Самотність.
Кожен з нас знає про самотність все. Сповна. Проте не кожен усвідомлює. Бо таке усвідомлення обпікає, спустошує, перетворює на попіл зсередини. Та врешті-решт звільняє. Від надій на “порятунок”. Вивільняє горе за втраченим та непрожитим. Робить нас вільними. Хоча і беззахисними. Перед часом, любов’ю, смертю. Перед самим Життям.
Як все починається? Хтось каже, що ми приходимо у світ самотніми, а хтось – що помираємо. Відчай. Ось відповідь. Самотність народжується у відчаї.
Тихо серед ночі під звук повітряної тривоги я відкриваю очі з думкою про потенційну смерть, а поряд – лише стіни. Я просто лежу або йду в коридор, але всередині вже ніби щось і вмерло.
Яскраве проміння сонечка падає на обличчя двом закоханим на лавці в осінньому парку. Щемить всередині і застигає прямо у горлі, зволожуються очі. Мовчки ковтаю, стискаючи біль. Посміхаюсь. Тихо радію, коли бачу літню пару, що тримаються за руки і розмовлють.
Cтрічка ранкових новин. Де боягузтво вже стало нормою. Моя відважність стискає зуби і опускає тихенько руки.
Бо одна. Нема за кого взятися. Нема, до кого пригорнутися. Зв’язок втрачено. Він більше не має сенсу. Інакшість бере головну роль. Виходить на авансцену і починає монолог. Говорить. Кричить. Гнівається. Плаче. Сумно посміхається. Питає риторично у неба “чому?”. Тиша зводить з розуму своєю жорстокістю. Вмирає остання надія. Вмирає віра. Самотність тихим голосом каже “привіт”. А я відвертаю голову, ненавиджу її, та здихатись не можу. Бо вона усюди. Вона в мені. Невдовзі приходить відчуття, що ми вже давно як одне ціле. А решта – ілюзія. Театральна гра. Вистава. Розіграш. Жорстокий жарт.
У Всесвіту специфічне почуття гумору.
Я відкидаю світ. Знецінюю його.
Та біль прострілює десь зліва. Трішки нижче серця. То що ж це? А це життя. В такі моменти я жива як ніколи! Мені болить як ніколи. Це неможливо ігнорувати. Іноді неможливо витримати. І я тримаюсь. За надію, чиїсь слова, “здоровий глузд”. За мрію. Не вірю в це, але тримаюсь. Тримаю себе своїми обіймами. Бо прірва самотності безмежна. Покрита туманом, інієм. Єдине тепло – лише моє тепло. Єдине життя – лише моє життя. Знову відчай. Колись він стане сильнішим за страх. І я зроблю крок. У прірву. Невідомість. Безодню. Одна. Самотня до мозку кісток. Але жива. Я більше не буду чекати. Не буду вірити в “здоровий глузд”. Бо буде лише я і прірва. Віч-на-віч. Сам на сам з собою. Я більше не зможу уникати своїх почуттів. Усвідомлення лунатимуть як вироки. Час зупиниться. Серце теж майже застигне на вдиху. Тут я і зустріну себе. Справжню. Слабку і розгублену. З м’якою силою. Вразливу, не вибрану, покинуту, відторгнуту, змерзлу, але живу. Самотність стане умовою і місцем, де мій розум торкнеться моєї душі. Її глибини, її темноти, її мороку, її невимовних страждань. Я буду плакати. Можливо, іноді навіть без сліз. Заховане глибоко стане побаченим. Почутим. Засвідченим. Самотня і реальна. З самою собою. Але жива. Неідеальна. Справжня. Зі своїми слабостями і сильностями. Точка нового рішення. Перехрестя нових виборів. Прямо тут і зараз.
Я дивлюсь назад і горе могутніми хвилями болю несамовито розносить усе на шматки. Його вже не спинити. Не втримати. Вже все. Ці хвилі безкраї, бурхливі, глухі. Вмовляння більше не діють. Мені просто болить. Я вся наче суцільний біль. До дна. До самої глибини. Я вже не розумію, чи я втопилась, чи згоріла. Бо навколо – нічого. У середині – згарище. Пустеля. Попіл. І все. Одиноке згарище надій, безкінечних спроб вплинути, змінити, досягти чи просто дотягнутися. І я. Сама. Уже не страшно. Просто беззмістовно. Дим. Попіл. Самотність. Розум запитує “що далі?”. Душа не бажає чути відповідь. Бо вже не хоче. Немає місця для нових ран. Усе серце в шрамах. Це згарище – усе, що в мене є. А я – усе, що є у нього. Прямо тут і зараз. У цю самісіньку мить. Я надихалася диму, захлинулася солоною водою. Я виснажена, зранена, жива.
Час даний нам для роздумів. А ще для того, щоб буревій минув і сталася тиша.
Тиша і час.
Я і згарище.
Лише присутність. Лише спостереження. Щось вляглося. Звиклося. Очі не дивуються. Пейзаж знайомий. Я сама не усвідомлюю, як обрала залишитися. Тепер я тут. Почався новий відлік. Я дивлюся в простір. Та минуле уже за спиною. Самотність стала колискою для зерен нової мене. Я більше не очікую. Не прагну впливати. Не шкодую. Я просто є, просто присутня, просто жива.
Справжня цікавість до життя притаманна тому, кому немає чого втрачати. Всі інші – детерміновані страхом. Тож тепер я просто йду. Іду пустелею, згарищем, але своїми. Це саме мій простір, мій попіл, мій голос, мій погляд, моє дихання, моє серцебиття. Моє життя. Тепер я вільна. Страх не сковує більше руки, не тисне у грудях, не зупиняє слова. Свобода. Тепер я можу все. Або майже все. Моя опора у мені. Я і є опора.
Самотність відкрила мені двері до вибору, відповідальності, свободи.
Свободи бути вразливою, люблячою, неідеальною.
Бути справжньою. Бути спонтанною. Бути незручною.
Бути ближче і бути далі.
Бути яскравою і бути згаслою.
Бути веселою і сумною.
Дружити.
Закохуватися.
Любити.
Будувати дім.
Писати книгу.
Старіти.
Вирощувати на згарищі іван-чай.
