Сьогодні про кордони у стосунках та просто особисті кордони (personal boundaries або psychological boundaries).
Найчастіша тема в парній, а також в індивідуальній терапії – він/вона мене не чує, не розуміє. Як так виходить? Варіантів багато. Ось один із них.
Отже, контакт (у термінах Гештальт-терапії) або взаємодія з іншим можливий за наявності кордонів з обох сторін.
В ідеальному світі, у кожної людини є кордони. Загалом, це про те, як зі мною можна, як не можна, чого я хочу чи не хочу, наприклад. У цьому разі зустріч з іншим відбувається на межі цих самих кордонів з обох боків (межа контакту / contact boundary). Місце, де кордони двох людей дотикнулися один одного. І на цій межі можливо побачити іншого (внаслідок наявності його кордонів) та бути поміченим іншим (за рахунок наявності своїх кордонів) і домовитися з ним хто чого хоче і як. А можливо і не домовитися, але це теж результат.
В реальності, з різних причин ці самі кордони є не у всіх і не завжди або вони може і є, але не усвідомлені. Просто чомусь сумно, образливо або злісно в певних ситуаціях. І ось тоді й виникають складнощі в побудові контакту і насамперед у можливості помітити іншого поруч.
І ось ця ситуація, мені здалося, чудово ілюструється фрагментом із фільму «Привид/Ghost». Коли головний герой, вже будучи привидом, намагається контактувати з предметами, людьми зі світу живих. І він намагається зрушити предмет з місця, а в предмету немає фізичних кордонів для нього, бо він сам кордонів не має (бо привид і не має фізичної тілесної оболонки). І допоки їх немає, рука привида прослизає крізь предмет – контакт неможливий, бо неможливо віднайти фізичні кордони предмета і торкнутися його, бо своїх нема.
Що таке кордони особистості? Які вони бувають?
Кордони особистості – це психологічні межі, які відокремлюють «я» людини від «іншого». Вони визначають, де закінчуються наші думки, емоції, потреби, цінності – і де починаються чужі. Завдяки кордонам ми можемо зберігати ідентичність, регулювати стосунки з іншими, відчувати внутрішню цілісність та безпеку.
Якими бувають кордони? Залежно від форми, психологічні кордони поділяють на кілька типів:
- Фізичні кордони: межі тіла, особистого простору, дотику.
Наприклад: чи зручно вам, коли хтось стоїть дуже близько або обіймає без згоди?
- Емоційні кордони: здатність відрізняти свої емоції від емоцій інших, не брати на себе чужу відповідальність або провину.
- Ментальні (когнітивні) кордони: право мати власні думки, переконання, цінності, навіть якщо вони відрізняються від інших.
- Матеріальні кордони: ставлення до особистих речей, фінансів, власності.
- Часові кордони/межі (time boundaries): регулювання власного часу (скільки його йде на себе і скільки на інших), вміння тримати work-life balance, уміння розподіляти ресурси.
Процес формування кордонів особистості
Психологічні кордони не виникають одразу – вони формуються поступово з раннього дитинства і розвиваються разом із особистістю.
У перші місяці життя дитина перебуває в симбіозі з матір’ю та не відокремлює себе від неї. Приблизно з півроку починається диференціація: дитина починає віднаходити себе окремою від матері, тут започатковується розуміння, що вона – окрема істота.
Далі, коли з’являється здатність активно рухатись, формується досвід фізичних меж – дитина віддаляється, повертається, досліджує простір.
У віці до двох років поступово з’являється розуміння емоційної окремості: малюк починає відстоювати своє («моє», «не хочу»), пробує встановлювати межі з допомогою емоцій.
Близько 2–3 років починає формуватись стабільне відчуття «Я», з’являється здатність до самостійного вибору. На цьому етапі важливо, щоби дорослі поважали перші спроби дитини відстояти власні бажання – це основа здорових меж у майбутньому.
У молодшому шкільному віці закріплюються соціальні, моральні та часові межі – дитина вчиться взаємодіяти в межах правил і домовленостей.
Якщо цей розвиток проходить у сприятливих умовах, людина у дорослому віці здатна розпізнавати свої потреби, поважати особистий простір інших і відстоювати свої межі.
Натомість порушення чи ігнорування меж у дитинстві можуть призводити до їх розмитості або надмірної жорсткості в дорослому житті. Усвідомлення цього процесу – важливий крок до відновлення здорового контакту з собою та іншими.
Вище наведений узагальнений та спрощений опис процесу формування кордонів особистості. Оскільки вікова періодизація формування психологічних кордонів може відрізнятися залежно від теоретичного підходу.
Наприклад, психоаналітична школа (М. Малер, Е. Еріксон) акцентує на ранніх етапах сепарації та індивідуації, тоді як гуманістичні й когнітивні теорії більше уваги приділяють становленню “Я” у дошкільному та шкільному віці.
Деякі автори виділяють більше етапів, інші об’єднують їх за ширшими віковими рамками. Незалежно від класифікації, усі теорії підкреслюють важливість послідовного і підтримувального розвитку кордонів у стосунках із близькими дорослими.
Порушення кордонів – що це?
Порушення психологічних кордонів – це ситуації, коли інші ігнорують або нехтують особистими межами людини: її простором, думками, емоціями чи правом на вибір. Психологічно це часто переживається як внутрішнє напруження, роздратування, провина, сором або емоційне виснаження. Людина може відчувати себе використаною, знеціненою чи втраченою у стосунках. Регулярне порушення меж призводить до зниження самооцінки та втрати контакту з власними потребами.
Було б дуже добре, якщо відповідальні дорослі (батьки) або ті, хто виконує їх обов’язки (опікуни та ін.) знали про вище описані процеси та могли їх супроводжувати в процесі росту дитини та надавали дитині інформацію (адаптовану до її віку та розвитку) про її кордони та кордони інших поруч з нею. З очевидного, такі знання та в вміння вести діалог з іншим, значно полегшує процес комунікації у будь-якому віці.
З неочевидно, про що дуже нещодавно почали говорити вголос – це сексуальне насилля щодо дітей та спроби розбещення. Батькам зараз рекомендують проговорювати дитині навіть зовсім маленького віку речі типу – «Торкатися твого тіла може тільки лікар в присутності одного з батьків» – це про фізичні кордони і розуміння, що коли хтось торкається тебе без твоєї згоди/дозволу – це не ок.
Тут не можу не згадати ще один факт – одна з багатьох причин, чому діти, що постраждали від сексуального насилля мовчать про це, бо вони думають що такі речі є ок і вони відбуваються в інших також. Тобто – брак знань про себе та свої особисті фізичні кордони тіла, що є норма, а що ні.
Ще кілька прикладів нижче:
Емоційне втручання: мама дорослої дитини без запрошення коментує її стосунки або дає поради, навіть коли її про це не просять, при цьому ображається, якщо дочка не слухає.
Порушення фізичного простору: колега на роботі регулярно заходить у кабінет без стуку або торкається до особистих речей без дозволу. Або, думаю, знайома багатьом ситуація, коли дитина дорослішає і в момент коли вона первдягається заходить дорослий, і на заперечення дитини у відповідь іде епічна фраза «Та що я там не бачив/ла».
До речі, будь-які непрохані коментарі/мнєнія щодо вашого зовнішнього вигляду, зачіски, одягу, фігури, способу життя – це також порушення кордонів, бо ви цих коментарів не просили. Дуже часто такі прояви можна спостерігати у співзалежних/залежних системах – там питання наявності кордонів взагалі не розглядається в більшості випадків.
Емоційні реакції на порушення кордонів
Емоційні реакції на порушення психологічних кордонів можуть бути різними залежно від особистого досвіду, контексту й глибини порушення. Найпоширеніші реакції включають:
Злість або роздратування як сигнал, що особистий простір чи потреби знехтувані.
Почуття провини – особливо якщо людина звикла «угоджати» й важко говорить «ні».
Сором – коли межі порушено публічно або з приниженням.
Тривога або відчуття небезпеки – у ситуаціях емоційного або фізичного тиску.
Виснаження й емоційне вигорання – при систематичному порушенні меж у стосунках або на роботі.
Відчай або безсилля – якщо людина не знає, як себе захистити або не вірить, що має на це право.
З цим багато працюємо в терапії – на те щоб віднайти свої кордони, почати помічати коли і ким вони порушуються, свої переживання в ці моменти і що відбувається далі. Наче нічого особливого, а розвиток цього навичку в терапії може зайняти доволі багато часу. Але це єдиний спосіб віднайти себе в контакті з іншим – окреслити свої кордони та сповіщати іншому, якщо вони якимось чином були ним порушені.
Злиття – це добре чи погано?
Трохи про злиття або про “ми” – таке омріяне, таке бажане і так багато оспіване в піснях про кохання. Злиття або симбіоз, або розмиття кордонів – «Я то є ти, а ти то є я».
Як же ж іноді хочеться цього “ми ходили в кіно”, “ми любимо те-то й те-то”, “нас запросили кудись” … І коли це є, то чудово. Але, на початку стосунків пари (зазвичай це перший рік+- ) або це перший рік життя дитини, коли вона цілком залежить від матері і формується підстройка мами під дитину у формі емоційного злиття з її переживаннями та потребами.
Потім в обох випадках має потроху стартувати віддалення та формування дистанції, з якої можна побачити іншого та самому бути побаченим (у парних стосунках), а дитина поступово формує незалежність від матері.
Якщо цього не відбувається, і в стосунках людина залишається в емоційному злитті з іншим, його потребами, це унеможливлює побачити себе та свої потреби.
Неочікувано, побачила доволі метафоричну (на мою думку) та наочну ілюстрацію цього, негативного боку процесу тривалого злиття, у стрічці – Пірати Карибського Моря. Момент, де Прихлоп Біл Тернер став частиною Летючого Голландця, він став забувати себе, близьких і тільки повторював – я частина корабля, частина команди (втрата себе у злитті).
Іноді, злиття – це чудове переживання, – закоханість або дійсно переживання себе частиною чогось більшого (якоїсь спілки, соціальної групи). При цьому, дуже важливий фокус уваги на те, щоб не втратити свої цілі та потреби в цьому злитті.
Що почитати про кордони/межі особистості?
Генрі Клауд, Джон Таунсенд «Межі. Коли говорити “так”, як сказати “ні”, щоб узяти контроль над своїм життям» . Ця книга є класикою психоедукації. Її автори – психотерапевти – пояснюють, як сформувати здорові межі у стосунках із батьками, партнером, дітьми, на роботі. Містить практичні приклади, вправи та типові труднощі.
Недра Гловер Тавваб, її книга «Особисті кордони. Керівництво зі спокійного життя без травм і комплексів». Дуже практична сучасна книга від американської терапевтки. Пояснює, як формуються межі, чому нам важко їх відстоювати, як навчитися говорити «ні» без провини. Дає м’яку, емпатійну підтримку.
Для батьків – що почитати про почуття та кордони дітям або з ними
Формування здорових особистих і тілесних кордонів у дитини важлива частина її психологічного розвитку та безпеки. Одним зі способів м’яко та доступно пояснити ці теми є читання спеціалізованих дитячих книжок разом із батьками. Ось кілька якісних видань українською мовою, які допомагають дітям зрозуміти, що таке особисті межі, як розпізнавати власні почуття, говорити «ні» і захищати свій простір.
Пауліна Ауд «Так і ні. Почуття». Книга для дітей 3–6 років у форматі віршиків та ілюстрацій. Доступно пояснює, що дитина має право не погоджуватися, коли їй щось не до вподоби, і що її емоції – важливі та заслуговують на повагу.
Юлія Ярмоленко «Малечі про інтимні речі». Призначена для дітей від 4 до 10 років. Простою і доброзичливою мовою розповідає про будову тіла, поняття згоди, безпечних і небезпечних дотиків, а також про право дитини на особистий простір.
Мій особистий фаворит «Велика книга почуттів» Ґжеґожа Касдепке – це збірка коротких історій для дітей, яка у легкій і дотепній формі знайомить із різними емоціями та вчить розпізнавати й виражати власні почуття. Кожна оповідка завершується порадами для дітей і батьків, що допомагають говорити про переживання відкрито та без сорому. Книга сприяє розвитку емоційного інтелекту, навчає поваги до себе й інших, а також формує основи психологічних кордонів.
Соня Рене Тейлор «Пишайся своїм тілом». Підліткова книжка (для 8+ років), яка вчить приймати й поважати своє тіло, цінувати індивідуальність та встановлювати здорові межі у стосунках. Особливо корисна для дівчат у період формування самооцінки.
Ці книги не лише підтримують емоційний розвиток дитини, а й допомагають батькам будувати з нею довірливий діалог. Регулярне читання таких історій сприяє тому, що дитина зростає впевненою, уважною до себе та здатною захистити свої межі в різних ситуаціях.
Що подивитися?
«Grandma’s House» / Бабусин дім – британський ситком, що показує складні сімейні взаємини у межах співзалежної системи. Я б сказала – це її неперевершена демонстрація. Центральні персонажі часто порушують особисті кордони одне одного, що призводить до конфліктів і емоційного дискомфорту. Відсутність чітких меж між членами родини створює динаміку, де кожен залежить від схвалення та контролю іншого. Серіал іронічно висвітлює, як такі порушення кордонів впливають на особисту автономію та психічне здоров’я героїв.
