ЧАСТИНА 1
В нашому житті є, згідно з моделлю балансу в позитивній психотерапії, чотири сфери – це сфери тіла, діяльності, контактів і сенсів (духовна сфера).
Коли ми говоримо про контакти, то те, що нам найочевиднішим чином спадає на думку – родина і приятелі. Насамперед.
І це так. Але не цілком так.
Бо, друзі мої, передусім – це контакт із собою. Звучить просто, але таким не є.
Що означає “контакт із собою”?
Це вміння дати собі відпочити, коли змучений, а не викладатися в будь-яку діяльність до повного вичерпання ресурсів. Але не тільки.
Це вміння відстояти свою думку, вміння бути безкомпромісним там, де компроміс не передбачається для нас за жодних обставин – у якихось світоглядних питаннях. Але не тільки.
Це вміння і відвага сказати «ні» і відстояти свої кордони. Але не тільки.
Контакт зі собою – це не про прийняти ванну, не про дбати за фігуру, ходячи в зал, і тим більше не про з’їсти смаколиків (бо, буцімто, моє тіло інстинктивно знає, що йому потрібно).
Справжній контакт із собою – це розуміння, ким і яким ти є – і чи це тебе влаштовує.
Це усвідомлення, частково на інтуїтивному рівні, а частково на усвідомлюваному – чого ти насправді хочеш у житті.
Насправді, повторю, а не згідно з нав’язаним Інстаграмом та Фейсбуком способом життя.
А правдивіше сказати, способом його демонструвати.
І це все-таки трохи інше, ніж про любов до себе, тобто прийняття себе.
Приймати, а точніше, навчитися любити, прийняти себе можна всякого: непостійного, істеричного, меланхолійного, з різними настроями та у різній формі, злого, нервового і… і так далі.
Це не про контакт зі собою.
Можна такими бути й приймати себе такими – і все ж продовжувати зовсім не розуміти себе, а, властиво, навіть не намагатися підібратися до питання, що ж насправді робить нас такими.
Контакт зі собою – це глибока інтроспекція, тобто вдивляння в самого себе, і рефлексія – аналіз своїх думок, своїх цінностей, потреб, установок, всього свого внутрішнього світу.
Навіщо ми робимо те, що робимо? Навіщо живемо саме таким життям?
Це також і аналіз наших захисних психічних механізмів. Жити, оточивши себе тими захистами, ми можемо весь час, який відпущений нам на землі, але чи це буде точно наше життя – те, яке ми справді хотіли б прожити, те, яке задумав для нас Творець і те, про яке не шкода буде згадати на смертному ложі, сказавши собі – так, я прожив добре життя, СВОЄ життя?
Чи так?
Життя в контакті з собою – це життя згідно зі своїми справжніми потребами, цінностями, у саморозумінні.
Подумайте, чи ми часто маємо контакт зі собою.
Даймо собі відповідь: чи насправді Я хочу робити те, що роблю?
Чи я НАСПРАВДІ цього хочу?
Чи всього лиш те, чого хоче від мене світ?
А чи, може, це те, що я хочу довести світові, показати світові, представити на оцінку світові?
Якщо це так, тоді це – життя через «я мушу», життя зі стиснутими від злості зубами, життя в постійному напруженні – а часом на межі нервового зриву.
Яка альтернатива постійному напруженню?
Це легкість – при наповненості.
Це ненапруженість – у всіх життєвих процесах.
І, як на мене, це найяскравіший показник того, що ми є в контакті із собою.
Це вміння розпізнавати пастки свого розуму.
Всі захисти – заперечення, уникання, раціоналізація – це неможливість, небажання, страх контактувати зі собою.
Туди ж всі адикції – алкоголь, наркотики, нездорова їжа (а насамперед усе, що містить цукор).
Туди ж – безцільне читання і бездумний перегляд фільмів, практично у фоновому режимі.
І так, підсвідомий вибір залежних відносин – це теж туди ж.
Заглушити себе, заперечити себе. Не контакт зі собою.
Контакт починається там, де ми зустрічаємося з собою справжнім.
А до цього може бути довга дорога.
ЧАСТИНА 2
Гординя як відсутність контакту з собою
Трохи філософіі, трохи психології.
Трохи про роботу над нашою індивідуальністю.
Гординя – це про відсутність контакту із собою.
Нерозуміння, заперечення, уникнення своій справжніх бажань.
Гординя і гордість – це антоніми.
Що таке гординя?
Самоприниження – це гординя.
Непохитна впевненість в тому, що раз моє життя сповнене стражданнями – значить, я хороший , просто мені «не везе», і, порівнюючи себе з іншими через свої страждання, вознесення себе над тими іншими (яким просто «повезло»), не зауважуючи свого високомір’я у цьому псевдоприниженні, гордині, що піднімає звідтам голову.
Відмова від чогось значимого в житті має сенс тоді, коли спершу людина це значиме посідала.
Інакше це не більш ніж поза для самозаспокоєння, самовиправдання і – парадоксально – самозвеличення через удавану скромність, фальшиву покору, самоприниження.
За гординею – багато прихованоі злості, заздрощів і неприйняття інших.
І небажання зустрітися з своїми справжніми почуттями, цілковите заперечення їх і тотальне обманювання себе самого.
Якщо відмовляємося з позиції невибору, не з вільної волі і наповненості, з а вимушеності і порожньості, то насправді не ми відрікаємося від (наприклад) багатства та кохання – це багатство і кохання відрікаються від нас.
Що є альтернативою фальшивої скромності, гордині, і, що за нею ховається, агресії і призначенням всіх навколо а)сволочами б)злодіями і в) винними)?
Це – відповідальність за усвідомлення.
Можливо – та ні, точно! – я не паную над появою в мене бажань, почуттів, емоцій.
Але це я – відповідальна за те, щоб їх визнати, назвати своїми, присвоїти – а не ховатися за психологічними захистами раціоналізаціі («ой, та і не хотів я того винограду, і взагалі він зелений» – пам‘ятаєте Езопа?), усунення і заперечення («хто, Я хочу таку машину? Ні, я вища за це!») і проекціі («фу, спідниця як на проститутці!»=як би я хотіла дозволити собі носити таку спідницю).
Це – відповідальність за вчинок:
ми можемо самі вибирати, що робимо з нашими бажаннями – реалізовуємо їх чи свідомо відмовляємося від іх реалізаціі.
Приклад: ах, якби мені гроші, я б теж подорожував.
Ніт.
Або: от якби мені час, я б нарешті ту англійську мову вивчив.
Нєа. Не вивчив би.
Яскравий тому приклад – три місяці карантину. Хто що робив, а хто чого не робив – нічого не змінилося.
(Хоча, треба додати, не у всіх і з‘явилося більше часу. Так що, може, не такий вже і яскравий той приклад😊))
Хто хоче робити – робить.
А хто не хоче, ні.
А тепер гарна новина.
І НЕ ПОВИНЕН.
А що він повинен?
Оте, написане вище.
Зрозуміти свою відповідальність за усвідомлення і діі.
За свої «хочу».
Але і за своі «не хочу».
Не обманюючи себе, сказати: я вибираю цього не робити.
І – СОБІ! – назвати причину, по якій не.
Знайти свої особисті плюшки від того, чому ми цього не робимо.
І якщо вибираємо не мати чогось – то зрозуміти, чому. Причин – тих справжніх – може бути багато.
Відсутність внутрішніх ресурсів – одна з них, але тоді наша відповідальність – що робити з цим: так жити і надалі чи шукати шляхи збільшення, а можливо, просто більш раціонального перерозподілу тих ресурсів.
І тут знову – про прийняття відповідальності за роблення чогось – і за не-роблення, тобто за дїї – і за бездіяльність.
Перемістити локус контролю всередину себе.
Призначити нарешті себе, а не обставини та оточуючих відповідальними за те, що робиться в нашому житті.
Визнати , що:
не мене розізлили, а я розізлився,
не мене образили – я образився,
не мене спокусили – я запрагнув.
Це – усвідомлений вибір того, беремо ми чи ні бразди керування нашим життям в своі руки.
І того, чи станемо ми суб‘єктом життя, чи виберемо, підкреслюю, ВИБЕРЕМО залишатися жертвою обставин, злих людей, кармічної карми і взагалі всього зовнішнього.
Чи будемо господарем, а чи рабом – звичок, пристрастей, чужих впливів.
Автором – чи виконавцем.
Панувати – чи бути опанованим.
Чи визнаємо свою недосконалість – але і свою унікальність в цій недосконалості.
Чи наважимося сказати, що чогось не знаємо і просити пояснень – чи і далі сидітимемо зі скляним поглядом і розумним виглядом, удаючи того, ким не є.
Стати іншим не з почуття вини, не тому, що це потрібно комусь (наприклад, нашій мамусьці, а слідом за нею всім іншим значимим і не дуже особам в нашому житті):
це-бо лише нагромаджуватиме глухі кути і чужі проблеми в нашому житті, вину за яких навішуватимуть звичним (для нас) чином – на нас.
Це – стати собою, бо це потрібно НАМ.
Стати точкою опори і точкою відліку у власному житті.
В нікуди, в область заздрості, безплотних марень та ілюзій ведуть питання в дусі «І чому комусь так везе?»
[або « і чому на таких страшних одружуються?»]
(«На цьому місці мав/ла бути я», та ясно же ж. Такий/а класний/а, скромний/а, але чомусь невезучий/а).
Нєа. Не повинні. Ми всі саме на тому місці, де в даний час і маємо бути.
І нарешті, вкрай важливо теж розмежувати те, за що ми відповідаємо – і що є зоною поза нашою відповідальністю, на що впливаємо, а що – поза межами нашого впливу.
Брати відповідальність за перше – і не дати нікому втулити собі відповідальність за друге.
Складно?
Складно.
Можна розібратися самому?
Напевно…
Але простіший, швидший, надійніший і менш травматичний шлях – з допомогою психолога.
І, як на мене, людина, що наважилася піти до психолога, враховуючи, що в нашій країні психічна гігієна дуже далека від насущної потреби (а шкода) – вже зробила величезний крок в бік себе.
Всім – усвідомлення і усвідомленості.
І вірних – для вас – виборів.
І любові. Як завжди.❤️❤️❤️
