Останнім часом якось дивно склалося, що я дивилася кілька поспіль стрічок і всі вони так чи інакше торкалися теми аб’юзивних стосунків, а саме – домашнього насилля.
Ця тема доволі табуйована в суспільстві, про неї не заведено говорити назагал, як про щось соромне та не дуже реальне, або притаманне тільки так званим «неблагополучним» родинам. Тому вирішила трохи поговорити про це.
Пам’ятаю, років 8 тому, побачила свою подругу з синцем. Ми знаємо одна одну з народження, дружили наші батьки. Я була дуже здивована почути, що це зробив її чоловік, бо вони посварилися і, з її слів, – вона його довела.
Я була шокована, бо знаю подругу як впевнену в собі, енергійну жінку, яка точно може за себе постояти і я це неодноразово бачила. Те, що сталося, не вкладалося в мою голову. Але вона не чула нічого з того, що я їй казала.
На щастя, це був поодинокий випадок і згодом цей шлюб закінчився розлученням. Але я дуже довго ходила приголомшена тою подією, бо стан, в якому я побачила свою подругу, ніяк не був їй притаманний, я вперше її такою побачила.
Навіть не переляканою, а зламаною, з опущеними долу очима, тиху та наче неживу. Тоді я не мала жодного стосунку до психології та можливо то був один з випадків, які потім додалися до моєї мотивації навчатися на психолога.
Мене не полишали одвічні питання – Чому? та Хто винний? Тож розберемося з поняттями.
Аб’юзивні стосунки – що це?
Аб’юзивні стосунки (англ. Abusive relationships, to abuse – кривдити, ображати, завдавати шкоди) – це відносини, у яких одна зі сторін систематично використовує фізичне, емоційне, психологічне, фінансове або сексуальне насильство для контролю та маніпуляції іншою людиною.
Така поведінка може включати приниження, ізоляцію, загрози, газлайтинг, економічний тиск або фізичну агресію.
Основна риса аб’юзивних стосунків – це дисбаланс влади, коли одна людина домінує, а інша змушена підкорятися через страх, залежність або маніпуляції. Це може призводити до глибоких психологічних травм та відчуття безвиході у жертви.
То ж це не тільки про домашнє насилля – простими словами – коли хтось з родини б’є іншого. Не давати грошей або маніпулювати ними відносно партнера або іншої близької людини, ставитися зневажливо, ігнорувати емоційні потреби, погрожувати будь-яким чином – це все входить до поняття аб’юзу.
В практиці стикаюся з тим, що тільки домашнє насилля, тобто побиття близької людини, вважається насиллям і дає привід постраждалій особі задуматися чи те, що відбувається нормально і можливо шукати допомоги.
Згідно з дослідженнями фахівців, що працюють з дітьми постраждалими від сексуального насилля, одна з причин, з якої вони не говорили про це близьким – бо думали, що це норма і в інших також так, або не були впевнені, що відбувається щось не те.
Тобто, коли партнер ображає словесно, принижує гідність іншого, ігнорує його тим, чи іншим чином, маніпулює грошима або чимось іншим, але не б’є – це ще не привід для тривоги, чи все ок в цих стосунках?
Бо, цитую: «Але ж він/вона мене не б’є (або мою дитину)». Ні, це привід звертатися по допомогу, бо насилля існує не тільки фізичне, а й емоційне, сексуальне, слова з певним аб’юзивним або принижуючим змістом – це також є насилля.
Газлайт – що воно таке?
Вище, серед ознак аб’юзивних стосунків прозвучало таке дивне слово. Термін «газлайтинг» (gaslighting) походить від назви п’єси «Gas Light» (1938) британського драматурга Патріка Гамільтона.
У 1944 році вийшла голлівудська екранізація п’єси під назвою «Gaslight» (Газове світло), яка значно популяризувала цей термін.
У сюжеті чоловік маніпулює своєю дружиною, змушуючи її сумніватися в реальності. Він навмисно приглушує світло газових ламп у будинку, а коли дружина звертає на це увагу, заперечує, що щось змінилося. Через серію подібних маніпуляцій жінка починає вважати себе божевільною.
Поняття «газлайтинг» описує психологічну маніпуляцію, при якій кривдник змушує жертву сумніватися у власному сприйнятті, пам’яті та здоровому глузді.
Автор визначення: Психолог Робін Штерн у книзі «Ефект газлайтингу» (The Gaslight Effect, 2007) пояснює цей феномен як форму емоційного насильства, що підриває впевненість людини у власній реальності та робить її більш вразливою до контролю.
Газлайтинг часто використовується в аб’юзивних стосунках, роботі, соціальних відносинах та навіть політиці.
Як це виглядає в терапії?
Це питання клієнта – я нормальний/на? Це я нормально реагую? А це я не занадто тут? Або всі питання типу – як правильно?
Навіть маючи свідків події, газлайту важко опиратися. Але зазвичай, газлайт, якщо він є в сімейній системі, це звичний спосіб взаємодії в ній. Як спосіб уникнення конфлікту через його усунення таким дивним чином.
Наприклад, – А чого це ти? Нічого ж страшного не сталося? І далі можна скільки завгодно і як завгодно доводити, що «ти не верблюд», це не має ніякої дії на маніпулятора, бо в його реальності, дійсно, нічого не сталося.
Перший рік моєї особистої терапії пішов на відновлення моєї можливості спиратися на реальність і довіряти своїм відчуттям і почуттям. Що те, що я відчуваю, є дійсно так.
Здавалося б, яка дурня, як це можна не довіряти собі – якщо тобі погано, то погано. Ні, бо газлайтер каже, що тобі все здалося, і насправді все добре.
Це тільки ти такий/така неправильна, з тобою щось не так, бо всім іншим – добре.
Як це виглядає в дитинстві? – це підміна понять. Наприклад, дитина кричить та злиться, а дорослий каже: «Ну не засмучуйся! Не треба так засмучуватися!»
Це і є підміна понять – дитина запам’ятовує цей стан, як смуток, а не злість. І у дорослому житті буде спиратися саме на цей досвід, якщо в дитинстві поруч не опиниться інший дорослий, який назве речі своїми іменами.
Тому й кажемо, що дорослий має контейнувати емоції дитини (називати їх, вчити проживати та бути поруч з дитиною).
Коли не можна спиратися та довіряти своїм почуттям, своєму тілу, своїм проявам, людина навчається спиратися на думку іншого, який точно краще знає, що вона відчуває і як жити це життя.
Згадується анекдот: «Мама кличе дитину додому, а вона питає – Мамо, я замерз чи хочу їсти?» Бо мама знає краще.
І це клієнт, який приходить в терапію і питає – а як правильно? або «Я правильно роблю?», бо нема свого правильно та неправильно, мені так добре, а так – ні, бо це знання в когось.
Що зупиняє потерпілих від насилля говорити назагал?
За останні п’ять років в Україні спостерігається тривожна тенденція зростання кількості звернень щодо домашнього насильства.
Важливо зазначити, що офіційна статистика може не відображати повної картини, оскільки багато випадків залишаються непоміченими через страх, стигму або недовіру до правоохоронних органів.
І це те, про що я чую в роботі від клієнтів. Хтось мовчить, хтось звертався до правоохронних органів та зазнав недовіри, знецінення та звинувачення в тому, що сталося, замість підтримки та справедливого розгляду справи.
Віктимблеймінг (англ. victim blaming) – що це?
Віктимблеймінг – це явище, при якому відповідальність за злочин або насильство частково або повністю покладається на саму жертву, а не на кривдника.
Автори визначення та дослідження
Поняття віктимблеймінгу широко досліджувала американський психолог Мелвін Лернер у теорії «віри в справедливий світ» (Just-World Hypothesis).
Він стверджував, що люди схильні вважати, ніби кожен отримує те, на що заслуговує, що призводить до звинувачення жертв у їхніх стражданнях.
Таким чином, віктимблеймінг можна розглядати як механізм психологічного захисту, який допомагає людям уникати страху перед випадковими нещастями, перекладаючи відповідальність на самих жертв.
Форми віктимблеймінгу:
Прямий: “Вона сама винна, що стала жертвою, бо вдягалася надто відверто”.
Прихований: “Йому не варто було йти тією вулицею вночі, це небезпечно”.
Системний: Нерідко проявляється в медіа, суспільних судженнях чи навіть в офіційних заявах правоохоронних органів.
Віктимблеймінг особливо поширений у випадках сексуального насильства, домашнього насильства, булінгу та інших форм агресії. Він сприяє стигматизації жертв і ускладнює отримання допомоги.
Вторинна віктимізація
Також, крім вище зазначеного, існує так звана вторинна віктимізація – потерпілій особі приходиться несчисленну кількість разів розказувати, як все сталося у подробицях і знову проживати цей жах.
Це ситуація, коли жертва злочину або насильства стикається з додатковими психологічними або соціальними травмами через негативне ставлення суспільства, правоохоронних органів, медіа або навіть близького оточення.
Основні прояви вторинної віктимізації:
- Звинувачення жертви (віктимблеймінг) – «Ти сама винна, що це сталося».
- Недовіра з боку правоохоронців або судової системи – сумніви в словах потерпілого, відсутність належного розслідування.
- Повторне переживання травми під час розповіді про подію – жертва змушена знову і знову деталізувати свій досвід у поліції, суді, медіа.
- Стигматизація – суспільний осуд, уникання або дискримінація через те, що людина стала жертвою насильства.
Вторинна віктимізація може призводити до глибших психологічних травм, розвитку депресії, тривожних розладів і навіть повторного насильства. Тому важливо забезпечувати етичне ставлення до постраждалих і підтримку на всіх рівнях.
Вихід з аб’юзивних стосунків – який?
Вихід із аб’юзивних стосунків – складний процес, який потребує внутрішньої сили, підтримки та розуміння динаміки насильства. Ось ключові стратегії, що базуються на дослідженнях відомих психологів:
1. Усвідомлення циклу насильства
Ленор Вокер (Lenore Walker), авторка концепції «Циклу насильства» (The Battered Woman Syndrome, 1979), описала три основні фази:
- Напруження – зростання агресії, критика, контроль.
- Вибух – акт насильства (фізичного, психологічного чи економічного).
- Медовий місяць – вибачення, примирення, тимчасове «ідеальне» ставлення.
Усвідомлення цього циклу допомагає жертві зрозуміти, що насильство не зникне саме по собі. Що це не був «останній раз», а буде наступний.
2. Відновлення самооцінки та боротьба з віктимізацією
Джудіт Герман (Judith Herman) у книзі «Trauma and Recovery» (1992) наголошує, що аб’юзивні стосунки руйнують особисту автономію. Перший крок – повернення контролю над власним життям через:
- Усвідомлення, що відповідальність за насильство лежить на кривднику.
- Роботу над почуттям провини через психотерапію.
- Оточення себе людьми, які підтримують, а не звинувачують.
3. План безпеки (Safety Plan)
Треба розробити детальний план виходу, що включає:
- Безпечне місце для тимчасового перебування (родичі, кризові центри).
- Документи та гроші в легкодоступному місці.
- Номери телефонів служб допомоги (поліція, гарячі лінії).
- Кодування повідомлень для друзів, які можуть допомогти в критичний момент
4. Робота над травмою через терапію
Пітер Левін (Peter Levine), автор підходу Somatic Experiencing, радить опрацьовувати травму через роботу з тілом:
- Практики усвідомлення відчуттів.
- Розвиток навичок саморегуляції (медитація, дихальні техніки).
- Відновлення довіри до власних відчуттів і потреб.
Елен Батлер-Басс (Ellen Bass) у книзі «The Courage to Heal» рекомендує писати особисті історії виходу з насильства як частину терапії.
5. Соціальна та правова підтримка
Соціальна ізоляція – головний фактор, що утримує жертву в аб’юзі. Важливо:
- Розірвати ізоляцію, встановити контакт із підтримуючими людьми.
- Звернутися в спеціалізовані організації (гарячі лінії, юридичні консультації).
- Подати заяву в поліцію у разі загрози життю.
Вихід з аб’юзивних стосунків – це довготривалий процес, який включає психологічну, соціальну та юридичну роботу.
Він потребує як внутрішньої роботи над собою, так і підтримки ззовні. Дослідження показують, що жертви, які мають підтримку та план дій, значно швидше й успішніше залишають токсичні відносини.
Якщо вам потрібна конкретна допомога, є гарячі лінії підтримки та організації, які можуть надати допомогу.
В України почали з’являтися прихистки для постраждалих від домашнього насилля, куди можна звернутися і отримати підтримку та безпечне місце, де можна зупинитися та відновитися, розробити подальший план дій.
Що подивитися про аб’юзивні відносини?
Всі стрічки, що зазначені нижче не рекомендуються до перегляду особам, що мають досвід домашнього насильства та знаходятся у вразливому стані.
- «It ends with us»/Це закінчится на нас або “Покинь, якщо кохаєш”, 2024.
Стрічка дуже яскраво показує як насильство від батьківської системи переходить до дітей. Закінчення її хоча і фантазійне, але життєстверджуюче. Воно про те, що вихід з токсичних стосунків є, за умови достатньої усвідомленності та підтримки.
- «Lost flowers of Alice Hart»/Втрачені квіти Еліс Харт, міні-серіал, 2023.
Стрічка важка, з відвертими сценами насилля, але це, нажаль, частина реальності. Чесно зображене життя жінок, що постраждали від насилля в родині, як це повпливало на їх життєві вибори та життя загалом.
- «Big little lies»/Велика маленька брехня, серіал, 2017.
Він легше, ніж попередні стрічки, але одна з сюжетних ліній саме про домашнє насилля.
Що почитати про аб’юзивні відносини?
«Жінки, які кохають до нестями», Робін Норвуд.
Це книга про токсичні стосунки, зокрема про аб’юз, і досліджує, чому люди залишаються в них, навіть знаючи, що це шкодить. Норвуд пропонує практичні поради, як позбутися руйнівних патернів.
«Покинь нарциса назавжди. Як вийти з аб’юзивних і токсичних стосунків», Сара Девіс.
Ця книга допомагає розпізнати нарцисичні та токсичні стосунки, пропонуючи стратегії для їх завершення та відновлення після них.
Ці книги мають практичний підхід і можуть допомогти знайти шлях до відновлення після складних стосунків. Також в інших моїх статтях є багато книг про травму, на які посилалася вище.
