Бажання подобатись іншим — природне. Люди завжди жили в соціумі, і наше виживання залежало від приналежності до групи. Бути прийнятим означало мати захист, підтримку, спільність.
Це прийняття може приходити по-різному: хтось здобуває його харизмою, хтось силою чи хитрістю. Але в дитинстві зазвичай є лише один шлях: підкоритись правилам тієї групи, від якої залежить твоє життя. Сім’я, садок, школа — всюди є закони, за якими “хороші” діти отримують любов, а “погані” — покарання, осуд або відчуження.
Бажання бути “хорошими”, зручними, прийнятними настільки вростає у наш спосіб існування, що ми навіть не помічаємо, як страх втратити любов і схвалення починає керувати нашими вчинками. Ми поступаємось своїми бажаннями, стримуємо почуття, мовчимо там, де хочеться говорити, усміхаємось, коли всередині злість. І що більше намагаємось бути зручними — то далі віддаляємось від себе.
У цій статті ми поговоримо про те, звідки з’являється страх бути “поганим”, чому важливо чути свої почуття й потреби, як залишатись собою в стосунках — і поступово звільнятись від бажання всім подобатись.
Поговоримо про потреби
Науковці пропонують різні підходи до класифікації потреб, але більшість сходиться на тому, що існує набір базових потреб, від яких залежить наше життя і психологічне благополуччя. Серед них:
- Потреба в безпеці (фізичній та емоційній)
- Потреба в зв’язку з іншими (приналежність, любов, прийняття)
- Потреба в автономії (праві обирати, впливати на своє життя)
- Потреба у свободі вираження (бути почутим, мати голос)
- Потреба в сенсі та цінності (розуміти, навіщо я роблю те, що роблю)
- Потреба у відновленні (відпочинок, сон, тілесний комфорт)
- Потреба в розвитку (зростанні, пізнанні, реалізації потенціалу)
Часто ми плутаємо бажання і потреби. Але є простий спосіб їх розрізнити: до «хочу» ставити декілька разів запитання: «Навіщо мені це?».
Варто пам’ятати: одне й те саме бажання може в різних людей (або в однієї людини в різні періоди життя) мати зовсім різну основу. Наприклад, прагнення мати власний дім у когось може походити з потреби у фізичній і матеріальній безпеці, а в когось іншого позначати потребу у створенні сім’ї, власному просторі або близькості.
Або ж — бажання добре вчитись. Для когось це спосіб задовольнити потребу у визнанні, самореалізації, а для когось — намагання отримати любов і схвалення від батьків чи вчителів, бути “достатньо хорошим”, щоби його помітили й прийняли.
І коли ми починаємо розуміти, що за бажанням подобатись стоїть саме потреба в любові, прийнятті, приналежності — стає зрозуміло, чому це прагнення є таким сильним.
Як формується наше бажання подобатись іншим
Як уже зазначалось вище, основою цього прагнення є потреба в приналежності — одна з найглибших людських потреб, яка у дитинстві означала виживання. Але бажання подобатись іншим часто формується й підживлюється іншими базовими потребами:
- у любові та турботі,
- у прийнятті,
- у стабільності та передбачуваності,
- у визнанні,
- у цінності себе в очах значущих інших.
І в цьому немає нічого дивного. Для дитини світ дорослих — це весь її світ. У ньому вона шукає тепло, опору, зв’язок. Але дуже рано дитина починає розуміти: любов не завжди дається просто так.
Її треба заробити — хорошою поведінкою, посмішкою, слухняністю, зручністю.
Коли дитина злиться, сумує, протестує чи просто не відповідає очікуванням — вона ризикує залишитися без уваги, ласки, схвалення. Вона вчиться, що бути “поганим” — небезпечно, це означає втратити контакт зі значимими дорослими та залишитися наодинці.
Так народжується звичка читати сигнали і настрої дорослого та підлаштовуватись: не показувати свої почуття, не казати свою думку, коли щось не підходить.
Маніпуляції потребами дитини
Наша система виховання пронизана оцінюванням і розділенням на “добре” і “погано”. Це поділ, що рідко ґрунтується на ідеї цілісності людської природи чи сприйнятті складності життя. Він не включає думку про те, що всі наші прояви — частини одного цілого, що світ багатовимірний і суперечливий. Навпаки — домінує прагнення до “правильного”, до “кращого”, а все посереднє, незручне чи таке, що не вписується в загальну картину, засуджується.
У багатьох родинах, у школі, у медіа, у соціальних мережах, формується чітка система покарань і винагород: за слухняність — похвала, за самостійність — критика або ігнорування; за стриманість — схвалення, за прояв емоцій — сором.
Дитина дуже швидко вчиться, що любов значущих осіб не гарантована, вона залежить від того, якою/яким ти є в конкретний момент.
У цьому — суть умовної любові. Дитина не отримує повідомлення “ти важлива, тому що ти є”, вона чує: “ти хороша, коли поводишся ось так”, або “я тебе люблю, коли ти виконуєш мої умови”.
Це і є маніпуляція базовими потребами — у любові, в прийнятті, у приналежності. Маніпуляція, яку часто здійснюють несвідомо, але яка залишає глибокий слід у сприйнятті себе. Людина вчиться жити за внутрішнім правилом: щоб бути в безпеці — треба подобатися.
Внутрішній критик і “правильне Я”
Усе, що засвоюється в дитинстві як “правильно” чи “неправильно”, поступово переходить усередину. Згодом вже не потрібно зовнішніх фігур, які оцінюють чи карають — ця функція стає внутрішньою. Так формується внутрішній критик.
Цей голос — суворий, вимогливий, часом жорстокий. Він не питає, що ти відчуваєш, чи чого хочеш насправді. Він порівнює, присоромлює, наказує. Він говорить мовою знецінення:
“Можна було б краще”, “Чого ти, як ганчірка?”, “Ніхто не буде тебе любити таку/такого”.
І навіть якщо ззовні все добре — є досягнення, повага, визнання — всередині може жити інше відчуття: “Я недостатньо… Мене викриють. Я не така/такий, як треба”.
Цей голос — результат внутрішньої інтеграції зовнішніх очікувань, правил, норм. У психології це називають інтроектами — нав’язаними переконаннями, які людина засвоїла без усвідомлення, чи вони їй підходять.
Іноді ці переконання стають частиною особистості без особливої шкоди — людина адаптується, і навіть транслює їх іншим. Але часто вони лишаються “неперетравленими” шматками, що вступають у конфлікт із живим “Я”.
Коли всередині стикаються очікування від себе і справжні потреби — з’являється тривога, напруження, хронічна втома, відчуття, ніби з тобою щось не так.
Цей внутрішній критик не дає дозволу відчувати вітальність, різноманітність проявів, “неідеальність”.
Бажання подобатись іншим — стає спробою уникнути болю, який викликає власна оцінка себе. І коло замикається.
Що ми втрачаємо, коли намагаємось бути зручними?
Коли зовнішня “правильність” стає важливішою за внутрішню правду, ми поступово віддаляємось від себе. Щоб отримати прийняття, ми починаємо придушувати частини своєї особистості: свою емоційність, гнів, критику, смуток, надмірну радість, сором, сумніви, потреби, які можуть бути незручними для інших. Усе це відтіснюється — як щось “неправильне”, таке, що може завадити зберігати позитивний образ у чужих очах.
Зручність іноді справді відкриває двері до схвалення та гарної репутації. Але ціна — поступове стирання меж між “хочу” і “треба”, між “я є” і “яким мене очікують бачити”. Із часом стає важко почути себе: де мої справжні бажання, а де — автоматичні сценарії? Де мій голос, а де — відлуння чужих очікувань?
Звичка бути зручним часто виглядає як адаптивна стратегія. Але за нею ховається глибокий ризик — втратити автентичність, а разом із нею — відчуття живого контакту з собою, самоцінність і цілісність.
Як залишатись собою у стосунках
Одна з найпоширеніших помилок у стосунках — перекладати відповідальність за свої почуття на партнера. “Я злюсь, бо ти так сказав”, “Я почуваюся непотрібним, бо ти не відповіла одразу”, “Мені боляче, бо ти поводишся холодно”.
Здається, що саме дії або слова іншої людини викликають у нас ті чи інші емоції. Але насправді інший лише активує те, що вже є в нас. Він — як дзеркало або ліхтарик, що підсвічує наші потреби, які зараз задовольняються або ні.
Почуття — це сигнали. Вони повідомляють про те, що для нас важливо в цю мить: про наші цінності, про глибинні прагнення, про ті теми, які болять. Коли ми злимося — можливо, це говорить про порушення меж. Коли образа стискає всередині — можливо, ми не почуті. Коли нам радісно — значить, щось збіглося з тим, що для нас справді значуще.
Щоб залишатись собою в стосунках, перш за все потрібно дати собі право відчувати те, що виникає. Це здається очевидним, але часто вимагає навчання буквально з початку. Багатьох із нас роками вчили пригнічувати власні переживання, особливо ті, що вважаються “незручними”: злість, образу, ревнощі, сором, розчарування. Нам казали “не гнівайся”, “не будь егоїстом”, “будь хорошим”. І ми навчились ховати, замовчувати, тиснути в собі ці емоції — замість того, щоб бачити в них сигнали, які заслуговують на увагу.
Коли ми повертаємо собі внутрішнє право відчувати весь спектр почуттів і мати свої потреби, ми автоматично визнаємо це право й за іншою людиною. І саме тоді виникає простір для справжнього контакту — не з ролями, а з живими людьми!
Ми вибираємо себе — і не завжди це про гармонію
У гештальт-підході контакт визначається не як просте спілкування чи обмін думками. Контакт — це те, що відбувається між людьми на рівні тілесних феноменів, почуттів, емоцій, мікрорухів, дихання, погляду. Це живе переживання зустрічі — не через знання, не через уявлення, а через присутність.
І цей контакт не завжди приємний. Він може викликати напругу, страх, біль, розгубленість. Але саме в ньому ми можемо переживати себе максимально собою.
Контакт з іншою людиною стає глибшим, коли обидва можуть проявлятись в ньому чесно й відкрито, кожен зі своїми почуттями, межами, зі своєю правдою.
Коли у кожного є право сказати “ні”, не намагаючись образити. Такий контакт дозволяє не руйнуватись та не ранитись, почувши «ні» від іншого.
Межі в такому контакті не відштовхують — вони допомагають відчувати точку дотику, місце зустрічі.
Головне в цьому контакті – це готовність залишатись один поряд з іншим в будь яких переживаннях, не тікаючи і не виставляючи умов. Є те, що є.
Але важливо визнати ще одну річ: не кожен контакт можливий.
Не завжди мене можуть побачити або почути — навіть якщо я говорю щиро.
І не завжди я здатен або здатна почути іншого — навіть якщо хочу.
Це не ознака поразки чи незрілості. Це просто факт життя. Інколи вибір залишитися з собою передбачає припинення контакту або відмову від намагання бути зрозумілим. І цей вибір потребує мужності.
Таким вибором і є — вибір себе. Не як заперечення іншого, а як повага до власної цілісності і до цілісності іншої людини. Бо саме тоді ми здатні бути в контакті без контролю, маніпуляцій і взаємної розчиненості.
Я роблю свою справу, а ти — робиш свою справу.
Я живу в цьому світі не для того,
щоб відповідати твоїм очікуванням,
а ти — не для того, щоб відповідати моїм.
Ти — це ти, а я — це я.
І якщо нам вдасться зустрітися — це прекрасно.
А якщо ні — цьому не можна допомогти.
(«Молитва гештальтиста», Фріц Перлз)
Практикуємо
Вміння залишатися у контакті з собою й говорити з іншими з цього місця — навичка, яку не можна опанувати за вечір. Це процес, у якому ми поступово вчимося чути, що з нами відбувається, помічати власні потреби, говорити про них без вимоги, без звинувачень, і водночас — бути відкритими до іншої людини, її меж і вибору.
Маршал Розенберг, творець концепції ненасильницького спілкування, говорив про чотири ключові елементи взаємодії: спостереження (що я бачу або чую?), почуття (що я відчуваю?), потреби (що для мене важливо?), прохання (чого я хочу?). Цей підхід допомагає висловлюватися з повагою до себе й іншого.
Карл Роджерс наголошував на важливості безумовного прийняття проявів співрозмовника. А Тома д’Ансембур підкреслює, що чесність у спілкуванні починається з чесності із собою.
Щоб поступово змінювати звичні способи реагування, можна ставити собі прості запитання:
- Що я зараз відчуваю?
- Яка потреба за цим стоїть?
- Чи справді я хочу погодитись — чи намагаюся уникнути неприйняття?
- Чи готова/готовий я залишитися з цією напругою — не тікаючи від неї, не перекладаючи відповідальність?
Іноді достатньо просто зупинитися і дозволити собі побути з внутрішнім “ні” чи “так”. Це вже акт поваги до себе.
Бажання подобатися — глибоко людське. Ми всі хочемо бути прийнятими, почутими, зрозумілими. Але коли це бажання стає умовою нашого існування, ми ризикуємо втратити зв’язок із собою.
Повернення до себе це шлях не до егоїзму, але до внутрішньої чесності, свободи бути різними, до дорослої позиції, у якій кожен несе відповідальність за власні почуття й вибір. Це шлях, на якому виникає справжній контакт: без умови “підходити”, “вписуватись” чи “не заважати”.
Бути живим — це не завжди зручно. Але саме в цій незручності часто народжується щось дуже справжнє.
