Питання: «Що є реальним?», «Яким чином я сприймаю та інтерпретую реальність?» цікавили мене з юності. Я була і залишають в захваті від влаштування людського організму, розуму та психіки. А ще мені близькі філософські та духовні вчення, що трактують реальність по різному, а не лише в матеріальному ключі.
Ця стаття — спроба зібрати ці роздуми в цілісну картину.
Я розгляну, як працює наше сприйняття з точки зору нейробіології: як органи чуття збирають сигнали із зовнішнього світу, як мозок їх обробляє, і що врешті ми називаємо «реальністю». А далі буде місце й філософському погляду.
Органи чуття — вхідні двері реальності
Наше сприйняття зовнішнього середовища починається з органів чуття. Зазвичай ми опираємося одразу на кілька почуттів, адже жодне з них не працює повністю автономно. Вони постійно взаємодіють між собою, формуючи узгоджену картину світу.
Класично виділяють п’ять основних почуттів: зір, слух, дотик, смак і нюх. Але сучасні науковці говорять і про інші типи чуттєвого досвіду: почуття рівноваги, температури, часу, болю, внутрішніх сигналів тіла (інтероцепція), сприйняття магнітних і електричних полів тощо. Деякі дослідники нараховують до 30 і більше окремих типів відчуттів.
Людина, як і будь-яка інша жива істота, здатна сприймати лише обмежену частину навколишнього світу. І те, що ми вважаємо «реальністю», — це лише її фрагмент, доступний нашому мозку через інструменти-органи чуття.
Сенсорні системи людини функціонують у певному діапазоні, що стає особливо очевидним при порівнянні з іншими організмами. Наприклад, бджоли здатні бачити ультрафіолетове світло, недоступне людському зору, а кажани та дельфіни орієнтуються у просторі за допомогою ультразвуку — частот, які людина не чує. Ці приклади демонструють, що кожен вид сприймає світ по-своєму, залежно від особливостей свого організму, і жоден не охоплює існуюче навколо у повному обсязі.
Зір — як ми бачимо?
Зір — наш головний сенсорний канал. Більшість інформації про світ ми отримуємо саме через очі. Але, попри це, наше зорове сприйняття далеко не таке повне, як може здаватися.
Очі сприймають світло (електромагнітні хвилі) у дуже вузькому діапазоні: приблизно від 380 до 740 нанометрів. Це лише крихітна частина всього спектра. Ми не бачимо ні ультрафіолет, ні інфрачервоне випромінювання — усе це поза межами нашої здатності до сприйняття.
До того ж, чітко ми бачимо лише невеличку ділянку простору в центрі нашого поля зору, усе інше, периферійне поле, є розмитим. Проте ми цього зазвичай не помічаємо, адже мозок «домальовує» загальну картину: він доповнює фрагменти, підставляє знайомі образи, ґрунтуючись на нашому досвіді, знаннях і очікуваннях. Те, що ми вважаємо повною, стабільною візуальною реальністю, — насправді результат складної обробки й інтерпретації, а не просто «фотографія» того, що ми бачимо.
Слух — як ми сприймаємо звуки?
Наш слуховий апарат вловлює коливання повітря в діапазоні частот приблизно від 20 до 20 000 герц. Звукові хвилі проходять через вушний канал, змушують коливатися барабанну перетинку та ланцюжок кісточок у середньому вусі, що передають вібрації до внутрішнього вуха. Там волоскові клітини перетворюють їх на електричні сигнали для мозку.
Проте існують звуки з вищими або нижчими частотами, які ми не чуємо — наприклад, ультразвук, що його вловлюють кажани, або інфразвук, який сприймають деякі тварини.
Одночасно у навколишньому середовищі присутня велика кількість звуків. Але ми чуємо їх вибірково: мозок «відфільтровує» усе другорядне, залишаючи у фокусі уваги лише те, що здається важливим, знайомим або емоційно значущим. Іноді ж певний звук проривається крізь цей фільтр — наприклад, несподіваний шум або знайомий голос серед натовпу — й одразу привертає нашу увагу.
Дотик — як ми відчуваємо світ через шкіру?
Шкіра — найбільший орган чуття — містить різні рецептори, які реагують на тиск, температуру, біль і вібрації. Вони дозволяють нам розпізнавати текстури, тепло чи холод, а також захищають від пошкоджень. Але наша чутливість розподілена нерівномірно: кінчики пальців дуже чутливі, тоді як, наприклад, спина — значно менш. Ми також не завжди усвідомлюємо всі дотики — деякі сигнали фільтруються мозком як неважливі.
Смак — як ми розрізняємо смаки?
Смакові рецептори на язику сприймають п’ять основних смакових відчуттів: солодке, солоне, кисле, гірке та умамі (смак білка). Вони надсилають сигнали до мозку, де формується відчуття смаку. Але смак — це не лише язик: нюх значно посилює сприйняття їжі, і без нього смак стає біднішим. Крім того, ми не здатні відчути всі хімічні речовини — деякі залишаються «невидимими» для нашого смакового апарату.
Нюх — як ми розпізнаємо запахи?
У носі розташовані нюхові рецептори, що реагують на молекули запаху, які потрапляють у носову порожнину разом із повітрям. Ці рецептори надсилають сигнали до мозку, де формується уявлення про запах. Людина здатна розрізняти тисячі запахів, але навіть тут є межі: ми вловлюємо лише ті молекули, які можуть зв’язатися з нашими рецепторами, а багато хімічних сполук залишаються для нас непомітними.
Сучасна людина постійно шукає способи розширити межі власного сприйняття. Ми створюємо прилади, що дозволяють бачити інфрачервоне чи ультрафіолетове світло, чути звуки поза межами людського слуху, синтезувати нові смаки та запахи, відчувати дотик у віртуальній реальності. Усе це не просто покращує функції органів чуття, це розширює саму нашу реальність, відкриваючи нові рівні взаємодії зі світом. А разом із цим змінюється і наш спосіб самосприйняття, бо те, що ми можемо відчути, безпосередньо формує те, ким ми себе вважаємо.
Як мозок створює реальність: інтерпретація сигналів
Органи чуття — це лише перший крок у складному процесі пізнання світу (який є матерією та енергією). Вони збирають сирі дані: хвилі світла, звуки, запахи, температурні зміни та перетворюють їх на електрохімічні сигнали. Але щоб ці сигнали перетворилися на усвідомлену картину реальності, їх має обробити головний мозок.
Один з відомих прикладів: людині, сліпій від народження, зробили операцію і фізично відновили зір. Очі працювали, але мозок не міг інтерпретувати нову інформацію. Людина бачила світ як хаотичну мозаїку візуальних вражень та фрагментів, які не мали сенсу. Сам по собі сенсорний сигнал не має значення, він набуває сенсу лише тоді, коли ми пов’язуємо його з досвідом, діями, контекстом.
Те саме стосується й інших органів чуття. Відчуття смаку, запаху чи звуку стають “зрозумілими” лише тоді, коли ми вміємо їх зіставляти з іншими сигналами та внутрішніми уявленнями.
Тож реальність, яку ми відчуваємо, — це не просто набір даних, а результат складного процесу навчання та інтерпретації.
Різні типи сенсорної інформації надходять у мозок з різною швидкістю. Наприклад, звук обробляється швидше, і все ж ми не відчуваємо затримки чи фрагментарності у сприйнятті світу.
Мозок синхронізує всі сигнали, що надходять ззовні аби створити враження безперервного потоку подій. Усвідомлення подій приходить лише після їхнього сприйняття, тож наша реальність це те, що вже відбулось.
Суб’єктивна реальність: ми не переживаємо світ однаково
Процес інтерпретації включає не лише роботу аналізаторів, він також залежить від пам’яті, уваги, досвіду, емоційного стану тощо. Тобто ми не просто сприймаємо реальність — ми її конструюємо, використовуючи те, що відчуваємо, у поєднанні з тим, що ми вже знаємо, чого очікуємо, чого боїмося або до чого прагнемо.
Те, як ми сприймаємо й тлумачимо реальність, значною мірою залежить від контексту. Наприклад, один і той самий звук у темному провулку та в театрі буде сприйматися зовсім по-різному. Тобто наші очікування, попередній досвід, емоційний стан і навіть культура впливають на те, як ми інтерпретуємо сенсорну інформацію.
Світ, який ми відчуваємо, — це не точне відображення об’єктивної реальності, а її інтерпретована версія. Мозок перетворює зовнішні сигнали (феномени) у впорядковану картину — ту, яка має для нас сенс. Саме так народжується свідомий досвід: з поєднання зовнішньої інформації, минулого досвіду та внутрішніх потреб.
Цікаво, що не вся інформація потрапляє у свідоме поле. Багато сигналів ми просто ігноруємо або не помічаємо. Мозок, як уважний редактор, вирішує, що зараз важливо, а що можна пропустити. На це впливають наші потреби, мотивація, інтереси тощо. Тобто ми не просто сприймаємо світ, ми вибираємо, що саме сприймати — свідомо чи несвідомо.
Реальність, яку ми переживаємо, — це завжди суб’єктивне явище.
Найяскравіше це видно у випадках, коли сприйняття радикально змінюється. Наприклад, під впливом психоактивних речовин мозок починає по-іншому обробляти сигнали, або навіть створює їх без зовнішніх подразників. Люди можуть бачити кольори, яких не існує, чути голоси, відчувати час як розтягнутий або стислий. Для стороннього спостерігача це може здатися “нереальним”, але для самої людини — це на сто відсотків реальний досвід.
Галюцинації чи змінені стани свідомості — це прояви того, наскільки гнучким і залежним від мозкової активності є наше сприйняття світу.
Фізичні хвороби також змінюють сприйняття. Під час хвороби COVID-19 багато людей відчували спотворення нюху: знайомі запахи раптом ставали чужими, неприємними або зовсім зникали. І хоча зовнішній світ не змінився, внутрішня картина реальності — зовсім інша.
Наша реальність змінюється кожної миті — разом із фізичним та психічним станом, емоціями, віком. Навіть проста втома, голод або емоційне виснаження можуть зробити реальність тьмяною, загрозливою чи тривожною — хоча нічого зовні не змінилося. Але ми схильні не помічати цих змін та надавати перевагу ілюзії стабільного, зрозумілого світу — бо саме це створює відчуття безпеки та впорядкованості.
У кожен момент життя ми “бачимо” реальність інакше, ніж у попередній. Ми не живемо в одному незмінному світі — ми живемо у світі, який постійно змінюється разом із нами.
У певному сенсі, наше сприйняття — версія реальності, сконструйована мозком. Ми не бачимо світ “таким, яким він є”, ми бачимо його “таким, яким можемо і звикли його бачити”.
Філософський погляд
Чи можемо ми взагалі довіряти тому, що називаємо “реальністю”? – це одвічне питання, відповідь на яке шукали філософи, науковці та мислителі всіх часів.
Філософія реальності — величезна область, яка включає суперечки про те, що є справжнім, як ми можемо це пізнати і чи взагалі існує щось поза межами нашого сприйняття.
Ще Платон вважав, що світ, який ми сприймаємо, — це лише тінь справжньої, ідеальної реальності. У його знаменитій “алегорії печери” люди бачать лише тіні на стіні й вважають їх єдиною реальністю, не здогадуючись про істинне джерело світла — світ ідей.
Через кілька століть Іммануїл Кант підкреслював, що ми ніколи не можемо пізнати “річ у собі”, тобто об’єктивну реальність, безпосередньо. Ми знаємо лише те, як ця реальність з’являється нам через призму наших відчуттів і мислення. За Кантом, ми живемо не в самій реальності, а в її “збірці”, яку формує наш розум.
У ХХ столітті засновник феноменології Едмунд Гуссерль запропонував звертати увагу не на сам об’єкт, а на досвід сприйняття. Реальність, з цієї точки зору, — це те, що являється нам у досвіді. А отже, реальне і суб’єктивне — невіддільні.
Позитивізм і науковий реалізм, з іншого боку, наполягають на тому, що існує об’єктивна реальність, яка піддається пізнанню через спостереження, експерименти й логіку.
Проте навіть у науці сьогодні не все так просто: квантова фізика ставить під сумнів класичне уявлення про об’єктивність. Частинка може існувати у кількох станах одночасно — допоки не буде виміряна. Виходить, що сам факт спостереження впливає на результат. То чи можемо ми говорити про реальність без спостерігача?
Багато мислителів сучасності визнають, що наш досвід — це продукт складної взаємодії тіла, мозку, культури й індивідуального життєвого шляху. І якщо реальність — це те, що ми переживаємо, то кожна людина живе в своїй реальності, яка не тотожна жодній іншій.
Моя реальність: особистий погляд
Після всіх цих роздумів я ловлю себе на думці, що для мене сьогодні реальність — це не стільки об’єктивна даність, скільки колективне уявлення, з яким ми погоджуємося. Ми віримо, що речі є такими, якими ми їх називаємо й описуємо. У цьому сенсі реальність — це домовленість.
Ми створюємо концепції, пов’язані між собою ідеї, які допомагають впорядковувати світ та дозволяють нам жити в більш-менш спільному просторі свідомості. Я не можу сказати, що це добре чи погано — радше зручно. Але в такому разі ми починаємо бачити світ не таким, яким він є, а таким, як нас навчили його бачити.
У цьому контексті мене цікавить передусім дослідження самого механізму примусового формування моєї реальності та спроби знайти можливість не бути повністю прив’язаною до загальноприйнятої картини світу. Я приймаю свої обмеження як людини, мого тіла та розуму, але водночас вважаю важливим розширювати внутрішній простір можливого — той простір, у якому може народжуватись інакше бачення.
Питання «що таке реальність?» не має остаточної відповіді. Але саме це робить його настільки важливим. Воно тримає нас у зацікавленості, змушує мислити критично, сумніватися, досліджувати — не лише світ довкола, а й наші внутрішні способи його бачити.
