і інтерпретувати емоцію можливо лише враховуючи ситуацію, що розвивається.

Що ж означає ситуація для людини? Це не просто сукупність обставин, що склалась навколо, це головним чином оцінка людиною ситуації,  ставлення до неї у взаємозв’язку з цілями та потребами.

Кожна ситуація для різних людей буде мати різну значимість.

Існує таке поняття, як казуальна атрибуція – процес приписування причин, надання значення або інтерпретація поведінки людей або навколишніх явищ.

Різна інтерпретація може викликати різну емоційну реакцію або не викликати зовсім.

Крім того, вважається, що людина не має можливості сформувати будь-яку емоцію у випадку, коли ситуація є абсолютно новою, незвичайною або несподіваною.

Як вже зазначалось вище, деякі мислителі мають думку, що люди, отримуючи чуттєві дані з оточуючого світу та використовуючи минулий досвід, конструюють гіпотезу (симуляцію, здогад) про те, що відбувається.

Згідно з цією теорією, все те, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо на дотик, смак або нюх, у значній мірі є симуляцією світу, а не реакціями на нього.

Це –  свого роду автоматична настройка всієї психічної діяльності і саме той механізм, що пояснює створення мозком емоцій.

Наші поняття є головним інструментом надання сенсу чуттєвим сигналам, що надходять ззовні, і сприйняття існує всередині того, хто сприймає.

Особисто я, спостерігаючи та усвідомлюючи власні прояви, не можу заперечувати природну основу певних емоцій.

Наприклад, відчуваючи страх, я реагую тілесно швидше, ніж встигаю усвідомити, що відбувається.

Але також я бачу глибокий взаємозв’язок емоцій з нашими потребами, що обумовлені особливостями та закономірностями функціонування  певного суспільства чи групи, в різний час, в мінливих обставинах.

Будучи прихильником феноменологічної парадигми мислення та польового підходу в психології, вважаю людину та оточуючий світ нерозривним цілим, де все в рівній мірі впливає одне на інше.

Властивості емоцій

Домінантність – здатність подавляти протилежні емоції, не допускати їх в зону усвідомлення. Наприклад, людина, яка переживає горе, зазвичай не має можливості переживати радісні почуття.

Суб’єктивність – в залежності від особливостей особистості, досвіду, ситуації одна і та сама причина викликає у різних людей різні емоції.

Пластичність – одна і та сама модальність емоції може переживатись різними людьми з різними відтінками, навіть з протилежним знаком.

Наприклад страх може викликати у деяких людей «негативні» відчуття, а у деяких –  задоволення (при перегляді фільмів жахів чи  під час екстремальних ситуацій).

Іррадіація – розповсюдження настрою (емоційного фону) з обставин, де ця емоція виникла на все, що сприймається людиною.

Щасливій людині все здається приємним та радісним, для роздратованої людини все виглядає сірим і злить.

Амбівалентність – здатність людиною переживати одночасно протилежні почуття.

Функції емоцій

Науковці та мислителі з часів Аристотеля намагались з’ясувати взаємозв’язок між поведінкою людини та емоційними станами.

Погляди змінювались на роль та значення емоцій в залежності світогляду та ідей, що панували в різні часи.

На мій погляд, складність у визначенні ролі емоцій в життєдіяльності та поведінці виникає через неможливість розглядати психічну діяльність людини лише в одній площині, якщо можна так виразитись.

В залежності від того, що буде предметом вивчення існування та буття людини, роль та функції емоцій будуть різними.

Емоційна система завжди функціонує у тісному взаємозв’язку з іншими системами, і ефективне існування особистості залежить від того, наскільки збалансована та інтегрована діяльність різноманітних систем.

На сьогодні основними функціями емоції вважаються наступні:

– сигнальна – оцінка людиною значимості (біологічної та особистісної) зовнішнього подразника або інформації; сигналізація про виникнення актуальної потреби; прогнозування ймовірності задоволення потреби.

Це забезпечує орієнтування в ситуації, маркує значимі цілі, допомагає в прийнятті рішень.

– спонукальна – прагнення до джерела задоволення. Сама емоція (переживання) є потребою або ціллю.

– енергетична – мобілізація/демобілізація енергоресурсів, завдяки чому всі життєві процеси підтримуються в оптимальному режимі.

– комунікативна – емоції  беруть участь у встановленні контакту та взаємодії з іншими людьми, навчанні.

Види емоцій

Спроби створити універсальні класифікації емоцій робили багато вчених, і кожен з них висував для цього власну підставу.

Я згодна з авторами, які зазначають, що створити універсальну класифікацію емоцій неможливо, оскільки класифікація придатна для вирішення одного кола задач, виявляється непридатною для вирішення іншого кола задач.

Кожна класифікація підкреслює певну ознаку, за якою емоції об’єднуються в групу та відрізняються від інших груп. Такими ознаками можуть бути:

  • Механізми виникнення емоцій;
  • Причини, що викликають емоційні реакції,
  • Знак переживань;
  • Інтенсивність та стійкість;
  • Вплив емоцій на поведінку та діяльність людини;
  • Взаємозв’язок з потребами тощо.

Більшість авторів класичного напрямку та прихильників теорії диференціальних емоцій розподіляють емоції на базові та вторинні. П.Екман виділяє шість базових емоцій:

  • Грів
  • Страх
  • Відраза
  • Здивування
  • Сум
  • Радість

К.Ізард називає 10 основних емоцій: гнів, печаль, страх, радість, відраза, зневага, інтерес, здивування, вина та сором.

З його точки зору, базові емоції повинні володіти наступними обов’язковими характеристиками:

  1. Базові емоції мають виразні  та специфічні нервові субстрати.
  2. Базова емоція проявляє себе за допомогою виразної специфічної міміки.
  3. Базова емоція відчувається, як чітке специфічне переживання, що усвідомлюється людиною.
  4. Базові емоції виникли в результаті еволюційно-біологічних процесів.
  5. Базова емоція має організуючий та мотивуючий вплив на людину та слугує адаптації.

Базові емоцій (К.Ізард)

Гнів

Емоція , що зазвичай викликається  – обмеженням свободи,  перепонами в досягненні цілі, агресивною стимуляцією.

Функцією гніву є підвищення здатності до самозахисту, регуляції взаємовідносин.

Суб’єктивно гнів переживається відчуттям жару, напруженням м’язів, бажанням фізичної дії. В ярості мобілізація енергії настільки велика, що є необхідність дати вихід цій напрузі.

Відраза

Являє собою фундаментальну емоцію, що проявляється в реакції відторгнення, насамперед неприємних на смак та потенційно небезпечних речовин.

З дорослішанням емоція відрази починає проявлятись стосовно поведінки, проявів людей і навіть до власного «Я».

Крім захисної функції, відраза також  сигналізує про надлишок речовин (їжа, прояви, інформація), що надходять ззовні.

Зневага

Переживання переваги над іншою людиною, демонстрація зверхньої та поблажливої манери спілкування, відчуття власної значимості та знецінення об’єкту зневаги.

Печаль (смуток)

Емоція, що активується втратою (психологічною чи фізичною). Переживається ця емоція як сум, журба, страждання.

Печаль уповільнює фізичну та розумову активність людини. Тілесно проявляється в стані важкості, іноді навіть у відчутті болю.

Смуток сигналізує людині про дисгармонію.

Страх

Емоція, яка виникає в ситуації загрози, небезпеки (як фізичної, так і психологічної).

Суб’єктивними ознаками переживання страху є: звуження уваги, загострення всієї уваги на небезпечному об’єкті або ситуації (ефект тунельного сприйняття), обмеження конгітивних процесів, свободи дій та вибору.

Всі психічні процеси націлені на пошук шляхів видалити загрозу або уникнути небезпеки.

Найчастіші стратегії поведінки це завмирання чи втеча.

Страх виконує важливі функції: захищає нас від небезпеки, допомагає оцінити ризики, спонукає шукати допомоги в соціумі.

Інтерес

Емоція, що грає важливу мотиваційну роль в формуванні та розвитку навичок, умінь та інтелекту, а також необхідна для творчості.

Емоція інтересу підвищує здатність людини до сприйняття та обробки інформації, що надходить ззовні.

Інтерес стимулює людину до дослідницької та пізнавальної діяльності.

Факторами, що впливають на активацію інтересу виступають: уява,  зміни, новизна.

На рівні суб’єктивного переживання емоція інтересу проявляється почуттям захвату, зачарованості, зацікавленості, бажанням наблизитись, збудженням.

Радість

Стан задоволення, щастя. Суб’єктивно радість переживається як приємне, корисне, позитивне відчуття, яке можна назвати психологічним комфортом та благополуччям.

Відчуваючи радість душа і тіло людини перебувають в стані релаксації та гри, часто супроводжується відчуттям енергії та сили.

Радість загострює сприйнятливість до світу, дозволяє нам насолоджуватись та захоплюватись ним.

Здивування

Емоція, що викликається різкою зміною стимуляції, тобто несподіваною, раптовою подією.

Переживаючи здивування всі розумові процеси ніби зупиняються, раптовість події викликає відчуття невизначеності.

Значення здивування науковці, що займаються питаннями емоцій, вбачають у підготовці людини до ефективної взаємодії з новою раптовою ситуацією, завдяки очищенню загального емоційного фону.

Сором

Гостре та болісне переживання усвідомлення власного «Я», як маленького, безпомічного, емоційно збентеженого, недолугого, нерозумного.

Сором супроводжується тимчасовою неспроможністю мислити логічно і ефективно, іноді відчуттям поразки, невдачі.

Вважається, що переживання сорому можливе лише на фоні емоційного зв’язку з іншими людьми, а поріг емоції сорому напряму пов’язаний з тим, наскільки чутливою до думки оточуючих є людина.

Емоція сорому сприяє формуванню групових норм та підтримці спільної згоди стосовно їх виконання.

Вина

Інтенсивне та болісне переживання власної неправоти по відношенню до іншого (іноді по відношенню до самого себе).

Для переживання вини характерними є високий рівень напруги, помірна імпульсивність та зниження впевненості в собі.

Почуття провини супроводжується відчуттям соціальної ізоляції.

Емоція вини разом з емоцією сорому лежить в основі соціальної відповідальності і стає розплатою за скоєний вчинок.

Вторинними емоціями можна назвати комбінацію та відтінки первинних.

Емоції в гештальт-терапії

Спробую коротко описати, як розглядаються емоції в гештальт-терапії. В моделі особистості, яку запропонував К.Левін існують внутрішньо-особистісні області, які можна співвіднести з поняттями «потреби».

Потреба – це внутрішнє відчуття недостатності чогось, дисбалансу. Ці внутрішньо-особистісні області заряджені енергією і прагнуть реалізації.

Так от емоції –  це маркер задоволення або незадоволення потреб через призму нашого світогляду (концепцій).

В психотерапії багато уваги приділяється почуттям та емоціям через те, що вони допомагають виявити актуальну потребу, яка може навіть не бути усвідомленою в даний момент.

Поступово, розвиваючи свою чутливість та усвідомленість, розуміючи про що нам сигналізують наші почуття та емоції, ми наближаємось до більшої свободи вибору.

Важливим є усвідомлення клієнтом, що почуття та емоції не є поганими або хорошими, вони лише показують важливі місця в нашому житті (цінності, прагнення, глибинні потреби).

Про що ж нам говорять емоції?  Наведу кілька прикладів:

  • Гнів виникає при порушенні моєї цілісності, коли хтось намагається прорвати мої кордони ззовні, чи коли я втрачаю те, що вважаю своїм. Гнів, насамперед, дозволяє регулювати взаємовідносини з оточуючими.
  • Страх може виникати в місці найбільшої цінності, таких як життя, свобода, стосунки та ін.
  • Сором та вина – проявляються переважно в соціальних взаємовідносинах і виражаються у відчуттях: «Я не такий/така, як треба!» або «Я роблю не те, що треба».
  • Заздрість допомагає відчути, чого я прагну, куди я хочу рухатись.

Емоції стають предметом терапії, коли ми починаємо «труїтись» ними. Зазвичай це відбувається через неможливість та невміння «переживати», тобто давати цим емоціям жити!

Як ми бачимо, помічати та розрізняти свої емоції дуже важливо та корисно!

Звичайно, кожна життєва історія унікальна і немає універсальних проявів емоцій у схожих ситуаціях. Але, якщо вам цікава ваша власна історія і ви хотіли б усвідомлено її писати, психотерапія є непоганим місцем познайомитись із собою ближче!

Клік на картинці відкриває профайл з контактами, звертайтесь!

Автор

Внутрішні конфлікти

1 438

Наявність конфліктів в житті людини є неминучою. Наші інтереси, переконання,  бажання обов’язково вступають у протиріччя з інтересами чи переконаннями інших людей.

Людина та оточення являють собою нерозривне ціле, і наші внутрішні протиріччя так само, як і зовнішні, є невід’ємною частиною нашого життя.

Нам доводиться обирати між власними полюсними бажаннями, між бажаннями та обставинами, між прагненням відповідати очікуванням інших та протестом до цього. Зустрічаються конфлікти між власними цінностями.

Внутрішні конфлікти відображають різноманітні проблеми людських взаємовідносин, пошуку власного «Я», оптимальних шляхів самовираження, самоствердження, визнання та любові.

Конфлікти можуть бути конструктивними та деструктивними.

Конструктивні конфлікти сприяють мобілізації ресурсів, трансформують особистість, зміцнюють здатність спиратись на себе.

Деструктивні конфлікти знижують особистісне зростання, погіршують ефективність діяльності, ускладнюють взаємовідносини.

Сприйняття обставин та способи розв’язання конфліктів залежить від психічних особливостей кожної людини, а також від способів взаємодії з оточуючим світом.

Конфлікти можуть усвідомлюватися нами або ні, внаслідок чого ускладнюється їх розв’язання. Людина може не усвідомлювати конфлікт через те, що він триває довгий час та стає звичним, частиною характеру і поведінки.

Також конфлікт не попадає в зону усвідомлення по причині існування потреб, що здатні зруйнувати звичну картину світу людини.

На сьогоднішній день ця тема є вкрай актуальною, адже політичні, економічні, соціальні зміни в світі  вимагають переоцінки власних цінностей, норм, переконань людини, трансформують її світогляд.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Погляди різних психологічних шкіл на причини виникнення внутрішніх конфліктів

Науковці різних часів замислювались над питанням виникнення внутрішніх протиріч в психіці людини.

Зигмунд Фройд про внутрішній конфлікт

Засновник психоаналізу вважав, що базисний конфлікт існує між нашими інстинктивними потягами з їх сліпим прагненням до задоволення та забороняючим оточенням – сім’єю та суспільством.

Інстинкти людини, неусвідомлені бажання являють собою структурну одиницю особистості, яку Фройд назвав «Воно» (Ід).

Забороняюче суспільство ще в ранньому дитинстві  також стає внутрішньою структурною одиницею особистості і функціонує у вигляді «Над-Я» (Супер Его).

Психоаналіз вважає цей конфлікт таким, що не може бути вирішеним, оскільки внутрішні імпульси є неусвідомленими.

Карл Юнг про внутрішній конфлікт

Засновник аналітичної психології також підкреслював протилежність людських схильностей. Він писав, що наявність будь-якої тенденції передбачає наявність протилежної.

Зовнішня жіночність вказує на присутність внутрішньої маскулінності, зовнішня екстраверсія – прихованої інтроверсії, зовнішня перевага розумової діяльності – внутрішньої переваги чуттєвості і т.д.

Ці протилежні прояви мають знаходитись не у стані конфлікту, а в стані доповнення одне одного.

Ціллю для людини є наближення до цілісності, через прийняття обох протилежностей. І конфлікт як раз виникає по причині одностороннього розвитку та заперечення існування обох полюсів.

Карен Хорні про внутрішній конфлікт

Яскрава представниця неофройдизму, висловлювала думку, що внутрішньоособистісний конфлікт, про який писав Фройд, є важливим, але він стає неминучим лише у процесі розвитку неврозу.

Джерелом конфлікту Хорні вважала втрату здатності бажати чого-небудь щиро, оскільки істинні бажання розділені і діють у протилежних напрямках.

Курт Левін про внутрішній конфлікт

Німецький та американський психолог, що займався соціальною психологією, автор теорії Поля, вбачав причини виникнення внутрішніх конфліктів у боротьбі мотивацій.

Науковець виділяв три типи мотиваційний конфліктів:

  • Конфлікт рівнозначних позитивних можливостей.
  • Конфлікт рівнозначних негативних можливостей.
  •  Конфлікт позитивно-негативних можливостей.

Леон Фестінгер про внутрішній конфлікт

Американський психолог, учень Курта Левіна, автор теорії когнітивного дисонансу, визначав внутрішній конфлікт, як зіткнення різних когнітивних елементів особистості.

Когнітивний дисонанс виникає у випадку відсутності погодженості (гармонії) між когнітивними репрезентаціями себе та зовнішнього світу.

Карл Роджерс про внутрішній конфлікт

Американський психолог, один із засновників гуманістичної психології, вбачав причину внутрішнього конфлікту у невідповідності уявлення про себе («Я-концепція») та реальним досвідом людини.

Фредерік Перлз про внутрішній конфлікт

Засновник напрямку гештальт-психотерапії, вбачав причини виникнення внутрішнього конфлікту у неспроможності відчути власну домінуючу потребу.

Він зазначав, що якщо увага людини розділена між двома об’єктами інтересу, вона не здатна зосередитись на жодному.

В цілому, якщо два (або більше)  об’єкти одночасно потребують нашої уваги, або об’єкт зацікавленості невиразний, людина відчуває розгубленість.

А у випадку, коли нашої уваги потребують дві несумісні ситуації, можна говорити про конфлікт. Якщо конфлікт постійний і здається нерозв’язним, мова йде про невротичний конфлікт.

Прояви внутрішнього конфлікту

Внутрішній конфлікт буде проявлятись на всіх рівнях функціонування людини.

На рівні емоцій конфлікт проявляється у вигляді  напруження, тривожності, пригніченості, апатії, депресивних проявів; на когнітивному рівні –  у вигляді дисонансу, неузгодженості в «образі Я», сумнівах, що стосуються мотивації, цінностей, цілей, сенсів.

На рівні поведінки виникають складності у взаємодії з оточуючими, страждає якість та ефективність діяльності.

Також можливі психосоматичні прояви, від появи локальних симптомів до загального погіршення стану здоров’я.

Можна розглянути прояв внутрішнього конфлікту на спрощеному прикладі.

Людина, яка знаходиться на важливому робочому засіданні, або лектор, що виступає перед аудиторією, відчуває фізіологічну потребу, наприклад, сильну спрагу або потребу вийти в туалет.

З існуючих можливостей: вийти і задовольнити потребу, відсунути потребу у фон (ігнорувати її) або переключати увагу між власною потребою та потребою групи, людина вибирає одну.

Вибираючи останню стратегію, людина переживає конфлікт.

Погляд гешталь-терапії на внутрішньоособистісний конфлікт

Вважаю, що для кращого розуміння механізму виникнення внутрішнього конфлікту, слід спочатку коротко описати як, на погляд гештальт-терапії, складаються відносини індивіда із середовищем.

Жодна людина не є самодостатньою, вона існує в середовищі, з яким вона складає  єдине ціле. Щоб задовольнити свої потреби, індивід має знайти необхідні матеріали в середовищі.

Людина має систему орієнтації та маніпуляції, за допомогою якої вона досягає  задоволення своїх потреб. Всі об’єкти середовища можуть допомагати чи заважати задовольнити ту чи іншу потребу людини.

Намагаючись отримати об’єкти, що допомагають задовольнити потребу, індивід взаємодіє, контактує із середовищем. Стосовно об’єктів чи людей, що заважають задовольнити потребу, індивід демонструє протилежну тенденцію: намагається їх позбутись.

Так само, ми прагнемо видалити «погані» думки, небажані емоції, ніби вони є нашими реальними ворогами. Ми позбавляємось небажаного шляхом руйнування об’єкту або уходу з небезпечного поля.

Контакт або відхід (втеча) – не є ні гарними ні поганими, це – опис того, як ми взаємодіємо з оточенням, як поводимось із об’єктами нашого поля.

Так, втеча буде доречною в ситуації небезпеки. Але, наприклад, не є доречним залишатись в контакті з об’єктом, що не підтримує нашого інтересу, адже це викликає нудьгу та призводить до виснаження енергії.

Ритмічна послідовність контакту та відходу – наш спосіб задовольняти свої потреби, переживати взаємодію з оточуючим світом.

Людина має бути здатною до прийняття рішення: або залишатись в контакті або піти. У тому випадку, коли людина не може прийняти рішення, вона і не є в контакті, і не може піти.

Тобто  вона втрачає здатність усвідомлювати потреби та мати можливість їх задовольнити певним способом, і саме це викликає внутрішні конфлікти.

Людина з порушенням ритму контакту-відходу втрачає свободу вибору, не може виділити підходящі засоби для досягнення своїх цілей, не  бачить  своїх можливостей.

Внутрішній конфлікт поглиблюється і стає проблемою, коли людина закріплює такий спосіб  мислення та поведінку, коли виникає тривале збентеження та труднощі в розрізненні між собою та іншими.

Ступінь вираженості конфлікту може бути різним, а стан людини, що переживає внутрішній конфлікт,  коливається від переживання дискомфорту до невротичних проявів.

Невротичні прояви

Невроз – це термін, яким позначають дуже широкий спектр нервово-психічних розладів, що супроводжується різноманітною симптоматикою з боку всіх органів та систем і мають психогенну природу.

Зараз цей термін не вживається, але він буде зручний для визначення станів, в основі яких лежить глибокий внутрішній конфлікт.

Життя, як взаємодія особистості та середовища, що постійно змінюється, потребує від людини гнучкості та мінливості форм і  способів взаємодії. Ці безперервні зміни необхідні для нашого виживання.

В ситуації конфлікту потреб індивід має пожертвувати менш важливою потребою заради більш важливої. Саме таким способом можливе розв’язання будь якого внутрішноьоособистісного конфлікту, саме в цьому проявляється пластичність та рухливість психіки.

Дисбаланс виникає тоді, коли індивід та оточуюче середовище, до якого себе індивід відносить (група, сім’я, соціальне коло, держава) , мають в один і той самий час різні потреби, і індивід не має можливості виділити ті , що є для нього домінуючими.

В гештальт-підході невроз розглядається,  як неспроможність людини змінити власний спосіб поведінки та взаємодії із середовищем.

Якщо людина прив’язана до застарілих способів діяльності, вона втрачає здатність визначати та задовольняти свої  потреби, в першу чергу соціальні. Ф.Перлз визначав невроз, як захисний маневр, за допомогою якого наша психіка намагається ухилитись від тиску оточуючого нас світу.

Механізми виникнення внутрішніх конфліктів

Гештальт терапія розрізняє  декілька механізмів порушення рівноваги у взаємовідносинах індивіда та середовища. Більш розгорнуто я описую ці механізми в статті «Захисні механізми психіки в гештальт підході». Розглянемо деякі з них.

Конфлуенція

Конфлуенція (злиття) – нерозуміння або неусвідомлення об’єкту бажань та почуттів, через те, що людина не відчуває різниці між собою та оточенням.  

Часто ми не знаємо, чого насправді хочемо або  що відчуваємо або вважаємо, що інші люди відчувають і думають те саме, що і ми. Людина, що знаходиться в патологічному злитті, зв’язує свої потреби, емоції і дії з іншими.

Батьки, які відчувають злиття з дітьми, не визнають відмінності в будь-яких проявах, вимагають узгодженості та ототожнення дітей із собою. Конфлікт виникає у випадку незгоди дитини відповідати вимогам батьків.

У стосунках людина, що знаходиться у злитті зі своїм партнером, буде сприймати всяку відмінність у світогляді, поведінці, емоційних реакціях, як прояв неприйняття, відкидання, відторгнення.

Інтроекція

Механізм побудови взаємовідносин із середовищем, при якому  поняття, факти, норми поведінки, способи мислення, що приходять із зовнішнього світу, приймаються людиною некритично, цілком, як беззаперечні факти.

Щоб ці норми та цінності дійсно стали внутрішніми надбаннями особистості, вони мають бути прийняті усвідомлено. Все, що потрапляє до нас із зовнішнього середовища, має бути перетравлено та засвоєно, так само, як їжа.

У випадку ж, коли ці переконання не стають частиною особистості, вони заважають розвитку, самоактуалізації та спричиняють внутрішні конфлікти.

Наприклад, внутрішні конфлікти цього типу можуть виглядати як  протиріччя між установкою (моральною нормою) поважати та допомагати людям похилого віку та почуттям роздратування чи огиди до них, або переживання дівчиною, що виховувалась в релігійній сім’ї, боротьби між догмами віри та бажанням проявляти сексуальність.

Проекція

Тенденція перекладати відповідальність на оточення за те, що є проявами самої людини. У випадку, коли людина не може примиритись, не визнає певні риси, прояви, бажання своїми власними, вона витісняє їх за межі своєї особистості.

Так, частим прикладом такого типу захисного механізму є заперечення своєї агресії, потягів, думок.

Внутрішні конфлікти в такому випадку виносяться за межі особистості і переживаються людиною, як конфлікти з оточенням.

Людина, що не здатна довіряти іншим, на свідомому рівні буде транслювати бажання зав’язати близькі стосунки, але  буде вбачати в поведінці оточуючих ознаки зради та підступності.

Ретрофлексія

Невротичний механізм, проявами якого є розвертання на себе наміру, що має бути спрямований назовні.

Сутність внутрішнього конфлікту полягає в тому, що людина розділяє свою особистість на дві частини: діючу та ту, що відчуває дію на собі.

Проявляється такий конфлікт у вимогах людини до самої себе, намаганнях об себе задовольнити свої потреби.

Висловлювання типу: «Я повинен змусити себе», «Я злюсь на себе», «Я мушу контролювати себе» свідчать про те, що вся енергія, все напруження залишаються в межах особистості.

Внутрішні конфлікти, в основі яких лежить ретрофлексія, найчастіше призводять до психосоматичних захворювань.

Внутрішні конфлікти можуть виникати в будь-якому віці, однак вважається, що передумови виникнення закладаються в дитинстві.

Причинами виникнення захисних механізмів психіки можуть виступати:

Гострі травматичні події, коли людині (частіше дитині) доводиться переживати неймовірне психічне напруження.

Паттерни поведінки, що формуються в ситуації гострої травми, можуть зберігатись та продовжувати діяти довгий час після  травмуючої  події.

Хронічні ситуації повсякденного життя, що призводять до виникнення збентеження та труднощів у розрізненні між собою і світом та негативно впливають на процеси розвитку особистості, пізнання та прийняття себе, формування здатності спиратись на себе.

Сюди можна віднести:

  • соціально-психологічні фактори (відносини в родині, емоційна ізольованість членів родини, ізольованість родини від зовнішніх контактів);
  • соціально-культурні фактори (неоптимальні умови для розвитку, повноцінного відпочинку, емоційної розрядки, особливості соціального оточення);
  • соціально-економічні фактори (умови життя, фінансове благополуччя, можливість задовольнити свої потреби в сфері освіти, здоров’я, праці).

Вирішення внутрішніх конфліктів

Здатність свідомо вирішувати внутрішні конфлікти, хоча і може приносити страждання та ускладнювати відносини, насправді є цінним надбанням!

Розбираючись в особливостях своєї поведінки, знаходячи джерела почуттів, усвідомлюючи потреби, цінності, моральні норми та намагаючись робити власні вибори, ми набуваємо більшої внутрішньої сили та свободи.

Першочерговою задачею психотерапії у розв’язанні внутрішніх конфліктів є виведення протиріч в зону усвідомлення. Але для вирішення проблеми цього мало, людина має визнати  поточний стан речей, усвідомити дезінтеграцію особистості та відсутність координації між думками і діями.

Метою психотерапії є не лише шлях до цілісного переживання себе, але і формування  пластичності психічних процесів та способів взаємодії з оточенням, що допоможуть в подальшому спиратись на себе та відчувати внутрішній баланс.

Клік на картинці відкриває профайл з контактами у новій вкладці, звертайтеся!

Автор