Є така корисна штука, може, чули.
Щось заспокоїтися у емоційно зарядженій ситуації, треба порахувати до шести.
Вважається, що за цей проміжок часу префронтальна кора головного мозку – та, що відповідає за мислення, в тому числі за прийняття рішень та контроль – вступає в дію і дозволяє нам опанувати емоції.
Це – пауза, до якої ми примушуємо себе, пауза між стимулом (чимсь, що подіяло на нас) та реакцією – відповіддю на цю дію.
Часу приблизно 6 секунд – а краще 6 годин, насправді, дозволяє нам прийняти усвідомлене рішення, чи наша реакція адекватна стимулу (та чи варто взагалі реагувати)
Емоції затоплюють часом кожного з нас.
Ми маємо на них не лише право, а й, так би мовити, обов‘язок – інакше вони пробиратимуться всередину нашого тіла і робитимуть тиху або голосну небажану психосоматичну справу.
Але.
Але між виявом емоцій і виявом емоцій є величезний розрив в способі це робити.
Розрив у нескінченних варіаціях норми – і не-норми, або ж патології, тобто хвороби.
«Я що, не маю права на свою думку???»
«А соцмережі – відкритий майданчик, кожен може висловлювати, що собі хоче!»
«Блогерам треба бути готовим до того, щоб почути будь-яку думку!»
(НІ)
Або от ще.
Не висловив свою безцінну думку про ніцневарті події щоденності
– то немов виключений з товариства видимих світу людей.
А нам всім потрібно бути видимими.
Але чи за всяку ціну?
Чи все, що прийшло у голову, треба нести як не в пост, то щонайменше в чиїсь коментарі?
І чи все з нами гаразд?
Чи ми взагалі ЗДОРОВІ?
Чи це нетримання пуку може бути кваліфіковане як соррі, не втримався, чи таки – як щось не те?
Чи завше ото працює так, як радить за великі гроші певний сусідньодержавний пророк (закреслено) психолог – роби все, що ти хочеш (і не роби того, чого не хочеш, додає він, але я нині лиш про першу частину отого заклику, або ж «керівництва до дії»)
Слухайте, питання вини, відповідальності та всього іншого, що ми робимо, дивовижно часто (і геть неочевидно для непосвячених) лежить не в площині розумності/альтернативної розумності, а в площині здоров‘я/хвороба.
Є, дорогі мої, шикарна книженція.
Називається вона Міжнародний класифікатор хвороб (10-го читання, уточнюю для найбільш цікавських)
Але – не рекомендую!
Якщо відкриєте розділ, присвячений психічним і психологічним розладам, переконана, знайдете у себе багацько!
І то буде, як у книжці Дж.К.Джерома «Троє в одному човні, не рахуючи собаки», де
герой, що прочитав медичну енциклопедію, діагностував у себе всі хвороби – за вийнятком родильної гарячки.
Так от.
Не читайте.
Я вам потрохи коментуватиму. Бережно та ніжно.
Так щоб не з головою накрило, а краплиночками.
Не спішіть плюватися в оцих всіх людоньок з нетриманням мови і нестуленням роту, від них у бідацтв всіх страшенна турбота.
Турбота ця має чітку і недвозначну назву.
Розлад контролю імпульсів.
Це коли людина ну нічого з собою зробити не може, які там порахувати до шести.
Цитую МКХ:
Розлад контролю над імпульсами (Impulse-control disorder) – це клас психічних розладів, що характеризуються імпульсивністю, тобто нездатністю протистояти спокусі, потягу чи іншому імпульсові; або нездатність не озвучувати усі свої думки.
Імпульсивністю характеризуються багато психіатричних розладів – розлад пов’язаний з психоактивними речовинами, поведінкові залежності, синдром порушення активності та уваги, фетальні алкогольні синдроми, антисоціальний розлад особистості, емоційно нестабільний розлад особистості та деякі розлади настрою.
Вони
характеризуються емоційною неврівноваженістю, імпульсивністю, низьким самоконтролем, підвищеною схильністю до агресивних спалахів.
Афективні, тобто високоемоційні емоційні спалахи агресії можуть виникати і через зовнішні причини, і без них.
Особи з цим розладом особистості схильні до провокування конфліктів.
Крім агресії, спрямованої на оточуючих, часто зустрічається аутоагресія – самоушкодження, зазвичай у вигляді скарифікації, тобто нанесення собі порізів, висмикування волосся та вій (і багато іншого).
Люди з імпульсним розладом особистості мають, зокрема. неприємний тип сп’яніння: замість благодушності та ейфорії у них виникає дисфорія (поганий настрій) та агресивна поведінка.
Цей розлад залучає практично всі рівні функціонування.
Щоб говорити про контроль імпульсів як психічну хворбу, треба враховувати, чи має вона хронічний характер, чи виникла давно (і не обмежується епізодами) та чи є
аномальний стиль поведінки всеосяжним і порушує адаптацію до багатьох особистісних та соціальних сфер.
Це все було з МКХ.
Перекладаю на загальнозрозумілу мову:
Не лише щось одноразово зачіпило людину і вона не витримала і вкакалася (закреслено) висловила безцінну (і безапеляційну) думку.
Це відбувається з повторюваністю, достойною кращого, і в будь-яких ситуаціях.
Прояви цих розладів завжди виникають у дитинстві чи підлітковому віці та продовжують існувати у дорослому віці.
На жаль, не минає все це безслідно для людини: вона живе в постійному особистому стресі, що не завжди очевидно ні для неї, ні для оточення.
І, що очевидно, розлад цей супроводжується суттєвим погіршенням у професійній та соціальній сферах.
Як ми можемо побачити його прояви?
Перш за все, поведінка явно відрізняється від культурально очікуваного та прийнятного діапазону норми, отого неписаного кодексу правил.
Прояви бачимо у: когнітивній сфері – тобто характері сприйняття та інтерпретації предметів, людей та подій; формування відносин та образів «Я» та «інші»;
емоційній сфері (діапазон, інтенсивність та адекватність емоційних реакцій);
контролю потягів та задоволення потреб:
Це коли хочу і роблю, незважаючи на.
Хочу попісяти – стаю під найближчим деревом (заходжу в найближчий під’їзд) і пісяю.
Хочу покакати на вас – і покакаю..
Ще й посміюся, ай крутий я та сміливий!
У відносинах з іншими та способах вирішення ситуацій в міжособистісних відносинах людина агресивна, хамська, непоступлива. І часто цим пишається.
Відсутність гнучкості, ригідність мислення та підходів до ситуацій (я такий і мінятися не збираюся!),
недостатня адаптивність чи інші дисфункційні особливості при цьому провокуються будь-якими тріґерами, не є вибірковими, а виявляються у різних особистісних та соціальних ситуаціях.
Нічого хорошого така поведінка не дає, інакше вона б не називалася захворюванням.
Вона має негативний вплив на самосприйняття, самопочуття та міжособистісні відносини.
І наостанок.
Чи винні люди з розладами контролю імпульсів?
Ні.
Чи відповідальні за прояви цієї хвороби? Так.
За нічогонероблення з нею. За нелікування.
Насправді ці люди СТРАЖДАЮТЬ, потерпають:
«патологія» – від грецького слова патос – страждання.
Питання лише в тому, що ми зі своїми стражданнями робимо.
Продовжуємо їх – а заодно і страждання тих, що оточують нас, чи – зцілюємо.
