Контакт — це взаємодія із середовищем і людьми у цьому середовищі для задоволення поточної потреби особистості.
І людина має 5 способів контакту:

1.  тілесний,
2. зоровий,
3.  нюховий,
4. та інші.

Цикл контакту розподіляється за наступними етапами

1. Преконтакт – неусвідомлена потреба.
2. Контактування – наближення до об’єкта.
3. Фулл-контакт – повна взаємодія.
4. Асиміляція – відступ, засвоєння.

Правильний контакт потрібен людям для:
А) для усвідомленої поведінки у ситуації — це контакт людини з її ясними відчуттями.

• Як моє тіло, мій внутрішній світ, мої процеси, мої гештальти реагують на те, що відбувається?
•  Що в мене дожите, а що не прожите? 

Контактуючи  з навколишнім світом, ми ніби “струшуємо” внутрішній зміст перед «споживанням». Це струшування самого себе. і є першим етапом контакту із ясними відчуттями.

Б) після цього виникають певні емоції.

Тут важливий момент: емоції, які з’являються одразу – це, як правило, звичні емоції:

• Емоції відреагування, які знайомі нам із звичайних ситуацій.
• Або ж це травматичні емоції — ті, що приходять «на допомогу» людині, яка не зовсім розуміє, чого вона хоче або як поводитися. В такому випадку людина  застрягає у стані невизначеності.

Тому для правильного проживання повного усвідомленого циклу контакту процесі дуже важливий час. Тому що для проживання емоцій людині потрібно достатньо часу. І кожна людина має індивідуально свій обсяг.
Це потрібно, щоб через емоції сформувати розумовий процес. Щоб не просто подумати, а й трохи поміркувати, щось проаналізувати.

Феномени контакту

Для правильного проживання циклу контакту  у нас є так звані феномени контакту, які допомагають нам через усвідомленість створювати новий досвід реалізації певних потреб. Наші потреби через усвідомленість можуть дійти тієї реалізації, яку насправді ми хотіли б мати.

Також, на кожному етапі присутні феномени контакту, які допомагають нам пройти:

• зникнення контакту,
• зриви циклу контакту,
• збої у взаємодії з собою, з іншими, з реальністю.

Формування контакту

Ми прокинулися і вже потрапили в ситуацію. Ми тільки розплющили очі — і вже опинилися у тисячах ситуацій, які нам не потрібні. Потрібно або контактувати з ними, або вирішити, що ми з ними не контактувати мемо.  І за звичкою ми намагаємося одразу щось ігнорувати, якнайшвидше проскочити.
Коли стикаємося зі складнощами, куди ми йдемо? Швиденько – у думці. І починаємо щось робити. 

Звідси й виникає багато спонтанних реакцій, у яких ми робимо безліч несвідомих вчинків — таких, за які нам важко відповідати, які важко регулювати, і які складно реалізувати відповідно до наших намірів.

Фази контакту

1. Перша фаза називається “нульова” – Це коли людина ще нічого не робить.

Тобто перший етап — фаза “0”. Це момент, коли потреба викликає певне тілесне переживання, але ще не до кінця ідентифіковано. Воно викликає імпульс, збудження та легку напругу. Часто ми можемо назвати це тривогою.
Це дуже важлива частина, тому що саме тут з’являється енергія для формування потреби.

Ми щодня зустрічаємось із певними подіями. 

На цій фазі виникають відчуття в тілі — це і є наша напруга, такий вимикач енергетичного потоку, щоб ми змогли щось реалізувати.

2. Друга фаза – «фаза загострення фігури». Після нульової фази настає те, що 

ми починаємо придивлятися, прислухатися до себе, щоб зрозуміти, що з нами відбувається, чого ми хочемо, чого не хочемо, у чому наша поточна потреба, і як вона пов’язана з навколишньою реальністю.
Це вже рівень сканування середовища.

Через усвідомлене досягнення ми починаємо реалізовувати почуття власної потреби.
Це постійний процес накопичення енергії — зростання напруги, яке ми поки що не можемо проявити через саму напругу.

Тобто у нас є купа енергії, якій ми не надаємо значення.  Але у будь-якому разі ми діємо з наших схем у голові, виходячи з наших внутрішніх «навичок».

Метафора: будь-який архітектор знає: намалювавши план будинку, його доведеться переробляти. Грунт може не підходити для будови, будівельні матеріали можуть мінятися у ціні, можуть бути бракованими, бажання господарів може мінятися — все це потребує періоду налаштування.

Так само й ми: нам потрібна адаптація внутрішнього світу, нашої потенції із зовнішнім світом — через поведінку, усвідомлення, творчість. Або через опір, якщо попередні три аспекти заблоковано або заморожено.

Наступні фази

3. Третя фаза – «перехід до дії».
4. Четверта фаза – «реалізація і рух» .

 Ці два фази ділять між собою і простір, і час і зусилля. Тут ми можемо спіткнутися, втратити нагоду. Але саме правильна вмотивованість дає нам інтуїтивний імпульс рухатися до своїх бажань.

Далі починається переробка процесів -” процес метаболізму”. Ми осмислюємо, як переварюємо, що з нами сталося за всі попередні етапи:

•  з чого все почалося;
•  як розвивалося;
•  до чого призвело;
•  що зараз у мене;
• що з цього мені важливо;
• що ще потрібно доростити.

Ми ніби перебираємо свій внутрішній склад, щоб зрозуміти: наскільки задоволена потреба і що ми можемо взяти з собою в наступний етап, у новий кидок.

Тому що ми можемо втомитися, виснажитися, засмутитися.
Нам потрібна пауза – але не відкат у нуль, а точка опори, нуль як трамплін для наступного руху.

5. Пята фаза – «асиміляція».
Ця фаза може супроводжуватися поверненням до “нульового” стану, але вже з нової точки розвитку.
“Я присідав 10 разів – тепер 20. Я стаю людиною, яка може 20 разів легко присісти.
Мені потрібно це привласнити, зробити частиною себе, свого образу”.

Правила уповільнення контакту

І ось коли ми думаємо, що все вийшло і начебто ми повинні тепер завжди так поступати правильно, як в нас вже один раз вийшло, нас може спіткати розуміння чи, що ми не пам’ятаємо, як це в нас вийшло, чи все одно іде не так гладко, як нам би хотілося. 

Ми провели якийсь період, було тяжко. Якісь навички з’явилися, але ми не навчилися ними керуватися. І тепер – або ми використовуємо це у своєму житті, і воно стає частиною нас, або чекаємо нового стресу, поки виявляться ці якості. 

І якщо не завжди виходить це вдруге, треба ще раз,  пройти у свій досвід, де ми це робили, та повільно й усвідомлено це зробити ще раз.
тим більше ми вимагатимемо від себе, підганяючи батогом, тим більше буде опір.І іноді, коли нам здається, що ми все зіпсуємо, можливо, це для чогось потрібно. Щоб чогось навчитися.
Бо, коли занадто багато безпеки, це позбавляє людину продуктивності.
А коли дуже багато ризикованості — це може бути на межі небезпеки. Бажано розвиватися свідомо, щоб це було в контакті.

Інтуїція, володіючи своєю природою, не фіксує точок, якими ми проходимо. Вона веде нас до найкращого результату у моменті. 

І тоді, щоб повторити щось, нам доводиться вчитися заново.

Правильною відповіддю було б: якщо мене туди помістили,  розв’язали  очі, і залишили одного, я б намагався організувати безпеку собі в першу чергу, а не, хаотично стрибати, оглядатися. Потім тихо пробиратися, вивчаючи обстановку. Потім адаптуватися,  поки не виникнуть знання, щоб почати  рухатися сміливіше. 

Навіщо привертати увагу всіх хижаків, коли я стрес? Адже все негативне іде на страх.

Добре що вдалося подолати страх, і ми піднялися від захоплення на яку висоту. Но тепер потрібно так само плавно спуститися на рівень енергії. Тому що постійно шукати кайфу неможливо.

Механізми захисту та опору

Як не чіплятись за травму. Де не потрібно все контролювати, бо якісь моменти ми не можемо контролювати, і нам треба навчитися довіряти. Тому що поки що в нас немає іншої навички, крім контролювати, і будь-яке місце, де є опір, викликатиме у нас недовіру. Наше завдання – не зруйнувати опір, а знайти йому ім’я. 

“Я боюся втратити контроль”. “Я боюсь, що мене ненавидять”. Це вже ім’я. І тоді ми можемо з цим ім’ям щось робити – знайомитись.

Якщо ми швидко проскакуємо, ми не помічаємо. А якщо б вчасно зупинилися б, щоб знову переглянути щось важливе, то знайшли б нову поличку із знаннями про себе в своїй психіці.

Плюс, вивчивши контакт із собою, ми йІ інших можемо змінити, Якщо ми розуміємо, що призводить до нашого опору, то розуміємо і, що призводить до опору інших людей.

Опір завжди буде відповідати на запитання: “Чого я боюся?”. ВІн завжди буде щось під собою ховати від нас.

Приклади:

Приклад 1.  Якщо одна людина прийшла до другої і каже, що хоче написати книгу, а інша людина почне говорити, як її писати, то перша послухає все спокійно та піде писати свою книгу.

Але якщо перша людина прийде і захоче, щоб друга щось зробила, наприклад, написала за неї цю книгу, і не поділися з другою людиною цією думкою, то коли друга людина почне ій розповідати, як написати книгу,  в першої почне утворюватися опір, бо вона ж не сказала вслух насправді, чого хоче, що вже має свій план, нафантазувала у себе в голові щось.. І в результаті буде конфлікт.

Тут буде опір – страх людини щось сказати прямо, щоб не отримати відмову, а захист – образа на другу людину.

Якщо людина буде уникати прямого контакту із викладенням істинних своїх побажань іншим, то вона буде постійно ображатися на інших, думаючи, що іі ніхто не розуміє і не підтримує.

Приклад 2. Якщо людина боїться літати, та каже, що весь час після перельоту довго не може прийти у себе та хворіє, але при цьому нічого не робить, то опором буде страх літати, а її хвороби після перельотів будут захистом.

Якщо людина буде змушувати себе літати без розуміння, що з нею відбувається і пропрацювання цих процесів із психологом, то її тіло болітиме, щоб захищатися.

Є таке припущення, що поки жертва не програє, вона постійно гратиме в жертву.І всі зусилля тоді будуть спрямовані на боротьбу із цими механізмами.

Рівні циклу контакту

Є 3 рівні циклу контакту: 

1.  Рівень кліше (фальшивих стосунків)

Ми живемо на автоматі: «Привіт, як справи?», не чекаючи справжньої відповіді.
Все, чого ми хочемо, щоб нас помітили. І на цьому контакт закінчується.
Терапевтичне завдання показати клієнту безглуздість таких ритуалів, де немає справжньої взаємодії.
Якщо людина на запитання “Як справи?” відповідає “Нормально” – він не в контакті.

2. Рівень масок

Це коли нам простіше погодитись, ніж сперечатися.
Нам казали: «Не сперечайся», «Дорослим видніше» — і ми довіряли. У дитинстві немає часу все перевіряти, ми просто вбираємо.
Так формуються інтроекти, які заважають нам зустрічатися із собою та зі світом.

Ми граємо звичну роль: жертва, душа-компанії, герой –  щоб сховатись за образом та відчувати безпеку.
У терапії завдання – допомогти клієнту розглянути свою маску, розглянути себе через опір.
Доки людина не пред’являє свої маски, вона не бачить ні себе, ні іншого.

     3.    Рівень внутрішньої напруги
Коли клієнт починає стикатися з порожнечею, безпорадністю, глухим кутом, важливо сповільнитися.
Якщо ми поспішаємо – клієнт може вибухнути, використовувати травматичний досвід, або навпаки – провалитися у відчай. А насправді це ключова точка: побачити, що заважає реалізувати потреби. Тільки розібравши всі шари – можна дістатись до справжнього себе.
Контакт починається із самого себе. Це важко та страшно, проте, коли стаєш сам собі «своїм», то вже нічого не страшно.
Є ти. Є твої бажання та твої можливості. Це і є цілісність.

Злиття

Ми зливаємося зо всім, та зл всіма. Даже, коли ми готуємо щось на сковороді, ми зливаємося з нею, щоб все вийшло вкусно. Коли ми дивимося захоплююче кіно, ми зливаємося. Це нормально. Злиття потрібне, але тільки як початок.

Наприклад, діти зливаються з батьками зі страху, щоб бути у безпеці. Вони вбирають погляди, поведінку, реакцію, бо до певного віку немає критичного мислення, і діти «ковтають» чужі установки без осмислення.
Це необхідно для виживання. Без злиття було б неможливе:

• виживати;
• вчитися;
• любити.

Злиття створює почуття “ми”. Не “по-моєму” і не “по-твоєму”, а “по-нашому”.
Але важливо вміти виходити зі злиття, коли воно починає «висмоктувати» сили. Як це зрозуміти та зробити? Задати собі питання:

• У чому зараз моя потреба?
•  Чи відчуваю я своє тіло? Хто я зараз?
• Хто я зараз?
• Що я зараз роблю — чи це важливо для мене?

Ці питання допомагають не перервати контакт, а вийти зі злиття та перейти на інший рівень.

Злиття – Важливе, але воно схоже на наркотик.
У злитті ми уникаємо відповідальності.
Зливаючись із почуттями, з людиною, із процесом — у нас з’являється відмазка: «Я ж працював», «Я ж боявся», «Я соромлюсь».
Але ці відмазки не працюють.

Взаємодія

Взаємодія допомагає вижити, вчитися, розуміти світ.
Діти, до певного віку являються батьківськими інтроектами. Вони кажуть: “Переходь на зелений”, “Не суй пальці в розетку”, “Скажи спасибі” – і ми це засвоюємо.
Інтроекти формують нашу особистість, вчать бути людьми, вчать любові до книг, правди, поваги.

Але настає момент, коли інтроекти стануть неактуальними, заважають розвитку та досягненню цілей. І тоді варто запитати: коли інтроекція стає шкідливою?

По-перше, інтроекція стає шкідливою, коли вона не усвідомлюється людиною, і вона просто не помічає, що діє по чужій установці. Є внутрішнє переконання і людина по ньому формує свою поведінку, навіть не замислюючись, чому вона так поводиться, що за цим стоїть, який справжній внутрішній поклик. Вона просто робить і все.

Іноді вона робить щось шкідливе для себе – і не розуміє, навіщо, якщо результат – «фіговий». 

Інтроекти можуть суперечити нашим власним почуттям та потребам. Вони блокують автентичність, пригнічують бажання, заважають бути у контакті із собою.

Приклади:

Приклад 1. Є установка: «Хороші дівчата не зляться». Ми пригнічуємо гнів, не ставимо

кордонів, і це може піти в психосоматику. Або коли людина виснажена, вона не має ресурсу, але вона не вміє відмовляти. Тут діє інтроект: «Потрібно завжди допомагати іншим». Вона живе як рятівник, а сама нещасний.

Приклад 2. Також, є інтроекти у вигляді внутрішнього критика – внутрішнього батька, судді.

Він каже: Ти недостатньо хороший, Це не для тебе. Ми забороняємо собі діяти, домагатися, пробувати.

Приклад 3. Установка: «Після 35 міняти професію – неправильно». Чому? Незрозуміло.

Просто заведено.Така інтроекція може тати капканом заборон.
Людина залишається на ненависній роботі. Хоча зрозуміла це лише в 35, бо раніше все йшло за інерцією: інститут, спеціальність, професія.

У терапії говориться: інтроекція стає опором, коли вона перероблена. Вона заважає контакту, пригнічує спонтанність, формує хибне “я”. Людина перестає бути собою, не досягає цілей, не відчуває свободи.

Як розпізнати інтроект у клієнта?

За мовою повинності: «Я мушу», «Я зобов’язаний», «Так правильно», «Так прийнято». Це сигнали, що людина живе за чужими настановами, не переосмисливши їх. Це автоматична поведінка без вибору.

Психолог може запропонувати клієнту замінити «Я мушу» на «Я хочу» або «Я вибираю». І тоді клієнт відчує: чи справді він це хоче, чи це йому нав’язано? «Я маю ходити до мами щонеділі» — це одна. А «Я вибираю ходити до мами щонеділі» — зовсім інша. Може виявитися, що він цього взагалі не хоче.

Психолог не прибирає інтроекти — він допомагає їх клієнту побачити, усвідомити, розпізнати. А далі людина вирішує сама: залишити, прибрати чи змінити.
Завдання психолога – допомогти відрізнити своє від чужого.

Приклад

Жінка бачить чоловіка, відчуває імпульс, симпатію, бажання підійти.
Вона хвилюється, у неї трепет. Але включається інтроект: «Жінка має знайомитися першою». Мама говорила, папа, хтось. І контакт не розпочинається. Потреба не реалізована.Вона засуджує себе, соромиться себе, і все закінчується самотністю та смутком. Інтроект залишився нерозпізнаним.

Терапевт допомагає виявити це чуже правило.
Запитання: хто взагалі сказав, що жінка не може знайомитися першою? Скільки років ти так думаєш? Звідки це?

Важливо усвідомити потребу, відчути імпульс.
А потім експериментально спробувати порушити це правило.
Так працює терапія: ми помічаємо інтроекти, ставимо їх під сумнів, вчимося вибирати себе.

Як казав відомий психолог Фредерік Перлз: “інтроект – це як їжа, яку тобі поклали до рота. Але тобі вирішувати пережовувати чи її чи виплюнути”.
Не буває добрих чи поганих інтроектів. Буває те, з чим я готовий жити. Або те, що я не готовий відповідати тому що це не моє.

Завдання терапевта допомогти відрізнити одне від одного.
Я хочу бути з цією людиною — чи винна?
Я маю піти — чи я цього хочу?

Є люди, які вірять в установку: «Б’є, значить, любить». Для них це звична модель, з якою їм комфортно. Вони отримують вторинний зиск: вони вміють конфліктувати, отримувати увагу. Це їхній вибір — не наш. Але ж вибір.

Що ще відбувається при виході зі злиття?

Дуже часто, коли людина виходить із злиття, один із партнерів відчуває провину, а інший – образу. Це частина процесу. Злиття – безпечне і звичне. Вихід з нього вимагає роботи, болю, усвідомлення та переходу до цілісності.

Відновлення рівноваги, форма контакту та пастка залежності

Злиття в терапії – це спосіб увійти в контакт через повне проникнення в переживання іншого. Терапевт може свідомо зливатися з клієнтом, щоб краще зрозуміти його історію, відчути, що він проживає. Це абсолютно нормально і навіть необхідно для довіри та емпатії.

Але терапія буде ефективною лише тоді, коли фахівець усвідомлює момент злиття та зберігає свою інакшість. Він залишається у ролі терапевта, а чи не стає тією роллю, яку клієнт несвідомо йому пропонує.

Два типи конфлюенції (злиття)

1. Міжособистісне злиття — це коли втрачається межа між «я» та «ти».

Людина не помічає, де закінчується вона, а де починається інший. Вона живе як єдиний організм із партнером, сім’єю чи групою. У її промові звучить: «ми вирішили», «нам не подобається», «ми не їмо солодке». Вона не може приймати рішення без схвалення іншого.

Люди, схильні до міжособового злиття, часто сподіваються, що інші самі зрозуміють їхні потреби – «Якщо любить, сам здогадається».  Вони не озвучують своїх бажань, живуть очікуваннями, що інший вгадає.
 Наприклад:

Жінка їде із чоловіком у відпустку, не замислюючись, чого хоче сама.
Підліток вступає до вишу, який обрали батьки, і каже: «Це наше сімейне рішення».
Начебто про любов, але насправді втрата автономії та емоційна залежність.
Всередині – напруга та аутоагресія.

 Контакт стає фальшивим, бо людина жертвує собою заради відносин.

2. Внутрішньоособистісне злиття — це коли людина не розрізняє свої внутрішні

процеси і зливається зі своїм болем страхами, можливостями, зі своїми внутрішніми почуттями, бо так легше, ніж злитися з людиною.
У неї «каша» із почуттів, думок, відчуттів. Вона не може сказати: мені тривожно або мені сумно тому, що не розрізняє. Вона може їсти від смутку, думати, що сердиться, а насправді боїться. Тіло сигналізує, але не може розшифрувати ці сигнали.

Цей стан хронічний розгубленості, залежності від зовнішньої оцінки і нездатності до усвідомленого контакту з собою та з іншими.

Поглинання – активне злиття

Якщо міжособистісне злиття – це пасивне розчинення, то поглинання – Його активний варіант.
Людина вирішує за іншого, не відокремлюючи його від себе. Вона каже: “Я знаю, що ти відчуваєш”, «Я ж тобі намагаюся вгодити, чому ти не радієш?», “Ми з тобою одне ціле”.

Поглинаючий – активний, підлаштовується – пасивний.
Але в результаті обидва “пожирають” один одного. Жоден не існує окремо.

Емоції в циклі контакту

Емоції — це один із ключових індикаторів того, на якій фазі циклу контакту перебуває людина. Вони є водночас внутрішнім сигналом і інструментом взаємодії з середовищем.

Пре-контакт

• Хвилювання (неспокій): легке збудження без чіткого напрямку.
• Страждання: наростаюче, але ще не оформлене збудження, що переживається як болісна напруга.
• Тривога: збудження вже має напрям — втекти, зникнути, сховатися. Але зосереджене всередині, а не назовні.
• Подразнення: з’являється зовнішній об’єкт, на який хочеться вплинути — змінити або позбутися його.

Контактування

• Страх: рух зупинено. Є внутрішній конфлікт між бажанням та забороною (наприклад, боюсь осуду, але хочу схвалення).
• Злість: рух до об’єкта — бажання отримати або знищити. Варто розрізнити: чому я хочу знищити — бо це загроза чи бо не отримую бажаного?

Повний контакт

• Зневага: я зупиняю себе, обесцінюючи об’єкт, щоб не входити в контакт.
• Сором’язливість: я вже майже в контакті, але зупиняюся, завмираю.
• Цікавість: виникає інтерес, бажання наблизитись.
• Жадання: сильне прагнення володіти об’єктом.
• Лють: агресивний імпульс на знищення (часткове або повне).
• Жах: як ніби об’єкт сам рухається до мене, і я не можу уникнути контакту.
  

• Задоволення, біль, подив, захоплення.
• Нудьга: я стримую злість, щоб не розірвати контакт.

Вихід із контакту

• Полегшення: контакт завершився, бо його ціллю було позбутися чогось.
• Огида: результат контакту не влаштовує. Потрібно відкинути, «вивести» те, що було отримано.
• Горе: втрата об’єкта контакту. Енергія з циклу «обвалюється» на клієнта.
• Досада: результат дії сприймається як невдача.
• Радість: відчуття ресурсу для наступних дій, бажання ділитися.
• Сором: надто сильне розчарування в результаті. Рух енергії всередину.

Пост-контакт

• Провина: цикл завершився невдало. З’являється самозвинувачення.
• Образа: бажання звинуватити іншого.
• Заздрість: прагнення мати те, що належить іншому, але рух до об’єкта заблокований.
• Туга: відчуття «недоотриманого», емоційного голоду.
• Задоволення: спокійне наповнення.
• Вдячність: надлишок енергії повертається партнеру по контакту.
• Гордість: задоволення трансформується у самооцінку.
• Сум: здатність відпустити досвід, рухатися далі.
• Печаль: залишкове збудження вивільняється через сльози.

Іноді клієнту буває достатньо разом із спеціалістом побачити свої дитячі дезадаптовні схеми копінг – поведінки, та захсні механізми, які працюювали у дитинстві, щоб людина вижила, проте, використовуютья і сьогодні, бо так працює система.

Проте, вони не те, що не допомагають, а, навпаки, можутьлюдину утримувати в злитті за рахунок такої о сих пір інфалітизації та небажання піти в свій страх, де темно і страшно, проте потім завжди з шансом на побудову кращого життя .
Знайшовши преривання циклу контакту юдина вже стає більш усвідомленою і може відокремлюватся від свого обєкта злиття.

Ви завжди можете не заходити у терапію, проте отримати консуьтацію у спеціалістів Психологічного Простору і вже ирішувати, що з нею робити.

Проте, ви хоча б будете мати змогу трішечки більше наблизитися до здорового контакту із здоровим себе!

Бажаю вам всьго найкращого!

Марія Сибірська.