Іноді після довгоочікуваного завершення великого етапу, як-от іспиту, захисту, проєкту, переїзду, терапевтичного циклу, довгої внутрішньої роботи, замість бурхливої радості може приходити тиша.
Не та, що відчувається як наповнена задоволенням, а майже порожня, розслаблена до ступору. Зовні все зрозуміло: завдання виконано. А всередині ніби «немає чим радіти».
Такий стан часто викликає подив або тривогу: «зі мною щось не так?», «хіба не мало би бути полегшення?».
Але з погляду нейрофізіології та процесів психічної саморегуляції це явище цілком закономірне. Після тривалої напруги й фокусування нервова система переходить від мобілізації до відновлення, і цей перехід сприймається не як підйом, а як спад або пауза.
У цій статті я окреслю, як працює феномен пост-досягнення як стан нервової системи, чому «порожнеча» після важливих звершень – не лише ознака виснаження або втрати сенсу, а й фаза інтеграції, а також, що робити, щоб підтримати себе, коли енергія ще не повернулася, а нова мотивація ще не сформувалася.
Чи знайоме вам відчуття, коли довгоочікуваної мети досягнуло, а радості ніби немає?
Схоже на тишу між останньою нотою і оплесками, які ще будуть.
Моя люба тренерка першого ступеню називала таке місце благодатною пустотою.
Нейробілоги говорять про те що відбувається зниження активності дофамінових і норадреналінових шляхів, кортизол повертається до базового рівня, а система переходить у парасимпатичний режим як природніі процес регуляції системи винагороди (reward prediction system) і переходу від симпатичної активації до парасимпатичного гальмування.
В мережі подібний стан звуть ще «post‐success blues / post-achievement depression», у спорті це знають як «post-Olympic blues».
В гештальті таке місце означається завершенням циклу контактування – вхід до фази постконтакту – асиміляції досвіду.
Якщо вам цікаво зануритись глибше в цей феномен – запрошую розбиратись далі.
Контекст досвіду
У стані пост-досягнення важливим є врахування ширшого тла, на якому цей процес відбувається.
Часто перед великим завершенням передує тривалий період високої відповідальності, інтенсивних рішень, змін та/або втрат.
Це може бути пов’язано з професійними та особистими змінами, міграцією, навчанням, емоційно насиченими стосунками, кризовими подіями, війною чи іншими зовнішніми і внутрішніми викликами.
У такій ситуації психіка працює в режимі мобілізації: фокус спрямований на те, щоб витримати навантаження і дійти до цілі.
Внутрішні переживання, що могли б відволікати, часто приглушаються, відкладаються або «тримаються» для кращого моменту.
Саме тому, коли напружений етап нарешті завершено,наша система може не одразу відреагувати радістю.
Вона спершу «звільняє місце» для того, що було відкладене. І це може проявлятися як відчуття пустоти або втоми, перш ніж з’явиться ясність і новий вектор руху.
Тепер подивимось на процес з різних кутів.
Біохімічна хроніка
В таких випадках ми маємо фактично безперервну серію дофамінових циклів, без нормальної фази “реституції”:
- Кожен виклик активує систему очікування винагороди.
- Мозок виділяє дофамін → з’являється фокус, витривалість, драйв.
- Задача виконана, але замість паузи одразу наступна фігура.
У нормі цикл мав би виглядати:
Напруга → досягнення → спад → інтеграція → нова мотивація.
Натомість роками:
Напруга → досягнення → нова напруга → ще одне досягнення.
Тобто немає спаду, бо він небезпечний. Поки йде війна, зміни, переїзди, професійні виклики, внутрішня частина, що відповідає за виживання, тримає систему на ходу.
І коли обставини відносно стабілізувались мозок нарешті дозволяє собі «вимкнутись».
Емоційна динаміка: накопичене й відкладене
У полі високої відповідальності іззовні (робота, навчання, переїзди і таке інше) та всередині (бути в професійному розвитку, «тримати» себе і своїх близьких, рідних, друзів) психіка старанно оберігає і намагається витісняти все, що може заважати руху до мети:
- тривогу, втому, сум, втрати,
- розгубленість, що є природними при зміні життя.
Тож, коли в певний момент кілька факторів йде, їх можна вже «не тримати», усе це повертається у вигляді аморфного стану не як конкретний сум чи страх, а як відсутність енергії, інтересу, наповнення.
Це те саме, що відбувається після довгого періоду емоційної мобілізації: система більше не має що витісняти, але ще не знає, як «проживати» відчуття спокою.
Тілесно-нервова перспектива: колапс після гіперактивації
Тіло, найімовірніше, в такі періоди є в стані гіпер готовності, суміші симпатичної активації (fight/flight) і контрольованої адаптації.
Коли симпатична система довго активна, парасимпатична не може повноцінно включитися.
Коли декілька звершень підряд закриваються, вона врешті бере реванш: тіло тягне на відпочинок, сповільнення, відчуття «оніміння» чи/та апатії.
На фізіологічному рівні це виглядає як:
- падіння тонусу кортизолу,
- зменшення дофаміну й норадреналіну,
- зсув балансу на серотонін і ГАМК → уповільнення, спокій, але сприймається як втома і «пустота».
Це схоже на те що переживає організм після довгої хвороби чи марафону – коли ніби вже можна жити, але енергії нема.
Екзистенційний контекст
Протягом тривалого часу тримався чіткий вектор, наприклад:
«пережити → зібратись → переїхати → облаштуватись → завершити сертифікацію/навчання/знайти нову роботу».
Це все є опорні сенси, які тримали цілісність роками.
І зараз, коли більшість із них реалізовано, структура сенсу тимчасово розчинилась.
Психіка ще не створила новий вектор, бо для цього треба простір.
І саме він зараз і відчувається як порожнеча.
Гештальт-перспектива
Маємо фазу постзавершення кількох великих фігур одночасно.
Завершено не лише події, а й частини життя, ролей та ідентичностей, до прикладу :
• “менеджер/ка в корпоративному середовищі”,
• “людина, яка живе в Україні”,
• “партнер/ка”,
• “той/та, що виборює”
Ці фігури закриті.
І система тепер потребує фази пустоти для інтеграції.
Тільки через неї відбувається асиміляція досвіду: старі частини себе мають встигнути «перетравитись», перш ніж народиться щось нове.
Повертаючись до початку
В послідовних і часто перехресних періодах складних викликів дофаміновий спад постійно та тривало відсутній.
Тож, після кількох років у стані хронічної високої активації «порожнеча» – це дозвіл і право системи на відпочинок після довгої готовності до бою.
І так, в цей момент накриває хвиля втоми та безсенсовності, бо контакт із реальністю повертається в повному обсязі.
То що ж робити?
Лишити себе в спокої.
Після довгої мобілізації рівень дофаміну, норадреналіну та кортизолу знижений; рецептори тимчасово нечутливі до стимулів.
Завдання- повернути природний ритм «спокій -стимул – задоволення – відпочинок» без штучного підігрівання.
• Мікро-дози дофаміну замість піків.
Не великі цілі, а дрібні щоденні завершення: написати 1 сторінку, зварити каву, зробити фото. Мозок вчиться знову отримувати задоволення від малого.
• Світло і рух.
Ранкове сонце (10–15 хв) + короткі прогулянки стимулюють дофамін природно.
Фізичне навантаження — м’яке, ритмічне. Йога, пілатес, ходьба, басейн, що аідходить ліпше саме вам.
• Живлення.
Протеїн, вітаміни групи B, магній, омега-3 підтримують дофаміновий обмін і нервову пластичність.
• Сон.
Найважливіше – повернути циркадний ритм. Тіло потребує стабільності : засинати й вставати в той самий час.
Щоб допомогти собі «переварити» також помічними будуть:
• Тілесна регуляція.
Увага до дихання
Масаж, теплий душ, баня-хамам, ванна – це сигнали безпеки для вагусу.
Контакт із тілом через відчуття: «я сиджу», «мене тримає стілець», «я відчуваю тепло».
• Дозволити тишу.
Мозок відновлює мережу пасивного режиму (Default Mode Network), коли ми просто «дивимось у стінку». Це фізіологічно необхідно для інтеграції досвіду.
• Плач, сльози, сонливість – все ок.
Це способи розрядження автономної нервової системи після перевантаження.
• Соціальний контакт без продуктивності. Чашка кави, прогулянка з кимось, обійми не для мети, а для регуляції через спільність.
Що важливо ще : називати, означувати місце де ви є на даний момент, словами, і краще вголос.
Внутрішня пустка в даному випадку – симптом, а не весь/вся ви.
Весь/вся ви – у фазі інтеграції після звершень. Погодьтесь, зміщення фокусу міняє перспективу!
Іще:
• Створювати м’які структури
Не проекти, а контейнери: «середовище дня», «початок ранку», «п’ятнична прогулянка». Це дає відчуття опори без навантаження.
• Терапевтичний фокус: тема «як я живу, коли цілі досягнуто».
Тобто контакт із самим процесом життя без мети. Можна опрацьовувати як в особистому, так і в груповому форматі, або й у двох відразу.
Висновки
Відчуття порожнечі після досягнення не означає, що радості немає або не буде.
Це природна фаза відновлення нервової системи після тривалого періоду мобілізації.
У просторі без дії формується здатність відчути, що зі мною відбувається зараз, і дозволити досвіду інтегруватись.
Це середовище, у якому виростає новий вектор.
Якщо вам відгукується цей досвід і ви хотіли б дослідити його у терапевтичному процесі, запрошую звернутися до мене або обрати фахівця у розділі спеціалістів «Простору психологів».
