«Я сама», суіцидальність, неможливість попросити допомогу, ігнорування власних базових потреб…Який тут може бути зв’язок? Мені ось такий вималювався.
Почну здалеку. Колись, років 15 тому, дуже цінний мені і коханий чоловік побачив, як я ігнорую свої мінімальні потреби, мовчу, коли потребую допомоги. Він дуже здивувася і спитав, – а якщо тебе переїде трамвай і ти без ніг будеш лежати посеред вулиці, ти теж не попросиш допомоги і справлятимешся сама? Я образилась на його не розуміння моєї самостійності і незалежності, але одночасно, тихо і не подавши вигляду відповіла для себе на це питання – ні, не буду…буду робити вигляд, що так і треба, що все добре і я справляюсь…
Пройшли роки, я досі пам’ятаю той приклад і наводжу його своїм клієнтам, і дякую тому чоловіку в тих стосунках.
На мою думку, ігнорування базових потреб, намагання обійтися без чогось, що є частиною здорового та безпечного існування – сон, їжа, консультція лікаря, яка відкладається до останнього (бо і так поки ж нормально і не сильно болить)..або «Ой, не треба, я сама донесу ці 20 кг на 5ий поверх», «Ні, не треба таксі, то дорого, я доїду автобусом»…впевнена, що кожному є що додати в цій темі.
Я бачу це, як такий собі лайтовий селфхарм або невдалі та замасковані спроби самогубства – ця нікому не потрібна жертовність, яка доволі довго підтримувалась та пестувалась на пострадянському просторі. Більше бачу цю історію притаманною жінкам, але думаю, що в чоловічій історії це також є.
Я знаю, як бути жертвою і знаю, як єю не бути. Знаю, як вбивати себе ось так красиво, просто не просити допомоги і справлятися самому. Така собі ідея.
Пропоную розглянути поняття та трохи пообмірковувати цю тему.
Що таке потреби? А саме базові потреби?
Потреба в психології — це внутрішній стан, що стимулює людину до дій для задоволення своїх бажань або подолання нестачі чогось, що їй необхідно. Базові потреби включають фізіологічні потреби (їжа, вода), потреби в безпеці, соціальні потреби, повагу та самореалізацію.
Згідно з пірамідою Маслоу (Абрахам Маслоу – американський психолог, засновник гуманістичної психології), потреби розташовані за пріоритетністю: від базових фізичних до потреб вищого рівня, таких як особистісний розвиток та самовираження.
То ж, базові потреби — це фундаментальні потреби людини, без задоволення яких неможливе виживання і здоровий розвиток. До них належать: фізіологічні потреби (їжа, вода, сон, дихання), потреба в безпеці (стабільність, захищеність) та соціальні потреби (спілкування, приналежність до групи).
Згідно з пірамідою Маслоу, ці потреби розташовані на нижніх рівнях, оскільки вони є основою для подальшого особистісного зростання. Їх задоволення створює основу для досягнення вищих потреб, таких як самоповага та самореалізація.
Тобто, як у комп’ютерній грі – не можна перейти на наступний рівень, якщо ти не завершив попередній. Бо, умовно кажучи, голодна людина навряд буде думати про самореалізацію або якість партнерських стосунків.
Хто така жертва?
Жертва — за релігійними обрядами деяких народів – предмет або жива істота, яких приносили в дар богам, міфічним істотам, духам. Той, хто загинув від нещасного випадку, від руки ворога і т. ін. Той, з кого знущаються, проявляють насилля. Про людей, тварин або комах, що перебувають у лапах хижака, у клітці, у сітці і т. ін. (за матеріалами сайта Словотвір).
Жертовність або, як синонім, віктимність (від англ. victim – жертва) – так звана «схильність» людини стати жертвою злочину чи нещасного випадку (за матеріалами сайта Словотвір). Найчастіше жертва або жертовність у психології згадуються у контексті трикутника Карпмана.
Трикутник Карпмана
Автором поняття «Трикутник Карпмана» є Стівен Карпман (американський психотерапевт, учень Ерика Берна). Термін використовується у психології та психотерапії (транзактний аналіз). Це модель, що описує динаміку взаємодії між людьми в конфліктних ситуаціях.
Вона складається з трьох ролей: Жертва, Рятівник і Переслідувач. Жертва відчуває безсилля і шукає підтримки, Рятівник намагається допомогти, навіть коли це не завжди необхідно, а Переслідувач критикує або контролює.
Ролі часто змінюються, створюючи замкнене коло негативних емоцій. Цей трикутник допомагає зрозуміти неефективні моделі спілкування та знайти шляхи для більш здорової взаємодії.
У ролі Жертви людина часто відчуває безпорадність і відмовляється брати відповідальність за ситуацію, покладаючись на Рятівника або звинувачуючи Переслідувача. Вона шукає співчуття й підтримки, але не робить активних спроб змінити ситуацію.
Жертва може відчувати себе «недостатньо сильною» або «недостатньо цінною», що посилює її потребу в допомозі. Ця позиція підсилює цикл трикутника, адже стимулює інших брати на себе ролі Переслідувача чи Рятівника, тим самим підтримуючи токсичну динаміку.
Які можливі причини відмови від задоволення своїх потреб?
Якщо узагальнити мій досвід роботи з клієнтськими запитами, де тим чи іншим чином мова йшлася про випадки (свідомої або ні) відмови від задоволення власних базових потреб, можна виділити такі основні випадки:
- Соціальні стериотипи, згідно яких така поведінка є схвальною. Це послання накшталт – попіклуйся про інших спершу, а потім про себе. «Я – остання літера в абетці», «Ти що егоїст/ка? тільки про себе думаєш!». Тобто, маємо висновок – думати про себе погано, соромно та негідно бути таким/такою. Ці та схожі ідеї (впевнена, вам є що додати до переліку) транслюються дитині змалку і тоді маємо дорослого, який не здатен піклуватися про себе. Наголошую, – мова про базові потреби.
- Приклади та послання сімейної системи – дитина, яка бачить дорослого, який 24/7 обслуговує чиїсь потреби (діти, побут, власні батьки, робота та ін.) і в цього дорослого не має часу на те, щоб навіть виділити собі час на поїсти сидячи, а не на бігу або будь-яким іншим чином попіклуватися про себе (нагадую, не розкіш, а базові потреби – сон, їжа, одяг по сезону, відпочинок та інше). Дитина вважає такий спосіб життя нормою і відтворює її у дорослому житті.
- Культ жертви – у радянські часи культ жертовності став важливим елементом ідеології, що пропагував готовність громадян віддавати себе на благо суспільства та держави. Жертовність подавалась як моральний обов’язок, зокрема, в праці та військових подвигах, де інтереси окремої людини підпорядковувалися “спільному благу”. Таке виховання підтримувало ідею самопожертви заради соціалістичних цінностей, формуючи образ “героя-жертви”, який ігнорує власні потреби заради майбутнього країни та партії. І це було не так давно, як здається, тому маємо багато прикладів такої поведінки зараз.
Варіантів історій та причин такого відношення до себе звісно більше.
Тут хочу навести цитату Джорджа Бернарда Шоу (ірландського драматурга і романіста, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури):
«Якщо ви починаєте із самопожертви заради тих, кого любите, то скінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву»
Як жертовність проявляється в терапії?
Теми з якими найчастіше приходять в терапію батьки або партнери – він/вона невдячна, я стільки для нього/неї зробив. Питання, яке викликє в них подив, нерозуміння, злість та багато інших почуттів: А чи вас про це просили?
І другий полюс цієї теми в терапії, – це діти та знов-таки партнери у стосунках с запитом, наприклад, – як мені позбутися почуття провини і боргу перед батьками або значущим іншим? Він/вона стільки для мене зробив, я не маю чим за це віддячити.
Одразу зроблю коментар, такі та подібні ситуації виникають, коли людина дійсно жертвує чимось важливим, а іноді життєво-важливим зараді іншого, який зазвичай про це і гадки не мав, і, звісно, не просив. Це класика трикутника Карпмана, бо далі Жертва перетворюється на Переслідувача (ти невдячний, ти у всьому винен та ін.), а далі підключається Рятівник. Конструктиву, на жаль, в такому контексті спілкування не буде.
Прояви жертовності у батьківсько-дитячих стосунках
Ще один приклад необхідності свідомого відношення до своїх потреб. Це повідомлення у літаку щодо кисневих масок, про яке я певна, ви чули. У повідомленні на борту літака зазвичай рекомендують спершу одягнути кисневу маску дорослому, а потім допомогти дитині. Це важливо, щоб дорослий залишався при свідомості та міг надати необхідну допомогу дитині під час екстреної ситуації.
Ця ідея конфліктує з наративом, який (на мою думку) поширений і має деякий перегин в нашому суспільстві – потреби дитини на першому місці і вони задовільняються за рахунок ігнорування або нехтування потреб батьків. Наголошую, мова наразі йде про викривлення ідеї піклування про дитину. Бо дійсно це є обовязком батьків, але не коштом нехтування власних базових потреб або потреб пари. Це тема, з якою часто працюю в терапії пар та в роботі з дітьми та підлітками.
Коли батьки не звертають уваги на свої інтереси заради дитини, це може призвести до негативних наслідків для всіх. Батьки можуть відчувати емоційне та фізичне виснаження, що знижує їхню здатність надавати якісну підтримку дитині. Відсутність часу для особистого розвитку може породжувати відчуття нереалізованості, що згодом вплине на сімейний клімат (згадуємо фразу Бернарда Шоу вище). Діти також можуть зростати з очікуванням, що їхні потреби завжди на першому місці, що ускладнює навички співчуття та адаптації до реальних соціальних умов.
Ставлячи дитину в центр уваги, батьки ризикують виховати егоцентричну особистість, яка очікує, що її потреби завжди будуть на першому місці. Це може призвести до недостатнього розвитку відповідальності та самостійності. Крім того, діти в таких умовах часто мають труднощі в спілкуванні з однолітками, оскільки не навчаються враховувати інтереси інших. У результаті дитині може бути важко адаптуватися до реального життя, де її потреби не завжди будуть пріоритетом.
То ж, якщо коротко та метафорично – батьки мають спочатку «вдягти маску на себе», тобто попіклуватися про себе – вчасно їсти, достатньо спати, вміти попросити допомогу, коли вона потрібна і таким чином надавати дитині приклад, як треба. Тут нагадаю ще один відомий вислів «Не виховуйте дітей — все одно вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе». Вінчасто приписується Карлу Густаву Юнгу, це не точна цитата з його книг. Імовірно, це переосмислення його ідей щодо несвідомого впливу батьків на дітей. Юнг наголошував на важливості саморозвитку батьків, адже діти вчаться більше через приклад, ніж через виховні настанови.
Приклад взаємодії з потребою з реального життя
Уявімо, ви – власник авто та побачили, що у баку майже скінчився бензин. Що ви будете робити? Очевидно же, їдете на заправку. Та замовляєте певну кількість пального, сплачуєте за нього і задоволені продовжуєте поїздку. До чого б це я?
Метафорично в цьому прикладі бензин – це будь-яка ваша потреба (і це дійсно є потреба), місткість баку – це обєм потреби – скільки вам цього треба. Далі, ви усвідомлуюєте де її можна задовольнити – заправка, бо там є пальне. І ви не йдете за ним у перукарню або хлібний. Далі, словами через рота кажете скільки і якого пального вам треба. Ви не стоїте посеред заправки і не чекаєте поки хтось про це здогадається. Потім ви маєте відкрити бензобак! Бо інакше бензин туди не потрапить, навіть якщо ви його замовили та оплатили, він буде литися куди завгодно але не в бак (куди треба).
Впевнена, навряд чи ви розглядали цей простий процес під таким кутом. Бо все зрозуміло та звично – замовив, заплатив, поїхав. Дійсно, так. А тепер уявіть, що ваша потреба не бензин, а увага, визннаня, вдячність, любов значущого іншого або його підтримка у складній ситуації.
І тут все виглядає зовсім інакше. Навіть якщо людина долає всі складні почуття (сором, страх, провину та ін.) і висловлює свою потребу, і отримує те, що просила, – «бак» може бути закритий і неможливо взяти те, що дають. Тобто, якщо дитину не хвалили в дитинстві, цей дорослий не зможе почути схвалення або визнання від інших і скоріш за все його знецінить або просто не помітить. Під цю потребу немає «полички» – нема куди покласти. З цим багато працюємо в терапії в рамках будь-якого первинного запиту.
Що почитати про жертовність?
Ось кілька книг з психології, які розглядають поведінку жертви та нехтування власними потребами:
- “Синдром жертви” Карпмана — досліджує динаміку “трикутника Карпмана” (Жертва, Рятівник, Переслідувач), пояснюючи механізми жертвенної поведінки.
- “Жінки, які люблять занадто сильно” Робін Норвуд — досліджує, як деякі люди віддають занадто багато в стосунках, нехтуючи собою, що призводить до ролі жертви.
- “Коли сказати ТАК означає сказати НІ” Мелоді Бітті — книга про співзалежність і те, як встановлення кордонів допомагає уникати маніпуляцій та жертвенної поведінки.
- У книзі “Як позбутися комплексу жертви. Вистачить залежати від інших!” авторки Дайер Сьюзен ви можете знайти поради та роз’яснення відомого американського психотерапевта, які допоможуть вам зайняти нову позицію в щоденних стосунках з людьми, захищаючи своє життя від жертовності та маніпуляцій, а отже віднайти інші способи комунікації.
Ці книги пропонують глибоке розуміння та практичні рекомендації для роботи з власними потребами та відновлення психологічної рівноваги.
Що подивитись про жертовність як рису характеру?
«Butterfly effect» перший фільм, 2004 року (бо є кілька серій). Еван, головний герой, використовує здатність повертатися в минуле, щоб змінити події та зробити щасливими близьких людей, особливо свого друга Ленні та кохану Кейлі.
Однак кожна спроба виправити їхнє життя створює нові проблеми і призводить до ще складніших наслідків. Чим більше Еван намагається виправити ситуацію, тим більше ускладнюється реальність, доводячи, що його втручання не дає бажаних результатів і лише погіршує становище.
«Tally» (2018 рік) Головна героїня стрічки, Марло, мама трьох дітей, стикається з емоційним і фізичним виснаженням після народження третьої дитини. Вона не просить допомоги, намагаючись самотужки справлятися з усіма обов’язками, попри очевидні труднощі.
Коли з’являється нічна няня Таллі, Марло починає поступово відновлювати себе, але це спонукає її до глибшого переосмислення ролі материнства і власного життя, показуючи наслідки замовчування своїх потреб і проблем.
